Довго ми їхали — геть усi пiснi, якi знали, проспiвали по кiлька разiв. Тричi зупинялися їсти.
Аж от нарештi довжелезний мiст через широченний Днiпро. А по той бiк — високий берег, i дзвiниця виблискує золотою банею на горi, а поряд ще золотi банi купчаться — лавра, а за нею стирчить у небо величезна телевiзiйна вишка, i громадяться, налiзаючи один на одного, будинки — великi, багатоповерховi… Київ! Приїхали.
Гарне мiсто Київ! Гарнiше вiд Пирятина, вiд Крижополя, вiд Жмеринки — вiд усiх мiст, якi я бачив.
Столиця!
— Значить, так, — говорить Галина Сидорiвна. — Машину ми залишаємо бiля Палацу пiонерiв i одразу на метро. •Згода?
— Гурря-а-а! — закричали всi. Цiлу останню чверть у нашому п'ятому «Б» тiльки й балачок було що про метро. Чомусь з усiх київських див нас найбiльше цiкавило метро.
А тепер усi враз збуджено загомонiли: «метро», «метра», «метром», «на метрi»…
Усi, крiм мене i Яви. Ми стурбовано перезиралися. Адже нам треба було обов'язково простежити, що куплятимуть у Києвi Книш i Бурмило. Заради цього ми ладнi були на будьякi жертви. Але… — невже ми не побачимо метро через них?
Та коли ми пiд'їхали до Палацу пiонерiв i злiзли з машини i Галина Сидорiвна засокорiла, гуртуючи нас навколо себе: «Дивiться, щоб нiхто не залишився, щоб нiхто не загубився!» — Книш, пiдiйшовши до неї, сказав:
— Ми теж з вами на метро. На Хрещатик хочем з'їздить. Краму купить деякого…
Я пхнув Яву лiктем пiд бiк — порядок! Гусячим табунцем почалапали ми вулицею. I от — метро. Ну, я вам скажу, це шту-у-ка! Казка! Наукова фантастика!
Голубi поїзди мчать у тунелi швидше за вiтер. У пiдземних залах свiтлiше, нiж удень на вигонi. Кожна станцiя мов театр.
Та найголовнiше — ескалатори, отi чудеснi сходи. А втiм, хiба можна сказати — сходи? Звичайнi сходи стоять, i ти по них сунешся. А тут навпаки — ти стоїш, а сходи сунуться.
Ми з Явою як ступили на ескалатор, так аж поприсiдали вiд захоплення. Оце да! Пiднiмаєшся по сходах угору, опускаєшся вниз i жодною ногою навiть не дригнеш. Навiть можеш одну ногу догори задерти або сiсти можеш навiть — i все одно сунешся.
Нам би таку драбину на горище, де мати сушню ховав. Або на ту гору, з якої ми взимку на санчатах з'їжджаємо. Прекрасна штука ескалатор!
От якби завжди можна було стежити за рiзними пiдозрiлими шпигунами у метро на ескалаторi! Дуж-же зручно i приємно! Стоїш собi i тiльки — зирк! — нищечком скоса. I нiкуди вiн, голубчичок, не дiнеться вiд тебе, нiкуди вбiк не шугоне, бо внизу сидить така собi тьотя i дивиться i весь час говорить у радiо: «Граждане пасажири! Бiгти по ескалатору не дозволяється! Сiдати не дозволяється! Ставити речi не дозволяється!..»
Доїхали ми гарненько донизу, сiли у голубий поїзд. «Наступна станцiя — Хрещатик!» — буркотнув хтось по радiо. Дверi — клац.
Гур-гур — поїхали. Бачимо, Книш i Бурмило бiля дверей туляться. Ми й собi — до дверей, тiльки до iнших (для конспiрацiї). Не встигли опам'ятатися — стоп! Дверi розчинилися — станцiя «Хрещатик». Ми у дверi — шмиг) Дверi за нами — клац! I нашi всi тiльки мелькнули у вiкнi. Нiхто й помiтити не встиг, як ми вискочили. Там усе це на зупинках робиться блискавично — не то що в поїздi або на пароплавi.
I от ми уже назирцi, ховаючись мiж людей, за Книшем i Бурмилом. Вихопилися вони з метро на Хрещатик, перейшли на той бiк, пiрнули у пiдземний перехiд, вийшли з переходу i прямо у магазин «Динамо». Ми — за ними. Сховалися за здоровеннецький, аж до стелi, снiп iз бамбукових вудлищ, причаїлись, зиримо.
Пiдiйшли Кпиш iз Бурмилом до прилавка. Тупцяються не рiшуче. Бурмило схилив голову i одним оком, як ворона в кiстку, зазирає на полицю.
— Давай, — пiдштовхує Книш лiктем Бурмила.
— Ти давай, — смикнув плечем Бурмило.
— Нi — ти! На тебе ж купляти, — наполягає Книш.
— От, їй-богу! Яка разниця i — знову смикнув плечем Бурмило, хукнув, а тодi до продавщицi, тицьнувши пальцем на якусь полицю: — Дайте менi, пожалуста, оте-го.
— Що? — не зрозумiла продавщиця. Бурмило озирнувся нервово, мов школяр, що вперше купує цигарки.
— Та оте-го… ну… з жаб'ячими ногами.
— А-а! Для пiдводного плавання, — усмiхнулася продавщиця.
Бурмило мотнув головою i скривився досадливо (наче продавщиця виказала його).
Продавщиця взяла з полицi ласти i маску з трубкою, подала Бурмиловi.
У нас з Явою очi зробилися, як колеса. Ти диви!
Поки Бурмило примiряв маску, мацав ласти. Книш уже вибив у касi чек.
— Загорнiть!
I знов-таки, злодiйкувато озираючись, наче вони не купили, а вкрали це причандалля для пiдводного плавання, Книш i Бурмило вийшли з магазину.
Бачачи, що вони так сторожко поводяться, ми не зважилися одразу пiти за ними, а вирiшили трошки пересидiти за вудлищами. Ненароком навалилися ми на снiп, тонка шпагатина, якою вiн був зв'язаний, враз лопнула i… Наче бомба розiрвалася в магазинi. Вудлища з трiском розлетiлися на всi боки. Крики, зойки, панiка. Ми кинулися геть.
— Держiть! Ловiть! Хулiгани! — залунало нам услiд. Добре, що на Хрещатику людей, як на стадiонi пiд час футболу. Ми — раз-раз! — мiж ними. Потiм мене Ява за рукав — сiп!
— Чш! Не бiжи! Вродi ми — це не ми!
Правильно. Коли за тобою женуться, бiгти — останнє дiло. Завжди треба спокiйно йти. Тодi тебе ще й питатимуть:
«Не бачив, тут такий не пробiгав»? I ти спокiйно можеш сказати: «Бачив. Отуди побiг».
Неквапливо пройшовши Хрещатиком, ми шмигонули в метро.
Ми чомусь були певнi, що Книш i Бурмило обов'язково пiшли на метро.
По ескалатору ми вже бiгли, незважаючи на заклики радiо-тьотi. Вискочили на станцiю: зирк-зирк!
— Оно! — вигукнув Ява. I справдi — у дверях вагона майнув вельветовий Бурмилiв «спiнджак». Ми ледве встигли вскочити у сусiднi дверi того ж таки вагона. На крайньому диванчику було вiльне мiсце i лежала кинута кимось прим'ята газета. Ми схопили її, розiрвали надвоє, сiли i, кожен прикриваючись газетою (нiби читаємо), почали визирати одним оком, стежачи за Бурмилом. Але бiля дверей, де вiн стояв, людей було багато, i ми бачили тiльки його вельветове плече. «А де ж це Книш, що його не видно? — подумав я. — Невже роздiлилися, щоб важче було стежити? У шпигунських книжках та фiльмах завжди так роблять».
Враз у вагонi стало бiло — поїзд вирвався з-пiд землi на поверхню. Станцiя «Днiпро».
Вискочили ми, прикриваючись газетами, слiдом за Бурмилом на перон. Аж гульк! А щоб ти був здоровий! Вельветовий «спiнджак» обернувся — нiякий то був не Бурмило, а якийсь.незнайомий дядько з отакенним носом. Тю!
— Прогавили! — розпачливо мовив Ява. Стали ми на мосту бiля перил, не знаємо, що робити. Стрiлою шугонуло метро через рiчку ген аж до самiсiнького обрiю, де тоненькою смужкою лiс чорнiє. Мчать по красеню-мосту голубi експреси, машини-легковички, грузовики, автобуси… А пiд мостом по Днiпру «Метеори», «Ракети» на пiдводних крилах летять, ледь води торкаючись. А обабiч мосту стоять здоровеннецькi фiгури — дядько руками змахнув, супутника в небо швирголяє, i тiтка — голубiв пiдкида. Пейзаж — прямо тобi з науково-фантастичного фiльму. Красота!
— Може, вони цей мiст хочуть у повiтря висадить, а ми… — сказав Ява.
— Ну да?! — недовiрливо вигукнув я.
— А що ж! Кiно «Акваланги на днi» пам'ятаєш?
Ще б пак! Кiлька днiв тому бачили. Отаке-о шпигунське кiно! Пiсля того менi всю нiч шпигуни в аквалангах пiд водою снилися. Мама казала, що я навiть булькав увi снi. I все-таки…
— Та нi, — сказав я, — навряд.
— А чого б вони акваланг купляли? Теж iще спортсмени найшлися!
Тут я нiчого не мiг сказати. Дiйсно, з тим аквалангом було пов'язане щось явно таємниче. Ну для чого б, скажiть, будь ласка, здався акваланг немолодим сiльським дядькам, якi навiть зарядки зроду не робили?
Та ще й як вони купляли його! Наче щось заборонене, небезпечне.
— I що ж ото воно за двадцять залiзних… про якi вони говорили? «Якiсть бронебiйна…» — задумливо мовив Ява. Я знизав плечима.
— Зброя?.. Вибухiвка?.. — примружився на мене Ява. — який же тут зв'язок — акваланг… двадцять залiзних?.. I раптом — наче блискавка спалахнула в головi:
— Стривай! — кажу, а в самого аж мороз поза шкiрою. — Тато колись читав у журналi. Розказував… Десь у Чехословаччинi в якомусь озерi, Чорному, чи що, шпигуни. пiрнали в аквалангах. Намагалися пiдняти з дна, щоб таємно вивезти, двадцять залiзних ящикiв. То був архiв гестапо, який фашисти затопили, вiдступаючи. Дуже важливi документи…списки воєнних злочинцiв. I в Австрiї така ж сама петрушка була, теж в озерi, i теж шпигуни з аквалангами.
— Точно! Це воно! Ух ти-и! — загорiвся Ява. — Ну да ж, «двадцять залiзних», i «вермахт», i акваланг, i…
Вiн не договорив, бо в цей час з репродуктора гучно, на всю станцiю, залунало:
— Учнi з села Васюкiвки, що приїхали на екскурсiю до Києва, Рень i Завгороднiй, вас чекають на виходi з станцiї «Днiпро»!
Наче хто нас зверху чимось важким тюкнув, аж ноги пiдкосилися. Так це було несподiвано. Нам здалося, нiби всi отi сотнi людей, що на станцiї i внизу на набережнiй юрмляться, всi одразу на нас подивилися.
I ми враз зробились маленькi-маленькi i наче голi. Вперше у життi нашi прiзвища назвали по радiо.
— Не бiйсь, — отямився нарештi Ява. — То, напевно, Галина Сидорiвна. Розшукує нас. Гайда!
Ми подрiботiли до виходу.
Зирк-зирк: нi Галини Сидорiвни, нi наших — i духу нема. А стоїть здоровеннецький вусатий мiлiцiонер. Угледiв нас i одразу:
— Стоп! — руку пiдняв. — З Васюкiвки? Рень i Завгороднiй? Вас менi й треба. Пiшли.
От тобi й «не бiйсь!» Попалися! За хулiганську нашу поведiнку у «Динамо», за отi вудлища проклятущi!
Прикипiли мої ноги до землi i якiсь ватянi зробилися — от-от на пiдлогу сяду.
— Ну пiшли, чого ж ви, — обернувся мiлiцiонер. — На руках менi вас нести, чи що! Ледве я з мiсця зрушив.
Вийшли ми з метро, дивимось — стоїть синя машина з червоною смугою на боцi, i на тiй смузi написано: «Мiлiцiя». I веде нас мiлiцiонер до машини. Одчинив дверцята, сказав: «Сiдайте», а сам — бiля шофера. Зняв трубку (радiотелефону) i говорить:
— Товаришу лейтенант! Доповiдає страшина Паляничко. Хлопцiв знайшов. Везу на оперативнiй машинi куди треба.
Ми так i обiмлiли. Ну все! «Куди треба». У тюрму, значить, везе. Пропали ми.
Нам би оце зараз плакати, казати: «Ми бiльше не будемо, одпустiть», а ми — анi слова. Гордi ми!
Один до одного попритулялись, їдемо i крiзь загратоване вiконце на Київ востаннє дивимось. Закосичився Київ прапорами i святковими транспарантами. Першотравень же пiслязавтра. Всюди люди веселi, усмiхненi, вiльнi. А ми… у тюрму їдемо. А справжнi шпигуни на свободi ходять. I так нам прикро стало — хоч плач.
— Ех ви! — не витримав Ява. — Не тих ви взяли, кого треба!
— Тобто? — обернувся старшина.
— От вам i «тобто»! — закопилив губу Ява. — Може, ми за справжнiми шпигунами стежили…
— Ну?! — лiва брова старшини вигнулася у знак запитання.
— От вам i «ну». Може, вони тiльки що акваланг купили… для пiдводного плавання…
— Ого!
— От вам i «ого»! Може, вони гестапiвський архiв з дна пiднiматимуть.
— Ясно! «Акваланги на днi»? Бачив. А хто вони, шпигуни вашi? Звiдкiля взялися? З-за океану?
— З нашого села.
— Ага, мiсцевi, значить. Колгоспники. Як прiзвища?
Ява розгублено глянув на мене. Вiн уже шкодував, що почав цю розмову. Мiлiцiонер говорив глузливо, видно, не вiрив жодному слову.
— Як же прiзвища шпигунiв ваших? Га? — усмiхаючись, повторив старшина. — Чи, може, це сам голова колгоспу? Або директор школи? Або колгоспний сторож, що яблука трусити не дозволяє? Га? Чого мовчите?
Раптом машина зупинилася.
— Ну, приїхали. Вилазьте, шерлоки холмси, — сказав старшина Паляничко.
Вилiзли ми. Тюрму очима шукаємо. Щось не видно. Праворуч церква, а прямо — великий сiрий будинок з колонами, на театр схожий. Невже в Києвi така тюрма?
Тiльки встигли ми про це подумати, як мiлiцiонер, i каже:
— Оце, хлопцi, Iсторичний музей, де зараз весь ваш клас разом з учителькою. Ходiмо пошукаємо їх. А то вони, певно, хвилюються, думають, що ви зовсiм загубилися.
«Так он воно що! — радiсно попiдстрибували нашi душi. — Так ви, значить, не в тюрму нас, товаришу Паляничко. А в музей, до Галини Сидорiвни! Ох, який же ви молодчинка, який же ви хороший чоловiк!»
— I не переживайте, хлопцi, — заспокоїв нас хороший чоловiк. — Я вашiй учительцi скажу, що ви стежили за шпигунами. Вона не буде сваритися. Це ж дiло серйозне! Державне!
— Не тре…
— Не ка… — одночасно вигукнули ми. А що як… На все село засмiють. I нащо Ява сказав!
— Вiн… по… пожартував, — зиркнувши на Яву, поспiшно сказав я.
— Умгу! — похнюпившись, пiдтвердив Ява.
— Ми просто хотiли… хотiли… — я нiяк не мiг придумати, що ж ми хотiли.
— У Днiпрi скупатися, — пiдхопив Ява. — Тому й чкурнули. Бо Галина Сидорiвна не дозволяє. А у нас же Днiпра нема. А Днiпро ж, знаєте…
— Знаю, — усмiхнувся старшина. — Ну, гаразд. Бачу, хлопцi ви ловкi, вигадливi… Сам колись таким був. Тiльки брехати не треба. Пiшли.
Пiднялися ми по схiдцях на майдан, що перед музеєм.На землi щось камiнням викладено — наче велетенськi «класи».
— Оце, — каже старшина, — найдревнiше в Києвi мiсце. Тут понад тисячу рокiв тому Десятинна церква стояла. Це її фундамент.
Навшпиньках пройшли ми по тому фундаменту. А за фундаментом велика трикутна галявина, кущами рiвненько обсаджена, i посерединi галявини — ми навiть очам не повiрили — здоровеннецька копиця сiна. У центрi Києва на найдревнiшому мiсцi — копиця сiна, як у лузi. От здорово! I така нам та копиця мила, наче привiт з рiдної Васюкiвки.
Дивимось, а за копицею, бiля самого входу в музей, гармати стоять, п'ять гармат.
— Що то? — осмiлiвши, спитав я.
— Це, брат, артилерiя, що була в нас на озброєннi у сорок третьому, коли ми Київ од фашистiв визволяли, — пояснив мiлiцiонер.
— А ви той… ви теж визволяли? — спитав i знiтився Ява, що так нескромно спитав.
— Визволяв, хлопцi. Що було, те було, — просто вiдповiв старшина. — Навiть поранило мене тут, у Києвi. В госпiталi тут лежав. Київ для мене кревне, рiдне мiсто.
Ми якось зовсiм по-новому глянули на нього. Он вiн, значить, який — старшина Паляничко. Хотiлося ще щось спитати, та старшина вiв уже нас у музей.
Треба було шукати своїх. Це було нелегко. Знаєте, скiльки там кiмнат!
Перший поверх (стародавнi часи) нам не дуже сподобався. Там не було нiчого цiлого — все куски якiсь, уламки, череп'я бите. I найпочеснiше мiсце займає зотлiлий почорнiлий шмат довбанки. Теж iще цiннiсть! Я вам такого у нас на рiчцi скiльки хочете знайду.
Але другий поверх… Оце да! У нас аж очi розбiглися. Он вiз чумацький справжнiй. На таких возах нашi предки колись у Крим по сiль їздили. А он карета золота, у якiй митрополитiв київських возили. Нiчого собi карета. Ой, диви, зброя козацька, справжнiсiнька! Ого-го шаблюка! Дай таку в руки старшинi Паляничку, вiн тiльки — рраз!.. Ми уявляємо собi нашого мiлiцiонера з оселедцем, у козацьких шароварах, з шаблею у руцi. Нiчого. Пiдходяще виходить. А он рушниця. Ох же ж i довга! А пiстоль який!
Третiй поверх. Велика Вiтчизняна вiйна. Визволення України вiд фашистських загарбникiв. Тут вiд кожного стенда вiє подвигами, геройською славою. Ондо трофеї — повна скриня гiтлерiвських орденiв, хоч лопатою греби А он особистi речi славного розвiдника Кузнецова, що дiяв у тилу ворога i викрав нiмецького генерала. Ой, не поспiшайте, дайте подивитися! Воно ж зараз нам таке потрiбне таке потрiбне. Ми ж зараз так усе це розумiємо, як нiхто… Ми ж може, зараз найсправжнiсiнькi розвiдники (хоч би як ви товаришу Паляничко, смiялися!). I все це нам отак треба знати! О! О! О! Он же рiзнi секретнi документи. Он… назустрiч нам поспiшає Галина Сидорiвна, а за нею всi нашi. Обличчя в Галини Сидорiвни аж пашить.
— Ви мене до iнфаркту доведете! Де ви були? Де?
— Загубилися, — кається Ява.
— Заблудилися… — каюсь я.
— Загубилися-заблудилися! Двадцять дев'ять учнiв на екскурсiї. I нiхто, крiм вас, не загубився, не заблудився… Мучителi! Мене паралiч розiб'є через вас!
Ми зiтхаємо. Ми не хочемо, щоб Галину Сидорiвну розбивав через нас паралiч. Хай буде здорова.
— Не лайте їх, дуже прошу. Вони бiльше не будуть, — говорить старшина Паляничко, пiдкручує вус, i очi в нього затуманюються.
— Ах, пробачте! Я навiть не подякувала вам. Спасибi! Спасибi! — враз почервонiвши, говорить Галина Сидорiвна, робить губи бантиком, i очi в неї теж затуманюються.
— Нема за що. Це наш обов'язок.
— Ну все-таки, все-таки… турбувалися, привозили… Спасибi велике! Не знаю, що б я робила.
Говорячи, старшина Паляничко не зводить якось по-особливому усмiхнених очей з Галини Сидорiвни.
А Галина Сидорiвна, навпаки, то зиркне на нього то опустить очi, то зиркне, то опустить очi. I говорить вона з мiлiцiонером якимсь надзвичайно мелодiйним м'яким голосом — зовсiм не таким, як з нами.
— Ви даремно так переживаєте, нерви собi псуєте. Хлопцi вони меткi, нiкуди не дiнуться, — говорить старшина i дивиться на Галину Сидорiвну по-орлиному.
— Ах, знаєте! З ними так важко, так важко… Я їх люблю, але… — наче горлиця, туркоче Галина Сидорiвна i гладить по головi спершу мене, тодi Яву.
Ява пiдморгує менi. Я тихенько хмикаю у вiдповiдь (я пiдморгувати не вмiю, в мене обидва ока клiпають, як у дiда Варави).
Молодець старшина! Спасибi! Геройська мiлiцiя в Києвi.
Потiм ми всi виходимо з музею i йдемо на Володимирську гiрку.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50