Я був бадьорий i сповнений енергiї. На острiв! Негайно треба на острiв! Довiдатися, як же там — чи живий…
Нашвидку вмившись, я побiг до хлiва. Мати ще доїла. Теля й собi лiзло до корови. Мати одганяла його; «Лишки! Лишки!»
— Мамо! — гукнув я — Дайте молока, будь ласка, швидше, бо я бiжу.
— Куди це ти? Зараз снiдати будем.
— Та потiм. Я не хочу, Я молока тiльки. Я з хлопцями домовився на рибалку.
— Та хоч хлiба врiж.
Випив я склянку молока, вiдрiзав велику парчику хлiба — за пазуху — i на вулицю щодуху. За ворота вибiг i з розгону просто на дiда Вараву наскочив — не вгледiв. Аж хитнувся вiн.
— Тю на тебе! — буркнув сердито. — Iч, розiгнавсяi.
— Вибачте! Драстуйте, дiду!
— Здоров. Куди це тебе несе? Преш, як нiмий до суду. Людей з нiг збиваєш.
— Та я на рiчку, на рибалку з хлопцями домовився.
— Проспав, ледащо? — уже спiвчутливо й докiрливо спитав дiд: сам же рибалка — розумiє.
— Еге! То я побiжу! Вибачайте! — А сам думаю:
«Ех, не знаєте ви, нiчого не знаєте, куди я спiшу. Якби знали, не те б заспiвали…»
Роздiл XVII
«Сьогоднi вночi…» Таємниця от-от розплутається
З трепетним серцем пiдпливав я до острова. I чим ближче пiдпливав, тим бiльше трепетало моє серце: живий чи неживий, живий чи неживий…
I раптом радiсть шаленим криком забулькотiла в моєму горлi, як вода в закипiлому чайнику:
— Ого-го-го-го-го!
Я побачив його. Живiсiнький i цiлiсiнький стояв мiй друзяка Кукурузяка на березi, виткнувши iз кущiв голову, i радiсно усмiхався менi. Тiльки нiс у нього був облуплений i праву щоку навскоси перетинала свiжа подряпина. Але що таке подряпина на щоцi такого геройського хлопця, як Кукурузо? Нiщо!
Коли я пристав до берега, менi хотiлося кинутись i обняти иою на радощах, але я стримався. Я тiльки штурхонув його в плече i спитав:
— Ну як? Як ти тут?
— Нiчого — ляснув вiн мене по животу i одразу додав, взявшися рукою за щоку i похитуючи головою: — Тут таке було о-о…
— Що? — спитав я, нiби нiчою й не пiдозрiвав.
— Ти все одно не повiриш, подумаєш, що я брешу.
— Ну?
— Шпигуни на мене нападали вночi. От тобi й ну! Бився я. Так бився, як нiколи в життi. Думав, що загину. Ось бачиш, — вiн ткнув пальцем у подряпину на щоцi, тодi за дер сорочку i показав синець на ребрах.
— Ну? Ну? — нетерпляче спитав я. — Як же воно було?
— Пожди. Я все по порядку — I Кукурузо почав розказувати менi те, що ви вже знаєте.
Коли ж вiн дiйшов до трагiчного опису бiйки з незнайомцем — як вiн брикнув ногами, як незнайомець упав на нього i почав дряпатися, — у мене в животi раптом щось засмiялося, пролоскотiло в горлi i вирвалося з рота коротким гигиком.
Кукурузо ображено хмикнув:
— Ти що — дурний? Тобi, звичайно, смiшки. Попробував би ти.
— Ану повтори ще раз, як воно було — ота бiйка, — по просив я.
Кукурузо повторив. Я покивав головою, зiтхнув i сказав:
— То був я.
Кукурузо вирячився на мене.
— Це точно був я… Дивись. — Я закотив халошу i показав на нозi пiд колiном здоровенний синець. — Твоя робота.
I я розказав усе, що трапилося зi мною цiєї ночi. Кукурузо тiльки клiпав очима:
— То, виходить, що то… що то… билися ми з тобою? А менi ж здалося, що був хтось такий здоровеннецький…
— А менi, думаєш, нi? Просто велетень.
Ми глянули один на одного i раптом як зарегочемо!
— Оце здорово!
— Оце-то так!
— I як я мiг не впiзнати тебе?
— А я?
— Хоч би слово сказав.
— А ти ж чого — як води в рот набрав?
— З переляку.
— З переляку!
— А незнайомець, значить, i не вилазив з човна?
— Не вилазив.
— А де ж вiн потiм дiвся?
— Зник десь. Поїхав. Я на дерево з переляку видряпався — всю нiч на гiлцi, як мавпа, просидiв, аж до свiтання. I очей не стулив. Оце тiльки як розвиднiлось, униз спустився та задрiмав трохи.
— А чого вiн приїжджав, як ти думаєш?
— А я знаю? Не в гостi до мене, в усякому разi.
— А ти чув, як у воду шубовснуло щось?
— Чув, звичайно. У мене аж у животi тенькнуло.
— Може, то когось утопили? Га?
— Хто його зна.
— Так, може…
— Цить! — Кукурузо раптом схопив мене за руку. — Пригнись.
Ще не знаючи, в чому справа, я слухняно пригнувся.
— Диви! — прошепотiв Кукурузо. На плесо виплив човен У ньому сидiв Книш. Човен плив тим самим «курсом», що й незнайомець уночi. Обiгнув острiв i зник за прибережними кущами.
Ми кинулися в траву i поповзом — туди. За тими кущами острiв кiнчався. Нiкого там не було. Книш проплив мимо.
— У човен!
Ми сiртонулися до плоскодонки.
Кукурузо враз спинився:
— Взять рушницю?
— Не треба! — прохопивсь я, потiм додав — Нiколи.
Ми сiли в човна i почали огинати острiв, наближаючись до того мiсця, де вночi зник незнайомець. I хоч зараз був ранок i свiтило сонце, серця в нас билися тривожно — ми не знали, що нас жде там, за кущами. А що, як дiйсно щось жахливе…
За кущами починалася вузенька стружка А навкруги — щiльнi очерети. Шлях був один. Ми в'їхали в стружку. Стружка була вузька, але майже рiвна й нiкуди не звертала.
Незабаром ми випливли на невелике плесо i побачили острiв. Я здивовано глянув на Кукурузо. То був Високий острiв. Ондо й Бурмилiв курiнь — «президенцiя» — якраз край берега. Я й не знав, що цiєю стружкою можна втрапити до Високого острова i що вiн так близько. Ми завжди добиралися до Високого острова iншим шляхом.
Ми обережно пiдпливали до берега Попiд берегом стояло два човни.
З за куреня лунали добре чутнi голоси Книша и Бурмила. Їх не було видно. Вони, мабуть, сидiли бiля вогнища — курився синiй димок.
— Нехорошо це… — докiрливо говорив Бурмило — Нехорошо…
— Цить уже — «нехорошо!» Моральний кодекс найшовся менi! А ятери вночi хто ставить?
— Та що ти! Двiєчко ятеркiв якихось гнилих, ледь живеньких. Туди й риба не йде. Щоб я бога не бачив!
— Нiчого-нiчого! За це теж Радянська власть по голiвцi не гладить.
— Але ж… Так то ж зовсiм iнше…
— Ну, якщо ти така цяця, то качай отсюдова, не мiшайся! Щоб я тебе тут i не бачив! Сьогоднi вночi я це зроблю — й квит! I дивись менi!
— Та гаразд уже! Тiльки хоч зараз iди звiдси, бо понаїдуть отi юннати з стариком! Кому це нужно!..
Я схопився за весло.
— Гребiмо звiдси — вiн зараз пливтиме.
Добре, що човни нашi в обидва боки однаковi — що носом пливти, що кормою (корма теж загострена). А то б ми не розвернулися — вузько. Та й не встигли б. А так натиснули ми — i заднiм ходом у стружку чимдуж, до острова Переекзаменовки. I тiльки вже як добряче замаскували човна в очеретах попiд берегом свого острова — одхекались i прийшли до тями.
Так он воно що! Значить, то вночi Бурмило був, ятери ставив А ми трохи не повбивали один одного.
Але що ж сьогоднi вночi робитиме Книш на Високому островi?! Що навiть Бурмило його одговорював. Певно ж, не в цурки-палки гулятиметься!
— А може, вiн хоче глобулус викрасти й за кордон передати? — каже Кукурузо.
— А вiн хiба секретний?
— А що ж ти думав, може, й секретний. В усякому разi, крiм глобулусу, на цьому островi красти нiчого. Не жабiв же.
Невже глобулус?..
I раптом я згадав…
Це було мiсяцiв пiвтора тому. Я поїхав з мамою на базар. Вона просила помогти пiдвезти їй кошики.
Базар у нас у райцентрi, дванадцять кiлометрiв вiд села. Ранiше туди човнами по рiчцi їздили. А тепер бiльше на велосипедах. Швидше.
Поїхали ми. Мама на «Українi», я на своєму «Орльонку». Не люблю я базарiв, та що поробиш.
Одвiз я кошики, збираюся назад їхати. I тут бачу — Книшиха. Торгує у ряду, де продають насiння, сушенi трави та рiзнi «спецiї». На дашку рундука, за яким вона стоїть, пришпилено портрет космонавта Поповича.
Добре поставленим базарним голосом Книшиха вигукує:
— А кому льобулi. кому льобулi? Двадцять копiйок пучечок! Кому льобулi? Чиста льобуля! Сто процентiв вiтамiнiв! Усi вiтамiни! А! Б! В! Г! Д! Бiльш не купите нiде! Навались, у кою грошi завелись.
Її оточують покупцi. Торгiвля йде повним ходом.
— Як чайок заварювать, — пояснює Книшиха якiйсь молодицi. — Од бешихи крепко домагає… Од перестрiту… Од… — шепче щось молодицi на вухо.
— Ну?! — здивовано-радiсно каже молодиця, — Дайте три пучечки.
— Уступили б трохи, тьотю… Дорого, — торгується iнша молодиця.
— Дорого — мило, дешево — гнило, моя дорогенька! Не можу менше… — i вже Книшиха замакiтрює голову якiйсь лiтнiй дачницi. — Можна й у борщ… Смакота! Берiть, дама, не пошкодуєте. Чоловiк вам ноги цiлуватиме!
I знову завелася дзвiнкоголосо:
— Ану — водорiсть! Цiлюща водорiсть для всього! Смачна приправа для холодного й гарячого! Можна в чай! Можна в горiлку! Можна сушить! Можна варить! Можна для дальньої дороги! Їжа космонавтiв! — тицьнула вiдстовбурченим великим пальцем угору, на портрет Поповича. — Тридцять копiйок пучок! Український женьшень!
Покупцi посмiхалися, але брали.
Я придивився, чим вона торгує. То були пучечки якоїсь сушеної трави, а може, й справдi водоростi. Але те, що це не глобулус, i сумнiву не було. Глобулус же, як казав Фарадейович, — мiкроскопiчна одноклiтинна водорiсть, i мати такий вигляд не мiг аж нiяк.
Розказав я тодi про це Явi, подивувалися ми заповзятливостi й базарному талантовi Книшихи («От людей обдурює змiюка!»), а потiм i забули. Чим тiльки не торгують на тих базарах! Це ж тобi не в магазинi.
А тепер я згадав. Може, й справдi Книш на глобулус зазiхає.
— В усякому разi, — рiшуче сказав Кукурузо, — ти собi як хочеш, а я сьогоднi вночi…
Кукурузо не договорив. Раптом з плеса долинула дзвiнка пiсня:
Пусть всегда будет солнце,
Пусть всегда будет небо,
Пусть всегда будет мама,
Пусть всегда буду я!
Роздiл XVIII
Несподiванi Iгор, Валька та iншi
Голоси були хлоп'ячi й дiвчачi — бадьорi пiонерськi голоси. Здавалося, що плавнями просто по водi й болоту крокує через очерети веселий пiонерський загiн. Ми здивовано перезирнулися — що таке? Потiм рвонулися й побiгли на берег — туди, звiдки видно було плесо. Але нiчого не побачили — заважав очерет.
Ми швидко видряпалися на стару вербу, пiд якою стояв курiнь. Це було найвище дерево на островi. I тодi побачили: з стружки на плесо випливали, наче лебiдi, бiлi човни. У човнах сидiли пiонери — в бiлих майках, у бiлих панамках, з червоними галстуками. В першому човнi стояв на весь зрiст стрункий високий юнак у бiлих штанях, без майки, але теж з червоним пiонерським галстуком. То був, мабуть, вожатий. Пiд бронзовою шкiрою його випиналися могутнi мускули. Здавалося, цей юнак зiйшов просто з фiзкультурного плаката «Готуйся на значок ГПО!»
Та от пiсня скiнчилася, i вожатий вигукнув:
— Друзi, пропоную на цьому островi зробити зупинку! Як ви вважаєте, товаришу штурман? — схилився вiн до маленького вилицюватого хлопця з насупленими бровами, що сидiв на кормi.
— Тiльки так! — дуже серйозно вiдповiв хлопець. Всi чомусь засмiялися.
— Тодi держiть курс на острiв, штурмане! — в тон йому сказав вожатий.
— Тiльки так! — повторив хлопець, i знову всi засмiялися.
Але на хлопця це не справило нiякого враження. Вiн i бровою не повiв.
Один за одним човни пристали до берега. I враз острiв нiби перетворився на пiонерський табiр: смiх, крики, бiганина. Хтось бив м'яча, хтось уже хлюпався у водi, хтось ловив сачком метеликiв. Серед пiонерiв ми побачили й кiлькох васюкiвських юннатiв, але вони були не з нашого кутка, ми їх знали погано. Ми сидiли на деревi, не знаючи, що нам робити, — чи показуватись, чи нi. Та довго вагатися нам не довелось. Якась висока цибата дiвчинка натрапила на курiнь i вигукнула:
— О! Дивiться! Тут хтось живе!
Всi збiглися до неї. Пiдiйшов i вожатий. Смаглявий прудкий хлопчина з фотоапаратом через плече шмигнув у курiнь i одразу ж вискочив, тримаючи в руках електричний лiхтарик.
— Лiхтарик! — пояснив вiн. — Механiчний. З динамкою. Дає струм лише тодi, коли натискати на цю ручку.
I почав чвиркати, показуючи. Кукурузо неспокiйно засовався на гiлцi.
Цибата дiвчинка теж шмигнула в курiнь i потягла звiдти рушницю.
— Погляньте, справжня, мисливська…
— Ой, обережно, вона, може, заряджена! Ще стрельне, — зойкнула котрась iз дiвчат.
Тут Кукурузо вже не витримав:
— Ану не займай!
Всi враз пiдняли голови. Ховатися бiльше було нiчого.
Ми злiзли з дерева. I одразу нас оточили пiонери.
— Хто ви?
— Що ви тут робите?
— Це ваш курiнь?
— I рушниця ваша?
— Ви мисливцi?
— Ви тут живете?
Я розгублено подивився на Кукурузо. Вiн похнюпився i мовчав.
— Та вони, мабуть, просто рибалять тут. Це нашi, з Васюкiвки, — сказала васюкiвська юннатка, здається, з восьмого класу.
— Або з дому втекли, — пiдкинула друга (ми про неї тiльки знали, що вона вредна й дочка колгоспного бухгалтера).
— Або в iндiйцiв грають. Як «Маленькi дикуни» Сетона-Томпсона. Пам'ятаєте? — втрутилася цибата.
— Або у Робiнзонiв… Правда ж? — сказав вожатий. Я зовсiм безпорадно глянув на Кукурузо. Мiй друг густо-густо почервонiв. I раптом сказав:
— Нi в що ми не граємо… У нас тут дiло одне… А ви хто такi?
— А ми з Києва. Юннати ми, — зацокотiла гостроносенька дiвчинка в окулярах.
— Приїхали сьогоднi, — перебила її цибата.
— От Валько, не перебивай! Дай я скажу! — вигукнула гостроносенька i знову зацокотiла. — Сьогоднi приїхали. Приїхали сьогоднi. Да… Почули, що у вас глобулус виводять i от приїхали. Наш керiвник професор Дудка говорить що… Ви знаєте професора Дудку? О, це знаменитiсть! Свiтова знаменитiсть! Говорить, що ваш глобулус, — це надзвичайно. Надзвичайно! Вони приїдуть завтра — i професор, i кореспондент газети «Зiрка». А ми сьогоднi приїхали. Професор i кореспондент теж сьогоднi приїхали б, але в професора сьогоднi термiнова вчена рада в Академiї. Несподiвана. А в нас уже квитки були. От ми й приїхали. А вашi не хочуть нам показувати глобулус без професора. Кажуть: «Завтра». Ну, ми розумiємо — люди стiльки старалися, їм хочеться, щоб урочисто… Ми розумiємо… А у вас яке дiло? Яке? Га?
Кукурузо набурмосився:
— Дiло… та й усе…
— Секрет? Так? Секрет? — не вгавала гостроносенька.
— От iще Оксана! Причепилася, як сльота до плота! — вигукнула цибата Валька. — Раз не говорять, значить, секрет.
— Ну, гаразд, не кажiть, не кажiть, хан буде секрет, — погодилася гостроносенька Оксана.
— То ми вам, мабуть, заважатимемо тут? — спитав вожатий.
— Нi, аж до вечора можете буть, — милостиво дозволив Кукурузо.
— Та нi, ми на якусь годинку. Просто хотiлося скупатися й поснiдати на свiжому повпрi, бiля вогнища. Дiвчатка з самого Києва про це мрiють. Он Оксана нiколи в життi не снiдала бiля вогнища, — усмiхнувся вожатий.
— Вона й живої корови нiколи не бачила. Тiльки на картинцi, — пiдморгнув вожатому хлопчина з фотоапаратом.
— Ти дуже багато бачив! От зараз як дам! — кинулася на нього Оксана.
— Брек! Бiй закiнчено! Перемогла Оксана! — вигукнув вожатий. — А тепер — за дiло! Виймайте харчi! Розкладаймо вогнище!
— Тiльки так, — авторитетно пiдтвердив маленький «штурман».
Пiонери одразу загаласували й побiгли до човнiв.
— Ти, Iгоре, займись вогнищем, — сказав вожатий хлопчинi з фотоапаратом. — Ти в нас майстер.
— Ходiмо, я покажу, де хмиз, — по-хазяйськи запропонував Кукурузо. I ми втрьох пiшли в глиб острова. Йшли i, як це завжди буває на початку знайомства, нiяково мовчали — не знали, про що говорити. I раптом Iгор, не розтуляючи рота (ми це добре бачили), голосно чи то бевкнув, чи то гавкнув. I враз десь всерединi в нього заграла музика. Справжня музика. Джаз. Ото знаєте: «Бз-вз, дудль будль, бум-бем, бу-га-га…!» I потiм щось заспiвало жiночим голосом по ненашому… Ми стали i вирячились на Iгоря, мов барани. Що за таке?
Вiн засмiявся i пересунув з-за спини наперед те, що ми весь час вважали за фотоапарат:
— Приймач! На транзисторах, напiвпровiдниках. Це я тiльки у футлярi вiд фотоапарата його змонтував. Бо iншого корпусу не було. Та й зручно. Через плече носити можна.
Он воно що! Так це транзисторний радiоприймач, такий, як у дiда Салимона! Як ми зразу не догадались?
— Гарна штука, — опам'ятавшись, поблажливо сказав Кукурузо. — Скiльки дав?
— Що — дав?
— Заплатив скiльки?
— Нiскiльки. Сам зробив.
— Що-що? — Кукурузо скривився i приклав долоню до вуха, наче недочув. Я хихикнув.
— Сам, кажу, зробив, — серйозно повторив Iгор.
— Ага, — криво посмiхнувся Кукурузо — Ну да. Я ж i питаю: скiльки дав? У нас у сiльмазi «Турист» продається. Тридцять п'ять карбованцiв. Красивий, пiд перламутр. Ну, а цей, звичайно, гiршенький.
— От, дивак, не вiрить. Ну, як хочеш.
З кущiв вийшов вожатий.
— Про що це ви, хлопцi, сперечаєтесь?
— Та нiчого, просто так, — махнув був рукою Кукурузо, але потiм, глянувши знизу на вожатого, раптом єхидно спитав:
— Дядю, а у вас всi пiонери отакi-го… чи тiльки цей?
— А що таке?
— Та нiчого… Просто вiн каже, що оцей приймач сам зробив. Може, ота худенька автомобiль справжнiй сама зробила, а отой «штурман» — «тiлькитак» — у космос лiтав?
— Щодо космосу та автомобiля не скажу, а от приймач вiн дiйсно сам зробив. Це точно. Вiн у нас молодець. У радiогуртку вже третiй рiк. Академiком буде.
Вожатий говорив серйозно, без всяких жартiв. Не вiрити йому було неможливо. Кукурузо одразу скис — насмiшкуватi вогники в очах погасли, куточки губ опустилися.
Я теж був здивований. Менi чомусь завжди здавалося, що всi оi i розумненькi зразковi школярi, якi майструють дiючi моделi атомних криголамiв та лiтакiв, обов'язково повиннi бути хирлявi, заморенi, в окулярах.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50
Нашвидку вмившись, я побiг до хлiва. Мати ще доїла. Теля й собi лiзло до корови. Мати одганяла його; «Лишки! Лишки!»
— Мамо! — гукнув я — Дайте молока, будь ласка, швидше, бо я бiжу.
— Куди це ти? Зараз снiдати будем.
— Та потiм. Я не хочу, Я молока тiльки. Я з хлопцями домовився на рибалку.
— Та хоч хлiба врiж.
Випив я склянку молока, вiдрiзав велику парчику хлiба — за пазуху — i на вулицю щодуху. За ворота вибiг i з розгону просто на дiда Вараву наскочив — не вгледiв. Аж хитнувся вiн.
— Тю на тебе! — буркнув сердито. — Iч, розiгнавсяi.
— Вибачте! Драстуйте, дiду!
— Здоров. Куди це тебе несе? Преш, як нiмий до суду. Людей з нiг збиваєш.
— Та я на рiчку, на рибалку з хлопцями домовився.
— Проспав, ледащо? — уже спiвчутливо й докiрливо спитав дiд: сам же рибалка — розумiє.
— Еге! То я побiжу! Вибачайте! — А сам думаю:
«Ех, не знаєте ви, нiчого не знаєте, куди я спiшу. Якби знали, не те б заспiвали…»
Роздiл XVII
«Сьогоднi вночi…» Таємниця от-от розплутається
З трепетним серцем пiдпливав я до острова. I чим ближче пiдпливав, тим бiльше трепетало моє серце: живий чи неживий, живий чи неживий…
I раптом радiсть шаленим криком забулькотiла в моєму горлi, як вода в закипiлому чайнику:
— Ого-го-го-го-го!
Я побачив його. Живiсiнький i цiлiсiнький стояв мiй друзяка Кукурузяка на березi, виткнувши iз кущiв голову, i радiсно усмiхався менi. Тiльки нiс у нього був облуплений i праву щоку навскоси перетинала свiжа подряпина. Але що таке подряпина на щоцi такого геройського хлопця, як Кукурузо? Нiщо!
Коли я пристав до берега, менi хотiлося кинутись i обняти иою на радощах, але я стримався. Я тiльки штурхонув його в плече i спитав:
— Ну як? Як ти тут?
— Нiчого — ляснув вiн мене по животу i одразу додав, взявшися рукою за щоку i похитуючи головою: — Тут таке було о-о…
— Що? — спитав я, нiби нiчою й не пiдозрiвав.
— Ти все одно не повiриш, подумаєш, що я брешу.
— Ну?
— Шпигуни на мене нападали вночi. От тобi й ну! Бився я. Так бився, як нiколи в життi. Думав, що загину. Ось бачиш, — вiн ткнув пальцем у подряпину на щоцi, тодi за дер сорочку i показав синець на ребрах.
— Ну? Ну? — нетерпляче спитав я. — Як же воно було?
— Пожди. Я все по порядку — I Кукурузо почав розказувати менi те, що ви вже знаєте.
Коли ж вiн дiйшов до трагiчного опису бiйки з незнайомцем — як вiн брикнув ногами, як незнайомець упав на нього i почав дряпатися, — у мене в животi раптом щось засмiялося, пролоскотiло в горлi i вирвалося з рота коротким гигиком.
Кукурузо ображено хмикнув:
— Ти що — дурний? Тобi, звичайно, смiшки. Попробував би ти.
— Ану повтори ще раз, як воно було — ота бiйка, — по просив я.
Кукурузо повторив. Я покивав головою, зiтхнув i сказав:
— То був я.
Кукурузо вирячився на мене.
— Це точно був я… Дивись. — Я закотив халошу i показав на нозi пiд колiном здоровенний синець. — Твоя робота.
I я розказав усе, що трапилося зi мною цiєї ночi. Кукурузо тiльки клiпав очима:
— То, виходить, що то… що то… билися ми з тобою? А менi ж здалося, що був хтось такий здоровеннецький…
— А менi, думаєш, нi? Просто велетень.
Ми глянули один на одного i раптом як зарегочемо!
— Оце здорово!
— Оце-то так!
— I як я мiг не впiзнати тебе?
— А я?
— Хоч би слово сказав.
— А ти ж чого — як води в рот набрав?
— З переляку.
— З переляку!
— А незнайомець, значить, i не вилазив з човна?
— Не вилазив.
— А де ж вiн потiм дiвся?
— Зник десь. Поїхав. Я на дерево з переляку видряпався — всю нiч на гiлцi, як мавпа, просидiв, аж до свiтання. I очей не стулив. Оце тiльки як розвиднiлось, униз спустився та задрiмав трохи.
— А чого вiн приїжджав, як ти думаєш?
— А я знаю? Не в гостi до мене, в усякому разi.
— А ти чув, як у воду шубовснуло щось?
— Чув, звичайно. У мене аж у животi тенькнуло.
— Може, то когось утопили? Га?
— Хто його зна.
— Так, може…
— Цить! — Кукурузо раптом схопив мене за руку. — Пригнись.
Ще не знаючи, в чому справа, я слухняно пригнувся.
— Диви! — прошепотiв Кукурузо. На плесо виплив човен У ньому сидiв Книш. Човен плив тим самим «курсом», що й незнайомець уночi. Обiгнув острiв i зник за прибережними кущами.
Ми кинулися в траву i поповзом — туди. За тими кущами острiв кiнчався. Нiкого там не було. Книш проплив мимо.
— У човен!
Ми сiртонулися до плоскодонки.
Кукурузо враз спинився:
— Взять рушницю?
— Не треба! — прохопивсь я, потiм додав — Нiколи.
Ми сiли в човна i почали огинати острiв, наближаючись до того мiсця, де вночi зник незнайомець. I хоч зараз був ранок i свiтило сонце, серця в нас билися тривожно — ми не знали, що нас жде там, за кущами. А що, як дiйсно щось жахливе…
За кущами починалася вузенька стружка А навкруги — щiльнi очерети. Шлях був один. Ми в'їхали в стружку. Стружка була вузька, але майже рiвна й нiкуди не звертала.
Незабаром ми випливли на невелике плесо i побачили острiв. Я здивовано глянув на Кукурузо. То був Високий острiв. Ондо й Бурмилiв курiнь — «президенцiя» — якраз край берега. Я й не знав, що цiєю стружкою можна втрапити до Високого острова i що вiн так близько. Ми завжди добиралися до Високого острова iншим шляхом.
Ми обережно пiдпливали до берега Попiд берегом стояло два човни.
З за куреня лунали добре чутнi голоси Книша и Бурмила. Їх не було видно. Вони, мабуть, сидiли бiля вогнища — курився синiй димок.
— Нехорошо це… — докiрливо говорив Бурмило — Нехорошо…
— Цить уже — «нехорошо!» Моральний кодекс найшовся менi! А ятери вночi хто ставить?
— Та що ти! Двiєчко ятеркiв якихось гнилих, ледь живеньких. Туди й риба не йде. Щоб я бога не бачив!
— Нiчого-нiчого! За це теж Радянська власть по голiвцi не гладить.
— Але ж… Так то ж зовсiм iнше…
— Ну, якщо ти така цяця, то качай отсюдова, не мiшайся! Щоб я тебе тут i не бачив! Сьогоднi вночi я це зроблю — й квит! I дивись менi!
— Та гаразд уже! Тiльки хоч зараз iди звiдси, бо понаїдуть отi юннати з стариком! Кому це нужно!..
Я схопився за весло.
— Гребiмо звiдси — вiн зараз пливтиме.
Добре, що човни нашi в обидва боки однаковi — що носом пливти, що кормою (корма теж загострена). А то б ми не розвернулися — вузько. Та й не встигли б. А так натиснули ми — i заднiм ходом у стружку чимдуж, до острова Переекзаменовки. I тiльки вже як добряче замаскували човна в очеретах попiд берегом свого острова — одхекались i прийшли до тями.
Так он воно що! Значить, то вночi Бурмило був, ятери ставив А ми трохи не повбивали один одного.
Але що ж сьогоднi вночi робитиме Книш на Високому островi?! Що навiть Бурмило його одговорював. Певно ж, не в цурки-палки гулятиметься!
— А може, вiн хоче глобулус викрасти й за кордон передати? — каже Кукурузо.
— А вiн хiба секретний?
— А що ж ти думав, може, й секретний. В усякому разi, крiм глобулусу, на цьому островi красти нiчого. Не жабiв же.
Невже глобулус?..
I раптом я згадав…
Це було мiсяцiв пiвтора тому. Я поїхав з мамою на базар. Вона просила помогти пiдвезти їй кошики.
Базар у нас у райцентрi, дванадцять кiлометрiв вiд села. Ранiше туди човнами по рiчцi їздили. А тепер бiльше на велосипедах. Швидше.
Поїхали ми. Мама на «Українi», я на своєму «Орльонку». Не люблю я базарiв, та що поробиш.
Одвiз я кошики, збираюся назад їхати. I тут бачу — Книшиха. Торгує у ряду, де продають насiння, сушенi трави та рiзнi «спецiї». На дашку рундука, за яким вона стоїть, пришпилено портрет космонавта Поповича.
Добре поставленим базарним голосом Книшиха вигукує:
— А кому льобулi. кому льобулi? Двадцять копiйок пучечок! Кому льобулi? Чиста льобуля! Сто процентiв вiтамiнiв! Усi вiтамiни! А! Б! В! Г! Д! Бiльш не купите нiде! Навались, у кою грошi завелись.
Її оточують покупцi. Торгiвля йде повним ходом.
— Як чайок заварювать, — пояснює Книшиха якiйсь молодицi. — Од бешихи крепко домагає… Од перестрiту… Од… — шепче щось молодицi на вухо.
— Ну?! — здивовано-радiсно каже молодиця, — Дайте три пучечки.
— Уступили б трохи, тьотю… Дорого, — торгується iнша молодиця.
— Дорого — мило, дешево — гнило, моя дорогенька! Не можу менше… — i вже Книшиха замакiтрює голову якiйсь лiтнiй дачницi. — Можна й у борщ… Смакота! Берiть, дама, не пошкодуєте. Чоловiк вам ноги цiлуватиме!
I знову завелася дзвiнкоголосо:
— Ану — водорiсть! Цiлюща водорiсть для всього! Смачна приправа для холодного й гарячого! Можна в чай! Можна в горiлку! Можна сушить! Можна варить! Можна для дальньої дороги! Їжа космонавтiв! — тицьнула вiдстовбурченим великим пальцем угору, на портрет Поповича. — Тридцять копiйок пучок! Український женьшень!
Покупцi посмiхалися, але брали.
Я придивився, чим вона торгує. То були пучечки якоїсь сушеної трави, а може, й справдi водоростi. Але те, що це не глобулус, i сумнiву не було. Глобулус же, як казав Фарадейович, — мiкроскопiчна одноклiтинна водорiсть, i мати такий вигляд не мiг аж нiяк.
Розказав я тодi про це Явi, подивувалися ми заповзятливостi й базарному талантовi Книшихи («От людей обдурює змiюка!»), а потiм i забули. Чим тiльки не торгують на тих базарах! Це ж тобi не в магазинi.
А тепер я згадав. Може, й справдi Книш на глобулус зазiхає.
— В усякому разi, — рiшуче сказав Кукурузо, — ти собi як хочеш, а я сьогоднi вночi…
Кукурузо не договорив. Раптом з плеса долинула дзвiнка пiсня:
Пусть всегда будет солнце,
Пусть всегда будет небо,
Пусть всегда будет мама,
Пусть всегда буду я!
Роздiл XVIII
Несподiванi Iгор, Валька та iншi
Голоси були хлоп'ячi й дiвчачi — бадьорi пiонерськi голоси. Здавалося, що плавнями просто по водi й болоту крокує через очерети веселий пiонерський загiн. Ми здивовано перезирнулися — що таке? Потiм рвонулися й побiгли на берег — туди, звiдки видно було плесо. Але нiчого не побачили — заважав очерет.
Ми швидко видряпалися на стару вербу, пiд якою стояв курiнь. Це було найвище дерево на островi. I тодi побачили: з стружки на плесо випливали, наче лебiдi, бiлi човни. У човнах сидiли пiонери — в бiлих майках, у бiлих панамках, з червоними галстуками. В першому човнi стояв на весь зрiст стрункий високий юнак у бiлих штанях, без майки, але теж з червоним пiонерським галстуком. То був, мабуть, вожатий. Пiд бронзовою шкiрою його випиналися могутнi мускули. Здавалося, цей юнак зiйшов просто з фiзкультурного плаката «Готуйся на значок ГПО!»
Та от пiсня скiнчилася, i вожатий вигукнув:
— Друзi, пропоную на цьому островi зробити зупинку! Як ви вважаєте, товаришу штурман? — схилився вiн до маленького вилицюватого хлопця з насупленими бровами, що сидiв на кормi.
— Тiльки так! — дуже серйозно вiдповiв хлопець. Всi чомусь засмiялися.
— Тодi держiть курс на острiв, штурмане! — в тон йому сказав вожатий.
— Тiльки так! — повторив хлопець, i знову всi засмiялися.
Але на хлопця це не справило нiякого враження. Вiн i бровою не повiв.
Один за одним човни пристали до берега. I враз острiв нiби перетворився на пiонерський табiр: смiх, крики, бiганина. Хтось бив м'яча, хтось уже хлюпався у водi, хтось ловив сачком метеликiв. Серед пiонерiв ми побачили й кiлькох васюкiвських юннатiв, але вони були не з нашого кутка, ми їх знали погано. Ми сидiли на деревi, не знаючи, що нам робити, — чи показуватись, чи нi. Та довго вагатися нам не довелось. Якась висока цибата дiвчинка натрапила на курiнь i вигукнула:
— О! Дивiться! Тут хтось живе!
Всi збiглися до неї. Пiдiйшов i вожатий. Смаглявий прудкий хлопчина з фотоапаратом через плече шмигнув у курiнь i одразу ж вискочив, тримаючи в руках електричний лiхтарик.
— Лiхтарик! — пояснив вiн. — Механiчний. З динамкою. Дає струм лише тодi, коли натискати на цю ручку.
I почав чвиркати, показуючи. Кукурузо неспокiйно засовався на гiлцi.
Цибата дiвчинка теж шмигнула в курiнь i потягла звiдти рушницю.
— Погляньте, справжня, мисливська…
— Ой, обережно, вона, може, заряджена! Ще стрельне, — зойкнула котрась iз дiвчат.
Тут Кукурузо вже не витримав:
— Ану не займай!
Всi враз пiдняли голови. Ховатися бiльше було нiчого.
Ми злiзли з дерева. I одразу нас оточили пiонери.
— Хто ви?
— Що ви тут робите?
— Це ваш курiнь?
— I рушниця ваша?
— Ви мисливцi?
— Ви тут живете?
Я розгублено подивився на Кукурузо. Вiн похнюпився i мовчав.
— Та вони, мабуть, просто рибалять тут. Це нашi, з Васюкiвки, — сказала васюкiвська юннатка, здається, з восьмого класу.
— Або з дому втекли, — пiдкинула друга (ми про неї тiльки знали, що вона вредна й дочка колгоспного бухгалтера).
— Або в iндiйцiв грають. Як «Маленькi дикуни» Сетона-Томпсона. Пам'ятаєте? — втрутилася цибата.
— Або у Робiнзонiв… Правда ж? — сказав вожатий. Я зовсiм безпорадно глянув на Кукурузо. Мiй друг густо-густо почервонiв. I раптом сказав:
— Нi в що ми не граємо… У нас тут дiло одне… А ви хто такi?
— А ми з Києва. Юннати ми, — зацокотiла гостроносенька дiвчинка в окулярах.
— Приїхали сьогоднi, — перебила її цибата.
— От Валько, не перебивай! Дай я скажу! — вигукнула гостроносенька i знову зацокотiла. — Сьогоднi приїхали. Приїхали сьогоднi. Да… Почули, що у вас глобулус виводять i от приїхали. Наш керiвник професор Дудка говорить що… Ви знаєте професора Дудку? О, це знаменитiсть! Свiтова знаменитiсть! Говорить, що ваш глобулус, — це надзвичайно. Надзвичайно! Вони приїдуть завтра — i професор, i кореспондент газети «Зiрка». А ми сьогоднi приїхали. Професор i кореспондент теж сьогоднi приїхали б, але в професора сьогоднi термiнова вчена рада в Академiї. Несподiвана. А в нас уже квитки були. От ми й приїхали. А вашi не хочуть нам показувати глобулус без професора. Кажуть: «Завтра». Ну, ми розумiємо — люди стiльки старалися, їм хочеться, щоб урочисто… Ми розумiємо… А у вас яке дiло? Яке? Га?
Кукурузо набурмосився:
— Дiло… та й усе…
— Секрет? Так? Секрет? — не вгавала гостроносенька.
— От iще Оксана! Причепилася, як сльота до плота! — вигукнула цибата Валька. — Раз не говорять, значить, секрет.
— Ну, гаразд, не кажiть, не кажiть, хан буде секрет, — погодилася гостроносенька Оксана.
— То ми вам, мабуть, заважатимемо тут? — спитав вожатий.
— Нi, аж до вечора можете буть, — милостиво дозволив Кукурузо.
— Та нi, ми на якусь годинку. Просто хотiлося скупатися й поснiдати на свiжому повпрi, бiля вогнища. Дiвчатка з самого Києва про це мрiють. Он Оксана нiколи в життi не снiдала бiля вогнища, — усмiхнувся вожатий.
— Вона й живої корови нiколи не бачила. Тiльки на картинцi, — пiдморгнув вожатому хлопчина з фотоапаратом.
— Ти дуже багато бачив! От зараз як дам! — кинулася на нього Оксана.
— Брек! Бiй закiнчено! Перемогла Оксана! — вигукнув вожатий. — А тепер — за дiло! Виймайте харчi! Розкладаймо вогнище!
— Тiльки так, — авторитетно пiдтвердив маленький «штурман».
Пiонери одразу загаласували й побiгли до човнiв.
— Ти, Iгоре, займись вогнищем, — сказав вожатий хлопчинi з фотоапаратом. — Ти в нас майстер.
— Ходiмо, я покажу, де хмиз, — по-хазяйськи запропонував Кукурузо. I ми втрьох пiшли в глиб острова. Йшли i, як це завжди буває на початку знайомства, нiяково мовчали — не знали, про що говорити. I раптом Iгор, не розтуляючи рота (ми це добре бачили), голосно чи то бевкнув, чи то гавкнув. I враз десь всерединi в нього заграла музика. Справжня музика. Джаз. Ото знаєте: «Бз-вз, дудль будль, бум-бем, бу-га-га…!» I потiм щось заспiвало жiночим голосом по ненашому… Ми стали i вирячились на Iгоря, мов барани. Що за таке?
Вiн засмiявся i пересунув з-за спини наперед те, що ми весь час вважали за фотоапарат:
— Приймач! На транзисторах, напiвпровiдниках. Це я тiльки у футлярi вiд фотоапарата його змонтував. Бо iншого корпусу не було. Та й зручно. Через плече носити можна.
Он воно що! Так це транзисторний радiоприймач, такий, як у дiда Салимона! Як ми зразу не догадались?
— Гарна штука, — опам'ятавшись, поблажливо сказав Кукурузо. — Скiльки дав?
— Що — дав?
— Заплатив скiльки?
— Нiскiльки. Сам зробив.
— Що-що? — Кукурузо скривився i приклав долоню до вуха, наче недочув. Я хихикнув.
— Сам, кажу, зробив, — серйозно повторив Iгор.
— Ага, — криво посмiхнувся Кукурузо — Ну да. Я ж i питаю: скiльки дав? У нас у сiльмазi «Турист» продається. Тридцять п'ять карбованцiв. Красивий, пiд перламутр. Ну, а цей, звичайно, гiршенький.
— От, дивак, не вiрить. Ну, як хочеш.
З кущiв вийшов вожатий.
— Про що це ви, хлопцi, сперечаєтесь?
— Та нiчого, просто так, — махнув був рукою Кукурузо, але потiм, глянувши знизу на вожатого, раптом єхидно спитав:
— Дядю, а у вас всi пiонери отакi-го… чи тiльки цей?
— А що таке?
— Та нiчого… Просто вiн каже, що оцей приймач сам зробив. Може, ота худенька автомобiль справжнiй сама зробила, а отой «штурман» — «тiлькитак» — у космос лiтав?
— Щодо космосу та автомобiля не скажу, а от приймач вiн дiйсно сам зробив. Це точно. Вiн у нас молодець. У радiогуртку вже третiй рiк. Академiком буде.
Вожатий говорив серйозно, без всяких жартiв. Не вiрити йому було неможливо. Кукурузо одразу скис — насмiшкуватi вогники в очах погасли, куточки губ опустилися.
Я теж був здивований. Менi чомусь завжди здавалося, що всi оi i розумненькi зразковi школярi, якi майструють дiючi моделi атомних криголамiв та лiтакiв, обов'язково повиннi бути хирлявi, заморенi, в окулярах.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50