Григорий Борисович Адамов
Таємниця двох океанів

Григорий Адамов
Таємниця двох океанів

Частина перша
НЕЗВИЧАЙНИЙ КОРАБЕЛЬ

Розділ І
ПЕРЕРВАНА РОЗМОВА

До світанку лишалось уже небагато.
Із кімнати на чотирнадцятому поверсі крізь шпарку між щільними портьєрами у вологу темряву двору пробивалася слаба, ледве помітна смужка світла.
Маленька настільна лампа під низьким чорним абажуром кидала яскравий конус світла на невелику діляночку географічної карти, розкладеної на столі. Усе навколо губилося в густих сутінках.
Дві людини схилилися над картою. Їхні обличчя були невиразні, в півтемряві поблискували лише очі: одні – вузькі, косо поставлені, тьмяні, непроникні; другі – великі, палаючі, глибоко запалі в чорноту орбіт. Неясними контурами проступали постаті них людей.
Людина, що сиділа біля столу, видимо, невелика на зріст, коренаста і сильна, з виправкою військового, підняла голову і, не відриваючи пальця від крапки в центрі Атлантичного океану, запитала:
– Точні координати Саргассової станції невідомі?
– Ні, капітане.
– Я вас неодноразово просив, Крок, не називати мене так.
Крок випрямився. Він був дуже високий на зріст, широкий в кістках, з довгими руками.
– Пробачте, Матвію Петровичу, – промовив він глухим голосом. – Я все забуваю про це.
– Ваша забутливість може нам коли-небудь дуже дорого коштувати. Якщо ви для мене Крок, і тільки Крок, то і я для вас – запам'ятайте раз і назавжди – лише якут, інженер, Матвій Петрович Івашов.
Матвій Петрович говорив надто правильною російською мовою, з твердими, ясними закінченнями слів, з тією правильністю, яка найлегше видає іноземця.
– Слухаю, Матвію Петровичу. Більше цього не буде. Повторюю, координати поки що мені невідомі. Я про них дізнаюся лише на місці. Гадаю, що станція буде десь тут, у цьому районі.
Він поклав у яскраво освітлене коло на карті широку руку з довгими сильними пальцями і гостро заструганим олівцем обвів невеликий простір на схід від Багамських островів.
– Ну, цього, звичайно, мало. Як тільки точні координати стануть вам відомі, передайте їх на «Леді Макбет». Вона вкаже вам, коли треба пустити пояси. Ваші позивні – ІНА2, позивні «Леді Макбет» – ЕЦІТ.
– Слухаю, Матвію Петровичу. Їй відомо, що гідроплан повинен буде взяти мене?
– Звичайно… (Кроку показалася на обличчі Матвія Петровича тінь люб'язної посмішки.) Ми не допустимо, щоб Ганна Миколаївна виплакала свої чарівні оченята за своїм нареченим.
Крок стримано вклонився, помовчав, потім нерішуче промовив:
– Я хотів би, Матвію Петровичу, ще раз повторити наші умови: я зобов'язаний повідомити вам координати першої тривалої зупинки – і більше нічого. Ви, з свого боку, повинні були домогтися негайного звільнення Ганни
Миколаївни. Сподіваюсь, що тепер, після того як я погодився на ці умови, вона вільна?
– Я певний цього… Як тільки ми з вами домовились, я негайно послав радіограму. Щождо наших умов, то ми чекаємо від вас тільки повідомлення координат з тривалих зупинок по всьому шляху слідування судна.
Крок здригнувся і поспішно, з тривогою в голосі сказав:
– Як? По всьому шляху слідування? Адже говорилося тільки про першу станцію! І після першого ж мого повідомлення мене повинен був узяти гідроплан з «Леді Макбет». Я не розумію, Матвію Петровичу… Ви ставите тепер нові умови. Ми про це не говорили.
– Ну, Крок, хіба це так уже важливо? Головний штаб вніс ці незначні зміни, передбачаючи різні випадковості, які можуть перешкодити нам використати ваше перше повідомлення. Чи варто з приводу цього сваритися? Єдиним неприємним наслідком для вас може бути лише затримка з переходом на наше судно.
– Ні, ні, Матвію Петровичу! – схвильовано заперечив Крок. – Виходить, що я змушений систематично інформувати вас? Це не те… Це – занадто.
– Яка різниця, дорогий Крок, – зневажливо посміхнувся Матвій Петрович, – один раз чи два-три рази? По суті, це те саме. А втім, якщо це вас не влаштовує, у мене ще є час повідомити головному штабові про вашу відмову. Ганна Миколаївна, мабуть, з гірким подивом сприйме своє повернення в незатишну обстановку, яку вона щойно залишила.
Широко ступаючи, Крок кілька разів пройшовся по кімнаті, нервово потираючи рукою своє голене підборіддя. Нарешті він зупинився біля столу і хрипло сказав:
– Матвію Петровичу, я не заперечую. Але я хочу бути впевненим. Ви повинні дати мені слово дворянина… слово самурая, що з цього моменту Ганна Миколаївна зовсім виключається з гри і що за всіх обставин я буду знятий із судна до його прибуття в кінцевий пункт.
– Крок! Ви можете не сумніватися, що ваші бажання будуть виконані точно. Даю вам слово! До речі, Крок, коли судно має закінчити свій рейс? Ви розумієте, наскільки нам необхідно це знати в зв'язку з вашою другою вимогою?
Крок мовчав, опустивши голову. Смужка світла упала на його високий лоб; дрібненькі краплини поту поблискували на ньому. Крок дістав хусточку і витер піт, важко дихаючи і продовжуючи мовчати.
– Ну, – наполягав Матвій Петрович, не дочекавшись відповіді, – чого ви соромитесь? Як ми зможемо підготувати ваш перехід на наш корабель, не знаючи, скільки часу в нашому розпорядженні?
– Я не знаю, – глухо відповів Крок, не підводячи голови і опускаючись на стілець по другий бік столу.
– Цього не може бути! – різко заперечив Матвій Петрович, ударивши долонею по карті. – Ви вимагаєте від мене зобов'язань, не даючи мені змоги виконати їх! Це нелогічно. І, зрештою, яка різниця між інформацією про координати і інформацією про строк прибуття? Чому ви першу можете давати, а від другої відмовляєтесь? Типове протиріччя широкої слов'янської душі.
Матвій Петрович з досадою відкинувся на спинку стільця, закинув ногу на ногу і забарабанив пальцями по столу.
– Перестаньте маніритися і ламатися, Крок! – рішуче продовжував він після хвилинної мовчанки. – Я повинен знати строк. Якщо ви не скажете, то наша угода анулюється. І не тільки угода – ми більше не будемо зацікавлені у вашому благополуччі. Не забувайте, що всі ваші розписки старий Абросимов передав у наше розпорядження. І ваша записка до мене теж зберігається надійно… Ну! – з досадою і нетерпінням закінчив Матвій Петрович. – Строк! Строк! Чи варто сваритися друзям через таку дрібницю!
Крок рвучко встав із стільця, швидко пройшовся двічі по кімнаті і, різко зупинившись біля столу, запинаючись, промовив:
– Гаразд… Але я не впевнений… Я чув, що строк призначено на двадцять третє серпня…
Наче від удару електричного струму, Матвій Петрович підскочив і тут же повільно опустився на стілець. Коричневожовте обличчя його закам'яніло, очі заховалися під опущеними повіками.
– Он як! – пробубонів він, очевидно ледве тамуючії хвилювання. – Двадцять третє серпня? Це… це дуже цікаво…
Помовчавши, він продовжував уже спокійніше:
– Тепер все ясно, любий Крок. Звичайно, до двадцять третього серпня ми встигнемо зняти вас із судна. «Леді Макбет» чи інший наш корабель своєчасно дасть вам знати про це…
І, ніби забувши про присутність Крока, втупивши очі в простір він повільно й роздумливо повторив:
– Двадцять третього серпня… Що це? Випадковість?.. Чи їм стало відомо?..
Нарешті Матвій Петрович стріпнувся, взяв олівець і, побавившись ним, змінив розмову.
– Що ви думаєте, Крок, робити, коли приїдете до нас? Адже ви будете багатою людиною… – І, стримано посміхнувшись, додав: – Власником прекрасної дружини… і не менш шановного тестя.
– Не знаю ще, Матвію Петровичу, – глухо і неохоче відповів Крок, – Може, поїду в Америку. Мене неодноразово запрошували туди на роботу.
– О Крок! – обережно сказав Матвій Петрович. – Якщо ви маєте намір продовжувати працювати, невже ви думаєте, що вас, талановитого інженера, спеціаліста по реактивних двигунах, недостатньо оцінять у моїй країні? Я сподіваюсь, коли ви поживете в нас, то зміните свою думку і свої наміри… Ну-с, а тепер повернемось до справи. – Матвій Петрович нахилився над картою і продовжував: – У наступному, найзручнішому пункті – Гібралтарі – на вас буде чекати…
Зненацька, не закінчивши фрази, він підняв голову і прислухався. Стривожений Крок повернув обличчя до дверей і завмер. У мертвій тиші, що наступила, донеслись віддалені, ледве чутні шурхіт і рух.
Матвій Петрович м'яко, нечутно, як кішка, схопився з стільця.
– Увага! – прошепотів він. – Усі документи і папери про похід – на стіл!
Він вихопив з бічної кишені редингота кілька тонких папірців з рядками цифр, кресленнями, малюнками і шпурнув усе це на стіл. Потім, кинувшись в один із кутків кімнати, швидко, зле тихо висунув із високої шифоньєрки ящик, згріб у жменю все, що там було, і теж кинув на стіл.
Крок у цей час тремтячими руками шарив у своїх кишенях, дістаючи звідти папірці. Його рухи зовсім не були схожі на швидкі, чіткі, упевнені рухи Матвія Петровича. Крок безладно хлопав себе по кишенях, викидав із них на стіл записки, тут же знову хапав їх, пробігав очима, деякі клав знову в кишеню, щоб у ту ж мить знову вихопити і покласти на стіл.
– Ви певні, що це… що це… до нас? – запитав він глухим переривчастим шепотом.
– Так! – коротко кинув Матвій Петрович і, нахилившись, витяг з-під ліжка великий емальований таз..
У передпокої почувся короткий дзвінок. Крок похитнувся і обіперся рукою об стілець. Навіть крізь півтемряву кімнати можна було помітити, як зблідло його обличчя.
– Кидайте всі ці папери в таз! – наказав Матвій Петрович.
В'ялими, неслухняними руками Крок схопив папери із стола і побіг з ними до таза. Кілька папірців, тріпочачись і гойдаючись, упали на підлогу.
– Ви збожеволіли! – прошипів Матвій Петрович, підбираючи папірці. – Ви нас погубите!
Розітнувся другий, тривалий і різкий дзвінок.
– Підпаліть папери і швидше одягайте плащ! Матвій Петрович, виявляючи несподівану силу, почав
присувати до дверей важку книжкову шафу. З передпокою почувся гучний удар, другий і потім тріск дерева. Сірники ламалися, спалахували і гасли в тремтячих руках Крока.
– Прокляття! – Еилаявся Матвій Петрович. – Ви завжди будете таким боягузом? Давайте сірники! Одягніть плащ і – у вікно! Швидко!
Передпокій наповнився стриманим гомоном і тупотом ніг. Почувся владний голос:
– Івашов, відчиніть! Ми знаємо, що ви тут!
В кутку кімнати спалахнуло яскраве полум'я і на мить освітило згорблену постать Крока, загорнуту в чорний широкий і довгий, до п'ят, плащ, і дебелу, кремезну постать Матвія Петровича.
Матвій Петрович одним стрибком опинився біля столу, погасив лампу і штовхнув Крока до вікна.
– Ваше життя тепер дорожче за моє, – прошепотів він, всовуючи йому в руку шнур з петлею. – 3 вашим життям зв'язаний успіх всієї справи. Рятуйтесь! Я їх затримаю тут скільки зможу і піду слідом за вами. Стрибайте і зараз же смикніть за петлю!
Він розсунув важкі портьєри і відчинив вікно. В обличчя війнула волога свіжість, дрібні бризки вкрили підвіконня. Вдалині, з чорноти ночі, крізь дощ і водяний пил пробивались рідкі, оточені оранжовим ореолом вогні окраїнних вулиць Ленінграда.
Двері, підтримувані важкою шафою, уже тріщали під натиском.
Крок стояв на підвіконні, переступаючи з ноги на ногу і судорожно вчепившись однією рукою за раму вікна. Під ним чорніла безодня в чотирнадцять поверхів.
– Та стрибайте ж, чорт вас візьми! – майже задихаючись від люті, проричав Матвій Петрович і, рвонувши Крока за руку, з усієї сили штовхнув його в темряву.
З здавленим криком Крок полетів униз, і зараз же щось хлопнуло, як пробка, що вилітає з пляшки шампанського.
Матвій Петрович виглянув з вікна, прислухався, задоволено кивнув головою і повернувся до дверей. У слабкому світлі згасаючого паперового вогнища він помітив, як шафа загрозливо хитнулася під натиском із передпокою. Поворушивши на бігу паперову купу в тазу, Матвій Петрович кинувся до барикади.
В ту ж мить могутній удар зірвав двері з петель і перекинув високу важку шафу. Гуркіт, тріск, брязкіт розбитого скла заповнили кімнату.
Через зірвані двері по шафі, що впала, вбігли люди. Лампи, які спалахнули, освітили розсипані на підлозі книги і осколки скла, серед яких нерухомо лежав на підлозі придавлений шафою Матвій Петрович. Кров з розбитої голови залила його обличчя, руки були розкинуті.
– Єрофєєв і Петров, звільніть пораненого! – почулася команда. – Максимов! Викликати медкарету! Коваленко, до мене! Допоможіть гасити вогонь! Зірвіть портьєру!
Молодий командир, з відзнаками лейтенанта державної безпеки, підбіг до таза. Вихопивши з рук Коваленка портьєру, він накинув її на запалені папери.
– Тримайте портьєру, поки вогонь зовсім не погасне, – звернувся він до свого помічника. – Не придавлюйте паперів, щоб не зіпсувати попелу…
Лейтенант повернувся до пораненого, який лежав уже на широкому шкіряному дивані. Єрофєєв і Петров змивали кров з його голови. Через хвилину почувся легкий стогін. Матвій Петрович відкрив очі, і перше, що він побачив, був молодий командир, який схилився над ним і пильно вдивлявся в його обличчя.
– Здрастуйте, капітане Маеда… Як ви себе почуваєте?
Матвій Петрович підняв трохи голозу, швидко оглянув кімнату і, заплющивши очі, відкинувся на подушку.
– Я протестую… проти цього дикого нападу… Вимагаю негайно доставити мене в консульство, – промовив він слабим голосом.
– Квартира радянського підданого інженера Івашова, наскільки мені відомо, не користується правами екстериторіальності, – посміхнувшись, відповів лейтенант. – Вам слід було відчинити двері і назвати себе, капітане. Може, ми зуміли б тоді зробити церемонію нашого знайомства не такою хворобливою.
Матвій Петрович нічого не відповів і продовжував нерухомо лежати з заплющеними очима.
– Здається, знепритомнів, – зауважив Єрофєєв. До кімнати зайшов Максимов.
– Медкарета через десять хвилин прибуде, товаришу лейтенант, – доповів він.
– Чудово! Вони його приведуть до пам'яті, а поки що зробіть йому першу перев'язку. Потім обслідуєте цю кімнату. Єрофєєв, Петров і Коваленко – решту приміщень. Сергєєв залишиться зі мною. Всі знайдені папери – сюди, на стіл. Робити все максимально швидко і уважно!
Він повернувся до кутка. Накритий портьєрою таз зовсім перестав куріти. Очі лейтенанта зненацька зупинились на портьєрах іншого вікна, які колихалися від вітру. Він швидко кинувся туди.
– Сергєєв, це ви відчинили вікно?
– Ні, товаришу лейтенант. Воно, мабуть, було й раніше відчинене.
Підбігши до вікна, лейтенант різким рухом розсунув портьєри і виглянув. Внизу, в густій чорноті, не видно було землі.
Лейтенант захлопнув вікно.
– Сергєєв, лампу сюди!
Під яскравим світлом настільної лампи лейтенант крізь сильну лупу сантиметр за сантиметром уважно вивчав пі
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59