н?»
Я пильно дивився на товариша Сталіна, не зводив з нього очей і питав, питав, ставив йому запитання за запитанням.
А він ніяк не реагував на них. Мовчав. Теж не зводив з мене свого суворого погляду й мовчав. Немов показував цим: що, мовляв, з тобою говорити, хлопче, малий ти ще до таких розмов.
«Ех ви, товаришу Сталін!» – дорікнув я йому й перевів погляд з портрета на Павла Івановича.
Саме в цей час у коридорі пролунав дзвінок на перерву. Ми повагом звелися з своїх місць і не поспішаючи пішли вперше одержувати замість хліба макуху.
* * *
Кожного вечора і батько й мати приходили з роботи втомлені-перевтомлені, ледве переступали хатній поріг.
– Хух! – видихала із себе мати й важко сідала на лаві навпроти печі. – Віддишуся трохи.
Батько сідав на полу мовчки і аж потім зітхав. Шумно, на повні груди, немов виринувши з води. Він ще дужче схуд за ці дні, ще дужче почорнів від схудлості, а в сірих очах пригасли іскринки завзятості, які були в них раніше.
Потім мати й батько, немов змовившись, питали мене водночас, як я тут дома, чи все у мене гаразд.
Так було й того вечора. Тільки на цей раз вони запитали, як у мене з рукою.
– Не болить уже, – відказав я і запитав у них: – д ви скоро досієте свої буряки?
Мені хотілося, щоб вони вже досіяли чи нехай би пішов дощ, аби батько відпочив, бо замучить його та сівба.
– Та днів за два-три управимося, – кволо відказав батько. – Коні підводять. Уже б посіяли, якби вони не падали на ріллі, міняємо три рази на день. Не сівба, а мука.
– У нас теж невесело в школі, – похвалився я.
– Що таке? – випростався на полу батько. І мати на мене очі пильно.
Я розказав їм про Галочку Козак. Про макуху. Батько скреготнув зубами, міцно стиснув кулаки, на яких виднілися товсті, мов п'явки, жили.
– Чорт би їх забрав! – лайнувся – Уже й дітей макухою душать! Дохазяйнувалися!
Він ніколи дома не висловлювався так зло, не згадував чорта. А це, мабуть, допекло, не витримав.
«Дохазяйнувалися!» – сказав. Кого він мав на увазі – я не знав, але догадувався. І мені стало страшно.
Мовчала мати. Мовчав і я. На якусь хвилину в хаті застигла тиша.
І саме в цю напружену хвилину тиші ми всі виразно почули під вікнами хати дивні звуки музики й тихий чоловічий спів.
Мати поглянула в передпічне вікно.
– Старці, – сказала. – Сліпий лірник з хлопчиком. – І затурбувалася: – Що ж їм дати, як нічого немає.
– Запропонуй макухи, – порадив батько. – Чим багаті, мовляв, тим і раді. Чоловік зрозуміє.
Мати розгорнула хустку, в якій принесла з поля дві порції пайка-макухи, розламала па дві рівні частинки й пішла з хати.
Звуки ліри й хриплий старечий спів під вікном одразу ж утихли, почулася балачка.
Незабаром мати вернулася з тією макухою в руці.
– Чоловік проситься переночувати, – звернулася до батька.
– То чого ж, нехай заходять, – одказав батько. – Хати не перележать. Треба ж десь переночувати людям.
Пам'ятаю, у нас до колгоспу не раз ночували старці. З лірами, бандурами, гармоніями. Теж сліпі, з поводирями. Спали біля печі, на соломі, на батькове прохання співали різних пісень. Сумних і веселих. А ми слухали.
Коли сліпий лірник з поводирем зайшли до хати, я пригадав, що бачив їх у нас у селі. Здається, восени. Дідок був маленький, худенький, з білою, немов ватяною, бородою, яка дуже личила йому. Якби не сліпі, заплющені очі, був би схожий на нашого Бога на іконі.
На похилих плечах діда висіли наперехрест дві полотняні торби – одна на лівому, друга на правому. А на грудях, через шию, дерев'яна ліра з коліщатком і клавішами. Він її, мабуть, так і носив, на грудях оберігаючи.
– Добрий вечір добрим людям у хату! – привітався дідок тоненьким голосом, зняв стару, вилинялу шапку-ушанку й тричі поклонився.
Це ж зробив і його поводир, дещо старший від мене хлопець, теж, як і дід, з двома торбинками через плечі, теж худий, аж синій, як і я.
Одягнуті обидва були в старі, на клоччі, піджаки, в полотняні штани, взуті в стоптані і латані-перелатані черевики.
– Мене звати Прокіп, – сказав далі дідок, – а його, – поторкав по плечу поводиря, – Сашко. Обидва ми сироти, ні в мене, ні в нього нікогісінько. Отож і поєднала нас доля.
– Проходьте, роздягайтеся, – запросив їх батько, – рідпочивайте. Находилися-бо за день, ноги болять. А са-звідки?
– З Малої Дівиці, сину, – відказав дідусь. – Сусіди, вважай, ваші. Але це тільки родом, а дім наш скрізь, між добрих людей. Де зупинимося, там і почуваємо себе як дома.
Дідок, схоже, був охочий поговорити, і по вечері, коли мати зварила в печі солоненької юшки з макухи та пригостила його з Сашком, між ним і батьком зав'язалася розмова, яку я слухав з великою цікавістю.
З неї я довідався про сумну, трагічну долю діда Прокопа. Осліп він рано, ще хлопцем, таким, як були ми з Сашком. Служив у багатого хазяїна в наймах, старший син якого вчився у Петрограді на лікаря. Приїхав той син улітку до батька на канікули й привіз із собою маленьку мавпочку. Вся сім'я хазяїна тішилася нею, сміялася з її витівок, а синок той, майбутній лікар, не спускав її з рук. Але треба було статися біді. Одного разу студент медицини міцно заснув у себе в кімнаті, а непосида-мавпочка вилізла у відчинене вікно й гайнула гуляти подвір'ям, де малий Прокіп чистив прив'язаних до воза коней, якими хазяїн збирався кудись їхати, і наказав, щоб вони аж виблискували. Чистив і не знав, яка біда його чекає, що той сонячний літній день стане для нього на все життя темною ніччю. Клята мавпочка, побачивши коней, підбігла нечутно до одного і вчепилась за кінчик розкішного хвоста. Кінь схарапудився, мавпочка впала, а він хвицьнув задніми ногами і влучив їй копитом якраз по голові. Мавпочка відлетіла від коня на кілька метрів і віддала Богові душу.
Першим прибіг на подвір'я хазяїн і, побачивши мертву мавпочку, накинувся з батогом на малого Прокопа. Бив люто, нещадно, аж шкіра лопалася на хлопцеві. А потім прибіг оскаженілий синок хазяїна, відняв Прокопа в батька, поставив хлопчика на ноги, заюшеного й закривавленого, і, поїдаючи його очима, запитав:
– Ти знаєш, що я тобі за мою мавпочку зроблю?
Прокіп, схлипуючи, похитав головою: ні, мовляв.
– Я тобі за неї виколю очі, – киплячи злобою, сказав студент-медик крізь зуби, тут же дістав з кишені якісь ніби пружинки з гострячками на кінці, одягнув на вказівний та середній пальці, й Прокіп не встиг опам'ятатися, збагнути сказаного хазяйським синком, як відчув гострий, пронизливий біль в очах, і для нього навіки потьмарився світ.
Моя мати від жаху сплеснула руками, з грудей у неї вирвалось: «Отакий варвар!», а мені стало не по собі, аж занудило під грудьми, обдало холодним потом. Я не міг повірити почутому. Та невже таке могло бути? Але ж переді мною сидів живий чоловік – дід Прокіп із сліпими очима й сам розповідав про себе.
– І що ж йому було за це? – запитав я діда Прокопа.
– А нічого, – відказав дід. – Він на другий же день поїхав собі в Петроград, а мені хазяїн сказав так: я повинен говорити всім, що впав на терен і сам собі виколов очі. За це він дасть мені багато грошей. Якщо ж скажу правду, мене уб'ють, а – батькові спалять хату.
Малий Прокіп з переляку погодився, і через тиждень хазяїн одвіз його додому, віддав батькові куций заробіток і поїхав. На тому все й скінчилось.
– І став я, сліпий, жити у батька, – повів далі розповідь дід Прокіп. – Але яке то життя, у темряві, у без-діллі. А жили ми бідно, дітей шестеро. Й попросився я в батька віддати мене до старців, навіщо я їм, зайвий рот. А я ходитиму з ними, завжди кусень хліба люди дадуть, і веселіше мені буде жити. Порадилися батько з матір'ю й погодились, а людям у селі мали сказати, що здали мене в якусь школу для сліпих. І пішов я з одним сліпим лірником у далекі краї веселити людей піснею, шукати собі розради.
– А батькам, як з дому йшли, не признались про очі? – поцікавилася мати.
– Ні, не признався, – мовив дід. – Побоявся. За них же, батьків, побоявся. Аж до революції Жовтневої в село не являвся. А коли прийшов уже сам з лірою та поводирем, довідався, що батько загинув на фронті в імперіалістичну, а невдовзі померла й мати. Брати й сестри порозходились із села хто куди. Так і залишився я сам-один, сиротою, так і ходив від села до села по всій Україні. Де тільки мене не було. І знову прикортіло у свої краї. Мабуть, кличе рідна земля.
– Ну, про смерть вам ще рано думати, – зауважив батько.
Дід Прокіп потрусив білою бородою.
– Ге-е, хто про неї, кістляву, думає. Це вона про нас так турбується, щоб ніхто не прожив довше свого строку. Хоч який там строк, – махнув він рукою. – Зараз стільки людей умирає без усякого строку. Голод усіх морить: старих, малих і молодих. Коли ж це таке було, за яких часів, щоб ми, старці, обійшли село і ніхто скоринки хліба не дав? Немає! Ось до чого Сталін людей довів! – сказав і насупив такі ж, як і борода, білі брови.
Мати злякано глянула на батька. Я теж. Що це він таке говорить, цей дід Прокіп? А як почує хто?
Помовчали. Потім батько кахикнув у кулак, немов у нього задерло в горлі, зауважив:
– Не треба так голосно, діду Прокопе.
– Хіба я голосно? – спохопився дід Прокіп, підвівши вгору голову. – Даруйте, то вже я розсердився. Я, коли серджусь, починаю голосніше говорити. Та й як же його мовчати, коли в селах таке діється. Ночували ми вчора в одних добрих людей у Старій Оржиці. Через дорогу від них жив чоловік із жінкою. Чесніших, кажуть, не було на все село. Останнім ділилися. Чоловік усе життя портрети Шевченка малював і дарував людям,
Міг би збагатися за них, якби продавав. Ні ж, з голоду вмер. Такий талант. А хто винен?
– Невже Степан? – вихопилось у матері тривожне. Й запитала лірника: – їхня хата на крайній вулиці від нашого села?
Дід Прокіп повернув голову до Сашка, що сидів на лаві поруч нього і вже дрімав.
– Сашко, чуєш? Де ми ночували учора в Оржиці? Скраю села? І як звали того чоловіка, що вмер?
– Скраю, там, де тітка питають, – підтвердив Сашко. – А дядька звали Степаном.
Мати перехрестилася до ікон.
– Царство небесне його душі. – На очах у неї блиснули сльози.
– Жаль Степана, – зітхнув батько. – Добрий був чоловік. То наш родич, – пояснив дідові Прокопу.
Мені теж було жаль дядька Степана, і я додав:
– Він і нам подарував портрет Шевченка, он на стіні під рушником висить, – і, поглянувши на Кобзаря, подумки звернувся до нього: «Чуєте, Тарасе Григоровичу, вже немає дядька Степана з Оржиці, що малював вас, умер з голоду».
Дід Прокіп помовчав, погладив свою білу бороду і аж потім мовив скрушно:
– Тарас Григорович… Якби-то він знав, до чого ми дожили… Царя, попів скинули… Воювали, боролися… Волю, землю ніби маємо… А толк який? Голі й босі, скибці хліба раді… З голоду пухнемо… Нічого сліпому старцеві дати…
«Он який цей дід Прокіп», – подумав я.
Не знав я, що тоді немало ходило по селах отаких дідів, які не лише славили Шевченка, а й недобре говорили про товариша Сталіна, співали про нього частівки, за які потрапляли туди, звідки більше не поверталися.
Мабуть, щоб перевести діда Прокопа на іншу розмову, батько запитав у нього, як там в інших селах, що кажуть люди.
– Ех, чоловіче добрий… – Дід Прокіп видихнув із себе повітря, похитав маленькою білою головою. – Пам'ятаєте, у Тараса Григоровича є такі рядки:
Кругом неправда і неволя,
Народ замучений мовчить,
А на апостольськім престолі,
Чернець вгодований сидить…
Так це ніби про те, що нині у нас робиться, про нашого ченця він написав.
Мати замахала на батька рукою, годі, мовляв, вам про це.
Батько зрозумів її й звернувся до старого:
– Якщо ваша ласка, то, може, заспівали б тихесенько якусь із Тарасових пісень. Я дуже люблю і сам співати, люблю й послухати. Дарма що шлунок пустий, а душа пісні просить. А тоді вже будемо й спати.
– А чого ж, можна й заспівати, – згодився дід Прокіп. – Пісня, вона людині до всього корисна, навіть до сну. А подай лишень, Сашко, ліру.
Сашко приніс ліру з куточка біля печі, начепив дідові лямку через плече.
Дід Прокіп по-хазяйськи обмацав її стареньку кістлявими пальцями, покрутив коліщатко. Ліра одразу ж обізвалася тоненьким, скрипучим звуком, ніби відповіла йому: справна я, хазяїне.
– Якої ж вам? – спитав, мабуть, усіх нас.
– Яку хочете, – відповів батько. – На свій розсуд.
І забриніла тихими, ніжними звуками дідова ліра, й полився його натхненний спів:
Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами…
Нащо стали на папері
Сумними рядами…
Потім він проспівав «Як умру, то поховайте», «Ой літа орел, літа сизий…».
Співав дід Прокіп тихенько, але задушевно, пісня лилася вільно й розлого з глибини його грудей, немов то витікала чиста вода з джерельця, лоскотала душу.
Слухаючи його, я забувся про все на світі, мені здавалося, що я не в своїй хаті, а в якомусь іншому світі, десь високо під сонцем, на золотих хмарах, де грають у золоті труби і співають ангели.
Я бачив, як зачаровано слухав діда батько, як блищали сльози у материних чорних очах.
Мимоволі перевів погляд на дядька Тараса Григоровича. Він, здалося мені, аж ніби з портрета вихилився, так уважно слухав лірника.
Та ось ліра стихла, замовк і дід Прокіп. І в хаті залягла тиша. Немов у ній не було жодної живої душі. Ніхто, мабуть, з нас і не дихав. Я навіть почув у цій тиші, як у мене в грудях стукало серце й шугала у скронях кров.
Нарешті на полу поворухнувся батько, вдихнув у себе шумно повітря й сказав:
– Спасибі, діду Прокопе, полоскотали душу. Давно й сам не співав, і не слухав гарного співу.
Дід Прокіп теж заскрипів лавою, немов зручніше вмощуючись на ній.
– Зараз люди більше плачуть, ніж співають, – зітхнув. – Та й пісні інші народилися. Гіркі й сумні. Хочете послухати одну?
Батько переглянувся з матір'ю. Мати приклала палець до губ: нехай, мовляв, тихенько.
Батько так і попередив діда:
– Хіба що тихенько.
– Я зовсім потихеньку, – пообіцяв дід Прокіп.
І знову торкнувся коліщатка ліри, й знову забігали тонкі його пальці по дерев'яних клавішах, і знову забринів у хаті його на цей раз ще тихіший, але виразний голос. Дід заспівав:
Устань, Ленін, подивись,
До чого ми дожились:
Хата боком, клуня боком
І кобила з одним оком.
На повітці один куль,
І вже кажуть: «Ти куркуль!»
Подивись, які ми стали,
У колгоспи нас загнали,
А в колгоспі добре жить,
Один робить, п'ять лежить.
Доробилися до того,
Що не маємо нічого,
їдять люди лободу
І вмирають на ходу…
На цьому дід Прокіп замовк, прокрутив коліщатко ліри без співу, а далі вже не проспівав, а проказав слова, дивно витягнувши голову вперед, у напрямку батька.
Нема хліба на столі,
Тільки Сталін на стіні,
Він показує рукою:
В Сибір їдьте за мукою…
Стихла ліра, дід Прокіп поклав зверху на неї обидві руки й тепер уже мовив голосно:
– Все, будемо спати. Постеліть нам, хазяєчко, з Сашком біля печі.
Другого дня вранці
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26
Я пильно дивився на товариша Сталіна, не зводив з нього очей і питав, питав, ставив йому запитання за запитанням.
А він ніяк не реагував на них. Мовчав. Теж не зводив з мене свого суворого погляду й мовчав. Немов показував цим: що, мовляв, з тобою говорити, хлопче, малий ти ще до таких розмов.
«Ех ви, товаришу Сталін!» – дорікнув я йому й перевів погляд з портрета на Павла Івановича.
Саме в цей час у коридорі пролунав дзвінок на перерву. Ми повагом звелися з своїх місць і не поспішаючи пішли вперше одержувати замість хліба макуху.
* * *
Кожного вечора і батько й мати приходили з роботи втомлені-перевтомлені, ледве переступали хатній поріг.
– Хух! – видихала із себе мати й важко сідала на лаві навпроти печі. – Віддишуся трохи.
Батько сідав на полу мовчки і аж потім зітхав. Шумно, на повні груди, немов виринувши з води. Він ще дужче схуд за ці дні, ще дужче почорнів від схудлості, а в сірих очах пригасли іскринки завзятості, які були в них раніше.
Потім мати й батько, немов змовившись, питали мене водночас, як я тут дома, чи все у мене гаразд.
Так було й того вечора. Тільки на цей раз вони запитали, як у мене з рукою.
– Не болить уже, – відказав я і запитав у них: – д ви скоро досієте свої буряки?
Мені хотілося, щоб вони вже досіяли чи нехай би пішов дощ, аби батько відпочив, бо замучить його та сівба.
– Та днів за два-три управимося, – кволо відказав батько. – Коні підводять. Уже б посіяли, якби вони не падали на ріллі, міняємо три рази на день. Не сівба, а мука.
– У нас теж невесело в школі, – похвалився я.
– Що таке? – випростався на полу батько. І мати на мене очі пильно.
Я розказав їм про Галочку Козак. Про макуху. Батько скреготнув зубами, міцно стиснув кулаки, на яких виднілися товсті, мов п'явки, жили.
– Чорт би їх забрав! – лайнувся – Уже й дітей макухою душать! Дохазяйнувалися!
Він ніколи дома не висловлювався так зло, не згадував чорта. А це, мабуть, допекло, не витримав.
«Дохазяйнувалися!» – сказав. Кого він мав на увазі – я не знав, але догадувався. І мені стало страшно.
Мовчала мати. Мовчав і я. На якусь хвилину в хаті застигла тиша.
І саме в цю напружену хвилину тиші ми всі виразно почули під вікнами хати дивні звуки музики й тихий чоловічий спів.
Мати поглянула в передпічне вікно.
– Старці, – сказала. – Сліпий лірник з хлопчиком. – І затурбувалася: – Що ж їм дати, як нічого немає.
– Запропонуй макухи, – порадив батько. – Чим багаті, мовляв, тим і раді. Чоловік зрозуміє.
Мати розгорнула хустку, в якій принесла з поля дві порції пайка-макухи, розламала па дві рівні частинки й пішла з хати.
Звуки ліри й хриплий старечий спів під вікном одразу ж утихли, почулася балачка.
Незабаром мати вернулася з тією макухою в руці.
– Чоловік проситься переночувати, – звернулася до батька.
– То чого ж, нехай заходять, – одказав батько. – Хати не перележать. Треба ж десь переночувати людям.
Пам'ятаю, у нас до колгоспу не раз ночували старці. З лірами, бандурами, гармоніями. Теж сліпі, з поводирями. Спали біля печі, на соломі, на батькове прохання співали різних пісень. Сумних і веселих. А ми слухали.
Коли сліпий лірник з поводирем зайшли до хати, я пригадав, що бачив їх у нас у селі. Здається, восени. Дідок був маленький, худенький, з білою, немов ватяною, бородою, яка дуже личила йому. Якби не сліпі, заплющені очі, був би схожий на нашого Бога на іконі.
На похилих плечах діда висіли наперехрест дві полотняні торби – одна на лівому, друга на правому. А на грудях, через шию, дерев'яна ліра з коліщатком і клавішами. Він її, мабуть, так і носив, на грудях оберігаючи.
– Добрий вечір добрим людям у хату! – привітався дідок тоненьким голосом, зняв стару, вилинялу шапку-ушанку й тричі поклонився.
Це ж зробив і його поводир, дещо старший від мене хлопець, теж, як і дід, з двома торбинками через плечі, теж худий, аж синій, як і я.
Одягнуті обидва були в старі, на клоччі, піджаки, в полотняні штани, взуті в стоптані і латані-перелатані черевики.
– Мене звати Прокіп, – сказав далі дідок, – а його, – поторкав по плечу поводиря, – Сашко. Обидва ми сироти, ні в мене, ні в нього нікогісінько. Отож і поєднала нас доля.
– Проходьте, роздягайтеся, – запросив їх батько, – рідпочивайте. Находилися-бо за день, ноги болять. А са-звідки?
– З Малої Дівиці, сину, – відказав дідусь. – Сусіди, вважай, ваші. Але це тільки родом, а дім наш скрізь, між добрих людей. Де зупинимося, там і почуваємо себе як дома.
Дідок, схоже, був охочий поговорити, і по вечері, коли мати зварила в печі солоненької юшки з макухи та пригостила його з Сашком, між ним і батьком зав'язалася розмова, яку я слухав з великою цікавістю.
З неї я довідався про сумну, трагічну долю діда Прокопа. Осліп він рано, ще хлопцем, таким, як були ми з Сашком. Служив у багатого хазяїна в наймах, старший син якого вчився у Петрограді на лікаря. Приїхав той син улітку до батька на канікули й привіз із собою маленьку мавпочку. Вся сім'я хазяїна тішилася нею, сміялася з її витівок, а синок той, майбутній лікар, не спускав її з рук. Але треба було статися біді. Одного разу студент медицини міцно заснув у себе в кімнаті, а непосида-мавпочка вилізла у відчинене вікно й гайнула гуляти подвір'ям, де малий Прокіп чистив прив'язаних до воза коней, якими хазяїн збирався кудись їхати, і наказав, щоб вони аж виблискували. Чистив і не знав, яка біда його чекає, що той сонячний літній день стане для нього на все життя темною ніччю. Клята мавпочка, побачивши коней, підбігла нечутно до одного і вчепилась за кінчик розкішного хвоста. Кінь схарапудився, мавпочка впала, а він хвицьнув задніми ногами і влучив їй копитом якраз по голові. Мавпочка відлетіла від коня на кілька метрів і віддала Богові душу.
Першим прибіг на подвір'я хазяїн і, побачивши мертву мавпочку, накинувся з батогом на малого Прокопа. Бив люто, нещадно, аж шкіра лопалася на хлопцеві. А потім прибіг оскаженілий синок хазяїна, відняв Прокопа в батька, поставив хлопчика на ноги, заюшеного й закривавленого, і, поїдаючи його очима, запитав:
– Ти знаєш, що я тобі за мою мавпочку зроблю?
Прокіп, схлипуючи, похитав головою: ні, мовляв.
– Я тобі за неї виколю очі, – киплячи злобою, сказав студент-медик крізь зуби, тут же дістав з кишені якісь ніби пружинки з гострячками на кінці, одягнув на вказівний та середній пальці, й Прокіп не встиг опам'ятатися, збагнути сказаного хазяйським синком, як відчув гострий, пронизливий біль в очах, і для нього навіки потьмарився світ.
Моя мати від жаху сплеснула руками, з грудей у неї вирвалось: «Отакий варвар!», а мені стало не по собі, аж занудило під грудьми, обдало холодним потом. Я не міг повірити почутому. Та невже таке могло бути? Але ж переді мною сидів живий чоловік – дід Прокіп із сліпими очима й сам розповідав про себе.
– І що ж йому було за це? – запитав я діда Прокопа.
– А нічого, – відказав дід. – Він на другий же день поїхав собі в Петроград, а мені хазяїн сказав так: я повинен говорити всім, що впав на терен і сам собі виколов очі. За це він дасть мені багато грошей. Якщо ж скажу правду, мене уб'ють, а – батькові спалять хату.
Малий Прокіп з переляку погодився, і через тиждень хазяїн одвіз його додому, віддав батькові куций заробіток і поїхав. На тому все й скінчилось.
– І став я, сліпий, жити у батька, – повів далі розповідь дід Прокіп. – Але яке то життя, у темряві, у без-діллі. А жили ми бідно, дітей шестеро. Й попросився я в батька віддати мене до старців, навіщо я їм, зайвий рот. А я ходитиму з ними, завжди кусень хліба люди дадуть, і веселіше мені буде жити. Порадилися батько з матір'ю й погодились, а людям у селі мали сказати, що здали мене в якусь школу для сліпих. І пішов я з одним сліпим лірником у далекі краї веселити людей піснею, шукати собі розради.
– А батькам, як з дому йшли, не признались про очі? – поцікавилася мати.
– Ні, не признався, – мовив дід. – Побоявся. За них же, батьків, побоявся. Аж до революції Жовтневої в село не являвся. А коли прийшов уже сам з лірою та поводирем, довідався, що батько загинув на фронті в імперіалістичну, а невдовзі померла й мати. Брати й сестри порозходились із села хто куди. Так і залишився я сам-один, сиротою, так і ходив від села до села по всій Україні. Де тільки мене не було. І знову прикортіло у свої краї. Мабуть, кличе рідна земля.
– Ну, про смерть вам ще рано думати, – зауважив батько.
Дід Прокіп потрусив білою бородою.
– Ге-е, хто про неї, кістляву, думає. Це вона про нас так турбується, щоб ніхто не прожив довше свого строку. Хоч який там строк, – махнув він рукою. – Зараз стільки людей умирає без усякого строку. Голод усіх морить: старих, малих і молодих. Коли ж це таке було, за яких часів, щоб ми, старці, обійшли село і ніхто скоринки хліба не дав? Немає! Ось до чого Сталін людей довів! – сказав і насупив такі ж, як і борода, білі брови.
Мати злякано глянула на батька. Я теж. Що це він таке говорить, цей дід Прокіп? А як почує хто?
Помовчали. Потім батько кахикнув у кулак, немов у нього задерло в горлі, зауважив:
– Не треба так голосно, діду Прокопе.
– Хіба я голосно? – спохопився дід Прокіп, підвівши вгору голову. – Даруйте, то вже я розсердився. Я, коли серджусь, починаю голосніше говорити. Та й як же його мовчати, коли в селах таке діється. Ночували ми вчора в одних добрих людей у Старій Оржиці. Через дорогу від них жив чоловік із жінкою. Чесніших, кажуть, не було на все село. Останнім ділилися. Чоловік усе життя портрети Шевченка малював і дарував людям,
Міг би збагатися за них, якби продавав. Ні ж, з голоду вмер. Такий талант. А хто винен?
– Невже Степан? – вихопилось у матері тривожне. Й запитала лірника: – їхня хата на крайній вулиці від нашого села?
Дід Прокіп повернув голову до Сашка, що сидів на лаві поруч нього і вже дрімав.
– Сашко, чуєш? Де ми ночували учора в Оржиці? Скраю села? І як звали того чоловіка, що вмер?
– Скраю, там, де тітка питають, – підтвердив Сашко. – А дядька звали Степаном.
Мати перехрестилася до ікон.
– Царство небесне його душі. – На очах у неї блиснули сльози.
– Жаль Степана, – зітхнув батько. – Добрий був чоловік. То наш родич, – пояснив дідові Прокопу.
Мені теж було жаль дядька Степана, і я додав:
– Він і нам подарував портрет Шевченка, он на стіні під рушником висить, – і, поглянувши на Кобзаря, подумки звернувся до нього: «Чуєте, Тарасе Григоровичу, вже немає дядька Степана з Оржиці, що малював вас, умер з голоду».
Дід Прокіп помовчав, погладив свою білу бороду і аж потім мовив скрушно:
– Тарас Григорович… Якби-то він знав, до чого ми дожили… Царя, попів скинули… Воювали, боролися… Волю, землю ніби маємо… А толк який? Голі й босі, скибці хліба раді… З голоду пухнемо… Нічого сліпому старцеві дати…
«Он який цей дід Прокіп», – подумав я.
Не знав я, що тоді немало ходило по селах отаких дідів, які не лише славили Шевченка, а й недобре говорили про товариша Сталіна, співали про нього частівки, за які потрапляли туди, звідки більше не поверталися.
Мабуть, щоб перевести діда Прокопа на іншу розмову, батько запитав у нього, як там в інших селах, що кажуть люди.
– Ех, чоловіче добрий… – Дід Прокіп видихнув із себе повітря, похитав маленькою білою головою. – Пам'ятаєте, у Тараса Григоровича є такі рядки:
Кругом неправда і неволя,
Народ замучений мовчить,
А на апостольськім престолі,
Чернець вгодований сидить…
Так це ніби про те, що нині у нас робиться, про нашого ченця він написав.
Мати замахала на батька рукою, годі, мовляв, вам про це.
Батько зрозумів її й звернувся до старого:
– Якщо ваша ласка, то, може, заспівали б тихесенько якусь із Тарасових пісень. Я дуже люблю і сам співати, люблю й послухати. Дарма що шлунок пустий, а душа пісні просить. А тоді вже будемо й спати.
– А чого ж, можна й заспівати, – згодився дід Прокіп. – Пісня, вона людині до всього корисна, навіть до сну. А подай лишень, Сашко, ліру.
Сашко приніс ліру з куточка біля печі, начепив дідові лямку через плече.
Дід Прокіп по-хазяйськи обмацав її стареньку кістлявими пальцями, покрутив коліщатко. Ліра одразу ж обізвалася тоненьким, скрипучим звуком, ніби відповіла йому: справна я, хазяїне.
– Якої ж вам? – спитав, мабуть, усіх нас.
– Яку хочете, – відповів батько. – На свій розсуд.
І забриніла тихими, ніжними звуками дідова ліра, й полився його натхненний спів:
Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами…
Нащо стали на папері
Сумними рядами…
Потім він проспівав «Як умру, то поховайте», «Ой літа орел, літа сизий…».
Співав дід Прокіп тихенько, але задушевно, пісня лилася вільно й розлого з глибини його грудей, немов то витікала чиста вода з джерельця, лоскотала душу.
Слухаючи його, я забувся про все на світі, мені здавалося, що я не в своїй хаті, а в якомусь іншому світі, десь високо під сонцем, на золотих хмарах, де грають у золоті труби і співають ангели.
Я бачив, як зачаровано слухав діда батько, як блищали сльози у материних чорних очах.
Мимоволі перевів погляд на дядька Тараса Григоровича. Він, здалося мені, аж ніби з портрета вихилився, так уважно слухав лірника.
Та ось ліра стихла, замовк і дід Прокіп. І в хаті залягла тиша. Немов у ній не було жодної живої душі. Ніхто, мабуть, з нас і не дихав. Я навіть почув у цій тиші, як у мене в грудях стукало серце й шугала у скронях кров.
Нарешті на полу поворухнувся батько, вдихнув у себе шумно повітря й сказав:
– Спасибі, діду Прокопе, полоскотали душу. Давно й сам не співав, і не слухав гарного співу.
Дід Прокіп теж заскрипів лавою, немов зручніше вмощуючись на ній.
– Зараз люди більше плачуть, ніж співають, – зітхнув. – Та й пісні інші народилися. Гіркі й сумні. Хочете послухати одну?
Батько переглянувся з матір'ю. Мати приклала палець до губ: нехай, мовляв, тихенько.
Батько так і попередив діда:
– Хіба що тихенько.
– Я зовсім потихеньку, – пообіцяв дід Прокіп.
І знову торкнувся коліщатка ліри, й знову забігали тонкі його пальці по дерев'яних клавішах, і знову забринів у хаті його на цей раз ще тихіший, але виразний голос. Дід заспівав:
Устань, Ленін, подивись,
До чого ми дожились:
Хата боком, клуня боком
І кобила з одним оком.
На повітці один куль,
І вже кажуть: «Ти куркуль!»
Подивись, які ми стали,
У колгоспи нас загнали,
А в колгоспі добре жить,
Один робить, п'ять лежить.
Доробилися до того,
Що не маємо нічого,
їдять люди лободу
І вмирають на ходу…
На цьому дід Прокіп замовк, прокрутив коліщатко ліри без співу, а далі вже не проспівав, а проказав слова, дивно витягнувши голову вперед, у напрямку батька.
Нема хліба на столі,
Тільки Сталін на стіні,
Він показує рукою:
В Сибір їдьте за мукою…
Стихла ліра, дід Прокіп поклав зверху на неї обидві руки й тепер уже мовив голосно:
– Все, будемо спати. Постеліть нам, хазяєчко, з Сашком біля печі.
Другого дня вранці
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26