Тепер це вулиця Ленiна, а театр iменi Лесi Українки.
Максим Валер'янович розпалився, очi в нього вже блищали, щоки горiли маково. Я завжди люблю слухати спогади старих людей про минувшину. I чим це пояснити, що розповiдi навiть про незначнi подiї виходять у них цiкаво?.. Якби це вiдбувалося зараз, — мабуть, було б зовсiм не цiкаво. А коли слухаєш, як про це розкачує хтось спогади, — цiкаво.
— Ех, публiко моя дорога, то було, як перше кохання, отi першi мої роки служби в театрi. Мабуть, нiхто так серйозно не ставився до своєї роботи, як я. Нiхто так ретельно i стiльки часу не гримувався, як я. Нiхто так не хвилювався перед виходом на сцену, як я. Хоч виходив я у натовпi всього на хвилину, i жодного слова не говорив, i глядачi мене навiть не помiчали. Але менi здавалося, що всi дивляться на мене. Потiм дали менi зiграти невеличку роль. Роль була малюпусiнька, як горобиний нiс. Я виходив i казав: «Графиня захворiла i прийняти вас не може». Повертався i йшов. I все. Але я був переконаний, що в цих словах головна iдея п'єси. I я казав цi слова таким голосом, наче сповiщав про кiнець свiту. Вперше весь зал дивився на мене i слухав мене. Передати це почуття неможливо. Тим бiльше, що моїми словами закiнчувалася перша дiя. Завiса опускалася, i в залi вибухали оплески. Здавалося, що аплодують саме i тiльки менi…
Довго ще розказував нам Максим Валер'янович про театр, про своє життя…
Повертаючись додому, ми з Явою всю дорогу мовчали. Ми думали. Ми вперше були знайомi iз справжнiм артистом. З артистом, який грав на сценi i знiмався в кiно.
Роздiл VIII
«Товаришу цар, ви заарештованi!» «У-у, понесу!..»
Вечiр.
Ми лежимо на тахтi коло вiдчиненого балкона. Цей день принiс нам стiльки вражень, що треба бути дубовою полiнякою, щоб одразу заснути.
Ява весь час крутиться, наче його щось кусає. Я добре знаю свого друга. Я знаю, що його кусає, його думка якась кусає, не дає спокою.
— Ну, що таке? — питаю я. Ява зiтхає, але мовчить.
— Ну кажи вже, що там таке? — повторюю я.
Ява ще раз зiтхає i каже:
— Ти знаєш, Павлушо, я вирiшив: я, мабуть, коли виросту, в артисти пiду.
— А хто ж шпигунiв ловитиме? — посмiхнувся я. — Хто ж тодi мiлiцiонером буде? Як усi мiлiцiонери в артисти пiдуть? I Тарапунька, i ти… Розведеться тих злодiїв i шпигунiв, як комашнi, — проходу вiд них не буде. Що ти собi думаєш!
— Нiчого, —серйозного каже Ява, — i без мене знайдеться кому ловити.
— Але ти згадай, що ти вчора говорив! Навiть не два днi тому, а вчора!
— Так то ж було вчора, а це сьогоднi. Життя мiняється…
— Мiж iншим, — кажу, — щоб стати артистом, кажуть, треба мати до цього талант… О!
— Ну про це ти й не говори! Що-що, а таланти в нао з тобою якраз е. Це точно. Думаєш, ти поганим був би артистом? Го-го! Ще яким би артистом був! Всi б аж плакали!
— Плакали б, точно, — гигикнув я. — Бо грошей було б жалко, що заплатили за квитки…
— Дурний! Ти себе просто не знаєш. Думаєш, дарма нас у селi «артистами» називають? Дiд Салимон весь же час повторює: «От артисти! Ну й артисти!»
Коли вам в очi кажуть, що ви талант, i переконують у цьому, дуже важко сперечатися. Я пробурмотiв щось невиразне i замовк.
Ява тепер говорив без перешкод:
— Артистом таки найлучче буть. Найвеселiше життя в артистiв. Музика, пiснi, оплески. Не життя, а Першотравневе свято! I — слава! Яка в артистiв слава! Найрозумнiших академiкiв так не знають, як артистiв. От скажи, ти якогось академiка знаєш? В обличчя?.. От бачиш! А Кадочникова знаєш, Рибникова знаєш, Баталова знаєш, Смоктуновського знаеш, Фiлiппова знаєш… Та що казать! Кiноартиста, що на екранi навiть раз тiльки мелькнув, — усi знають. Вiн iде по вулицi, i всi пальцями на нього — тиць! тиць! А ти кажеш…
Я змушений був погодитися.
Поговорили ми ще трохи про те, як добре бути знаменитим артистом, i поснули. I наснився менi сон…
Мiж iншим, сни менi чомусь часто сняться якiсь плутанi, фантастично-пригодницькi. I я люблю їх розказувати. Ява завжди просить мене: «А розкажи-но, що тобi снилось». I я охоче розказую… Ява заздрить на мої сни (йому сниться якась нiсенiтниця) i каже, що я у снах бiльший генiй, нiж у життi, I було б для мене, мабуть, добре, якби я завжди спав i не просинався…
Так-от наснилось менi… Буцiмто сиджу я посеред сцени на царському тронi у якiйсь велетенськiй i смердючiй, мов кобеняк дiда Салимона, царськiй шубi. На головi в мене золота корона, в руках замашний дрючок з балабухою на кiнцi — «скiпетр» зветься.
I з темного залу звiдусюди (з партеру i з ярусiв) лупають i на мене коров'ячi й баранячi морди. Так, так, на мiсцях глядачiв усюди сидять корови, вiвцi, барани та iнша рогата худоба. I мене це анiскiлечки не дивує. Наче так i треба, У першому ряду сидить наша однорога корова Манька, Явина плямиста Контрибуцiя, цап Жора i колгоспний бугай Петька. I я раз у раз злегка (щоб не помiтили iншi глядачi) пiдморгую їм оком, як пiдморгує артист своїм родичам, що прийшли на спектакль.
Але в основному я сиджу i виголошую якийсь довгий монолог — без слiв, але дуже розумний i красивий… Нарештi скiнчив i схилив голову, чекаючи оплескiв. Та в залi гнiтюча тиша. I раптом ярозумiю: якi тут можуть бути оплески, коли в них, у моїх глядачiв, не руки, а ратищ! А де вичули, щоб хтось аплодував ратицями? Чого я, дурний, хвилююсь? Мої ж глядачi просто не можуть аплодувати. Вони можуть тiльки мукати, бекати й мекати. Але вони з поваги до мене цього не роблять. Вони мовчать, виказуючи в такий спосiб захоплення моєю грою. Манька i Контрибуцiя розчулено зiтхають. Цап Жора витирає кiнчиком бороди очi. А колгоспний бугай Петька, вiдомий хам i грубiян, плаче, як дитина. Зворушений, я встаю, та замiсть того, щоб розкланятись, раптом цвьохкаю на весь зал батогом (у мене в руках уже не скiпетр, а батiг!). I глядачi мої з гвалтом зриваються з мiсць. Мить — i в залi вже порожньо. Нiкогiсiнько. Самi стiльцi.
Аж тут з-за кулiс на сцену виходить Ява… У формi мiлiцiонера.
Грюкаючи чобiтьми, крокує до мене i каже:
— Чого нарушаєш? Не нарушать! Бо зараз заберу в район.
Я гнiвно дивлюсь на нього:
— Хто дав тобi право так зi мною розмовляти? Я — цар!
— Який же ти в бiса цар. Ти — злодiй! Ти вкрав годинник у справжнього царя, i от у мене ордер на твiй арешт. Товаришу цар, ви заарештованi! — I Ява показує менi якогось папiрця.
Мене охоплює страх.
— Яво, — кажу я, — нащо ти це говориш! Ти ж знаєш, як усе було. Це ж випадково.
А вiн сердито:
— Хто дав тобi, злодiю, право, називати мене, представника влади, на «ти»? Оп'ять нарушаєш!
— Вибачте, — кажу я, зовсiм спантеличений, — але я думав, що ми з вами друзi.
— Iндик думав, — суворо каже Ява i раптом накидає менi на голову якусь ряднину. I я вже зв'язаний, нiчого не бачу, не можу ворухнути нi рукою, нi ногою. Якась ниточка вiд ряднини лоскоче менi обличчя, а я не можу її вiдкинути. I це так нестерпно, що хочеться крикнути, але крик застряє в горлi i… я прокидаюсь.
Виявляється, по менi повзала муха. Коли я розплющив очi, вона сидiла на кiнчику мого носа i потирала вiд задоволення переднi лапки. Я зробив губами — пфуй! — муха злетiла, продзижчала десь пiд стелею i сiла менi на лоб… Про сон тодi було й думати.
Я сiв на тахтi i глянув на «мiлiцiонера» Яву. Вiн мирно спав, пiдклавши пiд щоку долоню i прицмокуючи губами, мов немовля.
— «Не нарушай!» У-у! Зрадник! — пробурмотiв я i шпигонув його пальцем у бiк. Вiн одразу прокинувся, схопився i сiв, клiпаючи заспаними очима:
— Га? Що?!
— Вставай, бо я вже прокинувся i менi нудно, — спокiйно сказав я.
— Тюгу!.. ДурнийI — i вiн гепнувся на подушку i заплющив очi.
— Не нарушай! — «мiлiцiонерським» тоном сказав я.
— Одчепись, я спати хочу.
— Ану тебе, соня, — сказав я, скочив з тахти i вийшов на балкон подихати свiжим ранковим повiтрям.
А ранок же який! Яскравий, дзвiнкий, блискучий, як нова копiєчка! I веселий, i га-ла-ла-гомiнкий, i спiвучий… Ох, який же спiвучий.
— Аве-е Марi-iя, а-аве Ма-арiя-я… — печально виспiвував з розчиненого вiкна високий i чистий хлоп'ячий голос.
I цiєї самої митi:
— Джама-а-айка! Джама-айка!.. — бадьоро i весело вигукував на весь район той самий голос iз другого вiкна.
— Са-анта Лю-учi-iя! Санта Лючiя!.. — наче на хвилях, виливався вiн же з третього. I водночас з четвертого чулося його ж одчайдушне, тужливе i зовсiм уже дитяче:
— Мамма, мамма…
Аж мороз по шкiрi драв.
Того лiта шiсiдесят п'ятого року кияни захоплювались пiснями iталiйського хлопчика Робертiно Лореттi i майже р кожнiй квартирi були його пластинки. Зрання линув над мiстом спiв голосистого Робертiно.
«От би нам з Явою такi золотi солов'їнi горлянки», — подумав я. Не сушили б ми голови, як прославитися. Стояли б собi на сценi бiля рояля, випнувши груди, i тiльки роти роззявляли… Але… дзуськи! Нашими голосами лише «Пожар!» i «Рятуйте!» кричати добре. А якщо вже в артисти, то тiльки в драматичнi. Або в кiно! Оце — да! Оце ми можемо! Кiно! Радiсть лоскоче менi живiт. Ми ж сьогоднi будемо на кiностудiї! На справжнiй кiностудiї, де знiмають фiльми… I побачимо вiдомих кiноакторiв. I як фiльми знiмають, побачимо… I все-все таке цiкаве побачимо!.. Ех! Аж не вiриться!
Ява уже встав. Ми хутенько снiдаємо i… Якi хорошi люди вранцi! Наче росою вмитi! Бадьорi, гарнi, i якiсь нiби навiть хрумкi, мов молодi огiрочки! А очi в них якi! Чистi i свiжi-свiжi, немов квiти, що тiльки-но розцвiли.
Ми їдемо в автобусi, я роздивляюся навкруги. I такий у мене настрiй гарний. I так я всiх люблю! I так менi добре!..
Бадьорим кроком ми заходимо у двiр, де живе у флiгелi Валька. Нам треба зайти спершу до неї, а тодi вже до Максима Валер'яновича. Раптом ми бачимо великий гурт хлопцiв (чоловiк двадцять, не менше) i серед них Будку. Всi вони тупцюють якраз бiля Вальчиного пiд'їзду, в щось грають — не проминеш нiяк. Ми нерiшуче спинились. I тут Будка помiтив нас. Я побачив, як спалахнули в нього очi. Вiн щось сказав хлопцям, i вони кинулись до нас. Мить — i ми вже оточенi з усiх бокiв.
«Ну, пропали! Нi за цапову душу!» — майнуло в головi.
— Павлушо! За спину! — гукає Ява. Я вмить пiдскакую до нього i притуляюсь спиною до його спини. Отак, зайнявши «кругову оборону», ми стоїмо, виставивши вперед кулаки. А коло все звужується й звужується, i вже вимахує Будка руками перед Явиним носом i вигукує: «Понесу! У-у, понесу зараз!» I вже я одштовхую в груди довговидого слинявого хлопчину, який налазить на мене. I вже хтось боляче копнув мене по нозi. Ще мить — i почнеться бiйка. Та нi, яка там бiйка! — побиття, погибель наша… Я уже навiть шкiрою вiдчуваю, як мене зараз битимуть.
I тут раптом Ява говорить дзвiнким глузливим голосом:
— Ого, як вас багато! I всi на нас, на двох! От здорово! «Що вiн говорить? Приб'ють же зараз!» — з жахом думаю я I Будка вже люто сичить крiзь зуби: «Ти, гад, поговори! Щас я ак врiжу!» — i вже замахується, аж тут:
— Законно вiн говорить. Всiм кодлом — це не дiло. Ти, Будко, з кимсь з одним iз них стукнись, по-чесному. Це буде правильно. I благородно, i поквитаєшся… А ми посудимо. Щоб усе за правилами.
То каже високий, чупринистий хлопець рокiв чотирнадцяти, що стоїть десь ззаду, але голова якого вивищується над головами переднiх. I Будка опускає руку. Видно, таке рiшення йому не подобається, але вiн не може вiдмовитися. Вiн мiряє поглядом Яву, потiм мене, незадоволено бурчить:
— Гаразд. Тодi я з оцим стукнусь, — i тицяє мене пальцем у плече. — По-моєму, цей дужчий.
Вiн бреше, бо Ява на вигляд кремезнiший за мене, але нiхто не заперечує.
— Ходiмо в яр, — каже чупринистий. I всi щiльним гуртом, пiдштовхуючи нас, iдуть до яру. Я йду, i з кожним кроком щось у мене боляче сiпається всерединi, опускаючись все нижче й нижче.
«Я! Чому це я?!» — пищить у моїй душi тоненький овечий голосок. Але я мовчу. Я мушу мовчать. Бо я — хлопець.
Ява теж мовчить Я знаю, що вiн зараз вiдчуває. Вiн вiдчуває себе винним передi мною (адже ж саме вiн нам'яв Будцi вухо, я тiльки держав). I Ява дуже переживає, що змушений битися я, а не вiн. Та хiба вiн може зараз що-небудь вдiяти? Хiба вiн може просити, щоб стукався вiн, а не я? Це ж значить перед усiма визнати мене слабаком, це все одно, що плюнути менi в душу. Нi, вiн не може цього зробити. Я розумiю. I я умру, але не дам себе зганьбити.
Ми спускаємось у яр, продираючись крiзь колючу, запорошену сизим пилом дерезу.
— Отут, — каже чупринистий, i ми спиняємось.
Невелика галява. З трьох бокiв дереза, з одного — крутий схил. Хлопцi розходяться, стають пiвколом попiд дерезою. I от я вiч-на-вiч iз своїм супротивником. Якусь мить стоїмо, нагнувши вперед голови i похитуючись, — примiряємось.
Будка вищий за мене, ширший i, звичайно, важчий. Та хiба я мiг вибирати? У всякому разi, краще битися з одним, хай i важчим, Будкою, нiж з десятьма.
Ви, мабуть, самi знаєте, що найдужче боїшся лише доти, поки не починається бiйка. А тодi вже страх минає. Замiсть нього — лють, бiль i бойовий азарт.
Будка розмахнувся, i хоч я й присiв, але вiн все-таки черкнув мене за вухом. I тут така мене раптом лють взяла, що я вам передати не можу. Ах ти ж гемонський Будка! Ах ти ж Будка дерев'яна! Зiбрав цiле кодло i такий хоробрий?! А як був один, соплi по щоках розмазував?! Ах ти ж блощиця погана! I я з усiєю силою своєї лютi кинувся в бiй. Я дзигою крутився навколо нього, тицяючи кулаками i вiдскакуючи. Вiн тiльки безладно махав своїми «граблями», тупцюючи на мiсцi. Хлопцi загаласували:
— Та що ти, Будко!
— Та бий же його!
— Пiд дихало! Пiд дихало!
— По сопатцi!
Проте Будка лише сопiв i вимахував руками, як вiтряк. Нарештi вiн пiймав мене за сорочку, обхопив, i ми покотилися по землi.
— Навалюйся на нього! Дави! На лопатки! На лопатки! — пiддрочували хлопцi Будку. Але Будка був уже готовий. I не вiн, а я поклав його на лопатки i придавив до землi, мiцно тримаючи. Нашi обличчя майже торкалися, ми хекали один на одного, i переможений Будка уже навiть i не пручався. Все! Моя взяла!
— Е нi! Це нечесно! Не за правилами! Недозволений прийом! — чую я раптом i вiдчуваю, як мене тягнуть за штани, стягаючи з Будки. Пiдводжу голову i бачу — тягне довговидий, якого я тодi штовхав у груди. Я добре знаю, що я дiяв чесно, що нiякого недозволеного прийому не було, але я захеканий, i менi бракує повiтря що-небудь сказати. Я тiльки з надiєю дивлюсь на чупринистого. Але вiн мовчить, не втручається. I я раптом розумiю: становище моє безвихiдне. Вони — Будчинi друзi, i вони хочуть, щоб перемiг Будка. Авжеж. Iнакше не варто було б влаштовувати цей поєдинок. Iнакше вони могли просто вiдлупцювати нас. Моя перемога — це ганьба для них усiх. I вони цього не допустять. Безвихiдь одразу знесилює мене. Добре битися можна лише тодi, коли є надiя на перемогу, а коли цiєї надiї нема… Мене вже стягнучо, i воскреслий Будка вже навалився на мене i з усiєю люттю за свою поразку товче мене головою об землю. Щось кричить, протестуючи, Ява, та що вiн може!..
Бум, бум, бум! — як дзвiн гуде моя голова. I в очах темнiє, i думки плутаються…
Аж раптом:
— Ах ви безсовiснi! Ах ви безсовiснi! Пустiть негайно жi Пустiть! Пусти! Ну! Пусти! — пронизливий Вальчин голос. I дзвiн у головi моїй враз припиняється. I Будка злiтає з мене на землю. I я бачу над собою чисту блакить неба, в якому лiтають бiлi голуби. I розумiю, що звiдкись тут взялася Валька, що вона зштовхнула з мене Будку i стоїть надi мною, войовниче розмахуючи руками i кричучи:
— Безсовiснi! Безсовiснi! Пiонери, називається! Школярi, називається! Бандити! От я все розкажу! Все розкажу в школi! От побачите! I батькам вашим розкажу. I твоєму, Алику, i твоєму, Вовко, i твоєму, Едику. А на тебе, Будко, взагалi в мiлiцiю заявлю. I тебе в колонiю заберуть. От побачиш! Хлопцi приїхали з села в гостi до нашого мiста, а ви їх бити! Та ще й гуртом! Нiчого сказати — гостиннi хазяї! Безсовiснi!
Отак кричучи, вона допомогла менi пiдвестися i, взявши за руку, повела. А по дорозi i Яву прихопила. I хлопцi розступилися i пропустили нас. Нiхто навiть не намагався затримати. I всi мовчали. Тiльки коли ми вiдiйшли, хтось пронизливо свиснув, i вся ватага, як горох з мiшка, сипонула вниз, у яр. Може, вони б i по-iншому поставились, але, мабуть, вони вважали, що Будка достатньо розквитався зi мною.
Я йшов похитуючись i руками витираючи пiд носом.
— Молодець, Павлушо! Ух, ти йому дав! Ну ж i дав! Вiн тiльки сiпався! — пiднесено говорив Ява, обнiмаючи мене за плечi. — Ти iм усiм показав, що таке васюкiвцi. Молодець!
Менi було приємно це чути, але було прикро, що Валька цього не бачила, що вона бачила мене битого i що вона врятувала мене. Я їй, звичайно, був вдячний за це (хтозна, скiльки б ще той Будка товк мою бiдну голову!), але вiдчував якусь нiяковiсть i сором, що мене врятувала дiвчинка.
I все-таки я був задоволений. По-чесному я таки перемiг Будку, здорового Будку, який був старший i дужчий за мене. I який вибрав мене, вважаючи, що я слабак.
На стежцi нас чекав братик Микола. Виявилося, що це вiн покликав Вальку. Вiн бачив, як нас повели в яр, одразу збагнув, що нашi справи кепськi, i побiг по Вальку. I Валька прилетiла, розштовхала хлопцiв i кинулася нас визволяти.
— Ти теж молодчина, Валько! — сказав Ява. — Одна — i не побоялась! Вони ж могли i тебе вiдлупцювати за компанiю.
— Хай би тiльки спробували? Я б їм такого галасу наробила — з усього мiста люди позбiгалися б! I думаєш, я дряпатися не вмiю? Хай би тiльки хто зачепив, його б мама рiдна потiм не впiзнала.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50
Максим Валер'янович розпалився, очi в нього вже блищали, щоки горiли маково. Я завжди люблю слухати спогади старих людей про минувшину. I чим це пояснити, що розповiдi навiть про незначнi подiї виходять у них цiкаво?.. Якби це вiдбувалося зараз, — мабуть, було б зовсiм не цiкаво. А коли слухаєш, як про це розкачує хтось спогади, — цiкаво.
— Ех, публiко моя дорога, то було, як перше кохання, отi першi мої роки служби в театрi. Мабуть, нiхто так серйозно не ставився до своєї роботи, як я. Нiхто так ретельно i стiльки часу не гримувався, як я. Нiхто так не хвилювався перед виходом на сцену, як я. Хоч виходив я у натовпi всього на хвилину, i жодного слова не говорив, i глядачi мене навiть не помiчали. Але менi здавалося, що всi дивляться на мене. Потiм дали менi зiграти невеличку роль. Роль була малюпусiнька, як горобиний нiс. Я виходив i казав: «Графиня захворiла i прийняти вас не може». Повертався i йшов. I все. Але я був переконаний, що в цих словах головна iдея п'єси. I я казав цi слова таким голосом, наче сповiщав про кiнець свiту. Вперше весь зал дивився на мене i слухав мене. Передати це почуття неможливо. Тим бiльше, що моїми словами закiнчувалася перша дiя. Завiса опускалася, i в залi вибухали оплески. Здавалося, що аплодують саме i тiльки менi…
Довго ще розказував нам Максим Валер'янович про театр, про своє життя…
Повертаючись додому, ми з Явою всю дорогу мовчали. Ми думали. Ми вперше були знайомi iз справжнiм артистом. З артистом, який грав на сценi i знiмався в кiно.
Роздiл VIII
«Товаришу цар, ви заарештованi!» «У-у, понесу!..»
Вечiр.
Ми лежимо на тахтi коло вiдчиненого балкона. Цей день принiс нам стiльки вражень, що треба бути дубовою полiнякою, щоб одразу заснути.
Ява весь час крутиться, наче його щось кусає. Я добре знаю свого друга. Я знаю, що його кусає, його думка якась кусає, не дає спокою.
— Ну, що таке? — питаю я. Ява зiтхає, але мовчить.
— Ну кажи вже, що там таке? — повторюю я.
Ява ще раз зiтхає i каже:
— Ти знаєш, Павлушо, я вирiшив: я, мабуть, коли виросту, в артисти пiду.
— А хто ж шпигунiв ловитиме? — посмiхнувся я. — Хто ж тодi мiлiцiонером буде? Як усi мiлiцiонери в артисти пiдуть? I Тарапунька, i ти… Розведеться тих злодiїв i шпигунiв, як комашнi, — проходу вiд них не буде. Що ти собi думаєш!
— Нiчого, —серйозного каже Ява, — i без мене знайдеться кому ловити.
— Але ти згадай, що ти вчора говорив! Навiть не два днi тому, а вчора!
— Так то ж було вчора, а це сьогоднi. Життя мiняється…
— Мiж iншим, — кажу, — щоб стати артистом, кажуть, треба мати до цього талант… О!
— Ну про це ти й не говори! Що-що, а таланти в нао з тобою якраз е. Це точно. Думаєш, ти поганим був би артистом? Го-го! Ще яким би артистом був! Всi б аж плакали!
— Плакали б, точно, — гигикнув я. — Бо грошей було б жалко, що заплатили за квитки…
— Дурний! Ти себе просто не знаєш. Думаєш, дарма нас у селi «артистами» називають? Дiд Салимон весь же час повторює: «От артисти! Ну й артисти!»
Коли вам в очi кажуть, що ви талант, i переконують у цьому, дуже важко сперечатися. Я пробурмотiв щось невиразне i замовк.
Ява тепер говорив без перешкод:
— Артистом таки найлучче буть. Найвеселiше життя в артистiв. Музика, пiснi, оплески. Не життя, а Першотравневе свято! I — слава! Яка в артистiв слава! Найрозумнiших академiкiв так не знають, як артистiв. От скажи, ти якогось академiка знаєш? В обличчя?.. От бачиш! А Кадочникова знаєш, Рибникова знаєш, Баталова знаєш, Смоктуновського знаеш, Фiлiппова знаєш… Та що казать! Кiноартиста, що на екранi навiть раз тiльки мелькнув, — усi знають. Вiн iде по вулицi, i всi пальцями на нього — тиць! тиць! А ти кажеш…
Я змушений був погодитися.
Поговорили ми ще трохи про те, як добре бути знаменитим артистом, i поснули. I наснився менi сон…
Мiж iншим, сни менi чомусь часто сняться якiсь плутанi, фантастично-пригодницькi. I я люблю їх розказувати. Ява завжди просить мене: «А розкажи-но, що тобi снилось». I я охоче розказую… Ява заздрить на мої сни (йому сниться якась нiсенiтниця) i каже, що я у снах бiльший генiй, нiж у життi, I було б для мене, мабуть, добре, якби я завжди спав i не просинався…
Так-от наснилось менi… Буцiмто сиджу я посеред сцени на царському тронi у якiйсь велетенськiй i смердючiй, мов кобеняк дiда Салимона, царськiй шубi. На головi в мене золота корона, в руках замашний дрючок з балабухою на кiнцi — «скiпетр» зветься.
I з темного залу звiдусюди (з партеру i з ярусiв) лупають i на мене коров'ячi й баранячi морди. Так, так, на мiсцях глядачiв усюди сидять корови, вiвцi, барани та iнша рогата худоба. I мене це анiскiлечки не дивує. Наче так i треба, У першому ряду сидить наша однорога корова Манька, Явина плямиста Контрибуцiя, цап Жора i колгоспний бугай Петька. I я раз у раз злегка (щоб не помiтили iншi глядачi) пiдморгую їм оком, як пiдморгує артист своїм родичам, що прийшли на спектакль.
Але в основному я сиджу i виголошую якийсь довгий монолог — без слiв, але дуже розумний i красивий… Нарештi скiнчив i схилив голову, чекаючи оплескiв. Та в залi гнiтюча тиша. I раптом ярозумiю: якi тут можуть бути оплески, коли в них, у моїх глядачiв, не руки, а ратищ! А де вичули, щоб хтось аплодував ратицями? Чого я, дурний, хвилююсь? Мої ж глядачi просто не можуть аплодувати. Вони можуть тiльки мукати, бекати й мекати. Але вони з поваги до мене цього не роблять. Вони мовчать, виказуючи в такий спосiб захоплення моєю грою. Манька i Контрибуцiя розчулено зiтхають. Цап Жора витирає кiнчиком бороди очi. А колгоспний бугай Петька, вiдомий хам i грубiян, плаче, як дитина. Зворушений, я встаю, та замiсть того, щоб розкланятись, раптом цвьохкаю на весь зал батогом (у мене в руках уже не скiпетр, а батiг!). I глядачi мої з гвалтом зриваються з мiсць. Мить — i в залi вже порожньо. Нiкогiсiнько. Самi стiльцi.
Аж тут з-за кулiс на сцену виходить Ява… У формi мiлiцiонера.
Грюкаючи чобiтьми, крокує до мене i каже:
— Чого нарушаєш? Не нарушать! Бо зараз заберу в район.
Я гнiвно дивлюсь на нього:
— Хто дав тобi право так зi мною розмовляти? Я — цар!
— Який же ти в бiса цар. Ти — злодiй! Ти вкрав годинник у справжнього царя, i от у мене ордер на твiй арешт. Товаришу цар, ви заарештованi! — I Ява показує менi якогось папiрця.
Мене охоплює страх.
— Яво, — кажу я, — нащо ти це говориш! Ти ж знаєш, як усе було. Це ж випадково.
А вiн сердито:
— Хто дав тобi, злодiю, право, називати мене, представника влади, на «ти»? Оп'ять нарушаєш!
— Вибачте, — кажу я, зовсiм спантеличений, — але я думав, що ми з вами друзi.
— Iндик думав, — суворо каже Ява i раптом накидає менi на голову якусь ряднину. I я вже зв'язаний, нiчого не бачу, не можу ворухнути нi рукою, нi ногою. Якась ниточка вiд ряднини лоскоче менi обличчя, а я не можу її вiдкинути. I це так нестерпно, що хочеться крикнути, але крик застряє в горлi i… я прокидаюсь.
Виявляється, по менi повзала муха. Коли я розплющив очi, вона сидiла на кiнчику мого носа i потирала вiд задоволення переднi лапки. Я зробив губами — пфуй! — муха злетiла, продзижчала десь пiд стелею i сiла менi на лоб… Про сон тодi було й думати.
Я сiв на тахтi i глянув на «мiлiцiонера» Яву. Вiн мирно спав, пiдклавши пiд щоку долоню i прицмокуючи губами, мов немовля.
— «Не нарушай!» У-у! Зрадник! — пробурмотiв я i шпигонув його пальцем у бiк. Вiн одразу прокинувся, схопився i сiв, клiпаючи заспаними очима:
— Га? Що?!
— Вставай, бо я вже прокинувся i менi нудно, — спокiйно сказав я.
— Тюгу!.. ДурнийI — i вiн гепнувся на подушку i заплющив очi.
— Не нарушай! — «мiлiцiонерським» тоном сказав я.
— Одчепись, я спати хочу.
— Ану тебе, соня, — сказав я, скочив з тахти i вийшов на балкон подихати свiжим ранковим повiтрям.
А ранок же який! Яскравий, дзвiнкий, блискучий, як нова копiєчка! I веселий, i га-ла-ла-гомiнкий, i спiвучий… Ох, який же спiвучий.
— Аве-е Марi-iя, а-аве Ма-арiя-я… — печально виспiвував з розчиненого вiкна високий i чистий хлоп'ячий голос.
I цiєї самої митi:
— Джама-а-айка! Джама-айка!.. — бадьоро i весело вигукував на весь район той самий голос iз другого вiкна.
— Са-анта Лю-учi-iя! Санта Лючiя!.. — наче на хвилях, виливався вiн же з третього. I водночас з четвертого чулося його ж одчайдушне, тужливе i зовсiм уже дитяче:
— Мамма, мамма…
Аж мороз по шкiрi драв.
Того лiта шiсiдесят п'ятого року кияни захоплювались пiснями iталiйського хлопчика Робертiно Лореттi i майже р кожнiй квартирi були його пластинки. Зрання линув над мiстом спiв голосистого Робертiно.
«От би нам з Явою такi золотi солов'їнi горлянки», — подумав я. Не сушили б ми голови, як прославитися. Стояли б собi на сценi бiля рояля, випнувши груди, i тiльки роти роззявляли… Але… дзуськи! Нашими голосами лише «Пожар!» i «Рятуйте!» кричати добре. А якщо вже в артисти, то тiльки в драматичнi. Або в кiно! Оце — да! Оце ми можемо! Кiно! Радiсть лоскоче менi живiт. Ми ж сьогоднi будемо на кiностудiї! На справжнiй кiностудiї, де знiмають фiльми… I побачимо вiдомих кiноакторiв. I як фiльми знiмають, побачимо… I все-все таке цiкаве побачимо!.. Ех! Аж не вiриться!
Ява уже встав. Ми хутенько снiдаємо i… Якi хорошi люди вранцi! Наче росою вмитi! Бадьорi, гарнi, i якiсь нiби навiть хрумкi, мов молодi огiрочки! А очi в них якi! Чистi i свiжi-свiжi, немов квiти, що тiльки-но розцвiли.
Ми їдемо в автобусi, я роздивляюся навкруги. I такий у мене настрiй гарний. I так я всiх люблю! I так менi добре!..
Бадьорим кроком ми заходимо у двiр, де живе у флiгелi Валька. Нам треба зайти спершу до неї, а тодi вже до Максима Валер'яновича. Раптом ми бачимо великий гурт хлопцiв (чоловiк двадцять, не менше) i серед них Будку. Всi вони тупцюють якраз бiля Вальчиного пiд'їзду, в щось грають — не проминеш нiяк. Ми нерiшуче спинились. I тут Будка помiтив нас. Я побачив, як спалахнули в нього очi. Вiн щось сказав хлопцям, i вони кинулись до нас. Мить — i ми вже оточенi з усiх бокiв.
«Ну, пропали! Нi за цапову душу!» — майнуло в головi.
— Павлушо! За спину! — гукає Ява. Я вмить пiдскакую до нього i притуляюсь спиною до його спини. Отак, зайнявши «кругову оборону», ми стоїмо, виставивши вперед кулаки. А коло все звужується й звужується, i вже вимахує Будка руками перед Явиним носом i вигукує: «Понесу! У-у, понесу зараз!» I вже я одштовхую в груди довговидого слинявого хлопчину, який налазить на мене. I вже хтось боляче копнув мене по нозi. Ще мить — i почнеться бiйка. Та нi, яка там бiйка! — побиття, погибель наша… Я уже навiть шкiрою вiдчуваю, як мене зараз битимуть.
I тут раптом Ява говорить дзвiнким глузливим голосом:
— Ого, як вас багато! I всi на нас, на двох! От здорово! «Що вiн говорить? Приб'ють же зараз!» — з жахом думаю я I Будка вже люто сичить крiзь зуби: «Ти, гад, поговори! Щас я ак врiжу!» — i вже замахується, аж тут:
— Законно вiн говорить. Всiм кодлом — це не дiло. Ти, Будко, з кимсь з одним iз них стукнись, по-чесному. Це буде правильно. I благородно, i поквитаєшся… А ми посудимо. Щоб усе за правилами.
То каже високий, чупринистий хлопець рокiв чотирнадцяти, що стоїть десь ззаду, але голова якого вивищується над головами переднiх. I Будка опускає руку. Видно, таке рiшення йому не подобається, але вiн не може вiдмовитися. Вiн мiряє поглядом Яву, потiм мене, незадоволено бурчить:
— Гаразд. Тодi я з оцим стукнусь, — i тицяє мене пальцем у плече. — По-моєму, цей дужчий.
Вiн бреше, бо Ява на вигляд кремезнiший за мене, але нiхто не заперечує.
— Ходiмо в яр, — каже чупринистий. I всi щiльним гуртом, пiдштовхуючи нас, iдуть до яру. Я йду, i з кожним кроком щось у мене боляче сiпається всерединi, опускаючись все нижче й нижче.
«Я! Чому це я?!» — пищить у моїй душi тоненький овечий голосок. Але я мовчу. Я мушу мовчать. Бо я — хлопець.
Ява теж мовчить Я знаю, що вiн зараз вiдчуває. Вiн вiдчуває себе винним передi мною (адже ж саме вiн нам'яв Будцi вухо, я тiльки держав). I Ява дуже переживає, що змушений битися я, а не вiн. Та хiба вiн може зараз що-небудь вдiяти? Хiба вiн може просити, щоб стукався вiн, а не я? Це ж значить перед усiма визнати мене слабаком, це все одно, що плюнути менi в душу. Нi, вiн не може цього зробити. Я розумiю. I я умру, але не дам себе зганьбити.
Ми спускаємось у яр, продираючись крiзь колючу, запорошену сизим пилом дерезу.
— Отут, — каже чупринистий, i ми спиняємось.
Невелика галява. З трьох бокiв дереза, з одного — крутий схил. Хлопцi розходяться, стають пiвколом попiд дерезою. I от я вiч-на-вiч iз своїм супротивником. Якусь мить стоїмо, нагнувши вперед голови i похитуючись, — примiряємось.
Будка вищий за мене, ширший i, звичайно, важчий. Та хiба я мiг вибирати? У всякому разi, краще битися з одним, хай i важчим, Будкою, нiж з десятьма.
Ви, мабуть, самi знаєте, що найдужче боїшся лише доти, поки не починається бiйка. А тодi вже страх минає. Замiсть нього — лють, бiль i бойовий азарт.
Будка розмахнувся, i хоч я й присiв, але вiн все-таки черкнув мене за вухом. I тут така мене раптом лють взяла, що я вам передати не можу. Ах ти ж гемонський Будка! Ах ти ж Будка дерев'яна! Зiбрав цiле кодло i такий хоробрий?! А як був один, соплi по щоках розмазував?! Ах ти ж блощиця погана! I я з усiєю силою своєї лютi кинувся в бiй. Я дзигою крутився навколо нього, тицяючи кулаками i вiдскакуючи. Вiн тiльки безладно махав своїми «граблями», тупцюючи на мiсцi. Хлопцi загаласували:
— Та що ти, Будко!
— Та бий же його!
— Пiд дихало! Пiд дихало!
— По сопатцi!
Проте Будка лише сопiв i вимахував руками, як вiтряк. Нарештi вiн пiймав мене за сорочку, обхопив, i ми покотилися по землi.
— Навалюйся на нього! Дави! На лопатки! На лопатки! — пiддрочували хлопцi Будку. Але Будка був уже готовий. I не вiн, а я поклав його на лопатки i придавив до землi, мiцно тримаючи. Нашi обличчя майже торкалися, ми хекали один на одного, i переможений Будка уже навiть i не пручався. Все! Моя взяла!
— Е нi! Це нечесно! Не за правилами! Недозволений прийом! — чую я раптом i вiдчуваю, як мене тягнуть за штани, стягаючи з Будки. Пiдводжу голову i бачу — тягне довговидий, якого я тодi штовхав у груди. Я добре знаю, що я дiяв чесно, що нiякого недозволеного прийому не було, але я захеканий, i менi бракує повiтря що-небудь сказати. Я тiльки з надiєю дивлюсь на чупринистого. Але вiн мовчить, не втручається. I я раптом розумiю: становище моє безвихiдне. Вони — Будчинi друзi, i вони хочуть, щоб перемiг Будка. Авжеж. Iнакше не варто було б влаштовувати цей поєдинок. Iнакше вони могли просто вiдлупцювати нас. Моя перемога — це ганьба для них усiх. I вони цього не допустять. Безвихiдь одразу знесилює мене. Добре битися можна лише тодi, коли є надiя на перемогу, а коли цiєї надiї нема… Мене вже стягнучо, i воскреслий Будка вже навалився на мене i з усiєю люттю за свою поразку товче мене головою об землю. Щось кричить, протестуючи, Ява, та що вiн може!..
Бум, бум, бум! — як дзвiн гуде моя голова. I в очах темнiє, i думки плутаються…
Аж раптом:
— Ах ви безсовiснi! Ах ви безсовiснi! Пустiть негайно жi Пустiть! Пусти! Ну! Пусти! — пронизливий Вальчин голос. I дзвiн у головi моїй враз припиняється. I Будка злiтає з мене на землю. I я бачу над собою чисту блакить неба, в якому лiтають бiлi голуби. I розумiю, що звiдкись тут взялася Валька, що вона зштовхнула з мене Будку i стоїть надi мною, войовниче розмахуючи руками i кричучи:
— Безсовiснi! Безсовiснi! Пiонери, називається! Школярi, називається! Бандити! От я все розкажу! Все розкажу в школi! От побачите! I батькам вашим розкажу. I твоєму, Алику, i твоєму, Вовко, i твоєму, Едику. А на тебе, Будко, взагалi в мiлiцiю заявлю. I тебе в колонiю заберуть. От побачиш! Хлопцi приїхали з села в гостi до нашого мiста, а ви їх бити! Та ще й гуртом! Нiчого сказати — гостиннi хазяї! Безсовiснi!
Отак кричучи, вона допомогла менi пiдвестися i, взявши за руку, повела. А по дорозi i Яву прихопила. I хлопцi розступилися i пропустили нас. Нiхто навiть не намагався затримати. I всi мовчали. Тiльки коли ми вiдiйшли, хтось пронизливо свиснув, i вся ватага, як горох з мiшка, сипонула вниз, у яр. Може, вони б i по-iншому поставились, але, мабуть, вони вважали, що Будка достатньо розквитався зi мною.
Я йшов похитуючись i руками витираючи пiд носом.
— Молодець, Павлушо! Ух, ти йому дав! Ну ж i дав! Вiн тiльки сiпався! — пiднесено говорив Ява, обнiмаючи мене за плечi. — Ти iм усiм показав, що таке васюкiвцi. Молодець!
Менi було приємно це чути, але було прикро, що Валька цього не бачила, що вона бачила мене битого i що вона врятувала мене. Я їй, звичайно, був вдячний за це (хтозна, скiльки б ще той Будка товк мою бiдну голову!), але вiдчував якусь нiяковiсть i сором, що мене врятувала дiвчинка.
I все-таки я був задоволений. По-чесному я таки перемiг Будку, здорового Будку, який був старший i дужчий за мене. I який вибрав мене, вважаючи, що я слабак.
На стежцi нас чекав братик Микола. Виявилося, що це вiн покликав Вальку. Вiн бачив, як нас повели в яр, одразу збагнув, що нашi справи кепськi, i побiг по Вальку. I Валька прилетiла, розштовхала хлопцiв i кинулася нас визволяти.
— Ти теж молодчина, Валько! — сказав Ява. — Одна — i не побоялась! Вони ж могли i тебе вiдлупцювати за компанiю.
— Хай би тiльки спробували? Я б їм такого галасу наробила — з усього мiста люди позбiгалися б! I думаєш, я дряпатися не вмiю? Хай би тiльки хто зачепив, його б мама рiдна потiм не впiзнала.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50