Нам же не треба, щоб дуже швидкохiдний. Аби пiдводний.
— А дихать?
— Через перископ.
— А на поверхню як випливати?
— Баласт викинем i випливемо.
— А як водою заллє i затопить?
— Ти що — плавати не вмiєш? От iще! «Як? Як?» Дулю з маком з тобою зробиш!
— Сам ти дуля з маком! Який розумний!
— Та ну тебе, — сказав Ява уже примирливо. А я й зовсiм не вiдповiв нiчого — сьогоднi сваритися не хотiлось.
Ми проходили повз старий набокуватий колодязь iз журавлем, з якого давно вже й воду не брали — так замулився. Я перехиливсь i голосно крикнув у задушливу, пропахлу цвiллю й болотом темряву: «Го!» Я люблю гокати у колодязь: таке «го» виходить — аж у вухах лящить. Такого «го» нiде не почуєш, як у колодязi. Красота, а не «го».
От — i зараз…
— Го!…
— Го!
— Го!
Тiльки виляски пiшли — наче аж до центру землi.
I раптом у цi виляски вплелося жалiбне тонке скiмлiння. Я нашорошив вуха.
— Яво! — кажу. — Там хтось є.
— Бреши!
— Ану гокни й послухай.
Ява перехилився й гокнув. Ми прислухалися. I виразно почули з глибини плаксиве щеняче скiмлiння. Ми перезирнулися.
— Якась свиня вкинула туди цуцика, — сказав Ява.
— Точно, — сказав я.
— Так що? — сказав Ява.
— Треба витягти, — сказав я. Хоч мiг цього й не говорити. Бо вiн таким тоном спитав, що то вже була й вiдповiдь.
— Значить, так, — сказав Ява. — Я сiдаю у цеберку й опускаюся. А ти мене держиш.
— За що! Хiба я тебе так вдержу?
— Ти й справдi слабак. Не вдержиш.
— То, значить, я спускаюся, а ти мене держатимеш, як ти такий могучий.
— Нi, спускатимусь я. Я перший сказав. I … i в тебе була ангiна тиждень тому. Тобi не можна в колодязь. I взагалi в тебе носоглотка… Ми, знаєш що, вiрьовку прив'яжем он до того бруса-переваги. I ти тягтимеш. Дуже зручно.
— А де взять вiрьовку?
— А ондо припиначка.
— Так на нiй же коза! Разом з козою прив'яжемо, чи що?
— Коза так погуляє, нiде не дiнеться.
— Ну що ж — давай!
— Мме-е-е! — радiсно проспiвала одв'язана коза i негайно побiгла в шкоду. Та нам нiколи було її виховувати.
Ява сiв у цеберку, я взявся за припиначку, прив'язану до бруса-переваги на короткому плечi журавля.
— Попускай! Попускай потроху! — скомандував Ява.
Операцiя почалася.
Спуск пройшов нормально. Менi було зовсiм неважко попускати припиначку, i через якихось пiвхвилини почулося глухе, як з бочки, Явине: «Стоп! Харош!»
Я кинувся до зрубу:
— Галльоу! Криниценавт Яво! Як себе почуваєте?
— Атлiчно! Пульс нормальний. Невагомостi нема. Тиск триста атмосфер. Прийняв на борт потерпiлого товариша Собакевича. Ой-йой-ой! Що ж ти одпустив! Тут дуже грязько! Засмоктує! Тягни швидше!
Я ойкнув I кинувся назад до припиначки. Вчепився обома руками i почав тягти.
Ого-го! Ох! Ех! Ух! Ну й важко! Тягну, аж присiдаю. Всiма силами своїми, всiєю вагою тiла свого тягну за припиначку вниз. I раптом вiдчуваю, що ноги мої одриваються од землi. Ой лишенько! Це ж я зараз пiднiмуся i висiтиму над землею, як жаба на гачку, тiльки ногами дригатиму. Переважують мене Ява з цуциком. Ой-йой-ой!
— Яво! — кричу у вiдчаї. — Яво! Хапайся за цямрини, помагай, бо я в небо злiтаю!
Зрозумiв, видно, Ява ситуацiю, послухав мене, бо п'яти мої знову торкнулися землi. А тут я ще й ногою загачився за корiнь, що якраз бiля мене з землi випружинився. Закректав я з усiх сил, — от-от жили, як струни, з дзенькотом полопаються, — i з колодязя, мов бульба з носа, повiльно з'явилася Явина голова.
Перший на землю ступив «товариш Собакевич» — кудлате, капловухе руде цуценя, а тодi вже Ява.
Я одразу побачив, що цуценя — не з нашого кутка. У себе ми всiх собак до одного знали — вiд здоровеннецького дiда Салимонового кунделя Гривка до позавчора народжених, слiпих iще цуценят баби Меланчиної Жучки.
— От хотiв би я знати, хто його туди вкинув, — сердито проскрипiв Ява. — Ноги б повисмикував!
— Якийсь фашист хотiв позбутися, — сказав я. Цуценя, схиливши набiк голову, глянуло спершу на Яву, потiм, перехиливши на другий бiк, глянуло на мене i заметляло хвостиком, очевидно, дякуючи за порятунок. Знайомство вiдбулося. Ми одразу сподобалися одне одному.
— Гайда на рiчку! — сказав Ява. — Треба помити Собакевича — бач який!
Те, що вiн Собакевич, а не Шарик, Полкан або Жучка, — не викликало вже нiякого сумнiву. Iм'я, жартома дане йому Явою у смердючiй темрявi колодязя, пристало до нього одразу й назавжди.
Ми побiгли до рiчки.
Пiдводний човен з плоскодонки навiчно потонув у забуттi…
Роздiл II
«Вермахт!.. Двадцять залiзних!..»
— Рень i Завгороднiй! Вийдiть з класу! Скоро ви корову на урок приведете! Зривщики дисциплiни! Порушуєте менi навчальний процес! Я на вас директору скаржитись буду! — Галина Сидорiвна вся аж кипiла (здавалося, що в неї навiть пара йде з рота).
Ми покiрно потелiжилися за дверi.
У коридорi Ява розстебнув сорочку, нахилився, i Собакевич вискочив з його пазухи на пiдлогу й заметляв хвостом, нiби нiчого не сталося.
— Теж iще! —докiрливо сказав йому Ява. — Не мiг помовчати. Не тебе ж питали, а Павлушу, Чого вискочив, як Пилип з конопель?
Собакевич винувато схилив голову набiк. Мабуть, вiн зрозумiв, що пiдвiв нас.
Галина Сидорiвна спитала мене урок. Я встав, пригадуючи, знаю я його чи не знаю. I за звичкою штовхнув Яву — пiдказуй, мовляв. I тут Собакевич, що сидiв у Яви за пазухою, вистромив через ростебнений комiр голову i на весь клас: «Гав!» У класi — регiт. I Галина Сидорiвна, звичайно, образилась — кому приємно, щоб на нього гавкали? Вона дуже сувора, Галина Сидорiвна, i дуже любить нас виховувати.
— Нiчого, переживем, — сказав Ява. — Не могли ж ми його лишити напризволяще. Щоб знову хтось у криницю вкинув.
Вже виходячи надвiр, я побачив на табуретцi бiля дверей шкiльний дзвоник. Баби Марусi, що керувала дзвоником, калатаючи ним з урокiв i на уроки, не було видно. Рiшення прийшло блискавично. Я злодiйкувато озирнувся — цуп! — i дзвоник уже в мене пiд сорочкою.
— Хай учаться, як такi розумнiї — пiдморгнув Явi. — Не треба їм перерви. Обiйдуться.
— Молодчинка! — похвалив мене Ява. I наче хто кухоль теплого молока вилив за пазуху — то радiсть теплом розлилася в грудях: не часто мене Ява хвалить.
Ми — хамiль-хамiль — i в кущi бузковi за школою. У самiсiньку гущину забрались, аж пiд стiну сарая. Темно тут, ватишно — надiйне мiсце.
— Хай тепер найдуть! Ото панiка буде! Не кiнчаться сьогоднi уроки. Аж до завтра вчитимуться. Хи-хи! Без дзвоника вони як без рук. У навчальному процесi дзвоник — основна пiч, — сказав я, виймаючи з-пiд сорочки шкiльне калатало.
— Це ти красиво придумав! Молодчинка! — мовив Ява i взяв у мене з рук дзвоника (я вiдчував, що йому було трохи прикро, що то не вiн придумав, — вiн звик усе сам придумувати).
— О! Знаєш що! — стрепенувся вiн раптом. — Ми його Собакевичу на шию привiсимо. Га?
— Здорово! — сказав я. Хоч i не второпав, для чого це треба. Але я був би останньою свинею, аби не сказав, що це здорово (вiн же мене хвалив!).
— У тебе нема якоїсь шворки абощо? — спитав Ява.
Кинувсь я по кишенях:
— Нема.
— От чорт! I в мене нема. Слухай, а давай пасок.
— Отаке… А штани?
— Тож не назовсiм. Рукою подержиш. Якби в мене були на паску, а не на шлейцi, я б хiба…
Позаяк я був сьогоднi «молодчннка», вiдмовлятись просто не мав права. Зiтхнувши, я зняв паска, i Ява ловко почав прилаштовувати дзвоника Собакевичу до шиї.
— Здорово! От здорово ми придумали! — повторював вiн.
I раптом… Раптом за стiною сарая ми почули таке, що вмить примусило нас забути про дзвоник, про Собакевича, про все на свiтi. Сарай то був уже не шкiльний. Просто вiн задньою своєю стiною виходив у шкiльний сад, у тi заростi бузку. Сарай належав дядьковi Бурмилу, завзятому рибалцi, що жив одинаком i майже весь час пропадав у плавнях на риболовлi.
Ми аж влипли в стiну сарая, притуляючись вухами до кострубатих неструганих дощок. Розмовляли Бурмило i Книш, колгоспний шофер, що жив по сусiдству з Явою.
Ось що ми почули (до нас долинали Тiльки уривки розмови):
БУРМИЛО: Воно-то, конешно, так… Але…
КНИШ: Зате подаруночок матимеш вiд нiмцiв хiба ж такий! На десять рокiв буде…
БУРМИЛО: Ги-ги!
КНИШ: …Вермахт щедрий…
БУРМИЛО: А що ж, конешно…
КНИШ: Має бути двадцять залiзних… Точно… А якiсть… Бронебiйна… Р-раз — i нету! Будьмо!
Чути дзенькiт склянок, — мабуть, Книш i Бурмило випивають.
КНИШ: Купимо в Києвi, що треба, i за дiло!
БУРМИЛО: Сам не можеш?
КНИШ: Якби я мав час,i якби плавав так, як ти, я б взагалi без тебе обiйшовся.
Бурмило щось прохарамаркав, ми не розiбрали анi слова.
КНИШ (роздратовано): А… хрест-навхрест! Треба хапати момент, а ти!.. Це ж так удачно, що мене посилають з цiєю екскурсiєю шкiльною…
БУРМИЛО: Ну, гаразд! Завербував.
КНИШ: Тiльки ж — нiкому-нiкому! Жоднiй живiй душi. Бо — як довiдаються…
БУРМИЛО: Щоб я бога не бачив! Що я — маленький! Це ж таке дiло…
КНИШ: Ну, до завтра!
I все. Запанувала тиша. Певно, Книш i Бурмило вийшли з сарая.
Ми перезирнулися.
Не знаю, якi були очi в мене. Але Явинi очi горiли i свiтилися, як у хорта. А що! Хотiв би я глянути на вашi очi, якби ви почули таку розмову.
— Га?! — роззявив рота я.
— Га?! — роззявив рота Ява.
Але нiчого бiльше вимовити ми не встигли. Бо в цей час почувся знайомий заливистий голос шкiльного дзвоника. Ми так i застигли з роззявленими ротами. Захопившись таємнично. розмовою, ми зовсiм не помiтили, що Собакевич кудись зник. I от… Навкарачках, по-собачому, ми швидко подряпалися крiзь гущину i вистромили з кущiв голови.
Попiд вiкнами школи, ганяючись за куркою, гасав по подвiр'ю Собакевич. Метляючись на шиї в нього, деренчавзаливався дзвоник. Думаючи, що вже перерва, горохом висипали з класiв учнi. З вiкон, здивовано позираючи на годин. пики, виглядали вчителi. На ганку з'явилася Галина Сидорiвна.
— Хулiганство! Неподобство!. Порушення навчального процесу! — загукала вона.
З-за рогу вибiгла баба Маруся. Вгледiвши Собакевича, вдарила руками об поли, кинулася за ним — одбирати дзвоник. Собакевич — навтiки. I куди ж ви думаєте — до нас, у кущi.
Ми з Явою вмить розвернулись i так само навкарачках чкурнули назад, у гущавину, до сарая. Причому, якщо Ява рачкував нормально, на чотирьох, то я — на трьох, як собача з перебитою лапою, — менi ж доводилось однiєю рукою пiддержувати штани.
Ми притиснулися до стiни сарая — далi тiкати було нiкуди. Дзвоник все ближче, i от уже Собакевич з розгону ткнувся носом Явi в щоку. Що ж, вiн був не винен — в кого ж йому шукати захисту, як не в нас — своїх друзiв i рятiвникiв.
За якусь мить кущi над нами розчахнулися, i ми побачили розчервонiлу бабу Марусю.
— Ага! — переможно вигукнула вона. — От хто це все влаштував!
З-за баби Марусиної голови з'явилась голова Галини Сидорiвни.
Крижаним металевим голосом Галина Сидорiвна говорить, мов сiкачем рубає:
— Так!.. Ясно!.. На екскурсiю до Києва завтра вони не їдуть!
Роздiл III
Пригоди в Києвi. Нашi пiдозри дедалi зростають. Старшина Паляничко
Бiля школи галас i метушня. У дворi стоїть вантажна автомашина, прикрашена квiтами та сосновими гiлками, наче весiльний поїзд. На машинi попiд кабiною вже сидять купкою найнетерплячiшi учнi. Серед них, як городнє опудало, стирчить довготелесий незграбний Бурмило. Розставляють останнi стiльцi. Школярi вистроїлися ланцюжком вiд ганку школи до машини i передають один одному стiльцi, якi виносить на ганок Галина Сидорiвна. Всi збудженi i веселi. Ще б пак — цiєї екскурсiї до Києва так довго чекали. Всi весь час смiються, навiть коли для цього нема причини. Всi, крiм нас: мене i Яви.
Ми стоїмо бiля ганку похнюпленi, набурмосенi. I як тiльки з дверей з'являється з новим стiльцем Галина Сидорiвна, ми вмить розтуляємо роти i починаємо:
— Ми ж не хотiли… Ми ненавмисне, — гундосить Ява.
— Ми бiльше не будемо… Чесне слово, — гундошу я.
Галина Сидорiвна спершу не звертає уваги, мовчки зникає в дверях, наче не чує. Потiм нарештi каже:
— Було б навiть непедагогiчно, якби я вас узяла.
I ми вiдчуваємо — їй уже жаль нас (вона ж добра, тiльки напускає на себе). Треба кувати, поки гаряче.
— Педагогiчно! — вигукнув я. — Ми ж сказали, що бiльше не будемо.
— Ну да, педагогiчно! — пiдхоплює Ява, — Навiть Дуже педагогiчно! Макаренко обов'язково б узяв. Точно!
Галина Сидорiвна враз насуплює брови i холодно говорить:
— Нi.
I ми розумiємо: тепер уже все. Передали кутi меду. Вчителi не люблять, щоб їх учили.
Я з тривогою позираю на Бурмила й на Книша, що походжає бiля машини, час вiд часу луплячи чоботом по колесу (перевiряє шини). «Невже ми залишимось i так i не взнаємо, що робитимуть вони у Києвi?» — думаю я.
I в головi моїй знову лунають загадковi таємничi слова:
«Зате подаруночок матимеш вiд нiмцiв… Вермахт щедрий… Двадцять залiзних… Якiсть бронебiйна… Раз — i нету!.. Тiльки ж нiкому-нiкому».
Раптом Ява смикає мене за рукав: «Гайда! Швидше!» — i кидається до машини. Я — за ним. Треба встигнути сховатися пiд стiльцi, поки Галина Сидорiвна у примiщеннi.
Звичайно, всi бачать це i можуть виказати, але то вже на їхнiй совiстi.
Шургиць! Мов ящiрки, шмигонули ми пiд стiльцi аж до самiсiнької кабiни i причаїлися.
Через деякий час почули голос Галини Сидорiвни:
— Що, пiшли? Ну й добре, що самi нарештi зрозумiли. Це буде наука всiм, хто любить зривати уроки i порушувати дисциплiну. Ну, поїхали.
Учнi, що були ще не на машинi, з галасом почали всаджуватися. I незабаром мотор загурчав, машина рушила. Нiхто нас не виказав. Є все-таки у людей совiсть.
Якщо ви хочете вiдчути одразу все своє тiло, з нiг до голови, як воно реагує на удари, то спробуйте поїхати по вибоїстiй дорозi на вантажнiй машинi, лежачи у кузовi пiд стiльцями. Зрiвняти це не можна нi з чим. Таке вiдчуває хiба що отой «язичок» у шкiльному дзвониковi, коли баба Маруся калатає на перерву або на урок.
«Раз — i нєту!.. Якiсть бронебiйна!.. Вермахт щедрий!» — билося в моїй головi в такт ударам.
Потилицею об стiлець — лобом об дно кузова…
Потилицею об стiлець — лобом об дно кузова…
«Раз — i нєту!..
Якiсть бронебiйна!..
Вермахт щедрий!..»
I все-таки чим бiльше нас молотило, чим бiльше швирголяло вгору-вниз та з боку в бiк, тим легше ставало у нас на душi — бо ж тим далi вiд'їздили ми вiд села. А значить, тим менше шансiв, що нас виявлять i зсадять з машини. Ми тiльки зцiплювали зуби, намагаючись не ойкати. Аж от колотнеча враз припинилася, i весело загурчав мотор, набираючи швидкiсть, — ми виїхали на асфальтове шосе (це за три кiлометри вiд села), I одразу, наче завелась од стартера, задзвенiла пiсня:
Знов зозулi чути голос в лiсi,
Ластiвки гнiздечко звили в стрiсi,
А вiвчар жене отару плаєм,
Тьохнув пiсню соловей за гаєм.
Ще б пак! Ну де ви бачили, щоб люди їхали компанiєю на машинi i не спiвали? Так не буває. Коли вiд швидкостi вiтер свистить у вухах, коли дорога з шурхотом намотується на колеса i зустрiчнi машини мимо тiльки — гух! гух! гух! — пiсня сама виривається з грудей.
В хорi вирiзнявся дзвiнкий соловейковий голос Галини Сидорiвни. Ми уявляли собi, як вона стоїть, спершись на кабiну, обличчям до учнiв, i диригує. I вiтер куйовдить її чорнi, як вороняче крило, кучерi, а вона бiлозубо смiється, спiваючи. А дiвчатка в захопленнi дивляться на неї; бо вважають, що вона дуже гарна, «ну прямо красуня»…
Всюди буйно квiтне черемшина,
Мов до шлюбу вбралася калина…
Хiба втерпиш, коли всi-спiвають! I ми з Явою («А, все одно не почують у такому хорi!») затягли на все горло:
Вiвчаря в садочку,
В тихому куточку
Жде дiвчина, жде.
Ех, хороше! Як спiваєш у хорi, то здається, нiби саме завдяки тобi так гарно i злагоджено виходить.
I раптом… Ми так захопились, що навiть не вiдчули того моменту, коли всi враз припинили спiв. Як потiм з'ясувалося, у цей час машина проїздила пiд вербою, що звiсила над шосе свої вiти. Всi в кузовi попригинались, i пiсня вмить увiрвалася. А ми ж були пiд стiльцями, i ми ж не знали цього… I ми продовжували тягнути, як два баранцi:
Жде-ге-е дшчина, жде-ге-е…
I сердите вчительчине: «Ану, вилазьте!» — було для нас, як грiм з ясного неба.
Скуйовдженi й пожмаканi вилiзли ми з-пiд стiльцiв.
— Ех ви! — презирливо сказала Галина Сидорiвна. — Я думала, що ви хоч благороднi хлопцi. А ви «зайцями», обдуривши мене… Як… як шпигуни якiсь, фу!
Я побачив, як сiпнувся, аж пiдскочив Ява. Та й у мене все усерединi попереверталося догори дригом. Нас! Нас назвать шпигунами! Нас, якi… Ех!
— Да, нехарашо, ученики. Обманювать не можна, — сказав Бурмило.
«Подаруночок вiд нiмцiв… Якiсть бронебiйна!..» Ми з Явою так глянули на нього, що якби можна було поглядом спалити людину, то вiд Бурмила лишилася б тiльки жменька попелу. Точно!
— Вас треба було б негайно одвезти назад додому або ж висадити прямо тут, у полi, — сказала Галина Сидорiвна. — Я не зроблю цього тiльки тому, що ми вiд'їхали вже тридцять кiлометрiв i не маємо права затримуватися. Ви поїдете з нами. Але знайте — весь колектив зневажає i засуджує вас за негiдну поведiнку.
Ми звели очi — колектив дивився на нас весело й усмiхнене. У колективу був гарний настрiй.
Колектив хотiв спiвати.
Ми опустили голови i сказали:
— Ми бiльше не будемо…
Колектив посунувся, i ми сiли. I одразу, як по командi, в небо знову злетiла пiсня:
Йшла вона в садок повз осокори-и,
Задивилась на високi гори-и…
Ми з Явою намагалися перекричати всiх — так старалися.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50
— А дихать?
— Через перископ.
— А на поверхню як випливати?
— Баласт викинем i випливемо.
— А як водою заллє i затопить?
— Ти що — плавати не вмiєш? От iще! «Як? Як?» Дулю з маком з тобою зробиш!
— Сам ти дуля з маком! Який розумний!
— Та ну тебе, — сказав Ява уже примирливо. А я й зовсiм не вiдповiв нiчого — сьогоднi сваритися не хотiлось.
Ми проходили повз старий набокуватий колодязь iз журавлем, з якого давно вже й воду не брали — так замулився. Я перехиливсь i голосно крикнув у задушливу, пропахлу цвiллю й болотом темряву: «Го!» Я люблю гокати у колодязь: таке «го» виходить — аж у вухах лящить. Такого «го» нiде не почуєш, як у колодязi. Красота, а не «го».
От — i зараз…
— Го!…
— Го!
— Го!
Тiльки виляски пiшли — наче аж до центру землi.
I раптом у цi виляски вплелося жалiбне тонке скiмлiння. Я нашорошив вуха.
— Яво! — кажу. — Там хтось є.
— Бреши!
— Ану гокни й послухай.
Ява перехилився й гокнув. Ми прислухалися. I виразно почули з глибини плаксиве щеняче скiмлiння. Ми перезирнулися.
— Якась свиня вкинула туди цуцика, — сказав Ява.
— Точно, — сказав я.
— Так що? — сказав Ява.
— Треба витягти, — сказав я. Хоч мiг цього й не говорити. Бо вiн таким тоном спитав, що то вже була й вiдповiдь.
— Значить, так, — сказав Ява. — Я сiдаю у цеберку й опускаюся. А ти мене держиш.
— За що! Хiба я тебе так вдержу?
— Ти й справдi слабак. Не вдержиш.
— То, значить, я спускаюся, а ти мене держатимеш, як ти такий могучий.
— Нi, спускатимусь я. Я перший сказав. I … i в тебе була ангiна тиждень тому. Тобi не можна в колодязь. I взагалi в тебе носоглотка… Ми, знаєш що, вiрьовку прив'яжем он до того бруса-переваги. I ти тягтимеш. Дуже зручно.
— А де взять вiрьовку?
— А ондо припиначка.
— Так на нiй же коза! Разом з козою прив'яжемо, чи що?
— Коза так погуляє, нiде не дiнеться.
— Ну що ж — давай!
— Мме-е-е! — радiсно проспiвала одв'язана коза i негайно побiгла в шкоду. Та нам нiколи було її виховувати.
Ява сiв у цеберку, я взявся за припиначку, прив'язану до бруса-переваги на короткому плечi журавля.
— Попускай! Попускай потроху! — скомандував Ява.
Операцiя почалася.
Спуск пройшов нормально. Менi було зовсiм неважко попускати припиначку, i через якихось пiвхвилини почулося глухе, як з бочки, Явине: «Стоп! Харош!»
Я кинувся до зрубу:
— Галльоу! Криниценавт Яво! Як себе почуваєте?
— Атлiчно! Пульс нормальний. Невагомостi нема. Тиск триста атмосфер. Прийняв на борт потерпiлого товариша Собакевича. Ой-йой-ой! Що ж ти одпустив! Тут дуже грязько! Засмоктує! Тягни швидше!
Я ойкнув I кинувся назад до припиначки. Вчепився обома руками i почав тягти.
Ого-го! Ох! Ех! Ух! Ну й важко! Тягну, аж присiдаю. Всiма силами своїми, всiєю вагою тiла свого тягну за припиначку вниз. I раптом вiдчуваю, що ноги мої одриваються од землi. Ой лишенько! Це ж я зараз пiднiмуся i висiтиму над землею, як жаба на гачку, тiльки ногами дригатиму. Переважують мене Ява з цуциком. Ой-йой-ой!
— Яво! — кричу у вiдчаї. — Яво! Хапайся за цямрини, помагай, бо я в небо злiтаю!
Зрозумiв, видно, Ява ситуацiю, послухав мене, бо п'яти мої знову торкнулися землi. А тут я ще й ногою загачився за корiнь, що якраз бiля мене з землi випружинився. Закректав я з усiх сил, — от-от жили, як струни, з дзенькотом полопаються, — i з колодязя, мов бульба з носа, повiльно з'явилася Явина голова.
Перший на землю ступив «товариш Собакевич» — кудлате, капловухе руде цуценя, а тодi вже Ява.
Я одразу побачив, що цуценя — не з нашого кутка. У себе ми всiх собак до одного знали — вiд здоровеннецького дiда Салимонового кунделя Гривка до позавчора народжених, слiпих iще цуценят баби Меланчиної Жучки.
— От хотiв би я знати, хто його туди вкинув, — сердито проскрипiв Ява. — Ноги б повисмикував!
— Якийсь фашист хотiв позбутися, — сказав я. Цуценя, схиливши набiк голову, глянуло спершу на Яву, потiм, перехиливши на другий бiк, глянуло на мене i заметляло хвостиком, очевидно, дякуючи за порятунок. Знайомство вiдбулося. Ми одразу сподобалися одне одному.
— Гайда на рiчку! — сказав Ява. — Треба помити Собакевича — бач який!
Те, що вiн Собакевич, а не Шарик, Полкан або Жучка, — не викликало вже нiякого сумнiву. Iм'я, жартома дане йому Явою у смердючiй темрявi колодязя, пристало до нього одразу й назавжди.
Ми побiгли до рiчки.
Пiдводний човен з плоскодонки навiчно потонув у забуттi…
Роздiл II
«Вермахт!.. Двадцять залiзних!..»
— Рень i Завгороднiй! Вийдiть з класу! Скоро ви корову на урок приведете! Зривщики дисциплiни! Порушуєте менi навчальний процес! Я на вас директору скаржитись буду! — Галина Сидорiвна вся аж кипiла (здавалося, що в неї навiть пара йде з рота).
Ми покiрно потелiжилися за дверi.
У коридорi Ява розстебнув сорочку, нахилився, i Собакевич вискочив з його пазухи на пiдлогу й заметляв хвостом, нiби нiчого не сталося.
— Теж iще! —докiрливо сказав йому Ява. — Не мiг помовчати. Не тебе ж питали, а Павлушу, Чого вискочив, як Пилип з конопель?
Собакевич винувато схилив голову набiк. Мабуть, вiн зрозумiв, що пiдвiв нас.
Галина Сидорiвна спитала мене урок. Я встав, пригадуючи, знаю я його чи не знаю. I за звичкою штовхнув Яву — пiдказуй, мовляв. I тут Собакевич, що сидiв у Яви за пазухою, вистромив через ростебнений комiр голову i на весь клас: «Гав!» У класi — регiт. I Галина Сидорiвна, звичайно, образилась — кому приємно, щоб на нього гавкали? Вона дуже сувора, Галина Сидорiвна, i дуже любить нас виховувати.
— Нiчого, переживем, — сказав Ява. — Не могли ж ми його лишити напризволяще. Щоб знову хтось у криницю вкинув.
Вже виходячи надвiр, я побачив на табуретцi бiля дверей шкiльний дзвоник. Баби Марусi, що керувала дзвоником, калатаючи ним з урокiв i на уроки, не було видно. Рiшення прийшло блискавично. Я злодiйкувато озирнувся — цуп! — i дзвоник уже в мене пiд сорочкою.
— Хай учаться, як такi розумнiї — пiдморгнув Явi. — Не треба їм перерви. Обiйдуться.
— Молодчинка! — похвалив мене Ява. I наче хто кухоль теплого молока вилив за пазуху — то радiсть теплом розлилася в грудях: не часто мене Ява хвалить.
Ми — хамiль-хамiль — i в кущi бузковi за школою. У самiсiньку гущину забрались, аж пiд стiну сарая. Темно тут, ватишно — надiйне мiсце.
— Хай тепер найдуть! Ото панiка буде! Не кiнчаться сьогоднi уроки. Аж до завтра вчитимуться. Хи-хи! Без дзвоника вони як без рук. У навчальному процесi дзвоник — основна пiч, — сказав я, виймаючи з-пiд сорочки шкiльне калатало.
— Це ти красиво придумав! Молодчинка! — мовив Ява i взяв у мене з рук дзвоника (я вiдчував, що йому було трохи прикро, що то не вiн придумав, — вiн звик усе сам придумувати).
— О! Знаєш що! — стрепенувся вiн раптом. — Ми його Собакевичу на шию привiсимо. Га?
— Здорово! — сказав я. Хоч i не второпав, для чого це треба. Але я був би останньою свинею, аби не сказав, що це здорово (вiн же мене хвалив!).
— У тебе нема якоїсь шворки абощо? — спитав Ява.
Кинувсь я по кишенях:
— Нема.
— От чорт! I в мене нема. Слухай, а давай пасок.
— Отаке… А штани?
— Тож не назовсiм. Рукою подержиш. Якби в мене були на паску, а не на шлейцi, я б хiба…
Позаяк я був сьогоднi «молодчннка», вiдмовлятись просто не мав права. Зiтхнувши, я зняв паска, i Ява ловко почав прилаштовувати дзвоника Собакевичу до шиї.
— Здорово! От здорово ми придумали! — повторював вiн.
I раптом… Раптом за стiною сарая ми почули таке, що вмить примусило нас забути про дзвоник, про Собакевича, про все на свiтi. Сарай то був уже не шкiльний. Просто вiн задньою своєю стiною виходив у шкiльний сад, у тi заростi бузку. Сарай належав дядьковi Бурмилу, завзятому рибалцi, що жив одинаком i майже весь час пропадав у плавнях на риболовлi.
Ми аж влипли в стiну сарая, притуляючись вухами до кострубатих неструганих дощок. Розмовляли Бурмило i Книш, колгоспний шофер, що жив по сусiдству з Явою.
Ось що ми почули (до нас долинали Тiльки уривки розмови):
БУРМИЛО: Воно-то, конешно, так… Але…
КНИШ: Зате подаруночок матимеш вiд нiмцiв хiба ж такий! На десять рокiв буде…
БУРМИЛО: Ги-ги!
КНИШ: …Вермахт щедрий…
БУРМИЛО: А що ж, конешно…
КНИШ: Має бути двадцять залiзних… Точно… А якiсть… Бронебiйна… Р-раз — i нету! Будьмо!
Чути дзенькiт склянок, — мабуть, Книш i Бурмило випивають.
КНИШ: Купимо в Києвi, що треба, i за дiло!
БУРМИЛО: Сам не можеш?
КНИШ: Якби я мав час,i якби плавав так, як ти, я б взагалi без тебе обiйшовся.
Бурмило щось прохарамаркав, ми не розiбрали анi слова.
КНИШ (роздратовано): А… хрест-навхрест! Треба хапати момент, а ти!.. Це ж так удачно, що мене посилають з цiєю екскурсiєю шкiльною…
БУРМИЛО: Ну, гаразд! Завербував.
КНИШ: Тiльки ж — нiкому-нiкому! Жоднiй живiй душi. Бо — як довiдаються…
БУРМИЛО: Щоб я бога не бачив! Що я — маленький! Це ж таке дiло…
КНИШ: Ну, до завтра!
I все. Запанувала тиша. Певно, Книш i Бурмило вийшли з сарая.
Ми перезирнулися.
Не знаю, якi були очi в мене. Але Явинi очi горiли i свiтилися, як у хорта. А що! Хотiв би я глянути на вашi очi, якби ви почули таку розмову.
— Га?! — роззявив рота я.
— Га?! — роззявив рота Ява.
Але нiчого бiльше вимовити ми не встигли. Бо в цей час почувся знайомий заливистий голос шкiльного дзвоника. Ми так i застигли з роззявленими ротами. Захопившись таємнично. розмовою, ми зовсiм не помiтили, що Собакевич кудись зник. I от… Навкарачках, по-собачому, ми швидко подряпалися крiзь гущину i вистромили з кущiв голови.
Попiд вiкнами школи, ганяючись за куркою, гасав по подвiр'ю Собакевич. Метляючись на шиї в нього, деренчавзаливався дзвоник. Думаючи, що вже перерва, горохом висипали з класiв учнi. З вiкон, здивовано позираючи на годин. пики, виглядали вчителi. На ганку з'явилася Галина Сидорiвна.
— Хулiганство! Неподобство!. Порушення навчального процесу! — загукала вона.
З-за рогу вибiгла баба Маруся. Вгледiвши Собакевича, вдарила руками об поли, кинулася за ним — одбирати дзвоник. Собакевич — навтiки. I куди ж ви думаєте — до нас, у кущi.
Ми з Явою вмить розвернулись i так само навкарачках чкурнули назад, у гущавину, до сарая. Причому, якщо Ява рачкував нормально, на чотирьох, то я — на трьох, як собача з перебитою лапою, — менi ж доводилось однiєю рукою пiддержувати штани.
Ми притиснулися до стiни сарая — далi тiкати було нiкуди. Дзвоник все ближче, i от уже Собакевич з розгону ткнувся носом Явi в щоку. Що ж, вiн був не винен — в кого ж йому шукати захисту, як не в нас — своїх друзiв i рятiвникiв.
За якусь мить кущi над нами розчахнулися, i ми побачили розчервонiлу бабу Марусю.
— Ага! — переможно вигукнула вона. — От хто це все влаштував!
З-за баби Марусиної голови з'явилась голова Галини Сидорiвни.
Крижаним металевим голосом Галина Сидорiвна говорить, мов сiкачем рубає:
— Так!.. Ясно!.. На екскурсiю до Києва завтра вони не їдуть!
Роздiл III
Пригоди в Києвi. Нашi пiдозри дедалi зростають. Старшина Паляничко
Бiля школи галас i метушня. У дворi стоїть вантажна автомашина, прикрашена квiтами та сосновими гiлками, наче весiльний поїзд. На машинi попiд кабiною вже сидять купкою найнетерплячiшi учнi. Серед них, як городнє опудало, стирчить довготелесий незграбний Бурмило. Розставляють останнi стiльцi. Школярi вистроїлися ланцюжком вiд ганку школи до машини i передають один одному стiльцi, якi виносить на ганок Галина Сидорiвна. Всi збудженi i веселi. Ще б пак — цiєї екскурсiї до Києва так довго чекали. Всi весь час смiються, навiть коли для цього нема причини. Всi, крiм нас: мене i Яви.
Ми стоїмо бiля ганку похнюпленi, набурмосенi. I як тiльки з дверей з'являється з новим стiльцем Галина Сидорiвна, ми вмить розтуляємо роти i починаємо:
— Ми ж не хотiли… Ми ненавмисне, — гундосить Ява.
— Ми бiльше не будемо… Чесне слово, — гундошу я.
Галина Сидорiвна спершу не звертає уваги, мовчки зникає в дверях, наче не чує. Потiм нарештi каже:
— Було б навiть непедагогiчно, якби я вас узяла.
I ми вiдчуваємо — їй уже жаль нас (вона ж добра, тiльки напускає на себе). Треба кувати, поки гаряче.
— Педагогiчно! — вигукнув я. — Ми ж сказали, що бiльше не будемо.
— Ну да, педагогiчно! — пiдхоплює Ява, — Навiть Дуже педагогiчно! Макаренко обов'язково б узяв. Точно!
Галина Сидорiвна враз насуплює брови i холодно говорить:
— Нi.
I ми розумiємо: тепер уже все. Передали кутi меду. Вчителi не люблять, щоб їх учили.
Я з тривогою позираю на Бурмила й на Книша, що походжає бiля машини, час вiд часу луплячи чоботом по колесу (перевiряє шини). «Невже ми залишимось i так i не взнаємо, що робитимуть вони у Києвi?» — думаю я.
I в головi моїй знову лунають загадковi таємничi слова:
«Зате подаруночок матимеш вiд нiмцiв… Вермахт щедрий… Двадцять залiзних… Якiсть бронебiйна… Раз — i нету!.. Тiльки ж нiкому-нiкому».
Раптом Ява смикає мене за рукав: «Гайда! Швидше!» — i кидається до машини. Я — за ним. Треба встигнути сховатися пiд стiльцi, поки Галина Сидорiвна у примiщеннi.
Звичайно, всi бачать це i можуть виказати, але то вже на їхнiй совiстi.
Шургиць! Мов ящiрки, шмигонули ми пiд стiльцi аж до самiсiнької кабiни i причаїлися.
Через деякий час почули голос Галини Сидорiвни:
— Що, пiшли? Ну й добре, що самi нарештi зрозумiли. Це буде наука всiм, хто любить зривати уроки i порушувати дисциплiну. Ну, поїхали.
Учнi, що були ще не на машинi, з галасом почали всаджуватися. I незабаром мотор загурчав, машина рушила. Нiхто нас не виказав. Є все-таки у людей совiсть.
Якщо ви хочете вiдчути одразу все своє тiло, з нiг до голови, як воно реагує на удари, то спробуйте поїхати по вибоїстiй дорозi на вантажнiй машинi, лежачи у кузовi пiд стiльцями. Зрiвняти це не можна нi з чим. Таке вiдчуває хiба що отой «язичок» у шкiльному дзвониковi, коли баба Маруся калатає на перерву або на урок.
«Раз — i нєту!.. Якiсть бронебiйна!.. Вермахт щедрий!» — билося в моїй головi в такт ударам.
Потилицею об стiлець — лобом об дно кузова…
Потилицею об стiлець — лобом об дно кузова…
«Раз — i нєту!..
Якiсть бронебiйна!..
Вермахт щедрий!..»
I все-таки чим бiльше нас молотило, чим бiльше швирголяло вгору-вниз та з боку в бiк, тим легше ставало у нас на душi — бо ж тим далi вiд'їздили ми вiд села. А значить, тим менше шансiв, що нас виявлять i зсадять з машини. Ми тiльки зцiплювали зуби, намагаючись не ойкати. Аж от колотнеча враз припинилася, i весело загурчав мотор, набираючи швидкiсть, — ми виїхали на асфальтове шосе (це за три кiлометри вiд села), I одразу, наче завелась од стартера, задзвенiла пiсня:
Знов зозулi чути голос в лiсi,
Ластiвки гнiздечко звили в стрiсi,
А вiвчар жене отару плаєм,
Тьохнув пiсню соловей за гаєм.
Ще б пак! Ну де ви бачили, щоб люди їхали компанiєю на машинi i не спiвали? Так не буває. Коли вiд швидкостi вiтер свистить у вухах, коли дорога з шурхотом намотується на колеса i зустрiчнi машини мимо тiльки — гух! гух! гух! — пiсня сама виривається з грудей.
В хорi вирiзнявся дзвiнкий соловейковий голос Галини Сидорiвни. Ми уявляли собi, як вона стоїть, спершись на кабiну, обличчям до учнiв, i диригує. I вiтер куйовдить її чорнi, як вороняче крило, кучерi, а вона бiлозубо смiється, спiваючи. А дiвчатка в захопленнi дивляться на неї; бо вважають, що вона дуже гарна, «ну прямо красуня»…
Всюди буйно квiтне черемшина,
Мов до шлюбу вбралася калина…
Хiба втерпиш, коли всi-спiвають! I ми з Явою («А, все одно не почують у такому хорi!») затягли на все горло:
Вiвчаря в садочку,
В тихому куточку
Жде дiвчина, жде.
Ех, хороше! Як спiваєш у хорi, то здається, нiби саме завдяки тобi так гарно i злагоджено виходить.
I раптом… Ми так захопились, що навiть не вiдчули того моменту, коли всi враз припинили спiв. Як потiм з'ясувалося, у цей час машина проїздила пiд вербою, що звiсила над шосе свої вiти. Всi в кузовi попригинались, i пiсня вмить увiрвалася. А ми ж були пiд стiльцями, i ми ж не знали цього… I ми продовжували тягнути, як два баранцi:
Жде-ге-е дшчина, жде-ге-е…
I сердите вчительчине: «Ану, вилазьте!» — було для нас, як грiм з ясного неба.
Скуйовдженi й пожмаканi вилiзли ми з-пiд стiльцiв.
— Ех ви! — презирливо сказала Галина Сидорiвна. — Я думала, що ви хоч благороднi хлопцi. А ви «зайцями», обдуривши мене… Як… як шпигуни якiсь, фу!
Я побачив, як сiпнувся, аж пiдскочив Ява. Та й у мене все усерединi попереверталося догори дригом. Нас! Нас назвать шпигунами! Нас, якi… Ех!
— Да, нехарашо, ученики. Обманювать не можна, — сказав Бурмило.
«Подаруночок вiд нiмцiв… Якiсть бронебiйна!..» Ми з Явою так глянули на нього, що якби можна було поглядом спалити людину, то вiд Бурмила лишилася б тiльки жменька попелу. Точно!
— Вас треба було б негайно одвезти назад додому або ж висадити прямо тут, у полi, — сказала Галина Сидорiвна. — Я не зроблю цього тiльки тому, що ми вiд'їхали вже тридцять кiлометрiв i не маємо права затримуватися. Ви поїдете з нами. Але знайте — весь колектив зневажає i засуджує вас за негiдну поведiнку.
Ми звели очi — колектив дивився на нас весело й усмiхнене. У колективу був гарний настрiй.
Колектив хотiв спiвати.
Ми опустили голови i сказали:
— Ми бiльше не будемо…
Колектив посунувся, i ми сiли. I одразу, як по командi, в небо знову злетiла пiсня:
Йшла вона в садок повз осокори-и,
Задивилась на високi гори-и…
Ми з Явою намагалися перекричати всiх — так старалися.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50