Її сестри я теж відтоді не бачила. Ніколи. Приблизно за тиждень по тому, як я востаннє бавилася з Іринкою, я зрозуміла, що щось сталося, бо мама прийшла додому бліда, знервована, з заплаканими очима. Вона пригорнула мене, обіймала і цілувала, наче ми не бачилися багато років. Маленькі діти відчувають набагато більше, ніж ми звикли думати. Вони схожі на провидців чи янголів з церковних ікон, в очах яких – безмежне знання. З роками вони втрачають більшу частину своїх здібностей, гадаю, на щастя.
Того вечора я почала плакати не через те, що мама зробила мені боляче своїми нестримними пестощами, як вона, мабуть, вирішила, а через те, що була до смерти перелякана її страхом. Боже мій, страх був повсюди, він наелектризував кімнату, він, наче протяг холодного вітру, йшов від маминих очей, губів, від кожного її судомного поруху. Як дитині не заплакати, коли доросла людина охоплена таким жахом?
Мама почала заспокоювати мене (чи себе? чи нас обох одразу?) і попрохала мене розповісти Речення. Тоді я, налякана її поведінкою, була готова хоч заспівати Речення, тільки б мамі покращало. Я розповіла його бездоганно, мама ще раз поцілувала мене і аж тоді помітила, що досі вдягнута, взута, а сумки лежать на підлозі.
Про Іринку я наважилася спитати наступного вечора, коли всі сиділи за столом і саме збиралися вечеряти. Тато буркнув щось незрозуміле, Дмитро відвернувся і почав зосереджено щукати у холодильнику ковбасу, хоч вона лежала на столі, Тетяна поскаржилася, що їй вечеря не смакує, і вийшла з кухні. Тоді мама сіла коло мене навпочіпки, погладила мене по голові і, уважно дивлячись у мої очі, сказала, що Іринку з сестрою забрав Чорний Незнайомець, бо вони не слухались мами і самі виходили з двору. Мама розуміла, що рано чи пізно я все одно почую правду, проте вона намагалась зробити її не такою страшною.
– Вони померли?
– Так, доню, але їм добре. Тепер їм дуже добре.
По цих словах тато чомусь вийшов з кімнати. Мама все ще заспокійливо мене гладила і розмовляла зі мною так ніжно, наче співала колискову:
– Вони на небі, сонечко. Подивись, яке воно гарне! Вони стали двома яскравими зірочками і вночі дивитимуться на свою маму, на наш двір, на тебе.
– Але чому вони померли? Вони не захотіли жити в Чорному замку разом з Незнайомцем?
Мамині очі потемнішали, з зелених перетворилися на карі.
– Ніхто не може жити з Чорним Незнайомцем, доню.
– А як же тепер їхня мама? Вона залишилася сама-самісінька?
– Про неї подбають її родичі. Вони заберуть її до себе, з ними їй не буде сумно.
Такою мені запам'яталася історія Іринки та її сестри.
Коли мені виповнилося десять років, я почула її, сказати б, у повному тексті:
Була весна. Тільки-но з'явилися перші квіти. Сестри вирішили зробити мамі сюрприз: принести додому проліски. Вони пішли у ліс самі і зникли. Через п'ять днів їх знайшло молоде подружжя, яке виїхало за місто відпочити. Саме того дня, коли мама так злякала мене своєю поведінкою.
Спершу дівчаток жорстоко зґвалтували, потім різали лезом, а потім встромили у низ живота залізну рейку, яких повно валялося на будівництві нового оздоровчого комплексу неподалік цього лісу, встромили так, що гострий залізний кінець вийшов з рота. їхню непритомну матір привезли в лікарню, але вона не змогла пережити жахливої загибелі доньок і збожеволіла. її забрали не родичі, а санітари з міської психіатричної лікарні. Того, хто вбив сестер (за даними медекспертизи це зробив один чоловік), так і не знайшли.
Це справжня історія Іринки та її сестрички. Тепер ви розумієте, що моя мама не могла мені її розповісти. Я й так була дуже налякана незвичайною тишею, яка панувала у нашому дворі не один день, закам'янілими обличчями дорослих та розмовами пошепки. Я їх не чула, але відчувала їхній страх. І, звичайно, був ще й Чорний Незнайомець.
Мама зробила все для того, щоб цей жахливий випадок торкнувся мене якнайменше, і, здавалося б, їй це вдалося. Проте моя підсвідомість виявилася чутливішою, аніж можна було припустити. Вона фіксувала мій страх, увиразнюючи його нічними примарами. Одну пам'ятаю досі:
… Пустеля. Навколо мене, хоч куди глянь, лише пісок, тонни піску. Спека пекельна, та ще дужче мене дратує сонце, яке сліпить очі, ріже їх гострим склом, і кожна піщинка, мов скалка люстерка, допомагає йому. Я ледве волочуся, в голові паморочиться, але якийсь незрозумілий страх жене мене через пустелю. Я піднімаюся на одну з з дюн, що оточують мене. Я бачу те, чого так боялася. Вони женуться за мною. Не один Чорний Незнайомець, а сотні, тисячі, мільйони. Очам боляче дивитися, проте я не можу заплющити їх. Мій страх безкраїй, як і ця пустеля. Вони всюди: однакові на зріст – високі, вбрані у чорне, довгі рукава ховають руки, подоли чернецького вбрання – ноги, їхніх облич я теж не бачу, бо чорні, надто широкополі капелюхи сягають їм до пліч. У них немає облич, лише ці капелюхи, тому сонце не може завдати їм шкоди. Вони йдуть рівними, впорядкованими шеренгами. Лише яскраве сонце, море піску, чорні капелюхи… чорні капелюхи… Раптом я розумію, що їм не потрібні очі, щоб мене знайти, бо вони відчувають мій страх. Цієї самої миті, немовби прочитавши мої думки, усі Чорні Незнайомці повертаються точнісінько в мій бік, усі разом, як за командою, і дивляться на мене чорнотою своїх капелюхів. Тиша. Хоча ні. Хтось кричить…
Це я кричала. У мою спальню прибігла сполохана мама, почала мене втихомирювати і решту ночі провела коло мене на дивані. Я щаслива: якщо мама поруч, жодному Чорному Незнайомцеві мене не дістати. Яким приємним і яким обтяжливим може бути захист! У дитинстві я знала лише один його бік. Приємний.
Але доля розпорядилася так, що я все-таке побачила обличчя Чорного Незнайомця, принаймні, одного з них. Мені було шість років. Я з іншими дітлахами бавилася на дворі. Захопившись складанням намиста зі смарагдів (скло від зелених пляшок), я не помітила чоловіка, який, певне, спостерігав за моїм заняттям, а тепер, підійшовши ближче, присів навпочіпки і, усміхаючись, дивився на мене. Я не злякалася, побачивши його. Це було лише трішечки несподівано, але спека зробила мене сонливою і млявою. На незнайомцеві була темно-синя сорочка (мій улюблений колір вечірнього неба), його очі усміхалися, волосся – кучеряве, як у мене… Дуже… милий. Незнайомець. Він допоміг мені скласти квіточку зі скла, а тоді витягнув з кишені в'язку ключів. Сонце вже дісталося моєї схованки, і ключі блищали, немов золоті. А як вони дзвеніли! А ще він умів на них грати! Я була зачарована.
Навіть зараз перед очима та картина: його очі на рівні моїх, між нами в'язка ключів, яка розгойдується, як маятник, кожен ключ виблискує на сонці, а я наче загіпнотизована. Чоловік запропонував мені разом погуляти, просто погуляти тут поблизу, а за це він подарував мені брелок від чарівних ключів. І я погодилася.
Ну що казати? Порушивши одне правило, неважко порушити й інше. А я відразу порушила три правила: заговорила з Незнайомцем, узяла подарунок і слухняно пішла з ним «гуляти». Я не пам'ятаю, про що думала. Можливо, того сонячного дня у моїй голові не було думок, доки Бог чи, може, янгол-охоронець, уклав у неї одну-єдину, але дуже вдалу. Кажуть, що Бог любить дітей та дурнів.
Річ у тім, що цей чоловік вів мене до своєї машини. Я побачила її вже на виході з нашого двору: велика, яскрава «Волга»… чорного кольору сяяла на сонці. І це спрацювало! Ще й як спрацювало! В моїй голові наче дзвоник подзвонив, та що там дзвоник, у моєму мозку завила міліцейська сирена. Все складалося один до одного, як і повчала мама: Чорний Незнайомець, чорна машина, чорний замок, подарунки, полювання на дітей. І я побігла. Я не кричала, а просто летіла вітром, не зупиняючись і не озираючись. Мені здавалося, що він женеться за мною, що ось-ось його тяжка рука ухопить мене за коси чи за платтячко і потягне до чорної машини у чорний замок.
Зупинили мене двері нашої квартири, у які я врізалася з усієї сили. Перелякана, я забула про те, що є така зручна річ, як дзвоник, котрий мій тато спеціально встановив так низько, Щоб і діти могли дотягнутися. Як скажена, почала грюкати у великі обтягнуті синьою шкірою двері, щохвилини очікуючи, що його рука вхопить мене за комір. Двері відчинив Дмитро, і я мало не зомліла: на ньому була темно-синя сорочка, і мені, наляканій до смерти, здалося, що Чорний Незнайомець якось-таки проник у нашу квартиру. Але Чорний Незнайомець усміхнувся і заговорив знайомим мені голосом, водночас перетворюючись на мого брата, і я нарешті зрозуміла, що це Дмитро, мій брат.
– Я знаю, що й маленькі дівчатка ходять у туалет, інколи їм туди потрібно дуже швидко, але ж це ще не вагома причина для того, щоб вибивати двері. Ну, Марго, іди ж бо скоріше! – Він примружився і додав: – Чи може, ти вже?
– Ні, ще ні.
Дмитро розвів руками, вдаючи безмежне здивування:
– Не може бути! Наша принцеса дорослішає.
Ледве волочачи ноги, я пошвендяла в туалет, ніби справді подорослішала чи постарішала на кілька років. «Туалет – це саме те, що мені зараз конче необхідно», – подумала я. Сидячи у кімнаті роздумів, як наш тато жартома називав туалет, я помітила, що все ще тримаю у руці подарунок Чорного Незнайомця. З переляку я зовсім про нього забула. Я роздивилася брелок. Це була кішка. Стилізована чорна кішка.
Моєю улюбленою грою було розповідати казки, цікаві історії і випадки, які сталися зі мною, чи їх просто вигадувала моя невгамовна фантазія. Цю рису мого характеру мама помітила ще в дитячому садку, коли одного разу прийшла по мене і побачила, що всі діти гуляють на килимі, а я сиджу на підвіконні і зосереджено розглядаю сутінкове небо. Вона підійшла до мене і сіла поруч:
– Марго, донечко, що таке? Чому ти не бавишся з іншими дівчатками?
– Бо вони грають у принцес.
– А ти не хочеш бути принцесою?
– Я не можу. Я – фея казок.
– Ага, чарівниця, значить. І що ти робиш на підвіконні?
– Викликаю на небі зірки. Одну вже викликала, скоро з'являться інші. Бачиш, яка яскрава?
– Доню, це не зірочка, це вогні… так, авжеж, дуже гарна зірочка. Справна робота. Але хіба погано бути принцесою?
– Бо вони нічого не можуть. Королі їм завжди кажуть, що робити, розбійники викрадають, дракони жеруть, а вони тільки і вміють, що сидіти у чотирьох стінах і рюмсати. А феї – ніхто не указчик.
– Навіть дракон?
– Навіть череда драконів. Де їм зі мною впоратися! В мене ж чари…
Мама сказала:
– Ну гаразд. Закінчуй ще одну зірочку, і пішли додому. До речі, Марго, мені здається, що дракони все ж таки гуртуються у зграї. Бо вони ж літають, а череда – гурт корів.
– Я запам'ятаю: дракони – у зграї, корови – у череді.
Мама часто, сміючись, згадувала мої філософські міркування з циклу «Принцеси і феї». Відтоді Дмитро більше не називав мене принцесою, тепер я була «її величність чарівничність» чи просто «Феєчка». Усі звикли до моїх вигадок, а деякі казки мого власного виробництва мама навіть записувала до великого червоного зошита, якщо вони всім дуже сподобались. Саме тому я не могла розповісти про Чорного Незнайомця.
Мені йшов восьмий рік, і в мене було власне кошеня. Його (а це був саме він) звали Ричард, і він був неперевершеним. Пухнасте, блакитно сіре, зеленооке кошеня прорвало лінію оборони моєї сестри і навіть мого батька. Ричард був ніжним, проте з характером, грайливим, проте з почуттям гідности, він був королем, і не любити його було не можна. Але, головне, хоч який незалежний, він знав, хто його любив найдужче, і нагороджував цю людину найдорожчим подарунком, який він тільки мав, – самим собою. Він був моїм улюбленцем, другом і супутником.
Зазирніть котам у вічі, там – знання і, хоч як дивно, хитрість, бо потрібно бути дуже хитрим, щоб вижити, коли знаєш так багато. Любов – перший і найголовніший подарунок Ричарда. Хитрість – останній і найкорисніший. Так, я дуже хитра. Мій брат Дмитро полюбляв говорити: «Жінки бувають або страшенно розумними, або чарівно дурненькими. Наша Марго – виняток. Вона – напрочуд хитра».
Так, я була дуже здібною ученицею. Може, саме тому, коли виросла, всі говорили, що я дуже схожа на кішку. Як я це сприймала? Не як комплімент і не як образу. Я бачила в цьому просту констатацію факту, до якого давно звикла. Отож я любила Ричарда і захоплювалась ним, проте була ще одна річ, яка пов'язувала нас міцніше за взаємну приязнь. Страх. Ричард знав про існування Чорного Незнайомця, розумів мій страх перед ним, цим уособленням усього жорстокого, брутального і агресивного, що я бачила у чоловіках, і вияви якого мене так лякали. Ще більше – він поділяв мій страх, бо того ранку, коли я ще раз зустрілася з Чорним Незнайомцем, він був зі мною.
Хоч би як банально це звучало, але моє дитинство було щасливим. Я любила родину, родина любила мене. Коли мені було вісім років, ми всі переїхали до маленького міста, де батько одержав розкішну чотирикімнатну квартиру, майже в центрі. Літні канікули щойно розпочалися, і всі проблеми, пов'язані з новим класом, новими вчителями, незнайомим оточенням, здавалися далекими і неважливими.
Був один із чудових ранків восьмого літа мого життя. Початок на п'яту. Я сиділа на балконі нашої квартири – другий поверх, другі двері ліворуч – і займалася нічим. Того ранку ніщо мало вираз спостереження за деревами, птахами і тишею. Разом зі мною за тишею спостерігав Ричард, п'ятимісячний кіт-підліток з великими перспективами.
Тиша того ранку виглядала незвично: вона була сонячною, абсолютною і, я сказала б, переляканою. Навіть доволі сильний вітер не наважувався порушити її і гуляв поміж будинків, міцно стиснувши зуби. Можливо, я так і не дізналася б, що ж налякало тишу, якби не його Величність випадок. Ричард, демонструючи щоранкову обов'язкову програму акробатичних вправ на перилах балкону, підсковзнувся і впав. З котами таке буває. Може, він був не в формі, а, може, не прокинувся. Хто знає. Та й для чого це тепер? Я злякано зойкнула і стрімголов кинулася надвір. Уже за кілька хвилин я міцно тримала його на руках, перевіряючи, чи всі кісточки цілі, чи не подряпані лапки, і, мабуть, була налякана дужче за нього. Все було гаразд, ми вже поверталися додому, коли я почула цей звук. Взагалі, то був добре знайомий мені ритмічний поскрип. Моя улюблена гойдалка. Та хто міг гойдатись о такій порі? Я була впевнена, що всі ще сплять чи тільки прокидаються. Я не могла побачити гойдалки від нашого під'їзду – її затуляла дитяча гірка.
Оце й була можливість. Можливість відвернутися і піти додому. Вже тоді, я дуже добре пам'ятаю, вже тоді я відчула щось недобре: перелякана тиша, німий вітер, неспокійне тремтіння Ричарда на моїх руках і монотонний скрип гойдалки, немов жалобне голосіння по небіжчику. Цікавість вбила кішку. Я була дуже схожою на кішку і була цікавою.
Не розмірковуючи довго, я пішла на звук і нарешті побачила суперника, який випередив мене того ранку. На гойдалці була дівчина. Не звертаючи уваги на явний опір Ричарда, я ступила ще ближче, коли раптом збагнула, що щось у дівчині було неправильним. Сонце, цей дурнуватий прожектор, висвітило мені кожну деталь, показало всі подробиці, щоб я могла сповна оцінити картину і запам'ятати її на все життя. Що я й зробила.
Дівчина не гойдалася. Точніше, вона все-таки гойдалася, проте не на гойдалці, а на мотузці, яка обвивала їй шию і міцним вузлом трималася на перекладці. Її ноги похитувалися через доволі сильний вітер і вдаряли сидіння гойдалки, бо звисали сантиметрів на десять нижче за нього. Це й було причиною того дивного дзвону, і тепер я знала, по кому він. Я наче закам'яніла, замерзла, застигла. Я запам'ятала кожну рисочку її обличчя. Воно було бридким. Я не відчувала до неї жалю. Я зовсім нічого не відчувала.
І тут я помітила ще один об'єкт у полі мого зору: метрів за десять від мене на виході з двору стояв Чорний Незнайомець. Я не здивувалася, бо знала, що він просто має бути десь поблизу, бо те, що я бачила, було картиною з його світу. Я сказала: «Здрастуйте» і побачила, як сіпнулася його голова. Він мовчки постояв ще з хвилину, потім повернувся і пішов. Я міцно пригорнула Ричарда до себе і зробила те саме. Ми спокійно прямували від гойдалки, так, наче залишали залу після закінчення вистави.
Коли я прийшла додому, з'ясувалося, що мене не було понад півгодини. Мама чула, як я виходила, і почала непокоїтися. Я мовчки відпустила Ричарда і повернулася до неї. Мій голос був спокійним і якимось сонним:
– Мамо, там на гойдалці дівчина. Вона висить на мотузці і… і гойдається собі.
Мама здивовано глянула на мене:
– Що? Марго, про що ти?
– Там дівчина. В неї синє обличчя, визирни з вікна, сама побачиш.
Мама підійшла до вікна, і я почула, як вона не зойкнула, а якось здивовано охнула, потім швидко повернулася до мене, її обличчя було блідим, проте, хоч як дивно, виглядало молодшим, бо страх розгладив на ньому усі зморшки, а очі здавалися такими великими, палкими і яскравими, як два зелених смарагди.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31
Того вечора я почала плакати не через те, що мама зробила мені боляче своїми нестримними пестощами, як вона, мабуть, вирішила, а через те, що була до смерти перелякана її страхом. Боже мій, страх був повсюди, він наелектризував кімнату, він, наче протяг холодного вітру, йшов від маминих очей, губів, від кожного її судомного поруху. Як дитині не заплакати, коли доросла людина охоплена таким жахом?
Мама почала заспокоювати мене (чи себе? чи нас обох одразу?) і попрохала мене розповісти Речення. Тоді я, налякана її поведінкою, була готова хоч заспівати Речення, тільки б мамі покращало. Я розповіла його бездоганно, мама ще раз поцілувала мене і аж тоді помітила, що досі вдягнута, взута, а сумки лежать на підлозі.
Про Іринку я наважилася спитати наступного вечора, коли всі сиділи за столом і саме збиралися вечеряти. Тато буркнув щось незрозуміле, Дмитро відвернувся і почав зосереджено щукати у холодильнику ковбасу, хоч вона лежала на столі, Тетяна поскаржилася, що їй вечеря не смакує, і вийшла з кухні. Тоді мама сіла коло мене навпочіпки, погладила мене по голові і, уважно дивлячись у мої очі, сказала, що Іринку з сестрою забрав Чорний Незнайомець, бо вони не слухались мами і самі виходили з двору. Мама розуміла, що рано чи пізно я все одно почую правду, проте вона намагалась зробити її не такою страшною.
– Вони померли?
– Так, доню, але їм добре. Тепер їм дуже добре.
По цих словах тато чомусь вийшов з кімнати. Мама все ще заспокійливо мене гладила і розмовляла зі мною так ніжно, наче співала колискову:
– Вони на небі, сонечко. Подивись, яке воно гарне! Вони стали двома яскравими зірочками і вночі дивитимуться на свою маму, на наш двір, на тебе.
– Але чому вони померли? Вони не захотіли жити в Чорному замку разом з Незнайомцем?
Мамині очі потемнішали, з зелених перетворилися на карі.
– Ніхто не може жити з Чорним Незнайомцем, доню.
– А як же тепер їхня мама? Вона залишилася сама-самісінька?
– Про неї подбають її родичі. Вони заберуть її до себе, з ними їй не буде сумно.
Такою мені запам'яталася історія Іринки та її сестри.
Коли мені виповнилося десять років, я почула її, сказати б, у повному тексті:
Була весна. Тільки-но з'явилися перші квіти. Сестри вирішили зробити мамі сюрприз: принести додому проліски. Вони пішли у ліс самі і зникли. Через п'ять днів їх знайшло молоде подружжя, яке виїхало за місто відпочити. Саме того дня, коли мама так злякала мене своєю поведінкою.
Спершу дівчаток жорстоко зґвалтували, потім різали лезом, а потім встромили у низ живота залізну рейку, яких повно валялося на будівництві нового оздоровчого комплексу неподалік цього лісу, встромили так, що гострий залізний кінець вийшов з рота. їхню непритомну матір привезли в лікарню, але вона не змогла пережити жахливої загибелі доньок і збожеволіла. її забрали не родичі, а санітари з міської психіатричної лікарні. Того, хто вбив сестер (за даними медекспертизи це зробив один чоловік), так і не знайшли.
Це справжня історія Іринки та її сестрички. Тепер ви розумієте, що моя мама не могла мені її розповісти. Я й так була дуже налякана незвичайною тишею, яка панувала у нашому дворі не один день, закам'янілими обличчями дорослих та розмовами пошепки. Я їх не чула, але відчувала їхній страх. І, звичайно, був ще й Чорний Незнайомець.
Мама зробила все для того, щоб цей жахливий випадок торкнувся мене якнайменше, і, здавалося б, їй це вдалося. Проте моя підсвідомість виявилася чутливішою, аніж можна було припустити. Вона фіксувала мій страх, увиразнюючи його нічними примарами. Одну пам'ятаю досі:
… Пустеля. Навколо мене, хоч куди глянь, лише пісок, тонни піску. Спека пекельна, та ще дужче мене дратує сонце, яке сліпить очі, ріже їх гострим склом, і кожна піщинка, мов скалка люстерка, допомагає йому. Я ледве волочуся, в голові паморочиться, але якийсь незрозумілий страх жене мене через пустелю. Я піднімаюся на одну з з дюн, що оточують мене. Я бачу те, чого так боялася. Вони женуться за мною. Не один Чорний Незнайомець, а сотні, тисячі, мільйони. Очам боляче дивитися, проте я не можу заплющити їх. Мій страх безкраїй, як і ця пустеля. Вони всюди: однакові на зріст – високі, вбрані у чорне, довгі рукава ховають руки, подоли чернецького вбрання – ноги, їхніх облич я теж не бачу, бо чорні, надто широкополі капелюхи сягають їм до пліч. У них немає облич, лише ці капелюхи, тому сонце не може завдати їм шкоди. Вони йдуть рівними, впорядкованими шеренгами. Лише яскраве сонце, море піску, чорні капелюхи… чорні капелюхи… Раптом я розумію, що їм не потрібні очі, щоб мене знайти, бо вони відчувають мій страх. Цієї самої миті, немовби прочитавши мої думки, усі Чорні Незнайомці повертаються точнісінько в мій бік, усі разом, як за командою, і дивляться на мене чорнотою своїх капелюхів. Тиша. Хоча ні. Хтось кричить…
Це я кричала. У мою спальню прибігла сполохана мама, почала мене втихомирювати і решту ночі провела коло мене на дивані. Я щаслива: якщо мама поруч, жодному Чорному Незнайомцеві мене не дістати. Яким приємним і яким обтяжливим може бути захист! У дитинстві я знала лише один його бік. Приємний.
Але доля розпорядилася так, що я все-таке побачила обличчя Чорного Незнайомця, принаймні, одного з них. Мені було шість років. Я з іншими дітлахами бавилася на дворі. Захопившись складанням намиста зі смарагдів (скло від зелених пляшок), я не помітила чоловіка, який, певне, спостерігав за моїм заняттям, а тепер, підійшовши ближче, присів навпочіпки і, усміхаючись, дивився на мене. Я не злякалася, побачивши його. Це було лише трішечки несподівано, але спека зробила мене сонливою і млявою. На незнайомцеві була темно-синя сорочка (мій улюблений колір вечірнього неба), його очі усміхалися, волосся – кучеряве, як у мене… Дуже… милий. Незнайомець. Він допоміг мені скласти квіточку зі скла, а тоді витягнув з кишені в'язку ключів. Сонце вже дісталося моєї схованки, і ключі блищали, немов золоті. А як вони дзвеніли! А ще він умів на них грати! Я була зачарована.
Навіть зараз перед очима та картина: його очі на рівні моїх, між нами в'язка ключів, яка розгойдується, як маятник, кожен ключ виблискує на сонці, а я наче загіпнотизована. Чоловік запропонував мені разом погуляти, просто погуляти тут поблизу, а за це він подарував мені брелок від чарівних ключів. І я погодилася.
Ну що казати? Порушивши одне правило, неважко порушити й інше. А я відразу порушила три правила: заговорила з Незнайомцем, узяла подарунок і слухняно пішла з ним «гуляти». Я не пам'ятаю, про що думала. Можливо, того сонячного дня у моїй голові не було думок, доки Бог чи, може, янгол-охоронець, уклав у неї одну-єдину, але дуже вдалу. Кажуть, що Бог любить дітей та дурнів.
Річ у тім, що цей чоловік вів мене до своєї машини. Я побачила її вже на виході з нашого двору: велика, яскрава «Волга»… чорного кольору сяяла на сонці. І це спрацювало! Ще й як спрацювало! В моїй голові наче дзвоник подзвонив, та що там дзвоник, у моєму мозку завила міліцейська сирена. Все складалося один до одного, як і повчала мама: Чорний Незнайомець, чорна машина, чорний замок, подарунки, полювання на дітей. І я побігла. Я не кричала, а просто летіла вітром, не зупиняючись і не озираючись. Мені здавалося, що він женеться за мною, що ось-ось його тяжка рука ухопить мене за коси чи за платтячко і потягне до чорної машини у чорний замок.
Зупинили мене двері нашої квартири, у які я врізалася з усієї сили. Перелякана, я забула про те, що є така зручна річ, як дзвоник, котрий мій тато спеціально встановив так низько, Щоб і діти могли дотягнутися. Як скажена, почала грюкати у великі обтягнуті синьою шкірою двері, щохвилини очікуючи, що його рука вхопить мене за комір. Двері відчинив Дмитро, і я мало не зомліла: на ньому була темно-синя сорочка, і мені, наляканій до смерти, здалося, що Чорний Незнайомець якось-таки проник у нашу квартиру. Але Чорний Незнайомець усміхнувся і заговорив знайомим мені голосом, водночас перетворюючись на мого брата, і я нарешті зрозуміла, що це Дмитро, мій брат.
– Я знаю, що й маленькі дівчатка ходять у туалет, інколи їм туди потрібно дуже швидко, але ж це ще не вагома причина для того, щоб вибивати двері. Ну, Марго, іди ж бо скоріше! – Він примружився і додав: – Чи може, ти вже?
– Ні, ще ні.
Дмитро розвів руками, вдаючи безмежне здивування:
– Не може бути! Наша принцеса дорослішає.
Ледве волочачи ноги, я пошвендяла в туалет, ніби справді подорослішала чи постарішала на кілька років. «Туалет – це саме те, що мені зараз конче необхідно», – подумала я. Сидячи у кімнаті роздумів, як наш тато жартома називав туалет, я помітила, що все ще тримаю у руці подарунок Чорного Незнайомця. З переляку я зовсім про нього забула. Я роздивилася брелок. Це була кішка. Стилізована чорна кішка.
Моєю улюбленою грою було розповідати казки, цікаві історії і випадки, які сталися зі мною, чи їх просто вигадувала моя невгамовна фантазія. Цю рису мого характеру мама помітила ще в дитячому садку, коли одного разу прийшла по мене і побачила, що всі діти гуляють на килимі, а я сиджу на підвіконні і зосереджено розглядаю сутінкове небо. Вона підійшла до мене і сіла поруч:
– Марго, донечко, що таке? Чому ти не бавишся з іншими дівчатками?
– Бо вони грають у принцес.
– А ти не хочеш бути принцесою?
– Я не можу. Я – фея казок.
– Ага, чарівниця, значить. І що ти робиш на підвіконні?
– Викликаю на небі зірки. Одну вже викликала, скоро з'являться інші. Бачиш, яка яскрава?
– Доню, це не зірочка, це вогні… так, авжеж, дуже гарна зірочка. Справна робота. Але хіба погано бути принцесою?
– Бо вони нічого не можуть. Королі їм завжди кажуть, що робити, розбійники викрадають, дракони жеруть, а вони тільки і вміють, що сидіти у чотирьох стінах і рюмсати. А феї – ніхто не указчик.
– Навіть дракон?
– Навіть череда драконів. Де їм зі мною впоратися! В мене ж чари…
Мама сказала:
– Ну гаразд. Закінчуй ще одну зірочку, і пішли додому. До речі, Марго, мені здається, що дракони все ж таки гуртуються у зграї. Бо вони ж літають, а череда – гурт корів.
– Я запам'ятаю: дракони – у зграї, корови – у череді.
Мама часто, сміючись, згадувала мої філософські міркування з циклу «Принцеси і феї». Відтоді Дмитро більше не називав мене принцесою, тепер я була «її величність чарівничність» чи просто «Феєчка». Усі звикли до моїх вигадок, а деякі казки мого власного виробництва мама навіть записувала до великого червоного зошита, якщо вони всім дуже сподобались. Саме тому я не могла розповісти про Чорного Незнайомця.
Мені йшов восьмий рік, і в мене було власне кошеня. Його (а це був саме він) звали Ричард, і він був неперевершеним. Пухнасте, блакитно сіре, зеленооке кошеня прорвало лінію оборони моєї сестри і навіть мого батька. Ричард був ніжним, проте з характером, грайливим, проте з почуттям гідности, він був королем, і не любити його було не можна. Але, головне, хоч який незалежний, він знав, хто його любив найдужче, і нагороджував цю людину найдорожчим подарунком, який він тільки мав, – самим собою. Він був моїм улюбленцем, другом і супутником.
Зазирніть котам у вічі, там – знання і, хоч як дивно, хитрість, бо потрібно бути дуже хитрим, щоб вижити, коли знаєш так багато. Любов – перший і найголовніший подарунок Ричарда. Хитрість – останній і найкорисніший. Так, я дуже хитра. Мій брат Дмитро полюбляв говорити: «Жінки бувають або страшенно розумними, або чарівно дурненькими. Наша Марго – виняток. Вона – напрочуд хитра».
Так, я була дуже здібною ученицею. Може, саме тому, коли виросла, всі говорили, що я дуже схожа на кішку. Як я це сприймала? Не як комплімент і не як образу. Я бачила в цьому просту констатацію факту, до якого давно звикла. Отож я любила Ричарда і захоплювалась ним, проте була ще одна річ, яка пов'язувала нас міцніше за взаємну приязнь. Страх. Ричард знав про існування Чорного Незнайомця, розумів мій страх перед ним, цим уособленням усього жорстокого, брутального і агресивного, що я бачила у чоловіках, і вияви якого мене так лякали. Ще більше – він поділяв мій страх, бо того ранку, коли я ще раз зустрілася з Чорним Незнайомцем, він був зі мною.
Хоч би як банально це звучало, але моє дитинство було щасливим. Я любила родину, родина любила мене. Коли мені було вісім років, ми всі переїхали до маленького міста, де батько одержав розкішну чотирикімнатну квартиру, майже в центрі. Літні канікули щойно розпочалися, і всі проблеми, пов'язані з новим класом, новими вчителями, незнайомим оточенням, здавалися далекими і неважливими.
Був один із чудових ранків восьмого літа мого життя. Початок на п'яту. Я сиділа на балконі нашої квартири – другий поверх, другі двері ліворуч – і займалася нічим. Того ранку ніщо мало вираз спостереження за деревами, птахами і тишею. Разом зі мною за тишею спостерігав Ричард, п'ятимісячний кіт-підліток з великими перспективами.
Тиша того ранку виглядала незвично: вона була сонячною, абсолютною і, я сказала б, переляканою. Навіть доволі сильний вітер не наважувався порушити її і гуляв поміж будинків, міцно стиснувши зуби. Можливо, я так і не дізналася б, що ж налякало тишу, якби не його Величність випадок. Ричард, демонструючи щоранкову обов'язкову програму акробатичних вправ на перилах балкону, підсковзнувся і впав. З котами таке буває. Може, він був не в формі, а, може, не прокинувся. Хто знає. Та й для чого це тепер? Я злякано зойкнула і стрімголов кинулася надвір. Уже за кілька хвилин я міцно тримала його на руках, перевіряючи, чи всі кісточки цілі, чи не подряпані лапки, і, мабуть, була налякана дужче за нього. Все було гаразд, ми вже поверталися додому, коли я почула цей звук. Взагалі, то був добре знайомий мені ритмічний поскрип. Моя улюблена гойдалка. Та хто міг гойдатись о такій порі? Я була впевнена, що всі ще сплять чи тільки прокидаються. Я не могла побачити гойдалки від нашого під'їзду – її затуляла дитяча гірка.
Оце й була можливість. Можливість відвернутися і піти додому. Вже тоді, я дуже добре пам'ятаю, вже тоді я відчула щось недобре: перелякана тиша, німий вітер, неспокійне тремтіння Ричарда на моїх руках і монотонний скрип гойдалки, немов жалобне голосіння по небіжчику. Цікавість вбила кішку. Я була дуже схожою на кішку і була цікавою.
Не розмірковуючи довго, я пішла на звук і нарешті побачила суперника, який випередив мене того ранку. На гойдалці була дівчина. Не звертаючи уваги на явний опір Ричарда, я ступила ще ближче, коли раптом збагнула, що щось у дівчині було неправильним. Сонце, цей дурнуватий прожектор, висвітило мені кожну деталь, показало всі подробиці, щоб я могла сповна оцінити картину і запам'ятати її на все життя. Що я й зробила.
Дівчина не гойдалася. Точніше, вона все-таки гойдалася, проте не на гойдалці, а на мотузці, яка обвивала їй шию і міцним вузлом трималася на перекладці. Її ноги похитувалися через доволі сильний вітер і вдаряли сидіння гойдалки, бо звисали сантиметрів на десять нижче за нього. Це й було причиною того дивного дзвону, і тепер я знала, по кому він. Я наче закам'яніла, замерзла, застигла. Я запам'ятала кожну рисочку її обличчя. Воно було бридким. Я не відчувала до неї жалю. Я зовсім нічого не відчувала.
І тут я помітила ще один об'єкт у полі мого зору: метрів за десять від мене на виході з двору стояв Чорний Незнайомець. Я не здивувалася, бо знала, що він просто має бути десь поблизу, бо те, що я бачила, було картиною з його світу. Я сказала: «Здрастуйте» і побачила, як сіпнулася його голова. Він мовчки постояв ще з хвилину, потім повернувся і пішов. Я міцно пригорнула Ричарда до себе і зробила те саме. Ми спокійно прямували від гойдалки, так, наче залишали залу після закінчення вистави.
Коли я прийшла додому, з'ясувалося, що мене не було понад півгодини. Мама чула, як я виходила, і почала непокоїтися. Я мовчки відпустила Ричарда і повернулася до неї. Мій голос був спокійним і якимось сонним:
– Мамо, там на гойдалці дівчина. Вона висить на мотузці і… і гойдається собі.
Мама здивовано глянула на мене:
– Що? Марго, про що ти?
– Там дівчина. В неї синє обличчя, визирни з вікна, сама побачиш.
Мама підійшла до вікна, і я почула, як вона не зойкнула, а якось здивовано охнула, потім швидко повернулася до мене, її обличчя було блідим, проте, хоч як дивно, виглядало молодшим, бо страх розгладив на ньому усі зморшки, а очі здавалися такими великими, палкими і яскравими, як два зелених смарагди.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31