Я здригнулася. Що ж, мені ще поталанило, могло б бути й гірше. Проте я розуміла, що це ще не кінець. Доки я в чужій квартирі, доки я ледве керувала своїм тілом через те чортове вино, існувала можливість, що поцілунками не обмежиться. Залишивши самозвинувачення на потім, я всю свою увагу звернула на проблему номер один: мені конче треба було протверезіти.
Євген калатав у двері, і я розуміла, що довго вони не витримають.
Мене трясло, зуби цокотіли, перед очима танцювали жовті зірочки, але я знала: якщо я знепритомнію, про мене подбає Великий сірий вовк, справжній шанувальник жінок. Я відкрутила обидва крани. Нічого. Води не було. Ані холодної, ані гарячої. Я завмерла. Ідіотко, як ти могла про це забути? Розумієте, в нашому місті воду подають за графіком: з сьомої по дев'яту ранку, з шостої по восьму вечора. Було занадто пізно. Відчуваючи повну безпорадність, я повернулася до ванної і побачила відповідь на свої молитви. Мене охопила хвиля невимовного полегшення і тріумфу. Всі почуття загострилися, тіло дзвеніло, я відчувала збудження, якого не досягти жодними пестощами.
Переді мною була звичайна стара вищерблена ванна жовтуватого кольору, по вінця наповнена водою. Запас на час перерви у водопостачанні. В нашому місті всі так робили. Не вагаючись, я підійшла до ванни, ухопилася обома руками за стійку для рушників, у голові встигла промайнути божевільна думка: «Вшануймо королеву!», і наступної миті я занурила голову у воду.
Того дня я мало не втопилася. Вода була крижаною. Від несподіванки руки зісковзнули зі стійки, і кілька жахливих хвилин я відчайдушно борсалася у воді. Який жалюгідний кінець! П'яною втопитися у ванні. Але мені вдалося вибратися. Я кашляла і випльовувала воду.
Двері здригалися від поштовхів, чулися голоси Тамари та Євгена. Вибачте, друзі, я ще не готова з вами зустрітися. Відкинувши на спину мокре волосся, я просто у сарафані лягла у ванну.
Додому я прийшла об одинадцятій годині. Мама з Дмитром знервовано курили на кухні. Вони засипали мене запитаннями, але, роздивившись мій одяг, замовкли. Якомога спокійніше я пояснила, що дорогою від Тамари потрапила під дощ, а парасольку забула вдома. Дмитро не витримав і ніби між іншим зауважив, що в Україні нині – засуха, а мій, сказати б, персональний дощ був, мабуть, на замовлення лікеро-горілчаного заводу і, судячи з запаху, міцністю градусів сорок. Я безпорадно дивилася на нього і не знала, що відповісти. Мама швидко оцінила ситуацію. Вона виштовхала Дмитра в його кімнату, а мені мовчки принесла рушник і сухий одяг. Уже й не пам'ятаю, як дісталася ліжка. Наступного ранку я прокинулася хворою.
Дні минали. Я розмірковувала, навчалася, грала у красиві, але порожні ігри з чоловіками: погляди, компліменти, натяки, обережні пестощі… Проте ніколи не дозволяла їм переходити межу, за якою починався біль.
У шістнадцять років я закінчила школу з золотою медаллю і одержала гучний титул «найкращої учениці міста», який не мав для мене жодного значення.
Того ж року я залишила наше маленьке місто і вступила до Харківського національного університету, де вивчала іноземні мови. П'ять років напівголодного існування, наполегливої праці, безсонних ночей над підручниками, тимчасових підробітків за жалюгідну платню, злетів і падінь – і я закінчила свою Alma mater з червоним дипломом, в якому стояло дивне слово «перекладач».
Така в мене професія, і я її люблю. Люблю по-справжньому, бо інакше не можу. Вона – супутниця всього мого життя. Якби я обрала її не з любові, то довго б не витримала.
Мій фах, як усі інші, має свої недоліки. Деякі труднощі я створюю собі сама, порушуючи правила, інші знаходять мене. Працюю переважно з чоловіками. Делегації, окремі представники, бізнесмени, професори, фахівці з різних напрямків – це на дев'яносто відсотків чоловіки. Я перекладаю впродовж дня, а ввечері починаються урочисті прийоми, бенкети, фуршети, відвідування театрів, концертних залів, казино – і всюди потрібен перекладач. А якщо він, перекладач, це насправді вона, яскрава та приваблива молода дівчина, то дехто після другого келиха може трішечки скоротити дистанцію. Добре, якщо трішки, – ми всі розуміємо жарти, у чоловічій компанії таке розуміння просто необхідне, а якщо ні? Тоді опиняєшся в ситуації, в якій не до жартів. Ви здогадуєтеся, про що я?
Так от, я відмовляла. Завжди відмовляла. За це мене називали старомодною, божевільною, середньовічною, дурною, пихатою, фригідною і просто дивною. Я згоджувалася з кожним припущенням. Головне, щоб мене не примушували робити те, чого не могла зробити. Називайте це, як завгодно: секс за гроші, елітна проституція, заробітки тілом – мені байдуже. Для мене все це має одне, єдине значення – насильство.
Тому я завжди говорила «ні». Я перетворилася на ходячий лінгвістичний посібник, бо знала всі форми заперечення, всі засоби його вираження, всі модальні відтінки. Я навчилася відмовляти усмішкою, компліментами та лестощами. Часом це допомагало, часом ні, і тоді я втрачала роботу. Поразка, проте, не кінець світу.
Я пам'ятаю мою телефонну розмову з Дмитром після однієї з таких невдач. Я була у розпачі: грошей нема, за гуртожиток платити нічим, з їжі – пісна перлова каша. Голодна і агресивна, я накинулася на Дмитра, бо він був представником чоловічої половини людства, яку я того дня люто ненавиділа.
– Дмитре, чому ви такі? Невже так складно хоч інколи сприймати жінку як колегу по роботі, а не по ліжку? Що вас змінює: гроші, влада? А, може, ви просто такі: прикидаєтеся уважними, чулими, а насправді вам на нас наплювати?
– І тобі доброго ранку, сестричко. Або в тебе неприємності на роботі, або я не твій брат.
– Нема в мене неприємностей, бо й роботи немає! – Роздратовано пирхнула я у слухавку.
– Заспокойся, Марго, будь ласка. В мене вже слухавка плавиться. Дихай повільно, порахуй до десяти, а потім починай розповідати, але дотримуючись конкретних подій, не так голосно і не так швидко, без нецензурної лексики і філософських міркувань. Що сталося?
Я спробувала скористатися його порадою:
– Гаразд. Десять. Директору одного підприємства був потрібен перекладач німецької мови. – Пауза. – Строком на п'ять днів. – Пауза. – Для роботи з групою німців. Фахівців з машинобудування. – Пауза. – Гонорар непоганий. Я пройшла співбесіду. – Пауза. Спокійніше, Марго, спокійніше! – Все було бездоганно. Всі були задоволені. А от під час останнього обговорення в кабінеті директора все пішло шкереберть! – Мене знов понесло на хвилях обурення. – Виявилося… шановний пан мав на увазі, що контракт має на увазі, що я повинна мати на увазі…
– Марго-о-о-о! – Дмитро був сама стриманість. Теж мені, скеля! – Дихаємо повільно, разом зі мною: раз, два, три, раз, два, три. Що він тобі сказав?
Я почала знервовано колупати нігтем крейду на стіні:
– Що контракт передбачає відвідування сауни і весь спектр нічних розваг. Я намагалася розмовляти з ним як з розумною, інтелігентною людиною, намагалася пояснити, проте цей старий, товстий, огидний, лисий слимак, ця карикатура на чоловіка, це опудало з товстим гаманцем… Він назвав мене ідіоткою! Розумієш, я майже тримала цей контракт у руках, а тепер, тепер…
– Марго, крихітко, навіщо так нервуватися? Це ж трапляється з тобою вже не вперше.
– Для мене щоразу, як уперше. Нічого не можу з собою вдіяти. Мені так була потрібна ця робота. Я ж фахівець, Дмитре. Я вмію працювати. Чому я маю заробляти своїм тілом, якщо в мене є розум? Щось зламалося в цьому світі… Чому чоловіки дозволяють собі такі речі? Яке вони мають право?
Дмитро голосно зітхнув.
– По-перше, принцесо, не роби з цього трагедії у стилі «пробзділось щось у Датському князівстві» [Лесь Подерв'янський, «Гамлєт». ]. Цей, як ти сама його назвала, слимак, того не вартий. Наплюй і розітри своєю гарненькою ніжкою. А по-друге, не хочу тебе розчаровувати, проте мушу нагадати, що ми живемо в добу патріархату. Влада, сила, гроші – на боці чоловіків.
– А що на моєму боці?
– Краса, розум, ніжність.
– М-да… Небагато.
– Ну, це ще як подивитися. А по-третє, моя маленька дівчинко, чоловіки бувають різними. Не треба узагальнювати. Серед них зустрічаються доволі симпатичні типи. Візьмімо, наприклад, твого братика. Він учора закінчив одну халтуру і сьогодні ж перекаже своїй голодній сестричці тридцятку. Це небагато, я знаю, проте у мене певні проблеми з валютним рахунком. Купиш собі ковбаси. Ти коли її востаннє бачила?
– Бачу щодня, а от їла вже давненько.
– От і домовилися. Завтра одержиш гроші, влаштуєш собі маленьке свято. Чи я не чудовий?
– Чудовий.
– Бачиш, а я ж чоловік.
– Ти мій брат.
– Проте існують схожі на мене і ще кращі, якщо це взагалі можливо.
– Ти впевнений?
– На всі сто.
– І я зустріну хоч одного такого?
– Неодмінно.
– І це буде любов?
– Марго, ти знов за своє? Досі шукаєш? – Мені здалося, чи я справді почула в його голосі роздратування?
– Шукаю…
– От уперте дівча! Дозволь мені відкрити тобі одну таємницю: ця земля – не дуже приємне місце, але іншого в нас нема й не буде. Всі жінки, які тут живуть, хочуть кохати, а чоловіки хочуть кохатись чи просто хочуть. Ти відчуваєш відмінність?
Треба було змовчати, проте я не змогла:
– Так, і дуже велику.
Раптом слухавка майже вибухнула люттю:
– А от і не треба її відчувати! Чуєш, Марго, не треба!!! Заради твоєї ж вигоди! Всі заплющили очі – і ти заплющ. Всі замкнули серця на замок – і ти так само. Ми всі помремо якогось дня, то щодня ж вмирай, не катуй себе, не витрачай час на пошуки примари!
– А якщо це не примара?
– Моя чернице! Створила собі бога, назвала його коханням, добровільно замкнулася в монастирі і молишся йому, чекаючи благодаті?
Я остовпіла. Його слова влучили мені у самісіньке серце. Ніхто не знав, що я вже третій рік ходила до церкви і ставила свічки: одну за здравіє рідних, другу – за мою любов. Я молилися, я сподівалася, я вірила.
– Твого бога не існує!!! – Дмитро майже кричав. – Про нього забули, його храми зруйнували, він нікому не потрібен, ніхто не пам'ятає його лику! Ти чуєш? Ніхто в цілому світі!!!
– …
– Марго! Алло! Алло! Марго, ти мене чуєш?
Раптом телефон здався живою істотою. В кабінці замало місця. Я замкнула себе в тісній клітці з хижаком, який атакує, намагаючись завдати болю. Мені було важко дихати, я хотіла вийти.
– Так, дуже уважно слухаю. Ти… гарно говориш.
– Пробач мені, крихітко. Я… я не знаю, що на мене найшло. Я не хотів тебе ображати. Чесно-пречесно.
Я повільно виштовхувала з себе слова:
– Я знаю. Я тебе люблю. Чесно-пречесно. Треба закінчувати розмову. Вона й так коштуватиме тобі купу грошей. Телефонуватимеш додому, перекажи, що в мене все дуже добре.
– Гаразд. – Його голос тремтів. Це злякало дужче, ніж його несподіваний гнів. Мене охопило нестерпне бажання викинути слухавку з кабіни, якнайдальше від себе. Підступна гадюко, з мене досить твоєї отрути. Проте я опанувала себе і ще дужче притиснула її до вуха.
– Марго, ти ще тут?
– Так, Дмитре.
– Марго, знай, все, що я наговорив тобі про кохання – неправда.
Боже, ну чому мені має бути так боляче!
– Ні, чому ж… Гадаю, ти мав рацію.
– В жодному разі! Послухай мене, Марго. – Він заговорив швидко, гарячково, немов боявся, що хтось його зупинить. – Мені дуже важко це говорити, але я мушу. Я був розлючений на тебе не через те, що ти казала дурниці, а через заздрість. Так. Я заздрю тобі до нестями. Заздрю твоїй вірі і, хоч як це банально, твоїй надії і любові. Заздрю, бо сам на таке не здатний, бо поруч з тобою відчуваю себе калікою. Заздрю, бо впевнений, що ти знайдеш те, що шукаєш. А ще… Я боюся за тебе, сестричко. Наляканий до смерти. Я не знаю, що таке справжнє кохання, проте шосте відчуття підказує мені, що Це дуже небезпечна річ. Бережи себе!… – Він кинув слухавку.
Здавалося, його страх перекинувся й на мене, бо я тремтіла, наче в лихоманці. Проте за хвилину він зник, і залишилися божевільна втома і сум. А ще божевільна ніжність до Дмитра і безмежна вдячність за те, що він мене любить, що він у мене є. Мій блазень, мій кат, моя фортеця.
Дні минали, як завжди. Я шукала постійну роботу, а в нашій країні знайти її, не маючи зв'язків, майже неможливо. Кому треба безпородне кошеня? Я жила на мізерну підтримку батьків, які віддавали мені останнє. На хліб вистачало, більшого я й не вимагала. Якось зводила кінці з кінцями, звичайно, допомагали тимчасові підробітки: кілька сторінок письмового перекладу там, кілька днів усного тут. Хоч, мушу зізнатися, усним перекладом заробляєш набагато більше, та й специфіка зовсім інша. Саме з нього все й почалося.
Я саме виходила з кімнати, коли побачила, що до мене гості: коридором ішов мій колишній одногрупник з незнайомим мені чоловіком. Довелося повертатися. Погана прикмета.
– Здрастуй, Марго. Давно не бачились. Мабуть, з півроку. А ти стала ще красивішою, не думав, що таке можливо.
– Здрастуй, Вікторе, рада знову бачити тебе.
До Віктора я ставилася непогано. Він мені часто допомагав, рекомендував знайомим як професійного перекладача, знаходив учнів для репетиторства. Гадаю, й він щось із цього мав. Такі, як Віктор, нічого не роблять просто так.
Вони пройшли до кімнати. Двоє шикарно одягнутих чоловіків розглядали жалюгідне помешкання якщо й не гидливо, то іронічно. Я запропонувала каву. Грошей, які я тоді заробляла, вистачало лише на те, щоб пристойно одягатися, гарно виглядати і пригощати гостей доброю кавою. Крім цього старовинного напою в моїй шафі нудьгувала лише скибка чорного хліба. У кожного – свої пріоритети. Розмова була стрімкою, бо гості поспішали.
Вітя дозволив собі стислий вступ.
– Марго, це мій друг Андрій.
– Дуже приємно. – Я подала руку. Андрій потиснув її швидко, міцно, з повагою.
– Навзаєм.
– Йому потрібен перекладач з німецької мови. Я запропонував твою кандидатуру, бо ти – найкраща.
– Дякую.
На роботі ніколи не треба опиратися перебільшенням. Вони – своєрідна компенсація за те, що більшість часу ти змушена вислуховувати претензії та зауваження.
Далі говорив Андрій. Йому було не більше тридцяти. Зовні – спокійний, повільний, стриманий. Внутрішньо – сама велика несподіванка.
– Я ексклюзивний представник великої німецької компанії «Nodd» в Україні. В Будинку науки і техніки завтра розпочнеться третя міжнародна наукова виставка. Триватиме чотири дні. Зі мною працює фахівець з Німеччини. З ним ви познайомитеся завтра. Вимоги до вас: синхронний переклад, швидкість, гарна вимова і, звичайно, чарівна усмішка. – Він розвів руками. – Рекламний бізнес. На презентаціях завжди так. Думаю, ви розумієте.
– Безумовно. Переклад технічний?
– Так. Термінологія досить складна, але незрозумілі моменти я поясню.
– Впевнена, їх буде небагато.
Він глянув здивовано:
– А у вас є стиль, Марго. Зі свого боку впевнений, що ми складемо гарну команду.
– Я теж.
Ми швидко обговорили деталі, умови розрахунку, тривалість робочого дня. Настав час найделікатнішого запитання:
– Ваш графік передбачає бенкети, прийоми?
– А як же без них!
– Моя участь необхідна?
– А як же без вас!
– Гаразд. Чи обмежується моя діяльність перекладацькою сферою? Розумієте, ми дорослі люди, і я вважаю, що краще одразу поставити всі крапки над «і». Таким чином ми уникнемо непорозумінь.
Андрій примружив очі і задумливо всміхнувся:
– А, ось ви про що, Марго! Запевняю, нам потрібен тільки перекладач. Стовідсоткова гарантія.
Я підвелася:
– Тоді – до зустрічі.
Ми потиснули одне одному руки, і я відчула, що він мені не подобається.
Перший день минув з перемінним успіхом. Робота була важкою не так через переклад, як через те, що презентації йшли одна за одною, привертали увагу десятків людей, і постійна циркуляція такої великої кількости незнайомих облич збивала з робочого ритму, бентежила і дратувала.
Мій клієнт був не з тих, за ким сумують. Вельмишановний фахівець з Німеччини виявився товстим велетнем років шістдесяти, який полюбляв роздавати накази, говорити двозначні компліменти і розповідати непристойні жарти. Короткі перерви він використовував для історій зі свого життя, загальний зміст яких зводився до одного: в ліжку він – Казанова.
… Того дня він стояв у першому ряді відвідувачів і впродовж чотирьох презентацій не зводив з мене очей. Німець почав жартувати, бо було очевидно, що цей чоловік вже вчетверте слухає одну і ту саму півгодинну лекцію не через палку любов до комп'ютерів. Я знервовано усміхалася. На п'ятому колі незнайомець зійшов з дистанції і щось довго обговорював з Андрієм. Потім вони удвох підійшли до нас, і цей чоловік кілька разів запитав німця про щось професійне. Як виявилося під час розмови, його звали Станіславом Олександровичем, і керував він не чим-небудь, а досить великою фірмою з програмного забезпечення.
Того вечора Андрій мало не танцював від щастя: Станіслав Олександрович підписав два контракти і обіцяв привести зацікавлених знайомих, що відкривало можливості ще більшого прибутку.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31
Євген калатав у двері, і я розуміла, що довго вони не витримають.
Мене трясло, зуби цокотіли, перед очима танцювали жовті зірочки, але я знала: якщо я знепритомнію, про мене подбає Великий сірий вовк, справжній шанувальник жінок. Я відкрутила обидва крани. Нічого. Води не було. Ані холодної, ані гарячої. Я завмерла. Ідіотко, як ти могла про це забути? Розумієте, в нашому місті воду подають за графіком: з сьомої по дев'яту ранку, з шостої по восьму вечора. Було занадто пізно. Відчуваючи повну безпорадність, я повернулася до ванної і побачила відповідь на свої молитви. Мене охопила хвиля невимовного полегшення і тріумфу. Всі почуття загострилися, тіло дзвеніло, я відчувала збудження, якого не досягти жодними пестощами.
Переді мною була звичайна стара вищерблена ванна жовтуватого кольору, по вінця наповнена водою. Запас на час перерви у водопостачанні. В нашому місті всі так робили. Не вагаючись, я підійшла до ванни, ухопилася обома руками за стійку для рушників, у голові встигла промайнути божевільна думка: «Вшануймо королеву!», і наступної миті я занурила голову у воду.
Того дня я мало не втопилася. Вода була крижаною. Від несподіванки руки зісковзнули зі стійки, і кілька жахливих хвилин я відчайдушно борсалася у воді. Який жалюгідний кінець! П'яною втопитися у ванні. Але мені вдалося вибратися. Я кашляла і випльовувала воду.
Двері здригалися від поштовхів, чулися голоси Тамари та Євгена. Вибачте, друзі, я ще не готова з вами зустрітися. Відкинувши на спину мокре волосся, я просто у сарафані лягла у ванну.
Додому я прийшла об одинадцятій годині. Мама з Дмитром знервовано курили на кухні. Вони засипали мене запитаннями, але, роздивившись мій одяг, замовкли. Якомога спокійніше я пояснила, що дорогою від Тамари потрапила під дощ, а парасольку забула вдома. Дмитро не витримав і ніби між іншим зауважив, що в Україні нині – засуха, а мій, сказати б, персональний дощ був, мабуть, на замовлення лікеро-горілчаного заводу і, судячи з запаху, міцністю градусів сорок. Я безпорадно дивилася на нього і не знала, що відповісти. Мама швидко оцінила ситуацію. Вона виштовхала Дмитра в його кімнату, а мені мовчки принесла рушник і сухий одяг. Уже й не пам'ятаю, як дісталася ліжка. Наступного ранку я прокинулася хворою.
Дні минали. Я розмірковувала, навчалася, грала у красиві, але порожні ігри з чоловіками: погляди, компліменти, натяки, обережні пестощі… Проте ніколи не дозволяла їм переходити межу, за якою починався біль.
У шістнадцять років я закінчила школу з золотою медаллю і одержала гучний титул «найкращої учениці міста», який не мав для мене жодного значення.
Того ж року я залишила наше маленьке місто і вступила до Харківського національного університету, де вивчала іноземні мови. П'ять років напівголодного існування, наполегливої праці, безсонних ночей над підручниками, тимчасових підробітків за жалюгідну платню, злетів і падінь – і я закінчила свою Alma mater з червоним дипломом, в якому стояло дивне слово «перекладач».
Така в мене професія, і я її люблю. Люблю по-справжньому, бо інакше не можу. Вона – супутниця всього мого життя. Якби я обрала її не з любові, то довго б не витримала.
Мій фах, як усі інші, має свої недоліки. Деякі труднощі я створюю собі сама, порушуючи правила, інші знаходять мене. Працюю переважно з чоловіками. Делегації, окремі представники, бізнесмени, професори, фахівці з різних напрямків – це на дев'яносто відсотків чоловіки. Я перекладаю впродовж дня, а ввечері починаються урочисті прийоми, бенкети, фуршети, відвідування театрів, концертних залів, казино – і всюди потрібен перекладач. А якщо він, перекладач, це насправді вона, яскрава та приваблива молода дівчина, то дехто після другого келиха може трішечки скоротити дистанцію. Добре, якщо трішки, – ми всі розуміємо жарти, у чоловічій компанії таке розуміння просто необхідне, а якщо ні? Тоді опиняєшся в ситуації, в якій не до жартів. Ви здогадуєтеся, про що я?
Так от, я відмовляла. Завжди відмовляла. За це мене називали старомодною, божевільною, середньовічною, дурною, пихатою, фригідною і просто дивною. Я згоджувалася з кожним припущенням. Головне, щоб мене не примушували робити те, чого не могла зробити. Називайте це, як завгодно: секс за гроші, елітна проституція, заробітки тілом – мені байдуже. Для мене все це має одне, єдине значення – насильство.
Тому я завжди говорила «ні». Я перетворилася на ходячий лінгвістичний посібник, бо знала всі форми заперечення, всі засоби його вираження, всі модальні відтінки. Я навчилася відмовляти усмішкою, компліментами та лестощами. Часом це допомагало, часом ні, і тоді я втрачала роботу. Поразка, проте, не кінець світу.
Я пам'ятаю мою телефонну розмову з Дмитром після однієї з таких невдач. Я була у розпачі: грошей нема, за гуртожиток платити нічим, з їжі – пісна перлова каша. Голодна і агресивна, я накинулася на Дмитра, бо він був представником чоловічої половини людства, яку я того дня люто ненавиділа.
– Дмитре, чому ви такі? Невже так складно хоч інколи сприймати жінку як колегу по роботі, а не по ліжку? Що вас змінює: гроші, влада? А, може, ви просто такі: прикидаєтеся уважними, чулими, а насправді вам на нас наплювати?
– І тобі доброго ранку, сестричко. Або в тебе неприємності на роботі, або я не твій брат.
– Нема в мене неприємностей, бо й роботи немає! – Роздратовано пирхнула я у слухавку.
– Заспокойся, Марго, будь ласка. В мене вже слухавка плавиться. Дихай повільно, порахуй до десяти, а потім починай розповідати, але дотримуючись конкретних подій, не так голосно і не так швидко, без нецензурної лексики і філософських міркувань. Що сталося?
Я спробувала скористатися його порадою:
– Гаразд. Десять. Директору одного підприємства був потрібен перекладач німецької мови. – Пауза. – Строком на п'ять днів. – Пауза. – Для роботи з групою німців. Фахівців з машинобудування. – Пауза. – Гонорар непоганий. Я пройшла співбесіду. – Пауза. Спокійніше, Марго, спокійніше! – Все було бездоганно. Всі були задоволені. А от під час останнього обговорення в кабінеті директора все пішло шкереберть! – Мене знов понесло на хвилях обурення. – Виявилося… шановний пан мав на увазі, що контракт має на увазі, що я повинна мати на увазі…
– Марго-о-о-о! – Дмитро був сама стриманість. Теж мені, скеля! – Дихаємо повільно, разом зі мною: раз, два, три, раз, два, три. Що він тобі сказав?
Я почала знервовано колупати нігтем крейду на стіні:
– Що контракт передбачає відвідування сауни і весь спектр нічних розваг. Я намагалася розмовляти з ним як з розумною, інтелігентною людиною, намагалася пояснити, проте цей старий, товстий, огидний, лисий слимак, ця карикатура на чоловіка, це опудало з товстим гаманцем… Він назвав мене ідіоткою! Розумієш, я майже тримала цей контракт у руках, а тепер, тепер…
– Марго, крихітко, навіщо так нервуватися? Це ж трапляється з тобою вже не вперше.
– Для мене щоразу, як уперше. Нічого не можу з собою вдіяти. Мені так була потрібна ця робота. Я ж фахівець, Дмитре. Я вмію працювати. Чому я маю заробляти своїм тілом, якщо в мене є розум? Щось зламалося в цьому світі… Чому чоловіки дозволяють собі такі речі? Яке вони мають право?
Дмитро голосно зітхнув.
– По-перше, принцесо, не роби з цього трагедії у стилі «пробзділось щось у Датському князівстві» [Лесь Подерв'янський, «Гамлєт». ]. Цей, як ти сама його назвала, слимак, того не вартий. Наплюй і розітри своєю гарненькою ніжкою. А по-друге, не хочу тебе розчаровувати, проте мушу нагадати, що ми живемо в добу патріархату. Влада, сила, гроші – на боці чоловіків.
– А що на моєму боці?
– Краса, розум, ніжність.
– М-да… Небагато.
– Ну, це ще як подивитися. А по-третє, моя маленька дівчинко, чоловіки бувають різними. Не треба узагальнювати. Серед них зустрічаються доволі симпатичні типи. Візьмімо, наприклад, твого братика. Він учора закінчив одну халтуру і сьогодні ж перекаже своїй голодній сестричці тридцятку. Це небагато, я знаю, проте у мене певні проблеми з валютним рахунком. Купиш собі ковбаси. Ти коли її востаннє бачила?
– Бачу щодня, а от їла вже давненько.
– От і домовилися. Завтра одержиш гроші, влаштуєш собі маленьке свято. Чи я не чудовий?
– Чудовий.
– Бачиш, а я ж чоловік.
– Ти мій брат.
– Проте існують схожі на мене і ще кращі, якщо це взагалі можливо.
– Ти впевнений?
– На всі сто.
– І я зустріну хоч одного такого?
– Неодмінно.
– І це буде любов?
– Марго, ти знов за своє? Досі шукаєш? – Мені здалося, чи я справді почула в його голосі роздратування?
– Шукаю…
– От уперте дівча! Дозволь мені відкрити тобі одну таємницю: ця земля – не дуже приємне місце, але іншого в нас нема й не буде. Всі жінки, які тут живуть, хочуть кохати, а чоловіки хочуть кохатись чи просто хочуть. Ти відчуваєш відмінність?
Треба було змовчати, проте я не змогла:
– Так, і дуже велику.
Раптом слухавка майже вибухнула люттю:
– А от і не треба її відчувати! Чуєш, Марго, не треба!!! Заради твоєї ж вигоди! Всі заплющили очі – і ти заплющ. Всі замкнули серця на замок – і ти так само. Ми всі помремо якогось дня, то щодня ж вмирай, не катуй себе, не витрачай час на пошуки примари!
– А якщо це не примара?
– Моя чернице! Створила собі бога, назвала його коханням, добровільно замкнулася в монастирі і молишся йому, чекаючи благодаті?
Я остовпіла. Його слова влучили мені у самісіньке серце. Ніхто не знав, що я вже третій рік ходила до церкви і ставила свічки: одну за здравіє рідних, другу – за мою любов. Я молилися, я сподівалася, я вірила.
– Твого бога не існує!!! – Дмитро майже кричав. – Про нього забули, його храми зруйнували, він нікому не потрібен, ніхто не пам'ятає його лику! Ти чуєш? Ніхто в цілому світі!!!
– …
– Марго! Алло! Алло! Марго, ти мене чуєш?
Раптом телефон здався живою істотою. В кабінці замало місця. Я замкнула себе в тісній клітці з хижаком, який атакує, намагаючись завдати болю. Мені було важко дихати, я хотіла вийти.
– Так, дуже уважно слухаю. Ти… гарно говориш.
– Пробач мені, крихітко. Я… я не знаю, що на мене найшло. Я не хотів тебе ображати. Чесно-пречесно.
Я повільно виштовхувала з себе слова:
– Я знаю. Я тебе люблю. Чесно-пречесно. Треба закінчувати розмову. Вона й так коштуватиме тобі купу грошей. Телефонуватимеш додому, перекажи, що в мене все дуже добре.
– Гаразд. – Його голос тремтів. Це злякало дужче, ніж його несподіваний гнів. Мене охопило нестерпне бажання викинути слухавку з кабіни, якнайдальше від себе. Підступна гадюко, з мене досить твоєї отрути. Проте я опанувала себе і ще дужче притиснула її до вуха.
– Марго, ти ще тут?
– Так, Дмитре.
– Марго, знай, все, що я наговорив тобі про кохання – неправда.
Боже, ну чому мені має бути так боляче!
– Ні, чому ж… Гадаю, ти мав рацію.
– В жодному разі! Послухай мене, Марго. – Він заговорив швидко, гарячково, немов боявся, що хтось його зупинить. – Мені дуже важко це говорити, але я мушу. Я був розлючений на тебе не через те, що ти казала дурниці, а через заздрість. Так. Я заздрю тобі до нестями. Заздрю твоїй вірі і, хоч як це банально, твоїй надії і любові. Заздрю, бо сам на таке не здатний, бо поруч з тобою відчуваю себе калікою. Заздрю, бо впевнений, що ти знайдеш те, що шукаєш. А ще… Я боюся за тебе, сестричко. Наляканий до смерти. Я не знаю, що таке справжнє кохання, проте шосте відчуття підказує мені, що Це дуже небезпечна річ. Бережи себе!… – Він кинув слухавку.
Здавалося, його страх перекинувся й на мене, бо я тремтіла, наче в лихоманці. Проте за хвилину він зник, і залишилися божевільна втома і сум. А ще божевільна ніжність до Дмитра і безмежна вдячність за те, що він мене любить, що він у мене є. Мій блазень, мій кат, моя фортеця.
Дні минали, як завжди. Я шукала постійну роботу, а в нашій країні знайти її, не маючи зв'язків, майже неможливо. Кому треба безпородне кошеня? Я жила на мізерну підтримку батьків, які віддавали мені останнє. На хліб вистачало, більшого я й не вимагала. Якось зводила кінці з кінцями, звичайно, допомагали тимчасові підробітки: кілька сторінок письмового перекладу там, кілька днів усного тут. Хоч, мушу зізнатися, усним перекладом заробляєш набагато більше, та й специфіка зовсім інша. Саме з нього все й почалося.
Я саме виходила з кімнати, коли побачила, що до мене гості: коридором ішов мій колишній одногрупник з незнайомим мені чоловіком. Довелося повертатися. Погана прикмета.
– Здрастуй, Марго. Давно не бачились. Мабуть, з півроку. А ти стала ще красивішою, не думав, що таке можливо.
– Здрастуй, Вікторе, рада знову бачити тебе.
До Віктора я ставилася непогано. Він мені часто допомагав, рекомендував знайомим як професійного перекладача, знаходив учнів для репетиторства. Гадаю, й він щось із цього мав. Такі, як Віктор, нічого не роблять просто так.
Вони пройшли до кімнати. Двоє шикарно одягнутих чоловіків розглядали жалюгідне помешкання якщо й не гидливо, то іронічно. Я запропонувала каву. Грошей, які я тоді заробляла, вистачало лише на те, щоб пристойно одягатися, гарно виглядати і пригощати гостей доброю кавою. Крім цього старовинного напою в моїй шафі нудьгувала лише скибка чорного хліба. У кожного – свої пріоритети. Розмова була стрімкою, бо гості поспішали.
Вітя дозволив собі стислий вступ.
– Марго, це мій друг Андрій.
– Дуже приємно. – Я подала руку. Андрій потиснув її швидко, міцно, з повагою.
– Навзаєм.
– Йому потрібен перекладач з німецької мови. Я запропонував твою кандидатуру, бо ти – найкраща.
– Дякую.
На роботі ніколи не треба опиратися перебільшенням. Вони – своєрідна компенсація за те, що більшість часу ти змушена вислуховувати претензії та зауваження.
Далі говорив Андрій. Йому було не більше тридцяти. Зовні – спокійний, повільний, стриманий. Внутрішньо – сама велика несподіванка.
– Я ексклюзивний представник великої німецької компанії «Nodd» в Україні. В Будинку науки і техніки завтра розпочнеться третя міжнародна наукова виставка. Триватиме чотири дні. Зі мною працює фахівець з Німеччини. З ним ви познайомитеся завтра. Вимоги до вас: синхронний переклад, швидкість, гарна вимова і, звичайно, чарівна усмішка. – Він розвів руками. – Рекламний бізнес. На презентаціях завжди так. Думаю, ви розумієте.
– Безумовно. Переклад технічний?
– Так. Термінологія досить складна, але незрозумілі моменти я поясню.
– Впевнена, їх буде небагато.
Він глянув здивовано:
– А у вас є стиль, Марго. Зі свого боку впевнений, що ми складемо гарну команду.
– Я теж.
Ми швидко обговорили деталі, умови розрахунку, тривалість робочого дня. Настав час найделікатнішого запитання:
– Ваш графік передбачає бенкети, прийоми?
– А як же без них!
– Моя участь необхідна?
– А як же без вас!
– Гаразд. Чи обмежується моя діяльність перекладацькою сферою? Розумієте, ми дорослі люди, і я вважаю, що краще одразу поставити всі крапки над «і». Таким чином ми уникнемо непорозумінь.
Андрій примружив очі і задумливо всміхнувся:
– А, ось ви про що, Марго! Запевняю, нам потрібен тільки перекладач. Стовідсоткова гарантія.
Я підвелася:
– Тоді – до зустрічі.
Ми потиснули одне одному руки, і я відчула, що він мені не подобається.
Перший день минув з перемінним успіхом. Робота була важкою не так через переклад, як через те, що презентації йшли одна за одною, привертали увагу десятків людей, і постійна циркуляція такої великої кількости незнайомих облич збивала з робочого ритму, бентежила і дратувала.
Мій клієнт був не з тих, за ким сумують. Вельмишановний фахівець з Німеччини виявився товстим велетнем років шістдесяти, який полюбляв роздавати накази, говорити двозначні компліменти і розповідати непристойні жарти. Короткі перерви він використовував для історій зі свого життя, загальний зміст яких зводився до одного: в ліжку він – Казанова.
… Того дня він стояв у першому ряді відвідувачів і впродовж чотирьох презентацій не зводив з мене очей. Німець почав жартувати, бо було очевидно, що цей чоловік вже вчетверте слухає одну і ту саму півгодинну лекцію не через палку любов до комп'ютерів. Я знервовано усміхалася. На п'ятому колі незнайомець зійшов з дистанції і щось довго обговорював з Андрієм. Потім вони удвох підійшли до нас, і цей чоловік кілька разів запитав німця про щось професійне. Як виявилося під час розмови, його звали Станіславом Олександровичем, і керував він не чим-небудь, а досить великою фірмою з програмного забезпечення.
Того вечора Андрій мало не танцював від щастя: Станіслав Олександрович підписав два контракти і обіцяв привести зацікавлених знайомих, що відкривало можливості ще більшого прибутку.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31