в, які ретельно віддирали черепашки від сусідньої скелі і задумливо перетирали їх своїми тупими, плоскими зубами.
Поволі пропливла прозора, ніби вилита з найчистішого скла, рожевофіолетова медуза. Її холодцювате дзвоноподібне тіло внизу було облямоване ніжною бахромою, а з середини нього спускались, розвіваючись, мов пучок різнокольорових шнурків, довгі щупальця. Медуза плавно неслась, безперервно стискуючи і роздуваючи краї свого дзвона.
Біля одного з них ніжних створінь промайнула маленька срібляста рибка – і вмить картина змінилася. Щупальця прилипли до спини рибки, рибка завмерла, наче паралізована: жалкі нитки, викинуті з щупальців, вп'ялися у її тіло, впущена отрута одразу ж оглушила її. Щупальця стиснулись, підтяглися під дзвін, до рота медузи, і в наступну мить Павлик бачив уже крізь її прозоре тіло темні обриси рибки; вся вона не вмістилася в шлунку медузи, і хвіст стирчав ще через рот назовні.
– Бічо, глянь, що робить рак-самітник!
Павлик оглянувся. Рак зовсім виліз із своєї загнутої, як ріжок, черепашки. Згинаючи і розгинаючи голе рожеве черевце, він підповз до іншої такої самої черепашки, але більшої, засунув у неї клешню і витяг кілька піщинок.
– Що він робить? – спитає Павлик.
– Сам зрозумієш зараз, бічо. Мені також вперше доводиться бачити цю операцію не на малюнках, а в натурі, на власні очі.
Рак-самітник знову дослідив клешнею всередині черепашки і, очевидно, лишився задоволений. Він вповз черевцем вперед у черепашку і посидів у ній трохи, немовби влаштовуючись там. Потім він виліз і підповз до попереднього свого житла. Красуня-актинія, з невисоким циліндричним стовбуром, пофарбованим у темночервоний колір, з чорнильними смугам» і плямами, стояла свіжа, розкішна, то стискуючись, то розширюючись і далеко розпустивши навколо себе свої довгі фіолетові, з червонуватими кінцями щупальця. Щупальця грали, ворушились, звиваючись, оточуючи верхівку стовбура букетом гнучких барвистих змійок. Дві маленькі рибки, весело граючись чи ганяючись одна за одною, майнули сріблястими краплями, зачепивши щупальця актинії. В одну мить обидві рибки виявилися обплутаними клубком щупальців – безпорадні, не маючи змоги навіть поворушити хвостом.
У наступну мить клубок із здобиччю зник у ротовому отворі, що широко розкрився на верхівці стовбура, в центрі вінця щупальців. Ще мить – і над актинією знозу розпустилася чарівна квітка з красивими, ніжними, слабими на вигляд пелюстками.
Вражений цим небаченим полюванням, цією підступністю, схованою за красою і витонченістю, Павлик, з палаючими очима, машинально повторював:
– От здорово! Яка красива злючка! Яка злючка красива!
Зоолог спробував знизати металевими плечима.
– Не зла, бічо, і не добра. Вона просто живе і бореться за життя. А до капусти і кондитерського печива її ніхто не привчав.
У цей час до актинії підповз рак і, піднявшись на лапках, почав клешнею обмацувати краї її плоскої круглої підошви, якою актинія прикріпилась до черепашки. Потім він спритно і з великим знанням справи з допомогою своїх ніжок почав відокремлювати підошву актинії від черепашки. Він немало попрацював, перш ніж актинія, яка зовсім не перечила діям свого співжителя, опинилася в його обох клешнях, високо піднята над дном. Рак поволі повз до нового житла, обережно несучи свою красуню. Наблизившись до черепашки, він поставив на неї актинію, міцно придавив її підошву до вигнутої поверхні і довго притримував її клешнями в такому положенні. Павлик стежив за цим переїздом на нову квартиру, затаївши дихання, боячись поворухнутися. Хвилин через десять, коли рак прийняв клешні, чудова актинія міцно стояла на новому місці в усій красі, розпустивши навколо себе свої гнучкі ніжні щупальця.
***
Ставало дедалі світліше. Прямі промені сонця легко пронизували води Саргассового моря, найпрозорішого в усьому світовому океані. Підйом був досить крутий, але добре відрегульовані повітряні мішки робили майже нечутною вагу скафандрів і людей. Повітря в мішках лишалося якраз стільки, щоб було достатньо для ходьби по дну і для переборення опору води. Рухатися було легко, невтомливо.
– Що ж не таке, Арсене Давидовичу? – спитав Пав-лик зоолога, як тільки, залишивши рака-самітника з його актинією справляти новосілля, вони вирушили далі вгору по схилу підводної гори. – Навіщо цьому ракові його актинія? Невже він так любить квіти?
Зоолог взяв Павлика під руку і пішов поряд з ним.
– Справа не в квітах, Павлику. Це – симбіоз. Сим-бі-оз… Спільне життя тварин або рослин, що належать іноді до зовсім різних класів. Метою симбіозу часто є захист, допомога під час добування їжі і різні інші послуги – отже, співробітництво в боротьбі за існування. Кожен із товаришів допомагає іншому деякими своїми здібностями, яких цей інший позбавлений.
– Чим же допомагає актинії рак? Адже вона й сама уміє так спритно полювати.
– Це вірно. Але актинія майже не здатна самостійно пересуватися. А щоб краще харчуватися, треба рухатися і шукати їжу. Недобре завжди лишатися на місці і чекати, коли здобич сама до тебе прийде. На спині ж у рака, який весь час перебуває в русі, актинія йде назустріч здобичі, шукає її.
– Осідлала, значить, рака і роз'їжджає собі. Хитро придумала!
– Не так хитро, як це тобі здається, бічо. Адже ти бачив: не вона чіплялася за рака, а той сам мало не силоміць перетяг її на свою нову хатку. Це він шукає собі актинію, а часом і двох-трьох. Він навіть вступає іноді в бій з іншими раками, щоб здобути собі подругу.
– Яку ж користь вона йому приносить?
– По-перше, вона прикриває собою його від ворогів. У рака їх немало. А якщо на ньому не одна, а дві-три со-жительки, то його під ними майже зовсім не видно, і він може вважати себе в достатній безпеці. По-друге, у актинії, яка роз'їжджає на ракові, полювання здебільшого настільки вдале, що і йому майже завжди перепадає щось із столу його подруги.
– А справді, Арсене Давидовичу, як це у них здорово виходить! Справжні товариші! У всіх тварин тільки боротьба і війна, і лише у рака з актинією дружба.
– Та ні ж, Павлику! Симбіоз не так уже рідко зустрічається в тваринному та рослинному світі. Я міг би навести тобі багато прикладів, іноді просто несподіваних і дивовижних…
Раптом зоолог зупинився, випустив Павликову руку і, відбігши вбік, підняв щось із дна. Павлик побачив, що учений розглядає велику чорну, хитромудро завиту черепашку, засунувши металевий палець між її стулками.
– Яка важка… – бубонів зоолог. – Немов шматочок заліза… Як дивно…
– Що це, Арсене Давидовичу?
– Павлику! – вигукнув раптом зоолог, з зусиллям розкриваючи стулки і пильно розглядаючи холодцювате тіло, що було між ними. – Павлику, це новий вид класу пластинчатозябрових. Зовсім невідомий у науці. Ні, Павлику! – задихаючись від захоплення, продовжував зоолог. – Це не новий вид, ні, ні! Павлику, душа моя! Це новий клас! Так, так! Новий клас! У цього пластинчато-зябрового є голова! Ти розумієш? Це вже не Lammelibranchiata. Це тепер буде новий клас: Lammelibranchiata cephala Lordkipanidze.
Зоолог уже встиг зробити тут, на дні Саргассового моря, немало таких відкриттів, які могли схвилювати і значно менш вразливого ученого, але і досі він не міг ще звикнути до сюрпризів, якими так щедро обдарував його океан. Однак, давши своє наймення новому класові м'якотілих, він зараз же почав здивовано обдивлятися дно навколо себе.
– Що ж це значить? Справді, дивно… – бурмотів він. – Дуже дивно… Куди ж вони поділись?
Нічого не розуміючи, Павлик машинально кружляв разом із зоологом серед багатьох черепашок, голкошкірих, асцидій, що усіяли грунт, то шукаючи очима по дну, то здивовано поглядаючи на свого ученого друга. Нарешті він запитав:
– Та що ви шукаєте, Арсене Давидовичу? Ми тут скоро передавимо все придонне населення.
– Як! – випрямився зоолог на весь свій невеликий зріст. – Невже ти не звернув уваги? Адже я не знаходжу тут більше жодного екземпляра цього дивовижного молюска! Що я буду робити з єдиним екземпляром, який я тримаю в руках? Хто мені повірить, що це законний представник нового класу? До того ж він ще в'ялий, дохлий якийсь. І я передбачаю, що всі поставляться до нього, як до випадкового каліцтва. Що ж мені тепер робити? Продовжувати тут свої шукання не можна – ми запізнимось…
Зоолог сів на невелику скелю і розгублено дивився на свою дорогоцінну унікальну черепашку. Павлик теж був дуже засмучений не стільки науково-методичними утрудненнями вченого, скільки його пригніченим виглядом.
– Знаєте що, Арсене Давидовичу? – вигукнув він раптом. – Давайте запам'ятаємо це місце, а потім повернемось сюди з Скворешнею, Маратом, Цоєм і будемо шукати організовано. Справді!
– Чудово! – зрадів зоолог. – Ти цілком правий. Ми ще пошукаємо! І тому, хто знайде другий екземпляр цього молюска – я подарую все, що вія побажає. А тепер за роботу! Поставимо пам'ятник цьому місцю. А молюска заховай у сумку – моя вже переповнена. Коли повернемось додому, дамо його Цою для описання і аналізу.
Наклавши високу купу каміння і замітивши скелі, що оточували її, вони рушили далі.
Зоолог задумливо промовив:
– Як багато нового і незвичайного! Як багато несподіваного доводиться мені зустрічати тут, у цих неприступних для людей глибинах! Ти повинен бути вдячний, Пав-лику, своїй долі, яка дала тобі можливість брати участь у цій першій в історії науковій глибоководній експедиції. З допомогою цих чудових скафандрів і ти разом з нами ознайомишся з усіма таємницями, захованими в невідомих глибинах океану. Я пам'ятаю, коли радянські льотчики і полярники вперше сіли на Північному полюсі, наші хлоп'ята гірке скаржились, що ось, мовляв, для них уже не лишилось на карті земної кулі ніяких «білих плям», що все вже стало відомим, і їм, радянським хлоп'ятам, відкривати нічого не доведеться. А про таку велетенську, можна сказати, суцільну «білу пляму», як глибини Світового океану, забули! Про океан, який займає майже три чверті земної поверхні. Про його таємничі, повні чудес глибини – забули! Але ненадовго… Ні, ненадовго! Ми перші ластівки тут. За нами сюди підуть тепер сотні і тисячі дослідників, і знову першими серед них будуть наші, радянські, бо тільки в наших, радянських скафандрах можна опускатися сюди і працювати…
Кілька хвилин вони йшли мовчки, серед риб, що снували навколо, кожен задумавшись про щось своє. Нарешті, Павлик, піднявши голову, запитав:
– Арсене Давидовичу! Ви це серйозно сказали? Про кашалота. Невже і він не зміг би розкусити наші скафандри? Ви, мабуть, пожартували?
– Ніскільки не жартував, Павлику. Адже в наших скафандрах ми можемо спускатися на найбільші океанські глибини. На тисячу, п'ять тисяч, навіть десять тисяч метрів! А це буде сильніше і страшніше, ніж щелепи кашалота.
– Ну, що ви, Арсене Давидовичу! Глузуєте? – недовірливо подивився Павлик на зоолога. – Адже там тільки вода! М'яка… А кашалот! Ого! Він так стисне зубами! Ви ж самі казали мені, що зуби у нього ось які! – Павлик розвів руки майже на півметра. – В такій паші скафандр трісне, як горіх.
Зоолог скоса глянув на Павлика і посміхнувся.
– Ти, бічо, не розводь рук так далеко. Вистачить і чверті метра. І то досить страшно. А вода… так, вона м'яка… А чи знаєш ти, скільки важить кубічний метр води?
– Знаю, – впевнено відповів Павлик, – одну тонну.
– Ну ось. А стовп води висотою в десять метрів над площею в один квадратний метр важить десять тонн, або, як кажуть, тиск такого стовпа дорівнює десяти тоннам, а над кожним квадратним сантиметром – одному кілограмові. Цей тиск дорівнює тискові всього стовпа повітря, чи атмосфери, над площею земної поверхні в один квадратний метр або квадратний сантиметр. Тому говорять ще, що тиск десятиметрового стовпа води дорівнює тискові однієї атмосфери.
– Так, я це знаю, Арсене Давидовичу. Це величезна вага, але ми її не відчуваємо, бо всередині нашого тіла є повітря під таким же тиском.
– Гаразд. Тоді тобі неважко буде зрозуміти, що чим глибше ми спускаємося під воду, тим більше вона давитиме на нас. На глибині ста метрів тиск цієї, як ти говориш, м'якої води дорівнюватиме ста тоннам на кожний квадратний метр площі, або десяти атмосферам. Поверхня людського тіла, в середньому, дорівнює двадцяти тисячам квадратних сантиметрів, і тиск води на цій глибині на все тіло людини досягає майже двохсот тонн; на глибині п'яти тисяч метрів він уже дорівнює десяти тисячам тонн. Ти розумієш? Це такий тиск, під яким не тільки людина, а й залізшій порожнистий циліндр сплющиться.
В нашому ж скафандрі людина лишається цілою і неушкодженою.
– Виходить, що скафандр із сталі? – запитав Павлик.
– Коли б він був із сталі, то треба було б зробити його з таких товстих пластин, що людина в такому важкому скафандрі навіть на глибині п'ятисот метрів не могла б і кроку зробити по дну, В таких броньованих скафандрах водолази до цього часу працюють на глибинах до восьмисот метрів, і їх пересувають по дму з місця на місце з допомогою лебідок і на ланцюгах. Та й робота там яка! Рукава і штани товсті – ні зігнути, ні розігнути руку або ногу, 3 рукавів стирчать кліщі, ломик, сокира, якими керує зсередини рука водолаза. Чи багато так наробиш!
Павлик знову, як і раніше, легко підняв руку, помацав металеві краги на нозі і весело сказав:
– А наші скафандри просто розкіш! Легкі, зручні. А з чого ж вони зроблені? Виходить, не з сталі?
– Ні, не з сталі, а з чудового легкого надтвердого сплава, який недавно винайшли радянські металурги. Незважаючи на те, що наші скафандри зроблені з дуже тонких листів цього сплава, вони здатні витримувати величезний тиск на глибинах до десяти тисяч метрів. Цьому, правда, допомагає і дуже дотепний рухомий каркас скафандра, його, так би мовити, кістяк із того самого матеріалу. Крім того, наші молодці-хіміки придумали спосіб робити невеликі пластини з цього сплава гнучкими. Такі пластини вставили в скафандр у тих місцях, де він згинається, – на плечах, на ліктях, поясі, колінах, ступнях, пальцях рук.
– І не тільки це, Арсене Давидовичу! – з захопленням сказав Павлик. – А як ми швидко носимося під водою! Як справжні риби! Навіть швидше – як птахи! І телефон, і світло, і зброя. І навіть гарячий шоколад! – Павлик розсміявся. – Хочете поїсти? Будь ласка! Бульйон, какао. Можете водичкою запити.
– Одним словом, кожен сам собі ресторан, – посміхнувся зоолог.
– Похідний ресторан! Кафе на колесах, тобто на ногах. До чого додумались! Як же це все виходить, Арсене Давидовичу? Я ще не встиг розглянути як слід внутрішню будову скафандра… Ой, що там?
Павлик раптом зблід і притулився до зоолога. Учений швидко оглянувся.
– Де? Та це ж просто пучок водоростей. Який же ти боягуз! Не можна ж так, Павлику, голову втрачати. Раніше ніж злякатися – придивися хоч трохи… Ну, а щодо скафандра справа дуже проста, бі
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59
Поволі пропливла прозора, ніби вилита з найчистішого скла, рожевофіолетова медуза. Її холодцювате дзвоноподібне тіло внизу було облямоване ніжною бахромою, а з середини нього спускались, розвіваючись, мов пучок різнокольорових шнурків, довгі щупальця. Медуза плавно неслась, безперервно стискуючи і роздуваючи краї свого дзвона.
Біля одного з них ніжних створінь промайнула маленька срібляста рибка – і вмить картина змінилася. Щупальця прилипли до спини рибки, рибка завмерла, наче паралізована: жалкі нитки, викинуті з щупальців, вп'ялися у її тіло, впущена отрута одразу ж оглушила її. Щупальця стиснулись, підтяглися під дзвін, до рота медузи, і в наступну мить Павлик бачив уже крізь її прозоре тіло темні обриси рибки; вся вона не вмістилася в шлунку медузи, і хвіст стирчав ще через рот назовні.
– Бічо, глянь, що робить рак-самітник!
Павлик оглянувся. Рак зовсім виліз із своєї загнутої, як ріжок, черепашки. Згинаючи і розгинаючи голе рожеве черевце, він підповз до іншої такої самої черепашки, але більшої, засунув у неї клешню і витяг кілька піщинок.
– Що він робить? – спитає Павлик.
– Сам зрозумієш зараз, бічо. Мені також вперше доводиться бачити цю операцію не на малюнках, а в натурі, на власні очі.
Рак-самітник знову дослідив клешнею всередині черепашки і, очевидно, лишився задоволений. Він вповз черевцем вперед у черепашку і посидів у ній трохи, немовби влаштовуючись там. Потім він виліз і підповз до попереднього свого житла. Красуня-актинія, з невисоким циліндричним стовбуром, пофарбованим у темночервоний колір, з чорнильними смугам» і плямами, стояла свіжа, розкішна, то стискуючись, то розширюючись і далеко розпустивши навколо себе свої довгі фіолетові, з червонуватими кінцями щупальця. Щупальця грали, ворушились, звиваючись, оточуючи верхівку стовбура букетом гнучких барвистих змійок. Дві маленькі рибки, весело граючись чи ганяючись одна за одною, майнули сріблястими краплями, зачепивши щупальця актинії. В одну мить обидві рибки виявилися обплутаними клубком щупальців – безпорадні, не маючи змоги навіть поворушити хвостом.
У наступну мить клубок із здобиччю зник у ротовому отворі, що широко розкрився на верхівці стовбура, в центрі вінця щупальців. Ще мить – і над актинією знозу розпустилася чарівна квітка з красивими, ніжними, слабими на вигляд пелюстками.
Вражений цим небаченим полюванням, цією підступністю, схованою за красою і витонченістю, Павлик, з палаючими очима, машинально повторював:
– От здорово! Яка красива злючка! Яка злючка красива!
Зоолог спробував знизати металевими плечима.
– Не зла, бічо, і не добра. Вона просто живе і бореться за життя. А до капусти і кондитерського печива її ніхто не привчав.
У цей час до актинії підповз рак і, піднявшись на лапках, почав клешнею обмацувати краї її плоскої круглої підошви, якою актинія прикріпилась до черепашки. Потім він спритно і з великим знанням справи з допомогою своїх ніжок почав відокремлювати підошву актинії від черепашки. Він немало попрацював, перш ніж актинія, яка зовсім не перечила діям свого співжителя, опинилася в його обох клешнях, високо піднята над дном. Рак поволі повз до нового житла, обережно несучи свою красуню. Наблизившись до черепашки, він поставив на неї актинію, міцно придавив її підошву до вигнутої поверхні і довго притримував її клешнями в такому положенні. Павлик стежив за цим переїздом на нову квартиру, затаївши дихання, боячись поворухнутися. Хвилин через десять, коли рак прийняв клешні, чудова актинія міцно стояла на новому місці в усій красі, розпустивши навколо себе свої гнучкі ніжні щупальця.
***
Ставало дедалі світліше. Прямі промені сонця легко пронизували води Саргассового моря, найпрозорішого в усьому світовому океані. Підйом був досить крутий, але добре відрегульовані повітряні мішки робили майже нечутною вагу скафандрів і людей. Повітря в мішках лишалося якраз стільки, щоб було достатньо для ходьби по дну і для переборення опору води. Рухатися було легко, невтомливо.
– Що ж не таке, Арсене Давидовичу? – спитав Пав-лик зоолога, як тільки, залишивши рака-самітника з його актинією справляти новосілля, вони вирушили далі вгору по схилу підводної гори. – Навіщо цьому ракові його актинія? Невже він так любить квіти?
Зоолог взяв Павлика під руку і пішов поряд з ним.
– Справа не в квітах, Павлику. Це – симбіоз. Сим-бі-оз… Спільне життя тварин або рослин, що належать іноді до зовсім різних класів. Метою симбіозу часто є захист, допомога під час добування їжі і різні інші послуги – отже, співробітництво в боротьбі за існування. Кожен із товаришів допомагає іншому деякими своїми здібностями, яких цей інший позбавлений.
– Чим же допомагає актинії рак? Адже вона й сама уміє так спритно полювати.
– Це вірно. Але актинія майже не здатна самостійно пересуватися. А щоб краще харчуватися, треба рухатися і шукати їжу. Недобре завжди лишатися на місці і чекати, коли здобич сама до тебе прийде. На спині ж у рака, який весь час перебуває в русі, актинія йде назустріч здобичі, шукає її.
– Осідлала, значить, рака і роз'їжджає собі. Хитро придумала!
– Не так хитро, як це тобі здається, бічо. Адже ти бачив: не вона чіплялася за рака, а той сам мало не силоміць перетяг її на свою нову хатку. Це він шукає собі актинію, а часом і двох-трьох. Він навіть вступає іноді в бій з іншими раками, щоб здобути собі подругу.
– Яку ж користь вона йому приносить?
– По-перше, вона прикриває собою його від ворогів. У рака їх немало. А якщо на ньому не одна, а дві-три со-жительки, то його під ними майже зовсім не видно, і він може вважати себе в достатній безпеці. По-друге, у актинії, яка роз'їжджає на ракові, полювання здебільшого настільки вдале, що і йому майже завжди перепадає щось із столу його подруги.
– А справді, Арсене Давидовичу, як це у них здорово виходить! Справжні товариші! У всіх тварин тільки боротьба і війна, і лише у рака з актинією дружба.
– Та ні ж, Павлику! Симбіоз не так уже рідко зустрічається в тваринному та рослинному світі. Я міг би навести тобі багато прикладів, іноді просто несподіваних і дивовижних…
Раптом зоолог зупинився, випустив Павликову руку і, відбігши вбік, підняв щось із дна. Павлик побачив, що учений розглядає велику чорну, хитромудро завиту черепашку, засунувши металевий палець між її стулками.
– Яка важка… – бубонів зоолог. – Немов шматочок заліза… Як дивно…
– Що це, Арсене Давидовичу?
– Павлику! – вигукнув раптом зоолог, з зусиллям розкриваючи стулки і пильно розглядаючи холодцювате тіло, що було між ними. – Павлику, це новий вид класу пластинчатозябрових. Зовсім невідомий у науці. Ні, Павлику! – задихаючись від захоплення, продовжував зоолог. – Це не новий вид, ні, ні! Павлику, душа моя! Це новий клас! Так, так! Новий клас! У цього пластинчато-зябрового є голова! Ти розумієш? Це вже не Lammelibranchiata. Це тепер буде новий клас: Lammelibranchiata cephala Lordkipanidze.
Зоолог уже встиг зробити тут, на дні Саргассового моря, немало таких відкриттів, які могли схвилювати і значно менш вразливого ученого, але і досі він не міг ще звикнути до сюрпризів, якими так щедро обдарував його океан. Однак, давши своє наймення новому класові м'якотілих, він зараз же почав здивовано обдивлятися дно навколо себе.
– Що ж це значить? Справді, дивно… – бурмотів він. – Дуже дивно… Куди ж вони поділись?
Нічого не розуміючи, Павлик машинально кружляв разом із зоологом серед багатьох черепашок, голкошкірих, асцидій, що усіяли грунт, то шукаючи очима по дну, то здивовано поглядаючи на свого ученого друга. Нарешті він запитав:
– Та що ви шукаєте, Арсене Давидовичу? Ми тут скоро передавимо все придонне населення.
– Як! – випрямився зоолог на весь свій невеликий зріст. – Невже ти не звернув уваги? Адже я не знаходжу тут більше жодного екземпляра цього дивовижного молюска! Що я буду робити з єдиним екземпляром, який я тримаю в руках? Хто мені повірить, що це законний представник нового класу? До того ж він ще в'ялий, дохлий якийсь. І я передбачаю, що всі поставляться до нього, як до випадкового каліцтва. Що ж мені тепер робити? Продовжувати тут свої шукання не можна – ми запізнимось…
Зоолог сів на невелику скелю і розгублено дивився на свою дорогоцінну унікальну черепашку. Павлик теж був дуже засмучений не стільки науково-методичними утрудненнями вченого, скільки його пригніченим виглядом.
– Знаєте що, Арсене Давидовичу? – вигукнув він раптом. – Давайте запам'ятаємо це місце, а потім повернемось сюди з Скворешнею, Маратом, Цоєм і будемо шукати організовано. Справді!
– Чудово! – зрадів зоолог. – Ти цілком правий. Ми ще пошукаємо! І тому, хто знайде другий екземпляр цього молюска – я подарую все, що вія побажає. А тепер за роботу! Поставимо пам'ятник цьому місцю. А молюска заховай у сумку – моя вже переповнена. Коли повернемось додому, дамо його Цою для описання і аналізу.
Наклавши високу купу каміння і замітивши скелі, що оточували її, вони рушили далі.
Зоолог задумливо промовив:
– Як багато нового і незвичайного! Як багато несподіваного доводиться мені зустрічати тут, у цих неприступних для людей глибинах! Ти повинен бути вдячний, Пав-лику, своїй долі, яка дала тобі можливість брати участь у цій першій в історії науковій глибоководній експедиції. З допомогою цих чудових скафандрів і ти разом з нами ознайомишся з усіма таємницями, захованими в невідомих глибинах океану. Я пам'ятаю, коли радянські льотчики і полярники вперше сіли на Північному полюсі, наші хлоп'ята гірке скаржились, що ось, мовляв, для них уже не лишилось на карті земної кулі ніяких «білих плям», що все вже стало відомим, і їм, радянським хлоп'ятам, відкривати нічого не доведеться. А про таку велетенську, можна сказати, суцільну «білу пляму», як глибини Світового океану, забули! Про океан, який займає майже три чверті земної поверхні. Про його таємничі, повні чудес глибини – забули! Але ненадовго… Ні, ненадовго! Ми перші ластівки тут. За нами сюди підуть тепер сотні і тисячі дослідників, і знову першими серед них будуть наші, радянські, бо тільки в наших, радянських скафандрах можна опускатися сюди і працювати…
Кілька хвилин вони йшли мовчки, серед риб, що снували навколо, кожен задумавшись про щось своє. Нарешті, Павлик, піднявши голову, запитав:
– Арсене Давидовичу! Ви це серйозно сказали? Про кашалота. Невже і він не зміг би розкусити наші скафандри? Ви, мабуть, пожартували?
– Ніскільки не жартував, Павлику. Адже в наших скафандрах ми можемо спускатися на найбільші океанські глибини. На тисячу, п'ять тисяч, навіть десять тисяч метрів! А це буде сильніше і страшніше, ніж щелепи кашалота.
– Ну, що ви, Арсене Давидовичу! Глузуєте? – недовірливо подивився Павлик на зоолога. – Адже там тільки вода! М'яка… А кашалот! Ого! Він так стисне зубами! Ви ж самі казали мені, що зуби у нього ось які! – Павлик розвів руки майже на півметра. – В такій паші скафандр трісне, як горіх.
Зоолог скоса глянув на Павлика і посміхнувся.
– Ти, бічо, не розводь рук так далеко. Вистачить і чверті метра. І то досить страшно. А вода… так, вона м'яка… А чи знаєш ти, скільки важить кубічний метр води?
– Знаю, – впевнено відповів Павлик, – одну тонну.
– Ну ось. А стовп води висотою в десять метрів над площею в один квадратний метр важить десять тонн, або, як кажуть, тиск такого стовпа дорівнює десяти тоннам, а над кожним квадратним сантиметром – одному кілограмові. Цей тиск дорівнює тискові всього стовпа повітря, чи атмосфери, над площею земної поверхні в один квадратний метр або квадратний сантиметр. Тому говорять ще, що тиск десятиметрового стовпа води дорівнює тискові однієї атмосфери.
– Так, я це знаю, Арсене Давидовичу. Це величезна вага, але ми її не відчуваємо, бо всередині нашого тіла є повітря під таким же тиском.
– Гаразд. Тоді тобі неважко буде зрозуміти, що чим глибше ми спускаємося під воду, тим більше вона давитиме на нас. На глибині ста метрів тиск цієї, як ти говориш, м'якої води дорівнюватиме ста тоннам на кожний квадратний метр площі, або десяти атмосферам. Поверхня людського тіла, в середньому, дорівнює двадцяти тисячам квадратних сантиметрів, і тиск води на цій глибині на все тіло людини досягає майже двохсот тонн; на глибині п'яти тисяч метрів він уже дорівнює десяти тисячам тонн. Ти розумієш? Це такий тиск, під яким не тільки людина, а й залізшій порожнистий циліндр сплющиться.
В нашому ж скафандрі людина лишається цілою і неушкодженою.
– Виходить, що скафандр із сталі? – запитав Павлик.
– Коли б він був із сталі, то треба було б зробити його з таких товстих пластин, що людина в такому важкому скафандрі навіть на глибині п'ятисот метрів не могла б і кроку зробити по дну, В таких броньованих скафандрах водолази до цього часу працюють на глибинах до восьмисот метрів, і їх пересувають по дму з місця на місце з допомогою лебідок і на ланцюгах. Та й робота там яка! Рукава і штани товсті – ні зігнути, ні розігнути руку або ногу, 3 рукавів стирчать кліщі, ломик, сокира, якими керує зсередини рука водолаза. Чи багато так наробиш!
Павлик знову, як і раніше, легко підняв руку, помацав металеві краги на нозі і весело сказав:
– А наші скафандри просто розкіш! Легкі, зручні. А з чого ж вони зроблені? Виходить, не з сталі?
– Ні, не з сталі, а з чудового легкого надтвердого сплава, який недавно винайшли радянські металурги. Незважаючи на те, що наші скафандри зроблені з дуже тонких листів цього сплава, вони здатні витримувати величезний тиск на глибинах до десяти тисяч метрів. Цьому, правда, допомагає і дуже дотепний рухомий каркас скафандра, його, так би мовити, кістяк із того самого матеріалу. Крім того, наші молодці-хіміки придумали спосіб робити невеликі пластини з цього сплава гнучкими. Такі пластини вставили в скафандр у тих місцях, де він згинається, – на плечах, на ліктях, поясі, колінах, ступнях, пальцях рук.
– І не тільки це, Арсене Давидовичу! – з захопленням сказав Павлик. – А як ми швидко носимося під водою! Як справжні риби! Навіть швидше – як птахи! І телефон, і світло, і зброя. І навіть гарячий шоколад! – Павлик розсміявся. – Хочете поїсти? Будь ласка! Бульйон, какао. Можете водичкою запити.
– Одним словом, кожен сам собі ресторан, – посміхнувся зоолог.
– Похідний ресторан! Кафе на колесах, тобто на ногах. До чого додумались! Як же це все виходить, Арсене Давидовичу? Я ще не встиг розглянути як слід внутрішню будову скафандра… Ой, що там?
Павлик раптом зблід і притулився до зоолога. Учений швидко оглянувся.
– Де? Та це ж просто пучок водоростей. Який же ти боягуз! Не можна ж так, Павлику, голову втрачати. Раніше ніж злякатися – придивися хоч трохи… Ну, а щодо скафандра справа дуже проста, бі
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59