Горєлов, охкаючи та покректуючи, піднявся з дна.
– Так! – промовив він, поправляючи на собі спорядження. – Добрий камінець!.. На суші лишилося б під ним від мене лише мокре місце. Та й тут, під водою, було б мені погано, коли б не скафандр. Ну, дякую, Павлику! Ходімо наздоганяти Івана Степановича.
Шелавін, очевидно, забрався вже далеко, бо вогник його довго не показувався. Горєлов, мабуть, під час падіння прибив ногу об свою металеву оболонку і шкутильгаючи йшов повільно. Однак він не скаржився і квапився з усіх сил.
Час від часу по сторонах відкривалися бокові проходи, то широкі, то вузькі, як щілини. Несподівано з одного з них вискочив величезний червоний краб на високих дужих ногах, з піднятою вгору могутньою клешнею. Велике, вкрите панцирними щитками тіло краба погойдувалось на ламаних колінчатих ногах, як підвісна колиска. Чорні, викочені далеко вперед очі дивилися пильно, мовби розлютовані появою непрошених гостей. Павлик з переляку застиг на місці, і в одну мить його нога нижче коліна була затиснута, немов сталевими щипцями, широкою і товстою клешнею. Почувся різкий металічний скрегіт і виск. Краб уперся всіма своїми вісьмома ногами і різко смикнув Павликову ногу. Павлик крикнув і, втративши рівновагу, упав.
Горєлов, який встиг відійти на кілька кроків уперед, обернувся і, вихопивши сокирку, кинувся на краба. Не випускаючи Павликової ноги, краб піднявся ще вище на своїх витягнутих ногах і загрозливо виставив назустріч Горєлову другу клешню. Сокира з силою опустилася і одним ударом геть відтяла її. Лише після цього краб випустив Павлика і з невловимою швидкістю зник у тому ж проході, звідки тільки що так несподівано з'явився. Вся ця сцена тривала не більше хвилини, і, коли б не відтята клешня, яка валялася на кам'янистому дні, вона могла б видатися Павликові кошмарним сном.
– Яке страховище! – піднімаючись з дна, бурмотів він побілілими губами. – Він мене звалив… звалив…
– Дрібниці, Павлику, – заспокоював його Горєлов. – Я думаю, що ти упав швидше від несподіванки, ніж від ривка краба. Ну, як ти себе почуваєш? Нам треба поспішати.
– Дивіться, дивіться, Федоре Михайловичу! – злякано закричав Павлик, притискуючись до Горєлова і показуючи на прохід, в якому тільки що заховався краб. Серед уламків скель, нагромаджених біля входу у вузьку ущелину, Горєлов побачив кілька пар блискучих очей і багато клешнів, які ворушилися під ними.
– Ходімо звідси швидше, Павлику, – сказав Горєлов. – Їх тут, мабуть, немало, цих тварюк. Краще з ними не зв'язуватись.
– Ну, що ви там плентаєтесь, дозвольте вас запитати? – ввірвався раптом в їхню розмову збуджений голос Шелавіна. – Які там краби? Чи ви їх не бачили, чи що, дозвольте вас запитати? Ідіть швидше сюди! Я зробив тут чудове відкриття! Рідкісні своїм багатством золоті розсипи! Величезні, чудові самородки. Я повідомлю капітана і попрошу сюди людей з підводного човна. Я на хвилинку виключу вас і з'єднаюсь з центральним постом управління. А ви біжіть до мене…
– Але… дозвольте, дозвольте! – закричав Горєлов. – Іване Степановичу! Чи далеко ви пішли від нас?
Відповіді не було. Очевидно, Шелавін уже відключився і перейшов на хвилю підводного човна.
– Ну, як же можна так?! – обурювався Горєлов. – А що, коли він повернув кудись у боковий прохід? Де його тепер шукати?
– Зачекайте хвилину, – почувся голос зоолога. – Він поговорить з підводним човном і знову з'єднається з вами.
– Ну гаразд, – сказав Горєлов. – Підемо потихеньку вперед, Павлику.
Вони рушили далі. Павлик тепер ледве встигав за кульгаючим Горєловим. Хлопчик уже почав стомлюватись.
Зненацька десь попереду і праворуч почувся глухий короткий гуркіт, потім покотився гул і швидко затих.
Горєлов і Павлик, здивовані, зупинилися.
– Що це може бути? – тихо промовив Горєлов.
Стривожені, вони рушили далі, йшли мовчки, мимоволі уповільнюючи кроки, з острахом оглядаючись на чорні кам'яні стіни, на громаддя скель, які здавалися тепер обманливо міцними, па навислі з стін стрімчаки, які немовби загрожували в першу-ліпшу хвилину, впасти на голови бредучих внизу людей. Дно було кам'янисте, чисте від мулу, але вода навколо незрозумілим чином ставала помітно мутнішою. Золотисті хмари мулу хвилями йшли по ущелині назустріч Горєлову і Павлику, все густіше заволікаючи все довкола. Йти ставало дедалі важче, на відстані двох-трьох метрів уже не можна було нічого розгледіти.
Горєлов зупинився. Павлик злякано притиснувся до нього.
– Чому мовчить Іван Степанович? – тихо спитав Горєлов. – Невже він ще не закінчив своєї розмови з підводним човном? Я викличу його. Це неподобство – так зволікати!
Він натиснув кнопку на щитку управління в своєму патронташі і прислухався. Відповіді не було. Горєлов покликав до телефону зоолога і розповів йому, що сталося.
– Що б це могло означати? – задумливо відповів зоолог. – Треба зв'язатися з підводним човном. Може, вони ще розмовляють з Іваном Степановичем.
На виклик зоолога відповів вахтовий начальник, старший лейтенант Богров. Він повідомив, що розмовляв з Шелавіним хвилин десять тому і збирається послати до нього, на його вимогу, п'ять чоловік з команди.
Дізнавшись, що Шелавін не відповідає на виклики, що саме хвилин десять тому пролунав якийсь гуркіт, старший лейтенант наказав негайно припинити наукові роботи, всім учасникам експедиції зібратися і розпочати розшуки океанографа. При цьому старший лейтенант додав, що він прискорить вихід з підводного човна призначеного загону і просить виділити людину для пеленгування йому з того місця, де зберуться всі учасники експедиції.
Незабаром на висоті, над ущелиною, серед хмар мулу з'явилося дві туманних оранжових плями. Вони швидко опускалися, світлішали, і через хвилину на дні ущелини поряд з Горєловим та Павликом стояли зоолог з Матвєєвим.
Хоч як сильно був стривожений учений зникненням Шелавіна, він кілька разів змусиз Горєлова і Павлика описати зовнішність, розмір, забарвлення і будову краба, шкодуючи, що йому не пощастило особисто побачити це страховище.
– Ти говориш, він був тобі по коліно? Отже, приблизно сорок сантиметрів у висоту… Крупно, крупно… Правда, біля берегів Японії водиться краб пікногон – висотою до метра. Але сила! Сміливість! Ні, ні! Це зовсім незвичайний випадок! Ах, як шкода, що мені не довелося його побачити! Між іншим, це дуже розумні тварини. Але найцікавіше, що до цього сміливця швидко прийшли його товариші. Ви твердо переконані в цьому? Ви не помилилися? Може, це вам привиділося?
– Ні, ні, Арсене Давидовичу, ми обидва ясно бачили! – швидко підтвердив Павлик.
– Ой, як цікаво! Як шкода!
У висоті показалися ще дві оранжові плями, і па дно опустилися Скворешня з Маратом. Незабаром за ними показався загін, висланий підводним човном з комісаром Сьоміним на чолі. Загін ніс з собою кайла, лопати, термітні патрони, а також потужний обертовий прожектор, який міг служити сильним маяком, і ящик з акумуляторами до нього. Начальництво над об'єднаним загоном взяв на себе комісар.
З повідомлення Горєлова можна було зробити висновок, що за час, який минув, поки Павлик звільняв Горєлова з-під уламка скелі, і який потім був потрібний на боротьбу з крабом, Шелавін не міг дуже далеко піти від своїх супутників. Безперечно, він був десь поблизу – в головній або в одній з найближчих бокових ущелин, на захід від місця збору.
Комісар швидко організував розшуки. Десять чоловік повинні були обшукати найближчі бокові ущелини – п'ять з правого боку і, п'ять з лівого, в кожну ущелину по одному чоловіку. На себе комісар взяв огляд головної ущелини далі на захід. На місці для роботи з прожектором і для пеленгації із збірного пункту повинен був лишитися Павлик.
Всі швидко розійшлися.
Розділ II
НЕСПОДІВАНИЙ НАПАД
Прожектор на металевій колонці з широкою основою рівномірно обертався навколо осі, і голубий сніп його проміння повільно пересувався, то сковзаючи по чорних стінах, то далеко проникаючи в темний простір вздовж ущелини. Муть давно осіла, і вода була спокійна та прозора, як чудовий найчистіший кристал.
Навколо було тихо і пустельно. Лише зрідка мелькала тінь глибоководної риби з рядами різнокольорових вогників уздовж гнучкого тіла або проносилась зграйка світних рачків, і знову запановував непорушний спокій чорних глибин.
Павлик сидів на самітній скелі, що здіймалася майже посередині ущелини, над уламками, де-не-де розкиданими по дну.
Настрій у нього був поганий. З кожною появою тіні він здригався і насторожувався.
Минуло вже хвилин десять, як всі розійшлися на розшуки океанографа.
Павлик почав утомлюватись від безперервного нервового напруження і вичікування чогось страшного і загрозливого. Час від часу під його шолом вривалися голоси комісара Сьоміна і зоолога, які запитували, чи все благополучно навколо скелі, чи не повернувся хтось з товаришів. Але голоси лунали все рідше і рідше: можливо, що дорога, труднощі на шляху, турбота про Шелавіна змушували тих, що запитували, більше думати про розшуки, ніж про самопочуття хлопчика, який сидів у безпеці на високому самітному камені.
Коли втома починала особливо перемагати, Павлик хапав своєю металевою рукавицею колонку прожектора, оді ставало чути рівне музичне гудіння маленького мотора, що вертів прожектор. Цей звук заспокоював і підбадьорював хлопчика.
Вдалині в темряві з'явилася невеличка, оточена слабим фосфоричним світлом тінь. Це була якась риба, жителька великих глибин, що повільно наближалася по ущелині до Павликової скелі. Вона не викликала в Павлика ніякої тривоги, і він з цікавістю дивився на її тіло, яке легко ковзало в воді. Промінь прожектора пройшов під нею і на хвилину проковтнув її слабе сяйво розсіяним навколо його конуса світлом. Потім вона знову з'явилася, і стало видно кругле мускулясте, близько метра завдовжки тіло риби, її великі серповидні плавці і великий сильний хвіст. Тепер вона опинилася вже в густій іскристій туманності, що складалася з маси якихось глибоководних світних тварин – рачків чи молюсків. З несподіваною спритністю риба кинулася в гущавину цього табунця і заходилася поглинати здобич широко розкритою пащею. Зненацька, немов виринувши з тьми, з'явилася ще одна риба – невелика, оксамитночорного кольору. Її тонкий, сухий тулуб з сильним широким хвостом, довгою плоскою головою і пащею, усіяною дрібними, загнутими назад зубами, міг швидше спокусити першу рибу, як легка здобич, ніж викликати в неї якісь побоювання. Однак, незважаючи на те, що друга була втричі меншою за першу, вона сміливо наблизилась і почала крутитися навколо великої риби, звиваючись перед нею, описуючи швидкі кола, з'являючись то позаду, то збоку, але найчастіше опиняючись перед її пащею, немовби уперто і настійливо заглядаючи в очі свого величезного партнера. Велика риба, не звертаючи на неї уваги, продовжувала ліниво полювати на свою, мабуть легшу і смачнішу здобич.
Павлик з наростаючою цікавістю стежив за цією дивною сценою, не розуміючи, чого хоче маленька в'юнка риба.
І раптом, в той невловимий момент, коли велика риба, набивши пащу, закрила її, щоб зробити ковток, маленька вертуха опинилася якраз проти голови і одним навальним стрибком вчепилася широко розкритою пащею в передню частину морди свого противника.
Вражений Павлик від подиву навіть скрикнув і схопився на ноги. За всім, що було далі після цього несподіваного нападу, Павлик стежив, не спускаючи очей, з розкритим ротом і судорожно схопившись за колонку прожектора.
Велика риба, заціпенівши в першу мить від несподіванки, з силою труснула головою, мов собака, яка скидає з носа осу. Але маленький нахаба, міцно загнавши свої криві зуби в морду ворога, не зсунувся ні на йоту. Навпаки, Павликові навіть здалося, що від струшування хижак насунувся ще далі на голову противника, допомагаючи собі хвостом. Тоді велика риба, позбавлена можливості користуватися своєю єдиною зброєю – зубами, немов німа, з висячим замком на пащі, завертілася в нестямі, б'ючи на всі боки хвостом, звиваючись в кільце і випростуючись. Вона швидко кидалася вниз, шугала вгору, скажено мотала головою, намагаючись розкрити свою пащу, але маленький оксамитночорннй хижак, немовби злившись з головою ворога, висів не відриваючись. Мало того, на очах у Павлика він все далі й далі налазив на цю голову, все ширше розкриваючи свою, немов гумову пащу. Ось уже заховались у цій жахливій пащі очі великої риби. Ось уже в горло, яке роздулося, мов товста кишка, пройшла її широка кругла голова. Неначе пружна гумова рукавиця, розтягуючись і роздуваючись, маленький хижак насувався на циліндричне тіло здобичі, і кожний шалений рух її лише прискорював його просування вперед. І чим далі пролізала здобич у маленьку утробу хижака, тим сильніше розтягувалося його черево і, наростаючи в обсязі, опускалось все нижче й нижче.
Дивовижна боротьба наближалася до кінця. Очевидно, позбавлена притоку свіжої води до зябер, здобич задихалася в череві ворога і завмирала. З пащі хижака виглядала вже тільки задня частина здобичі з хвостом, що слабо ворушився. Черево маленького розбишаки роздулося у великий, в кілька разів більший за свого володаря, мішок з тонкими прозорими стінками. В широкому промені прожектора Павлик бачив крізь цю тонку оболонку невиразні обриси величезного тіла здобичі, що скрутилося в кільце, і її велику голову з мертвими, засклянілими очима. За хвилину в пащі хижака зник, нарешті, і хвіст. Маленька тридцятисантиметрова риба з непомірно великим прозорим черевом повільно піднялася і зникла в непроглядній темряві.
Минуло немало часу, раніше ніж вражений Павлик опам'ятався. Вперше йому довелося бачити, як жорстокий закон життя оголено і тісно переплітається з смертю, як смерть служить життю і підтримує його.
Голос зоолога змусив його отямитись.
– Що чути, бічо? Нічого нового?
– Нічого, Арсене Давидовичу… А у вас?
– Теж нічого, Павлику. Мені здалася підозрілою велика купа каміння, і я її довго розкидав. Тепер піду далі…
Знову повернулася тиша. Павлик оглянувся. Вдалині промайнуло кілька зелених і жовтих вогників і швидко зникли з очей. Голубий конус прожектора сковзнув високо над дном, але відбитим, розсіяним своїм світлом ледь освітив унизу па дні окремі уламки і поволі поповз далі, по чорних стінах ущелини. Та в звичайному спокої дна Павлик тепер швидше відчув, ніж побачив, якийсь неясний рух серед каміння і уламків скель. Павлик почекав повернення променя прожектора у цей бік і, нахиливши його до дна, напружено вглядівся. В ту ж мить з придушеним криком він з жахом і розгубленістю відсахнувся.
На відстані двадцяти – двадцяти п'яти метрів від скелі і далі, скільки було видно, все дно ущелини було вкрите кривавочервоним паркетом з численних шестикутних панцирних щитків, наїжачених густою, що ворушилася, паростю величезних, масивних клешень.
Полчища гігантських крабів заповнювали весь прості
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59
– Так! – промовив він, поправляючи на собі спорядження. – Добрий камінець!.. На суші лишилося б під ним від мене лише мокре місце. Та й тут, під водою, було б мені погано, коли б не скафандр. Ну, дякую, Павлику! Ходімо наздоганяти Івана Степановича.
Шелавін, очевидно, забрався вже далеко, бо вогник його довго не показувався. Горєлов, мабуть, під час падіння прибив ногу об свою металеву оболонку і шкутильгаючи йшов повільно. Однак він не скаржився і квапився з усіх сил.
Час від часу по сторонах відкривалися бокові проходи, то широкі, то вузькі, як щілини. Несподівано з одного з них вискочив величезний червоний краб на високих дужих ногах, з піднятою вгору могутньою клешнею. Велике, вкрите панцирними щитками тіло краба погойдувалось на ламаних колінчатих ногах, як підвісна колиска. Чорні, викочені далеко вперед очі дивилися пильно, мовби розлютовані появою непрошених гостей. Павлик з переляку застиг на місці, і в одну мить його нога нижче коліна була затиснута, немов сталевими щипцями, широкою і товстою клешнею. Почувся різкий металічний скрегіт і виск. Краб уперся всіма своїми вісьмома ногами і різко смикнув Павликову ногу. Павлик крикнув і, втративши рівновагу, упав.
Горєлов, який встиг відійти на кілька кроків уперед, обернувся і, вихопивши сокирку, кинувся на краба. Не випускаючи Павликової ноги, краб піднявся ще вище на своїх витягнутих ногах і загрозливо виставив назустріч Горєлову другу клешню. Сокира з силою опустилася і одним ударом геть відтяла її. Лише після цього краб випустив Павлика і з невловимою швидкістю зник у тому ж проході, звідки тільки що так несподівано з'явився. Вся ця сцена тривала не більше хвилини, і, коли б не відтята клешня, яка валялася на кам'янистому дні, вона могла б видатися Павликові кошмарним сном.
– Яке страховище! – піднімаючись з дна, бурмотів він побілілими губами. – Він мене звалив… звалив…
– Дрібниці, Павлику, – заспокоював його Горєлов. – Я думаю, що ти упав швидше від несподіванки, ніж від ривка краба. Ну, як ти себе почуваєш? Нам треба поспішати.
– Дивіться, дивіться, Федоре Михайловичу! – злякано закричав Павлик, притискуючись до Горєлова і показуючи на прохід, в якому тільки що заховався краб. Серед уламків скель, нагромаджених біля входу у вузьку ущелину, Горєлов побачив кілька пар блискучих очей і багато клешнів, які ворушилися під ними.
– Ходімо звідси швидше, Павлику, – сказав Горєлов. – Їх тут, мабуть, немало, цих тварюк. Краще з ними не зв'язуватись.
– Ну, що ви там плентаєтесь, дозвольте вас запитати? – ввірвався раптом в їхню розмову збуджений голос Шелавіна. – Які там краби? Чи ви їх не бачили, чи що, дозвольте вас запитати? Ідіть швидше сюди! Я зробив тут чудове відкриття! Рідкісні своїм багатством золоті розсипи! Величезні, чудові самородки. Я повідомлю капітана і попрошу сюди людей з підводного човна. Я на хвилинку виключу вас і з'єднаюсь з центральним постом управління. А ви біжіть до мене…
– Але… дозвольте, дозвольте! – закричав Горєлов. – Іване Степановичу! Чи далеко ви пішли від нас?
Відповіді не було. Очевидно, Шелавін уже відключився і перейшов на хвилю підводного човна.
– Ну, як же можна так?! – обурювався Горєлов. – А що, коли він повернув кудись у боковий прохід? Де його тепер шукати?
– Зачекайте хвилину, – почувся голос зоолога. – Він поговорить з підводним човном і знову з'єднається з вами.
– Ну гаразд, – сказав Горєлов. – Підемо потихеньку вперед, Павлику.
Вони рушили далі. Павлик тепер ледве встигав за кульгаючим Горєловим. Хлопчик уже почав стомлюватись.
Зненацька десь попереду і праворуч почувся глухий короткий гуркіт, потім покотився гул і швидко затих.
Горєлов і Павлик, здивовані, зупинилися.
– Що це може бути? – тихо промовив Горєлов.
Стривожені, вони рушили далі, йшли мовчки, мимоволі уповільнюючи кроки, з острахом оглядаючись на чорні кам'яні стіни, на громаддя скель, які здавалися тепер обманливо міцними, па навислі з стін стрімчаки, які немовби загрожували в першу-ліпшу хвилину, впасти на голови бредучих внизу людей. Дно було кам'янисте, чисте від мулу, але вода навколо незрозумілим чином ставала помітно мутнішою. Золотисті хмари мулу хвилями йшли по ущелині назустріч Горєлову і Павлику, все густіше заволікаючи все довкола. Йти ставало дедалі важче, на відстані двох-трьох метрів уже не можна було нічого розгледіти.
Горєлов зупинився. Павлик злякано притиснувся до нього.
– Чому мовчить Іван Степанович? – тихо спитав Горєлов. – Невже він ще не закінчив своєї розмови з підводним човном? Я викличу його. Це неподобство – так зволікати!
Він натиснув кнопку на щитку управління в своєму патронташі і прислухався. Відповіді не було. Горєлов покликав до телефону зоолога і розповів йому, що сталося.
– Що б це могло означати? – задумливо відповів зоолог. – Треба зв'язатися з підводним човном. Може, вони ще розмовляють з Іваном Степановичем.
На виклик зоолога відповів вахтовий начальник, старший лейтенант Богров. Він повідомив, що розмовляв з Шелавіним хвилин десять тому і збирається послати до нього, на його вимогу, п'ять чоловік з команди.
Дізнавшись, що Шелавін не відповідає на виклики, що саме хвилин десять тому пролунав якийсь гуркіт, старший лейтенант наказав негайно припинити наукові роботи, всім учасникам експедиції зібратися і розпочати розшуки океанографа. При цьому старший лейтенант додав, що він прискорить вихід з підводного човна призначеного загону і просить виділити людину для пеленгування йому з того місця, де зберуться всі учасники експедиції.
Незабаром на висоті, над ущелиною, серед хмар мулу з'явилося дві туманних оранжових плями. Вони швидко опускалися, світлішали, і через хвилину на дні ущелини поряд з Горєловим та Павликом стояли зоолог з Матвєєвим.
Хоч як сильно був стривожений учений зникненням Шелавіна, він кілька разів змусиз Горєлова і Павлика описати зовнішність, розмір, забарвлення і будову краба, шкодуючи, що йому не пощастило особисто побачити це страховище.
– Ти говориш, він був тобі по коліно? Отже, приблизно сорок сантиметрів у висоту… Крупно, крупно… Правда, біля берегів Японії водиться краб пікногон – висотою до метра. Але сила! Сміливість! Ні, ні! Це зовсім незвичайний випадок! Ах, як шкода, що мені не довелося його побачити! Між іншим, це дуже розумні тварини. Але найцікавіше, що до цього сміливця швидко прийшли його товариші. Ви твердо переконані в цьому? Ви не помилилися? Може, це вам привиділося?
– Ні, ні, Арсене Давидовичу, ми обидва ясно бачили! – швидко підтвердив Павлик.
– Ой, як цікаво! Як шкода!
У висоті показалися ще дві оранжові плями, і па дно опустилися Скворешня з Маратом. Незабаром за ними показався загін, висланий підводним човном з комісаром Сьоміним на чолі. Загін ніс з собою кайла, лопати, термітні патрони, а також потужний обертовий прожектор, який міг служити сильним маяком, і ящик з акумуляторами до нього. Начальництво над об'єднаним загоном взяв на себе комісар.
З повідомлення Горєлова можна було зробити висновок, що за час, який минув, поки Павлик звільняв Горєлова з-під уламка скелі, і який потім був потрібний на боротьбу з крабом, Шелавін не міг дуже далеко піти від своїх супутників. Безперечно, він був десь поблизу – в головній або в одній з найближчих бокових ущелин, на захід від місця збору.
Комісар швидко організував розшуки. Десять чоловік повинні були обшукати найближчі бокові ущелини – п'ять з правого боку і, п'ять з лівого, в кожну ущелину по одному чоловіку. На себе комісар взяв огляд головної ущелини далі на захід. На місці для роботи з прожектором і для пеленгації із збірного пункту повинен був лишитися Павлик.
Всі швидко розійшлися.
Розділ II
НЕСПОДІВАНИЙ НАПАД
Прожектор на металевій колонці з широкою основою рівномірно обертався навколо осі, і голубий сніп його проміння повільно пересувався, то сковзаючи по чорних стінах, то далеко проникаючи в темний простір вздовж ущелини. Муть давно осіла, і вода була спокійна та прозора, як чудовий найчистіший кристал.
Навколо було тихо і пустельно. Лише зрідка мелькала тінь глибоководної риби з рядами різнокольорових вогників уздовж гнучкого тіла або проносилась зграйка світних рачків, і знову запановував непорушний спокій чорних глибин.
Павлик сидів на самітній скелі, що здіймалася майже посередині ущелини, над уламками, де-не-де розкиданими по дну.
Настрій у нього був поганий. З кожною появою тіні він здригався і насторожувався.
Минуло вже хвилин десять, як всі розійшлися на розшуки океанографа.
Павлик почав утомлюватись від безперервного нервового напруження і вичікування чогось страшного і загрозливого. Час від часу під його шолом вривалися голоси комісара Сьоміна і зоолога, які запитували, чи все благополучно навколо скелі, чи не повернувся хтось з товаришів. Але голоси лунали все рідше і рідше: можливо, що дорога, труднощі на шляху, турбота про Шелавіна змушували тих, що запитували, більше думати про розшуки, ніж про самопочуття хлопчика, який сидів у безпеці на високому самітному камені.
Коли втома починала особливо перемагати, Павлик хапав своєю металевою рукавицею колонку прожектора, оді ставало чути рівне музичне гудіння маленького мотора, що вертів прожектор. Цей звук заспокоював і підбадьорював хлопчика.
Вдалині в темряві з'явилася невеличка, оточена слабим фосфоричним світлом тінь. Це була якась риба, жителька великих глибин, що повільно наближалася по ущелині до Павликової скелі. Вона не викликала в Павлика ніякої тривоги, і він з цікавістю дивився на її тіло, яке легко ковзало в воді. Промінь прожектора пройшов під нею і на хвилину проковтнув її слабе сяйво розсіяним навколо його конуса світлом. Потім вона знову з'явилася, і стало видно кругле мускулясте, близько метра завдовжки тіло риби, її великі серповидні плавці і великий сильний хвіст. Тепер вона опинилася вже в густій іскристій туманності, що складалася з маси якихось глибоководних світних тварин – рачків чи молюсків. З несподіваною спритністю риба кинулася в гущавину цього табунця і заходилася поглинати здобич широко розкритою пащею. Зненацька, немов виринувши з тьми, з'явилася ще одна риба – невелика, оксамитночорного кольору. Її тонкий, сухий тулуб з сильним широким хвостом, довгою плоскою головою і пащею, усіяною дрібними, загнутими назад зубами, міг швидше спокусити першу рибу, як легка здобич, ніж викликати в неї якісь побоювання. Однак, незважаючи на те, що друга була втричі меншою за першу, вона сміливо наблизилась і почала крутитися навколо великої риби, звиваючись перед нею, описуючи швидкі кола, з'являючись то позаду, то збоку, але найчастіше опиняючись перед її пащею, немовби уперто і настійливо заглядаючи в очі свого величезного партнера. Велика риба, не звертаючи на неї уваги, продовжувала ліниво полювати на свою, мабуть легшу і смачнішу здобич.
Павлик з наростаючою цікавістю стежив за цією дивною сценою, не розуміючи, чого хоче маленька в'юнка риба.
І раптом, в той невловимий момент, коли велика риба, набивши пащу, закрила її, щоб зробити ковток, маленька вертуха опинилася якраз проти голови і одним навальним стрибком вчепилася широко розкритою пащею в передню частину морди свого противника.
Вражений Павлик від подиву навіть скрикнув і схопився на ноги. За всім, що було далі після цього несподіваного нападу, Павлик стежив, не спускаючи очей, з розкритим ротом і судорожно схопившись за колонку прожектора.
Велика риба, заціпенівши в першу мить від несподіванки, з силою труснула головою, мов собака, яка скидає з носа осу. Але маленький нахаба, міцно загнавши свої криві зуби в морду ворога, не зсунувся ні на йоту. Навпаки, Павликові навіть здалося, що від струшування хижак насунувся ще далі на голову противника, допомагаючи собі хвостом. Тоді велика риба, позбавлена можливості користуватися своєю єдиною зброєю – зубами, немов німа, з висячим замком на пащі, завертілася в нестямі, б'ючи на всі боки хвостом, звиваючись в кільце і випростуючись. Вона швидко кидалася вниз, шугала вгору, скажено мотала головою, намагаючись розкрити свою пащу, але маленький оксамитночорннй хижак, немовби злившись з головою ворога, висів не відриваючись. Мало того, на очах у Павлика він все далі й далі налазив на цю голову, все ширше розкриваючи свою, немов гумову пащу. Ось уже заховались у цій жахливій пащі очі великої риби. Ось уже в горло, яке роздулося, мов товста кишка, пройшла її широка кругла голова. Неначе пружна гумова рукавиця, розтягуючись і роздуваючись, маленький хижак насувався на циліндричне тіло здобичі, і кожний шалений рух її лише прискорював його просування вперед. І чим далі пролізала здобич у маленьку утробу хижака, тим сильніше розтягувалося його черево і, наростаючи в обсязі, опускалось все нижче й нижче.
Дивовижна боротьба наближалася до кінця. Очевидно, позбавлена притоку свіжої води до зябер, здобич задихалася в череві ворога і завмирала. З пащі хижака виглядала вже тільки задня частина здобичі з хвостом, що слабо ворушився. Черево маленького розбишаки роздулося у великий, в кілька разів більший за свого володаря, мішок з тонкими прозорими стінками. В широкому промені прожектора Павлик бачив крізь цю тонку оболонку невиразні обриси величезного тіла здобичі, що скрутилося в кільце, і її велику голову з мертвими, засклянілими очима. За хвилину в пащі хижака зник, нарешті, і хвіст. Маленька тридцятисантиметрова риба з непомірно великим прозорим черевом повільно піднялася і зникла в непроглядній темряві.
Минуло немало часу, раніше ніж вражений Павлик опам'ятався. Вперше йому довелося бачити, як жорстокий закон життя оголено і тісно переплітається з смертю, як смерть служить життю і підтримує його.
Голос зоолога змусив його отямитись.
– Що чути, бічо? Нічого нового?
– Нічого, Арсене Давидовичу… А у вас?
– Теж нічого, Павлику. Мені здалася підозрілою велика купа каміння, і я її довго розкидав. Тепер піду далі…
Знову повернулася тиша. Павлик оглянувся. Вдалині промайнуло кілька зелених і жовтих вогників і швидко зникли з очей. Голубий конус прожектора сковзнув високо над дном, але відбитим, розсіяним своїм світлом ледь освітив унизу па дні окремі уламки і поволі поповз далі, по чорних стінах ущелини. Та в звичайному спокої дна Павлик тепер швидше відчув, ніж побачив, якийсь неясний рух серед каміння і уламків скель. Павлик почекав повернення променя прожектора у цей бік і, нахиливши його до дна, напружено вглядівся. В ту ж мить з придушеним криком він з жахом і розгубленістю відсахнувся.
На відстані двадцяти – двадцяти п'яти метрів від скелі і далі, скільки було видно, все дно ущелини було вкрите кривавочервоним паркетом з численних шестикутних панцирних щитків, наїжачених густою, що ворушилася, паростю величезних, масивних клешень.
Полчища гігантських крабів заповнювали весь прості
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59