— Кажуть, їхнiй полк зимою десь пiд Києвом стоїть.
— У казармi, значить, житимуть…
— Чого там у казармi! Офiцери сiмейнi в окремих квартирах живуть. Газ, ванна, холодильник — усе, що треба.
— А через рiк, кажуть, вiн в академiю поступатиме. На генерала вчитиметься.
— Дай їм боже щастя!
А нам якось i не подумалося, що це ж вона вже не буде бiльше нашою вчителькою. Ми були схвильованi й збудженi, ми зiбралися всiм класом, щоб обговорити цю надзвичайну подiю. Ще б пак! Не щодня твоя вчителька виходить замiж. Та ще яка! Класна керiвничка, яка веде тебе i виховує буквально з першого класу, яка знає тебе як облупленого i до якої, незважаючи на її «вийди з класу» i двiйки, ти звик, може, бiльше, нiж до рiдної тiтки, бо рiдну тiтку бачиш переважно на свята, а її щодня з ранку до вечора.
Але з обговорення нiчого не вийшло. Ми тiльки мдакали, гмикали й колупали пiдборами землю. Хтось (здається, Антончик Мацiєвський) спробував пожартувати, хихикнув, але його одразу затюкали, вiн принишк i рота бiльше не розтуляв.
Нарештi серед загальної тишi Гребенючка тремтячим голосом промовила:
— Не буде в нас уже такої класної керiвнички… Нiколи… Кого б не призначили…
I тут тiльки ми збагнули, що наша Галина Сидорiвна бiльше не наша, що ми розлучаємося з нею назавжди.
I ми похилили голови, i запала мертва гнiтюча тиша. I я раптом вiдчув, просто фiзично вiдчув, як щемить не тiльки моє власне серце, а серця всiх — i Павлушi, i Гребенючки, i Стьопи Карафольки, i Колi Кагарлицького, i Васi Деркача, i Антончика Мацiєвського… Наче серця нашi були з'єднанi мiж собою тоненькими невидимими дротинками i по тих дротинках враз пустили струм — щемливий струм суму.
— Знаєте, — тихо мовив Павлуша. — Треба попрощатися з нею. I так, щоб вона запам'ятала це на все життя.
— Правильно, — сказав я.
— Правильно, — пiдхопила Гребенючка.
— Правильно, — пiдхопив Карафолька. I всi по черзi сказали «правильно», наче iнших слiв не було на свiтi.
— Якось урочисто так, знаєте, — вiв далi Павлуша. — Зiбратися в нашому класi, принести квiтiв, пiдготувати виступи…
— Правильно, — знову сказав я, — i…
Я хотiв сказати щось на доповнення до Павлушиних слiв, та нiякої думки, як на зло, у головi в цю мить не було. Але я вже сказав «i» i мусив вести далi.
I я сказав:
— i… правильно!
Це було смiшно, але нiхто навiть не посмiхнувся. Такий в усiх був настрiй.
Для пiдготовки урочистого прощання з Галиною Сидорiвною вирiшили обрати спецiальну комiсiю. Почали обирати i обрали Стьопу Карафольку, Колю Кагарлицького i Гребенючку. Нi Павлушу, який висунув саму iдею прощання, нi мене в комiсiю не обрали. Вони, мабуть, вважали, що для такої серйозної справи ми не пiдходимо. Не станеш же сперечатися i висувати свою кандидатуру.
Прощатися вирiшили у переддень весiлля.
Часу для пiдготовки вистачало — майже два тижнi.
Ну, що ж, хай готуються…
А ми з Павлушею сiли на велосипеди i гайнули до Вовчого лiсу. Хоч це вже було й не так цiкаво, але ми мусили все-таки прочитати, що там написали отi «троє невiдомих», отi «Г.П.Г.».
У лiсi бiля дота було тихо й урочисто. I якось не хотiлося порушувати цю тишу. Мимоволi ми намагалися ступати безшумно.
Павлуша засунув руку в розколину над амбразурою i витягнув згорток: у прозору полiетиленову торбинку було загорнуто якийсь папiр.
Павлуша розгорнув, i я зразу пiзнав почерк — чiткий з нахилом у лiвiй бiк, кожна буквочка окремо (почерк старшого лейтенанта Пайчадзе).
Ми сiли на холодну замшiлу кам'яну брилу, я обняв Павлушу за плечi, притулився головою до його голови, i ми почали мовчки читати.
«Дорогi друзi! Яво I Павлушо!
Це дуже-дуже добре, що ви помирилися. Наша таємниця тепер не потрiбна. Бо все це придумувалося для того, щоб вас помирити. I ми сподiваємося, що ви не образитесь на нас за це.
Ми хочемо вiд усього серця побажати, щоб свою дружбу ви пронесли через усе життя. Святе це дiло — дружба. Найсвятiше i найчистiше почуття в свiтi. I найчистiше воно в дитинствi. Бережiть його i шануйте! Бо найвiрнiшi, найбiльшi, найкращi друзi в свiтi — це друзi дитинства. I той, хто на все життя збереже друга дитинства, той щасливий! А хто не збереже, тому гiрко буде. Бо дитинство не повторюється… I проживе той своє життя без дружби. I буде воно дуже безрадiсним, хоч, може, й довгим. I не вiдчус вiн себе по-справокньому людиною. Бо найбiльше ти Людина, коли щось робиш для друга.
Пам'ятайте про це, хлопцi!
I хай ваша дружба буде мiцна, як цi кам'янi брили доту, що е пам'ятником справжньої солдатської дружби, дружби до останньої краплi кровi…
Г. П. Г.»
Ми вже давно прочитали цього листа, але все ще сидiли не рухаючись i мовчали.
I так, як тодi, на горищi в баби Мокрини, коли Павлуша витягнув мене з води, я раптом вiдчув шалену, гарячу радiсть вiд того, що вiн поруч, що вiн мiй друг, що ми помирилися.
Невже я мiг бути з ним у сварцi?! I не розмовляти?! I проходити повз нього, наче незнайомий!
Безглуздя якесь!
Невiдь що!
Але… невже ж оце Гребенючка писала цього листа?!
Не вкладалося в головi! Хоч убий!
Вибачайте, але я ще не мiг звикнути до думки, що Гребенючка i — раптом — хороша, цяця!
То лише в книжках так буває, що герой тiльки — рраз! — i вмить повертається на сто вiсiмдесят градусiв: з поганого робиться хорошим, з хорошого поганим, кого ненавидiв, одразу починггє любити i навпаки.
Я так зразу не можу.
Я буду поступово.
Менi треба звикнути.
Звичайно, листа писала не-Гребенючка, а Галина Сидорiвна. Ну, писав у буквальному розумiннi Пайчадзе, але придумувала, диктувала Галина Сидорiвна. Вiн би так не написав, хоча б тому, що вiн мови не знає.
Виявляється ж, Галина Сидорiвна й ту розмову зi мною по телефону йому написала, i вiн читав з папiрця (тому й повiльно, та й щоб акцент збити).
Взагалi, вони думали, нiби все буде дуже легко й просто, що вони трошки поводять нас за носа з тими загадковими iнструкцiями, зохотять робити таємно один вiд одного одну i ту ж справу (через те й на рiзний час призначали!), а потiм зiштовхнуть носами й примусять помиритися.
Намiчалося, що ми будемо по черзi розкопувати й розчищати дот, щоб врештi створити тут музей бойової слави. Пайчадзе заздалегiдь навiть маленьку саперну лопатку тут заховав.
Але вийшло все не так, як гадалося й намiчалося.
Несподiвано, пiсля того як Пайчадзе уже вручив менi й Павлушi листи, були оголошенi по тривозi вiйськовi навчання.
В армiї, виявляється, завжди так: нiхто нiчого не знає, нi солдати, нi офiцери, i раптом тривога — бойова готовнiсть номер один! I все! А що, це вiрно — армiя щохвилини мусить бути готовою до бою.
Добре, що хоч Пайчадзе з своїм пiдроздiлом лишився в таборi — «в охранении».
Бо Галина Сидорiвна сказала йому:
«Роби тепер, що хочеш, але щоб хлопцi мої даремно не хвилювалися й не переживали!»
Отож вiн увечерi пiсля побачення з нами бiля доту їздив звiтувати їй, а я його у садку i вгледiв i наробив шелесту (правда, вiн перечекав у кущах i потiм-таки зустрiвся з нею).
I на ранок довелося йому дзвонити менi по телефону.
А Павлушi листа в альбом для малювання то ж, звичайно, Гребенючка пiдклала непомiтно.
Взагалi, всю ту кашу заварила таки Гребенючка.
Вона, бач, не могла дивитись, як мучиться i страждає Павлуша. Вiн, виходить, страждав i мучився (а я, дурень, думав… Iудою його називав!).
I вирiшила Гребенючка нас помирити. Але сама цього зробити вона не могла, бо знала, як я її люблю, вийшло б усе навпаки.
I прийшла вона радитися до Галини Сидорiвни.
А Галина Сидорiвна пiдпрягла до цього дiла свого Пайчадзе. I вже втрьох розробили план операцiї.
Гребенючка прямо сказала:
— Треба щось цiкаве придумати. Бо вони такi хлопцi… Вони просто так на вудочку не клюнуть. Дуже вреднi. Треба якусь загадкову таємницю. Оце вони люблять!
Ну й що! Подумаєш! А хто це з хлопцiв не любить, щоб було цiкаво, не любить таємниць i загадок!
А взагалi, з тим розкопуванням доту — то була наївна вигадка. Ми б одразу розшурупали, що то несерйозно, i їхня затiя провалилася б.
— Скажи, Павлушо!
— Ага!
— Якби ми придумували, ми б щось таке придумали, будь здоров.
От не знаю, що та комiсiя зараз думає, в яку нас не обрали. Звичайно, вони всi вiдмiнники, серйознi, позитивнi люди, але ж фантазiї у них, як кiт наплакав, їй-богу!
А тут же треба щось таке грандiозне, небувале, космiчне.
— Ой! Слухай, Павлушо! — раптом скрикнув я. — А давай…
I, захлинаючись, я почав викладати йому свою iдею.
— Молодець, Яво! — скрикнув вiн. — Молодець! ГенiйI Я завжди казав, що ти генiй!
— Тiльки, щоб нiхто не знав, — сказав я. — Хай вони собi готуються офiцiйно, а ми…
— То буде наша таємниця, — пiдхопив Павлуша. — Таємниця двох невiдомих!
— Точно!
Ми почали готуватися в той же день. Бо те, що ми придумали, вимагало дуже великої, копiткої роботи i часу.
Добре, що з вiдбудовою вулицi Гагарiна було вже закiнчено, бо ми просто не встигли б. Вулиця Гагарiна стала ще кращою, нiж до стихiйного лиха, як лялечка.
Тепер усе село готувалося до весiлля.
Такого весiлля наше село ще не знало.
Любима всiма вчителька виходила замiж за героя-лейтенанта, який разом зi своїми солдатами самовiддано рятував село вiд повенi.
Правлiння колгоспу одностайно проголосувало за те, щоб влаштувати весiлля на все село, запросивши рятiвникiв-солдатiв.
У колгоспному саду теслярi збивали довжелезного, майже на кiлометр, стола. За цим столом мало всiстися все село до одного чоловiка i гостi…
Той стiл було радiофiковано: через десять метрiв стояли переноснi мiкрофони, а на деревах висiли гучномовцi — щоб того, хто виступатиме з тостом, чули всi.
Це було здорово!
А ми з Павлушею готувалися собi окремо…
За три днi до весiлля з Грузiї прилетiли родичi й друзi нареченого, їх було чоловiк сто, не менше. До Києва вони закупили цiлий лiтак ТУ-104, а з Києва замовили три автобуси i одне вантажне таксi. На тому вантажному таксi приїхало десять бочок грузинського вина i вже не знаю скiльки ящикiв з мандаринами, апельсинами, гранатами, чурчхелою та iншими кавказькими ласощами.
Це було здорово!
А ми з Павлушею готувалися собi окремо…
Вся наша самодiяльнiсть пiд керiвництвом завклуба Андрiя Кекала ночами до самiсiнького ранку розучувала i репетирувала нову програму для весiльного концерту.
«Гвоздьом» програми був новостворений «хор старiйшин» (тобто дiдiв i бабусь).
Кекало десь вичитав, що в Грузiї є такий хор, i негайно вирiшив створити i в себе.
Як не дивно, нашi дiдусi й бабусi охоче вiдгукнулися на цю iдею. I вийшов могутнiй хор. Бо чого чого, а дiдiв i бабусь у нас таки багато. Сусiднє село так i зветься ж — Дiдiвщина. У нас довго живуть люди. Оно баба Триндичка сто десять одмахала. А вiсiмдесят-дев'яносто — це в нас дуже просто. Професор з iнституту довголiття з Києва приїздив, то казав, що це через те, що в нас добра вода — раз, свiже повiтря — два, люблять працювати — три, i майже нема лихих людей — чотири…
А я думаю, що головна причина в тому, що в нас веселий народ, усi люблять жартувати й смiятися.
А смiх — це здоров'я!
I той хор дiдiв усi пiснi, казали, розучує веселi, жартiвливi.
Це було здорово!
А ми з Павлушею готувалися собi окремо…
I от надiйшов переддень весiлля.
Комiсiя скликала нас всiх, увесь клас, вранцi на шкiльному подвiр'ї i доповiла про наслiдки своєї роботи.
Вирiшили, значить, так.
Спершу святково прибираємо клас. Щоб був, як пiд час екзаменiв: стiл, накритий китайкою, вiд дверей килим-дорiжка, на столi i на вiкнах квiти.
Потiм iдемо додому, вбираємося у все найкраще, по-святковому. Кожен бере букет квiтiв. Це — обов'язково. Сiдаємо за свої парти. Рiвно о другiй годинi (як на урок — ми на другiй змiнi останнiй рiк училися) прийде Галина Сидорiвна. її вже попередили вчора. Перша виступить Гребенючка (голова комiсiї). Скаже дiвчаче слово вiд класу. В неї написано двi сторiнки. Вона прочитала — всiм сподобалося, навiть менi: добряче написано, хоч надто жалiсно. Потiм виступить Коля Кагарлицький i скаже хлоп'яче слово вiд класу. В нього було написано аж три з половиною сторiнки i теж добряче — з iменами, з фактами, мене з Павлушею згадує, наш' вибрики, даруйте, мовляв, за все…
Третiм виступить Карафолька i прочитає… вiрша. Влас норучно складеного вiрша. Це було для всiх нас страшенною несподiванкою. Ми нiколи й гадки не мали, що Карафолька може скласти вiрша. А вiн раптом…
Створював свого вiрша Карафолька рiвно стiльки, скiльки господь бог землю — шiсть днiв.
Та, на мою думку, наслiдки були значно гiршi. Хоча дiвчаткам вiрш дуже сподобався, особливо останнi рядки:
Ми вас дуже по справжньому любимо,
i нiколи ми вас не забудемо.
Ми з Павлушею, як спецiалiсти, вважали, що вiрш Карафольчин, або, як вiн його сам, червонiючи, називав — «мадригал», потребує ще серйозної авторської доробки. По-перше, такi, наприклад, рядки, як:
Ви навчили любити нас префiкси,
Коренi слiв, закiнчення й суфiкси.
Окрiм того, що з художнього боку це було не дуже здорово, це було ще й брехнею, бо iз здоровим глуздом людина не може любити префiкси й суфiкси.
По-друге (i це головне!), «мадригал» був безособовий i неконкретний — у ньому жодного разу Галина Сидорiвна не називалася на iм'я.
Карафолька почав бити себе в груди i присягатися, що вiн дуже старався, але в нього нiчого не вийшло.
Не ставала Галина Сидорiвна у рядок, хоч ти лусни! Якби вона булат; скажiмо, Ганна Iванiвна (як Гребенючка), то все дуже просто: «Дорога наша Ганно Iванiвно!», «Ми вас любимо, Ганно Iванiвно!», «Не забудемо Ганну Iванiвну…». Але називати її Ганною Iванiвною, коли вона Галина Сидорiвна, було б нетактовно.
А «Дорога наша Галино Сидорiвно» ну не читалось аж нiяк. То вже були не вiршi, а чистiсiнька проза. Тому й довелось обмежитися безособовим: «Дорога i любима учителько!»
Це так доводив Карафолька. Але ми з Павлушею заперечили, що справжнiй поет тим i вiдрiзняється вiд графомана, що вмiє долати творчi труднощi.
Карафолька густо почервонiв i похилив голову. Але тут на нас усi затюкали, i ми змушенi були визнати, що так, звичайно, вiрш можна читати, бо це ж не для друку, а просто, а якби для друку, тодi iнша рiч…
На завершення урочистого прощання Антончик Мацiєвський сфотографує Галину Сидорiвну з усiм класом.
I ми подаруємо їй цю фотографiю з хвилюючим написом i всi-всi розпишемося.
Отак придумала наша комiсiя.
Ну що ж, для офiцiйного прощання цiлком задовiльно.
Всi з цим погодилися.
I розiйшлись.
А о пiв на другу зустрiлися знову.
Надзвичайно святковi, гарно вбранi, чистенькi, з величезними букетами квiтiв, ми в урочистому мовчаннi пройшли по килиму-дорiжцi за свої парти, сiли й почали чекати.
Наш друг восьмикласник Вовка Маруня бездоганно органiзував «службу безпеки», i ми були спокiйнi, що цiкава пацанва не зiпсує нам справи. Бо то такий нахабний народ, що пооблiплював би всi вiкна, почав би хихикати i гогокати i все б зiрвав. Вовка розставив пости i блокував усi входи i виходи.
Хвилин з десять ми сидiли й мовчали.
I це наше мовчання було якоюсь наче увертюрою до всього того, що мало вiдбутися. Ми настроювались на серйозний лад. Ми згадували все, що пережили разом з Галиною Сидорiвною за цi сiм довгих рокiв. Вона була нашою першою вчителькою, коли ми прийшли до школи у перший клас. А ми були її першими учнями. Вона тiльки закiнчила тодi одинадцять класiв (тодi були школи-одинадцятирiчки) i перший рiк почала вчителювати в молодших класах. Вона вчила нас i вчилася сама — заочно у педiнститутi. Ми закiнчили п'ять класiв, а вона педiнститут. Ми складали перший у своєму життi екзамен, а вона — державнi iспити. I з учительки молодших класiв вона стала викладачем української мови i лiтератури. I продовжувала нас учити. I довела до восьмого класу. Ми думали, що i в восьмому класi вона буде, i в дев'ятому, i в десятому. Аякже! I от… Це якось просто не вкладалося в головi. Невже вона бiльше не буде «нашою вчителькою»! Нiколи бiльше не ввiйде в клас легкою й швидкою ходою, не кине журнал на стiл, не спитає дзвiнко, як завжди, одне й те саме: «Ну, хто з вас не приготував на сьогоднi завдання? Признавайтесь!» Пiсля цього запитання я майже завжди лягав грудьми на парту, ховаючись за спину Стьопи Карафольки, що сидiв передi мною. Але вона завжди помiчала це i казала: «Рень, до дошки!» I я пiдводився червоний як мак i, зiтхаючи, плентався до дошки… Невже цього не буде нiколи?!
Нi-ко-ли! Чи не вперше в життi це безжальне слово так вразило мене!.. Серце моє стиснулося…
У коридорi — знайомi легкi й швидкi кроки. Я не знаю, як це вийшло, але враз ми всi, мов по командi, не змовляючись, пiдхопились i встали ще до того, як вона зайшла. Домовленостi заранi про це не було. I коли вона рвучко, як завжди, розчинила дверi, ми вже стояли за партами з букетами в руках, — нерухомо як укопанi.
Але вона не зразу розчинила дверi.
Нi.
Ми чули, як вона пiдiйшла, спинилася перед дверима. I якусь хвилю стояла, не наважуючись зайти. Вона стояла там, а ми стояли тут. I це була мить, яку важко передати… I от дверi розчахнулися, i вона завмерла на порозi. Вона повiльно обвела нас усiх поглядом, — здається, зазирнула кожному в очi. I мовчки простягнула до нас руки — наче хотiла всiх разом обняти.
Губи в неї тремтiли, пiдборiддя тремтiло, вона часто-часто клiпала очима.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50