! А Палац Рад – найвищий будинок у світі. А чи знаєте ви, дозвольте вас спитати, юначе, що трапляються айсберги заввишки до шестисот-семисот метрів?
– Ой-ой-ой! – жахнувся Павлик. – Сімсот метрів! Невже море замерзає на таку глибину?
Океанограф навіть крекнув від здивування і відірвав погляд від екрана. Потім з досадою знизав плечима й знову підвів очі на купол.
– Як можна припускати такі дурниці, дозвольте вас спитати?! Щоб море промерзало на сімсот метрів! У найлютіші зими море покривається кригою, яка до літа досягає товщини не більше як три-чотири метри. Крім того, під час танення морський лід дає солонувату воду, а айсберги складаються з прісного льоду. Ясно, що вони утворюються не з морської води, а з прісної. А така вода буває тільки на поверхні землі. Виходить, і айсберги утворюються на землі…
– Як же… як же вони тут?.. – дивувався Павлик. – Як же вони опинилися в морі?
– Чи чули ви хоч що-небудь про льодовики, дозвольте вас спитати? – запально вигукнув океанограф, якого, очевидно, дратували занадто, на його, думку, наївні, «безграмотні» запитання Павлика. – Чого вас учать там, у ваших гімназіях і коледжах?
– Та я знаю… трохи… – несміло відповів Павлик. – Льодовики – це такі льодові потоки на високих горах, де дуже холодно. Вони сповзають униз, де тепліше… Ну, і там тануть і дають початок багатьом річкам.

Розділ ХІІІ
СКРОМНІ РОЗРАХУНКИ

– Льодові потоки… гм… льодові потоки… – бурчав океанограф. – Ну, гаразд, хай потоки! А в північних і в південних полярних областях лід покриває не тільки вершини високих гір, але й вся земля буває цілком покрита ним. Він так і зветься «материковим льодом». Майже вся Гренландія, найбільший острів у світі, площею в два мільйони сто тисяч квадратних кілометрів, покрита, за винятком вузької смуги південної частини узбережжя, материковм льодом. Із року в рік, століття за століттям на його поверхні накопичувався сніг, який поступово під власною вагою перетворювався в лід. Цей лід наростав усе вище й вище, і тепер на Гренландії лежить льодовий щит завтовшки в два кілометри, а в деяких місцях навіть більше! Приблизно те ж саме спостерігається й на південному полярному, Антарктичному, материку. Від цих материкових льодів відокремлюються льодовикові язики, які спускаються до моря, ковзають спочатку по його дну і нарешті, коли дійдуть до глибоких місць, спливають. Вітер і хвилі розхитують їх, діє і власна вага, і настає момент, коли кінець льодовикового язика відламується у вигляді льодяної гори й пливе в море. Ось якщо ми підійдемо до берега материка, нам, може, пощастить побачити це явище… Олександре Леонідовичу, як далеко ми спустимося на південь?
– Як накаже капітан, – почулась непевна відповідь.
У цей момент в рубку ввійшов капітан. Він мовчки, кивком голови, привітався з усіма, швидко пройшов у радіорубку й зачинив за собою двері.
– Радіограми з Політуправління ще немає? – задав він Плетньову своє звичайне в останні дні запитання.
– Єсть, товаришу командир. Тільки що прийняв, – сказав Плетньов, подаючи капітанові аркуш, цілком заповнений рядками цифр.
– Нарешті… – промовив капітан півголосом, склав аркуш, заховав його у внутрішню кишеню й вийшов з радіорубки в центральний пост. Тут він підійшов до зоолога й спитав його: – Значить, завтра о восьмій годині ваша перша станція в цих водах?
– Так, капітане.
– Скільки чоловік?
– Я, Іван Степанович, Сідлєр, Цой і Павлик… Всього п'ять чоловік.
– Гаразд, Олександре Леонідовичу, – звернувся капітан до старшого лейтенанта, – завтра зранку ваша вахта?
– Так точно, товаришу командир!
– Випустіть партію в складі п'яти чоловік, названих Арсеном Давидовичем. Крейсируйте навколо них по радіусу кілометрів у п'ятдесят… Більше нікого не випускати.
– Слухаю, товаришу командир!
Капітан повернувся й вийшов у коридор. У розчинені на хвилину двері ввірвалися приглушені, в шаленому темпі звуки лезгінки.
– Уже! Скоро почнеться! – закричав Павлик, плескаючи в долоні. Ходімо швидше в червоний куток! У червоний куток! І голосним шепотом, наче під найсуворішим секретом, повідомив: – Сьогодні ввечері команда зустрічає Скворешню. Скворешня виписується з госпіталю!
Увійшовши в свою каюту, капітан замкнув за собою двері, сів за письмовий стіл і дістав з його потайного ящика книгу шифрів. Він довго переводив рядки цифр радіограми в літери й слова. Дійшовши до кінця, з виразом досади відкинувся на спинку крісла, подумав і знову нахилився над столом, читаючи тепер радіограму повністю, уже не відриваючись:
«Відповідь затримана для перевірки старих і одержання нових матеріалів з Токіо й Нагасакі.
Під час першого відрядження в Нагасакі, п'ять років тому, Горєлов прекрасно виконав завдання, за що після повернення був нагороджений орденом «Знак Пошани». За два роки, проведені у відрядженні, багато працював, коли-не-коли ходив у театр, кіно, музеї, буддійські храми, ознайомлювався з визначними пам'ятками країни. Часто проводив вільні години в товаристві членів радянської колонії в Нагасакі й Токіо.
Під час наступного відрядження в Токіо, два роки тому, зустрівся з Абросимовими, батьком та дочкою, почав бувати в них все частіше. З дочкою, Ганною Миколаївною, часто відвідував театри, першокласні ресторани їі кафе, аристократичні дансинги. Жив досить широко. Зарплата була у нього чимала, проте навряд чи її вистачало. В цей період з членами радянської колонії зустрічався зрідка, його троюрідний дядько, Микола Петрович Абросимов, – колишній царський генерал. Урядом Корейського був відряджений в Японію для закупівлі й прийняття військового спорядження. Революція 1917 року застала його там, і в Радянську Росію він не повернувся. Дочка народилася в Японії. Дружина померла десять років тому. Старик живе широко, джерела доходів невідомі. Кажуть, грає на біржі. Має велике знайомство серед японських військових. Завдання другого відрядження Горєлов виконав також добре.
Під час третього відрядження, в Токіо, він вів приблизно такий же спосіб життя, часто бував у Абросимових. Казали, що дочка Абросимова стала нареченою Горєлова, хоч огласки ніякої не було. Про якісь ділові або секретні взаємовідносини Горєлова з Абросимовим-батьком підозрілих відомостей немає».
Капітан замислено грав олівцем, потім кинув його на радіограму й підвівся.
– Ось і роби висновки, – пробурмотів він і почав ходити по каюті, заклавши за звичкою руки за спину.
Він ходив усе швидше й швидше, часто зупинявся і знову продовжував ходити.
Генерал… Так, так… Цей генерал здався йому підозрілим… І тут же красуня-дочка… Найкраща нагода для зав'язки, хай йому чорт! Але як міг би здійснюватися зв'язок? Адже радіостанції немає! Та ще далекої дії… І все-таки… все-таки хтось якось повідомляв про маршрут! Пильність, капітане! Будьте обережні, капітане! Обшук? Але чому ж саме у нього, у Горєлова? З двадцяти шести чоловік саме у нього? А хоч би тому, що тільки у нього одного таке підозріле… ну, не підозріле, хай просто сумнівне місце в біографії… Орденоносець… Образа… (Капітан відчув ніяковість). Адже, власне кажучи, немає ніяких підстав, ніякого приводу… Ну й що ж? Краще маленька образа одній людині, ніж можливість величезного нещастя з усією командою і підводним човном… Нещастя для всієї країни! Для Батьківщини! Для Батьківщини нещастя!
Із стиснутими кулаками, з очима, сповненими рішучості, капітан попрямував до письмового столу.

***

У червоному кутку було повно народу. В дальньому кутку невеликий оркестр грав безперервно. Веселощі були в повному розпалі.
Молодший механік Козирєв та фізик Сідлер, кращі танцюристи в команді, хвацько витанцьовували «руську», виробляючи незвичайні па, викидаючи такі колінця, то раз у раз викликали оплески й вигуки захоплення. Але серед цих веселощів багато хто час від часу нетерпляче поглядав на двері. І все ж двері розсунулися несподівано для всіх, у момент, коли Сідлер, присівши, закрутився дзигою на одній нозі й оркестр уже не вів танцюриста, а сам ледве встигав за ним. Стук дверей привів усіх до пам'яті, оркестр обірвав на півноті, відразу запанувала тиша.
У дверях з'явився маленький, чорнявий і верткий Ромейко, помічник механіка. На порозі він зупинився й урочистим голосом герольда виголосив:
– Честь маю відрекомендувати високоповажній публіці славетного атлета, переможця гір, приборкувача акул та інших морських страховищ, першокласну тяглову силу, яка рве посторонки, зроблені навіть з Макроцистіс пери-фера, корінного трійки водолазів, красу і гордість команди – могутнього, непереможного Андрія Вас…
– Буде тобі блазнювати, вертушка! – добродушно прогудів з коридора добре знайомий усім бас, і в дверях, нахиливши голову, показався Скворешня. – Здрастуйте, хлопці!
Скворешня був у білому кітелі з срібними ґудзиками і широких чорних штанях. Обличчя його було трохи бліде, але довгі світлі вуса, як завжди, в повному порядку, а маленькі очі весело, може навіть задирливо поблискували. Не встиг він з'явитися в дверях, як оркестр грянув марш, загриміли оплески, почулися веселі привітання, і п'ять чоловік виступили вперед назустріч Скворешні, з гітарою, мандоліною та балалайками в руках.
Вони вишикувалися перед ним і, низько вклоняючись йому в пояс давньоруськими поклонами, при повній тиші заспівали старовинною билинною оповіддю:

Чи не хвиля так на морі розходилася?
Чи не сине море схвилювалося?
Ой, захвилювався то могутній богатир!
То радянський богатир Андрій Васильович.
Ой ти гой єси, старший водолаз,
Водолаз старший «Піонера» – човна підводного!
Як пішов гулять по дну моря синього,
Як махнеш ти своєю правицею –
Між акулячих зграй та й завулочок!
Як труснеш ти лівою ніжкою –
Скелі геть летять, хвилі в берег б'ють.

Якусь мить Скворешня розгублено дивився на виконавців цієї нової билини, потім зніяковіло заблагав:
– Та киньте вити! У мене вже зуби занили від цього. Ну що, справді, завели; богатир! рученька-ніженька! скелі геть летять!.. І зовсім не так було діло.
– І тебе там навіть не було зовсім! – підхопив, сміючись, Марат. – Самий наклеп на бідного Андрія.
– Я не я, і кобила не моя, і я не візник… Так, чи що, Андрію Васильовичу? – кепкував під загальний регіт зоолог.
– Та ні ж, товариші дорогі! – захищався Скворешня. – Адже ви забуваєте найголовніші фактори. Без них ніякі рученьки-ніженьки не допомогли б мені.
З усіх боків почулися вигуки:
– Ану, ну! Говори, викладай!
– Розкривай свої секрети!
– Так, так!.. Цікаво! Може, вони й нам стануть у пригоді.
Скворешня широко розставив ноги й почав загинати величезні пальці.
– По-перше, товариші, ви зовсім забуваєте закон Архімеда: кожне тіло, занурене в рідину, втрачає у своїй вазі стільки, скільки важить рідина в об'ємі, витисненому цим тілом. Який об'єм мала ця гранітна скеля? Висота приблизно чотири метри, довжина два метри, ширина два метри, значить її об'єм – два на два на чотири, тобто шістнадцять кубічних метрів. Отже, витиснула вона шістнадцять кубометрів води, або стільки ж тонн води. При питомій вазі граніту два і шістдесят п'ять сотих вага скелі дорівнює: шістнадцять на два й шістдесят п'ять сотих… Ну, математики, допоможіть!
– З округленням – сорок дві тонни, – звідкись з кутка повільно прогудів Горєлов.
Скворешня з повагою подивився на нього через голови присутніх.
– Це ви в думці так швидко підрахували? От це здорово!
– Нічого не поробиш, – посміхнувся Горелов. – професія така…
– Ну гаразд! Значить, вага скелі сорок дві тонни. Води вона витиснула шістнадцять тонн. Виходить, скеля важила у воді тільки двадцять шість тонн.
– Всього тільки? Ну, ну! – з іронічним захопленням вимовив Матвеєв.
– Підемо далі, – загнув Скворешня другий палець, не звертаючи уваги на іронію Матвєєва. – Дно біля входу в грот було дуже похиле назовні, і від цього центр ваги скелі теж перемістився назовні. Це полегшило мені задачу приблизно наполовину, тобто зменшило вагу скелі до тринадцяти тонн. Врахуйте ще, – Скворешня загнув третій палець, – мою хорошу позицію, при якій ноги перетворилися в чудові важелі, – це зекономило мені ще тонни три…
– Слово честі, – розреготався лейтенант Кравцов, – ще трохи – і від скелі нічого не залишиться! І взагалі нічого не було й нічого не сталося!
– Ні, ні! – заперечив під загальний сміх Скворешня, загинаючи четвертий палець. – На десяти тоннах я зупиняюсь. І це навантаження, з яким я ні за що не справився б, але мені допоміг четвертий фактор – страх. Так, так! Відверто кажу – страх смерті! Нічого тут соромитися… Саме він і подвоїв мої сили. Але я даю вам слово честі, товариші, що хоч скеля й почала під кінець піддаватися, я відчував, що мої сили вже вичерпались до краю. І тут з'явився п'ятий фактор. П'ятий, вирішальний фактор! Фактор, який в останній, критичний момент вирішив мій поєдинок із скелею на мою користь! Ану, хто відгадає, що це за фактор, га?
– Ти згадав, що ще не попрощався зі мною! – закричав, сміючись, Марат.
– Нічого подібного! – категорично заперечив молодший акустик Птицин. – Він згадав, що винен мені двадцять карбованців, і не захотів піти з цього світу з маркою шахрая. Віддавай гроші, Андрію Васильовичу!
– Я знаю! Я знаю! – закричав Шелавін. – Сам господь бог Саваоф з'явився перед вами в усій силі й славі своїй!
Покриваючи загальний сміх, Скворешня вибухнув розкотистим громоподібним реготом.
– Еге ж, дочекаєшся його! Мало у нього своїх неприємностей на землі! Ну, гаразд! Бачу, що не догадаєтесь. Уяви невистачає. Справу вирішив, – сказав він, урочисто підвищуючи голос, – справу вирішив… Але де ж він? Ага! Іди, йди сюди. Нічого ховатися.
Скворешня схопив за плече розгубленого Павлика й витягнув його на середину відсіку.
– Ось хто вирішив мою спірку з скелею! Павлик вирішив справу, і ніхто інший!
Вигуки недовіри, подиву, захоплення почулися з усіх вуст.
– Так, так, так!.. – продовжував гриміти Скворешня. – Коли я відчував, що сили мої виснажилися, я, немов крізь туман, побачив раптом, як Павлик з голосним криком «ура» кинувся до скелі і з усіх сил наліг на неї. Тоді і в мені спалахнула якась нова іскра. І скеля звалилась. Це було останнє, що я пам'ятаю.
– Ура! Браво, Павлику! Браво, хлопче! Качати його, качати! Ура!
У червоному кутку діялося щось неймовірне. Люди кричали, аплодували, підкидали до стелі Павлика, який верещав від страху й захоплення. Оркестр щосили гримів туш.
– Славний хлопчина, – з теплою посмішкою сказав комісар Сьомін Цою, який стояв поруч з ним біля дверей.
Цой мовчки кивнув у відповідь, з побоюванням слідкуючи за зльотами розчервонілого Павлика.
Раптом він помітив, що радість зникла з обличчя хлопчика, що в очах його промайнув справжній, уже не веселий страх, і обличчя вкрила блі
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59