в. Загинула й наша Сіра. Плакала мати, плакав я. Не витримав, дивлячись на нас, і батько, витер сльози з очей. Й другого ж дня покинув конюшню. «Не хочу!» – заявив колгоспному начальству.
И став ходити на різні роботи в поле. Орав, сіяв, обкопував канавками бурякові плантації від шкідників. Схуд, осунувся, більше мовчав і курив.
Ми з матір'ю також були мов таранька висушена – худі. У нас не було чого їсти, ледве-ледве тягнули з хлібом, мати з оглядкою варила пісний борщ, а про кашу й не згадували, не мали в хаті ні крупини.
А все тому, що за зиму не раз позичали зерна в колгосп, а напровесні й картоплі, й крупів. Казали – на громадське харчування в полі, а восени, як уродить, колгосп усе віддасть.
– Віддасть, як рак свисне, – махнув рукою батько. – Буде й нам те, що Сірій.
– Бог з тобою, – злякано подивилася на нього мати. – Таке говориш.
– Бачу, до цього йдеться, – вів далі батько. – Все усуспільнили, звели, звалили докупи. А воно псується, ламається, гине. Ніякого ладу немає, бо всім усе чуже, ні за що душа не болить, робиться – як чорт летів і ноги звішав. Коней скільки загинуло, корів, овець. Скоро й до людей черга дійде. Уже скільки разів у них всього позичали? Думаєш, справді на громадське харчування? Аякже! У район відправили та між начальством розділили, а нас у полі гарячою водичкою годують, пшонина за пшониною ганяється.
Я, звичайно, не все усвідомив з батькових слів, але те, що нас чекає доля Сірої, мене прямо-таки налякало. Я, мабуть, чи зблід на лиці, чи ще якось змінився, бо батько одразу звернув на мене увагу, пригорнув до себе й став заспокоювати:
– О, а ти чого носа повісив? Не журись, живі будемо – не вмремо!
У мене відлягло на душі. Раз батько жартує, отже, усе гаразд, значить, з ним ніяка біда нам не страшна.
Як добре, що я мав такого батька. Я гордився ним. Я всім хлопчикам і дівчаткам з нашого кутка розказував про нього. Який він у мене розумний, чесний, працьовитий, як його поважають люди.
Гордився і його минулим. У 1920 році він пішов добровольцем до Червоної Армії, служив у кавалерії й воював проти білополяків, які напали на нас. В бою під Житомиром був тяжко контужений від розриву снаряда. Коня під ним убило, а сам він довго лікувався в шпиталі.
Вернувся додому непридатним більше служити в армії. Та не встиг гаразд оговтатись, як його, фронтовика, обрали в комнезам. Був діловодом і землеміром, ходив уночі в засідки на бандитів, що грабували людей, палили хати.
За все це, мабуть, і величали мого батька односельчани Іваном Васильовичем. Як же мені було не гордитися таким батьком.
І ось після того, як він побув конюхом, відсіявся в колгоспі, накопався канавок, викликали його раптом в сільраду на якусь розмову. Так сказав виконавець, що приходив до нас:
– Сам голова просив передати – хай неодмінно прийде на розмову.
– Чого б це? – задумався батько. – Адже я ніде нічого…
Вернувся з сільради нескоро. І не в поганому настрої. Скоріше навпаки, настрій у нього був кращий від того, з яким ішов туди.
– Ну, чого викликало тебе начальство? – поцікавилась від печі мати. – Знову, мабуть, щось придумали?
– Придумали, – сів біля столу батько. – Щоб у нас в хатині відкрити молокопункт. Завтра з району привезуть сепаратор, і будемо з тобою приймати від людей молоко.
Для мене це спершу було незрозумілим. Молокопункт, сепаратор. Що воно таке? Але батько не забарився роз'яснити. Він щовечора й щоранку прийматиме молоко від тих людей, котрі тримали корів. Здати п'ятсот літрів молока за рік від корови – такий був податок на кожного, хто її тримав. Прийняте молоко треба пропустити через сепаратор, і зібрані сливки та перегон відправляти в райцентр.
Робота нескладна, але копітка. Головне в ній поляга – записувати у відомість на здачу. Ось тому, знаючило в тому, аби правильно переміряти молоко і чесно батька, як чесного й порядного, голова сільради і запропонував зайнятись цією справою йому.
І відкрили в нашій хатині приймальний молокопункт, за роботу якого батько щотижня звітував у сільраді, подавав туди якісь відомості, пишучи їх до півночі.
Задоволені його роботою були люди, котрі носили до нас молоко, задоволена сільрада.
Так тривало до осені. А восени…
Восени трапилась біда, прийшло в нашу сім'ю велике горе. Темної дощової ночі обікрадено наш молокопункт. Дощ тоді йшов кілька діб, лив мов з відра. Скориставшись негодою, злодії виколупали в хатині вікно (воно було в глухій стіні від городу), виламали в ньому благенькі грати, зроблені батьком із залізних обручів з бочки, й забрали повнісінький бідон сливок і бідон сиру, виготовленого матір'ю з перегону. Невдовзі після відкриття молокопункту з району надійшла вказівка не возити туди перегону, а відтоплювати самим і робити з нього сир.
Як довідалися ми вранці, що нас обікрадено, мати ну голосити, я теж у плач. Тільки батько похмуро мовчав, насупивши білясті брови. Потім вимовив одне-єдине слово «гади!», накинув на голову й плечі вивернутий кобкою старий мішок від дощу й пішов у сільраду.
Повернувся незабаром з головою сільської Ради Задорожним і міліціонером, який, на щастя, тільки-но приїхав верхи з району. Покликали сусідів пойнятими, оглянули все уважно, позаглядали скрізь – висновок один: обікрадено. Злодіїв, очевидно, було троє, бо двом понести два важкі бідони не під силу. Та й слідів від ніг у хатині було багато, накидано сірників – присвічували.
В хаті міліціонер написав акта, всі по черзі підписалися. І голова, і міліціонер заспокоїли батька, щоб не переживав, ви тут, мовляв, ні в чому не винні, факт кражі доведено. Це хтось, безперечно, із своїх, сільських. Вислідили і вкрали. Злодіїв шукатимуть.
Кражі в селі тоді були часті. Крали худобу, курей, зерно. Обкрадали погреби, картоплю, буряки, капусту. Крали, бо в людей не було чого їсти. Нічого не давав і колгосп.
Зробивши з міцнішого заліза грати, батько вставив вікно й знову почав приймати молоко.
Але недовго. Десь тижнів через два по тому його викликали в район, у міліцію, немов для уточнення чогось там по кражі, і додому він того дня не вернувся. Не прийшов і другого й третього.
Батька заарештували.
Невдовзі відбувся суд, який визнав, що то батько сам украв сливки й сир і продав їх з метою наживи. І засудили його на п'ять років позбавлення волі.
Це було страшною несправедливістю. Ніхто в селі не вірив, що таке міг зробити мій батько.
Мати брала мене з собою, й ми ходили у сільраду, в міліцію й суд, плачучи доводили, що не брали ми сиру й сливок, хай міліція краще пошукає злодіїв.
Та на нас ніхто не зважав, не хотів слухати.
Сепаратор від нас забрали одразу ж після арешту батька й приймальний пункт закрили.
Першу звістку про себе батько подав нам перед Новим роком, прислав коротенького листа, в якому повідомив, що перебуває в колонії за Прилуками, працює в столярній майстерні. У нього все добре, все гаразд, просив нас не журитися за ним, а берегтися, не жаліти нічого для себе. Окремо матері наказував берегти мене, а мені – слухати матері й гарно вчитися у школі.
Після того ми стали одержувати від батька листи регулярно, раз на місяць. Так же своєчасно відписували і йому. Сповіщали про себе, про новини в селі. Не писали тільки, що бідуємо дуже від голоду. Знали – йому й так там нелегко, навіщо зайві переживання. А в останньому листі написали: як тільки розтане сніг і підсохне дорога, обов'язково прийдемо його провідати. Адже до Прилук від нашого села – тридцять п'ять кілометрів, скільки там тієї ходьби.
Бідний, бідний мій батько! Я, малий, не міг собі уявити, як йому було тяжко відбувати безневинно покарання в колонії.
З великим нетерпінням я чекав сонячних днів, аби скоріше висохла дорога до Прилук. Як я хотів швидше побачити батька. В розлуці любив його ще палкіше – всім серцем і душею.
…За вікнами нашої хати чорніла пізня весняна ніч. Тихо спала біля мене на печі стомлена мати, уже давно затих під піччю цвіркун, а я лежав з розплющеними очима в хатній темряві і згадував, згадував батька. Згадував усе до дрібниць. Як він ходить, як говорить. Подумки розмовляв з ним. Розказував йому про наше з матір'ю гіркіше від рижієвої макухи життя. І думав-уявляв, як йому спиться в неволі, на твердому казенному ліжку.
Розділ третій. ДЯДЕЧКО АПОЛЛІНАРІЙ
Ми жили неподалік від сільської крамниці, до якої, казав батько, можна було палицею докинути. Біля неї, за давньою традицією, в будні щовечора, а в неділю і вдень збиралися на посиденьки дядьки. Курили цигарки-самокрутки й говорили на різні теми, обговорювали сільські новини, згадували минуле, цікаві історії зі свого життя.
Біля крамниці гуляли й ми, хлопчаки, борюкалися біля неї на вигоні, бігали, галасували, а набігавшись, сідали біля дядьків і слухали їхні розмови, набирались мудрості. Дядьки нерідко засиджувались гай-гай, як довго. І ми з ними, аж поки вони не проганяли нас по домівках, пора, мовляв, спати.
Я біля крамниці виріс, бував біля неї щодня безліч разів, а коли став школярем, то обов'язково проходив мимо щоранку і в обідню пору. Тобто йдучи до школи й повертаючись додому, бо іншого шляху у мене просто не було.
І щоразу, проходячи повз крамницю, я бачив у розчинені двері за прилавком продавця, дядечка Аполлінарія. Він був продавцем, скільки я себе й пам'ятав..
– Здрастуйте, дядечку Аполлінарію! – гукав я йому, коли в крамниці не було покупців, на що він привітно махав мені рукою, здоров, мовляв, здоров.
Був Аполлінарій сином дяка, якого разом з попом кудись забрали, коли закрили церкву в селі, його ж залишили, бо ніби він з батьком не мирився і наперекір йому вступив у комсомол. Так мені розказав якось мій батько.
Називав я Аполлінарія «дядечком» тому, що був він невеличкий на зріст, худорлявий, з ніжним дівочим обличчям і проти солідних сільських чоловіків виглядав надто молодо, не дядьком, а таки справді дядечком.
Була й ще одна причина, яка дозволяла мені називати так Аполлінарія – він ходив до нас на співку хору, залишався на читку книжок і, коли батько втомлювався читати, – підміняв його.
Іноді він приходив на співку із скрипкою, грав, а всі у хаті слухали. Грав Аполлінарій гарно, відкинувши кучеряву голову трохи назад і заплющивши очі.
Я дуже любив слухати, як він грає. Майже завжди, приходячи до нас, Аполлінарій гукав мене з печі і пригощав цукерками. А потім заходжувався зі мною бавитися. Брав на руки, підкидав угору або починав лоскотати. Я сміявся, виривався від нього й просився: «Дядечку Аполлінарій, ну годі!»
Так і звик «дядечку», так і продовжував називати.
Аполлінарій, казав батько, десь учився, а потім вернувся в село й став торгувати в крамниці. Ходив завжди акуратно одягнутий, носив краватку, як учителі, дружив з учителями. Відтоді, як забрали його батька, жив сам.
Мені ніколи не доводилось бути в дяковій хаті, але був батько й казав, що в ній є окрема кімната, повна книжок. Це ж він і брав у Аполлінарія цікаві книжки для читання. Дякову хату було видно через городи від нашої, вона стояла на пагорбі неподалік церкви та школи і вигляд мала набагато кращий, ніж у нас: великі, світлі вікна зі ставнями, вкрита новою соломою, з цегляним димарем. Наша ж стара, похилена, з невеличкими підсліпуватими вікнами на чотири шибки, з порослою зеленим мохом покрівлею, плетеним димарем і перекошеними скрипучими дверима в сіни.
Відтоді, як у селі організувався колгосп, вечорниць у нашій хаті майже не стало, припинилися співки, перестав ходити й Аполлінарій. Було не до веселощів. Але особисто у мене дружні стосунки з Аполлінарієм не припинилися. Коли я гуляв з хлопцями біля крамниці, він частенько закликав мене до себе, питав, як я живу, як мої справи, і обов'язково чимось пригощав, давав чи то пряник, чи кілька цукерок. Я дякував і біг із крамниці радий. Як же, мене пригостив сам дядечко Аполлінарій, його увага для мене була дорогою.
А коли я пішов у перший клас, він загукав мене в крамницю й подарував ручку з пером, олівець і кілька зошитів.
– Учись гарно! – побажав.
Ще дружнішими, ще міцнішими стали наші стосунки з дядечком Аполлінарієм після такого випадку. Якось пізно ввечері хтось тихенько постукав до нас у шибку передпічного вікна: тук-тук-тук. Потім ще раз: тук-тук-тук.
– Хто це до нас добивається? – здивувалася мати. – Ану, піди поглянь! – до батька.
Ми втрьох сиділи на печі, розмовляли при світлі каганчика.
Батько неохоче зліз з печі, пішов до вікна.
– Хто там?
Що відповів йому той, хто стукав, ми з матір'ю не почули, але йому батько сказав «зараз» і пішов у сіни відчиняти двері, бо вже замкнули їх на ніч.
Ми з матір'ю чули, як він клацнув засувом, як скрипнули, відчиняючись, двері і знову клацнув засув. Батько впустив пізнього гостя в сіни, й вони тихо заговорили. В хату зайшли через кілька хвилин, і батько сказав нам:
– Це Аполлінарій Петрович, він трохи побуде у нас, тільки треба погасити каганця. Постелись, Тетяно, швиденько, й лягайте спати.
Коли ми полягали з матір'ю на печі, я тихенько запитав її: чого це дядечко Аполлінарій прийшов до нас і навіщо гасити світло?
– Не знаю, спитаєш завтра батька, а зараз спи, – відказала мати.
Хоч як мене розбирала цікавість, чого це прийшов до нас так пізно Аполлінарій і про що вони шепчуться з батьком за столом, я послухався поради матері, згорнувся під комином калачиком, укрившись рядном з головою, й наказав собі спати.
Довго чи не довго я спав – не знаю, але прокинувся від шепоту у саме вухо:
– Прокинься, чуєш…
Розплющив очі, в хаті видно від місяця, а наді мною батькова голова.
– Це ти, тату? – перепитую напівсонний.
– Я, я, синок, – прошепотів він у відповідь. – Вставай, діло до тебе є, треба помогти Аполлінарію Петровичу.
Зачувши таке, одразу схопився, сів під комином, сну як не було.
– Що я маю зробити?
Батько одразу ж пояснив: нічого особливого, просто я повинен одягнутися, вийти надвір і обдивитися тихенько, чи немає нікого у нас за хатою, за повіткою чи за деревами у саду.
– А як є? – питаю батька.
– І як є, і як немає, ти, ніби нічого не помітив, вернешся в хату й скажеш нам, – пояснив мені батько. – Нічого не бійся, тебе ніхто не зачепить, бо в тебе болить живіт і ти вийшов за повітку по ділу. Зрозумів? А поки йтимеш туди та назад – скрізь гарненько й роздивишся. Надворі видно як удень.
Чесно кажучи, мене це й приваблювало, і лякало водночас, адже я ніколи так пізно вночі не виходив сам надвір, виводили батько чи мати. Та найцікавіше було те, чому цього не може зробити батько.
Запитав його, а він:
– Так треба, синку, колись поясню.
Батькове доручення я виконав чесно, зробив усе так, як він звелів. Невдовзі вони з Аполлінарієм пішли з хати, і батька довгенько не було. Ми ждали його з матір'ю, не спали. А коли прийшов – нічого не розпитували, я зрозумів: з Аполлінарієм усе гаразд.
Вранці, коли я збирався до школи, батько поклав мені
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26
И став ходити на різні роботи в поле. Орав, сіяв, обкопував канавками бурякові плантації від шкідників. Схуд, осунувся, більше мовчав і курив.
Ми з матір'ю також були мов таранька висушена – худі. У нас не було чого їсти, ледве-ледве тягнули з хлібом, мати з оглядкою варила пісний борщ, а про кашу й не згадували, не мали в хаті ні крупини.
А все тому, що за зиму не раз позичали зерна в колгосп, а напровесні й картоплі, й крупів. Казали – на громадське харчування в полі, а восени, як уродить, колгосп усе віддасть.
– Віддасть, як рак свисне, – махнув рукою батько. – Буде й нам те, що Сірій.
– Бог з тобою, – злякано подивилася на нього мати. – Таке говориш.
– Бачу, до цього йдеться, – вів далі батько. – Все усуспільнили, звели, звалили докупи. А воно псується, ламається, гине. Ніякого ладу немає, бо всім усе чуже, ні за що душа не болить, робиться – як чорт летів і ноги звішав. Коней скільки загинуло, корів, овець. Скоро й до людей черга дійде. Уже скільки разів у них всього позичали? Думаєш, справді на громадське харчування? Аякже! У район відправили та між начальством розділили, а нас у полі гарячою водичкою годують, пшонина за пшониною ганяється.
Я, звичайно, не все усвідомив з батькових слів, але те, що нас чекає доля Сірої, мене прямо-таки налякало. Я, мабуть, чи зблід на лиці, чи ще якось змінився, бо батько одразу звернув на мене увагу, пригорнув до себе й став заспокоювати:
– О, а ти чого носа повісив? Не журись, живі будемо – не вмремо!
У мене відлягло на душі. Раз батько жартує, отже, усе гаразд, значить, з ним ніяка біда нам не страшна.
Як добре, що я мав такого батька. Я гордився ним. Я всім хлопчикам і дівчаткам з нашого кутка розказував про нього. Який він у мене розумний, чесний, працьовитий, як його поважають люди.
Гордився і його минулим. У 1920 році він пішов добровольцем до Червоної Армії, служив у кавалерії й воював проти білополяків, які напали на нас. В бою під Житомиром був тяжко контужений від розриву снаряда. Коня під ним убило, а сам він довго лікувався в шпиталі.
Вернувся додому непридатним більше служити в армії. Та не встиг гаразд оговтатись, як його, фронтовика, обрали в комнезам. Був діловодом і землеміром, ходив уночі в засідки на бандитів, що грабували людей, палили хати.
За все це, мабуть, і величали мого батька односельчани Іваном Васильовичем. Як же мені було не гордитися таким батьком.
І ось після того, як він побув конюхом, відсіявся в колгоспі, накопався канавок, викликали його раптом в сільраду на якусь розмову. Так сказав виконавець, що приходив до нас:
– Сам голова просив передати – хай неодмінно прийде на розмову.
– Чого б це? – задумався батько. – Адже я ніде нічого…
Вернувся з сільради нескоро. І не в поганому настрої. Скоріше навпаки, настрій у нього був кращий від того, з яким ішов туди.
– Ну, чого викликало тебе начальство? – поцікавилась від печі мати. – Знову, мабуть, щось придумали?
– Придумали, – сів біля столу батько. – Щоб у нас в хатині відкрити молокопункт. Завтра з району привезуть сепаратор, і будемо з тобою приймати від людей молоко.
Для мене це спершу було незрозумілим. Молокопункт, сепаратор. Що воно таке? Але батько не забарився роз'яснити. Він щовечора й щоранку прийматиме молоко від тих людей, котрі тримали корів. Здати п'ятсот літрів молока за рік від корови – такий був податок на кожного, хто її тримав. Прийняте молоко треба пропустити через сепаратор, і зібрані сливки та перегон відправляти в райцентр.
Робота нескладна, але копітка. Головне в ній поляга – записувати у відомість на здачу. Ось тому, знаючило в тому, аби правильно переміряти молоко і чесно батька, як чесного й порядного, голова сільради і запропонував зайнятись цією справою йому.
І відкрили в нашій хатині приймальний молокопункт, за роботу якого батько щотижня звітував у сільраді, подавав туди якісь відомості, пишучи їх до півночі.
Задоволені його роботою були люди, котрі носили до нас молоко, задоволена сільрада.
Так тривало до осені. А восени…
Восени трапилась біда, прийшло в нашу сім'ю велике горе. Темної дощової ночі обікрадено наш молокопункт. Дощ тоді йшов кілька діб, лив мов з відра. Скориставшись негодою, злодії виколупали в хатині вікно (воно було в глухій стіні від городу), виламали в ньому благенькі грати, зроблені батьком із залізних обручів з бочки, й забрали повнісінький бідон сливок і бідон сиру, виготовленого матір'ю з перегону. Невдовзі після відкриття молокопункту з району надійшла вказівка не возити туди перегону, а відтоплювати самим і робити з нього сир.
Як довідалися ми вранці, що нас обікрадено, мати ну голосити, я теж у плач. Тільки батько похмуро мовчав, насупивши білясті брови. Потім вимовив одне-єдине слово «гади!», накинув на голову й плечі вивернутий кобкою старий мішок від дощу й пішов у сільраду.
Повернувся незабаром з головою сільської Ради Задорожним і міліціонером, який, на щастя, тільки-но приїхав верхи з району. Покликали сусідів пойнятими, оглянули все уважно, позаглядали скрізь – висновок один: обікрадено. Злодіїв, очевидно, було троє, бо двом понести два важкі бідони не під силу. Та й слідів від ніг у хатині було багато, накидано сірників – присвічували.
В хаті міліціонер написав акта, всі по черзі підписалися. І голова, і міліціонер заспокоїли батька, щоб не переживав, ви тут, мовляв, ні в чому не винні, факт кражі доведено. Це хтось, безперечно, із своїх, сільських. Вислідили і вкрали. Злодіїв шукатимуть.
Кражі в селі тоді були часті. Крали худобу, курей, зерно. Обкрадали погреби, картоплю, буряки, капусту. Крали, бо в людей не було чого їсти. Нічого не давав і колгосп.
Зробивши з міцнішого заліза грати, батько вставив вікно й знову почав приймати молоко.
Але недовго. Десь тижнів через два по тому його викликали в район, у міліцію, немов для уточнення чогось там по кражі, і додому він того дня не вернувся. Не прийшов і другого й третього.
Батька заарештували.
Невдовзі відбувся суд, який визнав, що то батько сам украв сливки й сир і продав їх з метою наживи. І засудили його на п'ять років позбавлення волі.
Це було страшною несправедливістю. Ніхто в селі не вірив, що таке міг зробити мій батько.
Мати брала мене з собою, й ми ходили у сільраду, в міліцію й суд, плачучи доводили, що не брали ми сиру й сливок, хай міліція краще пошукає злодіїв.
Та на нас ніхто не зважав, не хотів слухати.
Сепаратор від нас забрали одразу ж після арешту батька й приймальний пункт закрили.
Першу звістку про себе батько подав нам перед Новим роком, прислав коротенького листа, в якому повідомив, що перебуває в колонії за Прилуками, працює в столярній майстерні. У нього все добре, все гаразд, просив нас не журитися за ним, а берегтися, не жаліти нічого для себе. Окремо матері наказував берегти мене, а мені – слухати матері й гарно вчитися у школі.
Після того ми стали одержувати від батька листи регулярно, раз на місяць. Так же своєчасно відписували і йому. Сповіщали про себе, про новини в селі. Не писали тільки, що бідуємо дуже від голоду. Знали – йому й так там нелегко, навіщо зайві переживання. А в останньому листі написали: як тільки розтане сніг і підсохне дорога, обов'язково прийдемо його провідати. Адже до Прилук від нашого села – тридцять п'ять кілометрів, скільки там тієї ходьби.
Бідний, бідний мій батько! Я, малий, не міг собі уявити, як йому було тяжко відбувати безневинно покарання в колонії.
З великим нетерпінням я чекав сонячних днів, аби скоріше висохла дорога до Прилук. Як я хотів швидше побачити батька. В розлуці любив його ще палкіше – всім серцем і душею.
…За вікнами нашої хати чорніла пізня весняна ніч. Тихо спала біля мене на печі стомлена мати, уже давно затих під піччю цвіркун, а я лежав з розплющеними очима в хатній темряві і згадував, згадував батька. Згадував усе до дрібниць. Як він ходить, як говорить. Подумки розмовляв з ним. Розказував йому про наше з матір'ю гіркіше від рижієвої макухи життя. І думав-уявляв, як йому спиться в неволі, на твердому казенному ліжку.
Розділ третій. ДЯДЕЧКО АПОЛЛІНАРІЙ
Ми жили неподалік від сільської крамниці, до якої, казав батько, можна було палицею докинути. Біля неї, за давньою традицією, в будні щовечора, а в неділю і вдень збиралися на посиденьки дядьки. Курили цигарки-самокрутки й говорили на різні теми, обговорювали сільські новини, згадували минуле, цікаві історії зі свого життя.
Біля крамниці гуляли й ми, хлопчаки, борюкалися біля неї на вигоні, бігали, галасували, а набігавшись, сідали біля дядьків і слухали їхні розмови, набирались мудрості. Дядьки нерідко засиджувались гай-гай, як довго. І ми з ними, аж поки вони не проганяли нас по домівках, пора, мовляв, спати.
Я біля крамниці виріс, бував біля неї щодня безліч разів, а коли став школярем, то обов'язково проходив мимо щоранку і в обідню пору. Тобто йдучи до школи й повертаючись додому, бо іншого шляху у мене просто не було.
І щоразу, проходячи повз крамницю, я бачив у розчинені двері за прилавком продавця, дядечка Аполлінарія. Він був продавцем, скільки я себе й пам'ятав..
– Здрастуйте, дядечку Аполлінарію! – гукав я йому, коли в крамниці не було покупців, на що він привітно махав мені рукою, здоров, мовляв, здоров.
Був Аполлінарій сином дяка, якого разом з попом кудись забрали, коли закрили церкву в селі, його ж залишили, бо ніби він з батьком не мирився і наперекір йому вступив у комсомол. Так мені розказав якось мій батько.
Називав я Аполлінарія «дядечком» тому, що був він невеличкий на зріст, худорлявий, з ніжним дівочим обличчям і проти солідних сільських чоловіків виглядав надто молодо, не дядьком, а таки справді дядечком.
Була й ще одна причина, яка дозволяла мені називати так Аполлінарія – він ходив до нас на співку хору, залишався на читку книжок і, коли батько втомлювався читати, – підміняв його.
Іноді він приходив на співку із скрипкою, грав, а всі у хаті слухали. Грав Аполлінарій гарно, відкинувши кучеряву голову трохи назад і заплющивши очі.
Я дуже любив слухати, як він грає. Майже завжди, приходячи до нас, Аполлінарій гукав мене з печі і пригощав цукерками. А потім заходжувався зі мною бавитися. Брав на руки, підкидав угору або починав лоскотати. Я сміявся, виривався від нього й просився: «Дядечку Аполлінарій, ну годі!»
Так і звик «дядечку», так і продовжував називати.
Аполлінарій, казав батько, десь учився, а потім вернувся в село й став торгувати в крамниці. Ходив завжди акуратно одягнутий, носив краватку, як учителі, дружив з учителями. Відтоді, як забрали його батька, жив сам.
Мені ніколи не доводилось бути в дяковій хаті, але був батько й казав, що в ній є окрема кімната, повна книжок. Це ж він і брав у Аполлінарія цікаві книжки для читання. Дякову хату було видно через городи від нашої, вона стояла на пагорбі неподалік церкви та школи і вигляд мала набагато кращий, ніж у нас: великі, світлі вікна зі ставнями, вкрита новою соломою, з цегляним димарем. Наша ж стара, похилена, з невеличкими підсліпуватими вікнами на чотири шибки, з порослою зеленим мохом покрівлею, плетеним димарем і перекошеними скрипучими дверима в сіни.
Відтоді, як у селі організувався колгосп, вечорниць у нашій хаті майже не стало, припинилися співки, перестав ходити й Аполлінарій. Було не до веселощів. Але особисто у мене дружні стосунки з Аполлінарієм не припинилися. Коли я гуляв з хлопцями біля крамниці, він частенько закликав мене до себе, питав, як я живу, як мої справи, і обов'язково чимось пригощав, давав чи то пряник, чи кілька цукерок. Я дякував і біг із крамниці радий. Як же, мене пригостив сам дядечко Аполлінарій, його увага для мене була дорогою.
А коли я пішов у перший клас, він загукав мене в крамницю й подарував ручку з пером, олівець і кілька зошитів.
– Учись гарно! – побажав.
Ще дружнішими, ще міцнішими стали наші стосунки з дядечком Аполлінарієм після такого випадку. Якось пізно ввечері хтось тихенько постукав до нас у шибку передпічного вікна: тук-тук-тук. Потім ще раз: тук-тук-тук.
– Хто це до нас добивається? – здивувалася мати. – Ану, піди поглянь! – до батька.
Ми втрьох сиділи на печі, розмовляли при світлі каганчика.
Батько неохоче зліз з печі, пішов до вікна.
– Хто там?
Що відповів йому той, хто стукав, ми з матір'ю не почули, але йому батько сказав «зараз» і пішов у сіни відчиняти двері, бо вже замкнули їх на ніч.
Ми з матір'ю чули, як він клацнув засувом, як скрипнули, відчиняючись, двері і знову клацнув засув. Батько впустив пізнього гостя в сіни, й вони тихо заговорили. В хату зайшли через кілька хвилин, і батько сказав нам:
– Це Аполлінарій Петрович, він трохи побуде у нас, тільки треба погасити каганця. Постелись, Тетяно, швиденько, й лягайте спати.
Коли ми полягали з матір'ю на печі, я тихенько запитав її: чого це дядечко Аполлінарій прийшов до нас і навіщо гасити світло?
– Не знаю, спитаєш завтра батька, а зараз спи, – відказала мати.
Хоч як мене розбирала цікавість, чого це прийшов до нас так пізно Аполлінарій і про що вони шепчуться з батьком за столом, я послухався поради матері, згорнувся під комином калачиком, укрившись рядном з головою, й наказав собі спати.
Довго чи не довго я спав – не знаю, але прокинувся від шепоту у саме вухо:
– Прокинься, чуєш…
Розплющив очі, в хаті видно від місяця, а наді мною батькова голова.
– Це ти, тату? – перепитую напівсонний.
– Я, я, синок, – прошепотів він у відповідь. – Вставай, діло до тебе є, треба помогти Аполлінарію Петровичу.
Зачувши таке, одразу схопився, сів під комином, сну як не було.
– Що я маю зробити?
Батько одразу ж пояснив: нічого особливого, просто я повинен одягнутися, вийти надвір і обдивитися тихенько, чи немає нікого у нас за хатою, за повіткою чи за деревами у саду.
– А як є? – питаю батька.
– І як є, і як немає, ти, ніби нічого не помітив, вернешся в хату й скажеш нам, – пояснив мені батько. – Нічого не бійся, тебе ніхто не зачепить, бо в тебе болить живіт і ти вийшов за повітку по ділу. Зрозумів? А поки йтимеш туди та назад – скрізь гарненько й роздивишся. Надворі видно як удень.
Чесно кажучи, мене це й приваблювало, і лякало водночас, адже я ніколи так пізно вночі не виходив сам надвір, виводили батько чи мати. Та найцікавіше було те, чому цього не може зробити батько.
Запитав його, а він:
– Так треба, синку, колись поясню.
Батькове доручення я виконав чесно, зробив усе так, як він звелів. Невдовзі вони з Аполлінарієм пішли з хати, і батька довгенько не було. Ми ждали його з матір'ю, не спали. А коли прийшов – нічого не розпитували, я зрозумів: з Аполлінарієм усе гаразд.
Вранці, коли я збирався до школи, батько поклав мені
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26