– Його голос був сумним.
– Костю, вибач, я втомилася. Відвези мене додому.
– Гаразд. Піду подивлюся, чого вони так довго не підганяють машину. Почекай на мене тут. Тільки нікуди не відходь. Я миттю.
Він зник. Я залишилась стояти на сходах, спершись на масивні гранітні перила. Ніч була прохолодною і такою зоряною. Із зали долинала приємна музика. Ніжна і сумна.
Ну, давай, говори, що хотіла. В нас є трохи часу. – Гаразд, Марго. Ти заплуталася. Ти заблукала і потрапила в дуже небезпечну ситуацію. Ти навіть не розумієш, наскільки це все серйозно. – Ближче до справи, будь ласка. – Так, так. Ти починаєш втрачати відчуття реальности. Світ з Яном поступово замінює тобі справжній світ. У стосунках з Костянтином ти просто пливеш за течією, сприймаючи їх як щось тимчасове. Дивний і незрозумілий сон. Ти повністю зосередилася на Янові, увірувавши в його існування.
Сходинка по сходинці я спустилася вниз, вийшла на охайну стежинку, яка вела до мініатюрного саду. Ліворуч паралельно стежині зміївся напівзруйнований кам'яний мур, оповитий диким виноградом. Праворуч росли великі кущі білих троянд. Заглиблена у бесіду зі своїм внутрішнім голосом, я підійшла до одного з них і почала у темряві обережно пестити квітку. Вона сяяла. Вона була схожа на зірку Нгайя.
Гаразд, я заплуталася. Проте чому ти вирішила, що Янів світ – нереальний? Це не просто сон. Я вірю, що Ян існує. І до того ж у мене є докази. Багато доказів. Його браслет, моє люстерко, сережки і ланцюжок, які я забула на полиці в його ванній, і ще кілька дрібничок, які мені вдалося залишити в Тому світі. Це доводить, що він існує. А ще мої зустрічі з незнайомими людьми, які потім впізнавали мене тут. А відвідини ресторанів, крамничок, інших місць, де я досі ніколи не бувала? Все збігається, все. Я не могла це вигадати. Ні. Занадто складно. Чи, навпаки, занадто просто. Чи, може, ти натякаєш, що в мене дар передбачення?
Я нахилилася і понюхала квітку. Зимовий запах, витончена краса. Крижані пелюстки і полум'я в центрі бутона.
Ні, Марго. Йдеться не про передбачення. Облишмо на мить містичну абракадабру і поміркуємо логічно. Принаймні, спробуємо. Можливо, твоє Там все-таки існує. – Ага! – Припустимо, що це – якийсь інший світ. – Ага! – Що «Ага»? Це все одно нічого не доводить. – Чому? – Тому що ти народилася не Там, а Тут. Тут – це твій світ, Марго. Наукою давно доведено, що водночас можна знаходитися лише в одному місці. Ти ж намагаєшся розірватися на два світи. Це неможливо. І небезпечно. Твоя реальність – це Костянтин. – Ні! Мені потрібен Ян. Я його ще й шукатиму в цьому світі. Я знайду його. А… а… а якщо й не знайду, то відшукаю дорогу в його світ. Не на одну ніч, а назавжди. І до біса твою науку і все, що вона довела! – Ти заплуталася, Марго. Тобі потрібна дружня допомога, підтримка, порада. – Заткнися, все! Я не хочу більше з тобою розмовляти. Ти – боягузка і скигля.
– Тебе збуджують тільки старі чи в нормальних чоловіків теж є шанс?
Я озирнулася. На стежці стояв хлопець у яскраво-червоній сорочці. От так! «Іспанець» з-за сусіднього столика! Він що, стежив за мною?
– Мені не потрібні нормальні чоловіки. Я шукаю надзвичайних.
– Вважай, що вже знайшла! – Щось в його голосі змусило мене здригнутися.
Я подивилася навкруги. Ані душі. Страх злегка торкнувся моєї спини, провів пальцем вздовж хребта, губами припав до шиї. Вікна «Elite» м'яко світилися в тридцяти метрах від мене. Треба ж було так замислитися! Хлопець ступив до мене, я відступила.
– Послухайте, якщо вам подобається лякати жінок, то пошукайте для своїх жартів когось іншого!
Я повернулася і швидким кроком пішла геть. Він наздогнав мене майже на виході з саду, вхопив і повалив на землю.
– Я бачу, тобі подобається дратувати чоловіків?
Його очі вже були навпроти моїх, і я побачила в них сльози. Збоку дивлячись, могло б здатися, що він уже заздалегідь плакав від розуміння того, що збирався мені заподіяти. Щось на зразок чуттєвого зв'язку між катом і його жертвою. Проте це було не так. Він плакав од люті. Нестримної люті до мене. Люті, яка примушувала його завдати мені болю, розчавити, змішати з землею, на якій я лежала.
Про такі ситуації написано безліч книг. Рекомендації і поради фахівців, психологічні трюки, силові прийоми і сотні тестів на тему: «Чи не потенційна ти жертва?» Безглузді, нікому не потрібні книжки. Відкрию вам маленьку таємницю: від усіх них одна-єдина користь. Якби бодай одна з них була у мене під рукою в тій ситуації, я, не вагаючись, врізала б нею тій сволоті поміж очі, і сподіваюся, з користю для себе. Оце і все, на що годяться такі книжки.
Спочатку я й не пручалася. Ніби сторонній спостерігач, дивилася, як він заголює мене і рве білизну. Моє тіло вимкнулося. Відмовилося працювати. Не знаю, як інші жінки поводяться в таких ситуаціях. Мабуть, все це суто індивідуально. Я розуміла, що треба пручатися, проте моє тіло не підкорялося наказам. Може, через те, що в ту мить ним намагався керувати хтось інший? Клин клином вибивають. Був потрібен ще один шок, щоб зламати блокування, утворене попереднім. Мої руки гарячково обмацували землю, аж ось одна торкнулася чогось колючого. Вкритого шпичаками. Стовбур білих троянд із куща, біля якого ми лежали. Я вхопила його, щосили стиснула руку.
Як добре. Просто надзвичайно добре. Добре, що боляче, бо я знову відчувала своє тіло. Він саме намагався розсунути мої ноги, коли я стиснула стовбур рукою і майже водночас міцно стулила коліна, щосили придавивши його руку. Це його здивувало. Сліди від моїх нігтів на обличчі здивували його ще більше. Він почав заламувати мені руки і необачно звільнив рот від своєї долоні. Я ще міцніше звела ноги, відкинула голову назад і, падаючи в нічне небо, протяжно прокричала одне-єдине слово:
– Я-а-а-ан-е-е-е-е-е-е!!!
Здалося, що мене почула вся земля. Здалося, що я оглухла від свого власного крику.
Наступної миті хлопець якось дивно скотився з мене. Ні, не він сам скотився, його скотили. Тепер він лежав на землі, так само, як ще мить тому я, а верхи на ньому сидів Костянтин і зосереджено працював. Він не бив його, ні. Бійка передбачає розпач, крики, спонтанність рухів. Костянтин мовчки працював: спокійно, послідовно, механічно. Лівою рукою він тримав хлопця за комір, а правою до міліметра вивіреними рухами бив його в обличчя, яке помалу перетворювалося на темну пляму.
Я спостерігала за мордобоєм, лежачи спиною до куща троянд. Шпичаки кололи, та я цього не відчувала. По якомусь часі Костянтин залишив хлопця, який уже й не пручався, а просто скрутився, намагаючись захистити живіт, і підвівся. Він прискіпливо огледів свій піджак, струсив з нього уявний пил. Мені здалося, у такий спосіб він намагався заспокоїтися. Потім повернувся до мене, важко дихаючи. Широко розплющивши очі, Костянтин придивився до мого обличчя, ковзнув поглядом по сукні і ногах і сказав, чітко вимовляючи кожне слово:
– Що він з тобою зробив?
– Нічого. Зі мною усе гаразд. (Марго, це не відповідь, а текст телеграми.)
Костянтин кивнув. Спокійно, діловито.
– Гаразд. – І знову повернувся до хлопця, який саме доволі невдало намагався підвестися. Костянтин почав працювати ногами. Зосереджено, монотонно: голова, ребра, хребет, нирки. Перейшов на інший бік. Низ живота, живіт, груди, обличчя. Повернувся назад, і все спочатку. Голова, ребра, хребет…
Хлопець не рухався, його тіло здригалося від ударів Костянтина. В голові промайнула божевільна думка: «Він хотів керувати моїм тілом, а вийшло, що його тілом керує Костянтин. Він сильніший, йому й керувати».
Я почала підводитися. Різкий біль у лівій руці. Я подивилася на неї. Кров… Боляче, Марго? Це звичайна подряпина. А тепер уяви, що відчуває той хлопець. Черевики Костянтина – не шпичаки троянди. Припини, якщо не пізно!
Я вхопила Костянтина за руку:
– Костю! Костю, зупинися! Припини, будь ласка! Костю, я благаю тебе, не треба! Годі! Не треба більше! Ти вб'єш його! Ти чуєш мене? Ти його вб'єш!
Він озирнувся, уважно обдивився мене з ніг до голови і серйозно сказав:
– Він на це заслуговує. – І знов повернувся до справи. Я кинулася йому на груди, обняла за плечі:
– Ні, Костю! Ні. Так не можна! Ми не можемо вирішувати, хто на що заслуговує. Залиш його. Годі вже. Годі!!!
Костянтин вхопив мене за руки, стиснув їх так, що я скрикнула від болю.
– Годі, кажеш? Та таку погань треба вбивати. Чуєш? Вбивати, винищувати, викидати, як сміття, як бруд, бо такі не заслуговують на життя. А що, якби мене не було поруч? Що, якби він тебе зґвалтував? Тоді ти благала б, щоб я його вбив. Тоді ти сама б мені ніж подала. – Він ще міцніше стиснув мої руки і прокричав в саме обличчя:
– А що, якби він тебе вбив? Що тоді? І ти ще жалієш цю наволоч??? – Він відштовхнув мене. Я витерла краплини його слини з обличчя. Подивилася на свою руку. Чорт! Я ж забула, що вона в крові. Тепер, мабуть, розмазала по щоках.
– Костю, я його не жалію. – Я говорила спокійно і повільно, наче збираючись з думками. – І не знаю, що було б, якби, аби та якщо б. Я тільки знаю, що ти мені допоміг, і я тобі дуже вдячна. А ще я знаю, що ти мало не вбив цього хлопця. – Мій голос мимоволі гучнішав. – А ще я знаю, що ми не можемо кинути його тут, бо він помре. Він помре, Костю, бо в нього щонайменше струс мозку, зламані ребра, відбиті нирки і внутрішня кровотеча!!! Ти чуєш мене? – Тепер слиною бризкала я. – А ще я знаю, що ти перетворив його обличчя на шматок м'яса! А ще – ти вибив йому зуби і розтрощив кістки! А ще я знаю, що ти мав би спинитися, бо навіть якщо він – нелюд, навіть якщо він і не заслуговує на життя, ми залишаємося людьми! Ти розумієш це, Костю? Ми – люди. Ми не такі, як він. Ми не маємо жодного права вбивати інших людей, навіть якщо вони – погань, бо тоді ми теж перетворимося на погань! Боже мій, Костю! Що ж ми наробили!
Я відвернулася від нього і ступила до стежки, коло якої жужмом скривавленого лахміття лежав хлопець. Костянтин вхопив мене за руку і повернув до себе:
– Марго, що ти, до біса, робиш???
– Збираюся подивитися, чи він ще живий.
Я спробувала вирватися, проте він ще міцніше стиснув мою руку лещатами пальців.
– Ні. Не смій до нього підходити. І не думай. – Другою рукою він витягнув з кишені телефон і викликав невідкладну допомогу. – Все, Марго. Це все, що я можу для тебе зробити.
– Для мене?
– Так. Для нього я цього ніколи не зробив би. Ходімо звідси.
Їхали мовчки. Я дивилася на зоряне небо, намагаючись знайти там Венеру, проте в мене нічого не виходило. Перед очима одна за одною з'являлися картини, як фотографії в альбомі: зосереджене обличчя Костянтина, його кулак розбиває хлопцю рот, розчавлює око, ламає ніс, кров ллється на червону сорочку. Червоне на червоному. Чому на його обличчі не було жодних емоцій? Ані люті, ані ненависти, ані огиди. Я згадала слова Сергія. «Мій батько небезпечний. Він вбиває людей».
Раптом Костянтин зупинив машину. Я озирнулася: до Харкова ще далеченько. Ми стояли на великому пагорбі, з якого все місто було видно, як на долоні: розсип різноколірних ліхтариків у темряві ночі. Дзеркальний відбиток зоряного неба. Костянтин вийшов з машини, трохи одійшов, зупинився, закурив. Чекав на мене. Про це свідчили напружені м'язи спини, опущені плечі. Голова трохи нахилена убік. Він наче прислухався. Я чула, як він гукав мене подумки, тому вийшла з машини, підійшла до нього, і ми разом роздивлялися нічне місто.
– Знаєш, Марго, бувають обставини, за яких виникає безліч запитань, проте насправді все можна звести до одного-єдиного. Справжнє запитання завжди одне. Якого біса тебе потягло у той сад?
Я зібрала усі думки, переглянула їх, мов каталог товарів, зупинилася на тій, що обійдеться дешевше.
– Я замислилася. Там було так затишно. Хотіла помилуватися квітами. Розслабилася. Я й гадки немала, що це небезпечно.
Костянтин замислено вдивлявся в темряву перед собою, тому здавалося, що все, що він говорить, адресувалося не мені, а нічному місту, деревам, небу.
– Жінки не мають права розслаблятися у безлюдному парку вночі. Жінки не мають права вважати парки уночі затишними. Жінки не мають права гуляти вночі насамоті і думати, що це безпечно.
– Але ж, Костю, я знала, що ти поруч, от і не боялася. Якби була сама, я ніколи цього не зробила б. І до ресторану вночі сама не пішла б, враховуючи, що він аж за містом.
Костянтин рвучко повернувся до мене:
– Марго, ну яке це має значення? За містом, у місті… Не можна бути такою необачною. Ти – жінка. Ти повинна пам'ятати, що цей світ – небезпечне місце. Щохвилини якийсь покидьок може завдати тобі шкоди. А ти… Ти наче не по землі ходиш. Завжди замріяна, завжди замислена. Здається, ти поруч, а подивишся тобі у вічі – тебе тут нема. Прокинься, Марго! Цей світ жорстоко карає за неуважність.
– Костю, заспокойся! Тебе послухати, то на мене на кожному розі чекає маніяк з ножакою. Я контролюю ситуацію. В межах можливого. В мене нема звички ходити самій вночі, відвідувати підозрілі заклади і зазирати до темних завулків. Я дбаю про себе, Костю. Те, що сьогодні сталося, – випадок, а не закономірність. Від цього ніхто не застрахований. Ти все життя уникатимеш моря, бо не вмієш плавати, і одного дня втопишся в звичайній калюжі.
Костянтин роздратовано відкинув цигарку. Вона полетіла, наче упала зірка.
– Отаких дуреп, як ти, найчастіше і ґвалтують. Зрозумій, Марго, ти вродлива. Хочеш цього чи ні. Вродлива і слабка. Ти, як маяк, для кожного чоловіка. Тобі потрібен захист. Ти не можеш гуляти сама собою. Ти не кішка.
– Гаразд, гаразд! Що ти пропонуєш? Мені не довіряєш, що ж тоді? Купиш мені пістолет? Вріжеш у мої двері ще чотири замки? Прикуєш мене до себе? Не випускатимеш мене з квартири?
Він подивився на мене. Дивний погляд. Співчуття і сама впевненість.
– Тобі потрібен захист. – Він подивився вбік. – Я приставлю до тебе охорону.
Я сама собі не вірила.
– Що???
– Ти чула. Я найму для тебе охоронця. Мене аж занудило від раптового нападу люті.
– Ти не посмієш! Хто ти, до біса, такий? Ти не мій батько, не чоловік! Ти взагалі ніхто! Я просто сплю з тобою!
Костянтин похитав головою:
– Тема вичерпана, Марго. Тебе охоронятимуть. Я знаю, як високо ти цінуєш власну свободу, проте це необхідно. Тільки так я буду впевнений, що з тобою нічого не скоїться.
Сльози застували мені очі.
– Ні, Костю. – Голос зірвався на шепіт. – Ти цього не зробиш. Не посмієш.
Він спокійно подивився на мене:
– Б'ємося об заклад?
Я накинулася на нього, почала щосили гамселити в груди – марно. Відчуття таке, ніби всім тілом б'єшся об залізний сейф.
– Чого тобі від мене треба? Дай мені спокій! Я не хочу тебе бачити! Я не хочу тебе, ти чуєш? Я тебе не хочу! Що ти зі мною робиш? Чого ти вдерся в моє життя? Ти завдаєш мені стільки болю! Тільки біль! Ти руйнуєш мене, Костю! Чому, чому???
Наші погляди зустрілися. Я завмерла. В його очах була я. Не два смарагди, не коштовне скло. Старовинне венеційське дзеркало, в якому я бачила своє відображення. Костянтин повільно став на одне коліно, на друге. Безсило опустив руки і подивився на мене з таким відчаєм, що мені стало лячно.
– Вибач, Марго. Я захворів. Я захворів на тебе. Я не можу від тебе відмовитися. Ти мені потрібна. Все своє життя я повільно йду на дно, і тобі цього не змінити. Проте ти робиш моє падіння таким солодким, дівчинко. Я ніколи тебе не відпущу. Пробач мені, якщо зможеш, але… я кохаю тебе. Закоханий до нестями.
– Яне, ти знаєш, що я народилася під Венерою?
– Так, зіронько, інакше бути й не могло.
Я дивилася на наше віддзеркалення на стелі, Ян дивився на мене.
– Марго, скинь простирадло.
– Навіщо?
– Я хочу побачити тебе. Всю. Роздивитися і запам'ятати.
– Ти знаєш моє тіло, Яне.
– Очима не так добре, як пальцями. Скинь простирадло, будь ласка.
– Гаразд, я скидаю простирадло і запитую. Доки відповідаєш – дивишся. Нема відповіді – простирадло повертається на своє місце. Згода?
Ян замислився, потім подивився на мене, примруживши очі.
– Граємо?
Я трохи підняла простирадло:
– Я чекаю, Яне.
Не зводячи з мене очей, Ян намацав на підлозі пачку цигарок, витягнув одну, закурив.
– На всі питання рано чи пізно доводиться відповідати, зіронько. – Він наче розмірковував вголос. – А це – непогана форма допиту. Згоден.
Простирадло безгучно ковзнуло на підлогу. Я відкинула кучері з лоба, з насолодою потягнулася і повернулася до Яна.
– Що таке «кетара»?
Його очі блукали моїм тілом.
– Чоловік, якого кохає Богиня.
– Венера? Богиня Кохання?
– Так.
– Чому ж це слово так злякало старого цигана?
Ян злегка вигнув брову. Лукава усмішка:
– Божевільний мадяр. Наслухався безглуздих казочок.
– Це не та відповідь, яка мені потрібна. – Я потяглася по простирадло. Ян зупинив мене.
– Гаразд! «Кетара» – це обраний. Вшанований справжнім коханням, подарунком Богині. На знак любови Богиня спотворює обличчя свого обранця, демонструючи цим зневагу до зовнішньої краси, яка лише тлін, і до суто плотської любови.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31
– Костю, вибач, я втомилася. Відвези мене додому.
– Гаразд. Піду подивлюся, чого вони так довго не підганяють машину. Почекай на мене тут. Тільки нікуди не відходь. Я миттю.
Він зник. Я залишилась стояти на сходах, спершись на масивні гранітні перила. Ніч була прохолодною і такою зоряною. Із зали долинала приємна музика. Ніжна і сумна.
Ну, давай, говори, що хотіла. В нас є трохи часу. – Гаразд, Марго. Ти заплуталася. Ти заблукала і потрапила в дуже небезпечну ситуацію. Ти навіть не розумієш, наскільки це все серйозно. – Ближче до справи, будь ласка. – Так, так. Ти починаєш втрачати відчуття реальности. Світ з Яном поступово замінює тобі справжній світ. У стосунках з Костянтином ти просто пливеш за течією, сприймаючи їх як щось тимчасове. Дивний і незрозумілий сон. Ти повністю зосередилася на Янові, увірувавши в його існування.
Сходинка по сходинці я спустилася вниз, вийшла на охайну стежинку, яка вела до мініатюрного саду. Ліворуч паралельно стежині зміївся напівзруйнований кам'яний мур, оповитий диким виноградом. Праворуч росли великі кущі білих троянд. Заглиблена у бесіду зі своїм внутрішнім голосом, я підійшла до одного з них і почала у темряві обережно пестити квітку. Вона сяяла. Вона була схожа на зірку Нгайя.
Гаразд, я заплуталася. Проте чому ти вирішила, що Янів світ – нереальний? Це не просто сон. Я вірю, що Ян існує. І до того ж у мене є докази. Багато доказів. Його браслет, моє люстерко, сережки і ланцюжок, які я забула на полиці в його ванній, і ще кілька дрібничок, які мені вдалося залишити в Тому світі. Це доводить, що він існує. А ще мої зустрічі з незнайомими людьми, які потім впізнавали мене тут. А відвідини ресторанів, крамничок, інших місць, де я досі ніколи не бувала? Все збігається, все. Я не могла це вигадати. Ні. Занадто складно. Чи, навпаки, занадто просто. Чи, може, ти натякаєш, що в мене дар передбачення?
Я нахилилася і понюхала квітку. Зимовий запах, витончена краса. Крижані пелюстки і полум'я в центрі бутона.
Ні, Марго. Йдеться не про передбачення. Облишмо на мить містичну абракадабру і поміркуємо логічно. Принаймні, спробуємо. Можливо, твоє Там все-таки існує. – Ага! – Припустимо, що це – якийсь інший світ. – Ага! – Що «Ага»? Це все одно нічого не доводить. – Чому? – Тому що ти народилася не Там, а Тут. Тут – це твій світ, Марго. Наукою давно доведено, що водночас можна знаходитися лише в одному місці. Ти ж намагаєшся розірватися на два світи. Це неможливо. І небезпечно. Твоя реальність – це Костянтин. – Ні! Мені потрібен Ян. Я його ще й шукатиму в цьому світі. Я знайду його. А… а… а якщо й не знайду, то відшукаю дорогу в його світ. Не на одну ніч, а назавжди. І до біса твою науку і все, що вона довела! – Ти заплуталася, Марго. Тобі потрібна дружня допомога, підтримка, порада. – Заткнися, все! Я не хочу більше з тобою розмовляти. Ти – боягузка і скигля.
– Тебе збуджують тільки старі чи в нормальних чоловіків теж є шанс?
Я озирнулася. На стежці стояв хлопець у яскраво-червоній сорочці. От так! «Іспанець» з-за сусіднього столика! Він що, стежив за мною?
– Мені не потрібні нормальні чоловіки. Я шукаю надзвичайних.
– Вважай, що вже знайшла! – Щось в його голосі змусило мене здригнутися.
Я подивилася навкруги. Ані душі. Страх злегка торкнувся моєї спини, провів пальцем вздовж хребта, губами припав до шиї. Вікна «Elite» м'яко світилися в тридцяти метрах від мене. Треба ж було так замислитися! Хлопець ступив до мене, я відступила.
– Послухайте, якщо вам подобається лякати жінок, то пошукайте для своїх жартів когось іншого!
Я повернулася і швидким кроком пішла геть. Він наздогнав мене майже на виході з саду, вхопив і повалив на землю.
– Я бачу, тобі подобається дратувати чоловіків?
Його очі вже були навпроти моїх, і я побачила в них сльози. Збоку дивлячись, могло б здатися, що він уже заздалегідь плакав від розуміння того, що збирався мені заподіяти. Щось на зразок чуттєвого зв'язку між катом і його жертвою. Проте це було не так. Він плакав од люті. Нестримної люті до мене. Люті, яка примушувала його завдати мені болю, розчавити, змішати з землею, на якій я лежала.
Про такі ситуації написано безліч книг. Рекомендації і поради фахівців, психологічні трюки, силові прийоми і сотні тестів на тему: «Чи не потенційна ти жертва?» Безглузді, нікому не потрібні книжки. Відкрию вам маленьку таємницю: від усіх них одна-єдина користь. Якби бодай одна з них була у мене під рукою в тій ситуації, я, не вагаючись, врізала б нею тій сволоті поміж очі, і сподіваюся, з користю для себе. Оце і все, на що годяться такі книжки.
Спочатку я й не пручалася. Ніби сторонній спостерігач, дивилася, як він заголює мене і рве білизну. Моє тіло вимкнулося. Відмовилося працювати. Не знаю, як інші жінки поводяться в таких ситуаціях. Мабуть, все це суто індивідуально. Я розуміла, що треба пручатися, проте моє тіло не підкорялося наказам. Може, через те, що в ту мить ним намагався керувати хтось інший? Клин клином вибивають. Був потрібен ще один шок, щоб зламати блокування, утворене попереднім. Мої руки гарячково обмацували землю, аж ось одна торкнулася чогось колючого. Вкритого шпичаками. Стовбур білих троянд із куща, біля якого ми лежали. Я вхопила його, щосили стиснула руку.
Як добре. Просто надзвичайно добре. Добре, що боляче, бо я знову відчувала своє тіло. Він саме намагався розсунути мої ноги, коли я стиснула стовбур рукою і майже водночас міцно стулила коліна, щосили придавивши його руку. Це його здивувало. Сліди від моїх нігтів на обличчі здивували його ще більше. Він почав заламувати мені руки і необачно звільнив рот від своєї долоні. Я ще міцніше звела ноги, відкинула голову назад і, падаючи в нічне небо, протяжно прокричала одне-єдине слово:
– Я-а-а-ан-е-е-е-е-е-е!!!
Здалося, що мене почула вся земля. Здалося, що я оглухла від свого власного крику.
Наступної миті хлопець якось дивно скотився з мене. Ні, не він сам скотився, його скотили. Тепер він лежав на землі, так само, як ще мить тому я, а верхи на ньому сидів Костянтин і зосереджено працював. Він не бив його, ні. Бійка передбачає розпач, крики, спонтанність рухів. Костянтин мовчки працював: спокійно, послідовно, механічно. Лівою рукою він тримав хлопця за комір, а правою до міліметра вивіреними рухами бив його в обличчя, яке помалу перетворювалося на темну пляму.
Я спостерігала за мордобоєм, лежачи спиною до куща троянд. Шпичаки кололи, та я цього не відчувала. По якомусь часі Костянтин залишив хлопця, який уже й не пручався, а просто скрутився, намагаючись захистити живіт, і підвівся. Він прискіпливо огледів свій піджак, струсив з нього уявний пил. Мені здалося, у такий спосіб він намагався заспокоїтися. Потім повернувся до мене, важко дихаючи. Широко розплющивши очі, Костянтин придивився до мого обличчя, ковзнув поглядом по сукні і ногах і сказав, чітко вимовляючи кожне слово:
– Що він з тобою зробив?
– Нічого. Зі мною усе гаразд. (Марго, це не відповідь, а текст телеграми.)
Костянтин кивнув. Спокійно, діловито.
– Гаразд. – І знову повернувся до хлопця, який саме доволі невдало намагався підвестися. Костянтин почав працювати ногами. Зосереджено, монотонно: голова, ребра, хребет, нирки. Перейшов на інший бік. Низ живота, живіт, груди, обличчя. Повернувся назад, і все спочатку. Голова, ребра, хребет…
Хлопець не рухався, його тіло здригалося від ударів Костянтина. В голові промайнула божевільна думка: «Він хотів керувати моїм тілом, а вийшло, що його тілом керує Костянтин. Він сильніший, йому й керувати».
Я почала підводитися. Різкий біль у лівій руці. Я подивилася на неї. Кров… Боляче, Марго? Це звичайна подряпина. А тепер уяви, що відчуває той хлопець. Черевики Костянтина – не шпичаки троянди. Припини, якщо не пізно!
Я вхопила Костянтина за руку:
– Костю! Костю, зупинися! Припини, будь ласка! Костю, я благаю тебе, не треба! Годі! Не треба більше! Ти вб'єш його! Ти чуєш мене? Ти його вб'єш!
Він озирнувся, уважно обдивився мене з ніг до голови і серйозно сказав:
– Він на це заслуговує. – І знов повернувся до справи. Я кинулася йому на груди, обняла за плечі:
– Ні, Костю! Ні. Так не можна! Ми не можемо вирішувати, хто на що заслуговує. Залиш його. Годі вже. Годі!!!
Костянтин вхопив мене за руки, стиснув їх так, що я скрикнула від болю.
– Годі, кажеш? Та таку погань треба вбивати. Чуєш? Вбивати, винищувати, викидати, як сміття, як бруд, бо такі не заслуговують на життя. А що, якби мене не було поруч? Що, якби він тебе зґвалтував? Тоді ти благала б, щоб я його вбив. Тоді ти сама б мені ніж подала. – Він ще міцніше стиснув мої руки і прокричав в саме обличчя:
– А що, якби він тебе вбив? Що тоді? І ти ще жалієш цю наволоч??? – Він відштовхнув мене. Я витерла краплини його слини з обличчя. Подивилася на свою руку. Чорт! Я ж забула, що вона в крові. Тепер, мабуть, розмазала по щоках.
– Костю, я його не жалію. – Я говорила спокійно і повільно, наче збираючись з думками. – І не знаю, що було б, якби, аби та якщо б. Я тільки знаю, що ти мені допоміг, і я тобі дуже вдячна. А ще я знаю, що ти мало не вбив цього хлопця. – Мій голос мимоволі гучнішав. – А ще я знаю, що ми не можемо кинути його тут, бо він помре. Він помре, Костю, бо в нього щонайменше струс мозку, зламані ребра, відбиті нирки і внутрішня кровотеча!!! Ти чуєш мене? – Тепер слиною бризкала я. – А ще я знаю, що ти перетворив його обличчя на шматок м'яса! А ще – ти вибив йому зуби і розтрощив кістки! А ще я знаю, що ти мав би спинитися, бо навіть якщо він – нелюд, навіть якщо він і не заслуговує на життя, ми залишаємося людьми! Ти розумієш це, Костю? Ми – люди. Ми не такі, як він. Ми не маємо жодного права вбивати інших людей, навіть якщо вони – погань, бо тоді ми теж перетворимося на погань! Боже мій, Костю! Що ж ми наробили!
Я відвернулася від нього і ступила до стежки, коло якої жужмом скривавленого лахміття лежав хлопець. Костянтин вхопив мене за руку і повернув до себе:
– Марго, що ти, до біса, робиш???
– Збираюся подивитися, чи він ще живий.
Я спробувала вирватися, проте він ще міцніше стиснув мою руку лещатами пальців.
– Ні. Не смій до нього підходити. І не думай. – Другою рукою він витягнув з кишені телефон і викликав невідкладну допомогу. – Все, Марго. Це все, що я можу для тебе зробити.
– Для мене?
– Так. Для нього я цього ніколи не зробив би. Ходімо звідси.
Їхали мовчки. Я дивилася на зоряне небо, намагаючись знайти там Венеру, проте в мене нічого не виходило. Перед очима одна за одною з'являлися картини, як фотографії в альбомі: зосереджене обличчя Костянтина, його кулак розбиває хлопцю рот, розчавлює око, ламає ніс, кров ллється на червону сорочку. Червоне на червоному. Чому на його обличчі не було жодних емоцій? Ані люті, ані ненависти, ані огиди. Я згадала слова Сергія. «Мій батько небезпечний. Він вбиває людей».
Раптом Костянтин зупинив машину. Я озирнулася: до Харкова ще далеченько. Ми стояли на великому пагорбі, з якого все місто було видно, як на долоні: розсип різноколірних ліхтариків у темряві ночі. Дзеркальний відбиток зоряного неба. Костянтин вийшов з машини, трохи одійшов, зупинився, закурив. Чекав на мене. Про це свідчили напружені м'язи спини, опущені плечі. Голова трохи нахилена убік. Він наче прислухався. Я чула, як він гукав мене подумки, тому вийшла з машини, підійшла до нього, і ми разом роздивлялися нічне місто.
– Знаєш, Марго, бувають обставини, за яких виникає безліч запитань, проте насправді все можна звести до одного-єдиного. Справжнє запитання завжди одне. Якого біса тебе потягло у той сад?
Я зібрала усі думки, переглянула їх, мов каталог товарів, зупинилася на тій, що обійдеться дешевше.
– Я замислилася. Там було так затишно. Хотіла помилуватися квітами. Розслабилася. Я й гадки немала, що це небезпечно.
Костянтин замислено вдивлявся в темряву перед собою, тому здавалося, що все, що він говорить, адресувалося не мені, а нічному місту, деревам, небу.
– Жінки не мають права розслаблятися у безлюдному парку вночі. Жінки не мають права вважати парки уночі затишними. Жінки не мають права гуляти вночі насамоті і думати, що це безпечно.
– Але ж, Костю, я знала, що ти поруч, от і не боялася. Якби була сама, я ніколи цього не зробила б. І до ресторану вночі сама не пішла б, враховуючи, що він аж за містом.
Костянтин рвучко повернувся до мене:
– Марго, ну яке це має значення? За містом, у місті… Не можна бути такою необачною. Ти – жінка. Ти повинна пам'ятати, що цей світ – небезпечне місце. Щохвилини якийсь покидьок може завдати тобі шкоди. А ти… Ти наче не по землі ходиш. Завжди замріяна, завжди замислена. Здається, ти поруч, а подивишся тобі у вічі – тебе тут нема. Прокинься, Марго! Цей світ жорстоко карає за неуважність.
– Костю, заспокойся! Тебе послухати, то на мене на кожному розі чекає маніяк з ножакою. Я контролюю ситуацію. В межах можливого. В мене нема звички ходити самій вночі, відвідувати підозрілі заклади і зазирати до темних завулків. Я дбаю про себе, Костю. Те, що сьогодні сталося, – випадок, а не закономірність. Від цього ніхто не застрахований. Ти все життя уникатимеш моря, бо не вмієш плавати, і одного дня втопишся в звичайній калюжі.
Костянтин роздратовано відкинув цигарку. Вона полетіла, наче упала зірка.
– Отаких дуреп, як ти, найчастіше і ґвалтують. Зрозумій, Марго, ти вродлива. Хочеш цього чи ні. Вродлива і слабка. Ти, як маяк, для кожного чоловіка. Тобі потрібен захист. Ти не можеш гуляти сама собою. Ти не кішка.
– Гаразд, гаразд! Що ти пропонуєш? Мені не довіряєш, що ж тоді? Купиш мені пістолет? Вріжеш у мої двері ще чотири замки? Прикуєш мене до себе? Не випускатимеш мене з квартири?
Він подивився на мене. Дивний погляд. Співчуття і сама впевненість.
– Тобі потрібен захист. – Він подивився вбік. – Я приставлю до тебе охорону.
Я сама собі не вірила.
– Що???
– Ти чула. Я найму для тебе охоронця. Мене аж занудило від раптового нападу люті.
– Ти не посмієш! Хто ти, до біса, такий? Ти не мій батько, не чоловік! Ти взагалі ніхто! Я просто сплю з тобою!
Костянтин похитав головою:
– Тема вичерпана, Марго. Тебе охоронятимуть. Я знаю, як високо ти цінуєш власну свободу, проте це необхідно. Тільки так я буду впевнений, що з тобою нічого не скоїться.
Сльози застували мені очі.
– Ні, Костю. – Голос зірвався на шепіт. – Ти цього не зробиш. Не посмієш.
Він спокійно подивився на мене:
– Б'ємося об заклад?
Я накинулася на нього, почала щосили гамселити в груди – марно. Відчуття таке, ніби всім тілом б'єшся об залізний сейф.
– Чого тобі від мене треба? Дай мені спокій! Я не хочу тебе бачити! Я не хочу тебе, ти чуєш? Я тебе не хочу! Що ти зі мною робиш? Чого ти вдерся в моє життя? Ти завдаєш мені стільки болю! Тільки біль! Ти руйнуєш мене, Костю! Чому, чому???
Наші погляди зустрілися. Я завмерла. В його очах була я. Не два смарагди, не коштовне скло. Старовинне венеційське дзеркало, в якому я бачила своє відображення. Костянтин повільно став на одне коліно, на друге. Безсило опустив руки і подивився на мене з таким відчаєм, що мені стало лячно.
– Вибач, Марго. Я захворів. Я захворів на тебе. Я не можу від тебе відмовитися. Ти мені потрібна. Все своє життя я повільно йду на дно, і тобі цього не змінити. Проте ти робиш моє падіння таким солодким, дівчинко. Я ніколи тебе не відпущу. Пробач мені, якщо зможеш, але… я кохаю тебе. Закоханий до нестями.
– Яне, ти знаєш, що я народилася під Венерою?
– Так, зіронько, інакше бути й не могло.
Я дивилася на наше віддзеркалення на стелі, Ян дивився на мене.
– Марго, скинь простирадло.
– Навіщо?
– Я хочу побачити тебе. Всю. Роздивитися і запам'ятати.
– Ти знаєш моє тіло, Яне.
– Очима не так добре, як пальцями. Скинь простирадло, будь ласка.
– Гаразд, я скидаю простирадло і запитую. Доки відповідаєш – дивишся. Нема відповіді – простирадло повертається на своє місце. Згода?
Ян замислився, потім подивився на мене, примруживши очі.
– Граємо?
Я трохи підняла простирадло:
– Я чекаю, Яне.
Не зводячи з мене очей, Ян намацав на підлозі пачку цигарок, витягнув одну, закурив.
– На всі питання рано чи пізно доводиться відповідати, зіронько. – Він наче розмірковував вголос. – А це – непогана форма допиту. Згоден.
Простирадло безгучно ковзнуло на підлогу. Я відкинула кучері з лоба, з насолодою потягнулася і повернулася до Яна.
– Що таке «кетара»?
Його очі блукали моїм тілом.
– Чоловік, якого кохає Богиня.
– Венера? Богиня Кохання?
– Так.
– Чому ж це слово так злякало старого цигана?
Ян злегка вигнув брову. Лукава усмішка:
– Божевільний мадяр. Наслухався безглуздих казочок.
– Це не та відповідь, яка мені потрібна. – Я потяглася по простирадло. Ян зупинив мене.
– Гаразд! «Кетара» – це обраний. Вшанований справжнім коханням, подарунком Богині. На знак любови Богиня спотворює обличчя свого обранця, демонструючи цим зневагу до зовнішньої краси, яка лише тлін, і до суто плотської любови.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31