Евгений Васильев
«Тореадори з Васюківки»: А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га; 2004
ISBN 966-7047-44-X
Аннотация
Важко знайти в нашій літературі щось настільки веселе, талановите й дотепне, як ця неперевершена книга Всеволода Нестайка, якого часто називають Гоголем сучасної української дитячої літератури. Недаремно «Тореадори з Васюківки» перекладено двадцятьма мовами і внесено до Особливо Почесного списку Андерсена як один із найвидатніших творів світової літератури для дітей. Це — перше видання нової авторської редакції роману, позбавленої деяких неминучих ідеологічних нашарувань минулої доби, деталей, незрозумілих сучасному, а тим паче майбутньому читачеві. У книзі чимало нових надзвичайно веселих епізодів.
ЧАСТИНА ПЕРША
яку розсказує Павлуша Завгороднiй
Надзвичайнi пригоди Робiнзона Кукурузо та його вiрного друга i однокласника Павлушi Завгороднього в школi, дома та на безлюдному островi поблизу села Васюкiвки

Всеволод Зіновійович Нестайко
30 січня 1930, Бердичів
Роздiл I
Метро пiд свинарником. Тореадори з Васюкiвки. Собакевич

— От знайдибiда, авантюрист шмаркатий! Ванькоо-о! Вилазь зараз же! Бо такого втру маку — тиждень чухатимешся! Вилазь, чуєш!
Ми лежимо в густих бур'янах за клунею, уткнувшись у землю носами, й не дихаємо.
— Вилазь, убоїще, бо гiрше буде! Ти ж мене знаєш!
— Знаю, знаю, — ледь чутно зiтхає, мiй друг i нарештi наважується подати голос.
— Дiду! — жалiбно озивається вiн.
— Давай-давай!
— Дiду, — ще жалiбнiше повторює мiй друг, — ви одiйдiть за хату, ми вилiземо. Бо ж ви битиметесь.
— Вони ще менi умови ставлять, вишкварки! Ану вилазьте!
— Та ми ж не хотiли. Ми ж хотiли метро. Таке, як у Києвi.
— Я вам дам метра! Я вам такого метра дам, що…
— Ми ж не знали. Ми зараз усе закидаємо — нiчого й видно не буде. Одiйдiть, дiду.
Довго ще тривають переговори. Нарештi дiд востаннє лайнувся, закашлявся, плюнув i почовгав за хату.
Ми вилазимо з бур'янiв.
Бiля свинарника нас зустрiчає гундосим рохканням п'ятипудова льоха Манюня, противна й плямиста, як географiчна карта.
У-у, скотиняка! Щоб ти…
Це через неї ми вскочили в халепу.
У нас була прекрасна, благородна iдея — провести пiд свинарником метро. Це мало бути сюрпризом. Перша лiнiя метро у — Васюкiвцi! Станцiя «Клуня» — станцiя «Крива груша». Три копiйки в один кiнець. Родичi — безплатно. З учительки арифметики — п'ять копiйок.
Ми вже пiдкопалися майже до половини свинарника, i раптом — непередбачена катастрофа! — клята льоха Манюня провалилася в наше метро. Провалитися вона зумiла, а от вилiзти-дзуськи! I зняла такий вереск, що причовгав дiд. Ну i…
Гiрко зiтхаючи, ми засипаємо метро. Раз у раз злодiйкувато озираємося — чи не заскочить нас зненацька дiд, щоб нам'яти вуха. Хоч i обiцяв вiн, що не чiпатиме, поки не кiнчимо, але хто його зна… Ви б почули, як вiн лаявся, коли витягав льоху! Ох i лаявся! I де вiн отих слiв набрався?
Проте дiда не видно. I поки ми працюємо (а справа це довга й нудна), я вас познайомлю з моїм другом.
Ви, звичайно, знаєте, що є такий острiв — Ява. В Iндiйському океанi. Ото, що Ява, Суматра, Борнео, Целебес, — Великi Зондськi.
Ну, так Ява — це не острiв.
Ява — це мiй найкращий друзяка i напарник. Ява Рень.
Мабуть, вам дивно, що то за iм'я таке — Ява? То вiн сам себе так назвав, коли йому лише рокiв пiвтора було. Чи то воно, пискля мале, хотiло сказати: «Я — Ваня», а вийшло «Ява», чи то «Iван» у нього так прозвучало (бо насправдi його Iваном звати), але причепилось оте «Ява» до нього, як реп'ях до собачого хвоста. Навiть мiлiцiонер товариш Валiгура, що живе у нашому селi, так його зве.
У них взагалi вся сiм'я iнтересна.
Батько на скрипцi грає. Корова — Контрибуцiя називається. А дiд (ви уже з ним знайомi) — мисливець завзятий, на полюваннi, коли стрiляє, лiве око онучею зав'язує. Бо в нього лiве око без правого не примружується. Як лiве примружить — праве саме заплющується. Але ж i б'є дiд Варава з тою онучею, ох же ж i б'є!
Городськi мисливцi, що «Волгами» з Києва приїжджають, тiльки ахають.
«Ви, дедушка, абсолютний чемпiон», — кажуть.
На честь старого Реня навiть польове озеро, що бiля нашого села, люди Реневим назвали.
Мати ж Явина — депутат райради, ланкова кукурудзоводiв.
Якось Ява з Яришкою, сестричкою меншою, посварився i при всiх плескачiв їй надавав. Так вона, замiсть того щоб заплакати, раптом як закричить:
— Опозогив! — Вона букву «р» не вимовляє. — Маму-депутата на все село опозогив. Загаза чогтова!
Такого шелесту наробила — Ява не знав, куди й очi подiти. Стояв-стояв, червоний мов рак, а тодi як дав дриза — тiльки п'ятами залопотiв.
Та то лише раз таке було. А взагалi характер у Яви ого-го! Сталь, а не характер. Таких на мiльйон лише один буває.
Ява сам говорив:
— Ми, — говорив, — з тобою, Павлушо, хлопцi будь здоров. Точно-точно, без брехнi, ми таки хлопцi з фантазiєю. Скажи?
— З фантазiєю, — пiдтакував я.
— Ти чув, як дiд Салимон учора бiля сiльмагу казав: «Ондо, каже, Ява i Павлуша пiшли. От хлопцi! Орли! Соколи! Гангстери, а не хлопцi! Нема на них буцегарнi».
— Чув. Точно.
— Треба, щоб усi про нас так говорили. Треба, щоб слава про нас гримiла на всю Васюкiвку, як радiо на Перше травня.
— Треба, — погоджувавсь я.
I Ява весь час вигадував рiзнi штуки-викаблуки заради нашої слави.
Отож ми з ним пiймали в лiсi пугутькало i випустили в клубi пiд час лекцiї на тему «Виховання дiтей у сiм'ї». Лектор упав з трибуни i вилив собi на голову графин з водою.
А старi дiдовi пiдштаники на телевiзiйну антену над клубом, думаєте, хто повiсив? Ми, звичайно.
А то якось влiтку Ява сказав:
— Давай влаштуємо бiй бикiв.
— Га? — не вiдразу второпав я.
— Ти пам'ятаєш, ми в клубi закордонне кiно дивилися «Тореадор»?
— Ага… То й що?
— Пам'ятаєш, на аренi розлючений бик, а тут дядько у капелюсi, з гинджалом, перед ним танцює.
— Так-так-так…
— А потiм — рраз! Бик — беркиць! I оплески.
— Ага. Здорово… Але це ж убивати треба. Хто ж нам дозволить убивати поголiв'я?
— Тю, дурний! Убивати! Що це тобi — м'ясозаготiвля, чи що. Це ж видовище. На стадiонi. Вродi футбола. Головне тут — красиво вимахувати червоною плахтою i ловко вивертатися, щоб рогом не зачепило. Ти ж бачив. Тореадори — це найсмiливiшi герої i ловкачi. Головне тут — тренування i спритнiсть. Розумiєш? Уперше в iсторiї Васюкiвки — бiй бикiв. Тореадор Iван Рень i тореадор Павло Завгороднiй! Гостi з'їжджаються з усiєї України. Трансляцiя по радiо i по телевiзору. Навiть у Жмеринцi видно буде.
Я посмiхнувся. Це було здорово. По радiо, по телевiзору i взагалi…
Ми повмощувались зручнiше i почали обговорювати подробицi. Насамперед — бик. Кандидатура колгоспного бугая Петьки була вiдхилена одразу. То таке страшнюче мурмило, що його навiть сам зоотехнiк Iван Свиридович боїться. Очi — наче тракторнi фари. Землю гребе ногами, як екскаватор.
Цього лiта один дачник мало не вмер з переляку. Лежав на вигонi голий-голiсiнький — загоряв. Голова пiд парасолькою, все iнше на сонцi. I раптом — Петька. Дачник як рвоне. Бугай за ним. Дачник товстий, з черевцем. Бачить — не втече. А тут телеграфний стовп на дорозi. Як той дачник на стовп видряпався — досi невiдомо. Але факт — пiвдня загоряв на iзоляторах, тримаючись за дроти, аж поки не пiд'їхав комбайнер Микола на комбайнi i не зняв його. Дачник штани надiв i одразу на станцiю: додому їхать.
Нi, хай з бугаєм Петькою вороги нашi б'ються.
Другою кандидатурою був цап Жора. Це я його кандидатуру висунув, щоб помститися. Дуже менi противний був цап Жора, бо з'їв мою сорочку, колися у калабанi купався.
Але Ява мене не пiдтримав.
— Нi, — сказав вiн, — Жора дуже балакучий. Весь час мекекече. Ми й оплескiв не почуємо. I йдеться про бiй бикiв, а не цапiв. Треба, щоб було щось бичаче, коров'яче щось — велике i крутороге.
— Коров'яче? — кажу. — Слухай, то, може, узяти просто корову? Бо, крiм Петьки, справжнiх бикiв у нас чортма, а корiв скiльки хочеш. I взагалi нiде не сказано, що обов'язково має бути бик.
Ява задумався:
— Хтозна, може й так.
— Тодi, — кажу, — кращої кандидатури, нiж ваша Контрибуцiя, i не придумаєш.
— А чому Контрибуцiя? Чому не ваша Манька?
— Бо в нашої Маньки теля i один рiг зламаний. Ти хочеш, щоб з нас смiялися? Тореадори з однорогою коровою! Карикатура. Такого ще нiколи в свiтi не було.
— Можна, звичайно, i Контрибуцiю. Але вона трохи психiчна.
— Що значить «психiчна»! Скажи краще, що ти просто мами боїшся.
— Я — боюсь? От я зараз дам тобi у вухо, i ти побачиш, як я боюсь. Ану забери свої слова назад!
— Я забираю, але ти все одно боїшся.
— Боюсь?
— Боїшся…
— Боюсь?
— Боїшся…
Я схопивс.я рукою за вухо i в свою чергу затопив Явi кулаком у живiт. Ми покотилися по травi й викотилися на дорогу. Все, що було на дорозi поганого, ми, качаючись, пiдiбрали на свої штани i сорочки. Перший отямивсь я.
— Стривай, — кажу, — годi. А то замiсть бою бикiв у нас вийшов бiй дуракiв.
— Це ж ти винен. Ну, гаразд, спробуємо Контрибуцiю. Завтра поженемо пасти i спробуємо. А то твоя Манька i справдi для телевiзора не пiдходить. Ще люди подумають, що то не корова, а собака.
Менi вже остогидло битися, i я удав, нiби не зрозумiв, як тяжко вiн образив нашу Маньку.
Наступного ранку ми зустрiлися на шляху, що вiв до вигону. Я гнав Маньку, Ява — Контрибуцiю. Корови плентались, легковажно метляючи хвостами, i не пiдозрювали, який це iсторичний день.
У Яви на головi був крислатий дамський капелюшок, який лишився нам у спадщину вiд однiєї дачницi, що вiдпочивала в нас позаторiк. Капелюшок був на Яву завеликий i насувався на очi. Щоб хоч що-небудь бачити i не впасти, Ява мусив весь час сiпати головою, поправляючи його. Здавалося, нiби вiн комусь кланяється.
У мене пiд пахвою був килимок. То був знаменитий килимок. Я його пам'ятаю стiльки, скiльки взагалi щось пам'ятаю. Вiн висiв над моїм лiжком. Килимок був червоний, i на ньому вишито троє кумедних цуценят, що сидiли вкупочцi, прихилившись одне до одного головами. То були Цюця, Гава i Рева, про яких менi мати колись розповiдала рiзнi «баналюки», аж поки я не засинав. Останнi два роки, позаяк я вже вирiс, килимок лежав у скринi, i тепер вiд Цюцi, Гави i Реви дуже тхнуло нафталiном.
Килимок i капелюшок — то був наш тореадорський реманент. По дорозi ми ще вирiзали з лiщини двi прекраснi шпаги. Ми були в повнiй бойовiй готовностi.
Ми йшли i спiвали арiю Хозе з опери Бiзе «Кармен», яку багато разiв чули по радiо.
Торе-гадор, сыеле-ге-е в бой, торе-гадор, торе-гадор…
Там ждет тебя-га любовь, там ждет тебя-га-га любовь.
Ми спiвали i не знали, що нас жде.
Небо було синє-синє — справжнє iспанське небо.
Погода — саме пiдходяща для бою бикiв.
Ми погнали корiв аж на край вигону, туди, де ставок, — далi вiд людських очей.
— Оджени свою Маньку вбiк, щоб не заважала, — скадав Ява, — i давай починати.
Я не став сперечатись. Тим бiльше, Манька у нас дуже нервова, їй краще не бачити бою бикiв.
Ява поправив на головi капелюшка, пiдтягнув штани, взяв мого килимка i, витанцьовуючи, навшпиньках став пiд ходити до Контрибуцiї. Пiдiйшов до самiсiнької морди i почав вимахувати килимком перед очима. Я затамував подих — зараз почнеться…
Ява замахав килимком ще дужче.
Контрибуцiя — анiчичирк!
Спокiйнiсiнько щипає собi траву.
Ява мазнув її килимком по нiздрях. Контрибуцiя тiльки одвернула морду.
Ява роздратовано верескнув i щосили хльоснув її килимком. Контрибуцiя, лiниво переступаючи ногами, повернулася до Яви хвостом.
Ява знову забiг наперед i почав витанцьовувати…
Через пiвгодини вiн сказав:
— Вона до мене просто звикла, вона мене любить i тому не хоче… Ану давай ти!
Через годину, захекавшись, я сказав:
— Якась дровиняка, а не корова. Шкода, що в Маньки нема рога, я б тодi показав, що таке справжня тореадорська корова.
Ява знову змiнив мене. Вiн раз у раз мiняв тактику: то пiдходив до корови потихеньку i несподiвано бив килимком, то пiдскакував з розгону, то набiгав збоку. Контрибуцiя не приймала бою. Чуби у нас змокли, килимок нервово сiпався в руках — здавалось, що Цюця, Гава i Рева от-от загавкають. А Контрибуцiя — хоч би що, не звертала на нас анiякiсiнької уваги.
Один раз, коли Ява схопив Контрибуцiю за вухо, вона з докором глянула на нього своїми сумними очима i сказала:
— Му-у!
У перекладi з коров'ячої це, мабуть, означало: «Iдiть, хлопцi, отсюдова. Не займайте мене».
Але ми вчасно не зрозумiли попередження.
Хекаючи, ми стрибали навколо неї, викликаючи на двобiй. Явi було соромно передi мною за свою Контрибуцiю — це я бачив.
Нарештi розлючений Ява крикнув:
— Ану вдар, ану вдар її, Павлушо, добряче! Що — боїшся?.. Ну, то я сам!
Вiн розмахнувся i дзибнув Контрибуцiю ногою по губi. I раптом… Раптом я побачив Яву десь високо в небi.
I звiдтам, з неба, почув його вiдчайдушне верескливе:
— Вва-вай!
Вiн почав бiгти, по-моєму, ще в небi. Бо коли ноги його торкнулися землi, вiн уже щодуху мчав до ставка. Я рвонув за ним. То був наш єдиний порятунок. Ми з розгону влетiли в ставок, здiймаючи цiлi гейзери води й грязюки. Спинилися десь аж на серединi. Те, куди ми влетiли, чесно кажучи, ставком можна було назвати лише умовно. Колись дiйсно тут був величенький ставок-копанка. Але вiн давно пересох, замулився i перетворився на звичайнiсiньку калабаню. У найглибшому мiсцi нам було по шию. Саме у цьому мiсцi ми зараз i стояли, вiдсапуючись.
Контрибуцiя бiгала навколо калабанi i мукала на нашу адресу якiсь свої коров'ячi прокльони. В калабаню лiзти вона не хотiла. Вона була бридлива, охайна корова. Ми це знали.
Ми стояли i мовчали.
Дно калабанi було грузьке, замулене. Ми по самiсiнький пуп стояли в бридкiй слизькiй багнюцi. Тiльки вiд пупа до шиї була вода — брудна, каламутна i смердюча. Справжнiсiнькi помиї. Довго ми тодi стояли з Явою в отих помиях. Пiвгодини, не менше. Аж поки Контрибуцiя не заспокоїлась i не вiдiйшла. Вона ще була дуже гуманна й благородна корова, ця Контрибуцiя. Бо вона пiдкинула тореадора Яву не рогами, а просто мордою. I коли ми нарештi вилiзли з калабанi, нещаснi й бруднi, як поросята (не ми, а сама грязь), вона й словом не згадала нам нашого до неї ставлення. Ми залишилися з нею друзями. Ява пiсля того не тiльки нiколи її бiльше не вдарив, а завжди частував цукерками, якi давала йому мати.
I тепер, коли ми, скрушно зiтхаючи, засипаємо наше невдале метро, Контрибуцiя виглядав з корiвника i спiвчутливо дивиться на нас. I нам навiть здається, що на очах у неї сльози. Дорога Контрибуцiє! Яке в тебе велике i нiжне сер. це! Ти єдина розумiєш i жалiєш нао. Спасибi тобi, корово!
— Ще не скiнчили, анциболотники? — так несподiвано гримнув ззаду дiд Варава, що ми аж поприсiдали. Ми втратили пильнiсть i не тютьки, що в нас за спинами робиться. Попались-таки.
Спереду стiна свинарника, з бокiв густi бур'яни, ззаду дiд Варава. Тiкати нiкуди. Так i заклякли ми, присiвши, — мов курчата перед шулiкою.
— Не бойсь, не трону!
Цi слова виструнчили нас, розiгнули нам ноги. I нiби велосипедним насосом хтось качнув — то ми зiтхнули. I тремтячi вуста нашi самi собою розтяглися в противну пiдлесливу усмiшку. Але дiд на усмiшку нашу не вiдповiв. Не любив дiд таких усмiшок. Суворий був дiд Варава.
Обличчя в нього сiре й плямисте, як торiшнє листя. Губи тонкi i так стуленi, мов у ротi вода. Очi без вiй, круглi й нерухомi, як у пiвня. Через отi очi здавалося, нiби дiд навiки чимось здивований. Та це тiльки здавалося. Мабуть, не було уже в свiтi нiчого, що могло б здивувати дiда Вараву. Вiсiмдесят третiй йому пiшов.
— Кiнчайте, шминдрики, i йдiть учити вроки, екзамент на носi.
Ми скривилися. Ми це знали. Але нам не хотiлося думати про це. I хто вигадав отi екзамени! Та ще навеснi, коли повiтря пахне футболом i цурками-палками, коли пташки галасують, як баби на базарi, i коли так сонячно й тепло, що ми з Явою вже тричi купалися. Як добре було ще торiк у четвертому класi! Нiяких тобi екзаменiв. Краще було б i не переходити в п'ятий. Нiколи в життi ми з Явою ще не складали iспитiв. Це буде вперше. I хоч ми костричимось i кажемо: «Наплювать!», але кожному з нас при згадцi про екзамени тенькає в животi. Краще двадцять «метро» засипать, нiж один екзамен.
— Все, дiду, здається. Так, як i було. Правда ж? — несмiливо питає Ява, притоптуючи ногами свiжу землю.
Дiд криво дивиться на нашу роботу — видно, що вiн не дуже задоволений. Але каже:
— Iдiть, iдiть уже. Але знайте, ще раз.щось таке — вуха пообриваю i свиням викину.
Тулячись спинами до самих бур'янiв, ми боком проходимо повз дiда i, як тiльки минаємо його, щодуху бiжимо.
I якраз вчасно: ще мить — i шкарубка дiдова рука з розмаху прилiпилася б до наших штанiв…
Я живу по сусiдству з Явою. I за якусь хвилину ми вже вiдсапуємось у нашому садку.
Ми сидимо у картоплi пiд вишнею. Сидимо й журимось, що така прикра невдача спiткала нас з отим «метром». Але довго журитися ми не вмiємо.
— Слухай, — раптом каже Ява, — а давай зробимо… пiдводного човна.
— Давай, — не задумуючись, кажу я. I тiльки тодi питаю: — Аз чого?
— Iз старої плоскодонки. Отої, що бiля верби… напiвзатоплена.
— А як?
— Воду вичерпати, дiрки позатикати, просмолити, верх забити дошками. Отут перископ. Отут люк. На дно баласт.
— А двигун?
— На веслах буде.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50