, не за провину, а за злочин… тяжкий злочин… Але ніхто не випікає йому очей цим злочином, всі добре розуміють, як йому тяжко, як він кається в своїй легковажності, безтурботності, і всі намагаються в його присутності навіть не згадувати імені Горєлова…
І, як завжди після нещастя з «Піонером», при самій лише згадці про цю людину у лейтенанта перехопило дух і стислись кулаки. О, ця ненависна людина!..
– Правіше, правіше, Юрію Павловичу, – почувся раптом під шоломом голос зоолога. – На два метри вище! Кінчається двадцятий кілометр… Стоп! Ну, от. Тепер на десять метрів далі… Так… Десять метрів праворуч… Стільки ж ліворуч… Навскоси угору… засвітіть ліхтар… Погасіть… Вимикаю всі сусідні прожектори, щоб не спотворювали роботу сто сорок другого… Повторимо маневри… Стоп! Повисіть хвилинку нерухомо… Я підвищу трохи напругу…
Лейтенант зупинив гвинт і, відрегулювавши повітряний заспинний мішок, повис на місці, дивлячись бездумно в світлозелені сутінки перед собою. Вдалині і поблизу проносилися, як тіні, то невиразні, то чіткі силуети риб, медуз, молюсків.
Зненацька майже на межі видимості показалася зверху дивна тінь – довга, пряма, що звужувалася ззаду, але без характерних для плаваючих риб вигинів тіла. Попереду тіні – рівна неблимаюча ясна пляма, з плями – прямий світлий промінь.
Серце лейтенанта тривожно забилося.
«Що б це могло бути? Акула? Здоровенний тунець?.. Ні, це не риба».
Тінь швидко наближалася – навскоси і вниз.
«Засвітити ліхтар?.. Ні, не треба, краще почекати…»
Темний силует ковзнув на віддалі сорока метрів від лейтенанта й швидко ввійшов у глибину..
«Людина! – ледве не скрикнув лейтенант. – Ця людина в скафандрі! У величезному скафандрі, нульовому номері… Хто це міг бути? Скворешня? Але Скворешня на дні з Маратом… Хто ж? Пливе правильно… Ноги витягнуті й зімкнуті… Руки притиснуті до стегон… Хтось з наших…»
І раптом все закрутилося перед очима лейтенанта. Кров ударила в голову, запаморочила мозок. З помутнілою свідомістю, не думаючи, лейтенант запустив гвинт на десять десятих і ринувся вперед і вниз, за загадковою тінню.
– Юрію Павловичу! – пролунав здивований голос зоолога. – Куди ж ви поділися з екрана? Юрію Павловичу! Та відповідайте ж! Юрію Павловичу! Що за чорт! Телефон зіпсувався, чи що? – нічого не розуміючи, бурмотів учений. – Чому б це раптом?..
Лейтенант чув ці заклики ніби крізь вату: вони не доходили до його свідомості. Вся його істота зосередилася тепер на одній лише світній плямі, яка швидко наближалася, ставала все яскравішою та яснішою: людина попереду плила лише на чотирьох десятих ходу.
Ще мить, і палець лейтенанта натиснув кнопку на щитку управління. Яскравий промінь ударив у шолом людини й освітив риси її обличчя.
Лейтенант хрипко скрикнув. Це був крик люті, змішаний із смертельною ненавистю:
– Горєлов!!!
Осліплена світлом ліхтаря, людина інстинктивно піднесла руки до очей. І в ту ж мить з повного ходу, немов гарматний снаряд, на неї налетів лейтенант і ззаду схопив її руки вище ліктів.
На одну лише мить Горєлов повернув до лейтенанта обличчя, спотворене жахом. В наступну ж мить він зігнув ззаду зімкнуті ноги і з страшенною силою вдарив ними лейтенанта в живіт. Захищений скафандром, лейтенант не відчув болю, але одна його рука зірвалася з руки Горєлова, хоч друга продовжувала міцно тримати його.
Противники опинилися лицем в лице.
Мовчки, не зводячи очей один з одного, вони безладно носилися з гвинтами, що продовжували працювати, на невеликому просторі вод.
Жах на обличчі Горєлова замінився зневажливою посмішкою: він упізнав ворога, і той, очевидно, анітрохи не видався йому небезпечним.
Лейтенант хрипко дихав, волосся його злиплося від поту, спадало на очі; слабість – наслідок поранення – поверталася й затуманювала мозок. Ледве доходили до свідомості схвильовані голоси капітана й старшого лейтенанта, що шукали його, і наказ, даний капітаном Скво-решні.
«Що робити? Як взяти його? Гвинт… Зупинити його гвинт», вирішив Кравцов.
Зімкнувши ноги й ступнями повернувши на них рулі, він кинувся грудьми на груди Горєлова і встиг натиснути кнопку від його щитка управління. Щиток відкрився, кришка його відвалилася й повисла. Але зараз же, раніше ніж лейтенант устиг доторкнутися до знайомого ва-жілька, що керував гвинтом Горєлова, рука Горєлова перехопила руку лейтенанта, відкинула її далеко вбік, повернулася до щитка й піднялася над лейтенантом.
У руці Горєлова блиснула освітлена променями ліхтарів мідна голка на довгому тонкому проводі… «Смерть!» промайнуло в голові лейтенанта. Не відпускаючи Горєлова, лейтенант круто повернув руль: гвинт виніс його з-під руки ворога, і, описавши півколо, лейтенант опинився за спиною Горєлова. Та ледве він встиг полегшено зітхнути й вихопити із свого щитка управління голку, як Горєлов повернувся, рвонув і звільнив руку з ослаблих пальців лейтенанта.
Ніби крізь туман, лейтенант побачив блиск короткої жовтої змійки, що впала на груди, і зараз же, не встигнувши навіть скрикнути, він відчув, що його тіло пропалив наче вогняний ніж.
Струмінь води під тиском у кілька десятків тонн увірвався крізь розкритий шов у скафандрі і в одну мить наскрізь пробив груди лейтенанта…
Тіло лейтенанта з яскраво сяючим ліхтарем повільно перевернулося головою вниз і, підкидуване гвинтом з боку в бік, почало занурюватися в чорні глибини.
Вклавши голку в щиток, Горєлов ще дивився вслід тіні свого противника, що розпливалася в темряві, коли два громові удари впали на нього.
Два яскравих промені пронизали його шолом, і обидві руки були схоплені металевими кліщами. Знову переляк, а за ним і жах спотворили обличчя Горєлова, коли він кинув погляд праворуч і ліворуч від себе. І знову пролунав крик здивування й люті:
– Горєлов!!!
Цей крик виразно донісся з неосвітленого сектора вісімдесят вісім у центральний пост управління підводного човна. І зараз же, після короткої мовчанки, Скворешня й Марат почули різку уривчасту команду капітана:
– Взяти його й доставити на підводний човен!
– Єсть взяти й доставити на підводний човен! – глухо, крізь зціплені зуби відповів Скворешня.
В ту ж мить Горєлов рвонувся всім корпусом уліво, навалившись плечем на Скворешню, і ударом ноги далеко відкинув Марата. Його права рука, немов звільнившись з павутини, злетіла вгору, і здоровенний металевий кулак, як молот, обрушився на шолом Скворешні проти його обличчя. Голова Скворешні хитнулася в шоломі вперед, ударилася лобом об прозорий метал, і все завертілось перед очима велетня. Рука однак продовжувала тримати руку Горєлова, як у лещатах. Але одночасно з ударом Горєлов, підштовхуваний своїм працюючим гвинтом, перевалився догори ногами через плече Скворешні й вивернув йому руки назад. Від нестерпного болю Скворешня заревів і з стогоном випустив руку Горєлова. Спритність, здавалося, перемогла силу…
Тільки-но відчувши волю, Горєлов зімкнув ноги, вирівняв рулі й кинувся вгору. Це його згубило. Із стиснутим від жаху серцем, нічого не усвідомлюючи, але відчуваючи лише, що ненависний ворог вислизає, Павлик ринувся вперед. І раніше ніж Горєлов міг що-небудь зміркувати, хлопчик міцно сидів у нього на плечах, продівши ноги під його руками, і дав задній хід своєму гвинту. Гвинт Горєлова був відразу паралізований, а в наступний момент подоланий потужнішим ходом: Горєлов разом з Павликом полетів униз.
Величезні, страшні, як кліщі, руки Горєлова піднялися, щоб схопити ноги Павлика і скинути його з себе, наче пушинку. Але на півдорозі ці руки були знову перехоплені Скворешнею й Маратом, і знову тим же маневром Марат був відкинутий вбік і закрутився, як у виру, від удару ногою та під дією власного гвинта. І знову здійнялася страшна права рука, але назустріч їй злетіла вгору ліва рука Скворешні, щоб перехопити її. І вдруге Горєлов перехитрив Скворешню: велетень натрапив на вільний простір – рука Горєлова ковзнула вниз і вбік, до свого щитка управління. В наступну мить вона знову з'явилася в яскравому світлі трьох перехресних променів. Затиснута в кулаці, блиснула довга мідна голка на тонкому шнурі і, наче блискавка, метнулася, не зустрічаючи перепон, до шва на грудях Скворешні…
Пролунав пронизливий, повний жаху крик Павлика:
– Голка!..
Це був перший звук людського голосу, що вирвався за півхвилинну жахливу боротьбу…
Нога Павлика вирвалася з-під плеча Горєлова і з силою, якої не можна було сподіватися, вдарила по руці, і рука відлетіла, перше ніж голка встигла торкнутися шва. Але назад нога вже не повернулася: одним порухом плеча Горєлов скинув з себе хлопчика, що втратив рівновагу, і той сторчака, потягнений своїм гвинтом, ринувся глибоко вниз, де зіткнувся з Маратом, який ще не опам'ятався. Близько, зовсім близько біля них, тихо погойдуване струменями схвильованої води, занурювалося закуте в скафандр тіло лейтенанта.
– На смерть, гадюка?! – заревів з невимовною люттю Скворешня.
Рука Горєлова не встигла повернутися в попередню позицію, як у кулаці Скворешні блиснула така ж голка.
На одну лише мить два грізних противники застигли один перед одним, віч-на-віч, лицем в лице, ніби вишукуючи у ворога його слабке місце.
Очі Горєлова налилися люттю, обличчя було восково-блідим, тонкі губи посиніли й скривилися, наче в страшній усмішці, показуючи великі зуби. Він був схожий у цю хвилину на старого зацькованого вовка, що вирішив дорого, не чекаючи пощади, продати своє життя.
Велике, кругле, таке завжди добродушне обличчя Скворешні немов відразу осунулося, схудло, його риси наче закам'яніли в суворій мужності, маленькі сірі очі стали ще менші і впевнено, спокійно свердлили противника. Здавалось, що в останньому крику Скворешні вилилася вся його шалена лють і поступилася місцем незламній волі й холодному розумові: в смертельному бою з таким противником можна вжити всіх засобів.
Ліва рука Горєлова лишалася безнадійно паралізованою у правій руці Скворешні, але зате він міг маневрувати вільною правою проти лівої руки противника, і він вважав це своєю явною перевагою.
Минула лише одна мить, і раптом брязнули, наче шити середньовічних рицарів, металеві лікті вільних рук, відбиваючи смертельний вклад голки. Права рука Горєлова наштовхнулася на непереборну перешкоду, і в ту ж мить ліва рука Скворешні випросталася, як лук, і голка увіткнулася в незахищені груди Горєлова. Прикрити груди було вже пізно, і Горєлов лише повернувся трохи боком, – голка ковзнула по його кірасі, минаючи згубний шов.
І знову з брязкотом зіткнулися лікті, і знову права рука Горєлова відлетіла, як тріска, від лівої руки Скворешні. Горєлов, здавалося, зблід ще більше: перевага, на яку він, очевидно, так розраховував, розтанула, як дим, перед дивовижною силою Скворешні. Страх стиснув серце Горєлова немов у передчутті неминучого…
Маленькі сірі очі холодно і впевнено свердлили чорні палаючі очі противника і не пропустили тріпотливої тіні страху, що промайнула в них.
Утретє зіткнулися лікті, і рука Горєлова відлетіла, немов уже заздалегідь готова до цього, але в очах його майнуло щось невловиме, наче надія. Холодні, маленькі, що перетворилися в щілини, очі помітили й це. І замість того щоб вернутися в попереднє положення, рука Скворешні зненацька обрушилась градом невпинних переслідуючих ударів на відкинуту руку Горєлова. Вона не давала їй знайти собі місця, заганяючи все далі й далі назад. Наче прикутий ланцюгом до правої руки Скворешні, Горєлов звивався, його вільна рука не знаходила вже простору, щоб розвернутися. І раптом рука Скворешні змінила напрям, і, раніше ніж Горєлов зрозумів це, вона здійнялася над його головою і громовим, нищівним ударом, повторюючи його ж маневр, обрушилась на шолом проти обличчя Горєлова. Голова метнулася в шоломі, немов у іграшкового паяца, і в ту ж мить кулак Скворешні вдарив по туго натягнутому проводу ворожої голки і обірвав його.
Ворог був обеззброєний. Обидві його руки, ніби схоплені стальними кліщами, були в руках Скворешні. Працюючи на десяти десятих, переборюючи чотири десятих ходу Горєлова, гвинт Скворешні тягнув тепер їх обох у глибини.
Боротьба продовжувалася всього хвилину або дві.
Вона вже закінчилася, коли показалися шоломи з блідими, розгубленими обличчями Павлика та Марата. Тримаючи за металеві руки мертве тіло лейтенанта, вони мовчки переводили погляд з багрового обличчя Скворешні на Горєлова, який продовжував з піною на синіх губах борсатися й битися.
– Павлику, – прохрипів Скворешня, – тримай сам лейтенанта… Марате, зв'язати зрадника моїм тросом…
Марат швидко розмотав перекинутий через плече Скворешні моток троса, і за хвилину перша петля схопила одну ногу Горєлова, який запекло відбивався. За кілька секунд до цієї ноги була притягнута й друга…
Марат закінчував уже в'язати руки Горєлова, коли з темряви несподівано виринули одна за одною дві тіні з яскраво сяючими ліхтарями. Це були Крутицький і Матвєєв, вислані капітаном на допомогу Скворешні. За знаком Скворешні вони взяли Горєлова за витки троса на його плечах.
– Павлику, – важко дихаючи, промовив Скворешня, – передай Матвєєву лейтенанта…
З того моменту, коли разом з Маратом Павлик перехопив тіло лейтенанта, його безперервно трусив дрібний, як у пропасниці, озноб страху. Павлик не міг себе примусити глянути ще раз на спокійне, бліде, немов заснуле обличчя лейтенанта. Неслухняними ступнями, майже несвідомо, він переклав рулі, підвів покірне тіло лейтенанта до Матвєєва й передав йому руку вбитого. І так само несвідомо, без кровинки на обличчі, з очима, повними непереборного жаху, він підплив до величезної, могутньої постаті Скворешні і притиснувся до неї.
Скворешня глибоко зітхнув, подивився на всіх, потім уривчасто й хрипко сказав:
– Товаришу командир!.. Ворог схоплений… Відправляю його на підводний човен.
Минуло щось із хвилину, поки долинув підкреслено спокійний голос капітана:
– Ми бачили все. Ви мужньо виконали свій обов'язок, товаришу Скворешня. Дякую вам! Зрадник Вітчизни, диверсант, запроданець, який вчинив вибух на нашому підводному човні, втік до запеклих ворогів нашої Соціалістичної Батьківщини, – дістане заслужену кару! Хай Матвєєв і Крутицький доставлять його і тіло загиблого на підводний човен. Вам, Маратовї та Павликові пройти над підозрілими підводними човнами в секторі вісімдесят вісім, а потім повернутися на судно. «Піонерові», мабуть, доведеться скоро вступити в бій.
***
Троє друзів мовчки, із засвіченими ліхтарями пливли на схід на шести десятих ходу, доганяючи фронт підводних човнів, які зникли в тому напрямі.
За кілька хвилин вони побачили ворожі судна, які тихо, ніби підкрадаючись, наближалися до острова. До острова лишалося вже не більше восьми кілометрів.
Першим порушив мовчання Скворешня:
– Я переконаний, що Горє
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59
І, як завжди після нещастя з «Піонером», при самій лише згадці про цю людину у лейтенанта перехопило дух і стислись кулаки. О, ця ненависна людина!..
– Правіше, правіше, Юрію Павловичу, – почувся раптом під шоломом голос зоолога. – На два метри вище! Кінчається двадцятий кілометр… Стоп! Ну, от. Тепер на десять метрів далі… Так… Десять метрів праворуч… Стільки ж ліворуч… Навскоси угору… засвітіть ліхтар… Погасіть… Вимикаю всі сусідні прожектори, щоб не спотворювали роботу сто сорок другого… Повторимо маневри… Стоп! Повисіть хвилинку нерухомо… Я підвищу трохи напругу…
Лейтенант зупинив гвинт і, відрегулювавши повітряний заспинний мішок, повис на місці, дивлячись бездумно в світлозелені сутінки перед собою. Вдалині і поблизу проносилися, як тіні, то невиразні, то чіткі силуети риб, медуз, молюсків.
Зненацька майже на межі видимості показалася зверху дивна тінь – довга, пряма, що звужувалася ззаду, але без характерних для плаваючих риб вигинів тіла. Попереду тіні – рівна неблимаюча ясна пляма, з плями – прямий світлий промінь.
Серце лейтенанта тривожно забилося.
«Що б це могло бути? Акула? Здоровенний тунець?.. Ні, це не риба».
Тінь швидко наближалася – навскоси і вниз.
«Засвітити ліхтар?.. Ні, не треба, краще почекати…»
Темний силует ковзнув на віддалі сорока метрів від лейтенанта й швидко ввійшов у глибину..
«Людина! – ледве не скрикнув лейтенант. – Ця людина в скафандрі! У величезному скафандрі, нульовому номері… Хто це міг бути? Скворешня? Але Скворешня на дні з Маратом… Хто ж? Пливе правильно… Ноги витягнуті й зімкнуті… Руки притиснуті до стегон… Хтось з наших…»
І раптом все закрутилося перед очима лейтенанта. Кров ударила в голову, запаморочила мозок. З помутнілою свідомістю, не думаючи, лейтенант запустив гвинт на десять десятих і ринувся вперед і вниз, за загадковою тінню.
– Юрію Павловичу! – пролунав здивований голос зоолога. – Куди ж ви поділися з екрана? Юрію Павловичу! Та відповідайте ж! Юрію Павловичу! Що за чорт! Телефон зіпсувався, чи що? – нічого не розуміючи, бурмотів учений. – Чому б це раптом?..
Лейтенант чув ці заклики ніби крізь вату: вони не доходили до його свідомості. Вся його істота зосередилася тепер на одній лише світній плямі, яка швидко наближалася, ставала все яскравішою та яснішою: людина попереду плила лише на чотирьох десятих ходу.
Ще мить, і палець лейтенанта натиснув кнопку на щитку управління. Яскравий промінь ударив у шолом людини й освітив риси її обличчя.
Лейтенант хрипко скрикнув. Це був крик люті, змішаний із смертельною ненавистю:
– Горєлов!!!
Осліплена світлом ліхтаря, людина інстинктивно піднесла руки до очей. І в ту ж мить з повного ходу, немов гарматний снаряд, на неї налетів лейтенант і ззаду схопив її руки вище ліктів.
На одну лише мить Горєлов повернув до лейтенанта обличчя, спотворене жахом. В наступну ж мить він зігнув ззаду зімкнуті ноги і з страшенною силою вдарив ними лейтенанта в живіт. Захищений скафандром, лейтенант не відчув болю, але одна його рука зірвалася з руки Горєлова, хоч друга продовжувала міцно тримати його.
Противники опинилися лицем в лице.
Мовчки, не зводячи очей один з одного, вони безладно носилися з гвинтами, що продовжували працювати, на невеликому просторі вод.
Жах на обличчі Горєлова замінився зневажливою посмішкою: він упізнав ворога, і той, очевидно, анітрохи не видався йому небезпечним.
Лейтенант хрипко дихав, волосся його злиплося від поту, спадало на очі; слабість – наслідок поранення – поверталася й затуманювала мозок. Ледве доходили до свідомості схвильовані голоси капітана й старшого лейтенанта, що шукали його, і наказ, даний капітаном Скво-решні.
«Що робити? Як взяти його? Гвинт… Зупинити його гвинт», вирішив Кравцов.
Зімкнувши ноги й ступнями повернувши на них рулі, він кинувся грудьми на груди Горєлова і встиг натиснути кнопку від його щитка управління. Щиток відкрився, кришка його відвалилася й повисла. Але зараз же, раніше ніж лейтенант устиг доторкнутися до знайомого ва-жілька, що керував гвинтом Горєлова, рука Горєлова перехопила руку лейтенанта, відкинула її далеко вбік, повернулася до щитка й піднялася над лейтенантом.
У руці Горєлова блиснула освітлена променями ліхтарів мідна голка на довгому тонкому проводі… «Смерть!» промайнуло в голові лейтенанта. Не відпускаючи Горєлова, лейтенант круто повернув руль: гвинт виніс його з-під руки ворога, і, описавши півколо, лейтенант опинився за спиною Горєлова. Та ледве він встиг полегшено зітхнути й вихопити із свого щитка управління голку, як Горєлов повернувся, рвонув і звільнив руку з ослаблих пальців лейтенанта.
Ніби крізь туман, лейтенант побачив блиск короткої жовтої змійки, що впала на груди, і зараз же, не встигнувши навіть скрикнути, він відчув, що його тіло пропалив наче вогняний ніж.
Струмінь води під тиском у кілька десятків тонн увірвався крізь розкритий шов у скафандрі і в одну мить наскрізь пробив груди лейтенанта…
Тіло лейтенанта з яскраво сяючим ліхтарем повільно перевернулося головою вниз і, підкидуване гвинтом з боку в бік, почало занурюватися в чорні глибини.
Вклавши голку в щиток, Горєлов ще дивився вслід тіні свого противника, що розпливалася в темряві, коли два громові удари впали на нього.
Два яскравих промені пронизали його шолом, і обидві руки були схоплені металевими кліщами. Знову переляк, а за ним і жах спотворили обличчя Горєлова, коли він кинув погляд праворуч і ліворуч від себе. І знову пролунав крик здивування й люті:
– Горєлов!!!
Цей крик виразно донісся з неосвітленого сектора вісімдесят вісім у центральний пост управління підводного човна. І зараз же, після короткої мовчанки, Скворешня й Марат почули різку уривчасту команду капітана:
– Взяти його й доставити на підводний човен!
– Єсть взяти й доставити на підводний човен! – глухо, крізь зціплені зуби відповів Скворешня.
В ту ж мить Горєлов рвонувся всім корпусом уліво, навалившись плечем на Скворешню, і ударом ноги далеко відкинув Марата. Його права рука, немов звільнившись з павутини, злетіла вгору, і здоровенний металевий кулак, як молот, обрушився на шолом Скворешні проти його обличчя. Голова Скворешні хитнулася в шоломі вперед, ударилася лобом об прозорий метал, і все завертілось перед очима велетня. Рука однак продовжувала тримати руку Горєлова, як у лещатах. Але одночасно з ударом Горєлов, підштовхуваний своїм працюючим гвинтом, перевалився догори ногами через плече Скворешні й вивернув йому руки назад. Від нестерпного болю Скворешня заревів і з стогоном випустив руку Горєлова. Спритність, здавалося, перемогла силу…
Тільки-но відчувши волю, Горєлов зімкнув ноги, вирівняв рулі й кинувся вгору. Це його згубило. Із стиснутим від жаху серцем, нічого не усвідомлюючи, але відчуваючи лише, що ненависний ворог вислизає, Павлик ринувся вперед. І раніше ніж Горєлов міг що-небудь зміркувати, хлопчик міцно сидів у нього на плечах, продівши ноги під його руками, і дав задній хід своєму гвинту. Гвинт Горєлова був відразу паралізований, а в наступний момент подоланий потужнішим ходом: Горєлов разом з Павликом полетів униз.
Величезні, страшні, як кліщі, руки Горєлова піднялися, щоб схопити ноги Павлика і скинути його з себе, наче пушинку. Але на півдорозі ці руки були знову перехоплені Скворешнею й Маратом, і знову тим же маневром Марат був відкинутий вбік і закрутився, як у виру, від удару ногою та під дією власного гвинта. І знову здійнялася страшна права рука, але назустріч їй злетіла вгору ліва рука Скворешні, щоб перехопити її. І вдруге Горєлов перехитрив Скворешню: велетень натрапив на вільний простір – рука Горєлова ковзнула вниз і вбік, до свого щитка управління. В наступну мить вона знову з'явилася в яскравому світлі трьох перехресних променів. Затиснута в кулаці, блиснула довга мідна голка на тонкому шнурі і, наче блискавка, метнулася, не зустрічаючи перепон, до шва на грудях Скворешні…
Пролунав пронизливий, повний жаху крик Павлика:
– Голка!..
Це був перший звук людського голосу, що вирвався за півхвилинну жахливу боротьбу…
Нога Павлика вирвалася з-під плеча Горєлова і з силою, якої не можна було сподіватися, вдарила по руці, і рука відлетіла, перше ніж голка встигла торкнутися шва. Але назад нога вже не повернулася: одним порухом плеча Горєлов скинув з себе хлопчика, що втратив рівновагу, і той сторчака, потягнений своїм гвинтом, ринувся глибоко вниз, де зіткнувся з Маратом, який ще не опам'ятався. Близько, зовсім близько біля них, тихо погойдуване струменями схвильованої води, занурювалося закуте в скафандр тіло лейтенанта.
– На смерть, гадюка?! – заревів з невимовною люттю Скворешня.
Рука Горєлова не встигла повернутися в попередню позицію, як у кулаці Скворешні блиснула така ж голка.
На одну лише мить два грізних противники застигли один перед одним, віч-на-віч, лицем в лице, ніби вишукуючи у ворога його слабке місце.
Очі Горєлова налилися люттю, обличчя було восково-блідим, тонкі губи посиніли й скривилися, наче в страшній усмішці, показуючи великі зуби. Він був схожий у цю хвилину на старого зацькованого вовка, що вирішив дорого, не чекаючи пощади, продати своє життя.
Велике, кругле, таке завжди добродушне обличчя Скворешні немов відразу осунулося, схудло, його риси наче закам'яніли в суворій мужності, маленькі сірі очі стали ще менші і впевнено, спокійно свердлили противника. Здавалось, що в останньому крику Скворешні вилилася вся його шалена лють і поступилася місцем незламній волі й холодному розумові: в смертельному бою з таким противником можна вжити всіх засобів.
Ліва рука Горєлова лишалася безнадійно паралізованою у правій руці Скворешні, але зате він міг маневрувати вільною правою проти лівої руки противника, і він вважав це своєю явною перевагою.
Минула лише одна мить, і раптом брязнули, наче шити середньовічних рицарів, металеві лікті вільних рук, відбиваючи смертельний вклад голки. Права рука Горєлова наштовхнулася на непереборну перешкоду, і в ту ж мить ліва рука Скворешні випросталася, як лук, і голка увіткнулася в незахищені груди Горєлова. Прикрити груди було вже пізно, і Горєлов лише повернувся трохи боком, – голка ковзнула по його кірасі, минаючи згубний шов.
І знову з брязкотом зіткнулися лікті, і знову права рука Горєлова відлетіла, як тріска, від лівої руки Скворешні. Горєлов, здавалося, зблід ще більше: перевага, на яку він, очевидно, так розраховував, розтанула, як дим, перед дивовижною силою Скворешні. Страх стиснув серце Горєлова немов у передчутті неминучого…
Маленькі сірі очі холодно і впевнено свердлили чорні палаючі очі противника і не пропустили тріпотливої тіні страху, що промайнула в них.
Утретє зіткнулися лікті, і рука Горєлова відлетіла, немов уже заздалегідь готова до цього, але в очах його майнуло щось невловиме, наче надія. Холодні, маленькі, що перетворилися в щілини, очі помітили й це. І замість того щоб вернутися в попереднє положення, рука Скворешні зненацька обрушилась градом невпинних переслідуючих ударів на відкинуту руку Горєлова. Вона не давала їй знайти собі місця, заганяючи все далі й далі назад. Наче прикутий ланцюгом до правої руки Скворешні, Горєлов звивався, його вільна рука не знаходила вже простору, щоб розвернутися. І раптом рука Скворешні змінила напрям, і, раніше ніж Горєлов зрозумів це, вона здійнялася над його головою і громовим, нищівним ударом, повторюючи його ж маневр, обрушилась на шолом проти обличчя Горєлова. Голова метнулася в шоломі, немов у іграшкового паяца, і в ту ж мить кулак Скворешні вдарив по туго натягнутому проводу ворожої голки і обірвав його.
Ворог був обеззброєний. Обидві його руки, ніби схоплені стальними кліщами, були в руках Скворешні. Працюючи на десяти десятих, переборюючи чотири десятих ходу Горєлова, гвинт Скворешні тягнув тепер їх обох у глибини.
Боротьба продовжувалася всього хвилину або дві.
Вона вже закінчилася, коли показалися шоломи з блідими, розгубленими обличчями Павлика та Марата. Тримаючи за металеві руки мертве тіло лейтенанта, вони мовчки переводили погляд з багрового обличчя Скворешні на Горєлова, який продовжував з піною на синіх губах борсатися й битися.
– Павлику, – прохрипів Скворешня, – тримай сам лейтенанта… Марате, зв'язати зрадника моїм тросом…
Марат швидко розмотав перекинутий через плече Скворешні моток троса, і за хвилину перша петля схопила одну ногу Горєлова, який запекло відбивався. За кілька секунд до цієї ноги була притягнута й друга…
Марат закінчував уже в'язати руки Горєлова, коли з темряви несподівано виринули одна за одною дві тіні з яскраво сяючими ліхтарями. Це були Крутицький і Матвєєв, вислані капітаном на допомогу Скворешні. За знаком Скворешні вони взяли Горєлова за витки троса на його плечах.
– Павлику, – важко дихаючи, промовив Скворешня, – передай Матвєєву лейтенанта…
З того моменту, коли разом з Маратом Павлик перехопив тіло лейтенанта, його безперервно трусив дрібний, як у пропасниці, озноб страху. Павлик не міг себе примусити глянути ще раз на спокійне, бліде, немов заснуле обличчя лейтенанта. Неслухняними ступнями, майже несвідомо, він переклав рулі, підвів покірне тіло лейтенанта до Матвєєва й передав йому руку вбитого. І так само несвідомо, без кровинки на обличчі, з очима, повними непереборного жаху, він підплив до величезної, могутньої постаті Скворешні і притиснувся до неї.
Скворешня глибоко зітхнув, подивився на всіх, потім уривчасто й хрипко сказав:
– Товаришу командир!.. Ворог схоплений… Відправляю його на підводний човен.
Минуло щось із хвилину, поки долинув підкреслено спокійний голос капітана:
– Ми бачили все. Ви мужньо виконали свій обов'язок, товаришу Скворешня. Дякую вам! Зрадник Вітчизни, диверсант, запроданець, який вчинив вибух на нашому підводному човні, втік до запеклих ворогів нашої Соціалістичної Батьківщини, – дістане заслужену кару! Хай Матвєєв і Крутицький доставлять його і тіло загиблого на підводний човен. Вам, Маратовї та Павликові пройти над підозрілими підводними човнами в секторі вісімдесят вісім, а потім повернутися на судно. «Піонерові», мабуть, доведеться скоро вступити в бій.
***
Троє друзів мовчки, із засвіченими ліхтарями пливли на схід на шести десятих ходу, доганяючи фронт підводних човнів, які зникли в тому напрямі.
За кілька хвилин вони побачили ворожі судна, які тихо, ніби підкрадаючись, наближалися до острова. До острова лишалося вже не більше восьми кілометрів.
Першим порушив мовчання Скворешня:
– Я переконаний, що Горє
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59