наміри, намагаючись працювати над ними лише на самоті, коли нікого не було в лабораторії. Бували, проте, дні, коли він не доторкався до цієї роботи і похмуро крокував по лабораторії або, кинувши все, одягав скафандр і йшов бродити по дну океану – сам або з Маратом і Павликом.
І сьогодні, коли він, у відчаї відкинувши триногу табуретку, встав і почав, куйовджачи волосся, ходити по лабораторії, поява Марата дуже обрадувала його.
– Ну що ти тут бродиш на самоті, Цой? – запитав Марат, кинувши погляд на лабораторний стіл з ознаками пезакінченої, залишеної насередині роботи. – Якщо не працюється, ходімо зі мною на дно. У мене деякі доручення від Скворешні…
– Не працюється?! – роздратовано повторив Цой і, наче його прорвало, з відчаєм у голосі вигукнув: – Це не робота, а мука!..
– Я вже давно помітив, що в тебе іноді препоганющий настрій, – обережно кинув Марат.
– Як влізе в голову якась ідея, і ні вдень, ні вночі не дає тобі спокою… – заговорив Цой, опускаючись на табуретку і стискуючи голову долонями, – коли вона то дається в руки, то вислизає, немов знущається над тобою… Коли б ти знав, Марате, як це важко! Мені здавалося, що я на порозі великого відкриття.
– Відкриття?! – стрепенувся Марат, наче бойовий кінь, що насторожує вуха при перших звуках труби. – О, Цой! Якщо це не секрет…
За короткий час спільного плавання на «Піонері» вся команда встигла вже дізнатися про слабе місце комсомольця Марата – його непереборну пристрасть до винахідництва, до нових, несподіваних проектів, до грандіозних ідей підкорення природи. Не було жодної галузі науки і техніки, хоч трохи знайомої йому, щоб при першому ж зіткненні з її гострими, не розв'язаними ще проблемами Марат не відгукувався на них якимись приголомшливими пропозиціями чи проектами. Жвавий, рухливий, надзвичайно допитливий, він з таким запалом і захопленням повідомляв кожному, хто не відмовлявся слухати, деталі своїх проектів і відкриттів, що команда підводного човна у вільні від роботи години подовгу заслухувалась, коли Марат починав розповідати про грандіозні, чудові наслідки, які обов'язково принесе людству реалізація його проектів. Виступаючи на заняттях у наукових гуртках, Марат завжди вносив у них пожвавлення, і учасники чекали в таких випадках чогось нового, що викликає гарячу суперечку чи цікаву дискусію. Так і зараз, дізнавшись про якесь відкриття, над яким працював Цой, Марат стрепенувся. Очі його заблищали, в голосі почулися нотки благання, навіть непокірний чубок на тім'ї ніби піднявся ще вище.
Цой гірко посміхнувся і сказав:
– На жаль, це швидше відкриття, що тільки передбачалося… мрії молодої, недосвідченої, захопленої людини.
– Не втрачай бадьорості, Цой, голубе, – сказав Марат, сідаючи поряд на сусідню табуретку і кладучи руку на коліно друга. – Тільки ті люди, які захоплюються, роблять справжні, великі відкриття. В чому справа? Скажи…
Цой знову помовчав і потім, після деякого вагання, тихо почав:
– Коли Арсен Давидович пояснив випадковістю присутність розчиненого золота в крові цього клятого молюска імені Лордкіпанідзе, я в душі не погодився з ним. Випадковість у природі трапляється рідко… Не можна спиратися на неї. Все повинно мати закономірне пояснення. Невже так густо розкидані по дну океану ці золоті розсипи?! І я згадав, що весь Світовий океан являє собою гігантський золотий розсип… Вся тисяча триста мільйонів кубічних кілометрів океанських вод насичені золотом! Ти це мусиш знати. Адже в морській воді ти знайдеш дуже багато елементів, які є в земній корі. В більшій чи меншій кількості, багато чого навіть в мікроскопічних долях процента, але знайдеш. Тут – все, починаючи від кисню, водню, звичайної кухонної солі до заліза, срібла, золота і навіть радію. Або в чистому вигляді, або у вигляді різних хімічних сполук з іншими елементами. В морській воді головну роль відіграють, звичайно, кисень і водень, які, власне, і утворюють воду. Якщо вона має в собі ці елементи в розмірі дев'яносто шести з половиною процентів своєї ваги, то хлору в ній всього два проценти, натрію – один і чотирнадцять сотих процента, магнію, сірки, кальцію, брому, рубідію – соті і тисячні частки процента, а, скажімо, золота – мізерні, мільйонні частки процента. Але якщо помножити ці мізерні кількості золота на мільярди тонн води Світового океану, то в ній виявляться сотні мільйонів тонн золота?
– От коли б навчитися добувати це золото! – замріяно промовив Марат. – Ото була б валюта! Грандіозний, невичерпний золотий фонд Радянського Союзу! Хтось уже, мабуть, намагався добувати його, Цой?
– Ну, звісно! Скільки разів! Але нічого не виходило! Всі спроби закінчувалися невдачею. Тобто, добувати-то його добували, але шкурка вичинки не варта. Якщо добували міліграм золота, то коштувало це – просто для порівняння скажу – цілий грам золота. Видобуток виявився невигідним. Якщо людина не може в достатній кількості вилучити золота з морської води з допомогою найскладніших методів, то я подумав, що це може зробити молюск…
– Он як… – повільно протяг Марат. – Але… але ж в океані, ти сам казав, золото слабо розчинене в воді, а в крові молюска воно знаходиться в дуже концентрованому вигляді. Адже це не одне й те саме…
– Звичайно, не одне й те саме. Але хіба всі тварини і рослини океану не користуються розчиненими в мізерних долях у воді океану елементами для будови цілих частин свого організму. Візьми, наприклад, кальцій. В морській воді його лише п'ять сотих процента, а в ма-дрепорових і норитових коралах окис кальцію або вапна міститься в кількості до п'ятдесяти трьох процентів їх сирої ваги; в деяких молюсках її навіть більше за шістдесят процентів. Або кремній. У морській воді він міститься в кількості одної-двох десятитисячних частин процента, а в кремінних губках він становить до дев'яноста процентів їх сирої ваги! Є водяні організми, в яких концентрація того чи іншого елемента в тисячу разів більша, ніж концентрація цього ж елемента в навколишній воді.
– Ага! Ага! Ну, ну! – збуджено вертівся на табуретці Марат. – Я починаю розуміти!.. Говори, Цойчику, говори…
– Як же це відбувається? – продовжував Цой, заражаючись хвилюванням Марата. – Солі різних елементів легко проникають крізь тонку оболонку водяних організмів і сполучаються там з органічними речовинами. При цьому вони переходять в колоїдальну форму і внаслідок цього втрачають уже здатність вийти назад у навколишню воду. Організм затримує в собі ці елементи, використовуючи їх для харчування, будови кістяка черепашки, а іноді і невідомо ще, для яких саме потреб. Ось я і подумав…
– Ура! Я зрозумів! Зрозумів, чорт мене візьми! – закричав Марат, зриваючись з місця. – Чудово! Геніально! Ці кляті молюски висмоктують з морської води золото!.. Ми їх змусимо висмоктувати це золото для нас! Ми їх перетворимо на фабрики золота! На радянські фабрики золота! Цой! Цой, ти повинен продовжувати роботу! Це геніальна ідея! Ти не маєш права залишати її! Це необхідно нашій країні! На тобі лежить відповідальність…
– Марате, я сам це добре розумію… – майже пробачаючись, говорив Цой. – Адже це була б справжня золота фортеця соціалізму! Але що я можу зробити? Я вже п'ятнадцять днів мучусь над цією проблемою, але нічого не виходить… У мене вже майже немає матеріалу, від цього клятого молюска майже нічого не лишилось. Коли б мені ще хоч один екземпляр мати!
– Я знайду його! – закричав Марат, підкинувши вгору руку. – Клянусь тобі! Хоч би мені довелося втратити руку чи ногу! А голову я, здається, вже втратив… Але заради такого відкриття можна й життя не пошкодувати!
– Знову з тебе забив фонтан ідей і відкриттів, кацо, – почувся в дверях голос зоолога. Він швидко ввійшов до лабораторії і почав одягати свій синій робочий халат. – Ну-ну… Розповідай… Я люблю слухати твої карколомні проекти.
Цой, почервонівши і переставляючи пробірки та колби з місця на місце на своєму столі, кидав благаючі погляди на Марата. Марат радісно і збуджено засміявся:
– Ні, ні, Арсене Давидовичу! Ідея перебуває ще в стадії розробки… Але коли задача буде розв'язана, ви перший дізнаєтесь про це!
Зоолог розвів руками і надзвичайно здивувався.
– Що я чую, Марате? Такий солідний, серйозний підхід? Ти робиш величезні успіхи в науковій роботі, кацо. Дуже добре, друже, дуже добре. Я наберуся терпіння і чекатиму мовчки…
– Ви не пошкодуєте, Арсене Давидовичу! – продовжував у тому самому тоні Марат і, повернувшись до Цоя, сказав: – У тебе нічого термінового немає, Цой? Ходімо зі мною. Мені ще треба багато про що поговорити з тобою…
– Ви дозволите, Арсене Давидовичу? – звернувся Цой до зоолога.
Діставши дозвіл, молоді друзі зникли в дверях. Зоолог не встиг приступити до роботи, як до нього в лабораторію зайшов Горєлов.
– А, мій дорогий пацієнте! – радо привітав його вчений. – Заходьте, заходьте. Завжди радий вас бачити. Як ви себе почуваєте? Краще? Сідайте ось тут, будь ласка.
Горєлов був у довгому смугастому халаті, з пов'язкою навколо голови. Жовтокоричневе обличчя його носило ще сліди хвороби. Він опустився на табуретку.
– Дякую, Арсене Давидовичу! Вашими турботами і молитвами. Але, далебі, до смерті вже набридло валятися на ліжку. Коли ви мене відпустите?
– Встигнете, встигнете, дорогий! Не кваптеся. Ось ми вас добре підлікуємо, відремонтуємо, потім проведемо курс електризації, кілька сеансів масажу, кілька гарячих грязьових ванн. Я помітив у вас маленький нахил до ревматизму і до ожиріння… Знаєте, спадковість така буває… – з жалем додав учений, ласкаво поклавши руку на коліно свого пацієнта.
Він з насолодою перераховував процедури, і видно було, що не має наміру швидко випустити з рук такий рідкісний в його бідній лікувальній практиці випадок.
Горєлов сплеснув величезними долонями і прямо завив:
– Ради бога, Арсене Давидовичу! Змилуйтесь… Звідки ожиріння? Який ревматизм? Пожалійте пам'ять моєї покійної мами! Адже вона померла від запалення легенів.
– Ну ось, бачите… бачите… – бурмотів у замішанні зоолог, схиляючись над мікроскопом. – Померла… З такими речами треба бути обережнішим!
– Слово честі, Арсене Давидовичу, я не витримаю! Ви скільки разів виходили на дно без мене, а я тут змушений киснути і гризти собі лікті від заздрощів. Скільки цікавого, мабуть, зустрічалося! Ні! Запевняю вас, я не витримаю. Я від самого цього серйозно захворію. Я вам був би, певне, корисний. Адже ви знаєте, як мене цікавлять ваші екскурсії!
– Ну, не вдавайтеся у такий відчай, друже, – сказав розчулений учений. – Ми з вами ще славно попрацюємо. Ось ми через три дні зробимо тривалу глибоководну станцію, днів на п'ять. Це передбачено нашим новим планом роботи. Обіцяю вам, що без вас я жодного кроку на дні не зроблю!
Горєлов випростався, немов від несподіваного удару, і, здавалось, ще дужче пожовтів, його чорні запалі очі на мить прикрилися коричневими повіками. Він хвилину помовчав, потім глухо запитав:
– А до цієї станції… далеко звідси?..
– Ні, голубчику! – посміхаючись, як примхливій дитині, що не має терпіння дочекатися обіцяної іграшки, відповів зоолог. – Лише двісті двадцять кілометрів на південь по теперішньому меридіану… Навколо цього пункту зовсім невивчена ділянка. Там на нас чекає багато цікавого, нового… Тільки, будь ласка, – спохватився учений, – нікому не говоріть про це… Капітан не хоче, щоб цей план був комусь відомий… Пам'ятаєте… після історії в Саргассовому морі… Але, я знаю, ви не з балакливих.
Горєлов нічого не відповів. Він сидів мовчки, зігнувшись і опустивши голову. Потім важко піднявся.
– Гаразд… – невиразно промовив він і, човгаючи великими м'якими туфлями, поволі попрямував до дверей.
Учений дивився йому вслід, на його кістляву згорблену спину з виступаючими крізь халат лопатками і нерішуче, з деякою тривогою в голосі сказав:
– Зрештою, я думаю, не так уже це й важливо, Федоре Михайловичу… Може ми обійдемося і без грязьових ванн.
Але Горєлов, мабуть, не почув. Не повертаючись і не відповідаючи, з опущеною головою, він вийшов з лабораторії і засунув за собою двері.
Після пригоди в ущелинах підводного хребта ставлення зоолога до Горєлова докорінно змінилося. А втім, весь екіпаж підводного човна, починаючи від капітана, не знав, чим більше захоплюватися: чи мужньою боротьбою Павлика з полчищами крабів, чи самовідданістю, яку так несподівано виявив похмурий Горєлов в розшуках океанографа. Але, мабуть, над усе компенсуючи, видимо, своє попереднє стримане ставлення до нього, всі оточили турботою і увагою старшого механіка, який так серйозно потерпів під час надання допомоги товаришеві.
Немов соромлячись, зніяковіло сприймав Горєлов усі ці знаки поваги й шаноби і незграбно віджартовувався від дбайливого нагляду зоолога. Горєлов не намагався і не міг приховати радості, яка часто освітлювала і перетворювала його звичайно суворе, похмуре обличчя в цій атмосфері теплоти і дружньої участі, що оточувала його тепер. І все ж не раз траплялось, що товариші, які провідували його, знаходили його в пригніченому настрої, коли він, мабуть, дуже бажав лише самотності, коли попередня нелюдимість, похмурість поверталися до нього, і тоді, сидячи зігнутим на ліжку, з низько опушеною, затиснутою між долонями головою, на всі запитання, стривожені і співчутливі, Горєлов відповідав роздратовано і відривисто, і бідний зоолог губився в здогадах про причину такого поганого стану свого єдиного пацієнта, приписуючи ці раптові зміни в настрої лише його, зоолога, неправильному лікуванню. Проте, в міру того як видужування Горєлова йшло вперед, напади цієї хандри і роздратованості, на велике задоволення вченого, з'являлися все рідше і останніми днями, з того часу як хворий устав з ліжка і почав виходити з госпітального відсіку, майже зовсім зникли.
Не важко зрозуміти тому тривогу, з якою проводжав зоолог Горєлова, коли той раптом пішов з лабораторії, і чому він довго не міг зосередитися на роботі, за яку було взявся.
Розділ V
ЛОРД У НЕБЕЗПЕЦІ
Молоді люди вирвалися з вихідної камери підводного човна, немов пустотливі школярі на перерву після нудного уроку. Марат із сміхом зштовхнув з площадки Цоя, який не встиг запустити свого гвинта, і Цой, безглуздо розмахуючи руками і ногами і відчайдушно лаючись, полетів на дно.
– Піймався, золотошукач! – торжествуюче вигукнув Марат і, запустивши гвинт, кинувся за Цоєм, схопив його за ноги і шугонув з ним вгору.
– Відпусти, чорт! – несамовито закричав Цой, висячи вниз головою і відбиваючись з усієї сили. Він задихався від сміху і ледве міг час від часу люто кидати Маратові: – Негідник! Мерзотник! Я тебе розпотрошу! Відпусти краще! Хулі
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59
І сьогодні, коли він, у відчаї відкинувши триногу табуретку, встав і почав, куйовджачи волосся, ходити по лабораторії, поява Марата дуже обрадувала його.
– Ну що ти тут бродиш на самоті, Цой? – запитав Марат, кинувши погляд на лабораторний стіл з ознаками пезакінченої, залишеної насередині роботи. – Якщо не працюється, ходімо зі мною на дно. У мене деякі доручення від Скворешні…
– Не працюється?! – роздратовано повторив Цой і, наче його прорвало, з відчаєм у голосі вигукнув: – Це не робота, а мука!..
– Я вже давно помітив, що в тебе іноді препоганющий настрій, – обережно кинув Марат.
– Як влізе в голову якась ідея, і ні вдень, ні вночі не дає тобі спокою… – заговорив Цой, опускаючись на табуретку і стискуючи голову долонями, – коли вона то дається в руки, то вислизає, немов знущається над тобою… Коли б ти знав, Марате, як це важко! Мені здавалося, що я на порозі великого відкриття.
– Відкриття?! – стрепенувся Марат, наче бойовий кінь, що насторожує вуха при перших звуках труби. – О, Цой! Якщо це не секрет…
За короткий час спільного плавання на «Піонері» вся команда встигла вже дізнатися про слабе місце комсомольця Марата – його непереборну пристрасть до винахідництва, до нових, несподіваних проектів, до грандіозних ідей підкорення природи. Не було жодної галузі науки і техніки, хоч трохи знайомої йому, щоб при першому ж зіткненні з її гострими, не розв'язаними ще проблемами Марат не відгукувався на них якимись приголомшливими пропозиціями чи проектами. Жвавий, рухливий, надзвичайно допитливий, він з таким запалом і захопленням повідомляв кожному, хто не відмовлявся слухати, деталі своїх проектів і відкриттів, що команда підводного човна у вільні від роботи години подовгу заслухувалась, коли Марат починав розповідати про грандіозні, чудові наслідки, які обов'язково принесе людству реалізація його проектів. Виступаючи на заняттях у наукових гуртках, Марат завжди вносив у них пожвавлення, і учасники чекали в таких випадках чогось нового, що викликає гарячу суперечку чи цікаву дискусію. Так і зараз, дізнавшись про якесь відкриття, над яким працював Цой, Марат стрепенувся. Очі його заблищали, в голосі почулися нотки благання, навіть непокірний чубок на тім'ї ніби піднявся ще вище.
Цой гірко посміхнувся і сказав:
– На жаль, це швидше відкриття, що тільки передбачалося… мрії молодої, недосвідченої, захопленої людини.
– Не втрачай бадьорості, Цой, голубе, – сказав Марат, сідаючи поряд на сусідню табуретку і кладучи руку на коліно друга. – Тільки ті люди, які захоплюються, роблять справжні, великі відкриття. В чому справа? Скажи…
Цой знову помовчав і потім, після деякого вагання, тихо почав:
– Коли Арсен Давидович пояснив випадковістю присутність розчиненого золота в крові цього клятого молюска імені Лордкіпанідзе, я в душі не погодився з ним. Випадковість у природі трапляється рідко… Не можна спиратися на неї. Все повинно мати закономірне пояснення. Невже так густо розкидані по дну океану ці золоті розсипи?! І я згадав, що весь Світовий океан являє собою гігантський золотий розсип… Вся тисяча триста мільйонів кубічних кілометрів океанських вод насичені золотом! Ти це мусиш знати. Адже в морській воді ти знайдеш дуже багато елементів, які є в земній корі. В більшій чи меншій кількості, багато чого навіть в мікроскопічних долях процента, але знайдеш. Тут – все, починаючи від кисню, водню, звичайної кухонної солі до заліза, срібла, золота і навіть радію. Або в чистому вигляді, або у вигляді різних хімічних сполук з іншими елементами. В морській воді головну роль відіграють, звичайно, кисень і водень, які, власне, і утворюють воду. Якщо вона має в собі ці елементи в розмірі дев'яносто шести з половиною процентів своєї ваги, то хлору в ній всього два проценти, натрію – один і чотирнадцять сотих процента, магнію, сірки, кальцію, брому, рубідію – соті і тисячні частки процента, а, скажімо, золота – мізерні, мільйонні частки процента. Але якщо помножити ці мізерні кількості золота на мільярди тонн води Світового океану, то в ній виявляться сотні мільйонів тонн золота?
– От коли б навчитися добувати це золото! – замріяно промовив Марат. – Ото була б валюта! Грандіозний, невичерпний золотий фонд Радянського Союзу! Хтось уже, мабуть, намагався добувати його, Цой?
– Ну, звісно! Скільки разів! Але нічого не виходило! Всі спроби закінчувалися невдачею. Тобто, добувати-то його добували, але шкурка вичинки не варта. Якщо добували міліграм золота, то коштувало це – просто для порівняння скажу – цілий грам золота. Видобуток виявився невигідним. Якщо людина не може в достатній кількості вилучити золота з морської води з допомогою найскладніших методів, то я подумав, що це може зробити молюск…
– Он як… – повільно протяг Марат. – Але… але ж в океані, ти сам казав, золото слабо розчинене в воді, а в крові молюска воно знаходиться в дуже концентрованому вигляді. Адже це не одне й те саме…
– Звичайно, не одне й те саме. Але хіба всі тварини і рослини океану не користуються розчиненими в мізерних долях у воді океану елементами для будови цілих частин свого організму. Візьми, наприклад, кальцій. В морській воді його лише п'ять сотих процента, а в ма-дрепорових і норитових коралах окис кальцію або вапна міститься в кількості до п'ятдесяти трьох процентів їх сирої ваги; в деяких молюсках її навіть більше за шістдесят процентів. Або кремній. У морській воді він міститься в кількості одної-двох десятитисячних частин процента, а в кремінних губках він становить до дев'яноста процентів їх сирої ваги! Є водяні організми, в яких концентрація того чи іншого елемента в тисячу разів більша, ніж концентрація цього ж елемента в навколишній воді.
– Ага! Ага! Ну, ну! – збуджено вертівся на табуретці Марат. – Я починаю розуміти!.. Говори, Цойчику, говори…
– Як же це відбувається? – продовжував Цой, заражаючись хвилюванням Марата. – Солі різних елементів легко проникають крізь тонку оболонку водяних організмів і сполучаються там з органічними речовинами. При цьому вони переходять в колоїдальну форму і внаслідок цього втрачають уже здатність вийти назад у навколишню воду. Організм затримує в собі ці елементи, використовуючи їх для харчування, будови кістяка черепашки, а іноді і невідомо ще, для яких саме потреб. Ось я і подумав…
– Ура! Я зрозумів! Зрозумів, чорт мене візьми! – закричав Марат, зриваючись з місця. – Чудово! Геніально! Ці кляті молюски висмоктують з морської води золото!.. Ми їх змусимо висмоктувати це золото для нас! Ми їх перетворимо на фабрики золота! На радянські фабрики золота! Цой! Цой, ти повинен продовжувати роботу! Це геніальна ідея! Ти не маєш права залишати її! Це необхідно нашій країні! На тобі лежить відповідальність…
– Марате, я сам це добре розумію… – майже пробачаючись, говорив Цой. – Адже це була б справжня золота фортеця соціалізму! Але що я можу зробити? Я вже п'ятнадцять днів мучусь над цією проблемою, але нічого не виходить… У мене вже майже немає матеріалу, від цього клятого молюска майже нічого не лишилось. Коли б мені ще хоч один екземпляр мати!
– Я знайду його! – закричав Марат, підкинувши вгору руку. – Клянусь тобі! Хоч би мені довелося втратити руку чи ногу! А голову я, здається, вже втратив… Але заради такого відкриття можна й життя не пошкодувати!
– Знову з тебе забив фонтан ідей і відкриттів, кацо, – почувся в дверях голос зоолога. Він швидко ввійшов до лабораторії і почав одягати свій синій робочий халат. – Ну-ну… Розповідай… Я люблю слухати твої карколомні проекти.
Цой, почервонівши і переставляючи пробірки та колби з місця на місце на своєму столі, кидав благаючі погляди на Марата. Марат радісно і збуджено засміявся:
– Ні, ні, Арсене Давидовичу! Ідея перебуває ще в стадії розробки… Але коли задача буде розв'язана, ви перший дізнаєтесь про це!
Зоолог розвів руками і надзвичайно здивувався.
– Що я чую, Марате? Такий солідний, серйозний підхід? Ти робиш величезні успіхи в науковій роботі, кацо. Дуже добре, друже, дуже добре. Я наберуся терпіння і чекатиму мовчки…
– Ви не пошкодуєте, Арсене Давидовичу! – продовжував у тому самому тоні Марат і, повернувшись до Цоя, сказав: – У тебе нічого термінового немає, Цой? Ходімо зі мною. Мені ще треба багато про що поговорити з тобою…
– Ви дозволите, Арсене Давидовичу? – звернувся Цой до зоолога.
Діставши дозвіл, молоді друзі зникли в дверях. Зоолог не встиг приступити до роботи, як до нього в лабораторію зайшов Горєлов.
– А, мій дорогий пацієнте! – радо привітав його вчений. – Заходьте, заходьте. Завжди радий вас бачити. Як ви себе почуваєте? Краще? Сідайте ось тут, будь ласка.
Горєлов був у довгому смугастому халаті, з пов'язкою навколо голови. Жовтокоричневе обличчя його носило ще сліди хвороби. Він опустився на табуретку.
– Дякую, Арсене Давидовичу! Вашими турботами і молитвами. Але, далебі, до смерті вже набридло валятися на ліжку. Коли ви мене відпустите?
– Встигнете, встигнете, дорогий! Не кваптеся. Ось ми вас добре підлікуємо, відремонтуємо, потім проведемо курс електризації, кілька сеансів масажу, кілька гарячих грязьових ванн. Я помітив у вас маленький нахил до ревматизму і до ожиріння… Знаєте, спадковість така буває… – з жалем додав учений, ласкаво поклавши руку на коліно свого пацієнта.
Він з насолодою перераховував процедури, і видно було, що не має наміру швидко випустити з рук такий рідкісний в його бідній лікувальній практиці випадок.
Горєлов сплеснув величезними долонями і прямо завив:
– Ради бога, Арсене Давидовичу! Змилуйтесь… Звідки ожиріння? Який ревматизм? Пожалійте пам'ять моєї покійної мами! Адже вона померла від запалення легенів.
– Ну ось, бачите… бачите… – бурмотів у замішанні зоолог, схиляючись над мікроскопом. – Померла… З такими речами треба бути обережнішим!
– Слово честі, Арсене Давидовичу, я не витримаю! Ви скільки разів виходили на дно без мене, а я тут змушений киснути і гризти собі лікті від заздрощів. Скільки цікавого, мабуть, зустрічалося! Ні! Запевняю вас, я не витримаю. Я від самого цього серйозно захворію. Я вам був би, певне, корисний. Адже ви знаєте, як мене цікавлять ваші екскурсії!
– Ну, не вдавайтеся у такий відчай, друже, – сказав розчулений учений. – Ми з вами ще славно попрацюємо. Ось ми через три дні зробимо тривалу глибоководну станцію, днів на п'ять. Це передбачено нашим новим планом роботи. Обіцяю вам, що без вас я жодного кроку на дні не зроблю!
Горєлов випростався, немов від несподіваного удару, і, здавалось, ще дужче пожовтів, його чорні запалі очі на мить прикрилися коричневими повіками. Він хвилину помовчав, потім глухо запитав:
– А до цієї станції… далеко звідси?..
– Ні, голубчику! – посміхаючись, як примхливій дитині, що не має терпіння дочекатися обіцяної іграшки, відповів зоолог. – Лише двісті двадцять кілометрів на південь по теперішньому меридіану… Навколо цього пункту зовсім невивчена ділянка. Там на нас чекає багато цікавого, нового… Тільки, будь ласка, – спохватився учений, – нікому не говоріть про це… Капітан не хоче, щоб цей план був комусь відомий… Пам'ятаєте… після історії в Саргассовому морі… Але, я знаю, ви не з балакливих.
Горєлов нічого не відповів. Він сидів мовчки, зігнувшись і опустивши голову. Потім важко піднявся.
– Гаразд… – невиразно промовив він і, човгаючи великими м'якими туфлями, поволі попрямував до дверей.
Учений дивився йому вслід, на його кістляву згорблену спину з виступаючими крізь халат лопатками і нерішуче, з деякою тривогою в голосі сказав:
– Зрештою, я думаю, не так уже це й важливо, Федоре Михайловичу… Може ми обійдемося і без грязьових ванн.
Але Горєлов, мабуть, не почув. Не повертаючись і не відповідаючи, з опущеною головою, він вийшов з лабораторії і засунув за собою двері.
Після пригоди в ущелинах підводного хребта ставлення зоолога до Горєлова докорінно змінилося. А втім, весь екіпаж підводного човна, починаючи від капітана, не знав, чим більше захоплюватися: чи мужньою боротьбою Павлика з полчищами крабів, чи самовідданістю, яку так несподівано виявив похмурий Горєлов в розшуках океанографа. Але, мабуть, над усе компенсуючи, видимо, своє попереднє стримане ставлення до нього, всі оточили турботою і увагою старшого механіка, який так серйозно потерпів під час надання допомоги товаришеві.
Немов соромлячись, зніяковіло сприймав Горєлов усі ці знаки поваги й шаноби і незграбно віджартовувався від дбайливого нагляду зоолога. Горєлов не намагався і не міг приховати радості, яка часто освітлювала і перетворювала його звичайно суворе, похмуре обличчя в цій атмосфері теплоти і дружньої участі, що оточувала його тепер. І все ж не раз траплялось, що товариші, які провідували його, знаходили його в пригніченому настрої, коли він, мабуть, дуже бажав лише самотності, коли попередня нелюдимість, похмурість поверталися до нього, і тоді, сидячи зігнутим на ліжку, з низько опушеною, затиснутою між долонями головою, на всі запитання, стривожені і співчутливі, Горєлов відповідав роздратовано і відривисто, і бідний зоолог губився в здогадах про причину такого поганого стану свого єдиного пацієнта, приписуючи ці раптові зміни в настрої лише його, зоолога, неправильному лікуванню. Проте, в міру того як видужування Горєлова йшло вперед, напади цієї хандри і роздратованості, на велике задоволення вченого, з'являлися все рідше і останніми днями, з того часу як хворий устав з ліжка і почав виходити з госпітального відсіку, майже зовсім зникли.
Не важко зрозуміти тому тривогу, з якою проводжав зоолог Горєлова, коли той раптом пішов з лабораторії, і чому він довго не міг зосередитися на роботі, за яку було взявся.
Розділ V
ЛОРД У НЕБЕЗПЕЦІ
Молоді люди вирвалися з вихідної камери підводного човна, немов пустотливі школярі на перерву після нудного уроку. Марат із сміхом зштовхнув з площадки Цоя, який не встиг запустити свого гвинта, і Цой, безглуздо розмахуючи руками і ногами і відчайдушно лаючись, полетів на дно.
– Піймався, золотошукач! – торжествуюче вигукнув Марат і, запустивши гвинт, кинувся за Цоєм, схопив його за ноги і шугонув з ним вгору.
– Відпусти, чорт! – несамовито закричав Цой, висячи вниз головою і відбиваючись з усієї сили. Він задихався від сміху і ледве міг час від часу люто кидати Маратові: – Негідник! Мерзотник! Я тебе розпотрошу! Відпусти краще! Хулі
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59