Але придумали ми лиш примiтивну брехню — буцiмто засперечалися, хто з нас швидше видряпається по вiрьовцi на балкон. А чому вночi? Бо вдень нiхто б не дозволив.
I коли тiтка (уже в халатi) вiдчинила нам дверi, ми ду. же щиро виклали їй цю брехню. Тiтка була мужня, рiшуча (в цьому ви щойно переконались), але добра жiнка i любила мене дуже (може, тому, що своїх дiтей у неї не було). I вона повiрила нам. Компот нам у цьому навiть допомiг. Тiтка не помiтила, який мокрий i жалюгiдний на нас одяг. Ми все звернули на компот. Для цього я порадив Явi поляпати компотом свої штани i сорочку, нiби й на нього попало. Хоча його, чортяку, хоч би вишенькою тобi зачепило! Вся порцiя менi дiсталася.
Тiтка почувала себе страшенно винною перед нами i дуже вибачалася. А наприкiнцi сказала:
— Такий компот був! На три днi варила. Я ж думала, що злодiї. От жалко…
I незрозумiле було, чого їй жалко — нас чи компоту.
— Тьотю, ви дядьковi поки що… не кажiть, — попросив я, прислухаючись до дядькових до-ре-мi-фа-солiв i боячись, щоб вiн не прокинувся. Дядько був запальний i пiд гарячу руку мiг посадити нас на поїзд i вiдправити «к чортовiй матерi додому».
— Гаразд уже, не скажу… А компот? Ну, гаразд, скажу, що випадково перекинула, як уночi свiжим повiтрям дихати виходила на балкон. Тiльки щоб ви менi бiльше коникiв не викидали! Ну, роздягайтесь i — у ванну. А я ваш одяг поперу та сушитися новiшу. Гайда!
Ми швиденько розляглися. Причому я дуже ловко (щоб тiтка не побачила) зняв з руки годинника (я його надiвав перед тим, як лiзти) i поклав пiд подушку.
Ви коли-небудь мили посуд? Пригадаєте отой запах? Так само запахло, коли ми з Явою залiзли у ванну. Наче то не хлопцi милися, а двi каструлi з-пiд компоту.
I от ми вже у постелi. I вже провалюємося-провалюємося у сон.
Ху-у… Нарештi закiнчилися нашi нiчнi пригоди. Нарештi закiнчилися… Наре… Хр… Хр… Хр-у-у-у…
Роздiл XIV
«Увага!.. Почали!.. Мотор!..» Годинник знаходить свого хазяїна. Народження Яви Станiславського i Павлушi Немировича-Данченка
Снилася менi якась страшна химерiя. Оте мокре могильне пiдземелля… Я повзу по ньому. Сам один. Без лiхтарика. Але все бачу. I склепiння, на якому висять кажани. I мокрi стiни, по яких збiгає вода. I низ, де течуть якiсь бруднi помиї. А попiд стiнами сидять огиднi банькатi жаби, i в головi у мене думка: «Та я ж, виявляється, умiю бачити о темрявi. От не знав! Виявляється, менi нiякого лiхтарика не треба… Бачити у темрявi — це менi, як дурному з гори бiгти!..» I я повзу, i менi не страшно, i все тому, що я умiю бачити в темрявi…
Раптом я бачу — нiша в стiнi… I в тiй нiшi сидить на здоровеннецькому крiслi-тронi (на яких ото царi колись сидiли) наша столiтня баба Триндичка. I говорить менi баба Триндичка голосом учительки Галини Сидорiвни:
— А чого це ти годинника нашого царського досi не вiддаєш, поганцю?
Я здивовано дивлюсь на неї i кажу:
— Я годинника оддам, не хвилюйтесь. Але чого це ви лаєтесь на мене? Самi у школi завжди виговорюєте за лайку i самi лаєтесь. Негарно.
— То ти ще й огризаєшся, шмарогуз? От зараз як дам! — уже голосом мого другаЯви каже баба Триндичка, хапає мене за комiр i кидає в колодязь. I я лечу. Уже давно менi треба впасти на дно колодязя. А я все лечу, лечу, лечу… I раптом вiдчуваю, як хтось менетрима за плечi. Стривайте, та це ж я сам. Лежу ниць над краєм колодязя i держу себе за плечi, себе, який висить у колодязi… I то я… I це я… I менi не дивно, що нас — двоє. «Закон парностi!» — думаю я спокiйно.
Аж тут я чую голос свого дядька:
— А що це за тiла лежать? Чиї тiла?
Я розплющую очi. I менi здається, нiби сон ще триває. Бiля тахти стоїть дядько. В однiй руцi вiн держить стартовий пiстолет, у другiй… нашого листа, якого ми лишали замiсть пiстолета (ой леле, ми ж забули про листа!).
— Досить спати, трупи! Вже одинадцята година… То де були вашi тiла сьогоднi вночi? Признавайтесь, — суворо говорить дядько i читає: «Шукайте нашi тiла у пiдземеллi поблизу лаври…» Приємну ви менi роботу готували, що й казати. Мiж iншим, це не вашi тiла перекинули каструлю з компотом? Га? Бо я цiй женщинi, — вiн кивнув на тiтку, — не вiрю!
Тiтка стояла поруч з дядьком i розпачливо дивилася на нас. «Я не винна, голуб'ята! — говорив її погляд. — I невже ж ви мене, стару, обдурили?»
Ми з Явою перезирнулися i глибоко-глибоко зiтхнули. А тодi я сiв на лiжковi i сказав Явi, пiдставляючи лоба:
— Бий! Не менше шести!
Ява теж сiв на лiжку i сказав:
— I ти менi… Обидва заробили… Порiвну…
I ми одночасно влiпили один одному по шiсть шалабанiв. Поки ми це робили, дядько мовчки переводив погляд з Яви на мене i з мене на Яву, а потiм сказав:
— Я не знаю, що це означає. Але менi байдуже. Ви правильно зараз робите. I я хочу пiдтримати кожного з вас. Я додам вам кожному вiд себе. Прошу!
I дядько так забамбурив по лобi спершу менi, а тодi Явi — я подумав, що голова моя репнула, мов кавун, на двi половини, i з обох половин посипалися iскри.
Ви б бачили дядьковi пальцi: кожен палець, як сарделька.
— А тепер розказуйте, — наказав дядько.
— Та пождiть… Усе з голови вилетiло! Так б'ють, та ще й розказуй, — простогнав я, хапаючись руками за голову i нiби стуляючи отi двi половини. Пiд моєю рукою росла на лобi здоровспнецька гуля. Я глянув на Яву. На його лобi фiолетове наливалася така сама гуля. Я дивився на Яву, як у дзеркало. Я одночасно вiдчував i бачив, як росте моя гуля — хоч те, що я бачив, було не моє, а Явине. Згодом я дiзнався, що у кiнематографiстiв це називається — синхронно.
— Ой, що ж ти наробив?! — зойкнула тiтка. — Так же ж дiтей i повбивати можна!
— Нiчого, нiчого, — спокiйно сказав дядько. — Вони хлопцi крiпкi — витримають.
— Еге, вам нiчого! А як ми тепер в кiно знiматимемося? — трагiчним голосом сказав я.
— Що? Яке кiно? Ану розказуйте!
— Та ви хоч холодне прикладiгь. Нате вам ложки! — кинулася до буфета тiтка.
Ми приклали до лобiв ложки. I отак, тримаючи ложки, ми почали розказувати. Все. Чесно. Розповiдь наша, як пишуть у газетах, раз у раз переривалася оплесками i рiзни ми вигуками (бо тiтка тiльки те й робила, що сплескувала руками i вигукувала: «Ох, господи!», «Ну ти диви!», «Ай яй-яй!»).
Розказали ми найголовнiше — про годинник i показали його («О господи!»). Розказали про Вальку i про Будку, про нашi бої i нiчнi пригоди («Ай-яй-яй!»). Розказали про Максима Валер'яновича, про кiностудiю («Ну ти диви!»).
Кiнчили тим, що от-от зараз приїде по нас асистент i що ж тепер буде?
— Ну, хлопцi, я ж не знав… — сказав дядько. — Я ж не знав, що ви — артисти… Ще ж ваших фотографiй на вулицях не продають… Негаразд вийшло… Незручно висвiчувати гулями на весь Радянський Союз… Ото було б не брехати, було б зразу чесно признатися… Що ж ми тепер асистентовi скажемо?
I туг, буквально як у п'єсi, — тiльки дядько сказав цю реплiку — у дверi постукали. Тiтка побiгла вiдчиняти, а ми з Явою у шаленому темпi (як ото, знаєте, у кiно — прискорена зйомка) почали вдягатися. Асистент зайшов якраз у ту мить, коли ми, надiвши вже штани, одночасно сунули голови у сорочки (таким чином нi асистент наших облич, нi ми асистента не бачили).
— Драстуйте, драстуйте, я по ваших героїв, — весело сказав асистент — Хлопцi вам, певно, вже говорили.
— Авжеж, — якось винувато сказав дядько — Тiльки вони сьогоднi, трошки так би мовити… не фотогенiчнi.
Цiєї мити ми просунули голови крiзь комiри сорочок, i асистент побачив нашi гулi.
— Гм, — сказав вiн. — Привiт, хлопцi… Що ж це ви. А втiм… — Вiн одiйшов, примружившись, глянув на нас якось збоку. — По-моєму, нiчого… Може, навiть ще краще буде… для типажу… для образу… Їдьмо!
— Та хай хоч поснiдають, — заметушилася тiтка i побiгла на кухню.
— А ви ще не снiдали? — здивувався асистент — Уже ж обiд скоро.
— Ми не хочемо! Ми не хочемо! — одчайдушне закричали ми з Явою, наче нас рiзали. Чого доброго, асистент передумає, поки ми снiдатимем!..
— Ой тьотю, не треба нiчого! — кинувся я до кухнi i зашипiв тiтцi на вухо: — Я вам нiколи не прощу! Я вам нiколи не прощу, якщо через ваш снiданок…
— Ну хоч вiзьмiть з собою по бутербродику, — плаксиво сказала тiтка.
— Давайте, тiльки швидше, бо вiн пiде, — прошипiв я.
Тiтка забiгала-закрутилася по маленькiй кухнi, як квочка. Розбила блюдце, розлила олiю i спакувала нам, нарештi, два «бутербродики», що важили, мабуть, кiлограма з пiвтора. Ми не стали сперечатися, щоб не гаяти часу.
— Зараз заїдемо до Максима Валер'яновича i — на студiю, — сказав асистент, пiдводячи нас до газика, що стояв бiля будинку.
…Коли ми пiд'їздили до лаври, я подумав про Вальку. Треба було б взяти її на студiю… Вона стiльки для нас зробила! Що за свинство! Чому їй не можна?.. Хай стоїть десь там iззаду. Раз є у фiльмi хлопцi нашого вiку, може бути й дiвчина… Тим бiльше — така дiвчина! Що могла одна виступити проти цiлого гурту хлопцiв… Що могла вночi пiти у пiдземелля. Що взагалi нi чорта не боїться…
— Слухайте, — сказав я асистентовi. — А можна, щоб з нами одна тут дiвчина поїхала?
— Дiвчина? — усмiхнувся асистент. — А хороша?
— Отака! — пiдняв угору великий палець Ява. — Просто хлопець, а не дiвчина… Ви її, мабуть, бачили. Вона вчора була з нами на студiї.
— Правда, наказано хлопцiв, але…
— А її можна загримувати пiд хлопця. Нiхто не помiтить, чесне слово… — з жаром сказав Ява.
— Ну що ж… Катайте по свою дiвчину. Поки я заберу Максима Валер'яновича… Чекайте мене отут бiля таксопарку.
Ми вилiзли з газика, i асистент поїхав.
Бiля Вальчиного пiд'їзду Ява спинився, затупцяв на мiсцi, помацав гулю i сказав:
— Може, ти сам її гукнеш… Чого обом ноги бити?
От крокодил! Вiн соромиться своєї гулi! Все одно ж вона побачить — рано чи пiзно! Я йому так i сказав. Ще й додав:
— Як хочеш, можеш пiти сам. Я не заперечую. Вона ж твоя бiльше подруга, нiж моя.
— Подумаєш… Ну, ходiмо вдвох… Просто я думав…
Що вiн там думав, а пiшли ми таки удвох. Пiшли, прикриваючи долонями свої гулi Далеко йти нам не довелося. Бо ми одразу зустрiли Вальку. Просто бiля пiд'їзду.
— О, драстуйте! — радiсно вигукнула вона. — Ну, як у вас? Все гаразд? Дома не перепало? Чого це ви за голови держитесь?
— Здоров! Здоров! — ухилилися ми од вiдповiдi. — Ми по тебе… їдьмо на студiю… Асистент сказав…
— Невже? Їдьмо! О, то це у вас гулi на лобах!
Таки побачила! Далi ховатися не було сенсу. Ми опустили руки.
— А я знаю, а я знаю, вiд чого це! — простодушно сказала Валька. — Це ви, мабуть, знову щиглi один одному били… Еге ж?
Ми мовчки кивнули. I тут побачили Будку. Вiн iшов по подвiр'ю, сумний i набурмосении, i не бачив нас…
— Ой, а ви знаєте, — зашепотiла Валька, — Будцi так перепало, так перепало… Мати повернулася з роботи ранiше, нiж звичайно. Вiн прийшов, а вона дома. I ви ж бачили, який у нього був костюм… Таке було-о… Менi його шкода… I взагалi вiн не такий уже й поганий… У всякому разi, не мертвяк, як деякi… Хоча б той самий Юрко Скрипниченко…
Ми з Явою перезирнулися. I, по-моєму, одночасно подумали про одне й те ж саме. Треба взяти його на кiностудiю!.. Адже нам режисер прямо сказав, щоб ми прихопили одного-двох хороших хлопцiв. I ми вiзьмемо Будку. А що! Хай зiграє в кiно. Хай прославиться наш учорашнiй ворог, який завiв нас у пiдземелля i думав настрахати до смертi… Хай! Нам хотiлося бути сьогоднi благородними, добросердими i великодушними.
Будка не одразу зрозумiв, чого ми вiд нього хочемо.
— Га? Що? — повторював вiн, лупаючи очима.
— Та на кiностудiю ж… У кiно знiматися… Не хочеш? — тлумачили ми. — Ти що, сказився, вiд такого вiдмовлятися…
Словом, коли асистент, як домовились, пiд'їхав до таксопарку, нас було четверо.
Асистент був розумна людина. Побачивши, крiм Вальки, ще й Будку, вiн тiльки сказав:
— Ясно… Отже, в перепустцi треба поставити цифру 4? Я не помилився?
— Ага, — всмiхнувся Ява.
Максим Валер'янович, що сидiв у машинi, зустрiв нас весело:
— Привiт, панове! Нiчого не питаю, бачу: все гаразд… Були серйознi бої, але перемога на вашому боцi… Так?
Я мовчки кивнув i одтягнув рукав на лiвiй руцi, де був надiтий годинник.
— От i добре… От i добре, — Максим Валер'янович якось загадково усмiхнувся.
— А що, не знайшли ще того… царя? — спитав я.
— Побачимо, побачимо… — i вiн знов усмiхнувся. Менi здалося, що вiн щось знає, але чомусь не хоче сказати. I водночас я вiдчував: те, що вiн знає, хороше, приємне для нас.
— Ну скажiть, ну, будь ласка, — нетерпляче попросив я.
— Терпець, панове, терпець! Все з'ясується на студiї… Кiно, дорогi панове, найчудеснiше диво двадцятого сторiччя…
Всi цi загадковi слова ще бiльше розпалювали. Мене взяла така нетерплячка, що я не мiг усидiти на мiсцi: весь час крутився i поглядав у вiкно — коли вже та студiя…
I от знову низька брама. Знову щити з крилатими словами. Знову: «У людини все має бути прекрасне; i обличчя, i одяг, i душа, i думки…»
«От ти ж iще, їй-богу! Нiколи, мабуть, не бути менi людиною…» — подумав я, мацаючи свою гулю.
Ми пiд'їхали до отих дверей, що крутяться, i вилiзли з машини.
— Доведеться нам зараз розлучитися, панове, — сказав Максим Валер'янович. — Менi в павiльйон, а вам — на озеро… Ми у рiзних картинах… Запам'ятайте цей день, горобцi. Може, для когось iз вас вiн буде iсторичним i знаменним на все життя. Хтозна, може, хтось iз вас стане в майбутньому справжнiм артистом. I згадуватиме цей день, як перше хрещення. Ну, нi пуху нi пера. У мене епiзод маленький, як звiльнюсь, прийду на вас подивитися.
I Максим Валер'янович пiшов у дверi, а ми попрямували по асфальтовiй дорозi. Ми вiдчували себе урочисто, наче вiн щойно посвятив нас в артисти. Пройшовши трохи, ми побачили лiворуч бiле погруддя лобатого мужнього чоловiка. Нам здалося, що той чоловiк з крилами i схожий на якогось гордого бiлого птаха. То був Олександр Довженко, письменник i режисер, iм'я якого носила Київська кiностудiя. Ми бачили його фiльми «Земля», «Сумка дипкур'єра», «Щорс» (їх показували позаторiк у нашому клубi). Отакi-о фiльми! Особливо «Щорс». От люблю такi фiльми — про героїв!.. I «Поему про море» ми бачили, i «Повiсть полум'яних лiт», а «Зачаровану Десну» — i книжку читали, i кiно бачили. Дуже iнтересна там прабаба, яка лається. Так навiть наш Бурмило не вмiє. Словом, Довженка ми знали дуже добре.
I те, що одразу пiсля «благословення» Максима Валер'яновича ми пройшли повз Довженка, надало словам старого арi иста якоїсь особливої ваги i значущостi i настроїло нас ще бiльш урочисто.
Асфальтова дорога звертала лiворуч до великого сiрого будинку, а ми пiшли прямо по стежцi, повз якiсь довгi сараї. Бiля них у безладдi стояли вози, натачанки, сани, як у колгоспному дворi. Причому деякi старезнi — наче з музею взятi, деякi новенькi — мов щойно зробленi. I зовсiм цiлi були, i поламанi. Стали попадатися рештки якихось декорацiй: там шмат стiни з двома колонами i вiкном (певно, вiд помiщицького будинку); там поламанi сходи i поруччя — все, що лишилося вiд колишнього капiтанського мiстка; а онде гармата стоїть, низенька, на колесах, як у возi (iз спицями) — прапрабаба сучасної артилерiї. А в одному мiсцi — так просто купою навалено якихось уламкiв розмальованої фанери, картону, ганчiр'я.
Несподiвано з-за кущiв попереду блиснула вода. Озеро. Ми пiдiйшли до нього. Справжнє i звичайне собi невелике озеро. Справжня мокра вода, справжнє живе латаття, справжня осока, справжнi верби схилилися над водою, справжнiй хисткий мiсток-кладка перекинувся з берега на берег. I все-таки нi, не звичайне озеро! Кiнематографiчне. Посерединi на плаву невеличкий дощаний плiт на залiзних бочках — понтонах, i на тому плотi розкарячилася тринога кiнозйомочна камера, бiля якої пораються двое у спецiвках. Тут же поруч з кiнокамерою стирчить на залiзнiй тичцi головатий прожектор. А на березi, на тому боцi, стоять люди у спецiвках i держать великi дерев'янi щити, обклеєнi срiбним папером, у який ото хорошi цукерки загортають. I тими щитами пускають здоровеннецьких зайцiв на мiсток, де с гоїть дореволюцiйний вусатий царський жандарм у мундирi, з шаблюкою. Поряд з ним — дядько у косоворотцi Жандарм i дядько курять i про щось мирно розмовляють.
На цьому березi — грузовик-фургон, схожий на тi, у яких хлiб розвозять, стиха гарчить, як собака, що збирається гавкнути. I не в моторi гарчить, а всерединi, у фургонi. Як ми потiм дiзналися, то був так званий «тонваген», що записує звук. На землi у травi гадючаться, переплiтаючись мiж собою, товстi чернi гумовi кабелi. I кабелiв тих казна-скiльки. Однi до тонвагена тягнуться, iншi до озера, просто пiд воду, i аж бiля плоту виринають, щоб у кiнокамеру i у прожектор вштрикнутися… I ще по землi розкиданi оббитi залiзом ящики, лавки стоять, стiл якийсь. I серед усього цього люди метушаться, кричать, лаються. Серед них помiтив я жiнку у бiлому лiкарському халатi. «Еге-е… Мабуть, небезпечне все-таки це дiло — кiнозйомка. Недарма в них у вестибюлi аптекою пахне… i тут лiкар…» — десь далеко-далеко, в глибинi душi, дригнулась у мене думка. Дригнулась i завмерла. Не було коли їй розвиватися. Бо знайомий уже нам лисий режисер Женя (Євген Михайлович), який у високих, аж по саме нiкуди, гумових мисливських чоботях човгав у водi бiля кладки, раптом, побачивши нас, загукав:
— Що ж ви запiзнюєтеся? Зриваєте менi зйомку?
I, каламутячи воду, заспiшив на берег.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50
I коли тiтка (уже в халатi) вiдчинила нам дверi, ми ду. же щиро виклали їй цю брехню. Тiтка була мужня, рiшуча (в цьому ви щойно переконались), але добра жiнка i любила мене дуже (може, тому, що своїх дiтей у неї не було). I вона повiрила нам. Компот нам у цьому навiть допомiг. Тiтка не помiтила, який мокрий i жалюгiдний на нас одяг. Ми все звернули на компот. Для цього я порадив Явi поляпати компотом свої штани i сорочку, нiби й на нього попало. Хоча його, чортяку, хоч би вишенькою тобi зачепило! Вся порцiя менi дiсталася.
Тiтка почувала себе страшенно винною перед нами i дуже вибачалася. А наприкiнцi сказала:
— Такий компот був! На три днi варила. Я ж думала, що злодiї. От жалко…
I незрозумiле було, чого їй жалко — нас чи компоту.
— Тьотю, ви дядьковi поки що… не кажiть, — попросив я, прислухаючись до дядькових до-ре-мi-фа-солiв i боячись, щоб вiн не прокинувся. Дядько був запальний i пiд гарячу руку мiг посадити нас на поїзд i вiдправити «к чортовiй матерi додому».
— Гаразд уже, не скажу… А компот? Ну, гаразд, скажу, що випадково перекинула, як уночi свiжим повiтрям дихати виходила на балкон. Тiльки щоб ви менi бiльше коникiв не викидали! Ну, роздягайтесь i — у ванну. А я ваш одяг поперу та сушитися новiшу. Гайда!
Ми швиденько розляглися. Причому я дуже ловко (щоб тiтка не побачила) зняв з руки годинника (я його надiвав перед тим, як лiзти) i поклав пiд подушку.
Ви коли-небудь мили посуд? Пригадаєте отой запах? Так само запахло, коли ми з Явою залiзли у ванну. Наче то не хлопцi милися, а двi каструлi з-пiд компоту.
I от ми вже у постелi. I вже провалюємося-провалюємося у сон.
Ху-у… Нарештi закiнчилися нашi нiчнi пригоди. Нарештi закiнчилися… Наре… Хр… Хр… Хр-у-у-у…
Роздiл XIV
«Увага!.. Почали!.. Мотор!..» Годинник знаходить свого хазяїна. Народження Яви Станiславського i Павлушi Немировича-Данченка
Снилася менi якась страшна химерiя. Оте мокре могильне пiдземелля… Я повзу по ньому. Сам один. Без лiхтарика. Але все бачу. I склепiння, на якому висять кажани. I мокрi стiни, по яких збiгає вода. I низ, де течуть якiсь бруднi помиї. А попiд стiнами сидять огиднi банькатi жаби, i в головi у мене думка: «Та я ж, виявляється, умiю бачити о темрявi. От не знав! Виявляється, менi нiякого лiхтарика не треба… Бачити у темрявi — це менi, як дурному з гори бiгти!..» I я повзу, i менi не страшно, i все тому, що я умiю бачити в темрявi…
Раптом я бачу — нiша в стiнi… I в тiй нiшi сидить на здоровеннецькому крiслi-тронi (на яких ото царi колись сидiли) наша столiтня баба Триндичка. I говорить менi баба Триндичка голосом учительки Галини Сидорiвни:
— А чого це ти годинника нашого царського досi не вiддаєш, поганцю?
Я здивовано дивлюсь на неї i кажу:
— Я годинника оддам, не хвилюйтесь. Але чого це ви лаєтесь на мене? Самi у школi завжди виговорюєте за лайку i самi лаєтесь. Негарно.
— То ти ще й огризаєшся, шмарогуз? От зараз як дам! — уже голосом мого другаЯви каже баба Триндичка, хапає мене за комiр i кидає в колодязь. I я лечу. Уже давно менi треба впасти на дно колодязя. А я все лечу, лечу, лечу… I раптом вiдчуваю, як хтось менетрима за плечi. Стривайте, та це ж я сам. Лежу ниць над краєм колодязя i держу себе за плечi, себе, який висить у колодязi… I то я… I це я… I менi не дивно, що нас — двоє. «Закон парностi!» — думаю я спокiйно.
Аж тут я чую голос свого дядька:
— А що це за тiла лежать? Чиї тiла?
Я розплющую очi. I менi здається, нiби сон ще триває. Бiля тахти стоїть дядько. В однiй руцi вiн держить стартовий пiстолет, у другiй… нашого листа, якого ми лишали замiсть пiстолета (ой леле, ми ж забули про листа!).
— Досить спати, трупи! Вже одинадцята година… То де були вашi тiла сьогоднi вночi? Признавайтесь, — суворо говорить дядько i читає: «Шукайте нашi тiла у пiдземеллi поблизу лаври…» Приємну ви менi роботу готували, що й казати. Мiж iншим, це не вашi тiла перекинули каструлю з компотом? Га? Бо я цiй женщинi, — вiн кивнув на тiтку, — не вiрю!
Тiтка стояла поруч з дядьком i розпачливо дивилася на нас. «Я не винна, голуб'ята! — говорив її погляд. — I невже ж ви мене, стару, обдурили?»
Ми з Явою перезирнулися i глибоко-глибоко зiтхнули. А тодi я сiв на лiжковi i сказав Явi, пiдставляючи лоба:
— Бий! Не менше шести!
Ява теж сiв на лiжку i сказав:
— I ти менi… Обидва заробили… Порiвну…
I ми одночасно влiпили один одному по шiсть шалабанiв. Поки ми це робили, дядько мовчки переводив погляд з Яви на мене i з мене на Яву, а потiм сказав:
— Я не знаю, що це означає. Але менi байдуже. Ви правильно зараз робите. I я хочу пiдтримати кожного з вас. Я додам вам кожному вiд себе. Прошу!
I дядько так забамбурив по лобi спершу менi, а тодi Явi — я подумав, що голова моя репнула, мов кавун, на двi половини, i з обох половин посипалися iскри.
Ви б бачили дядьковi пальцi: кожен палець, як сарделька.
— А тепер розказуйте, — наказав дядько.
— Та пождiть… Усе з голови вилетiло! Так б'ють, та ще й розказуй, — простогнав я, хапаючись руками за голову i нiби стуляючи отi двi половини. Пiд моєю рукою росла на лобi здоровспнецька гуля. Я глянув на Яву. На його лобi фiолетове наливалася така сама гуля. Я дивився на Яву, як у дзеркало. Я одночасно вiдчував i бачив, як росте моя гуля — хоч те, що я бачив, було не моє, а Явине. Згодом я дiзнався, що у кiнематографiстiв це називається — синхронно.
— Ой, що ж ти наробив?! — зойкнула тiтка. — Так же ж дiтей i повбивати можна!
— Нiчого, нiчого, — спокiйно сказав дядько. — Вони хлопцi крiпкi — витримають.
— Еге, вам нiчого! А як ми тепер в кiно знiматимемося? — трагiчним голосом сказав я.
— Що? Яке кiно? Ану розказуйте!
— Та ви хоч холодне прикладiгь. Нате вам ложки! — кинулася до буфета тiтка.
Ми приклали до лобiв ложки. I отак, тримаючи ложки, ми почали розказувати. Все. Чесно. Розповiдь наша, як пишуть у газетах, раз у раз переривалася оплесками i рiзни ми вигуками (бо тiтка тiльки те й робила, що сплескувала руками i вигукувала: «Ох, господи!», «Ну ти диви!», «Ай яй-яй!»).
Розказали ми найголовнiше — про годинник i показали його («О господи!»). Розказали про Вальку i про Будку, про нашi бої i нiчнi пригоди («Ай-яй-яй!»). Розказали про Максима Валер'яновича, про кiностудiю («Ну ти диви!»).
Кiнчили тим, що от-от зараз приїде по нас асистент i що ж тепер буде?
— Ну, хлопцi, я ж не знав… — сказав дядько. — Я ж не знав, що ви — артисти… Ще ж ваших фотографiй на вулицях не продають… Негаразд вийшло… Незручно висвiчувати гулями на весь Радянський Союз… Ото було б не брехати, було б зразу чесно признатися… Що ж ми тепер асистентовi скажемо?
I туг, буквально як у п'єсi, — тiльки дядько сказав цю реплiку — у дверi постукали. Тiтка побiгла вiдчиняти, а ми з Явою у шаленому темпi (як ото, знаєте, у кiно — прискорена зйомка) почали вдягатися. Асистент зайшов якраз у ту мить, коли ми, надiвши вже штани, одночасно сунули голови у сорочки (таким чином нi асистент наших облич, нi ми асистента не бачили).
— Драстуйте, драстуйте, я по ваших героїв, — весело сказав асистент — Хлопцi вам, певно, вже говорили.
— Авжеж, — якось винувато сказав дядько — Тiльки вони сьогоднi, трошки так би мовити… не фотогенiчнi.
Цiєї мити ми просунули голови крiзь комiри сорочок, i асистент побачив нашi гулi.
— Гм, — сказав вiн. — Привiт, хлопцi… Що ж це ви. А втiм… — Вiн одiйшов, примружившись, глянув на нас якось збоку. — По-моєму, нiчого… Може, навiть ще краще буде… для типажу… для образу… Їдьмо!
— Та хай хоч поснiдають, — заметушилася тiтка i побiгла на кухню.
— А ви ще не снiдали? — здивувався асистент — Уже ж обiд скоро.
— Ми не хочемо! Ми не хочемо! — одчайдушне закричали ми з Явою, наче нас рiзали. Чого доброго, асистент передумає, поки ми снiдатимем!..
— Ой тьотю, не треба нiчого! — кинувся я до кухнi i зашипiв тiтцi на вухо: — Я вам нiколи не прощу! Я вам нiколи не прощу, якщо через ваш снiданок…
— Ну хоч вiзьмiть з собою по бутербродику, — плаксиво сказала тiтка.
— Давайте, тiльки швидше, бо вiн пiде, — прошипiв я.
Тiтка забiгала-закрутилася по маленькiй кухнi, як квочка. Розбила блюдце, розлила олiю i спакувала нам, нарештi, два «бутербродики», що важили, мабуть, кiлограма з пiвтора. Ми не стали сперечатися, щоб не гаяти часу.
— Зараз заїдемо до Максима Валер'яновича i — на студiю, — сказав асистент, пiдводячи нас до газика, що стояв бiля будинку.
…Коли ми пiд'їздили до лаври, я подумав про Вальку. Треба було б взяти її на студiю… Вона стiльки для нас зробила! Що за свинство! Чому їй не можна?.. Хай стоїть десь там iззаду. Раз є у фiльмi хлопцi нашого вiку, може бути й дiвчина… Тим бiльше — така дiвчина! Що могла одна виступити проти цiлого гурту хлопцiв… Що могла вночi пiти у пiдземелля. Що взагалi нi чорта не боїться…
— Слухайте, — сказав я асистентовi. — А можна, щоб з нами одна тут дiвчина поїхала?
— Дiвчина? — усмiхнувся асистент. — А хороша?
— Отака! — пiдняв угору великий палець Ява. — Просто хлопець, а не дiвчина… Ви її, мабуть, бачили. Вона вчора була з нами на студiї.
— Правда, наказано хлопцiв, але…
— А її можна загримувати пiд хлопця. Нiхто не помiтить, чесне слово… — з жаром сказав Ява.
— Ну що ж… Катайте по свою дiвчину. Поки я заберу Максима Валер'яновича… Чекайте мене отут бiля таксопарку.
Ми вилiзли з газика, i асистент поїхав.
Бiля Вальчиного пiд'їзду Ява спинився, затупцяв на мiсцi, помацав гулю i сказав:
— Може, ти сам її гукнеш… Чого обом ноги бити?
От крокодил! Вiн соромиться своєї гулi! Все одно ж вона побачить — рано чи пiзно! Я йому так i сказав. Ще й додав:
— Як хочеш, можеш пiти сам. Я не заперечую. Вона ж твоя бiльше подруга, нiж моя.
— Подумаєш… Ну, ходiмо вдвох… Просто я думав…
Що вiн там думав, а пiшли ми таки удвох. Пiшли, прикриваючи долонями свої гулi Далеко йти нам не довелося. Бо ми одразу зустрiли Вальку. Просто бiля пiд'їзду.
— О, драстуйте! — радiсно вигукнула вона. — Ну, як у вас? Все гаразд? Дома не перепало? Чого це ви за голови держитесь?
— Здоров! Здоров! — ухилилися ми од вiдповiдi. — Ми по тебе… їдьмо на студiю… Асистент сказав…
— Невже? Їдьмо! О, то це у вас гулi на лобах!
Таки побачила! Далi ховатися не було сенсу. Ми опустили руки.
— А я знаю, а я знаю, вiд чого це! — простодушно сказала Валька. — Це ви, мабуть, знову щиглi один одному били… Еге ж?
Ми мовчки кивнули. I тут побачили Будку. Вiн iшов по подвiр'ю, сумний i набурмосении, i не бачив нас…
— Ой, а ви знаєте, — зашепотiла Валька, — Будцi так перепало, так перепало… Мати повернулася з роботи ранiше, нiж звичайно. Вiн прийшов, а вона дома. I ви ж бачили, який у нього був костюм… Таке було-о… Менi його шкода… I взагалi вiн не такий уже й поганий… У всякому разi, не мертвяк, як деякi… Хоча б той самий Юрко Скрипниченко…
Ми з Явою перезирнулися. I, по-моєму, одночасно подумали про одне й те ж саме. Треба взяти його на кiностудiю!.. Адже нам режисер прямо сказав, щоб ми прихопили одного-двох хороших хлопцiв. I ми вiзьмемо Будку. А що! Хай зiграє в кiно. Хай прославиться наш учорашнiй ворог, який завiв нас у пiдземелля i думав настрахати до смертi… Хай! Нам хотiлося бути сьогоднi благородними, добросердими i великодушними.
Будка не одразу зрозумiв, чого ми вiд нього хочемо.
— Га? Що? — повторював вiн, лупаючи очима.
— Та на кiностудiю ж… У кiно знiматися… Не хочеш? — тлумачили ми. — Ти що, сказився, вiд такого вiдмовлятися…
Словом, коли асистент, як домовились, пiд'їхав до таксопарку, нас було четверо.
Асистент був розумна людина. Побачивши, крiм Вальки, ще й Будку, вiн тiльки сказав:
— Ясно… Отже, в перепустцi треба поставити цифру 4? Я не помилився?
— Ага, — всмiхнувся Ява.
Максим Валер'янович, що сидiв у машинi, зустрiв нас весело:
— Привiт, панове! Нiчого не питаю, бачу: все гаразд… Були серйознi бої, але перемога на вашому боцi… Так?
Я мовчки кивнув i одтягнув рукав на лiвiй руцi, де був надiтий годинник.
— От i добре… От i добре, — Максим Валер'янович якось загадково усмiхнувся.
— А що, не знайшли ще того… царя? — спитав я.
— Побачимо, побачимо… — i вiн знов усмiхнувся. Менi здалося, що вiн щось знає, але чомусь не хоче сказати. I водночас я вiдчував: те, що вiн знає, хороше, приємне для нас.
— Ну скажiть, ну, будь ласка, — нетерпляче попросив я.
— Терпець, панове, терпець! Все з'ясується на студiї… Кiно, дорогi панове, найчудеснiше диво двадцятого сторiччя…
Всi цi загадковi слова ще бiльше розпалювали. Мене взяла така нетерплячка, що я не мiг усидiти на мiсцi: весь час крутився i поглядав у вiкно — коли вже та студiя…
I от знову низька брама. Знову щити з крилатими словами. Знову: «У людини все має бути прекрасне; i обличчя, i одяг, i душа, i думки…»
«От ти ж iще, їй-богу! Нiколи, мабуть, не бути менi людиною…» — подумав я, мацаючи свою гулю.
Ми пiд'їхали до отих дверей, що крутяться, i вилiзли з машини.
— Доведеться нам зараз розлучитися, панове, — сказав Максим Валер'янович. — Менi в павiльйон, а вам — на озеро… Ми у рiзних картинах… Запам'ятайте цей день, горобцi. Може, для когось iз вас вiн буде iсторичним i знаменним на все життя. Хтозна, може, хтось iз вас стане в майбутньому справжнiм артистом. I згадуватиме цей день, як перше хрещення. Ну, нi пуху нi пера. У мене епiзод маленький, як звiльнюсь, прийду на вас подивитися.
I Максим Валер'янович пiшов у дверi, а ми попрямували по асфальтовiй дорозi. Ми вiдчували себе урочисто, наче вiн щойно посвятив нас в артисти. Пройшовши трохи, ми побачили лiворуч бiле погруддя лобатого мужнього чоловiка. Нам здалося, що той чоловiк з крилами i схожий на якогось гордого бiлого птаха. То був Олександр Довженко, письменник i режисер, iм'я якого носила Київська кiностудiя. Ми бачили його фiльми «Земля», «Сумка дипкур'єра», «Щорс» (їх показували позаторiк у нашому клубi). Отакi-о фiльми! Особливо «Щорс». От люблю такi фiльми — про героїв!.. I «Поему про море» ми бачили, i «Повiсть полум'яних лiт», а «Зачаровану Десну» — i книжку читали, i кiно бачили. Дуже iнтересна там прабаба, яка лається. Так навiть наш Бурмило не вмiє. Словом, Довженка ми знали дуже добре.
I те, що одразу пiсля «благословення» Максима Валер'яновича ми пройшли повз Довженка, надало словам старого арi иста якоїсь особливої ваги i значущостi i настроїло нас ще бiльш урочисто.
Асфальтова дорога звертала лiворуч до великого сiрого будинку, а ми пiшли прямо по стежцi, повз якiсь довгi сараї. Бiля них у безладдi стояли вози, натачанки, сани, як у колгоспному дворi. Причому деякi старезнi — наче з музею взятi, деякi новенькi — мов щойно зробленi. I зовсiм цiлi були, i поламанi. Стали попадатися рештки якихось декорацiй: там шмат стiни з двома колонами i вiкном (певно, вiд помiщицького будинку); там поламанi сходи i поруччя — все, що лишилося вiд колишнього капiтанського мiстка; а онде гармата стоїть, низенька, на колесах, як у возi (iз спицями) — прапрабаба сучасної артилерiї. А в одному мiсцi — так просто купою навалено якихось уламкiв розмальованої фанери, картону, ганчiр'я.
Несподiвано з-за кущiв попереду блиснула вода. Озеро. Ми пiдiйшли до нього. Справжнє i звичайне собi невелике озеро. Справжня мокра вода, справжнє живе латаття, справжня осока, справжнi верби схилилися над водою, справжнiй хисткий мiсток-кладка перекинувся з берега на берег. I все-таки нi, не звичайне озеро! Кiнематографiчне. Посерединi на плаву невеличкий дощаний плiт на залiзних бочках — понтонах, i на тому плотi розкарячилася тринога кiнозйомочна камера, бiля якої пораються двое у спецiвках. Тут же поруч з кiнокамерою стирчить на залiзнiй тичцi головатий прожектор. А на березi, на тому боцi, стоять люди у спецiвках i держать великi дерев'янi щити, обклеєнi срiбним папером, у який ото хорошi цукерки загортають. I тими щитами пускають здоровеннецьких зайцiв на мiсток, де с гоїть дореволюцiйний вусатий царський жандарм у мундирi, з шаблюкою. Поряд з ним — дядько у косоворотцi Жандарм i дядько курять i про щось мирно розмовляють.
На цьому березi — грузовик-фургон, схожий на тi, у яких хлiб розвозять, стиха гарчить, як собака, що збирається гавкнути. I не в моторi гарчить, а всерединi, у фургонi. Як ми потiм дiзналися, то був так званий «тонваген», що записує звук. На землi у травi гадючаться, переплiтаючись мiж собою, товстi чернi гумовi кабелi. I кабелiв тих казна-скiльки. Однi до тонвагена тягнуться, iншi до озера, просто пiд воду, i аж бiля плоту виринають, щоб у кiнокамеру i у прожектор вштрикнутися… I ще по землi розкиданi оббитi залiзом ящики, лавки стоять, стiл якийсь. I серед усього цього люди метушаться, кричать, лаються. Серед них помiтив я жiнку у бiлому лiкарському халатi. «Еге-е… Мабуть, небезпечне все-таки це дiло — кiнозйомка. Недарма в них у вестибюлi аптекою пахне… i тут лiкар…» — десь далеко-далеко, в глибинi душi, дригнулась у мене думка. Дригнулась i завмерла. Не було коли їй розвиватися. Бо знайомий уже нам лисий режисер Женя (Євген Михайлович), який у високих, аж по саме нiкуди, гумових мисливських чоботях човгав у водi бiля кладки, раптом, побачивши нас, загукав:
— Що ж ви запiзнюєтеся? Зриваєте менi зйомку?
I, каламутячи воду, заспiшив на берег.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50