Здається, йому ще й не дуже дісталося, я хочу сказати, враховуючи ситуацію. От тільки ручки у бідолашного…
Я все ще тримала медичну картку у своїх руках. Здається, я знаю, що за стіна впала на Сергія. Його рідний батько. І винна в цьому я. Літери почали танцювати перед очима, слова розтягувалися і стягувались, немов пружини. В голові пульсувало: він наступав йому на пальці. Він топтав його руки, ніби вони були рінню чи сміттям під його ногами. Він трощив йому кістки своїми черевиками. Я згадала слова Костянтина: «Його руки на твоїй спині. Я ненавидів його руки».
Піднявши очі від картки, я встигла промовити:
– Ви не розумієте! Він же скрипаль. Перший скрипаль в Україні. – Наступної миті мене поглинула темрява.
Бог ошукав людину, подарувавши їй пам'ять. У мене бездоганна пам'ять. Я пам'ятаю все. До найменших подробиць. А інколи так хочеться забути. Інколи хочеться стати вільною від Бога і його подарунків. Божевільною. Але не вдається, і життя триває.
Я отямилася на кушетці у великій білій кімнаті. Було дуже холодно і нестерпно тхнуло нашатирем. Джерелом огидного запаху була ватка під моїм носом. Я застогнала, і ватку забрали. В полі зору з'явилося обличчя Костянтина.
– Тобі вже краще, дівчинко?
Я сіла на кушетці. В голові паморочилося.
– Так. Іди до свого сина. Йому зараз набагато гірше, аніж усім нам. – Я спробувала підвестися, але раптом кімната стрибнула вгору, потім завалилася убік. Махнувши руками, я почала падати, проте Костянтин підхопив мене і притиснув до себе.
– Не вказуй мені, що робити, дівчинко. Я був у нього. Йому краще.
– Яка ж ти сволота, Костянтине! – Я спробувала відштовхнути його від себе. – Ти ж знаєш, що йому не може бути «краще»! Ніяк не може. Відпусти мене! Я піду в міліцію, я розповім усе: і про дачу, якої немає, і про те, хто був тією стіною, що розтрощила Сергію руки.
Він ще міцніше притиснув мене до себе:
– Нікуди ти не підеш. А якщо й підеш, тобі ніхто не повірить. Тебе там не було. Ти не свідок. З міліцією я вже все владнав. Сергій потвердив мої свідчення. Нема заяви – нема справи. Ти безсила, дівчинко.
Я відчайдушно спробувала відштовхнути Костянтина і щосили наступила гострим підбором на його ногу. Від несподіванки він заточився, не втримав рівновагу – і наступної миті ми покотилися по підлозі. Я намагалася вкусити його, а він закрив мені рота рукою, тоді я вигнулася і… вдарила його коліном у пах. Підло, я знаю, але ця гра вже давно перестала бути чесною. Костянтин теж вчинив підло.
Від його ляпаса я отямилася тільки на задньому сидінні машини. Мені вдалося сісти, тримаючись рукою за крісло водія. Машина їхала нічними вулицями. Щока палала. Я замислено потирала її. Мене ніколи в житті не били. І я ніколи не била. Не знаю, який факт дужче приголомшував. А, може, той, що все було так легко? Вдарити людину і отримати удар у відповідь виявилося дрібницею. Добряча доза адреналіну, і вся наша цивілізованість – яскраво розмальований паркан навколо зоопарку. Нічого більше.
Костянтин спостерігав за мною у дзеркальце. Побачивши, що я потираю щоку, він ніби мимохіть, завважив:
– Мені теж боляче.
Я не вагалася з відповіддю:
– Дуже на це сподіваюся!
Він не відреагував на мою ущипливість:
– Як почуваєшся?
– Дякую. Чудово. Набагато краще, ніж після першої непритомности. Гадаю, з часом це почне подобатися.
– Пробач мені, дівчинко. Я не мав жодного права тебе бити. В жодній ситуації. Мені дуже прикро.
Я заплющила очі. Боже, про що ми розмовляємо? Про що ми тут, до біса, балакаємо??? Ми можемо бодай на хвилину не думати тільки про себе? Згадати, що існують інші люди? Приємні люди. Милі хлопці. Сергій…
– До чого тут я, Костянтине? Яке я зараз маю значення? Ти знаєш, що ти зробив зі своїм сином, Костю? Зі своїм рідним сином?
Костянтин якийсь час мовчав, напружено вдивлявся в потік машин перед собою. Згодом сказав:
– Сергій одужає.
Я похитала головою:
– Ні, Костю. Не одужає. Сьогодні ти його вбив. Невже ти не розумієш? Його життя – це музика. Він ніколи не обіймав мене, крім того разу. Одного-єдиного разу та й то як друг. І він не кохав мене. Єдина жінка, яку він по-справжньому кохав, – це його скрипка. Тільки її він обіймав, тільки її жадав, для неї були створені його руки.
– Його вилікують. – Жодної емоції в голосі.
– Ні. Ти можеш мені не вірити, Костю, але я скажу тобі чисту правду. Сергія вже не врятувати. Його руки ніколи не будуть такими, як колись. Що ти йому готуєш? На що ти прирікаєш його своїм удаваним милосердям? Кожна хвилина нашої глибоко інтелектуальної розмови здається йому годиною, роком, бо він в агонії, Костю. Чуєш? Йому дуже боляче. Ти хочеш, щоб йому було боляче? Ти справді хочеш розтягнути цей біль якнайдовше? Нескінченні операції, нескінченні страждання і кілька років скаліченого життя? О – це твоє милосердя? Яке ж пекло ти готуєш йому своїм співчуттям!
Машина різко зупинилася. Я боляче вдарилася об переднє сидіння, проте не звернула уваги, говорила далі:
– Одне-єдине запитання, Костю. Чому? Заради всього святого, чому ти не вбив його одразу?
В машині запанувала тиша. Костянтин сидів, напружено дивлячись у темряву за вікном. Я вже й не сподівалася на відповідь, коли почула його тихий голос.
– Твоя мати мала рацію, Марго. Нема нічого страшнішого за чоловічу лють. Це я довів сьогодні. І нема нічого страшнішого за жіночу пам'ять. Це ти довела щойно. Молодець, дівчинко! Здібна учениця. А щодо твого запитання… Навіть така потвора, як я, бачить відміну між власним сином і собакою.
– Чому ж ти обійшовся людяніше з останнім?
– А це вже інше запитання, крихітко. Коло собаки нескладно удавати з себе героя, а коло рідного сина героєм потрібно бути. Я не герой, дівчинко. Я звичайний чоловік. І я кохаю тебе. Зараз навіть дужче, аніж будь-коли.
Мене занудило. Так сильно, що я нічим не змогла собі зарадити. Затуливши долонею рота, я стрілою вилетіла з машини до найближчих кущів.
Мене нудило довго, мо' з півгодини. І щоразу, коли я, радіючи, думала, що все вже минулося, судома знов корчила моє тіло. Весь цей час Костянтин тримав мене за талію, терпляче чекаючи, доки мені полегшає. Він не давав мені впасти. А потім зняв свою сорочку, щоб витерти моє обличчя. В нього, як завжди, не було серветок.
Решту дороги ми мовчали. Лише на сходах, перед дверима моєї квартири, Костянтин спитав:
– Тебе нудило від мене, Марго?
Хоч один раз у житті ти можеш не брехати? Можеш подивитися людині в обличчя і сказати правду?
Я повернулася до Костянтина і зустрілася з його поглядом:
– Від нас обох.
Тієї ночі я не могла заснути. Не знаю, кого я замучила більше: себе чи ліжко. Я лежала на купі зім'ятих простирадл і, ні про що не думаючи, спостерігала за грою місячного світла на стелі.
Тієї ночі до мене прийшов Костянтин. Він стояв у дверях спальні і зачаровано спостерігав за мною.
– Що тобі?
Він зайшов у кімнату, зупинився біля ліжка і повільно став перед ним навколішки. Наче перед вівтарем.
– Не жени мене, дівчинко. Будь ласка, не сьогодні. Ти мені потрібна. Без тебе я задихаюся.
«Мого дихання не вистачить на двох», – встигла подумати я, а потім наші погляди зустрілися: порожнеча до порожнечі, бруд до бруду. Я скинула з себе простирадло і повільно, так само, як Костянтин ставав навколішки, розвела ноги.
«Знов бажання?» – спитаєте ви. Ні. Набагато складніше і серйозніше – ми стали спільниками. Ми знищили красу. Ми єдналися у нашому злі, яке, на диво, найміцніший у світі цемент. Це вам не вода спільного добра – взимку замерзає, влітку випаровується. Спільно скоєне зло єднає навіки. Такий зв'язок вже нікому не розірвати. Перед ним безсила навіть доля.
Ми вбивали одне одного ніжністю. Легкі дотики залишали синці, обережні поцілунки – подряпини. Біль обертався на насолоду, бо дарував забуття на мить. Увесь цей час я безупинно розповідала Костянтину про Яна. Від поцілунку до поцілунку, від скрику до скрику. Я розповіла йому все. Майже все – початок і середину. Кінця я ще не знала. Коли я закінчила, закінчилася і моя розповідь. На мої останні слова: «Завтра я їду до Львова, до цього чоловіка», – Костянтин лише мовчки кивнув, потім притиснув мене до себе і майже одразу заснув.
Я пролежала всю ніч, не стуливши повік, уважно роздивляючись обличчя чоловіка, який мене обіймав. У голові кружляло речення з мого дитинства: «Ніхто не може жити в замку Чорного Незнайомця». Що ж я накоїла? Я закохала його в себе. Я стала такою, як він.
Рано вранці Костянтин сам відвіз мене на вокзал. Він був тихим і замисленим, та це мене не лякало: найгірше, що можна, він уже зробив. Несподіванок я не ждала. Мене охопила така байдужість, що якби мій потяг раптом вибухнув, я спокійно взяла б свою валізу і пішла до Львова уздовж колії. Я вже не хвилювалася. Нічого не боялася, ні в чому не сумнівалася. Я знала, а справжнє знання людину байдужить.
Ми стояли на платформі. Ранок був яскравим, сонячним і холодним. Пронизливий вітер заповзав під одежу. Костянтин притиснув мене до грудей, розстібнув плащ і вкутав мене ним.
Повз нас пропливав бурхливий людський потік: жінки з величезними валізами, чоловіки з квітами, діти з котами у пластмасових кошиках. Кожен щось віз, ніс, волочив, неодмінно розмовляючи при цьому з друзями, знайомими, незнайомими, з самим собою. На вокзалах завжди нестерпний гамір. У такий спосіб люди заглушують страх перед невідомістю, у яку вони вже приїхали чи збираються їхати. На сусідній платформі грав вуличний скрипаль. Погано грав. Часто фальшивив. Мабуть, від холоду. Я прислухалася. Здається, «Місячна соната» Бетговена. Сумна мелодія.
– Хочеш, я замовлю для тебе все купе?
– Не треба, Костю. Мені не заважають люди.
Він усміхнувся:
– Так. Усі, крім мене. – Я промовчала на знак згоди. – Коли ти повернешся?
– Гадаю, завтра вранці. – Потяг дзеленькнув буферами. – Все, Костю. Мені треба йти.
Він провів пальцем по моєму обличчю, торкнувся губів, м'яко розтулив їх, погладив зуби, кінчик язика, потім підніс палець до свого рота, змочив губи моєю слиною і задумливо сказав:
– Я на тебе чекатиму, дівчинко. Якщо не приїдеш завтра, зустрінемося у Львові. Я все одно тебе знайду. Повір мені. Розумієш, я не можу тебе відпустити. Просто не можу. Ти – єдине, що я кохаю на цій землі.
Я кивнула:
– Так, Костю. Розумію…
Якщо ви не бачили сутінків у Львові, ви не знаєте, який вигляд має печаль. Місто перетворюється на фата моргана, прозору примару, яка під вашим поглядом починає набувати знайомих обрисів: темна маса будинків, затремтівши від сили вашого смутку, розпливається на асфальті величезною калюжею, щоб за мить вирости знов містом вашої мрії – дивної суміші з рідних місць і казкових ландшафтів. Обличчя людей змінюються, пам'ять накладає на них маски з рисами ваших рідних, друзів, коханих. Сутінки дають бал. Львів, як палка куртизанка, на кілька хвилин дарує себе кожному перехожому, щоб з настанням ночі знов повернутися до звичного життя витонченої аристократки.
Я зупинилася перед старим напівзруйнованим будинком в кінці провулка. Хоч не впевнена, чи можна назвати будинком одну-єдину стіну в п'ять поверхів заввишки, яка дивилася на мене порожнечею вікон. Я озирнулася: останній номер по цей бік вулиці – чотири. Отже, переді мною – будинок номер шість, провулок Каменярів. Дім Яна. Місце, де він народився і мало не загинув.
Обережно оминаючи величезні купи сміття, я наблизилася до стіни, провела пальцем по на диво твердих цеглинах, притулилася до них лобом і замислилася. Що ж тепер, Яне? Я сподівалася, що знайду тебе тут. Чи принаймні зустріну людей, які знали твоїх батьків або ж бачили, як тебе везли до лікарні тієї ночі. Марно. Кого тепер шукати? Від твого дому залишилася одна-єдина скалічена сторінка. На ній нічого не написано. Я не знаю, куди мені йти тепер.
Раптом я почула якийсь дивний шурхіт за стіною. Не вагаючись, я залізла на найближче підвіконня й зістрибнула по той бік стіни. Сказати б, у будинок. В кількох метрах від мене, біля залишків кам'яних сходів, виблискувало якесь скло. Я підійшла ближче. То було не скло, а дзеркало. Вщент розбите. Звичайнісіньке дзеркало, Марго. Того, на скалках якого мало не загинув Ян, давно немає. Тридцять п'ять років – мить для цього будинку, проте не для того дзеркала. Воно не покаже тобі шлях до Яна.
– Я знав, що ти прийдеш. – Тихий голос за моєю спиною, наче скрип заіржавілої корби на криниці чи гойдалці. Я одразу його впізнала – біля мене стояв старий циган.
– Не шукай його Тут. Його Тут немає.
Я відступила від нього на кілька кроків:
– Звідки ви знаєте?
Він важко опустився на кам'яний виступ, потер очі рукою і прошепотів, наче сам до себе:
– Нічого не бачу. Зараз. Майже повністю осліп. А колись бачив. Багато цікавих речей. – Старий повернувся і простягнув руки у тому напрямку, де стояла я. – Тепер тільки відчуваю. Руками. Жадаєш відповіді, дівчинко? Гаразд. Його Тут нема, бо я сам бачив, як він умер.
Я відступила ще далі і вперлася спиною у єдину в цьому неправильному місці стіну:
– Що ви говорите? Ян не помер. Його врятували, його відвезли до ліка…
Старий голосно зареготав:
– Де його врятували? Може, в якомусь іншому світі? На іншій землі? Тут твого Яна ніхто не рятував. Ніхто не відвозив його до лікарні. Тут його вбили. Це – зовсім інший сон, дівчинко. Не з таким щасливим кінцем, як той, що сниться тобі щоночі. – Його голос посуворішав. – Послухайся поради старого – припини пошуки. Ця справа не для маленьких дівчаток. Відмовся, доки не пізно.
Пересиливши огиду, я підійшла до цигана, впала перед ним навколішки, поклала руки на його плечі і спробувала зазирнути в його майже срібного кольору очі:
– Вже пізно. Я не можу повернути назад. Я навіть не можу озирнутися, бо закам'янію, як дружина Лота. Від того, що я залишила позад себе у цьому світі, не можна не закам'яніти, повірте мені.
Він уважно вдивлявся у моє обличчя, мов уперше мене бачив.
– Колись ти боялася мене, дівчинко. Я кивнула:
– Так. Дуже боялася. Мені здавалося, що ви хочете забрати в мене Яна чи мене в Яна. Тоді мені було що втрачати. А зараз… Послухайте! Я віддам вам усі свої гроші. Все, що маю. Тільки скажіть, як знайти Яна.
Старий похитав головою:
– Ти дивись, яка смілива боягузка. Мені не потрібні твої гроші. В мене вже є пляшка. – Він поплескав себе по кишені. – Це все, що мені треба. А щодо Яна… ти тут не знайдеш. Нема його Тут. Він умер. Його вбив батько. Спочатку допоміг йому народитися, а потім – умерти. Своїми власними руками. Батьківськими. І не було ніякої лікарні. Ніхто його не рятував. Він загинув. Розумієш? За-ги-нув! От і вся відповідь.
Мої руки безсило впали з його плечей.
– Але…чому??? Ви – мудра людина, багато бачили, поясніть мені, дурній, чому батько вбив свого рідного сина?
Старий циган беззубо усміхнувся:
– Заздрість. Найдавніше з усіх почуттів. Батько був з виродків. Син народився з Останніх. Батько це одразу зрозумів. Він знав про легенду. Знав про Старий народ і його Велику віру. Він убив сина через те, що побачив у його очах. Те, що було втраченим для таких, як він. Те, що було недосяжним. Те, що він ніколи не матиме. Забута магія. – Він перейшов на шепіт. – Кохання.
От і все. Я повільно підвелася:
– Дякую. Ви мені дуже допомогли. Велике спасибі за відповідь.
Старий махнув рукою:
– Нема за що. То було несправжнє запитання, бо відповідь на нього ти принесла з собою. Ти знала її від самого початку.
Він витягнув пляшку і почав жадібно пити. Горілка полилася його підборіддям, шиї, темною плямою розплив-лася на брудній сорочці. Відвернувшись від старого, я повільно пішла до виходу з цього дивного будинку. Дорогою підібрала уламок розбитого дзеркала. Просто так. На згадку.
Потяг мчав у повній темряві. «Він загинув. От і вся відповідь». Колеса раз по раз вистукували одне й те саме речення: «От\ і\ вся\ від\ по\ відь. От\ і\ вся\ від\ по\ відь». Так, старий. Я зрозуміла тебе. І себе також. Все справді дуже просто.
Я розслабилася, заплющила очі і почала прислухатися до механічної колискової потяга.
Ян завжди був там, де Спокуса.
Спокуса… Так ми охрестили найвищу скелю на узбережжі. Дев'яностодвометрова красуня у формі сльози. Горда і небезпечна, вона височіла над іншими скелями, як королева, бо порівняно з нею вони мали вигляд звичайних кам'яних уламків. Жодних несподіванок. Просто почет.
Спокусою було підійти до її краю і зазирнути в обличчя безодні. Спокусою було стрибнути з неї в океан, що шаленіє пристрастю. Спокусою було… спокусити Яна на її вершині, лягти поруч з ним на теплу кам'яну площадку і примусити скелю здригатися не від поштовхів океанських хвиль.
Я не вмію опиратися спокусі. Я ж казала, що я слабка.
Очі Яна навпроти моїх. Я цілую його очі.
– Я все знаю, Марго.
Його руки пестять моє волосся. Я цілую його руки.
– Я знаю, що для тебе я – тільки сон.
Губи Яна торкаються моїх пліч. Я цілую його губи.
– Я знаю, що ти живеш в іншому світі.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31
Я все ще тримала медичну картку у своїх руках. Здається, я знаю, що за стіна впала на Сергія. Його рідний батько. І винна в цьому я. Літери почали танцювати перед очима, слова розтягувалися і стягувались, немов пружини. В голові пульсувало: він наступав йому на пальці. Він топтав його руки, ніби вони були рінню чи сміттям під його ногами. Він трощив йому кістки своїми черевиками. Я згадала слова Костянтина: «Його руки на твоїй спині. Я ненавидів його руки».
Піднявши очі від картки, я встигла промовити:
– Ви не розумієте! Він же скрипаль. Перший скрипаль в Україні. – Наступної миті мене поглинула темрява.
Бог ошукав людину, подарувавши їй пам'ять. У мене бездоганна пам'ять. Я пам'ятаю все. До найменших подробиць. А інколи так хочеться забути. Інколи хочеться стати вільною від Бога і його подарунків. Божевільною. Але не вдається, і життя триває.
Я отямилася на кушетці у великій білій кімнаті. Було дуже холодно і нестерпно тхнуло нашатирем. Джерелом огидного запаху була ватка під моїм носом. Я застогнала, і ватку забрали. В полі зору з'явилося обличчя Костянтина.
– Тобі вже краще, дівчинко?
Я сіла на кушетці. В голові паморочилося.
– Так. Іди до свого сина. Йому зараз набагато гірше, аніж усім нам. – Я спробувала підвестися, але раптом кімната стрибнула вгору, потім завалилася убік. Махнувши руками, я почала падати, проте Костянтин підхопив мене і притиснув до себе.
– Не вказуй мені, що робити, дівчинко. Я був у нього. Йому краще.
– Яка ж ти сволота, Костянтине! – Я спробувала відштовхнути його від себе. – Ти ж знаєш, що йому не може бути «краще»! Ніяк не може. Відпусти мене! Я піду в міліцію, я розповім усе: і про дачу, якої немає, і про те, хто був тією стіною, що розтрощила Сергію руки.
Він ще міцніше притиснув мене до себе:
– Нікуди ти не підеш. А якщо й підеш, тобі ніхто не повірить. Тебе там не було. Ти не свідок. З міліцією я вже все владнав. Сергій потвердив мої свідчення. Нема заяви – нема справи. Ти безсила, дівчинко.
Я відчайдушно спробувала відштовхнути Костянтина і щосили наступила гострим підбором на його ногу. Від несподіванки він заточився, не втримав рівновагу – і наступної миті ми покотилися по підлозі. Я намагалася вкусити його, а він закрив мені рота рукою, тоді я вигнулася і… вдарила його коліном у пах. Підло, я знаю, але ця гра вже давно перестала бути чесною. Костянтин теж вчинив підло.
Від його ляпаса я отямилася тільки на задньому сидінні машини. Мені вдалося сісти, тримаючись рукою за крісло водія. Машина їхала нічними вулицями. Щока палала. Я замислено потирала її. Мене ніколи в житті не били. І я ніколи не била. Не знаю, який факт дужче приголомшував. А, може, той, що все було так легко? Вдарити людину і отримати удар у відповідь виявилося дрібницею. Добряча доза адреналіну, і вся наша цивілізованість – яскраво розмальований паркан навколо зоопарку. Нічого більше.
Костянтин спостерігав за мною у дзеркальце. Побачивши, що я потираю щоку, він ніби мимохіть, завважив:
– Мені теж боляче.
Я не вагалася з відповіддю:
– Дуже на це сподіваюся!
Він не відреагував на мою ущипливість:
– Як почуваєшся?
– Дякую. Чудово. Набагато краще, ніж після першої непритомности. Гадаю, з часом це почне подобатися.
– Пробач мені, дівчинко. Я не мав жодного права тебе бити. В жодній ситуації. Мені дуже прикро.
Я заплющила очі. Боже, про що ми розмовляємо? Про що ми тут, до біса, балакаємо??? Ми можемо бодай на хвилину не думати тільки про себе? Згадати, що існують інші люди? Приємні люди. Милі хлопці. Сергій…
– До чого тут я, Костянтине? Яке я зараз маю значення? Ти знаєш, що ти зробив зі своїм сином, Костю? Зі своїм рідним сином?
Костянтин якийсь час мовчав, напружено вдивлявся в потік машин перед собою. Згодом сказав:
– Сергій одужає.
Я похитала головою:
– Ні, Костю. Не одужає. Сьогодні ти його вбив. Невже ти не розумієш? Його життя – це музика. Він ніколи не обіймав мене, крім того разу. Одного-єдиного разу та й то як друг. І він не кохав мене. Єдина жінка, яку він по-справжньому кохав, – це його скрипка. Тільки її він обіймав, тільки її жадав, для неї були створені його руки.
– Його вилікують. – Жодної емоції в голосі.
– Ні. Ти можеш мені не вірити, Костю, але я скажу тобі чисту правду. Сергія вже не врятувати. Його руки ніколи не будуть такими, як колись. Що ти йому готуєш? На що ти прирікаєш його своїм удаваним милосердям? Кожна хвилина нашої глибоко інтелектуальної розмови здається йому годиною, роком, бо він в агонії, Костю. Чуєш? Йому дуже боляче. Ти хочеш, щоб йому було боляче? Ти справді хочеш розтягнути цей біль якнайдовше? Нескінченні операції, нескінченні страждання і кілька років скаліченого життя? О – це твоє милосердя? Яке ж пекло ти готуєш йому своїм співчуттям!
Машина різко зупинилася. Я боляче вдарилася об переднє сидіння, проте не звернула уваги, говорила далі:
– Одне-єдине запитання, Костю. Чому? Заради всього святого, чому ти не вбив його одразу?
В машині запанувала тиша. Костянтин сидів, напружено дивлячись у темряву за вікном. Я вже й не сподівалася на відповідь, коли почула його тихий голос.
– Твоя мати мала рацію, Марго. Нема нічого страшнішого за чоловічу лють. Це я довів сьогодні. І нема нічого страшнішого за жіночу пам'ять. Це ти довела щойно. Молодець, дівчинко! Здібна учениця. А щодо твого запитання… Навіть така потвора, як я, бачить відміну між власним сином і собакою.
– Чому ж ти обійшовся людяніше з останнім?
– А це вже інше запитання, крихітко. Коло собаки нескладно удавати з себе героя, а коло рідного сина героєм потрібно бути. Я не герой, дівчинко. Я звичайний чоловік. І я кохаю тебе. Зараз навіть дужче, аніж будь-коли.
Мене занудило. Так сильно, що я нічим не змогла собі зарадити. Затуливши долонею рота, я стрілою вилетіла з машини до найближчих кущів.
Мене нудило довго, мо' з півгодини. І щоразу, коли я, радіючи, думала, що все вже минулося, судома знов корчила моє тіло. Весь цей час Костянтин тримав мене за талію, терпляче чекаючи, доки мені полегшає. Він не давав мені впасти. А потім зняв свою сорочку, щоб витерти моє обличчя. В нього, як завжди, не було серветок.
Решту дороги ми мовчали. Лише на сходах, перед дверима моєї квартири, Костянтин спитав:
– Тебе нудило від мене, Марго?
Хоч один раз у житті ти можеш не брехати? Можеш подивитися людині в обличчя і сказати правду?
Я повернулася до Костянтина і зустрілася з його поглядом:
– Від нас обох.
Тієї ночі я не могла заснути. Не знаю, кого я замучила більше: себе чи ліжко. Я лежала на купі зім'ятих простирадл і, ні про що не думаючи, спостерігала за грою місячного світла на стелі.
Тієї ночі до мене прийшов Костянтин. Він стояв у дверях спальні і зачаровано спостерігав за мною.
– Що тобі?
Він зайшов у кімнату, зупинився біля ліжка і повільно став перед ним навколішки. Наче перед вівтарем.
– Не жени мене, дівчинко. Будь ласка, не сьогодні. Ти мені потрібна. Без тебе я задихаюся.
«Мого дихання не вистачить на двох», – встигла подумати я, а потім наші погляди зустрілися: порожнеча до порожнечі, бруд до бруду. Я скинула з себе простирадло і повільно, так само, як Костянтин ставав навколішки, розвела ноги.
«Знов бажання?» – спитаєте ви. Ні. Набагато складніше і серйозніше – ми стали спільниками. Ми знищили красу. Ми єдналися у нашому злі, яке, на диво, найміцніший у світі цемент. Це вам не вода спільного добра – взимку замерзає, влітку випаровується. Спільно скоєне зло єднає навіки. Такий зв'язок вже нікому не розірвати. Перед ним безсила навіть доля.
Ми вбивали одне одного ніжністю. Легкі дотики залишали синці, обережні поцілунки – подряпини. Біль обертався на насолоду, бо дарував забуття на мить. Увесь цей час я безупинно розповідала Костянтину про Яна. Від поцілунку до поцілунку, від скрику до скрику. Я розповіла йому все. Майже все – початок і середину. Кінця я ще не знала. Коли я закінчила, закінчилася і моя розповідь. На мої останні слова: «Завтра я їду до Львова, до цього чоловіка», – Костянтин лише мовчки кивнув, потім притиснув мене до себе і майже одразу заснув.
Я пролежала всю ніч, не стуливши повік, уважно роздивляючись обличчя чоловіка, який мене обіймав. У голові кружляло речення з мого дитинства: «Ніхто не може жити в замку Чорного Незнайомця». Що ж я накоїла? Я закохала його в себе. Я стала такою, як він.
Рано вранці Костянтин сам відвіз мене на вокзал. Він був тихим і замисленим, та це мене не лякало: найгірше, що можна, він уже зробив. Несподіванок я не ждала. Мене охопила така байдужість, що якби мій потяг раптом вибухнув, я спокійно взяла б свою валізу і пішла до Львова уздовж колії. Я вже не хвилювалася. Нічого не боялася, ні в чому не сумнівалася. Я знала, а справжнє знання людину байдужить.
Ми стояли на платформі. Ранок був яскравим, сонячним і холодним. Пронизливий вітер заповзав під одежу. Костянтин притиснув мене до грудей, розстібнув плащ і вкутав мене ним.
Повз нас пропливав бурхливий людський потік: жінки з величезними валізами, чоловіки з квітами, діти з котами у пластмасових кошиках. Кожен щось віз, ніс, волочив, неодмінно розмовляючи при цьому з друзями, знайомими, незнайомими, з самим собою. На вокзалах завжди нестерпний гамір. У такий спосіб люди заглушують страх перед невідомістю, у яку вони вже приїхали чи збираються їхати. На сусідній платформі грав вуличний скрипаль. Погано грав. Часто фальшивив. Мабуть, від холоду. Я прислухалася. Здається, «Місячна соната» Бетговена. Сумна мелодія.
– Хочеш, я замовлю для тебе все купе?
– Не треба, Костю. Мені не заважають люди.
Він усміхнувся:
– Так. Усі, крім мене. – Я промовчала на знак згоди. – Коли ти повернешся?
– Гадаю, завтра вранці. – Потяг дзеленькнув буферами. – Все, Костю. Мені треба йти.
Він провів пальцем по моєму обличчю, торкнувся губів, м'яко розтулив їх, погладив зуби, кінчик язика, потім підніс палець до свого рота, змочив губи моєю слиною і задумливо сказав:
– Я на тебе чекатиму, дівчинко. Якщо не приїдеш завтра, зустрінемося у Львові. Я все одно тебе знайду. Повір мені. Розумієш, я не можу тебе відпустити. Просто не можу. Ти – єдине, що я кохаю на цій землі.
Я кивнула:
– Так, Костю. Розумію…
Якщо ви не бачили сутінків у Львові, ви не знаєте, який вигляд має печаль. Місто перетворюється на фата моргана, прозору примару, яка під вашим поглядом починає набувати знайомих обрисів: темна маса будинків, затремтівши від сили вашого смутку, розпливається на асфальті величезною калюжею, щоб за мить вирости знов містом вашої мрії – дивної суміші з рідних місць і казкових ландшафтів. Обличчя людей змінюються, пам'ять накладає на них маски з рисами ваших рідних, друзів, коханих. Сутінки дають бал. Львів, як палка куртизанка, на кілька хвилин дарує себе кожному перехожому, щоб з настанням ночі знов повернутися до звичного життя витонченої аристократки.
Я зупинилася перед старим напівзруйнованим будинком в кінці провулка. Хоч не впевнена, чи можна назвати будинком одну-єдину стіну в п'ять поверхів заввишки, яка дивилася на мене порожнечею вікон. Я озирнулася: останній номер по цей бік вулиці – чотири. Отже, переді мною – будинок номер шість, провулок Каменярів. Дім Яна. Місце, де він народився і мало не загинув.
Обережно оминаючи величезні купи сміття, я наблизилася до стіни, провела пальцем по на диво твердих цеглинах, притулилася до них лобом і замислилася. Що ж тепер, Яне? Я сподівалася, що знайду тебе тут. Чи принаймні зустріну людей, які знали твоїх батьків або ж бачили, як тебе везли до лікарні тієї ночі. Марно. Кого тепер шукати? Від твого дому залишилася одна-єдина скалічена сторінка. На ній нічого не написано. Я не знаю, куди мені йти тепер.
Раптом я почула якийсь дивний шурхіт за стіною. Не вагаючись, я залізла на найближче підвіконня й зістрибнула по той бік стіни. Сказати б, у будинок. В кількох метрах від мене, біля залишків кам'яних сходів, виблискувало якесь скло. Я підійшла ближче. То було не скло, а дзеркало. Вщент розбите. Звичайнісіньке дзеркало, Марго. Того, на скалках якого мало не загинув Ян, давно немає. Тридцять п'ять років – мить для цього будинку, проте не для того дзеркала. Воно не покаже тобі шлях до Яна.
– Я знав, що ти прийдеш. – Тихий голос за моєю спиною, наче скрип заіржавілої корби на криниці чи гойдалці. Я одразу його впізнала – біля мене стояв старий циган.
– Не шукай його Тут. Його Тут немає.
Я відступила від нього на кілька кроків:
– Звідки ви знаєте?
Він важко опустився на кам'яний виступ, потер очі рукою і прошепотів, наче сам до себе:
– Нічого не бачу. Зараз. Майже повністю осліп. А колись бачив. Багато цікавих речей. – Старий повернувся і простягнув руки у тому напрямку, де стояла я. – Тепер тільки відчуваю. Руками. Жадаєш відповіді, дівчинко? Гаразд. Його Тут нема, бо я сам бачив, як він умер.
Я відступила ще далі і вперлася спиною у єдину в цьому неправильному місці стіну:
– Що ви говорите? Ян не помер. Його врятували, його відвезли до ліка…
Старий голосно зареготав:
– Де його врятували? Може, в якомусь іншому світі? На іншій землі? Тут твого Яна ніхто не рятував. Ніхто не відвозив його до лікарні. Тут його вбили. Це – зовсім інший сон, дівчинко. Не з таким щасливим кінцем, як той, що сниться тобі щоночі. – Його голос посуворішав. – Послухайся поради старого – припини пошуки. Ця справа не для маленьких дівчаток. Відмовся, доки не пізно.
Пересиливши огиду, я підійшла до цигана, впала перед ним навколішки, поклала руки на його плечі і спробувала зазирнути в його майже срібного кольору очі:
– Вже пізно. Я не можу повернути назад. Я навіть не можу озирнутися, бо закам'янію, як дружина Лота. Від того, що я залишила позад себе у цьому світі, не можна не закам'яніти, повірте мені.
Він уважно вдивлявся у моє обличчя, мов уперше мене бачив.
– Колись ти боялася мене, дівчинко. Я кивнула:
– Так. Дуже боялася. Мені здавалося, що ви хочете забрати в мене Яна чи мене в Яна. Тоді мені було що втрачати. А зараз… Послухайте! Я віддам вам усі свої гроші. Все, що маю. Тільки скажіть, як знайти Яна.
Старий похитав головою:
– Ти дивись, яка смілива боягузка. Мені не потрібні твої гроші. В мене вже є пляшка. – Він поплескав себе по кишені. – Це все, що мені треба. А щодо Яна… ти тут не знайдеш. Нема його Тут. Він умер. Його вбив батько. Спочатку допоміг йому народитися, а потім – умерти. Своїми власними руками. Батьківськими. І не було ніякої лікарні. Ніхто його не рятував. Він загинув. Розумієш? За-ги-нув! От і вся відповідь.
Мої руки безсило впали з його плечей.
– Але…чому??? Ви – мудра людина, багато бачили, поясніть мені, дурній, чому батько вбив свого рідного сина?
Старий циган беззубо усміхнувся:
– Заздрість. Найдавніше з усіх почуттів. Батько був з виродків. Син народився з Останніх. Батько це одразу зрозумів. Він знав про легенду. Знав про Старий народ і його Велику віру. Він убив сина через те, що побачив у його очах. Те, що було втраченим для таких, як він. Те, що було недосяжним. Те, що він ніколи не матиме. Забута магія. – Він перейшов на шепіт. – Кохання.
От і все. Я повільно підвелася:
– Дякую. Ви мені дуже допомогли. Велике спасибі за відповідь.
Старий махнув рукою:
– Нема за що. То було несправжнє запитання, бо відповідь на нього ти принесла з собою. Ти знала її від самого початку.
Він витягнув пляшку і почав жадібно пити. Горілка полилася його підборіддям, шиї, темною плямою розплив-лася на брудній сорочці. Відвернувшись від старого, я повільно пішла до виходу з цього дивного будинку. Дорогою підібрала уламок розбитого дзеркала. Просто так. На згадку.
Потяг мчав у повній темряві. «Він загинув. От і вся відповідь». Колеса раз по раз вистукували одне й те саме речення: «От\ і\ вся\ від\ по\ відь. От\ і\ вся\ від\ по\ відь». Так, старий. Я зрозуміла тебе. І себе також. Все справді дуже просто.
Я розслабилася, заплющила очі і почала прислухатися до механічної колискової потяга.
Ян завжди був там, де Спокуса.
Спокуса… Так ми охрестили найвищу скелю на узбережжі. Дев'яностодвометрова красуня у формі сльози. Горда і небезпечна, вона височіла над іншими скелями, як королева, бо порівняно з нею вони мали вигляд звичайних кам'яних уламків. Жодних несподіванок. Просто почет.
Спокусою було підійти до її краю і зазирнути в обличчя безодні. Спокусою було стрибнути з неї в океан, що шаленіє пристрастю. Спокусою було… спокусити Яна на її вершині, лягти поруч з ним на теплу кам'яну площадку і примусити скелю здригатися не від поштовхів океанських хвиль.
Я не вмію опиратися спокусі. Я ж казала, що я слабка.
Очі Яна навпроти моїх. Я цілую його очі.
– Я все знаю, Марго.
Його руки пестять моє волосся. Я цілую його руки.
– Я знаю, що для тебе я – тільки сон.
Губи Яна торкаються моїх пліч. Я цілую його губи.
– Я знаю, що ти живеш в іншому світі.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31