Тобі був потрібен час. Мені – ти. Пробач, зіронько. Я вже ніколи не кричатиму на тебе. Я був розлюченим, бо чоловіків завжди охоплює лють, коли вони перелякані. Лють – чоловіча відповідь на страх. Я боявся тебе втратити, дівчинко. До смерти боявся.
Його ніжність… Ніжність, якій не можна опиратися. Ніжність, яку не можна не бажати. Біла глина на моєму обличчі, шиї, грудях, животі. Ян ліпить мене. Ян створює новий шедевр.
Ми гуляли парком. Я збирала квіти, Ян пояснював мені, що вони розповідають нам своєю мовою. Я простягнула йому кульбабку.
– Якщо жовта кульбаба символізує пихатість, біла – самий пух, легковажність.
Ромашка.
– Ромашка – це допитливість і зацікавленість. Даруючи ромашки, ніби говориш: «Я хочу пізнати тебе краще».
Я полоскотала його підборіддя волошкою.
– Припини, Марго! Будеш чіплятися, все закінчиться он у тих темних кущах. Бачиш? Он там, коло сосон. – Він пальцем показав де. – А волошка дуже доречно. Вона – символ необачности, точнісінько, як ти.
Вдалині щось червоніло. Я побігла туди і повернулася з квіткою маку в руках.
– Яне, дивись, що я знайшла! Мак! Такий гарний!
– Це твоя квітка, Марго. Мак означає пристрасть, спокусу, солодку отруту, оману. Він узяв квітку з моїх рук, обірвав зайве листя, зробив стеблину коротшою і обережно встромив їївмоїкоси. – Даруючи мак, людина висловлює одне-єдине бажання. – Він погладив мене по щоці.
– Яке?
– «Я тебе хочу». – Пауза. Ян торкнувся моїх губів. – Я хочу тебе, дівчинко. – Він озирнувся. – Та-а-ак… До машини далеченько. Слухай, а ті кущі і справді нічого собі. Ходімо! – Він ухопив мене за руку.
– Ні, Яне! Не піду! Я не хочу там, облиш!
Він засміявся:
– Я жартую. Ходімо розважатися.
– Куди, в кущі?
– Ні, кицю. Я хочу гойдатися! Хто сказав, що гойдалки тільки для дітей? Ми теж можемо! Дивись! Он та велика з червоними сидіннями мені подобається. – Ян потягнув мене до гойдалки.
О, ні! Він таки хотів гойдатися. Ні, ні, не можна. Старий дитячий страх виринув на поверхню – ледь чутно, підступно. Лише вигляд гойдалки примусив мене здригнутися. Погане місце, погане! Небезпечна іграшка! Атракціон Чорного Незнайомця. Я похолола, почала тремтіти і пручатися. Ян зупинився:
– Ну чого ти, Марго? Це зовсім не соромно. На них можна… – Його обличчя виказувало стурбованість. – Зіронько, що з тобою? Що сталося? Ти так зблідла. Тобі недобре? – Я знесилено сіла просто на траву. Ян сів поруч, взяв мої руки у свої, почав зігрівати своїм диханням.
– Яне, я… я не можу. Просто не можу гойдатися. Ненавиджу гойдалки з дитинства. Розумієш, цей стогін, я маю на увазі, цей скрип. А ще сонячне світло. І її ноги ритмічно вдаряються об сидіння. Навіщо він примусив її так гойдатися? Навіщо?
Я розповіла йому все. Випадок з мого дитинства, який міг би бути жахливою казкою, якби не був реальністю. Ян уважно слухав. Я збивалася, плутала факти з почуттями, спотикалася майже на кожному слові. Ян не втручався. Він дав мені змогу висловити свій страх, перетворити жахливі спогади, що, наче крижинки застрягли глибоко в серці, на літери, літери скласти в слова, а слова виплюнути, як зайву слину. Я закінчила розповідати, та ми ще довго сиділи і мовчали. Ян був серйозним і сумним. Я першою порушила тишу:
– Вибач, Яне. Я не хотіла зіпсувати такий гарний день.
– Це не ти його зіпсувала. Його зіпсував той покидьок, що вбив дівчину. Гадаю, що він украв у тебе ще не один такий чудовий день.
– Та нічого. Це в минулому.
Ян нахилився до мене. Наші погляди зустрілися.
– Ні, не думаю, що в минулому. Коли ти востаннє гойдалася, Марго? Десять років тому, дванадцять?
– Не знаю. Не пам'ятаю. Та й не хочу я гойдатися! Облиш, Яне! Мені й так добре.
– Ні. Тобі погано. Тобі дуже погано, просто ти ховаєшся за байдужістю. Вдаєш, що все забула, проте це не так. Ти відтоді ніколи не торкалася гойдалки, так? З того самого дня? Навіть і близько не підходила, так? Дивись мені в очі, Марго! Я хочу знати правду!
– Так, Яне, так. Відпусти, мені боляче.
Я намагалася сховати від нього свої очі, та він все одно знаходив їх.
– Я роблю тобі боляче, Марго? Тобі боляче через мої обійми?
Я розлютилася, а ще я була перелякана, а ще мені було соромно, а ще… багато інших «а ще». Я майже кричала.
– Ні! Річ не в тобі! Це він, він робить мені боляче! Його постать на кожному дитячому майданчику, в кожному темному кутку. Ця його безокість, ця яскрава чорнота кольору сонячного ядра… Я більше не могла гратися. Я мала була дорослішати. Така юна і така стара. Стара, як гріх. Стільки років! Чому він явився саме мені? Чому він зробив це зі мною? Чому це мало статися саме… саме ЗІ МНОЮ!!!
Раптом Ян підхопив мене наруки. Я не встигла отямитися, як стояла на гойдалці. Мене трясло, дихання було важким, у відчаї я стиснула голову руками, закриваючи вуха, щоб не почути, Господи, тільки б не почути цього…
– Марго! – Ян обережно опустив мої руки і обійняв мене. – Марго, вона не скрипить.
Тільки тепер я помітила, що ми вже гойдалися. Ні, ми літали. Разом з небом і хмарами, землею і деревами. Гойдалка не стогнала, вона лише час від часу тихенько дзвеніла, немов співала з радости. Я так боялася впасти, проте Ян мене тримав. Залізо його рук – ніжніше за оксамит. Падіння вниз, блискавичний зліт, знов падіння…
У мене наморочилося в голові, дихання перехопило. Ян відчув, що зі мною коїлося. І ось – його губи на моїх губах. Він дихав за нас двох, даруючи мені свою силу.
Мій будинок. Машина зупинилася. Цілу дорогу додому, виснажені тяжким випробуванням, ми не сказали один одному жодного слова. Тепер Ян повернувся до мене:
– Ти впевнена, що хочеш залишитися сама? Зараз?
Ні, Яне. Я не хочу. Проте час прокидатися, я відчуваю це.
– Треба, Яне. Мені треба йти. Я мушу. Вір мені. Почекай трохи. Це довго не триватиме. Я владнаю свої справи, і ми завжди будемо поруч.
Він гірко всміхнувся:
– Завжди?
– Вічність, Яне. – Я присунулася до нього ближче і вийняла браслет з кишені. – Я хочу тобі щось подарувати. – Серце закалатало. Хай мені допоможе… хай хоч хто-небудь мені допоможе! – Ось, Яне! Дивись, яка краса! Дай сюди руку, ліву. – Ян простягнув руку, і я надягнула на неї браслет. Він уважно роздивився прикрасу, потім підвів очі і кинув швидкий погляд намою шию. Невже здогадався? Він хотів щось сказати, проте я швидко нахилилася і поцілувала його.
– Все, Яне! Мені треба йти. Нічого не кажи, все потім. Я тобі зателефоную. Головне, – пообіцяй мені ніколи не знімати цей браслет. Хай там що! Це дуже важливо. Пообіцяй!
Ян мовчки кивнув. Я востаннє глянула на нього і вийшла з машини.
Мій під'їзд, сходи, проте дійти до квартири я не встигла – підлога затремтіла і почала розчинятися. Початок падіння. Прощавай, світе, я йду до іншого.
Я лежала у темряві і рахувала до десяти. Один, два, три, чотири, п'ять, шість – підняла ліву руку. Сім, вісім – піднесла її до обличчя. Дев'ять, десять – розплющила очі. Браслета не було. Я подивилася на другу руку – немає. Ретельно обшукала ліжко, оглянула підлогу – браслет зник. Я сіла в крісло і долонями затулила рота, наче боялася висловити думку, що пульсувала у такт з моїм серцем: «Вічність обертається навколо нас, Яне».
Як швидко речі набувають і втрачають для нас своє значення! Фінансова скрута, майбутня робота, дилема родини Яновських, інші проблеми, на які я, зазвичай, витрачала силу-силенну часу і нервів, тепер здавалися смішними і дріб'язковими. Я жила в очікуванні ночі, я кликала сон. Через постійне нервове напруження біологічний годинник мого організму частенько функціонував з перебоями. Я ковтала снодійне і перестала звертати увагу навіть на такі речі, як його кількість. Дві таблетки, чотири, шість… Багато, але ж це – ціна зустрічі з Яном.
Так минуло п'ять днів. Я не залишала квартиру і майже нічого не їла. «Навіщо? Повечеряю з Яном!» – думала, йдучи до вітальні по димедрол і назад, у спальню, в ліжко, до Яна. У п'ятницю наковталася стільки, що спала майже весь день – дивовижний день з Яном. Я прокинулася тільки у суботу, десь о першій. Здавалося, це мусило б мене добряче налякати, проте… Яке це мало значення? Навіть навпаки – я раділа і, всміхаючись, тинялася квартирою, згадуючи, як ми з Яном готували найдивніші страви на його кухні, як танцювали якусь божевільну латиноамериканську румбу і нам аплодував увесь ресторан, як Ян фотографував мене, а я червоніла, коли ми надрукували світлини, як Ян учив Алі різним трюкам, і ми сміялися, а потім… потім Ян учив мене. Я зрозуміла, що моє життя в світі без Яна – просто сон. Тепер воно справді було одним великим сном. Цей світ став неважливим Там, а світ Яна – реальністю, необхідним мені Тут. Необхідним, як повітря.
Прокинувшись у суботу, я відчувала лише безсилу лють через те, що мої канікули знов закінчилися і треба повертатися до справ. Справи, скажете ви. Чи тебе хвилював вихід на роботу в понеділок? – Аніскілечки! Я про це й не думала! Такі дрібниці! Проблема в іншому – у мене більше не було снодійного. Я не могла просто зайти в аптеку і купити необхідні мені ліки – ніхто б не продав їх мені без рецепта. А як дістати рецепт? – Жодної гадки. Я гарячкувато розмірковувала. У поліклініці снодійне так просто не прописують. Може, якось обійтися без рецепта? Ринок? Занадто ризиковано. І оком моргнути не встигнеш, як обдурять. Що ж робити? Що робити? Цікаво, однойменний твір пана Чернишевського містить відповіді на такі запитання? Я засміялася. Скоріше з відчаю, аніж з радости.
Щоправда був один варіант… Моя сестра Тетяна закінчила медичне училище у Харкові. Згодом знову повернулася в наше провінційне болото – вчинок, досі недоступний моєму розумінню. Безглуздий і непростимий, як самогубство. А от її найкраща подруга Лариса залишилася і працює маніпуляцій-ною сестрою в одній з найпрестижніших лікарень міста. Може, вона допоможе? Ми зустрічалися кілька разів, і вона непогано до мене ставилася.
Я сіла на маленькій стільчик коло дзеркала, розчесалася і почала уважно роздивлятися своє відображення. Незважаючи на останні події, я не забувала піклуватися про себе – пишна зачіска, матова шкіра, дбайливо доглянуте тіло. Здається, все в нормі. Я почала накладати макіяж, зупинилася, опустила руку з щіточкою. Мабуть, я все-таки замало їла, бо риси обличчя загострилися, і воно набуло такого дивного, відчайдушного виразу… Смутку? Туги? Чекання? А очі… В них оселився якийсь хворобливий неспокій. Я взяла помаду. Ти вигадуєш, Марго! Нічого такого з тобою не сталося! Ти така, як була. А якщо й змінилося дещо, яке це має значення? Краще подумай, що ти скажеш Ларисі. Як переконаєш її в тому, що ліки тобі справді необхідні? – Я… я скажу, що мене мучить безсоння через… через… через нервову перенапругу!
Блідо-рожева помада на губах. Я подивилися у дзеркало. Аг-га… Ну просто в'язень-утікач з Бухенвальда! Здається, червона пасуватиме краще.
– А якщо вона спитає, чому ти не звертаєшся до лікаря? Почне наполягати на медогляді? – Та з чого б це? Мені потрібні кілька нещасних таблеток снодійного. Не ЛСД, не героїн, не кокаїн, а яке-небудь снодійне. Що міцніше, то краще. – Стривай, стривай! Що ти там казала про наркотики?
Я завмерла перед дзеркалом: одна рука на зачісці, інша торкалася шпильок, які я за звичкою тримала в роті. Наркотики? Від них теж, здається, засинають. Ну, впадають в транс. Майже засинають. Ніби засинають. Чи зможуть вони привести мене до Яна? А якщо спробувати? Що мені втрачати? Що таке цей світ? – Звичайний сон, денне видіння. Моя реальність – це моє життя, а моє життя – це моє кохання, а кохання – цілковита відсутність страху. Чого ж тремтиш, люба?
Різкий дзвінок у двері – і я ледве не впала зі стільця. Серце майже зупинилося від переляку, а потім закалатало втричі швидше, ніж звичайно. Бісів пристрій! Завтра ж (ще один настирливий дзвінок) ні, сьогодні ж вирву його електричне серце! Всі ці гвинтики і дротики. Досить! Хай тепер всі, кому я потрібна, стукають. Руки не відпадуть!
Накинувши на нічну сорочку халат, я швидко підбігла до дверей. Дзвінок несамовито волав. Я затулила вуха долонями, і, не тямлячи себе, щосили закалатала у двері:
– Припиніть! Припиніть це! Заберіть руки від кнопки, я вже тут, ТУТ!!!
Диявольська сирена замовкла. Тиша. Нарешті. Я полегшено зітхнула.
– Хто там? (ТАМ? Де ТАМ?)
Чоловічий голос. Знайомий. Створений для промов.
– Привіт, дівчинко. Це я. Відчиняй двері.
Яне? – Який Яне? Марго, отямся! Ти ж не ТУТ, ти – ТАМ. Чи навпаки? – Ні, це не Ян. Яке розчарування… – Цікаво, це його гіркий присмак ти відчуваєш зараз на своїх губах? – Глузуєш з мене? Ну-ну, не втрачай стилю. Ти мені дуже «допомагаєш».
Я притиснулася лобом до дверей.
– Костянтине, йди геть. Я не хочу тебе бачити.
В його голосі була усмішка.
– Ніби комусь важливо, чого ти хочеш. Відчиняй, я сказав!
– А я сказала: йди геть! Котись під три чорти! Ти чуєш? – Я затремтіла від гніву. (А, може, від страху?)
Костянтин знов щосили натиснув на кнопку дзвінка. Різкий звук електричним струмом пронизав тіло. Я міцно стиснула голову руками і почала озиратися в пошуках чогось тяжкого. Розбити, вщент розбити цю ієрихонську трубу! На очі попалися дверцята електролічильника. Теж варіант. Я відчинила їх і вимкнула струм, наче вирвала занадто балакучий язик. Тієї ж миті Костянтин почав бити у двері ногами. Щосили. А вона в нього була. Він сам був силою.
Двері здригалися від гучних ударів. Костянтин сміявся:
– Марго, о Боже! (Ба-бах!) Марго, відчини! (Бух!) Будь ласка, відчини! (Бах!)
Я ж (ба-бах!) виб'ю двері (гух!), потім (бах!) доведеться (бух!) знов (ба-бах!) їх (гух!) вставляти!
– Костянтине, припини! Я… я викличу міліцію!
Проте він і не думав зупинятися.
– Викликай, дівчинко! (Ба-бах!) Гарні хлопці (бух!) приїдуть (бах!) хвилин через тридцять (гу-гух!), якраз (бабах!) допоможуть (бах!) двері вставити! – Серія ударів.
Я відчинила двері. Костянтин мав вигляд чоловіка, який ще мить тому займався тяжкою, проте приємною працею. Він спокійно поправив сорочку, зняв піджак з дверей сусідньої квартири, одягнув, перевірив, чи добре сидить, і тільки потім підняв з підлоги букет вульгарних яскраво-червоних троянд. Я не стала чекати на його подальші дії, я повернулася і мовчки пішла до вітальні. Світла не було. Ти ж сама його вимкнула, пам'ятаєш?
У квартиру повільними хвилями запливали сутінки. Костянтин наздогнав мене на півдорозі, різким рухом розвернув, і не встигла я отямитися, як уже була міцно прикута до стіни кайданами його рук. Так ми й стояли: міцно притиснуті один до одного, мої руки розведені, як на розп'яття, ноги, навпаки, зведені одна до одної і захоплені у полон лабетами його ніг. Я не могла й ворухнутися, хіба що відвернути голову вбік, що й зробила. Костянтин насолоджувався своєю владою, натиском, своєю вагою на моєму тілі. Від майже абсолютної повноти нашого контакту я відчувала фізичний біль, він – насолоду. Його ніздрі невпинно працювали, вдихаючи мій запах. Волосся, шия, плечі, груди. Дихання Костянтина було спекотним і гірким, очі палали, наче його лихоманило.
– Знаєш, як цілують янгола? Ні? – Він спробував зазирнути мені у вічі, проте я міцно замружилася. – Досить складна справа, проте яка насолода! Яка божевільна насолода! Спочатку його треба зловити, полонити, щоб він не втік від тебе, злетівши в небо. Потім припинити всі його спроби звільнитися, притиснути його своєю вагою і розіп'яти. Так, саме розіп'яти, міцно тримаючи його крила. А тоді… О, тоді починається найголовніше – самий поцілунок.
Я замотала головою, востаннє намагаючись уникнути його уст. Я ждала агресивности, звірячої грубости, болісної пристрасти, тому мене просто приголомшила раптова ніжність, з якою його губи торкалися моєї шиї. Я не хотіла його ніжности. Вона була підступною, вона затягувала мене у свої тенета, а я не хотіла втрачати волі. Чому зараз він не поводився зі мною так само брутально, як на початку? З агресивністю можна боротися, проте як опиратися ніжності? Нащо, навіщо він такий ніжний?
Костянтин відірвався від моїх губів, звільнив мої руки.
– Синців не буде, обіцяю. Я вмію поводитися з жіночою шкірою.
– Вірю. – Я потерла зап'ястки. – Як ти мене знайшов?
Він знизав плечима:
– Байдуже! У мене – свої методи. А знаєш, ти мені снилася.
Я здригнулася. Заспокойся! Звичайний комплімент з джентельменского набору.
– Щоночі снилася. Яскравіше за сни підлітка під час нічних полюцій.
Я болісно скривилася:
– Будь ласка, звільни мене від подробиць твого нічного життя!
– А що тут такого? Це цілком природно. – Він відступив від мене на крок, зміряв прискіпливим поглядом. – А ти схудла. Що, нічого не їси? Збирайся, поїдемо у ресторан, я тебе нагодую.
Я відмахнулася. – Не треба. Я не хочу.
– Як це «не хочу»? Людині треба їсти, Марго.
Я зневажливо всміхнулася.
– Костю, це ж у тебе батьківське, так? Вся ця турбота, всі ці накази… Ти асоціюєш мене зі своєю дитиною. Звідки ж тоді бажання?
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31
Його ніжність… Ніжність, якій не можна опиратися. Ніжність, яку не можна не бажати. Біла глина на моєму обличчі, шиї, грудях, животі. Ян ліпить мене. Ян створює новий шедевр.
Ми гуляли парком. Я збирала квіти, Ян пояснював мені, що вони розповідають нам своєю мовою. Я простягнула йому кульбабку.
– Якщо жовта кульбаба символізує пихатість, біла – самий пух, легковажність.
Ромашка.
– Ромашка – це допитливість і зацікавленість. Даруючи ромашки, ніби говориш: «Я хочу пізнати тебе краще».
Я полоскотала його підборіддя волошкою.
– Припини, Марго! Будеш чіплятися, все закінчиться он у тих темних кущах. Бачиш? Он там, коло сосон. – Він пальцем показав де. – А волошка дуже доречно. Вона – символ необачности, точнісінько, як ти.
Вдалині щось червоніло. Я побігла туди і повернулася з квіткою маку в руках.
– Яне, дивись, що я знайшла! Мак! Такий гарний!
– Це твоя квітка, Марго. Мак означає пристрасть, спокусу, солодку отруту, оману. Він узяв квітку з моїх рук, обірвав зайве листя, зробив стеблину коротшою і обережно встромив їївмоїкоси. – Даруючи мак, людина висловлює одне-єдине бажання. – Він погладив мене по щоці.
– Яке?
– «Я тебе хочу». – Пауза. Ян торкнувся моїх губів. – Я хочу тебе, дівчинко. – Він озирнувся. – Та-а-ак… До машини далеченько. Слухай, а ті кущі і справді нічого собі. Ходімо! – Він ухопив мене за руку.
– Ні, Яне! Не піду! Я не хочу там, облиш!
Він засміявся:
– Я жартую. Ходімо розважатися.
– Куди, в кущі?
– Ні, кицю. Я хочу гойдатися! Хто сказав, що гойдалки тільки для дітей? Ми теж можемо! Дивись! Он та велика з червоними сидіннями мені подобається. – Ян потягнув мене до гойдалки.
О, ні! Він таки хотів гойдатися. Ні, ні, не можна. Старий дитячий страх виринув на поверхню – ледь чутно, підступно. Лише вигляд гойдалки примусив мене здригнутися. Погане місце, погане! Небезпечна іграшка! Атракціон Чорного Незнайомця. Я похолола, почала тремтіти і пручатися. Ян зупинився:
– Ну чого ти, Марго? Це зовсім не соромно. На них можна… – Його обличчя виказувало стурбованість. – Зіронько, що з тобою? Що сталося? Ти так зблідла. Тобі недобре? – Я знесилено сіла просто на траву. Ян сів поруч, взяв мої руки у свої, почав зігрівати своїм диханням.
– Яне, я… я не можу. Просто не можу гойдатися. Ненавиджу гойдалки з дитинства. Розумієш, цей стогін, я маю на увазі, цей скрип. А ще сонячне світло. І її ноги ритмічно вдаряються об сидіння. Навіщо він примусив її так гойдатися? Навіщо?
Я розповіла йому все. Випадок з мого дитинства, який міг би бути жахливою казкою, якби не був реальністю. Ян уважно слухав. Я збивалася, плутала факти з почуттями, спотикалася майже на кожному слові. Ян не втручався. Він дав мені змогу висловити свій страх, перетворити жахливі спогади, що, наче крижинки застрягли глибоко в серці, на літери, літери скласти в слова, а слова виплюнути, як зайву слину. Я закінчила розповідати, та ми ще довго сиділи і мовчали. Ян був серйозним і сумним. Я першою порушила тишу:
– Вибач, Яне. Я не хотіла зіпсувати такий гарний день.
– Це не ти його зіпсувала. Його зіпсував той покидьок, що вбив дівчину. Гадаю, що він украв у тебе ще не один такий чудовий день.
– Та нічого. Це в минулому.
Ян нахилився до мене. Наші погляди зустрілися.
– Ні, не думаю, що в минулому. Коли ти востаннє гойдалася, Марго? Десять років тому, дванадцять?
– Не знаю. Не пам'ятаю. Та й не хочу я гойдатися! Облиш, Яне! Мені й так добре.
– Ні. Тобі погано. Тобі дуже погано, просто ти ховаєшся за байдужістю. Вдаєш, що все забула, проте це не так. Ти відтоді ніколи не торкалася гойдалки, так? З того самого дня? Навіть і близько не підходила, так? Дивись мені в очі, Марго! Я хочу знати правду!
– Так, Яне, так. Відпусти, мені боляче.
Я намагалася сховати від нього свої очі, та він все одно знаходив їх.
– Я роблю тобі боляче, Марго? Тобі боляче через мої обійми?
Я розлютилася, а ще я була перелякана, а ще мені було соромно, а ще… багато інших «а ще». Я майже кричала.
– Ні! Річ не в тобі! Це він, він робить мені боляче! Його постать на кожному дитячому майданчику, в кожному темному кутку. Ця його безокість, ця яскрава чорнота кольору сонячного ядра… Я більше не могла гратися. Я мала була дорослішати. Така юна і така стара. Стара, як гріх. Стільки років! Чому він явився саме мені? Чому він зробив це зі мною? Чому це мало статися саме… саме ЗІ МНОЮ!!!
Раптом Ян підхопив мене наруки. Я не встигла отямитися, як стояла на гойдалці. Мене трясло, дихання було важким, у відчаї я стиснула голову руками, закриваючи вуха, щоб не почути, Господи, тільки б не почути цього…
– Марго! – Ян обережно опустив мої руки і обійняв мене. – Марго, вона не скрипить.
Тільки тепер я помітила, що ми вже гойдалися. Ні, ми літали. Разом з небом і хмарами, землею і деревами. Гойдалка не стогнала, вона лише час від часу тихенько дзвеніла, немов співала з радости. Я так боялася впасти, проте Ян мене тримав. Залізо його рук – ніжніше за оксамит. Падіння вниз, блискавичний зліт, знов падіння…
У мене наморочилося в голові, дихання перехопило. Ян відчув, що зі мною коїлося. І ось – його губи на моїх губах. Він дихав за нас двох, даруючи мені свою силу.
Мій будинок. Машина зупинилася. Цілу дорогу додому, виснажені тяжким випробуванням, ми не сказали один одному жодного слова. Тепер Ян повернувся до мене:
– Ти впевнена, що хочеш залишитися сама? Зараз?
Ні, Яне. Я не хочу. Проте час прокидатися, я відчуваю це.
– Треба, Яне. Мені треба йти. Я мушу. Вір мені. Почекай трохи. Це довго не триватиме. Я владнаю свої справи, і ми завжди будемо поруч.
Він гірко всміхнувся:
– Завжди?
– Вічність, Яне. – Я присунулася до нього ближче і вийняла браслет з кишені. – Я хочу тобі щось подарувати. – Серце закалатало. Хай мені допоможе… хай хоч хто-небудь мені допоможе! – Ось, Яне! Дивись, яка краса! Дай сюди руку, ліву. – Ян простягнув руку, і я надягнула на неї браслет. Він уважно роздивився прикрасу, потім підвів очі і кинув швидкий погляд намою шию. Невже здогадався? Він хотів щось сказати, проте я швидко нахилилася і поцілувала його.
– Все, Яне! Мені треба йти. Нічого не кажи, все потім. Я тобі зателефоную. Головне, – пообіцяй мені ніколи не знімати цей браслет. Хай там що! Це дуже важливо. Пообіцяй!
Ян мовчки кивнув. Я востаннє глянула на нього і вийшла з машини.
Мій під'їзд, сходи, проте дійти до квартири я не встигла – підлога затремтіла і почала розчинятися. Початок падіння. Прощавай, світе, я йду до іншого.
Я лежала у темряві і рахувала до десяти. Один, два, три, чотири, п'ять, шість – підняла ліву руку. Сім, вісім – піднесла її до обличчя. Дев'ять, десять – розплющила очі. Браслета не було. Я подивилася на другу руку – немає. Ретельно обшукала ліжко, оглянула підлогу – браслет зник. Я сіла в крісло і долонями затулила рота, наче боялася висловити думку, що пульсувала у такт з моїм серцем: «Вічність обертається навколо нас, Яне».
Як швидко речі набувають і втрачають для нас своє значення! Фінансова скрута, майбутня робота, дилема родини Яновських, інші проблеми, на які я, зазвичай, витрачала силу-силенну часу і нервів, тепер здавалися смішними і дріб'язковими. Я жила в очікуванні ночі, я кликала сон. Через постійне нервове напруження біологічний годинник мого організму частенько функціонував з перебоями. Я ковтала снодійне і перестала звертати увагу навіть на такі речі, як його кількість. Дві таблетки, чотири, шість… Багато, але ж це – ціна зустрічі з Яном.
Так минуло п'ять днів. Я не залишала квартиру і майже нічого не їла. «Навіщо? Повечеряю з Яном!» – думала, йдучи до вітальні по димедрол і назад, у спальню, в ліжко, до Яна. У п'ятницю наковталася стільки, що спала майже весь день – дивовижний день з Яном. Я прокинулася тільки у суботу, десь о першій. Здавалося, це мусило б мене добряче налякати, проте… Яке це мало значення? Навіть навпаки – я раділа і, всміхаючись, тинялася квартирою, згадуючи, як ми з Яном готували найдивніші страви на його кухні, як танцювали якусь божевільну латиноамериканську румбу і нам аплодував увесь ресторан, як Ян фотографував мене, а я червоніла, коли ми надрукували світлини, як Ян учив Алі різним трюкам, і ми сміялися, а потім… потім Ян учив мене. Я зрозуміла, що моє життя в світі без Яна – просто сон. Тепер воно справді було одним великим сном. Цей світ став неважливим Там, а світ Яна – реальністю, необхідним мені Тут. Необхідним, як повітря.
Прокинувшись у суботу, я відчувала лише безсилу лють через те, що мої канікули знов закінчилися і треба повертатися до справ. Справи, скажете ви. Чи тебе хвилював вихід на роботу в понеділок? – Аніскілечки! Я про це й не думала! Такі дрібниці! Проблема в іншому – у мене більше не було снодійного. Я не могла просто зайти в аптеку і купити необхідні мені ліки – ніхто б не продав їх мені без рецепта. А як дістати рецепт? – Жодної гадки. Я гарячкувато розмірковувала. У поліклініці снодійне так просто не прописують. Може, якось обійтися без рецепта? Ринок? Занадто ризиковано. І оком моргнути не встигнеш, як обдурять. Що ж робити? Що робити? Цікаво, однойменний твір пана Чернишевського містить відповіді на такі запитання? Я засміялася. Скоріше з відчаю, аніж з радости.
Щоправда був один варіант… Моя сестра Тетяна закінчила медичне училище у Харкові. Згодом знову повернулася в наше провінційне болото – вчинок, досі недоступний моєму розумінню. Безглуздий і непростимий, як самогубство. А от її найкраща подруга Лариса залишилася і працює маніпуляцій-ною сестрою в одній з найпрестижніших лікарень міста. Може, вона допоможе? Ми зустрічалися кілька разів, і вона непогано до мене ставилася.
Я сіла на маленькій стільчик коло дзеркала, розчесалася і почала уважно роздивлятися своє відображення. Незважаючи на останні події, я не забувала піклуватися про себе – пишна зачіска, матова шкіра, дбайливо доглянуте тіло. Здається, все в нормі. Я почала накладати макіяж, зупинилася, опустила руку з щіточкою. Мабуть, я все-таки замало їла, бо риси обличчя загострилися, і воно набуло такого дивного, відчайдушного виразу… Смутку? Туги? Чекання? А очі… В них оселився якийсь хворобливий неспокій. Я взяла помаду. Ти вигадуєш, Марго! Нічого такого з тобою не сталося! Ти така, як була. А якщо й змінилося дещо, яке це має значення? Краще подумай, що ти скажеш Ларисі. Як переконаєш її в тому, що ліки тобі справді необхідні? – Я… я скажу, що мене мучить безсоння через… через… через нервову перенапругу!
Блідо-рожева помада на губах. Я подивилися у дзеркало. Аг-га… Ну просто в'язень-утікач з Бухенвальда! Здається, червона пасуватиме краще.
– А якщо вона спитає, чому ти не звертаєшся до лікаря? Почне наполягати на медогляді? – Та з чого б це? Мені потрібні кілька нещасних таблеток снодійного. Не ЛСД, не героїн, не кокаїн, а яке-небудь снодійне. Що міцніше, то краще. – Стривай, стривай! Що ти там казала про наркотики?
Я завмерла перед дзеркалом: одна рука на зачісці, інша торкалася шпильок, які я за звичкою тримала в роті. Наркотики? Від них теж, здається, засинають. Ну, впадають в транс. Майже засинають. Ніби засинають. Чи зможуть вони привести мене до Яна? А якщо спробувати? Що мені втрачати? Що таке цей світ? – Звичайний сон, денне видіння. Моя реальність – це моє життя, а моє життя – це моє кохання, а кохання – цілковита відсутність страху. Чого ж тремтиш, люба?
Різкий дзвінок у двері – і я ледве не впала зі стільця. Серце майже зупинилося від переляку, а потім закалатало втричі швидше, ніж звичайно. Бісів пристрій! Завтра ж (ще один настирливий дзвінок) ні, сьогодні ж вирву його електричне серце! Всі ці гвинтики і дротики. Досить! Хай тепер всі, кому я потрібна, стукають. Руки не відпадуть!
Накинувши на нічну сорочку халат, я швидко підбігла до дверей. Дзвінок несамовито волав. Я затулила вуха долонями, і, не тямлячи себе, щосили закалатала у двері:
– Припиніть! Припиніть це! Заберіть руки від кнопки, я вже тут, ТУТ!!!
Диявольська сирена замовкла. Тиша. Нарешті. Я полегшено зітхнула.
– Хто там? (ТАМ? Де ТАМ?)
Чоловічий голос. Знайомий. Створений для промов.
– Привіт, дівчинко. Це я. Відчиняй двері.
Яне? – Який Яне? Марго, отямся! Ти ж не ТУТ, ти – ТАМ. Чи навпаки? – Ні, це не Ян. Яке розчарування… – Цікаво, це його гіркий присмак ти відчуваєш зараз на своїх губах? – Глузуєш з мене? Ну-ну, не втрачай стилю. Ти мені дуже «допомагаєш».
Я притиснулася лобом до дверей.
– Костянтине, йди геть. Я не хочу тебе бачити.
В його голосі була усмішка.
– Ніби комусь важливо, чого ти хочеш. Відчиняй, я сказав!
– А я сказала: йди геть! Котись під три чорти! Ти чуєш? – Я затремтіла від гніву. (А, може, від страху?)
Костянтин знов щосили натиснув на кнопку дзвінка. Різкий звук електричним струмом пронизав тіло. Я міцно стиснула голову руками і почала озиратися в пошуках чогось тяжкого. Розбити, вщент розбити цю ієрихонську трубу! На очі попалися дверцята електролічильника. Теж варіант. Я відчинила їх і вимкнула струм, наче вирвала занадто балакучий язик. Тієї ж миті Костянтин почав бити у двері ногами. Щосили. А вона в нього була. Він сам був силою.
Двері здригалися від гучних ударів. Костянтин сміявся:
– Марго, о Боже! (Ба-бах!) Марго, відчини! (Бух!) Будь ласка, відчини! (Бах!)
Я ж (ба-бах!) виб'ю двері (гух!), потім (бах!) доведеться (бух!) знов (ба-бах!) їх (гух!) вставляти!
– Костянтине, припини! Я… я викличу міліцію!
Проте він і не думав зупинятися.
– Викликай, дівчинко! (Ба-бах!) Гарні хлопці (бух!) приїдуть (бах!) хвилин через тридцять (гу-гух!), якраз (бабах!) допоможуть (бах!) двері вставити! – Серія ударів.
Я відчинила двері. Костянтин мав вигляд чоловіка, який ще мить тому займався тяжкою, проте приємною працею. Він спокійно поправив сорочку, зняв піджак з дверей сусідньої квартири, одягнув, перевірив, чи добре сидить, і тільки потім підняв з підлоги букет вульгарних яскраво-червоних троянд. Я не стала чекати на його подальші дії, я повернулася і мовчки пішла до вітальні. Світла не було. Ти ж сама його вимкнула, пам'ятаєш?
У квартиру повільними хвилями запливали сутінки. Костянтин наздогнав мене на півдорозі, різким рухом розвернув, і не встигла я отямитися, як уже була міцно прикута до стіни кайданами його рук. Так ми й стояли: міцно притиснуті один до одного, мої руки розведені, як на розп'яття, ноги, навпаки, зведені одна до одної і захоплені у полон лабетами його ніг. Я не могла й ворухнутися, хіба що відвернути голову вбік, що й зробила. Костянтин насолоджувався своєю владою, натиском, своєю вагою на моєму тілі. Від майже абсолютної повноти нашого контакту я відчувала фізичний біль, він – насолоду. Його ніздрі невпинно працювали, вдихаючи мій запах. Волосся, шия, плечі, груди. Дихання Костянтина було спекотним і гірким, очі палали, наче його лихоманило.
– Знаєш, як цілують янгола? Ні? – Він спробував зазирнути мені у вічі, проте я міцно замружилася. – Досить складна справа, проте яка насолода! Яка божевільна насолода! Спочатку його треба зловити, полонити, щоб він не втік від тебе, злетівши в небо. Потім припинити всі його спроби звільнитися, притиснути його своєю вагою і розіп'яти. Так, саме розіп'яти, міцно тримаючи його крила. А тоді… О, тоді починається найголовніше – самий поцілунок.
Я замотала головою, востаннє намагаючись уникнути його уст. Я ждала агресивности, звірячої грубости, болісної пристрасти, тому мене просто приголомшила раптова ніжність, з якою його губи торкалися моєї шиї. Я не хотіла його ніжности. Вона була підступною, вона затягувала мене у свої тенета, а я не хотіла втрачати волі. Чому зараз він не поводився зі мною так само брутально, як на початку? З агресивністю можна боротися, проте як опиратися ніжності? Нащо, навіщо він такий ніжний?
Костянтин відірвався від моїх губів, звільнив мої руки.
– Синців не буде, обіцяю. Я вмію поводитися з жіночою шкірою.
– Вірю. – Я потерла зап'ястки. – Як ти мене знайшов?
Він знизав плечима:
– Байдуже! У мене – свої методи. А знаєш, ти мені снилася.
Я здригнулася. Заспокойся! Звичайний комплімент з джентельменского набору.
– Щоночі снилася. Яскравіше за сни підлітка під час нічних полюцій.
Я болісно скривилася:
– Будь ласка, звільни мене від подробиць твого нічного життя!
– А що тут такого? Це цілком природно. – Він відступив від мене на крок, зміряв прискіпливим поглядом. – А ти схудла. Що, нічого не їси? Збирайся, поїдемо у ресторан, я тебе нагодую.
Я відмахнулася. – Не треба. Я не хочу.
– Як це «не хочу»? Людині треба їсти, Марго.
Я зневажливо всміхнулася.
– Костю, це ж у тебе батьківське, так? Вся ця турбота, всі ці накази… Ти асоціюєш мене зі своєю дитиною. Звідки ж тоді бажання?
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31