Ми задоволенi твоєю поведiнкою. Ти поводився, як справжнiй солдат. Нам дуже приємно, що ми не помилилися в тобi. Тепер ми ще бiльше впевненi, що ту секретну справу, яку ми маємо доручити тобi, ти виконаєш з честю.
Стихiйне лихо i метеорологiчнi умови унеможливлюють проведення намiченої операцiї зараз. Операцiя вiдкладається. Сподiваємося, що до того часу ти видужаєш i нам не доведеться шукати iншої кандидатури. Намiчувана операцiя секретна, державного вiйськового значення. Розголошення таємницi карається за статтею 253 кримiнального кодексу УРСР.
Цього листа треба негайно спалити.
Нагадуємо: умовний сигнал — бiлий прапорець на щоглi бiля школи. В день, коли з'явиться прапорець, — треба прибути до доту у Вовчий лiс рiвно о дев'ятнадцятiй нуль-нуль. У щiлинi над амбразурою будуть iнструкцiї.
Бажаємо найскорiшого видужання.
Г. П. Г»
Коли я дочитав, у мене пульс був, мабуть, ударiв двiстi на хвилину. Аж у скронях гупало.
Вони! Знову вони! Троє невiдомих!
Якраз сьогоднi я згадував про них. Не те, що я забув. Нi. Просто подiї тої страшної ночi, а потiм моя хвороба якось одсунули думки про це, заглушили iнтерес, i все воно згадувалося так, нiби то було не зi мною, а десь читане чи бачене у кiно.
I дедалi частiше я думав, що, мабуть, усе це щось несерйозне, чийсь жарт, тiльки незрозумiле чий i для чого.
Вже кiлька разiв я вирiшував поговорити нарештi про всю iсторiю з Павлушею, але кожного разу в останню мить щось заважало: або Павлуша пiднiмався, щоб iти, або хтось заходив у хату, або в самого мелькала думка: «А що, як це справдi вiйськова таємниця?» I момент минав, i я так i не говорив. До того ж мене бентежило, чого мовчав Павлуша. Я двiчi намагався вивiдати, куди це вiн їхав тодi «глеканкою» на велосипедi, але вiн од вiдповiдi ухилявся. Перший раз вiн якось ловко звернув розмову на iнше, а другий, коли я прямо сказав йому, що бачив, як вiн виїхав увечерi з села i гайнув у бiк лiсу, вiн невинно заклiпав очима: «Щось не пам'ятаю. Може, в Дiдiвщину… Не пам'ятаю…» — i так вiн це щиро, безпосередньо сказав, що, якби я сам не бачив його тодi на власнi очi, то повiрив би.
I от…
«Розголошення таємницi карається за статтею 253 кримiнального кодексу УРСР».
Тепер ясно, чого мовчав Павлуша.
Але… як же я знатиму, коли з'явиться прапорець на щоглi, якщо я лежу?
Нi, я мушу поговорити сьогоднi з Павлушею. Врештi друг вiн менi чи не друг? Якщо вже на те пiшло, я готовий разом з ним вiдповiдати по цiй 253-й статтi. I в тюрмi сидiти з ним готовий. (Тiльки щоб в однiй камерi). А чого обов'язково сидiти? Якби я якомусь вороговi розголосив таємницю, тодi iнша справа, а то ж друговi. Та й що розголосив? Я ще не маю чого розголошувати. Я ще сам не знаю, в чому полягає ця державна вiйськова таємниця. Може, Павлуша знає, то хай менi розголосить. А якщо не розголосить, то вiн менi, виходить, не друг. Цiкаво, чи розголосив вiн Гребенючцi? Якщо їй розголосив, а менi не хоче, тодi все, мiж нами все кiнчено.
Коли я й так не мiг завжди дочекатися приходу Павлушi, то ви собi уявляєте, з яким нетерпiнням чекав я його зараз!
I, почувши у дворi його голос, я аж пiдскочив на лiжку, Вiн завжди ще у дворi гукав на повний голос: «Яво-о! Го-го!» — сповiщаючи, що уже йде.
Павлуша вбiг у хату захеканий, розчервонiлий i вже з порога почав збуджено:
— Старик! Тiльки що Пашкiвський погрiб одкопували. Не вiриш! Одкопали каструлю, а там вареники з вишнями. Скуштували — свiжiсiнькi, наче вчора зваренi. А бiльше тижня минуло. Скажи! Кориснi копалини — вареники з вишнями! Викопанi допотопнi вареники з вишнями! Га? Сила! Головне — як вода туди не попала? Мабуть, землею одразу присипало, а кришка щiльна i… Тiльки трохи зверху пiдмоченi, а внизу — абсолютно! Я п'ять штук ум'яв. Смакота! Що з тобою? Ти що — погано себе почуваєш?
— Та нi, — хитнув я головою. Я вирiшив не вiдкладати, бо в будь-яку хвилину може прийти Яришка.
— Павлушо, — я пильно глянув йому в очi, — ти менi друг, скажи чесно?
— Ти що? Друг, звичайно.
— Скажи, а ти мiг би… сiсти разом зi мною в тюрму?
— Тю! — вiн розгублено усмiхнувся. — Ти що — сiльмаг обiкрав?
— Нi, без жартiв скажи — мiг би?
Вiн насупив брови.
— Мiг би… Ти ж знаєш.
— Ну, тодi на, читай, — i я простягнув йому листа.
Поки вiн читав, я не зводив з нього очей. Вiн спершу зблiд, потiм почервонiв, далi почав скрушно хитати головою. Дочитавши, звiв на мене очi й зiтхнув:
— Так… «Г. П. Г.» Значить, i тобi… Нiчого не розумiю…
— А тобi, виходить, теж? I мовчав…
Павлуша винувато знизав плечима:
— Ну, коли б же я мiг сказати! Ранiше — сам знаєш. А потiм ти захворiв, тобi ж хвилюватися не можна, так що.
— Не можна хвилюватися? Менi дуже прекрасно можна хвилюватися! Менi навiть треба хвилюватися! Менi не можна лежати, як колода, бо я так не витримаю… Ану розказуй! — Я рвучко сiв на лiжку, щоки в мене горiли. Я й справдi вiдчув якийсь раптовий прилив сил, енергiї i бадьоростi.
— Ну що… Ну, iду я якось вулицею, раптом назустрiч менi офiцер на мотоциклi. Спинився «Павлуша, — питає, — Завгороднiй?» I простягає конверт. I як газоне — тiльки я його i бачив. У шоломi, в окулярах — обличчя не розгледиш.
— Точно!
— Ну, розгорнув я листа. «Дорогий друже… секретна справа… треба прийти у Вовчий лiс до дота… в амбразурi iнструкцiя».
— В розколинi над амбразурою.
— Точно.
— Ао котрiй годинi?
— О двадцятiй нуль-нуль.
— А менi о дев'ятнадцятiй.
— Бачиш. Отже, вони не хотiли, щоб ми зустрiлися. Ну, й ти був?
— Аякже. Тiльки давай спершу ти.
— Ну, значить, пiд'їхав я до доту, тiльки туди, а мене — цоп! — за шкiрки. Солдат Митя Iванов, знаєш. «Куди, — каже, — оп'ять лiзеш. Зовсiм здурiв, чи що?» Ну, тепер я розумiю, що це ж ти, певно, туди передi мною проривавсь, а тодi я здивувався, чого це вiн «оп'ять» каже. Ну, та не це мене найбiльш здивувало, а те, що я нiяк до амбразури дiстатися не мiг. Самi писали: «Прийди», — i самi ж вартового поставили, не пускають. До речi, на дорозi й мотоцикл стояв, i у кущах, крiм Митi Iванова, ще хтось був, чи не той, що менi листа передавав… Я його не бачив, але голос чув. Бо я психонув, думаю, чого менi голову морочите. «Ах так, — на повний голос крикнув. — Не пускаєте, то я додому пiшов. Чуєте, додому! Раз так!» I тут iз кущiв голос: «Правильно!» Ну, думаю, раз так — бувайте здоровенькi! — сiв на велосипед i поїхав…
— I що — i все? Бiльше нiчого не було?
— Та почекай! Наступного дня пiшов я на малювання. Саме заняття гуртка було. Розгорнув свiй альбом — а там лист. Знову Г. П. Г — «Операцiя переноситься… не хвилюй ся… слiдкуй за щоглою бiля школи… Коли з'явиться бiлий прапорець — приходь того дня у Вовчий лiс до доту…»
— I знову о двадцятiй нуль-нуль?
— Ага! Ти знаєш, мене аж у жар кинуло. Альбоми нашi зберiгаються в школi, додому ми їх не забираємо. Пiсля кожного заняття староста збирає i Анатолiй Дмитрович замикає їх у шафу. Як мiг з'явитися там лист, хоч убий, не збагну. Не iнакше, як хтось уночi залiз у школу, пiдiбрав ключа до шафи i пiдклав. Але ж школа влiтку на замку i баба Маруся там завжди ночує, а вона, ти ж знаєш, яка — муха в неї не пролетить. Просто не знаю.
— Ну, це все дрiбницi. Як треба, то й бабу Марусю присплять, i ключа будь-якого пiдберуть… Це не штука.
— Ну, а в тебе ж що?
— Ну, а в мене… — I я докладно розповiв Павлушi про все, що трапилося зi мною: i про лист, i про «екскурсiю» до вiйськових таборiв, i про розмову по телефону.
— Ну, то що ж усе-таки все це означає, як ти гадаєш? — спитав Павлуша, коли я кiнчив.
— Я, звiсно, точно не знаю, але гадаю, що, мабуть-таки, це пов'язане з вiйськовою справою. Я вже думав може, щось там у них зiпсувалося у якiйсь гарматi чи в ракетi, куди дорослий пролiзти нiяк не може, i треба хлопчака.
— Хтозна, може… — насупив брови Павлуша. — А чого ж тодi i до тебе, i до мене? I на рiзний час?
— Хiба я знаю… — знизав я плечима. — Мабуть, хтось iз нас основний, а хтось дублер. Знаєш, i в космонавтiв же завжди дублери, i, певне, в таких справах…
— Могло буть, — зiтхнув Павлуша. — Виходить, ти основний, а я дублер.
— Чого це!
— Ну, тобi ж на годину ранiше призначають.
— Ну й що! Це нiчого не значить. Може, саме ти основний! Я чогось думаю, що саме ти! — переконував я його, хоча в душi думав, що основний таки я, бо справдi, чого б це дублеровi призначали на годину ранiше, нiж основному. Так i є, я основний! Але виказувати, що я так думаю, було б i неблагородно, i нескромно. А Павлуша ж, пам'ятаєте, казав, що я люблю скромничати…
— А тепер, пiсля моєї хвороби, то вже напевно ти будеш основним! — сказав я нiби для того, щоб заспокоїти Павлушу. I раптом я усвiдомив те, що сказав, i аж похолов. А справдi! Який же я основний пiсля такої хвороби! Це мене треба заспокоювати, а не його. Негайно треба видужувати! Негайно! Бо i в дублери не попаду!
Я нервово засовався на лiжку. Нi! Нi! Я таки почуваю себе краще. Значно. От i сила в руках з'явилася. Можу вже пiдтягнутися, узявшись за спинку лiжка. А позавчора ж не мiг зовсiм. Нiчого, нiчого! Все буде гаразд… Коли нiщо не перешкодить.
— А ти кому-небудь говорив про все це? — я пильно глянув на Павлушу.
— Звичайно, нi.
— I їй не говорив? — Я не хотiв називати її iменi, але Павлуша зрозумiв.
— Та ти що?! — вiн почервонiв.
I я чомусь подумав, що вiн, мабуть-таки, не знає, що то я оббризкав Гребенючку грязюкою з нiг до голови (вона не сказала), i раптом згадав таємничу постать у саду Галини Сидорiвни того вечора. Я ж нiчого Павлушi ще не говорив про того чолов'ягу.
— Слухай, — i тут же почав розповiдати. Коли я кiнчив, вiн тiльки плечима здвигнув:
— Казна-що робиться у нас тут. Нiчого не розбереш…
Роздiл XXVII
Подiї розгортаються блискавично. Невже один з невiдомих — вона? Не може бути! «Вiн хоче вкрасти її!» Ми поспiшаємо на допомогу… Асса!
Цiкава штука людський органiзм. То вiн ледве дише, тане, як свiчечка, людина голови пiдвести не може. А то раптом (звiдки й сили беруться!) починає мiцнiти й бадьорiшати з кожною годиною. I ви знаєте, що я подумав? Я подумав, що, мабуть, усе-таки головне для видужання органiзму — це бажання видужати, мета бути здоровим.
Коли є велике, жагуче бажання i ти всiма силами прагнеш до цiєї мети, прагнеш бути здоровим — ти обов'язково i дуже швидко видужаєш. Я в цьому переконався на собi. Пiсля нашої вiдвертої розмови з Павлушею я одразу почав видужувати швидкими темпами.
Їв я тепер, як молотник. Подвiйнi порцiї.
Медичка якось сказала:
— Хворим слiд їсти головним чином те, що їм хочеться. Органiзм мудрий, вiн сам пiдказує, що йому треба.
Слава богу, менi хотiлося їсти все, що давали.
Але одного разу я хитро глянув на дiда i сказав:
— Дiду, мiй мудрий органiзм пiдказує, що йому треба… морозива.
Дiд кахикнув i вiдповiв:
— Куме Андрею, не будь свинею. Тiльки з лихоманки видряпався i знову хочеш? Скажи своєму органiзмовi, що вiн не мудрий, а дурний, якщо таке тобi пiдказує. Зовсiм видужаєш, тодi їстимеш.
Це ще бiльше додало менi бажання швидше видужати. Ви ж знаєте, як я люблю морозиво!
На третiй день пiсля нашої з Павлушею розмови медичка послухала мене своїм лоскотним холодним вухом, помацала мою ногу i сказала:
— Можеш потроху виходити, але дуже не бiгай, бо знову застудишся.
Як же то приємно замiсть стелi бачити над головою бездонно-голубе небо i дихати свiжим вiтром, що лоскоче тобi шкiру нiжним дотиком, i чути, як привiтно шепоче листя на деревах, i вiдчувати пiд ногами пружну землю, i чепуляти вулицею без усякої навiть мети, i усмiхатися без причини, просто тому, що свiтить сонце, що муркоче на призьбi кiт, що рохкає у калюжi свиня — що життя прекрасне!..
I хоч iшов я, повторюю, без усякої мети, просто так, трохи пройтися (бо далекi прогулянки менi ще були строго-настрого забороненi), та ноги самi повели мене в бiк вулицi Гагарiна. А менi ж на вулицю Гагарiна медичка навiть носа показувати не дозволила.
— Я знаю, всi зараз там дружно працюють, i тобi закортить, — мовила вона. — Так-от, якщо я тебе там побачу, то просто при всiх вiзьму за вухо й поведу додому.
Я добре знав, що медичка — жiнка серйозна i слiв на вiтер не кидає. Але… я нiчого не мiг зробити з своїми ногами. Правда, я йшов не прямою дорогою, а робив добрячий гак. Бо спершу мусив же таки глянути на ту щоглу бiля школи — як ви думаєте?! А що, як там… Хоча ми з Павлушею, звичайно, домовилися, що вiн уважно стежить за щоглою, кiлька разiв у день дивиться на неї i менi доповiдає. Але що, як вiн запрацювався i…
На щоглi сидiла сорока i легковажно струшувала довгим хвостом. Побачивши мене, знялася й полетiла. Нiякого прапорця не було.
Тепер я мiг спокiйно чепуляти до вулицi Гагарiна.
Ще здалеку я почув веселу музику будiвництва: дзвiнко цюкали сокири, лунко перестукували молотки, i голосисто виспiвувала циркулярка, яку лритягли з колгоспної столярнi й поставили пiд нашвидкуруч збитим навiсом бiля електричного стовпа. I вся вулиця смолисто пахла свiжою стружкою. Все навколо гуло й мурашилося — туди-сюди сновигали люди, несучи дошки, колоди, рiзне причандалля. Здебiльшого то були молодi, гиряво стриженi здоровi парубки, голi до пояса. Лише по зелених штанях i чоботях можна було впiзнати, що то солдати. На пiдручних роботах у них були нашi хлопцi й дiвчатка. Оно й Вася Деркач, i Стьопа Карафолька, i Вовка Маруня… Та й Павлуша десь iам, мабуть.
Ремонтували хати, латали повiтки, ставили новi тини й паркани.
I працювалося їм, видно, весело, з насолодою — хтось спiвав, хтось насвистував, хтось жарти вiдпускав, i враз вибухав дружний регiт…
Я став на розi за криницею з дашком i тiльки заздро позирав на цю веселу, гамiрливу метушню. Позирав i ховався за криницю. Не хотiв, щоб мене бачили зараз тут — коли я не можу разом з ними, то навiщо… I раптом почув радiсно-дзвiнкоголосе:
— О! Ти вже видужав? Поздоровляю!
Позад мене стояла з вiдром у руках Гребенючка i привiтно усмiхалася.
Я почервонiв i насупився. От же ж! I треба ж, щоб саме вона мене побачила!
— Дякую! — буркнув я i, не озираючись, пiшов геть. Увечерi я почав наступ на батькiв.
— От, — тягнув я, скривившись, як середа на п'ятницю. — Скiльки ще мучитимуся! Я вже зовсiм здоровий, а менi нiчого не дозволяють! Так я захирiю i зовсiм гигну. Я не можу бiльше. Ну, дiду, ну, ви ж наймудрiший, ну, пояснiть їм, що я вже зовсiм-зовсiм здоровий.
Менi довго доводили, що я дурний, що я сам не розумiю, який я був хворий, що краще зайвий день витримати, нiж потiм знову лежати, i невже я, дурний, цього не розумiю…
Словом, наша дискусiя велася в однiй площинi: я доводив, що вони ж розумнi й мусять мене зрозумiти, а вони казали, що я дурний i нiчого не розумiю.
Нарештi матерi набридло, i вона сказала:
— Ну, гаразд! Домовимося так. Завтра останнiй день ти ще побудеш на карантинi, а пiслязавтра, як усе буде добре, зможеш пiти трошки попрацювати, тiльки трошки, годинки пiвтори, не бiльше. I щось робитимеш легке, бо ти ж знаєш…
Останнiй день, коли чогось чекаєш, завжди найдовший, наймаруднiший, найважчий. Це все одно, як отi останнi хвилини на вокзалi перед вiдходом поїзда.
Уже попрощалися, поцiлувались, уже радiо оголосило:
«Провожающие, проверьте, не остались ли у вас билеты отъезжающих, и освободите вагоны».
Уже вкотре сказано:
«Так ти ж дивись, обережно! I одразу напиши, добре?» — а поїзд стоїть…
Я тинявся по подвiр'ю, по безлюдних вулицях i нуднiвся, нудився… Вулицю Гагарiна я обминав десятою дорогою. Я тiльки здаля слухав веселий гамiр будiвництва. Зате до школи я пiдходив разiв з десять. Мене мов на налигачi тягло туди, до тiєї почорнiлої вiд дощiв, розсохлої i трохи скособоченої вiтрами щогли, яки стирчала посеред шкiльного двору. Пiд час пiонерських лiнiйок на нiй весело й урочисто майорiв прапор, а в iнший час вона втрачала своє високе призначення, i хлопцi намагалися закинути на її вершечок чию-небудь шапку. Це вдавалося дуже рiдко, але коли вдавалося, то робило щасливчика у той день славним на всю школу, а хлопцям завдавало великої втiхи, бо тодi влаштовували незвичайне змагання — хто зiб'є шапку грудкою. Кидали по черзi, кожен три грудки. Порядок при цьому був «залiзний», i хто намагався його порушити (чи то кинути бiльше як три, чи то кинути поза чергою), той дiставав потиличника! Якось менi здорово пощастило: я не тiльки закинув шапку на щоглу, а й збив її, i шапка була не чия-небудь, а Карафольчина. Вiн нею дуже хизувався — бiло-зозуляста кепочка з пиптиком зверху. Цей день я завжди згадував, як один з найшасливiших у своєму життi. От i зараз, дивлячись на щоглу, я згадав той свiй трiумф, i стало менi тепло на серцi. I захотiлося раптом закинути що-небудь на щоглу. Нишпорячи довкола очима, я пройшов подвiр'ям, потiм — за школу, туди, де був сад, пришкiльна дiлянка. Баба Маруся завжди на старiй яблунi розвiшувала сушити ганчiрки. Та, звернувши за рiг, я враз забув про тi ганчiрки. Увагу привернули малюнки, виставленi у вiкнi пiонерської кiмнати. То була постiйно дiюча виставка робiт гуртка малювання. Анатолiй Дмитрович виставляв кращi малюнки своїх гурткiвцiв у вiкнi пiонерської кiмнати, i ця виставка весь час поновлювалася.
Тепер усi малюнки були новi i всi присвяченi тому, як рятували село вiд повенi. Затопленi хати, амфiбiї, навантаженi рiзним скарбом, солдати знiмають людей з дахiв i т. iн.
А один малюнок… У мене перехопило подих, коли я глянув на нього.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50