I обов'язково дивакуватi. А тут перед нами стояв нормальний кирпатенький хлопчина — мускулистий, засмаглий, по всьому видно, фiзкультурник. Якось бiльше уявлявся вiн на спортивному майданчику, серед галасливої ватаги розхристаних хлопцiв, нiж заглиблений у переплутанi тельбухи якогось чудернацького радiоприймача.
Ми мовчали, розгубленi й спантеличенi.
Вожатий пильно подивився на нас i удавано сердито сказав:
— Що ж ви, братця, розпатякались тут, а хмизу не несете? Люди ж голоднi. Ану, давайте швидше!
Це зразу вивело нас iз зацiпенiння Ми кинулися поспiхом (навiть надто вже поспiхом) збирати хмиз. I через хвилину вже тягли на галявину величезнi оберемки. Особливо старався Кукурузо. Вiн тяг такий оберемнще, що я боявсь, щоб у нього пуп не розв'язався.
Цибата дiвчинка Валька, побачивши, захоплено сказала:
— Ого-го!
I я не знаю, вiд чого бiльше був такий червоний Кукурузо, чи вiд напруження, чи вiд того «ого го». Вiн взагалi чогось дуже часто поглядав на оту Вальку. Найшов на кого дивитися! Страшило якесь! Лупате, цибате, витрiшкувате! Тю! Гiрша за Гребенючку у сто разiв'
Всi стояли на галявинi кружка i дивилися, як ловко розпалював Iгор вогнище. Диви, мiський, а вмiє…
Незабаром серед галявини вже лизало небо вогненними язиками велике багаття.
— Ну, а чия черга сьогоднi куховарити? — спитав вожатий.
— Сашкова! — радiсно вигукнула цибата Валька.
— Сашкова! Сашкова! Правильно! — загукали звiдусiль, i всi подивилися на «штурмана».
— Твоя? — спитав вожатий.
— Тiльки так, — сказав той.
— Значить, нам сьогоднi везе, — усмiхнувся вожатий.
— Везе! Везе! Юшку! Сашенько, обов'язково юшку! Юшку! — злилися в одно десятки вигукiв.
— Тiльки так, — уперше за весь час усмiхнувшись, закивав головою Сашко.
Тепер, коли всi стояли разом навколо вогнища, було особливо помiтно, що Сашко дуже маленький на зрiст, менший за всiх Може, тому вiн i тримався так серйозно й насуплено, щоб здаратися солiднiшим. Але ще було помiтно, що його всi люблять i якщо и смiються з отого ного «тiльки так», то зовсiм не глузливо, а скорiше лагiдно.
Сашко заходився готувати їжу. Дiвчатка допомагали йому, чистили картоплю, рибу, яку дiстали з сiтки, що була прив'язана до корми одного з човнiв i занурена у воду. Iншi пiонери розбрелися по острову. Якось так само собою вийшло, що ми опинилися поруч з Iгорем. Iгор сидiв на пеньку i стругав ножем паличку. Ми з Кукурузом сидiли бiля пенька навпочiпки, уткнувшися пiдборiддям в колiна, i задумливо колупалися в землi. Потiм Кукурузо кахикнув i, насупившись (щоб приховати нiяковiсть), сказав хрипло:
— Дай подивитися… приймач… Можна?
Iгор зразу одклав ножик i паличку.
— А чого ж… Звичайно. Будь ласка.
Вiн одкрив футляр.
— Оце настройка, це дiапазони, це звук, — показав, де що крутити.
Кукурузо схилився над приймачем. Засопiв. Я й собi носа сунув Кукурузо одпiхнув мене лiктем.
— Не хукай туди прямо Запотiє i зiпсується.
Iгор усмiхнувся.
— Та нiчого. Вiд цього не зiпсується.
Довго Кукурузо крутив ручки-колiщата, i ми мовчки, затамувавши подих, слухали голоси далеких країн.
— Да а… Цiнна штука, — сказав нарештi Кукурузо i додав: — Ну, з фiзики, в тебе, звичайно, п'ятiрка.
— П'ятiрка, — просто i без хвастощiв вiдповiв Iгор.
— А двiйки ти хапав коли-небудь? — з надiєю спитав Кукурузо — Хоч з поведiнки, хоч зi спiвiв абощо? Чи круглий вiдмiнник?
— Вiдмiнник, — нiби вибачаючись, сказав Iгор. — Всi нашi юннати вiдмiнники. Така умова.
Кукурузо тихо зiтхнув.
У цей час з кущiв визирнула Валька. Видно, дiвчата вже закiнчили чистити рибу. Я бачив її, а Iгор, що сидiв до псi спиною, нi. Валька тихенько пiдкралася до нього, i я не встиг навiть рота розкрити, як вона одним рухом зштовхнула його з пенька. Iгор нiчого не пiдозрiвав i, звичайно, перекидьки полетiв у траву.
— Дамi завжди треба звiльняти мiсце, — сказала Валька, сiдаючи на пень.
Iгор, встаючи i обтрушуючись, тiльки усмiхнувся у вiдповiдь.
Ми з Кукурузом здивовано перезирнулись.
Добре дiло! Толковою хлопця-фiзкультурника, що змайстрував отакенюнiй приймач, цибате страшило пхає собi так, нiби то не хлопець, а якась мебля.
I вiн тiльки посмiхається…
Якби, наприклад, менi зробила таке, скажiмо, Гребенючка, я б їй так дав, що вона б ногами вкрилася. Та що це з Кукурузом?
— Ану дай менi! — нахабно говорить Валька i простягає руку до приймача, якого держить Кукурузо. I Кукурузо, теля, спокiйнiсiнько оддає приймач. Тю, дурний! Що то — її приймач, чи що?! Чого вона розпоряджається! Iч, яка розумна!
Проте всi цi вигуки, звичайно, беззвучно лунають лише в менi самому. Я мовчу. То ж не-мiй приймач, i не в мене його одбирають.
Валька почала настроювати приймач, по-пташиному схиливши голову набiк i дивлячись у небо. Надибала на якусь тягучу мелодiю i раптом радiсно скрикнула:
— О! О!
Ми спантеличено глянули на неї — що таке? Мрiйно дивлячись на плесо i уважно слухаючи музику, вона тихо сказала:
— «Лебедине озеро»… Адажiо…
Я скривився. Тю, задавака! Таке говорить, що й не второпаєш!
А Кукурузо напустив на себе серйознiсть i, насупивши брови, каже:
— Нi, — каже, — це озеро скорiше не Лебедине, а Качине, бо лебедi в нас не водяться. Зате качви — як тої ряски.
Валька раптом як зарегоче:
— Ой, держiть мене! Ой, не можу! От дивак! Я ж не про це озеро, а про музику. «Лебедине озеро». Балет композитора Чайковського. Якраз оце зараз передають.
Кукурузове обличчя наче ошпарили. Вся кров, яка тiльки була в його органiзмi, кинулася в обличчя.
— Можна подумать, що я не знаю, — сердито буркнув вiн. — Прекрасно знаю цей знаменитий балет. А про наше озеро я просто так сказав. Для iнтересу… Для смiху.
Я одвернувся. Не можу я дивитися в очi людинi, яка бреше. А Кукурузо брехав зараз безсовiсно. Нiчого вiн не знав, нiякого «Лебединого озера». Бо слух у нього препоганий Спiвати вiн мiг тiльки зi мною. Пiдтягувати. Менi було досадно на Вальку, що вона примусила мого друга так брехати. I, взагалi, чого вона припхалася до нас?
I раптом, нiби пiдслухавши мої думки, Валька рiзким рухом вимкнула приймач i сказала:
— Ви на мене сердитесь, хлопцi, так? Що я влiзла до вас i пристаю, так?.. То я зараз пiду. Ви не сердьтеся. Просто менi хотiлося познайомитися з вами.
I так вона це якось просто сказала, що менi аж стало нiяково. I нi я, нi Кукурузо не знайшли, що вiдповiсти.
Валька пiдвелася, сунула Кукурузовi в руки приймач i побiгла до вогнища.
— Дивачка якась… правда? — знизавши плечима, знiяковiло мовив Кукурузо.
— Вона хороший хлопець, — несподiвано почервонiвши, сказав Iгор. — У нас з нею всi дружать. А чого ти не включаєш приймач? Ти включай, не соромся. Я недавно помiняв батарейку.
Я пильно глянув на нього i зрозумiв, що вiн навмисне мiняє тему розмови, що бiльше про Вальку говорити не варто. Я його добре розумiв. Менi теж було б неприємно, якби хтось говорив про Гребенючку.
Я не знаю, скiльки ми ще просидiли на березi бiля пенька але незабаром вiд вогнища почувся голос вожатого:
— Iгорю, хлопцi, iдiть швидше! Юшка готова!
— Пiшли! — сказав Iгор.
Я як ото випив вранцi склянку молока, то бiльше й рiски в ротi не мав — був тепер голодний, як арештант, i ця пропозицiя менi, звичайно, дуже сподобалася. Думаю, що Кукурузо їсти хотiв не менше, бо через усi нiчнi переживання, мабуть, зовсiм не снiдав.
Але несподiвано вiн сказав Iгорю:
— Ти йди, а ми тут посидимо. Ми щойно перед вашим приїздом добряче поснiдали.
Я заклiпав на нього очима i роззявив рота, але промовчав.
— Та не видумуйте, хлопцi, ходiмте! Такої юшки ви зроду не їли, — умовляв Iгор. Кукурузо вперто вiдмовлявся. Я, ковтаючи вiд голоду слину, змушений був його пiдтримувати. Нарештi Iгор махнув рукою:
— Та ну вас! Чекайте, я зараз вожатого на вас нашлю! — i побiг до вогнища. Але через хвилину замiсть вожатого прибiгла цибата Валька. I одразу накинулась на нас:
— Це що таке? Ану марш їсти юшку! Якби ви мене запрошували — що, я хiба вiдмовилася б? Я б вiдмовилася, якби ви мене запрошували?! Ану, швидше!
I, на мою радiсть, Кукурузо, який так уперто вiдмовлявся перед Iгорем, тут раптом вмить знiтився i покiрливо поплентався за дiвчиною. I знову менi згадалася чомусь Гребенючка…
Не знаю, чи то, може, я просто був дуже голодний, чи справдi юшка була смачна, але менi здалося, що я такої зроду не їв. А я ж розумiвся на юшцi. В нас у селi вмiли її варити, та й сам я варив не раз. Але ця просто памороки забивала — така смачна. Всi прицмокували й хвалили Сашка-»штурмана». А вiн сидiв бiля казана з ополоником у руках i, як завжди насупившись, уважно стежив, кому дати додачi.
Тепер менi було зрозумiло, чому всi так зрадiли, що сьогоднi Сашкова черга готувати снiданок. Вiн у них був визнаний куховар.
Незабаром усi понаїдались i порозлягалися на травi навколо вогнища — вiдпочити. Хтось перший замугикав пiсню, хтось пiдтягнув, i пiсня виросла, змiцнiла й полинула над плесом, аж попригиналися очерети…
Реве-е та сто-огне Днi-iпр широкий,
Сердитий вi-iтер за-авива а…
Як було приємно отак лежати на травi горiлиць, дивитися в блакитну безодню неба i спiвати хором пiсню! Здавалося, вся земля, весь свiт чує її.
Вожатий тихенько встав, пiшов до човнiв i повернувся з акордеоном. Пiсня зазвучала ще дужче, ще злагодшше.
Коли кiнчили «Реве та стогне», вожачий сказав:
— А тепер нашу, пiонерську, — «Злиньте вогнями…» Ану, заводь, Сашко.
— Тiльки так, — одгукнувся Сашко, прокашлявся i, почекавши, поки акордеон програє вступ, заспiвав. Я нiколи б не подумав, що в нього такий чистий, дзвiнкий i високий голос. От тобi й дивакуватий «штурман» Сашко. «Тiльки-так!» Мало того, що знаменитий куховар, ще й такий спiвець!
Злиньте вогнями
Синiї ночi.
Ми пiонери —
Дiти робочих…
Свiтлої ери
Час надiйшов.
Клич пiонерiв:
«Завжди будь готов!» —
рвалася в небо пiсня.
Навiть коли пiдхопили пiсню всi разом, i то було чути дзвiнкий голос Сашка, що чайкою злiтав над хвилею iнших голосiв хору.
Спiвали ми години пiвтори, а то й бiльше. Яких тiльки пiсень ми не спiвали! I українських народних, i революцiйних, i старих комсомольських, i сучасних, i пiснi з кiнофiльмiв…
Потiм Iгор сказав:
— А тепер, може, хай Валька станцює…
«Зараз буде пиндючитися, а її умовлятимуть», — подумав я.
Але вона сказала без всякого:
— Будь ласка. Можу станцювати.
Тут я помiтив, що Кукурузо чомусь почервонiв i неспокiйно васовався на мiсцi. До речi, я ще й ранiше, коли спiвали, помiтив, що мiй друзяка Кукурузяка весь час дивився на Вальку, а коли вона випадково зводила на нього очi i їхнi погляди зустрiчалися, вiн одразу втуплювався в землю.
— Український танець козачок! — оголосив вожатий i заграв на акордеонi.
Валька почала танцювати. I сталася дивна змiна. Незграбна цибата Валька вмить перетворилася в стрiмку летючу пташину, кожен рух якої зливався з музикою. I циби її, отi самi тонкi циби, на яких, здавалося, не можна навiть встояти (от-от упадеш), отi циби, ледь торкаючись землi, наче весь час були у повiтрi, у польотi — стрункi, мiцнi й пружинистi.
Бiля мого вуха часто-часто, мов захеканий, мов це вiн сам танцював, дихав Кукурузо. А коли Валька скiнчила танець i всi зааплодували, вiн не став аплодувати, а, зустрiвшися зi мною поглядом, чомусь нахмуривсь i одвернувся…
Потiм Оксана читала вiршi Маяковського. Добре читала, тiльки дуже кричала — мабуть, аж у селi чути було.
Загалом вийшов такий собi несподiваний концерт самодiяльностi.
А потiм почали купатися. Iгор плавав кролем, Сашко-«штурман» брасом, та й Валька нiчого плавала (правда, по-дiвчачому, задерши голову i одпирхуючись, як кицька). Але стрибати у воду з верби нiхто не вмiв I отут мiй друг Кукурузо показав, що таке васюкiвськi хлопцi. Видерся на самiсiньку верхiвку, розгойдався, як мавпа, на гiлцi i я ак стрибоне — майже хвилину летiв i майже на середину плеса залетiв. Всi тiльки ахнули. А вожатий сказав:
— Молодець! З тебе може вийти хороший спортсмен. Тобi треба в секцiю по стрибках з трамплiна. Молодець!
Кукурузо аж зашарiвся вiд задоволення. Мене розiбрало, i я схотiв довести, що я теж геройський хлопець. Я поплював на руки й собi подряпався на вербу. Але мене спiткала невдача. Прикра жахлива невдача Я зачепився за сучка i розпанахав труси з низу аж до пупа, навiть резинка лопнула. Про те, щоб стрибати, не могло бути й мови. Я б загубив труси по дорозi. Придержуючи своє нещастя однiєю рукою i мало не плачучи вiд сорому, я безславно спустився вниз. Але нiхто не став кепкувати з мене: «Нiчого, буває. З кожним може таке трапитися», — заспокоювали мене всi. Я тiльки екав i досадливо махав вiльною рукою. Дiвчатка запропонували менi, що зашиють труси. Я категорично вiдмовився. Сидiти без трусiв, поки дiвчатка зашиватимуть, — краще втопитися! Я взяв у них голку та нитки й полiз у курiнь — зашивати свою ганьбу. Там, у напiвтемрявi, довго й невмiло штрикав голкою, наколюючи собi пальцi i ковтаючи сльози сорому. Несподiвано погляд мiй упав на книжку, що лежала в кутку куреня, прикрита листям. Я зацiкавився, потяг її. То була «Граматика». Я спершу здивувався, але потiм згадав, що Кукурузо ж узяв її, щоб замилити дiдовi очi.
«Граматику» був закладений зошит Я розгорнув той зошит (хай простить мiй друзяка мою цiкавiсть!). На першiй сторiнцi починався «Щоденник Робiнзона Кукурузо». Що там таке — ви вже анаєте; «пригоди» i «неприємностi» першого дня. «А що далi?» — зацiкавивсь я. Перегорнув сторiнку i… витрiщив очi. Далi йшли вправи. Майже пiв-зошита було списано вправами з граматики — i на дiєслово, i на iменники,i на прикметники.
Вправи були написанi олiвцем — так само як i щоденник. Сумнiву не було — все це писалося вже тут, на островi.
Так он воно що!
Робiнзон Кукурузо, який збирався прожити на безлюдному островi двадцять вiсiм рокiв два мiсяцi i дев'ятнадцять днiв, готувався до осiнньої переекзаменовки.
Ах ти ж хитрун! Ах ти ужака! Твоя гордiсть, твоя шалена гордiсть заводiяки й отамана не дозволила тобi признатися, що ти ретельно готуєшся до переекзаменовки, i ти втiк од людських очей на острiв i там зубрячиш граматику. Тепер зрозумiло, чому ти саме так назвав свiй острiв… Ну, стривай! Ну, пожди! Я тобi…
А втiм, що «стривай», що «пожди»? Хiба я скажу йому що-небудь? Хiба я хочу, щоб вiн провалився, щоб вiн залишився на другий рiк?
Та нi! Звичайно ж, нi! I я нiчого йому не скажу, нi слова, нi пiвслова. Хай думає, що я нi про що не догадуюсь. Хай думає!
Я швиденько поклав зошит i «Граматику» на мiсце й притрусив листям, нiби й не чiпав.
Вiд цього вiдкриття менi одразу стало легко й весело — немов пiсля дощу сонце засвiтило. Про сором свiй я й думати забув.
Бадьоро зашив я труси й зовсiм iншою людиною вискочив з куреня. Всi помiтили змiну в моєму настрої i тепер смiливо почали посмiхатися.
А Кукурузо сказав:
— Велике дiло труси. Без трусiв — нема людини, а в трусах — е людина, ще й посмiхається, — i хихикнув, блимнувши на Вальку. Йому хотiлося бути дотепним сьогоднi. I хоч дурний був його дотеп, я не образився.
Несподiвано з плеса залунало:
— Го-го! Он ви де!
До острова пiдпливав ще один човен. У човнi сидiв Гришка Бардадим i кiлька наших хлопцiв-юннатiв.
— Майже годину вас шукаємо, — сказав вожатому Бардадим, вилазячи на берег. — Нас Фарадейович прислав. Запрошує вас до себе. Хоче показати свої новi сорти овочiв та фруктiв i почастувати.
— Ой! Нащо ж я так наїлася! — розпачливо скрикнула Оксана.
Всi засмiялись.
— Нiчого! Поки доїдемо — утруситься, — заспокоїв її вожатий. — Ну що ж, друзi, збираймося!
Зчинилася метушня.
— О! А ви що тут робите, босяки? — здивовано вигукнув Бардадим, помiтивши нас.
— У них дiло! Секретне! — таємничо сказала Оксана.
— Що-о?! — скривився Бардадимю — Дiло? Яке дiло? У цих-о? У цих-о жевжикiв? Брешуть вони! Це ж вiдомi на все село босяки. Мабуть, щось уже вигадали, якусь капость. Крiм капостей, нiяких у них дiлов не буває…
Нiхто навiть не засмiявся. Мабуть, усi вiдчували незручнiсть i мовчали.
Ми стояли червонi, мов два помiдори.
Ми ладнi були крiзь землю провалитися.
Ех! Якби ми були такi здоровi, як ти! Ми б тобi показали! «Дiлов! Дiлов!» — говорити спершу навчися!
— I нiчого вони не босяки, а хорошi хлопцi! — вигукнула раптом Валька.
— Правильно! — пiдхопив Iгор.
— Хорошi, хорошi, хорошi! — заверещала Оксана.
— Тiльки так! — вигукнув Сашко-«штурман».
— Ну хай! Хай! Хай! — замахав руками Бардадим. — Ви — нашi гостi, не будемо сваритися. Поїхали швидше! Фарадейович давно чекає.
Нас оточили Iгор, Валька, Сашко-«штурман» та iншi пiонери. Залунали вигуки:
— Прощавайте!
— До побачення!
— Бувайте здоровi!
Ми всiм по черзi потиснули руки. I тут Валька, простягаючи руку Кукурузовi, сказала:
— Шкода, що ми не дiзнаємось, як, закiнчилося ваше секретне дiло…
Вона сказала це з щирим жалем, i я помiтив, як знову почервонiв Кукурузо. I раптом в очах у Вальки спалахнули вогники:
— А знаєте що! А ви напишiть нам! Я вам залишу адресу, а ви напишiть, добре?
— Напишiть!
— Звичайно!
— Хай напишуть обов'язково.
— Напишiть! Напишiть' — залунало звiдусiль.
— Тiльки так! — вiдрубав Сашко-«штурман».
А Валька вже писала на якомусь папiрцi адресу.
— На, — сказала вона, просгягаючи папiрець Кукурузовi — Тiльки гляди, не загуби!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50