I тут ми помiтили, що вона… плаче… Що тут знялося! Буря!
Дiвчатка враз голосно заревли, i кинулися до неї, i обхопили, облiпили її з усiх бокiв, i почали цiлувати, плачучи.
А ми, хлопцi, як по командi, повернули голови й стали дивитися у вiкно, кривлячись i кусаючи губи. I ковтали i нiяк не могли проковтнути щось туге, що нiби застряло у горлi.
Який тут мiг бути художнiй виступ Гребенючки, i художньо-гумористичний виступ Колi Кагарлицького, не кажучи вже про Карафольчин «мадригал»?
Усе суньголов полетiло к бiсовому батьку! А потiм ми вийшли зi школи i, згуртувавшись табунцем навколо Галини Сидорiвни, пiшли на рiчку, а тодi в поле, а тодi до лiсу… I ходили так довго-довго, до самiсiнького вечора. I майже нiчого не говорили, просто отак ходили разом i не хотiли розлучатися. А тодi в лiсi посiдали на галявинi кружка навколо неї i спiвали пiсень. Довго-довго… I нiхто не викрикував, як то буває, всi дуже старалися, i виходило так гарно, як нiколи. I пiснi вибирали всi лiричнi, мелодiйнi, що хапали за душу. I в дiвчат по щоках текли сльози, та й не тiльки в дiвчат… I нiхто не ховався, бо чого ж ховатися, як пiсня бере за душу. А на другий день було весiлля. Ну, що вам сказати?
Щоб описати це весiлля, мабуть, треба було б запрягти всю Спiлку письменникiв України.
Скажу тiльки, що такого бучного свята в нашому селi не пам'ятали найстарезнiшi дiди. Певно, його й не було зроду.
За одним столом сидiло геть усе наше село, та ще пiв грузинського села, та ще майже цiлий полк солдатiв, та ще гостi з району на чолi з секретарем райкому товаришем Шевченком.
Це було не тiльки весiлля.
Це було свято дружби народiв.
Це було свято доблестi нашої армiї.
Так говорили, проголошуючи тости, i секретар райкому товариш Шевченко, i полковник Соболь, i голова нашого колгоспу Iван Iванович Шапка, i голова грузинського колгоспу Шалва Тарiєлевич Гамсахурдiя, i багато iнших поважних товаришiв.
Гучномовцi не змовкали нi на хвилину, i всi цi тости було чути, мабуть, аж у сусiднiх селах.
Дитячий стiл був накритий окремо. I що вже того лимонаду ми понапивались i морозива, цукерок та рiзних грузинських ласощiв понаїдалися — од пуза!
До речi, коли я бiгав на хвилину додому (перевiрити, чи замкнув сарай, де була наша «таємниця»), я бачив, як вулицею проїхав на машинi отець Гога. I бiля колгоспного саду спинився. I визирнув з машини, i приглядався, i прислухався до весiлля. А побачивши мене, знiтивсь i одразу поїхав.
I обличчя в нього було, як у хлопчика, якого не взяли в гостi на свято, бо вiн погано поводився. I я чогось подумав, що отець Гога вiдчуває себе зараз дуже самотнiм i заздрить нашому бучному весiллю. У них у церквi такого весiлля нiколи, мабуть, не було й не буде.
А оi ой загадковий вираз «темна вода во облацех», який так мене перестрашив, нiчого нi загадкового, нi страшного не означає. Так кажуть, коли якась плутана, незрозумiла справа. Це менi дiд пояснив (я його спитав). I, мабуть, отець Гога хотiв натякнути, що вiн погано розумiється на моторi свого «Москвича».
Весiлля почали гуляти десь в обiд. Але ми з Павлушею чекали смерку. Нам для нашого сюрпризу потрiбна була темрява. Обов'язково.
Та чим бiльше розгулювалося весiлля, тим тривожнiше ставало в мене на серцi. У колгоспному саду стояв такий галас, смiх i гармидер, що як далi так пiде, то на наш сюрприз нiхто й уваги не зверне, просто не помiтить нiхто. Вихiд був один — оголосити по радiо, через гучномовець. Але нi я, нi Павлуша цього зробити не зможемо, бо будемо зайнятi.
Отже, доводилось у нашу «таємницю двох невiдомих» втаємничувати когось третього, бо iнакше все моїло зiрватися.
Павлуша зиркнув на мене, потiм одвернувсь i несмiливо пробубонiв:
— Може… Ганю?
Я махнув рукою:
— Давай!
Яка врештi рiзниця? Треба, щоб хтось просто оголосив, а хто, кiнець кiнцем байдуже. I як йому хочеться…
Так Гребенючка стала учасницею ще однiєї «таємницi трьох невiдомих».
I от нарештi смеркло.
Ми з Павлушею тихцем, щоб не привертати до себе уваги, вихопилися з гамiрного весiльного гурту i гайнули додому. Там ми обережненько винесли з сарая свою «таємницю», приторочили до багажника, сiли на велосипеди i поїхали у поле, що за колгоспним садом, де весiлля.
Погода була чудова, така, як треба, i небо чисте, i вiтер є. Почали запускати. Не дуже-то легка виявилася ця справа. Хоч запускали й з велосипеда. Я мчав на велосипедi, стискаючи у руцi котушку, а Павлуша бiг позаду, пiдтримуючи його. Аж от нарештi злетiв, знявся й пiшов-пiшов. Все вище й вище вгору… Кинувши велосипед, я обережно розмотував величезну саморобну котушку.
Пiдбiг Павлуша з кошиком у руках. Почав допомагати, бо вже важко було тримати.
Ну от, усе! Котушка розмоталася.
— Ну, пiдключай! — кажу я, а в самого серце — як телячий хвiст, — вийде чи не вийде…
Павлуша порається бiля кошика, руки в нього тремтять. I…
Я навiть сам не сподiвався, що так буде здорово. У темно-синьому небi барвисто засвiтився чарiвний лiхтар. «Слава Галинi Сидорiвнi!» — золотом палали на ньому слова з одного боку.
«Бажаємо щастя!» — червоно свiтилося з другого боку.
«Не забувайте нас!» — жовто промiнилося з третього.
А з четвертого боку щасливо усмiхався чорновусий красень лейтенант. Абсолютної портретної подiбностi з нареченим, звiсно, не було, але що ви хочете — без натури, по пам'ятi сам Анатолiй Дмитрович не намалював би краще.
Ви вже, мабуть, здогадалися, що то був змайстрований нами величезний коробчастий повiтряний змiй. (Павлуша ж змалечку мрiє стати льотчиком, ми тих змiїв з ним попоробили — ого-го.) I потiм Павлуша його розмалював фарбами. Всю душу льотчика i художника вклав вiн у того змiя.
А я придумав «електрифiкацiю» (спершу ми думали просто вдень запустити, але хiба ж той був би ефект!). Запускали на тоненькому двожильному дротi (спецiально до району в електромагазин по нього їздили). Акумулятори i лампочки вiд тракторних фар випросили в мого тата-механiзатора.
Я навiть не думав, що так буде здорово!
Як тiльки змiй засвiтився, ми почули, як у гучномовцях пролунав дзвiнкий Гребенюччин голос.
— Увага! Увага! Просимо всiх подивитися в небо! Увага! Увага! Просимо всiх подивитися в небо!
На якусь мить весiльний гамiр ущух, запанувала тиша.
А потiм враз вибухнули оплески, крики, смiх. «Молодцi! Молодцi!» — чулося крiзь цей галас.
Я глянув на Павлушу, усмiхнувсь i пiдморгнув. I вiн пiдморгнув i усмiхнувсь у вiдповiдь. Ми були щасливi. Наш сюрприз удався. Вiн свiтився високо в небi, i його бачило водночас геть усе наше село, i пiвгрузинського, i цiлий полк солдатiв, i гостi з району на чолi з секретарем райкому партiї…
Такого трiумфу у нас ще не було за все наше життя. Здорово ми придумали! Таки молодцi!
Минала хвилина, друга… Оплески ущухли, весiльний галас набрав iншого забарвлення, хтось уже зривався на спiв. В одному мiсцi затягували «Посiяла огiрочки», в другому — «Русское поле». Весiлля розгулювалося. У небо вже, мабуть, нiхто й не дивився.
Нам треба було кiнчати. Тим паче, що вiтер односив нашого змiя в поле, у бiк лiсу, i його вже з саду не видно було.
Але кiнчати було дуже важко. Такого величезного змiя ми ще не запускали нiколи. Та й вiтер був дужий. Просто виривав дротину з рук. Я ледве втримував. Павлуша помагав менi лише однiєю рукою, бо у другiй тримав кошик з акумулятором.
Нас тягло по полю, наче собачат на мотузцi.
I раптом…
Вiтер шарпонув змiя так, що ми трохи не попадали. Щось там у змiї блиснуло, i лампочки згасли. А за мить десь iзбоку засвiтилася на змiєвi червона цяточка i почала бiльшати.
— Вимкни! — крикнув я Павлушi.
Павлуша смикнув на себе кошик з акумулятором, обриваючи контакти, але було вже пiзно. Змiй уже горiв, падаючи на землю. Вiн був iз сухих дерев'яних планок, обклеєних цупким папером, i спалахнув, як.сiрник. Долiтаючи до землi, вiн уже палав, мов величезний смолоскип.
Вiн з трiском упав на землю, розсипаючи iскри. I враз земля спалахнула i загорiлася навколо нього. I тут серце моє сповнилося жахом. Це ж на узлiссi! Там же лежить скошене сiно, яке ще не згребли!
— Павлушо! — скрикнув я i кинувся туди.
Павлуша пустив на землю кошика i рвонувся за мною.
Та хоч як швидко мчали ми, вогонь був ще швидший. Поки ми добiгли, вiн розпросторився уже метрiв на двадцятп по фронту в один i в другий бiк вiд палаючого змiя i бiг далi, злизуючи вогненними язиками сухе сiно, що покосами лежало на землi. I вже iз трiском займалися кущi на узлiссi, Загориться лiс — буце лихо!
Я знав, що таке вогонь.
Позаторiк загорiлася хата Чучеренкiв. Спалахнула, як свiчка. I поки люди добiгли з поля, згорiла дотла. Самi головешки лишилися.
Не можна гаяти нi секунди. Я на бiгу зiрвав iз себе новий святковий пiджак i кинувся просто у вогонь, топчучи його ногами i збиваючи полум'я пiджаком.
Павлуша був без пiджака, у самiй сорочцi. Вiн кинувся до кущiв, рвонув кiлька гiлок з листям i ними став збивати вогонь.
Холошi штанiв почали тлiти, страшенно пекло в ноги, ми задихалися вiд диму й жару, але продовжували боротися з вогнем.
А з саду лунав веселий весiльний галас, регiт, пiснi. Нiхто не бачив, не знав i не пiдозрював, що тут коїться… I як не гукай — нiхто не почує.
— Сiно, сiно вiдгребти треба! Щоб далi не займалося! — почув я раптом голос… Гребенючки.
Я обернувся. Жмутом гiлок вона квапливо одгрiбала сiно, яке ще не загорiлося. Правильно! Спершу треба перепинити шлях вогню, щоб не ширився далi, а тодi вже гасити. Я кинувся допомагати їй. Павлуша теж.
Як потiм з'ясувалося, оголосивши по радiо, вона зразу побiгла шукати нас. I бачила, як тягло нас по полю, як спалахнув змiй. I побiгла нам на допомогу.
Ми швиденько одгребли сiно i кинулися знову в бiй з вогнем.
Утрьох справа пiшла краще. Вогонь почав потроху вiдступати. Вже бiльше було диму, який несамовито їв очi, так що сльози струменiли по щоках безперестанку. Але ми, незважаючи нi на що, з усiх сил боролися з вогнем. I нарештi вiн скоривсь i згас. Ми ще довго ходили по згарищу, затоптуючи жаринки, щоб не розгорiлося знову.
I от усе скiнчено.
Знеможенi, ми посiдали на землю i сидiли мовчки, тiльки перезиралися, важко дихаючи.
Обличчя в нас були закiптюженi, аж чорнi, попалений одяг звисав клаптями. Я глянув на Гребенючку i усмiхнувся. А вона таки молодець. Справдi-таки молодець! Їй-богу! Не кинула нас у бiдi, не втекла, не злякалася вогню. Навпаки! Билася з полум'ям, як… як тигриця. Молодчинка!
I я подумав: «Цiкаво, мабуть, було б намалювати таку картину: сидять троє пiсля того, як загасили пожежу, — обiдранi, бруднi, закiптюженi, але щасливi, як солдати-переможцi…»
I ще я подумав, що, мабуть, i Гребенючка, i Павлуша стануть-таки художниками. Ну, що ж. Хай! А чого, як є здiбностi? Бач, якого ж змiя розмалював Павлуша. Красота, а не змiй був.
I раптом у мене виникла несподiвана думка: хоч би ким ми стали в життi, а солдатами ми станемо обов'язково. Це точно. Кiнчимо школу i пiдемо в армiю. I, може, навiть попадемо в цi табори, що в нашому лiсi. До полковника Соболя.
Ото було б здорово!
I будемо ми з Павлушею дружити наймiцнiшою, найвiрнiшою солдатською дружбою — до останньої краплi кровi.
Ну, а… Ганька? Гребенючка?
Ну, що ж, хай буде й Ганька!
Хай буде Ганька-кулеметниця! Як у «Чапаєвi».
Хай!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50
Дiвчатка враз голосно заревли, i кинулися до неї, i обхопили, облiпили її з усiх бокiв, i почали цiлувати, плачучи.
А ми, хлопцi, як по командi, повернули голови й стали дивитися у вiкно, кривлячись i кусаючи губи. I ковтали i нiяк не могли проковтнути щось туге, що нiби застряло у горлi.
Який тут мiг бути художнiй виступ Гребенючки, i художньо-гумористичний виступ Колi Кагарлицького, не кажучи вже про Карафольчин «мадригал»?
Усе суньголов полетiло к бiсовому батьку! А потiм ми вийшли зi школи i, згуртувавшись табунцем навколо Галини Сидорiвни, пiшли на рiчку, а тодi в поле, а тодi до лiсу… I ходили так довго-довго, до самiсiнького вечора. I майже нiчого не говорили, просто отак ходили разом i не хотiли розлучатися. А тодi в лiсi посiдали на галявинi кружка навколо неї i спiвали пiсень. Довго-довго… I нiхто не викрикував, як то буває, всi дуже старалися, i виходило так гарно, як нiколи. I пiснi вибирали всi лiричнi, мелодiйнi, що хапали за душу. I в дiвчат по щоках текли сльози, та й не тiльки в дiвчат… I нiхто не ховався, бо чого ж ховатися, як пiсня бере за душу. А на другий день було весiлля. Ну, що вам сказати?
Щоб описати це весiлля, мабуть, треба було б запрягти всю Спiлку письменникiв України.
Скажу тiльки, що такого бучного свята в нашому селi не пам'ятали найстарезнiшi дiди. Певно, його й не було зроду.
За одним столом сидiло геть усе наше село, та ще пiв грузинського села, та ще майже цiлий полк солдатiв, та ще гостi з району на чолi з секретарем райкому товаришем Шевченком.
Це було не тiльки весiлля.
Це було свято дружби народiв.
Це було свято доблестi нашої армiї.
Так говорили, проголошуючи тости, i секретар райкому товариш Шевченко, i полковник Соболь, i голова нашого колгоспу Iван Iванович Шапка, i голова грузинського колгоспу Шалва Тарiєлевич Гамсахурдiя, i багато iнших поважних товаришiв.
Гучномовцi не змовкали нi на хвилину, i всi цi тости було чути, мабуть, аж у сусiднiх селах.
Дитячий стiл був накритий окремо. I що вже того лимонаду ми понапивались i морозива, цукерок та рiзних грузинських ласощiв понаїдалися — од пуза!
До речi, коли я бiгав на хвилину додому (перевiрити, чи замкнув сарай, де була наша «таємниця»), я бачив, як вулицею проїхав на машинi отець Гога. I бiля колгоспного саду спинився. I визирнув з машини, i приглядався, i прислухався до весiлля. А побачивши мене, знiтивсь i одразу поїхав.
I обличчя в нього було, як у хлопчика, якого не взяли в гостi на свято, бо вiн погано поводився. I я чогось подумав, що отець Гога вiдчуває себе зараз дуже самотнiм i заздрить нашому бучному весiллю. У них у церквi такого весiлля нiколи, мабуть, не було й не буде.
А оi ой загадковий вираз «темна вода во облацех», який так мене перестрашив, нiчого нi загадкового, нi страшного не означає. Так кажуть, коли якась плутана, незрозумiла справа. Це менi дiд пояснив (я його спитав). I, мабуть, отець Гога хотiв натякнути, що вiн погано розумiється на моторi свого «Москвича».
Весiлля почали гуляти десь в обiд. Але ми з Павлушею чекали смерку. Нам для нашого сюрпризу потрiбна була темрява. Обов'язково.
Та чим бiльше розгулювалося весiлля, тим тривожнiше ставало в мене на серцi. У колгоспному саду стояв такий галас, смiх i гармидер, що як далi так пiде, то на наш сюрприз нiхто й уваги не зверне, просто не помiтить нiхто. Вихiд був один — оголосити по радiо, через гучномовець. Але нi я, нi Павлуша цього зробити не зможемо, бо будемо зайнятi.
Отже, доводилось у нашу «таємницю двох невiдомих» втаємничувати когось третього, бо iнакше все моїло зiрватися.
Павлуша зиркнув на мене, потiм одвернувсь i несмiливо пробубонiв:
— Може… Ганю?
Я махнув рукою:
— Давай!
Яка врештi рiзниця? Треба, щоб хтось просто оголосив, а хто, кiнець кiнцем байдуже. I як йому хочеться…
Так Гребенючка стала учасницею ще однiєї «таємницi трьох невiдомих».
I от нарештi смеркло.
Ми з Павлушею тихцем, щоб не привертати до себе уваги, вихопилися з гамiрного весiльного гурту i гайнули додому. Там ми обережненько винесли з сарая свою «таємницю», приторочили до багажника, сiли на велосипеди i поїхали у поле, що за колгоспним садом, де весiлля.
Погода була чудова, така, як треба, i небо чисте, i вiтер є. Почали запускати. Не дуже-то легка виявилася ця справа. Хоч запускали й з велосипеда. Я мчав на велосипедi, стискаючи у руцi котушку, а Павлуша бiг позаду, пiдтримуючи його. Аж от нарештi злетiв, знявся й пiшов-пiшов. Все вище й вище вгору… Кинувши велосипед, я обережно розмотував величезну саморобну котушку.
Пiдбiг Павлуша з кошиком у руках. Почав допомагати, бо вже важко було тримати.
Ну от, усе! Котушка розмоталася.
— Ну, пiдключай! — кажу я, а в самого серце — як телячий хвiст, — вийде чи не вийде…
Павлуша порається бiля кошика, руки в нього тремтять. I…
Я навiть сам не сподiвався, що так буде здорово. У темно-синьому небi барвисто засвiтився чарiвний лiхтар. «Слава Галинi Сидорiвнi!» — золотом палали на ньому слова з одного боку.
«Бажаємо щастя!» — червоно свiтилося з другого боку.
«Не забувайте нас!» — жовто промiнилося з третього.
А з четвертого боку щасливо усмiхався чорновусий красень лейтенант. Абсолютної портретної подiбностi з нареченим, звiсно, не було, але що ви хочете — без натури, по пам'ятi сам Анатолiй Дмитрович не намалював би краще.
Ви вже, мабуть, здогадалися, що то був змайстрований нами величезний коробчастий повiтряний змiй. (Павлуша ж змалечку мрiє стати льотчиком, ми тих змiїв з ним попоробили — ого-го.) I потiм Павлуша його розмалював фарбами. Всю душу льотчика i художника вклав вiн у того змiя.
А я придумав «електрифiкацiю» (спершу ми думали просто вдень запустити, але хiба ж той був би ефект!). Запускали на тоненькому двожильному дротi (спецiально до району в електромагазин по нього їздили). Акумулятори i лампочки вiд тракторних фар випросили в мого тата-механiзатора.
Я навiть не думав, що так буде здорово!
Як тiльки змiй засвiтився, ми почули, як у гучномовцях пролунав дзвiнкий Гребенюччин голос.
— Увага! Увага! Просимо всiх подивитися в небо! Увага! Увага! Просимо всiх подивитися в небо!
На якусь мить весiльний гамiр ущух, запанувала тиша.
А потiм враз вибухнули оплески, крики, смiх. «Молодцi! Молодцi!» — чулося крiзь цей галас.
Я глянув на Павлушу, усмiхнувсь i пiдморгнув. I вiн пiдморгнув i усмiхнувсь у вiдповiдь. Ми були щасливi. Наш сюрприз удався. Вiн свiтився високо в небi, i його бачило водночас геть усе наше село, i пiвгрузинського, i цiлий полк солдатiв, i гостi з району на чолi з секретарем райкому партiї…
Такого трiумфу у нас ще не було за все наше життя. Здорово ми придумали! Таки молодцi!
Минала хвилина, друга… Оплески ущухли, весiльний галас набрав iншого забарвлення, хтось уже зривався на спiв. В одному мiсцi затягували «Посiяла огiрочки», в другому — «Русское поле». Весiлля розгулювалося. У небо вже, мабуть, нiхто й не дивився.
Нам треба було кiнчати. Тим паче, що вiтер односив нашого змiя в поле, у бiк лiсу, i його вже з саду не видно було.
Але кiнчати було дуже важко. Такого величезного змiя ми ще не запускали нiколи. Та й вiтер був дужий. Просто виривав дротину з рук. Я ледве втримував. Павлуша помагав менi лише однiєю рукою, бо у другiй тримав кошик з акумулятором.
Нас тягло по полю, наче собачат на мотузцi.
I раптом…
Вiтер шарпонув змiя так, що ми трохи не попадали. Щось там у змiї блиснуло, i лампочки згасли. А за мить десь iзбоку засвiтилася на змiєвi червона цяточка i почала бiльшати.
— Вимкни! — крикнув я Павлушi.
Павлуша смикнув на себе кошик з акумулятором, обриваючи контакти, але було вже пiзно. Змiй уже горiв, падаючи на землю. Вiн був iз сухих дерев'яних планок, обклеєних цупким папером, i спалахнув, як.сiрник. Долiтаючи до землi, вiн уже палав, мов величезний смолоскип.
Вiн з трiском упав на землю, розсипаючи iскри. I враз земля спалахнула i загорiлася навколо нього. I тут серце моє сповнилося жахом. Це ж на узлiссi! Там же лежить скошене сiно, яке ще не згребли!
— Павлушо! — скрикнув я i кинувся туди.
Павлуша пустив на землю кошика i рвонувся за мною.
Та хоч як швидко мчали ми, вогонь був ще швидший. Поки ми добiгли, вiн розпросторився уже метрiв на двадцятп по фронту в один i в другий бiк вiд палаючого змiя i бiг далi, злизуючи вогненними язиками сухе сiно, що покосами лежало на землi. I вже iз трiском займалися кущi на узлiссi, Загориться лiс — буце лихо!
Я знав, що таке вогонь.
Позаторiк загорiлася хата Чучеренкiв. Спалахнула, як свiчка. I поки люди добiгли з поля, згорiла дотла. Самi головешки лишилися.
Не можна гаяти нi секунди. Я на бiгу зiрвав iз себе новий святковий пiджак i кинувся просто у вогонь, топчучи його ногами i збиваючи полум'я пiджаком.
Павлуша був без пiджака, у самiй сорочцi. Вiн кинувся до кущiв, рвонув кiлька гiлок з листям i ними став збивати вогонь.
Холошi штанiв почали тлiти, страшенно пекло в ноги, ми задихалися вiд диму й жару, але продовжували боротися з вогнем.
А з саду лунав веселий весiльний галас, регiт, пiснi. Нiхто не бачив, не знав i не пiдозрював, що тут коїться… I як не гукай — нiхто не почує.
— Сiно, сiно вiдгребти треба! Щоб далi не займалося! — почув я раптом голос… Гребенючки.
Я обернувся. Жмутом гiлок вона квапливо одгрiбала сiно, яке ще не загорiлося. Правильно! Спершу треба перепинити шлях вогню, щоб не ширився далi, а тодi вже гасити. Я кинувся допомагати їй. Павлуша теж.
Як потiм з'ясувалося, оголосивши по радiо, вона зразу побiгла шукати нас. I бачила, як тягло нас по полю, як спалахнув змiй. I побiгла нам на допомогу.
Ми швиденько одгребли сiно i кинулися знову в бiй з вогнем.
Утрьох справа пiшла краще. Вогонь почав потроху вiдступати. Вже бiльше було диму, який несамовито їв очi, так що сльози струменiли по щоках безперестанку. Але ми, незважаючи нi на що, з усiх сил боролися з вогнем. I нарештi вiн скоривсь i згас. Ми ще довго ходили по згарищу, затоптуючи жаринки, щоб не розгорiлося знову.
I от усе скiнчено.
Знеможенi, ми посiдали на землю i сидiли мовчки, тiльки перезиралися, важко дихаючи.
Обличчя в нас були закiптюженi, аж чорнi, попалений одяг звисав клаптями. Я глянув на Гребенючку i усмiхнувся. А вона таки молодець. Справдi-таки молодець! Їй-богу! Не кинула нас у бiдi, не втекла, не злякалася вогню. Навпаки! Билася з полум'ям, як… як тигриця. Молодчинка!
I я подумав: «Цiкаво, мабуть, було б намалювати таку картину: сидять троє пiсля того, як загасили пожежу, — обiдранi, бруднi, закiптюженi, але щасливi, як солдати-переможцi…»
I ще я подумав, що, мабуть, i Гребенючка, i Павлуша стануть-таки художниками. Ну, що ж. Хай! А чого, як є здiбностi? Бач, якого ж змiя розмалював Павлуша. Красота, а не змiй був.
I раптом у мене виникла несподiвана думка: хоч би ким ми стали в життi, а солдатами ми станемо обов'язково. Це точно. Кiнчимо школу i пiдемо в армiю. I, може, навiть попадемо в цi табори, що в нашому лiсi. До полковника Соболя.
Ото було б здорово!
I будемо ми з Павлушею дружити наймiцнiшою, найвiрнiшою солдатською дружбою — до останньої краплi кровi.
Ну, а… Ганька? Гребенючка?
Ну, що ж, хай буде й Ганька!
Хай буде Ганька-кулеметниця! Як у «Чапаєвi».
Хай!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50