І ховали їх за язичницьким
обрядом — не на громадському цвинтарі, а десь у лісі
чи в садку. Християнство роздвоїло не тільки світ жи-
вих, душу людини, а й світ померлих. І навіть поминали
їх окремо. Християн — після Великодня, а тих, нечис-
тих,— на Зелені Свята, за язичницьким звичаєм. Отже,
Зелені Свята, русалії — це давні поминальні обряди. І
до наших днів Русальний тиждень, Зелена Неділя за-
лишилися народними святами. Завершувався Русальний
тиждень проводами русалок. Що це за звичай?
Сільська молодь квітчала свої голови вінками з-
пахучих трав, яких русалки бояться,-- любистку, м'яти,
в руки брала листя любистку і йшла за село проводжа-
ти русалок до озера або річки. У лісі в цей час відбу-
валися гаївки.
У деяких місцевостях вбирали русалку — жіноче
опудало, водили навколо нього танки. Потім ділилися
на дві групи, одна захищала опудало, а інша — напа-
дала, щоб відібрати. Після цих забав ляльку виносили
за село, там її залишки розкидали по полю. Співали:
Ой проведу я русалочку до броду,
А сама я вернуся додому.
Ідіть, русалоньки, ідіте,
Та нашого житечка не ломіте,
Та наших дівочок не ловіте.
Бо наше житечко в колосочку,
А наші дівочки у віночку/
На Русалочному тижні дівчата грали й в інші ігри.
Одна з них — «Дробушка». Гра пов'язувалась із уявою
про русалок, які люблять крутитись і танцювати.
Двоє дівчат ставали навпроти, звивали руки і, звів-
ши докупи ноги, швидко крутилися, примовляючи:
Дріб, дріб, солі дріб,
На камені бочка,
Петрова дочка,
Не робітничка,
Вигнала бичка
За ворітечка,
% Пасись, пасись, бичку,
Поки сопряду мичку!
Бичок не пасеться.
Мичка не прядеться,
Став бичок пастись,
Стала мичка прястись,
133
Потім розкручувалися в протилежний бік, примовля-
ючи:
Дробу, дробу, дробушечки,
Наївшися петрущечки,
Наївшись лободи,
Гала-гала до води!
У селі Нижній Дубечні Вишгородського району Ки-
ївської області люди пам'ятають й оповідають повір'я
про русалок.
На Зелені Свята русалки виходять із води і бігають
житами, полями — і без полину, без любистку не мож-
на туди ходити. Біжить русалка і кричить:
Тили-тили-бух-бух,
На комині дух-бух
Якби мені не трава,
То я б тебе ховала,
Якби мені не полин,
То я б тебе задавив!
Так закінчувалися проводи русалок, а разом з ними
І хороводи та ігри молоді, Зелена Неділя відкривала
ворота красному літу, починалися роботи в полі, на
сіножатях. А молодь готувалася до найпрекраснішого з
усіх свят — Івана Купайла.
Домашнє завдання: описати свято Івана Купайла в
своєму селі, записати пісні, легенди тощо.
Л. В. ІВАННІКОВА,
ОЙ НА ІВАНА,
ОЙ НА КУПАЛА
Свято Купала — одне з найпоетичніших народних
свят — сягає своїм корінням у глибину віків. Під різни-
ми назвами його знають у багатьох європейських краї-
нах. Припадає воно на середину літа, на період літ-
нього сонцестояння. Свого часу християнська церква
приурочила свято до дня Івана Хрестителя (24 червня),
від якого воно запозичило свою нову назву («святого
«Яна> у західних слов'ян, «сан-Джованні» в Італії, «сан-
Хуан» в Іспанії і т. д.). Святкують Купала подекуди і
134
на американському континенті, зокрема в Бразилії, ку-
ди його занесли європейці. Проте спільними для всіх
народів є дохристиянське походження свята і його го-
ловні прикмети.
Цього дня наші предки збирали трави і зілля, плели
вінки з квітів, купалися та обливалися водою. Вважало-
ся, що зілля, зібране в цей час, має цілющі властивості.
Цікаво, що багатьом європейським народам відома ле-
генда про дивовижний цвіт папороті, який буцімто роз-
цвітає саме в купальську ніч, а хто його знайде, тому
він приносить щастя. Ця легенда, як і саме свято Ку-
пала, підтверджує племінну спорідненість індоєвропей-
ських народів.
Невід'ємним атрибутом свята є також вогнище. Ві-
домо, що у Франції традиційне вогнище на свято сен-
Жана з масовими розвагами довкола нього збереглося
в окремих місцевостях і понині, а в прибалтійських та
скандинавських країнах довкола вогнища на берегах
озер та річок розважаються подекуди цілу ніч. Наприк-
лад, у Латвії на свято Купала (тут воно зветься Ліго)
городяни цілими сім'ями й групами виїжджають за
межі міста — хю до родичів у село, а хто просто на
береги річок та озер. Ставлять намети, розпалюють вог-
нища і відпочивають на лоні природи, славлячи її
піснями й танцями.
В Україні свято Купала також мало велике поши-
рення в минулому, а подекуди ще й тепер зберігається
у традиційних формах. Походження свята, як і самої
назви, давно вже стерлося в людській пам'яті, а проте
воно й досі полонить нас красою. Відзначають його
7 липня за новим е-тилем. Це час пишного буяння й
розквіту природи, а разом з тим короткого перепочинку
хлібороба перед початком жнив. Дівчата цього дня ви-
ходять на луки, збирають квіти, лікарські рослини. Зі-
бравшись на березі річки чи ставка, плетуть вінки. А
хлопці закопують посеред галявини деревце (вербу,
вишню, сосну) —так звану купальницю. Дівчата при-
крашають її вінками, квітами, різнобарвними стрічка-
ми, співаючи при цьому спеціально приурочені пісні,
як-от:
% Ой на Івана, на Купала
Там ластівочка купалася.
На бережечку сушилася,
Молода Ганнуся журилася:
135
А ще ж рушничків не напряла,
А вже Василька сподобала.
А ще рушнички на верстаті,
А вже Василько в її хаті.
А хлопці ходили по дворах, збирали хмиз і всяке
сміття, складали на віз і вивозили на околицю села до
річки, де з настанням вечора розпалювали купальське
вогнище. Коло того вогнища, як і коло деревця, влаш-
товували різні розваги, співи, ігри, до яких залучалася
вся сільська молодь. А коли вогнище трохи пригасало,
через нього стрибали — хто поодинці, хто парами. Ко-
лись вважалося, ніби вогонь очищає від усяких хвороб
і злих духів, а тепер це стало просто розвагою.
Ось таким було свято Купала. Проте в різних міс-
цевостях воно мало й свої відмітні риси. Наприклад, на
Черкащині та на Поділлі дівчата пополудні йшли зби-
рати квіти та вишні на вінки. Вишнями та черешнями,
сплетеними в грона, прикрашали купальське деревце.
Маленьким дівчаткам вінки плели старші сестри та
матері. На вінки брали барвінок, м'яту, руту, нагідки,
настурції, сокирки, а подекуди приплітали ще й кропи-
ву (щоб хлопці не знімали вінків із голови чи деревця).
У вінки вплітали також вишні або черешні. Окремо
виплітали вінки для пускання на воду.
На, просторій галявині вибирали місце, де закопу-
вали деревце, землю довкола посипали жовтим піском,
устеляли квітами, купайлицю також прикрашали кві-
тами, вінками та свічками з воску, які запалювали з
настанням присмерку. Подекуди для маленьких дітей
матері окремо ставили деревце в садку чи на подвір'ї
і допомагали його заквітчувати. Таким чином діти вже
змалку призвичаювалися до народного свята. Увечері
дітвора ходила довкола деревця, вчилася співати й
водити танки, а пізніше сходились і дорослі дівчата.
Запаливши свічки, сідали кругом деревця й співали.
Ой місяченьку, наш братчику,
Із сестричками-зірочками,
Світи свічечки проміннячком,
Щоб не кресати креміннячком.
Пізніше купайлицю несли до ставка або річки і
пускали на воду, часом із запаленими свічками. При
цьому співали:
136
Ой купався Іван та й у воду впав.
Купала на Йвана.
А дівчата прибігали, його з води витягали.
Купала на Йвана.
В інших місцях купайлицю по закінченні свята роз-
ривали на шматки, а гілочки забирали додому й роз-
кидали по городах, а ще в інших деревце спалювали, а
попіл розносили й також розсіювали по городах (щоб-
краще в'язалися огірки й капуста). Бувало, що купаль-
ське дерево топили в річці, а вже потім виловлювали і
розривали на частини. Називали ж його в різних місце-
востях також по-різному: «купайло», «купайлиця», «ма-
рина», «марена», «гільце». Отже, первісна обрядова
функція деревця не зовсім зрозуміла, вона зазнала
істотних видозмін. У наш час купальське деревце стале»
символом вічного життя та його буйного розквіту.
До речі, в деяких місцевостях на Полтавщині «ма-
реною» чи «мариною» називали ляльку, яку дівчата
топили в річці. Дослідники вбачають у цьому відгомін
прадавнього звичаю жертвоприношення. Мабуть, не
випадковим є й мотив утоплення в річці дівчини Ма-
ринки, що зустрічається в купальських піснях:
Та й прийшлося річку брести,
Річку брести, Дунай плисти.
Купала на Йвана.
Усі дівки перебрели,
Молода Маринка утонула.
Купала на Йвана.
Пускання на воду вінків, що символізують дівочу
цноту,— один з найпоетичніших звичаїв нашого народу,
З ним пов'язані ворожіння та різні повір'я, як-от: до.
якого берега припливе вінок, туди дівка вийде заміж.
А якщо вінок крутиться на місці, то цього року дівчина
заміж не вийде. Найгірше ж, коли вінок потоне — це
віщувало нещастя. Бувало, що дівчина пускала на воду
два вінки — на себе й на милого, і загадувала: якщо-
вінки попливуть поряд, то бути в парі, а якщо ні, то.
буде розлука. А деякі дівчата заходили глибоко у воду
й пірнали^щоб вінок з голови змила вода, а тоді диви-
лися, куди він попливе.
На батьківщині Кобзаря, у с. Шевченковому (Кири-
лівці), дівчата обирали з-поміж себе двох «русалок»,
які вміли добре плавати. У довгих білих сорочках, з-
ІЗ?
розпущеним волоссям і вінками на головах вони брали
деревце і з ним пливли на середину ставка. Купайлицю
там залишали, а самі випливали на берег. Потім усі
сходились до «русалок» і пускали вінки. А бувало, що
гілочки з купайлиці забирали додому й ховали на піч
під подушку: хто присниться, з тим дівчині випаде одру-
житися.
На Житомирщині існував звичай розпалювати ку-
пальське вогнище за селом на перехресті доріг (це мало
охороняти село від злих духів). Дівчата перекидали
через нього вінки, які потім несли додому і клали на
капусту та огірки.
На Чернігівщині, поряд із деревцем, виготовляли з
жердин та соломи опудало відьми або «коструба»
(уособлення злих сил), яке носили по селу, а потім то-
пили у ставку або спалювали на вогнищі.
На Полтавщині ставили на горі край села жердини,
запалювали на них мазниці або діжки з дьогтем (щоб
було далеко видно). У багатьох місцевостях хлопці в
купальську ніч запалювали обсмолені і обтикані соло-
мою старі колеса і котили їх з гори в річку. Можна уя-
вити, яке то було ефектне видовище.
Дослідники народної культури, зокрема О. Потебня,
слушно пов'язували купальські вогні з образом сонця —
небесним вогнем, якому поклонялися наші предки, вог-
нем, який дає життя всій землі, допомагає людям ви-
рощувати врожай, оберігає їх від злих темних сил,
хвороб і смерті.
А от на Гуцульщині свято Купала не мало великого
поширення, хоч і було відоме здавна. Купальських
пісень тут майже не співають. У день святого Йвана
гуцули ходили в гори збирати різне зілля — для ліку-
вання та ворожіння. Потім несли його до церкви посвя-
тити, прибирали ним церковний хрест. Зіллям обклада-
ли хату і все обійстя для охорони від усякої нечисті. А
ще ходили рано перед сходом сонця в поле і качалися
по росі. Що це не був безглуздий забобон, доводить
наука: виявляється, роса справді має цілющі антисеп-
тичні властивості і допомагає зцілюватися від різних
хвороб, насамперед шкіряних.
Якщо купальський обряд не зазнав великих змін у
часі й просторі, то в піснях купальських вражає буйний
розвій творчої фантазії народу: кожен регіон України
витворив свої самобутні пісні та їх музично-текстові
варіанти.
І за
Багато попрацювала на ниві збирання обрядового
фольклору Леся Українка. Серед її записів налічується
близько 50 купальських та петрівчаних пісень з колиш-
ніх Звягельського та Ковельського повітів, їй належить
також етнографічна розвідка «Купала на Волині», в
якій докладно описується цей самобутній звичай. Бага-
то із записаних Лесею Українкою пісень і нині викону-
ються під час свята. До речі, на Волині та Поділлі ку-
пальські пісні зберігаються в народній пам'яті й тепер.
Проте є місцевості, де свято Купала зникло ще на
початку XX ст. Вчені пояснюють це, насамперед, воро-
жим ставленням до нього церкви та заборонами царсь-
ких властей. Нападки служителів культу на цей пра-
давній звичай тривали протягом багатьох століть, не-
зважаючи на підпорядкованість його церковному кален-
дареві. Про це свідчать численні документи, наприклад,
Густинський літопис (XVI ст.): «Сему Купалу-бесу
еще й донине по некоих странах безумьіи память совер-
шают, наченше июня до жатвьі й далей сицевнм обра-
зом: с вечера собираются простая чадь обоего пола й
соплетают себе венцьі из ядомого зелия или корения й
препоясавшеся бьілием возгнетают огнь; инде же по-
ставляют зеленую ветвь й емшеся за руце около, обра-
щаются окрест оного огня, поюще свои песни, препле-
тающе Купалом; потом через оннй огонь прескакуют»
(Полное собрание русских летописей.— Т. 2.— СПБ.—
1845).
Про те, що в багатьох місцевостях свято Купайла
забувалося через переслідування владою, з жалем
писали дослідники ще в кінці минулого століття: «Ве-
личне слов'янське свято Купала з вечірніми багаттями,
з обрядовим перескакуванням через вогонь, із качанням
запаленого колеса в річку, з хороводами і піснями все
більше і більше відходить у забуття» (Киевская стари-
на.— 1890.— Кн. XXXI).
І все ж цей прекрасний народний звичай повністю не
зник — хай у поодиноких селах, та зберігся в основних
рисах аж до нашого часу.
Кругом Мариноньки ходили дівоньки.
Стороною дощик іде, стороною...
% Та й на мою роженьку червоную...
Цей славнозвісний купальський танок записано не
так давно — у 50-х роках учасниками художньої самоді-
яльності Печеніжинського Будинку культури на Харків-
139
щині. Відтоді він незмінно входить до репертуару Дер-
жавного Українського народного хору ім. Г. Верьовки,
чаруючи своєю красою шанувальників народного мис-
тецтва як у нашій країні, так і за її межами. А скільки
ще таких перлин зберігає народна пам'ять, не кажучи
вже про друковані джерела!
Поетичний купальський звичай, з його яскравими
атрибутами — плетенням вінків та гаданням на них,
фантастичними русалками, що виходять на берег річки
при світлі місяця, стрибання через вогонь, пісні, хорово-
ди, ігрища — все це дуже вдячний матеріал для сценіч-
ного втілення. Тож природно, що його охоче викорис-
товують як професіональні, так і любительські хори,
танцювальні ансамблі.
Ми ж, глядачі, милуємося красою мистецтва і спо-
глядаємо його, не замислюючись над тим, що це не
казка, а саме життя нашого народу в минулому. І пев-
но, вже змирилися з тим, що з творців культури пере-
творилися на споживачів.
А якщо задуматися: чи справді в цьому ідеал і межа
наших можливостей? А чи не можна зробити цю красу
часткою нашого побуту? Адже її створили не поети, не
композитори і не режисери, а сам народ, і на сцену во-
на перейшла з життя.
То ж чи обов'язково малювати на сцені декорації з
річкою та вербами, лаштувати хитромудрі «вогнища» з
червоної матерії, лампочок та вентиляторів? А може,
простіше було б вийти гуртом на берег річки чи ставка
і влаштувати не імітацію свята, а справжнє живе свято
з живими вінками, квітами, справжньою водою, вогни-
щем, піснями та хороводами?
Ясна річ, до свята слід підготуватися, вивчити за-
здалегідь якусь частку з тих пісенних надбань, що їх
створив народ. У простому двоголосному викладі ку-
пальські пісні й хороводи можна розучити будь-яким
пересічним хором, головне, що тут потрібно,— це заці-
кавленість і творча ініціатива самих учасників.
Саме так зробили учасники самодіяльності с. Де-
леньків Тальнівського району на Черкащині: від стар-
ших людей вони перейняли цілу низку купальських
пісень, вивчили їх і влаштували справжнє свято на лоні
природи, почавши його поетичною купальською піснею
«Ой вийди, вийди, молодице».
Прикладом дбайливого ставлення до кращих народ-
них звичаїв і вмілого поєднання їх із сучасністю може
Ш
бути село Велика Рача Радомишльського району на
Житомирщині. Головним організатором і «душею»
фольклорних свят у цьому селі є вчителька Євгенія
Федорівна Іовенко. Вже понад 20 років тут щороку
влаштовується свято Купала.
Починається воно біля клубу — довкола заквітчано-
го деревця дівчата водять купальські танки. А в цей час
на конях із заквітчаними гривами хлопці їздять по селу
і запрошують усіх на свято. Далі воно переноситься на
стадіон. По дорозі біля хат учасників свята зустрічають
старші жінки традиційними купальськими піснями. На
стадіоні запалюють вогнище, влаштовують спортивні
ігри та забави. А завершується свято увечері на ставку:
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23