За її задумом, страховисько або вмирає, не витримавши жорстокої правди, а саме, що в цьому світі бажають лише красивої оболонки, або пізнає найвищу любов і стає «кетара» – людиною, з якою говорить Богиня. За легендою, така людина володіє надприродними силами, бо несе в своєму серці стародавню таємничу магію, сильнішу за смерть і життя. Своє кохання.
Я спробувала знайти його очі, проте Ян схилився над моїм волоссям, роздивляючись довгі кучері у блідому місячному сяйві, порівнюючи їхній колір з чорнотою трикутника, який єднає мої ноги.
– Але ж ти – не почвара, Яне.
Він усміхнувся.
– Ти просто цього не розумієш, зіронько. Дивись! – він узяв мій локон, накрутив собі на палець, зав'язав вузлом. – Ти заплуталася в мені. Ти зачарована.
– Це погано?
Він знизав плечима:
– Це не добре і не погано. Це просто є. Я шукав тебе від самісінького народження, Марго. Гадаю, я не помер тоді, на уламках дзеркала, бо знав, що зустріну тебе в цьому світі.
Я заплющила очі. В якому світі, Яне? В якому?
– Все своє життя я купував жінок за гроші, Марго. Прекрасних і потворних, шукаючи серед них ту, в очах якої побачу себе.
– І жоднажінка не дарувала тобі свого тіла просто так?
– Яка різниця, як віддається тіло: за гроші чи за бажанням? Жодна жінка ніколи не дарувала мені себе, всю себе, до останнього, як ти. А щодо тіла, то була одна, їй подобалося, коли її ґвалтує страховисько.
Я відвернулася від нього:
– Припини, Яне! Я не хочу цього чути.
Він пригорнув мене до себе:
– У нас угода. Ти запитуєш – я відповідаю. І дивлюся.
Я спробувала його поцілувати, проте він мені не дозволив:
– Ш-ш-ш… Я ще не додивився до кінця.
– Гаразд, тоді я ще не допитала. Якою мовою ти тоді розмовляв?
– Тхета. Мертва мова. Нею багато століть тому провадилося служіння Венері. Прекрасний і небезпечний ритуал.
– Злий?
– Ні. Величний і… темний. Знаєш, такого дивного кольору прозорої темряви.
– Як сутінки?
– Точно. Як сутінки.
– Звідки ти все це знаєш? Мову, легенди? Ти ж виховувався в дитбудинку.
– Так. Але до мене приходив один з Останніх. Сказати б, друг родини. Щоп'ятниці впродовж дванадцяти років. Забирав мене на весь день до себе, в невеличку хибарку на околицях Львова. Розповідав і вчив. Щомісяця шостого числа водив на якісь таємничі збори. Проте мені там ніколи не подобалося – купка божевільних бомжів, які удають із себе хіромантів. Старий народ помер, а з ним і його знання. Нічого не залишилося.
– А Богиня, Яне? Вона теж померла?
– Не знаю, зіронько. Часом мені здається, що їй обридло мандрувати небом і вона спустилася на землю. Все. Кінець допиту. Іди до мене!
– Стривай, Яне. Будь ласка, ще одне запитання. Одне-єдине.
– Слухаю.
– Ти… один із Них? Твій батько був ктархом, так?
Ян голосно розсміявся:
– Що? Цей виродок? Та він і поруч з Князями не стояв! Ні. Мій батько з Катулів. Ктархом була моя мати. – Він накрив мене своїм тілом.
Вранці мене розбудив телефон. Я спробувала звільнитися з обіймів Костянтина, проте він тримав мене так міцно, наче малюк улюблену іграшку. Чому «наче», Марго? Ти і є його улюблена іграшка. – Ой, будь ласка, не починай з самого ранку! Телефон настирливо вимагав уваги. Я потрусила Костянтина за плече:
– Костю, випусти мене! Ко-о-о-стю! Можеш не прокидатися, просто забери руки, будь ласка!
Він пробурмотів щось незрозуміле, різким рухом сів у ліжку, нахилився до нічного столика і, не звертаючи на мене жодної уваги, взяв слухавку:
– Алло! А-а-а, Олексій! Здрастуй, здрастуй… Щось ти раненько сьогодні. Так, вона тут. – Він простягнув слухавку. – Це тебе.
– Не може бути! – Якби погляди вбивали, він би був уже мертвий. – Здрастуй, Альошо. Щось сталося?
Костянтин відкинувся на подушки і уважно слухав.
– Привіт, Марго! У нас проблема. Вчора дзвонив Данаїс. З Бонна. Йому якось вдалося вибити контракт зі «Сталкером». Вирвав його з-під носа у наших вельмишановних клієнтів. Уяви собі пику першого віце-директора «Тріади», коли він дізнається, що «Континенту» пощастило…
Я перебила його:
– Потім уявлю. В чому проблема?
– Данаїс летить сюди з двома представниками «Сталкера». Невеличкий дружній візит. На один день. А персональний секретар-референт Данаїса вийшов з ладу. Якась нова форма грипу. «В'єтнамка», «іспанка», чорт її знає. Коротше, перекладати доведеться тобі.
– Коли вони прибувають?
– О дев'ятій. – Я вхопила руку Костянтина, намацала годинник, повернула до себе. Сьома година.
– Вибач, Марго. Я телефонував тобі вчора до третьої ночі, щоб попередити, проте тебе не було вдома.
О, так. Мене не було. Я розважалася за повною програмою.
– Нічого страшного, Альошо.
– О дев'ятій в аеропорту. Зможеш?
– Звичайно.
– Я чекатиму на тебе біля входу. До зустрічі.
– До зустрічі. – Я поклала слухавку і повернулася до Костянтина:
– Слухавку в цьому домі беру я. Це ясно?
– Угу. – Він усміхнувся, взяв зі столу пачку цигарок, підвівся. – Брати слухавку не можна, палити у ліжку не можна, ходити голим не можна. Це не квартира, а концтабір, дівчинко.
– Неправда, Костю. На вікнах немає ґрат, двері одімкнуті, і тебе ніхто не тримає силоміць.
Я пішла у ванну, причепурилася, зодягнулася, приготувала сніданок. Костянтин їв швидко, проте не жадібно. Тваринна грація великого хижака.
– Я й гадки не мав, що ти вмієш так смачно готувати, Марго. Тобі подобається куховарити?
Я подивилася на нього над чашкою з кавою:
– Якщо є для кого.
Він усміхнувся і ніжно погладив мене по щоці. Спільні сніданки – небезпечна річ. Зранку ти сонна і беззахисна, повністю відкрита довкіллю. Ти сідаєш за стіл з іншою людиною, і ви їсте від одного хліба, п'єте з одного глека, єднаєтеся через їжу. Стародавній ритуал. Давніший за причастя.
– Ти нічого не їси, крихітко.
– Не хочеться зранку.
Костянтин нахилився і поцілував мене:
– Нічна людина?
Я поцілувала його у відповідь.
– Скоріше, сутінкова. Котра година?
– Пів на дев'яту.
Я підвелася:
– Мені треба йти.
Він здивовано глянув на мене:
– Так рано??
– Данаїс з делегацією приїжджає о дев'ятій. Треба зустріти.
– Коли ти повернешся?
– Не знаю.
Костянтин підійшов до вікна і проказав, не обертаючись до мене: – З Ігорем, моїм водієм, ти вже знайома. Він чекає на вулиці. Від сьогодні – твій водій.
А це ми ще побачимо. Я мовчки вийшла з квартири.
Біля під'їзду у червоному ніссані сидів Ігор. Він привітався. Я кивнула і пройшла мимо. Водій не здивувався, мабуть, Костянтин підготував його до моїх вибриків.
Я йшла тротуаром, він повільно їхав за мною вулицею. Так ми дісталися до метро. Ігор залишив машину на стоянці і пішов за мною, відстаючи кроків на десять. У мені поволі закипала лють. Теж мені, гра у детективів. Як там, в Еда Макбейна? «Він став моєю другою тінню»?
Ну що ж, грати, так грати!
У метро я не купувала ні жетона, ні абонементного проїзного, а, лагідно всміхнувшись черговому, спокійно пішла до входу. Він наздогнав мене на півдорозі і вхопив за плече:
– Гей! Куди це ти без жетона?
Я закліпала віями, вдаючи здивування:
– Якого жетона?
Міліціонер розвів руками:
– Ну ви тільки подивіться на неї! Ти що, вчора на світ народилася? Забула, що за вхід у метро платити треба?
Я подарувала йому найніжнішу з моїх усмішок:
– Так. Вибачте.
Він аж почервонів від обурення:
– Не «Вибачте», а штраф! Двадцять гривень!
За спиною міліціонера виросла постать Ігоря.
– Що сталося?
Я підбігла до нього:
– Ігоре, ти дуже доречно! Уяви собі: я порушила закон і мене штрафують! Ти не позичиш мені двадцять гривень?
– Звичайно. – Він витягнув гаманець.
Я представила Ігоря:
– Мій охоронець, водій і час від часу найманий вбивця. Я саме хотіла вас попрохати, щоб ви подивилися, чи нема його в розшуку. – Не чекаючи на відповідь міліціонера, я швиденько розвернулася і стрілою побігла до електричок.
Проїхавши одну станцію, я вийшла на поверхню, взяла таксі і дісталася аеропорту за п'ять хвилин до дев'ятої. Альоша чекав на мене у новенькому «Рено». Цікаво, Данаїс подарував чи інший лагідний дядечко?
– Привіт! Я не спізнилася?
– Ні, літак саме прибуває.
– До речі, тебе тут запитували.
– Хто?
Він вийшов з машини.
– Он той чоловік у сірій сорочці. Бачиш? Біля третьої колони ліворуч. – Я подивилася у тому напрямку. Біля входу до аеропорту стояв Ігор. Наші погляди зустрілися, він усміхнувся. Нікудишній з тебе детектив, Марго.
День пройшов чудово. Німці були ідеальними клієнтами з найсміливіших перекладацьких мрій. В міру вимогливі, в міру балакучі, панове Георг та Конрад здалися мені живим уособленням міри. їхній однодобовий дружній візит пройшов під гаслом: «Відкриймо світ наново!»
Першим сюрпризом для них став той факт, що в Україні чомусь немає Сибіру. Це їх засмутило. Потім їх приголомшила новина, що українці розмовляють не польською, а українською мовою. А моє зауваження, що Харків – це не столиця України, викликало справжній шок. У такому разі вечір мудріший.
Ситуацію врятували в ресторані за допомогою української кухні, кримських вин та пари чорнобрових моделей в екзотичних для іноземців національних строях. Щоправда, мені вони теж здалися досить сміливою версією українського народного вбрання.
Візит був коротким і безболісним. Посадивши гостей на літак, я попрохала Данаїса відвезти мене додому. Цілу дорогу за нами їхав червоний ніссан. До квартири я влетіла розлюченою фурією. Костянтина не було. На його щастя.
Зітхнувши, я знесилено опустилася на ліжко, витягла перед собою руки і уважно придивилася. Тремтять! Господи, Марго! Та в тебе ж нерви ні к чорту! Можна викидати. Так. Треба прийняти ванну. Гарячу ванну з ароматичною сіллю. Щось таке, щоб розслаблитися. Наприклад, жасмин. Потім помаса-жувати п'яти, змастити лосьйоном тіло, накласти зволожуючу маску на обличчя, бальзам – на волосся, стрибнути з плиткою чорного гіркого шоколаду в ліжко і забути про всі проблеми, занурюючись у теплі води сну. Туди, де Ян.
У двері постукали. Я подивилася на годинник. За північ. Тільки не Костянтин! Я не хочу. Я не можу більше пручатися! В мене нема сил. Я відчинила двері. На порозі стояв Ігор.
– Що сталося? Ви знаєте, котра година? – Я й не намагалася приховати свого роздратування.
– Вибачте, Марго. Проте з аеропорту я мав відвезти вас до Костянтина Володимировича.
– Це ваші проблеми. – Я хотіла зачинити двері, але Ігор устиг вставити в щілину свій черевик.
– Так. І я хотів би розв'язати їх без зайвого галасу. Збирайтеся, Марго.
– Ви що, збожеволіли? Дозвольте мені зачинити двері, будь ласка.
– Не можу, Марго. Та й навіщо? В мене є ключі.
– Що??? – Остовпівши, я відпустила двері і відступила на крок назад.
Він сумно похитав головою:
– Так. Не лякайтеся, Марго. Як Вашому охоронцеві мені необхідно мати ключі від Вашої квартири на випадок, якщо щось станеться. Звичайна процедура.
Я вхопилася руками за голову, наче хотіла перевірити, чи вона ще на місці. Маячня якась. Неймовірно. Ігор помітив моє збентеження.
– Вибачте, Марго. Я нічого не маю проти вас, але в мене є чіткі вказівки доправити вас до Костянтина Володимировича.
– Доправити мене? Ігоре, ви лишень послухайте, що кажете. Я ж не лист і не поштовий переказ. Ви нікуди не можете доправити мене без моєї згоди. Так?
– Ні. Я можу. Мені справді дуже прикро, проте я на роботі і в мене є наказ. Костянтин Володимирович…
– Та що ви завели: «Костянтин Володимирович, Костянтин Володимирович!» А самі ви подумати не можете?
Він відкашлявся і відвів погляд:
– Я на роботі.
Я розпачливо сплеснула руками:
– Боже мій, та що ж ви за людина, Ігоре! А якщо я не погоджуся їхати, що тоді? Ви зв'яжете мене і понесете у машину?
Ігор знизав плечима:
– Є багато способів, проте, сподіваюся, до цього не дійде.
– О-о-о-о, Боже!!! – застогнала я, вилетіла на сходи і щосили грюкнула дверима, зачиняючи їх. Ігор ввічливо кашлянув:
– Ви забули взутися, Марго.
– До біса їх! Разом з вами.
У квартирі панувала темрява. Я зайшла до кухні. Нікого. Вітальня. Теж порожня. Спальня… Костянтин сидів на підвіконні і курив, задумливо роздивляючись темряву за вікном. Він почув, як я зайшла, проте не повернувся.
– Ти не хотіла до мене їхати? – Тихий голос, майже шепіт. Я завмерла на порозі спальні.
– Так.
Він помовчав.
– Чому?
– Якби я хотіла тебе побачити, я зателефонувала б чи приїхала сама. А ти наймаєш людину, щоб він за мною стежив, наче я – шпигун чи злочинець. Наказуєш йому привезти мене до себе. Проти моєї волі. Чуєш, Костянтине? Проти моєї волі.
Він легко скочив з підвіконня, повернувся до мене і спокійно сказав:
– Я мусив. Сама ти ніколи не приїхала б, так?
– Костянтине, ніхто і ніколи в житті не принижував мене так, як ти.
Він підійшов до мене. Сумні, серйозні очі. Темні кола під ними. Здається, він схуд.
– Нікого і ніколи в житті я не кохав так, як тебе.
Я відвернулася від нього.
– Ти не кохаєш мене, Костю. Ти все це вигадав.
– Я кохаю тебе.
– Я для тебе – просто лялька.
– Я не можу без тебе жити.
– Я потрібна тобі як ще один експонат для твоєї колекції.
– Я божеволію, коли тебе немає поруч.
Я затулила вуха руками і прошепотіла у відчаї:
– Так не можна, не можна, не можна! Припини, Костю! Ти робиш мені боляче!!!
Раптом він вхопив мене і кинув на ліжко:
– Що ти знаєш про біль, дівчинко? Ти думаєш, що боляче, коли ти не кохаєш? Ні. Боляче, по-справжньому боляче, коли не кохають тебе!
Боже мій, який же він страшний! Страховисько. Не зводячи з нього погляду, я повільно сповзла з ліжка. Він підлетів до мене, затягнув на постіль і підім'яв під себе. Я закричала:
– Припини! Не треба, Костю! Я не хочу!
Проте він не чув мене. Не чув, бо не слухав, не бачив, бо не дивився.
– Ти хочеш мене, Марго. Ти мене хочеш. Скажи, що ти мене кохаєш!
Я пручалася, проте він вхопив мої руки і притиснув їх до ліжка пообіч моєї голови.
– Не треба, Костю! Припини! Я не хочу! – Мене охопила паніка.
Він говорив майже по складах:
– Скажи, що ти мене кохаєш!
– Ні!!! Я не кохаю тебе, і ти це знаєш!!! Знаєш, чорти б тебе взяли!! Я не кохаю тебе!!! Не кохаю!!!
Він уп'явся в мої губи. Раптовий біль і солоний присмак в роті. Здається, тріснула моя губа. Боже мій, ми звірі! Ми просто звірі. Господи, допоможи мені, допоможи! Костянтин відірвався від мене. На його губах була кров.
– Скажи, що ти моя. Скажи, Марго! Не опирайся мені. – Він почав зривати з мене одежу. – Скажи (спідниця), що ти (блуза) мене (білизна) кохаєш!
– Не треба, Костю! Костю, ну подивись на мене, будь ласка! Отямся, що ти робиш?
Я не могла навіть поворухнутися під вагою його тіла. Він звів мої руки, стиснув зап'ястки однією рукою, а другою почав розстібувати штани.
– Костю, припини! – Різкий поштовх. Я заплющила очі.
Скажи (поштовх), що ти (поштовх) мене (поштовх) кохаєш (поштовх). Скажи (поштовх), що ти (поштовх) мене (поштовх) кохаєш (поштовх).
Отче (поштовх) наш (поштовх), іже (поштовх) єси (поштовх) на небесах (поштовх), да (поштовх) святиться (поштовх) ім'я (поштовх) твоє (поштовх), да прибуде (поштовх) царствіє (поштовх) твоє (поштовх) на (поштовх) всі (поштовх) віки (поштовх) хліб (поштовх) наш (поштовх) насущний (поштовх)…
Знаєте, тут є дуже тонка іронія. На слові «насущний» я кінчила. У повній паніці, охоплена жахом, я спостерігала за тілом, якому було начхати на кохання з високої гори. Начхати на те, що я опиралася, наплювати на те, що я не хотіла. Здається, йому на все начхати. Йому був потрібний лише його оргазм, і воно його отримало. Темний, гіркий, отруєний. Що з того, що моє серце мало не розривалося від болю? До чого тут воно? Оргазм – не його парафія. Отака жорстока правда. Чи, може, то була Господня допомога?
Я закричала. Так голосно і з таким відчаєм, що Костянтин злякався. Я бачила це в його очах. Він злякався. А я – ні. Мені здавалося, що я вмираю, проте це було б занадто красиво, занадто театрально. Я просто кінчила. Коли Костянтин з мене зліз, я повернулася до нього спиною і в позі ембріона завмерла на ліжку. Ні, я закам'яніла. Я лежала мовчки, не рухаючись, без жодної думки і пильно дивилася… в нікуди. Костянтин щось говорив, а я його не слухала. Він намагався обійняти мене, а я мовчки скидала з себе його руки. Він благав, щоб я йому відповіла, проте я мовчала.
Так я мовчала рівно тридцять днів. Не думаю, що це був шок. Я все чула, все бачила, все розуміла, я просто не хотіла розмовляти. Не хотіла, хоч убий.
То був найпрекрасніший місяць у моєму житті. Майже весь час я була з Яном. Після того жахливого випадку я прибігла до нього і проплакала всю ніч. От тобі і залізна леді! Я ридала, як дитина, розтираючи сльози по обличчю. Ян ні про що мене не запитував. Він просто тримав мене. Цілу ніч. Не давав мені впасти.
Наступного ранку ми летіли до Единбурга. Чому Шотлан - дія, спитаєте ви? Поясню.
Шотландія – країна сутінок. Вечірня земля. Одне з небагатьох місць на нашій планеті, яке ще не втратило внутрішньої рівноваги. Рівновага була саме тим, чого я потребувала.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31
Я спробувала знайти його очі, проте Ян схилився над моїм волоссям, роздивляючись довгі кучері у блідому місячному сяйві, порівнюючи їхній колір з чорнотою трикутника, який єднає мої ноги.
– Але ж ти – не почвара, Яне.
Він усміхнувся.
– Ти просто цього не розумієш, зіронько. Дивись! – він узяв мій локон, накрутив собі на палець, зав'язав вузлом. – Ти заплуталася в мені. Ти зачарована.
– Це погано?
Він знизав плечима:
– Це не добре і не погано. Це просто є. Я шукав тебе від самісінького народження, Марго. Гадаю, я не помер тоді, на уламках дзеркала, бо знав, що зустріну тебе в цьому світі.
Я заплющила очі. В якому світі, Яне? В якому?
– Все своє життя я купував жінок за гроші, Марго. Прекрасних і потворних, шукаючи серед них ту, в очах якої побачу себе.
– І жоднажінка не дарувала тобі свого тіла просто так?
– Яка різниця, як віддається тіло: за гроші чи за бажанням? Жодна жінка ніколи не дарувала мені себе, всю себе, до останнього, як ти. А щодо тіла, то була одна, їй подобалося, коли її ґвалтує страховисько.
Я відвернулася від нього:
– Припини, Яне! Я не хочу цього чути.
Він пригорнув мене до себе:
– У нас угода. Ти запитуєш – я відповідаю. І дивлюся.
Я спробувала його поцілувати, проте він мені не дозволив:
– Ш-ш-ш… Я ще не додивився до кінця.
– Гаразд, тоді я ще не допитала. Якою мовою ти тоді розмовляв?
– Тхета. Мертва мова. Нею багато століть тому провадилося служіння Венері. Прекрасний і небезпечний ритуал.
– Злий?
– Ні. Величний і… темний. Знаєш, такого дивного кольору прозорої темряви.
– Як сутінки?
– Точно. Як сутінки.
– Звідки ти все це знаєш? Мову, легенди? Ти ж виховувався в дитбудинку.
– Так. Але до мене приходив один з Останніх. Сказати б, друг родини. Щоп'ятниці впродовж дванадцяти років. Забирав мене на весь день до себе, в невеличку хибарку на околицях Львова. Розповідав і вчив. Щомісяця шостого числа водив на якісь таємничі збори. Проте мені там ніколи не подобалося – купка божевільних бомжів, які удають із себе хіромантів. Старий народ помер, а з ним і його знання. Нічого не залишилося.
– А Богиня, Яне? Вона теж померла?
– Не знаю, зіронько. Часом мені здається, що їй обридло мандрувати небом і вона спустилася на землю. Все. Кінець допиту. Іди до мене!
– Стривай, Яне. Будь ласка, ще одне запитання. Одне-єдине.
– Слухаю.
– Ти… один із Них? Твій батько був ктархом, так?
Ян голосно розсміявся:
– Що? Цей виродок? Та він і поруч з Князями не стояв! Ні. Мій батько з Катулів. Ктархом була моя мати. – Він накрив мене своїм тілом.
Вранці мене розбудив телефон. Я спробувала звільнитися з обіймів Костянтина, проте він тримав мене так міцно, наче малюк улюблену іграшку. Чому «наче», Марго? Ти і є його улюблена іграшка. – Ой, будь ласка, не починай з самого ранку! Телефон настирливо вимагав уваги. Я потрусила Костянтина за плече:
– Костю, випусти мене! Ко-о-о-стю! Можеш не прокидатися, просто забери руки, будь ласка!
Він пробурмотів щось незрозуміле, різким рухом сів у ліжку, нахилився до нічного столика і, не звертаючи на мене жодної уваги, взяв слухавку:
– Алло! А-а-а, Олексій! Здрастуй, здрастуй… Щось ти раненько сьогодні. Так, вона тут. – Він простягнув слухавку. – Це тебе.
– Не може бути! – Якби погляди вбивали, він би був уже мертвий. – Здрастуй, Альошо. Щось сталося?
Костянтин відкинувся на подушки і уважно слухав.
– Привіт, Марго! У нас проблема. Вчора дзвонив Данаїс. З Бонна. Йому якось вдалося вибити контракт зі «Сталкером». Вирвав його з-під носа у наших вельмишановних клієнтів. Уяви собі пику першого віце-директора «Тріади», коли він дізнається, що «Континенту» пощастило…
Я перебила його:
– Потім уявлю. В чому проблема?
– Данаїс летить сюди з двома представниками «Сталкера». Невеличкий дружній візит. На один день. А персональний секретар-референт Данаїса вийшов з ладу. Якась нова форма грипу. «В'єтнамка», «іспанка», чорт її знає. Коротше, перекладати доведеться тобі.
– Коли вони прибувають?
– О дев'ятій. – Я вхопила руку Костянтина, намацала годинник, повернула до себе. Сьома година.
– Вибач, Марго. Я телефонував тобі вчора до третьої ночі, щоб попередити, проте тебе не було вдома.
О, так. Мене не було. Я розважалася за повною програмою.
– Нічого страшного, Альошо.
– О дев'ятій в аеропорту. Зможеш?
– Звичайно.
– Я чекатиму на тебе біля входу. До зустрічі.
– До зустрічі. – Я поклала слухавку і повернулася до Костянтина:
– Слухавку в цьому домі беру я. Це ясно?
– Угу. – Він усміхнувся, взяв зі столу пачку цигарок, підвівся. – Брати слухавку не можна, палити у ліжку не можна, ходити голим не можна. Це не квартира, а концтабір, дівчинко.
– Неправда, Костю. На вікнах немає ґрат, двері одімкнуті, і тебе ніхто не тримає силоміць.
Я пішла у ванну, причепурилася, зодягнулася, приготувала сніданок. Костянтин їв швидко, проте не жадібно. Тваринна грація великого хижака.
– Я й гадки не мав, що ти вмієш так смачно готувати, Марго. Тобі подобається куховарити?
Я подивилася на нього над чашкою з кавою:
– Якщо є для кого.
Він усміхнувся і ніжно погладив мене по щоці. Спільні сніданки – небезпечна річ. Зранку ти сонна і беззахисна, повністю відкрита довкіллю. Ти сідаєш за стіл з іншою людиною, і ви їсте від одного хліба, п'єте з одного глека, єднаєтеся через їжу. Стародавній ритуал. Давніший за причастя.
– Ти нічого не їси, крихітко.
– Не хочеться зранку.
Костянтин нахилився і поцілував мене:
– Нічна людина?
Я поцілувала його у відповідь.
– Скоріше, сутінкова. Котра година?
– Пів на дев'яту.
Я підвелася:
– Мені треба йти.
Він здивовано глянув на мене:
– Так рано??
– Данаїс з делегацією приїжджає о дев'ятій. Треба зустріти.
– Коли ти повернешся?
– Не знаю.
Костянтин підійшов до вікна і проказав, не обертаючись до мене: – З Ігорем, моїм водієм, ти вже знайома. Він чекає на вулиці. Від сьогодні – твій водій.
А це ми ще побачимо. Я мовчки вийшла з квартири.
Біля під'їзду у червоному ніссані сидів Ігор. Він привітався. Я кивнула і пройшла мимо. Водій не здивувався, мабуть, Костянтин підготував його до моїх вибриків.
Я йшла тротуаром, він повільно їхав за мною вулицею. Так ми дісталися до метро. Ігор залишив машину на стоянці і пішов за мною, відстаючи кроків на десять. У мені поволі закипала лють. Теж мені, гра у детективів. Як там, в Еда Макбейна? «Він став моєю другою тінню»?
Ну що ж, грати, так грати!
У метро я не купувала ні жетона, ні абонементного проїзного, а, лагідно всміхнувшись черговому, спокійно пішла до входу. Він наздогнав мене на півдорозі і вхопив за плече:
– Гей! Куди це ти без жетона?
Я закліпала віями, вдаючи здивування:
– Якого жетона?
Міліціонер розвів руками:
– Ну ви тільки подивіться на неї! Ти що, вчора на світ народилася? Забула, що за вхід у метро платити треба?
Я подарувала йому найніжнішу з моїх усмішок:
– Так. Вибачте.
Він аж почервонів від обурення:
– Не «Вибачте», а штраф! Двадцять гривень!
За спиною міліціонера виросла постать Ігоря.
– Що сталося?
Я підбігла до нього:
– Ігоре, ти дуже доречно! Уяви собі: я порушила закон і мене штрафують! Ти не позичиш мені двадцять гривень?
– Звичайно. – Він витягнув гаманець.
Я представила Ігоря:
– Мій охоронець, водій і час від часу найманий вбивця. Я саме хотіла вас попрохати, щоб ви подивилися, чи нема його в розшуку. – Не чекаючи на відповідь міліціонера, я швиденько розвернулася і стрілою побігла до електричок.
Проїхавши одну станцію, я вийшла на поверхню, взяла таксі і дісталася аеропорту за п'ять хвилин до дев'ятої. Альоша чекав на мене у новенькому «Рено». Цікаво, Данаїс подарував чи інший лагідний дядечко?
– Привіт! Я не спізнилася?
– Ні, літак саме прибуває.
– До речі, тебе тут запитували.
– Хто?
Він вийшов з машини.
– Он той чоловік у сірій сорочці. Бачиш? Біля третьої колони ліворуч. – Я подивилася у тому напрямку. Біля входу до аеропорту стояв Ігор. Наші погляди зустрілися, він усміхнувся. Нікудишній з тебе детектив, Марго.
День пройшов чудово. Німці були ідеальними клієнтами з найсміливіших перекладацьких мрій. В міру вимогливі, в міру балакучі, панове Георг та Конрад здалися мені живим уособленням міри. їхній однодобовий дружній візит пройшов під гаслом: «Відкриймо світ наново!»
Першим сюрпризом для них став той факт, що в Україні чомусь немає Сибіру. Це їх засмутило. Потім їх приголомшила новина, що українці розмовляють не польською, а українською мовою. А моє зауваження, що Харків – це не столиця України, викликало справжній шок. У такому разі вечір мудріший.
Ситуацію врятували в ресторані за допомогою української кухні, кримських вин та пари чорнобрових моделей в екзотичних для іноземців національних строях. Щоправда, мені вони теж здалися досить сміливою версією українського народного вбрання.
Візит був коротким і безболісним. Посадивши гостей на літак, я попрохала Данаїса відвезти мене додому. Цілу дорогу за нами їхав червоний ніссан. До квартири я влетіла розлюченою фурією. Костянтина не було. На його щастя.
Зітхнувши, я знесилено опустилася на ліжко, витягла перед собою руки і уважно придивилася. Тремтять! Господи, Марго! Та в тебе ж нерви ні к чорту! Можна викидати. Так. Треба прийняти ванну. Гарячу ванну з ароматичною сіллю. Щось таке, щоб розслаблитися. Наприклад, жасмин. Потім помаса-жувати п'яти, змастити лосьйоном тіло, накласти зволожуючу маску на обличчя, бальзам – на волосся, стрибнути з плиткою чорного гіркого шоколаду в ліжко і забути про всі проблеми, занурюючись у теплі води сну. Туди, де Ян.
У двері постукали. Я подивилася на годинник. За північ. Тільки не Костянтин! Я не хочу. Я не можу більше пручатися! В мене нема сил. Я відчинила двері. На порозі стояв Ігор.
– Що сталося? Ви знаєте, котра година? – Я й не намагалася приховати свого роздратування.
– Вибачте, Марго. Проте з аеропорту я мав відвезти вас до Костянтина Володимировича.
– Це ваші проблеми. – Я хотіла зачинити двері, але Ігор устиг вставити в щілину свій черевик.
– Так. І я хотів би розв'язати їх без зайвого галасу. Збирайтеся, Марго.
– Ви що, збожеволіли? Дозвольте мені зачинити двері, будь ласка.
– Не можу, Марго. Та й навіщо? В мене є ключі.
– Що??? – Остовпівши, я відпустила двері і відступила на крок назад.
Він сумно похитав головою:
– Так. Не лякайтеся, Марго. Як Вашому охоронцеві мені необхідно мати ключі від Вашої квартири на випадок, якщо щось станеться. Звичайна процедура.
Я вхопилася руками за голову, наче хотіла перевірити, чи вона ще на місці. Маячня якась. Неймовірно. Ігор помітив моє збентеження.
– Вибачте, Марго. Я нічого не маю проти вас, але в мене є чіткі вказівки доправити вас до Костянтина Володимировича.
– Доправити мене? Ігоре, ви лишень послухайте, що кажете. Я ж не лист і не поштовий переказ. Ви нікуди не можете доправити мене без моєї згоди. Так?
– Ні. Я можу. Мені справді дуже прикро, проте я на роботі і в мене є наказ. Костянтин Володимирович…
– Та що ви завели: «Костянтин Володимирович, Костянтин Володимирович!» А самі ви подумати не можете?
Він відкашлявся і відвів погляд:
– Я на роботі.
Я розпачливо сплеснула руками:
– Боже мій, та що ж ви за людина, Ігоре! А якщо я не погоджуся їхати, що тоді? Ви зв'яжете мене і понесете у машину?
Ігор знизав плечима:
– Є багато способів, проте, сподіваюся, до цього не дійде.
– О-о-о-о, Боже!!! – застогнала я, вилетіла на сходи і щосили грюкнула дверима, зачиняючи їх. Ігор ввічливо кашлянув:
– Ви забули взутися, Марго.
– До біса їх! Разом з вами.
У квартирі панувала темрява. Я зайшла до кухні. Нікого. Вітальня. Теж порожня. Спальня… Костянтин сидів на підвіконні і курив, задумливо роздивляючись темряву за вікном. Він почув, як я зайшла, проте не повернувся.
– Ти не хотіла до мене їхати? – Тихий голос, майже шепіт. Я завмерла на порозі спальні.
– Так.
Він помовчав.
– Чому?
– Якби я хотіла тебе побачити, я зателефонувала б чи приїхала сама. А ти наймаєш людину, щоб він за мною стежив, наче я – шпигун чи злочинець. Наказуєш йому привезти мене до себе. Проти моєї волі. Чуєш, Костянтине? Проти моєї волі.
Він легко скочив з підвіконня, повернувся до мене і спокійно сказав:
– Я мусив. Сама ти ніколи не приїхала б, так?
– Костянтине, ніхто і ніколи в житті не принижував мене так, як ти.
Він підійшов до мене. Сумні, серйозні очі. Темні кола під ними. Здається, він схуд.
– Нікого і ніколи в житті я не кохав так, як тебе.
Я відвернулася від нього.
– Ти не кохаєш мене, Костю. Ти все це вигадав.
– Я кохаю тебе.
– Я для тебе – просто лялька.
– Я не можу без тебе жити.
– Я потрібна тобі як ще один експонат для твоєї колекції.
– Я божеволію, коли тебе немає поруч.
Я затулила вуха руками і прошепотіла у відчаї:
– Так не можна, не можна, не можна! Припини, Костю! Ти робиш мені боляче!!!
Раптом він вхопив мене і кинув на ліжко:
– Що ти знаєш про біль, дівчинко? Ти думаєш, що боляче, коли ти не кохаєш? Ні. Боляче, по-справжньому боляче, коли не кохають тебе!
Боже мій, який же він страшний! Страховисько. Не зводячи з нього погляду, я повільно сповзла з ліжка. Він підлетів до мене, затягнув на постіль і підім'яв під себе. Я закричала:
– Припини! Не треба, Костю! Я не хочу!
Проте він не чув мене. Не чув, бо не слухав, не бачив, бо не дивився.
– Ти хочеш мене, Марго. Ти мене хочеш. Скажи, що ти мене кохаєш!
Я пручалася, проте він вхопив мої руки і притиснув їх до ліжка пообіч моєї голови.
– Не треба, Костю! Припини! Я не хочу! – Мене охопила паніка.
Він говорив майже по складах:
– Скажи, що ти мене кохаєш!
– Ні!!! Я не кохаю тебе, і ти це знаєш!!! Знаєш, чорти б тебе взяли!! Я не кохаю тебе!!! Не кохаю!!!
Він уп'явся в мої губи. Раптовий біль і солоний присмак в роті. Здається, тріснула моя губа. Боже мій, ми звірі! Ми просто звірі. Господи, допоможи мені, допоможи! Костянтин відірвався від мене. На його губах була кров.
– Скажи, що ти моя. Скажи, Марго! Не опирайся мені. – Він почав зривати з мене одежу. – Скажи (спідниця), що ти (блуза) мене (білизна) кохаєш!
– Не треба, Костю! Костю, ну подивись на мене, будь ласка! Отямся, що ти робиш?
Я не могла навіть поворухнутися під вагою його тіла. Він звів мої руки, стиснув зап'ястки однією рукою, а другою почав розстібувати штани.
– Костю, припини! – Різкий поштовх. Я заплющила очі.
Скажи (поштовх), що ти (поштовх) мене (поштовх) кохаєш (поштовх). Скажи (поштовх), що ти (поштовх) мене (поштовх) кохаєш (поштовх).
Отче (поштовх) наш (поштовх), іже (поштовх) єси (поштовх) на небесах (поштовх), да (поштовх) святиться (поштовх) ім'я (поштовх) твоє (поштовх), да прибуде (поштовх) царствіє (поштовх) твоє (поштовх) на (поштовх) всі (поштовх) віки (поштовх) хліб (поштовх) наш (поштовх) насущний (поштовх)…
Знаєте, тут є дуже тонка іронія. На слові «насущний» я кінчила. У повній паніці, охоплена жахом, я спостерігала за тілом, якому було начхати на кохання з високої гори. Начхати на те, що я опиралася, наплювати на те, що я не хотіла. Здається, йому на все начхати. Йому був потрібний лише його оргазм, і воно його отримало. Темний, гіркий, отруєний. Що з того, що моє серце мало не розривалося від болю? До чого тут воно? Оргазм – не його парафія. Отака жорстока правда. Чи, може, то була Господня допомога?
Я закричала. Так голосно і з таким відчаєм, що Костянтин злякався. Я бачила це в його очах. Він злякався. А я – ні. Мені здавалося, що я вмираю, проте це було б занадто красиво, занадто театрально. Я просто кінчила. Коли Костянтин з мене зліз, я повернулася до нього спиною і в позі ембріона завмерла на ліжку. Ні, я закам'яніла. Я лежала мовчки, не рухаючись, без жодної думки і пильно дивилася… в нікуди. Костянтин щось говорив, а я його не слухала. Він намагався обійняти мене, а я мовчки скидала з себе його руки. Він благав, щоб я йому відповіла, проте я мовчала.
Так я мовчала рівно тридцять днів. Не думаю, що це був шок. Я все чула, все бачила, все розуміла, я просто не хотіла розмовляти. Не хотіла, хоч убий.
То був найпрекрасніший місяць у моєму житті. Майже весь час я була з Яном. Після того жахливого випадку я прибігла до нього і проплакала всю ніч. От тобі і залізна леді! Я ридала, як дитина, розтираючи сльози по обличчю. Ян ні про що мене не запитував. Він просто тримав мене. Цілу ніч. Не давав мені впасти.
Наступного ранку ми летіли до Единбурга. Чому Шотлан - дія, спитаєте ви? Поясню.
Шотландія – країна сутінок. Вечірня земля. Одне з небагатьох місць на нашій планеті, яке ще не втратило внутрішньої рівноваги. Рівновага була саме тим, чого я потребувала.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31