молодь плаває на човнах, співає різних пісень, дівчата
пускають вінки на воду... Старші ж люди також свят-
кують, зібравшись групами по кутках села на подвір'ях.
З 1984 р., після багаторічної перерви, свято Купала
поновилося і в Києві, одночасно в кількох парках.
Влаштовують його по-різному: і у вигляді театралізова-
них вистав, і у вигляді масових гулянь на народнопі-
сенній основі, за участю всіх присутніх, як це має місце
в Гідропарку.
...Зібравшись на березі річки, дівчата плетуть вінки.
А з ними й старі жінки також — для своїх дітей та ону-
ків. Ніби сама собою з уст зринає задумлива мелодія
«Заплету віночок, заплету шовковий». Поступово коло
співаків зростає, з різних районів міста на свято при-
бувають нові учасники — усі в народному одязі, з квіта-
ми, з вінками. Поступово збирається великий хор, який
має підготовлений до свята репертуар.
Пісні на диво 'оригінальні — їх не сплутаєш ні з
якими іншими, як і саме свято. Особливо вирізняється
серед них «Купала на Йвана», вона сприймається як
музична емблема всього свята. Та поряд із піснями в
4-голосній обробці, колектив має у своєму репертуарі і
прості пісні та хороводи, призначені для масового
вжитку. До них приєднуються всі охочі і на основі та-
ких пісень утворюється могутній імпровізований хор.
Але це не прийшло відразу само собою — протягом кіль-
кох років колектив поступово збагачував свій реперту-
ар, розвивав підупалі традиції масового побутового спі-
ву, виховуючи водночас свого активного слухача.
...З'являються музики, починаються масові танці,
ігри, хороводи. Тут і традиційна «Маринонька» з вінка-
ми довкола заквітчаного деревця, і жартівливі пісні-
141
пересмішки хлопців та дівчат, і масовий «Кривий та-
нець». Усе це не потребує якоїсь особливої майстерності
і не розраховано на публіку, а, насамперед, задовольняє
власні естетичні запити самих учасників свята. Доступ-
ність масових пісень і розваг спонукає усіх до вільного
творчого самовияву.
Надворі вже стемніло. Палає купальське вогнище.
Хлопці й дівчата перестрибують через вогонь, а інші
знову пішли в танок — у довгих білих сорочках, босі,
підперезані вербовими галузками, на головах вінки і в
руках також вінки із запаленими свічками.-І деревце
світиться привітними вогнями, ваблячи зір. Ніхто не
розходиться, незважаючи на пізній час: усі чекають,
коли по воді пускатимуть вінки із запаленими свічками,
бо це справді дивовижно гарне видовище, особливо ж,
коли воно озвучується такими піснями: «Ой плив віно-
чок тихо за водою, серденько дівоче забрав із собою».
А вогники все мерехтять на воді, немовби переносячи
нас у казковий дивний світ. «Ой на Купала, на Йва-
ва» — відлунює десь удалині...
І хай ніхто вже не вірить у старі прикмети й забо-
бони, проте поезія народного свята хвилює нас і тепер,
нагадуючи часом про далеке миле дитинство. А для то-
го, щоб цю поезію відчути, зовсім не обов'язково готу-
вати громіздкі сценарії з численними персонажами,
включаючи фонограми з галасливими гучномовцями,
влаштовувати тріскучі фейєрверки та салюти, як поде-
куди практикується. І не варто кричати на цілий світ
про пускання вінків, бо ж це справа інтимна, яка не
потребує гучного афішування. Тим-то не слід зосере-
джувати в одному місці багато колективів і учасників —
хай вони співають у різних місцях, так буде краще і
для них і для слухачів.
Коротко кажучи, головна увага має бути спрямована
не на сервіс, який убиває творчу ініціативу, а на масо-
ве мистецьке самообслуговування. За своєю суттю свято
Купала — це свято єднання з чистою незайманою при- •
родою. Воно має глибоке коріння в народному побуті
і міцну естетичну основу. У тісному зв'язку з народними
традиціями — запорука його життєвості і нев'янучої
краси.
Л. І. ЯЩЕНК.О.
142
ЗАЖИНКИ, ЖНИВА,
ОБЖИНКИ
Мета: Розкрити суть і красу жниварського поетич-
ного циклу, хліборобських обрядів на Україні.
Обладнання: вінок із колосся, рушники, печиво,
коровай, сніп пшениці, ілюстрації, народний розпис.
Хід уроку.
(Звучить пісня «Ой обжинки, господарю»).
Учитель. Жнивний цикл та обжинкові обряди —
це поезія хліборобської праці. Вона завершує кален-
дарну обрядовість. Суть обряду обжинків — це закли-
нання врожаю на наступний рік. У житті врожаю, як і
в житті всієї природи і самої людини, були два найвід-
повідальніші моменти: початок, коли засівали весною
ниву (обряд щедрування), і кінець — обжинки.
Чисто одягнені, причепурені господарі всією сім'єю
виходили в «легкий день» зажинати ниву. Господар брав
у поле хліб, ставав на схід сонця, шанобливо скидав
капелюха і благословлявся: «Дай, Боже, в час добрий,
в доброму здоров'ї пожать та й на той рік дождать!».
Тут, як і в щедрівках, людина зверталася до сонця,
якому поклонялися як творцеві врожаю. Зажинав ниву
хтось легкий на руку, і традиційно на покуті ставили
перший сніп. Ось обряд із першими колосками на Во-
лині (с. Губча Старокостянтинівського р-ну Хмельниць-
кої обл.).
Зажинаючи ниву, мати збирала першу жменю колос-
ся. Брала туди жито, пшеницю, овес — що було на ниві.
Робила квітку, перев'язувала її червоною стрічкою і ста-
вила на покуті. Ця квітка у нас називалася «коляда» і
мала стояти аж до Різдва. А потім зерно вминали і сія-
ли з новим посівом. Це означало невмирущість, непе-
рервність ^киття у природі.
Праця під час жнив супроводжувалася піснями. В
тих піснях прославляли ниву, величали господарів та
женчиків, у яких серпики золотії, зверталися до сонця,
жалували на тяжку працю:
143
Ой літає соколонько по полю
Та збирає челядоньку додому.
— Іди, іди, челядонько, додому.
Вигуляла все літечко по полю.
Вигуляла все літечко ще й жнива,
Заболіла головонька ще й спина.
А яких жнивних пісень співали в нашому селі? Да-
вайте їх заспіваємо. (Співають кілька пісень). Наприк-
лад, отаку:
Що сонечко на горі,
Нас кусають комарі.
Кусають ще й п'ють,
Робить не дають...
Жнива проводились толокою, по закінченні господа-
рі частували людей. У Гнідині, коли йшли додому, спі-
вали:
Закотилось сонечко
За зелений гай,
Ми поїдем вечеряти
У багатий край.
У багатому краї
Вареники на столі.
Вареники в маслі,
Горілочка в пляшці.
Варенички поїмо,
Горілочку поп'ємо,
Помолимось Богу
4 Да й підем додому.
Прославляли господаря і господиню. На Житомир^
щині, наприклад, співали:
А наша хазяєчка, як зоря.
Зарізала на вечерю гороб'я,
Та й забула хазяїна спитати,
Кому того горобейка віддати.
— Віддай, віддай, хазяєчко, кому хоч,
Тільки мені голівоньки не мороч!
А коли закінчували жати, то відбувався обряд —
обжинки. Сюди входили різні магічні дії: завивання
«бороди», плетення вінка, орання ниви тощо.
Учні. Брали парне число колосків (20—ЗО), зала-
мували на схід сонця, зерно висипали в розпушену зем-
лю. Саму «бороду» перев'язували червоною стрічкою,
прикрашали квітами. Між колоссям ставили воду і
клали хліб, приказуючи: «Оце тобі, борода, хліб, сіль і
вода!».
144
— Качалися по ниві навколо «бороди», випрошуючи
назад свою силу:
Нивко, нивко,
Віддай мені силку!
Я на тобі робила,
Всю силку лишила!
— Символічно орали, громадили, пололи, водили
хороводи і співали навколо «бороди».
Учитель. «Борода» звалася Спасова, або Власо-
ва. В стародавніх слов'ян був Велес — бог худоби і по-
кровитель хлібороба, йому й завивали «бороду», щоб
мали де сховатися польові духи. Йому й клали жерт-
ву — хліб з водою. А пісні та інші магічні дії мали
вплинути на майбутній урожай.
З останніх колосків жита сплітали вінок — символ
сонця — й одягали його на голову найкращій жінці,
її називали княгинею. Вона несла вінок на голові до
села і вручала господареві. З цим вінком або з останнім
снопом пов'язували віру в неперервність життя природи.
Він мав магічну силу, його обожнювали, як сонце, і
співали про нього, як про живу істоту:
Котився снопочок по полю,
Просився в женчиків додому:
— Занесіте мене в стодолу,
Бо вже ж бо я в чистім полі набувся
А буйного вітроньку начувся,
А дрібного дощику намокся,
А ясного сонечка напікся.
Так співали, коли в'язали снопи. А як уже несли, то
співали веселих, у яких прославляли господаря, женчи-
ків, вінок.
Котився вінок з лану
До господаря в браму.
Господар молоденький,
Під ним кінь вороненький,
По подвір'ячку грає,
Женчиків виглядає.
Співали пісню «Ой куриться доріженька, куриться»,
а ще: *
Ой обжинки, господарю, обжинки,
Позабирали колосочки із нивки.
Ой весело, господарю, весело,
Що ми тобі віночка несемо.
— Уроки з народознавства
145
А ще буде, господарю, веселіш,
Коли буде цей віночок на голові,
Коли буде коровай на столі.
Заходили женці на подвір'я, їх урочисто зустрічали
господарі. Княгиня одягала на голову господареві зо-
лотий вінок, а він мав його викупити. Після того гос-
подарі частували й обдаровували женців. Всі співали,
раділи. І ми закінчимо урок піснею «Зеленеє жито, зе-
лене», яка стала символом гостинності нашого народу.
Домашнє завдання: записати від батьків,
старожилів зажнивні, жнивні, обжинкові пісні, описати
звичаї хлібної пори.
Л. В. ІВАННІКОВА.
СОНЦЕСЯЙНА
КАЛИТА
Сценарій українських вечорниць
Народознавство як навчальний предмет у загально-
освітніх школах розраховано, як правило, на учнів кла-
сів початкових, 5—8-х. Лише в небагатьох закладах
традиційну народну культуру українців вивчають у
старших класах. Для того, щоб ліквідувати прогалину
у знаннях старшокласників, ми здійснюємо ряд ефектив-
них заходів, що вимагають великої попередньої підготов-
ки,— збір матеріалів, розучування пісень, дійств, скла-
дання сценарію, проведення фольклорного свята.
Пропонуємо розробку фольклорного свята «Сонце-
сяйна Калита», яку можна творчо використати в нав-
чальних закладах різного типу. В основу розробки по-
кладено матеріал Вадима Мицика,
Місце проведення: світлиця, велика кімната.
^1 н т е р' є р сільської хати: у центрі — стіл, застеле-
ний вишитою скатертиною, на ньому хліб-сіль, на сті-
ні — портрети батьків у рушниках, справа — піч, кочер-
га і рогачі, поруч — мисник із посудом, ліворуч — ліжко
146
з вишитими подушками, біля столу лава, на долівці
домоткана доріжка.
Учасники: господиня (викладач української мо-
ви та літератури, народознавства), господар (викла-
дач), вартовий — пан Калитинський, пан Коцюбинсь-
кий (кожний, хто хоче кусати Калиту), дівчата, хлопці,
перехожий, писар із сажею.
X ід с в я т а
Вступне слово.
— Народні свята й обряди — система споконвічного
життя українців із художніми образами, ритуальними
піснями, добірним словом, музикою, танцями... В обря-
довості сконденсовано художній досвід народу, постійно
сущу творчу силу духу, світогляд, що становить його
національне обличчя, мистецьку самобутність.
Свята на пошану Сонця — найосновніші в традицій-
ній культурі. Невгасиме світило було в житті хлібороба
надзвичайно важливим життєдайним джерелом. Воно
сприяло врожаю «жита, пшениці і всякої пашниці», виз-
начало і пору року, і працю, і ритм буття.
З давніх-давен український народ складав прекрасні
світославні пісні на кожну пору сонячного сяяння: Ко-
ляди, Великодня, Купайла, Калити. Свята ці — не прос-
то вшанування, а опоетизоване втілення в духовну сут-
ність знань предків про світ та його явища. Започатко-
вано свята сонячного циклу ще в надрах трипільської
культури прадавніми хліборобами. У своєму довговіко-
вому побутуванні їм довелося багато пережити. Привне-
сена християнська ідеологія почала називати їх погансь-
кими. На народні свята були накладені церковні: Ко-
ляда стала Різдвом Христовим, Великдень — Паскою,
Купайло — Іваном Купалом, Калита — днем Андрія
Первозванного.
Після більшовицької революції 1917 року народні
свята й обряди в Україні зазнали гонінь, спрощувалися,
втрачали масовість, поетичну наснагу, забувалися пісні,
ритуали. І тому маємо відродити багатющу скарбницю
народу, щвб не втратити зв'язку поколінь, передати на-
щадкам ті духовні надбання, які дійшли до нас із сивоГ
давнини.
Калита втілює згасання сонячної сили й тепла в
кінці осені. За старим стилем це свято припадало на
10*
14Т
ЗО листопада. Зі зміною літочислення воно перейшло на
13 грудня.
— Ой Калита, Калита, із чого ж ти вилита?
— Ой я з жита сповита, ой я сонцем налита
Для красного цвіту по білому світу.
Саме в день Калити відбувалися великі вечорниці —
одне з найулюбленіших свят молоді. Дівчата брали з
собою роботу — пряли, дерли пір'я, вишивали. На ве-
чорницях завжди було весело — можна погомоніти, по-
чути новини, страшні та смішні бувальщини і казки,
поспівати, загадати загадки, а на Андрія ще й поворо-
жити.
Господиня походжає по хаті, поправляє скатер-
ку на столі, виглядає у вікно.
Чути пісню «Ой у лузі калина стояла», з якою дів-
чата заходять до світлиці, вітаються з господинею.
— Добрий вечір, пані Калитинська!
— Доброго вечора, любі гості! Прошу заходити до
господи!
— Як здоров'ячко?
— Дякую, добре. А де це ви забарилися?
— Чекали на Галю. Вона довго косу заплітала.
— А чого ж так розчервонілися?
— Холодно ж на вулиці. Вітер дме колючий.
— А у вашій світлиці так тепло, затишно.
— Погріємося трохи.
— Сідайте, будьте ласкаві, в нашій хаті на лаві.
(Дівчата сідають, дістають рукоділля, починають
вишивати, співати «Ой у полі дві тополі». Тим часом
господиня готує борошно, щоб місити Калиту).
Випікання Калити
Господиня:
— Дівчата, підійдіть до мене, я розкажу вам, як
випікати Калиту,— цю найвеличнішу ознаку нашого
свята. Кожна повинна взяти участь у готуванні Калити,
скільки б багато вас тут не було. Робиться Калита із
прісного тіста, солодкого, з медом, у вигляді тонкого
коржа. «Рік стоншився»,— кажуть люди. Місити тісто
треба по черзі, починаючи від найстаршої дівки і кін-
чаючи дівчинкою.
(Дівчата місять тісто разом з господинею).
— Давайте до борошна яєць, меду, маку, аби наша
Калита була смачна. Ви, дівчатка, розкачуйте тісто, а
ви ліпіть узори — колоски-промінчики, зубчики. У нас
148
багато людей на святі, то й більше зубців треба на Ка-
литі, щоб було що кусати. Ми зробимо Калиту ще й до
столу, прикрасимо її калиною, щоб сяяла на столі весь
вечір.
По-особливому складають і дрова у печі: навхрест.
Сьогодні треба, щоб ломачка на ломачці тільки так ле-
жала — це символ Сонця і Вогню. Розпалювання
дров — то важлива ритуальна дія, адже вогонь випікає
Калиту. Тому, розводячи його, приказуйте: «Гори, во-
гонь, ясно, спечи нам Калиту красну! Щоб ми її кусали
і горя не знали!». (Дівчата повторюють ці чарівні
слова).
— О, піч вже вогнем надихалася і напалилася, пора
й Калиту саджати. Галю, ану окропи перед Калитою
дорогу! (Дівчина бере кропильце і, побризкуючи водою,
приказує: «Водице-студенице, окропи Калиті дорогу до
печі від порогу, а від печі до стелі, щоб ми були гарні
та веселі!»).
Господиня саджає Калиту в піч.
— Дівчата, а тепер помийте руки. (Дівчата викону-
ють це). Господиня вмиває кожну дівчину та примоа-
ляє: «Аби ви були красні-прекрасні, як наша Калита!
Щоб вона так славно спеклася, як ви потрудилися».
Тут же в печі вариться і пшоняна каша як обов'язковий
атрибут свята. До неї додають ще й маку до смаку.
— Поки Калита печеться, ідіть, дівчата, на двір сія-
ти конопляне сім'я. Це символізує шлях до створення
сім'ї.
Всі виходять із світлиці, тричі проказуючи слова:
«Сонце до заходу, а коноплі до сходу», починають сія-
ти, приказуючи:
Калитою радію,
Конопельки я сію,
Підтичкою волочу.
Бо заміж хочу.
Дай, поле, знати,
З ким життя мати.
Перехожий, побачивши цю сівбу, каже:
— Дійчата, позичте борони!
— Борона у вівсі!
— Повиходьте заміж усі!
Інший перехожий іде назустріч, дівчата звертаються
до нього:
149
— Дядьку, де ключі? -'~~
— У вівсі, щоб посивіли всі! (Дівчата жартома на-
кидаються на чоловіка з кулаками. Він відповідає):
— Ні, ні, дівчата, у пшениці, щоб усі ви були моло-
диці!
— Дякуємо!
Тим часом Калита уже спеклася. Господиня велично
виймає її з печі.
— Подивіться, яка наша Калита кругла, запашна,
проміннями, квітами-оздобами помережана, красою і
теплом засяяла на всю світлицю, оселю звеселила!
(Калиту передають з рук в руки аж на причільне
вікно, те, що до сходу сонця):
— Денне сонце лягло на спочинок, І тепер Калита
сяятиме і в оселі, і в душах!
— Господинонько наша, чи готова каша?
— Готова, дівчата. Усе готове. Як бачите, і Калита
спеклася, і каша зварилася. Буде чим Калиту зустрі-
чати.
(Знадвору чути пісню «Ой коню мій, коню», яку спі-
вають хлопці, наближаючись до хати).
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23