У мене аж у серце кольнуло тривожно. Невже Галька? Що з нею? Чого вона тут опинилася?
Притьма перестрибуємо через перелаз біля воріт і, не звертаючи уваги на нещасну, котра продовжувала ще щось розповідати нам, біжимо подвір'ям, а далі стежкою – на город.
Шовковиця була майже в кінці городу. Стара, гілляста, уже з дуплом від землі. Але ще родила, бо вся в зеленому листі і ягодах. Стоїть, пишається собою, тягнеться гіллям до сонця.
А під шовковицею, коли ми підійшли, сиділа мертва дівчина. Може, такого віку, як ми з Іваном, чи, може, на рік старша. Боса. Ноги пухлі, сині, аж блищать. В благенькій, сірій спідничці і порваній на ліктях голубенькій хлопчачій сорочці. Простоволоса, русява. Личко чисте, гарне, маленькі губи міцно стулені, червоно-чорні, схоже, покусані. В одній руці, правій, маленький вузлик з картатої полотняної хустки, а друга, ліва, вільно відкинута на траві. Отак немов сіла собі й відпочиває під деревом у холодочку, споглядаючи все навколо широко відкритими блакитними очима.
Іван упізнав дівчину одразу.
– Це вона вчора зранку ходила у нас по кутку, просила дати хоч що-небудь з'їсти, – пояснив мені. – Не наша вона, не з нашого села. Доходилася, сердешна, бо хто що дасть, коли в самих миші в хаті з голоду видохли.
По гарному білому личку дівчини повзла велика зелена муха. Іван зі злістю прогнав її й запитав мене:
– Ти не знаєш, як їй закрити очі? Кажуть, тепер вони не закриються?
Я стенув плечима, не знаю, мовляв. Мені стало не по собі від цієї картини. Теплий сонячний день, навколо зелено, гарно, на шовковиці голосно цвірінькають горобці, а під нею сидить дівчинка – звідки? чия? – і дивиться на нас мертвими очима.
Слідом за нами підійшла тітка Наталка й знову стала просити нас:
– Скажіть, хай іде до мене в хату… Будемо удвох жити… Скажіть, може, вас послухає…
Іван повернувся до неї.
– Вона вмерла, тітко Наталко. Умерла! Ми зараз перекажемо, щоб її забрали. А ви йдіть до хати.
Тітка Наталка згодилась з Іваном.
– І я ж кажу – хай іде в хату.
– Ходімо, – бере мене за рукав Іван, – бо вона однак не зрозуміє.
Ми простуємо назад стежкою, виходимо через двір, на вулицю.
– Ну, ось бачиш, немає у нас на Окопі Гальки, – каже мені уже на вулиці Іван. – Шукай на інших кутках, а я піду шукати сьогоднішніх дядьків, що померлих на кладовище звозять, нехай заберуть ту нещасну дівчину.
І ми розійшлися. А нам услід щось гукала із-за своїх воріт збожеволіла від горя тітка Наталка. Бідна, бідна жінка!
Мене ж тим часом уже починало потроху ламати, кидало в піт. Я прискорив кроки, щоб устигнути дійти до своєї хати, поки почне лихоманити.
Ішов, а переді мною сиділа мертва дівчина з розплющеними очима і зеленою мухою на крейдяному обличчі. Дивиться на мене, немов хоче щось сказати. Звідки вона? Чия дитина? Мабуть, сирота, голод привів у чуже село. Я рішуче хитаю головою, відгоню від себе цю уяву й думаю про Гальку: де вона поділась? Може, теж, як ця дівчина, пішла в сусідні села і… Ні, ні! Не треба про таке! Вона знайдеться! Вона в Турівці, у сестри Катрі! А якщо немає? Тоді де ж?
Додому я дійти не встиг. Ледве дочвалав до баби Дуньки, вона послала мені ряднину в сінях за дверима, вкрила старим дідовим кожухом, і мною повністю заволоділа лихоманка. Там я й заснув, коли мене перетрясло. А як тільки розплющив очі, перше, що прийшло мені на пам'ять, це, коли ми верталися з Галькою після невдалого походу на Воловицю і її навіщось питала про Параску Вірка Давиденкова. Чому вона тоді цікавилася Параскою?
«Треба розказати про це Парасці», – вирішив я й кволо звівся зі своєї постелі. Ні баби, ні тітки в хаті не було, і я тихенько вийшов із сіней у двір, а з двору на вулицю й, перемагаючи слабість, почвалав на свій куток. Мені кортіло швидше довідатися, чи вернулася з Турівки Параска.
Ще від своєї хати побачив – сінешні двері в Кулиновичів були відчинені. Значить, вернулася. Може, й з Галькою?
Перейшов по гарячому від сонця піску дорогу, наближаюся до хати, а з неї мені у вуха бгається протяжне голосіння.
То голосила Параска.
«Значить, немає Гальки», – обірвалася в мене остання надія.
Параска не почула, коли я зайшов у хату. Вона лежала ниць на полу, уткнувшись головою в подушку, й ридала, нарікаючи на Бога:
– Та за віщо ж ти, Господи, покарав мене жорстоко? Та чим же я перед тобою провинилася, що забрав у мене всіх рідних? Та забери ж і мене до себе, щоб я не мучилася на цьому світі сиротою!
Багато я бачив сліз і чув голосінь жіночих, але від гіркого Паращиного плачу, від тих її причитувань мені стало моторошно.
– Параско! – гукнув від порога. – Годі, не плач!
Параска одразу стихла, повернулась до мене. Обличчя її було червоне, в сльозах, коси розпатлані, поприлипали на лобі.
– Це ти? – запитала навіщось.
– Я! – відказав.
Вона звелася, сіла на полу, звісивши ноги додолу, і сумно-сумно подивилася на мене підпухлими очима. Потім тихо мовила:
– Немає Гальки. Не було її в Катрі, не приходила.
– І я не знайшов… Ми з Іваном Крупкою шукали, весь Окіп обійшли, – винувато кажу Парасці немов у своє виправдання і розумію, що говорю дурницю, бо якби знайшов, то прийшли б удвох з Галькою.
Параска витерла заплакане обличчя хусткою.
– Пропала Галька, – зітхнула безнадійно.
І тоді я, як останню надію, розповів Парасці про Вірку Давиденкову, про те, як вона цікавилась у Гальки нею, Параскою, як казала Гальці: «Чого не заходиш? Приходь!»
Параска звела на мене округлі очі.
– Чого ж ти досі про це не сказав?
– Просто забув, – признаюся чесно. – Оце недавно лише прийшло в голову.
– І я теж якось забула про них, – ніби картає себе за докір мені Параска. – Хіба не забудеш при такому горі? Ось зараз умиюсь і сходжу городами до них, запитаю.
– Може, ходімо удвох? – пропоную.
Параска заперечує:
– Я сама. Ти он слабий який, не треба. – І далі немов сама до себе: – Хоч що та Вірка може сказати? Була – пішла. Або навпаки – не було, не бачила.
Побрів я від Параски додому, а на душі гірко-гірко. Гіркіше від хіни, про яку я думав, що гіркішого від неї немає нічого в світі. І образа ятрила серце за свою безпомічність. І ще оволоділо мною якесь дивне передчуття. Немов ще щось мало статися. Грім, дощ, пожежа.
Колись, ще зовсім малим, я отак передчув пожежу. Було це зимою. Мати гарненько натопила в печі, бо надворі стояли люті морози, заткнула у сінях димаря великою ганчіркою й злізла до мене на піч погрітися. Батько кудись пішов, а ми лузали насіння, мати розповідала мені казки. Потім вона прилягла подрімати (вставала-бо рано), а я продовжував лузати насіння й раптом відчув – стало мене щось тривожити. Спершу здалося, що ось-ось на нас із матір'ю має впасти низенька стеля над піччю, яка до того ж була нерівною, з неї випирали старі лати. Потім здалося, що зараз під нами провалиться черінь і ми впадемо в чорну, гарячу пащеку печі. Ще уявлялися мені якість страхи, і я не витримав, почав гукати до матері.
– Мамо, мамо! Мені страшно!
Мати схопилася.
– Що таке? Бог з тобою!
Я притиснувся до неї й знову кажу:
– Мені чогось страшно.
Мати погладила мене по голові, стала заспокоювати, а тим часом у сінях рипнули двері, почулося тупотіння ніг, чоловіча розмова. Ми подумали, то йде додому з кимось батько, та не вгадали. Нарешті відчинилися хатні двері, й хтось гукнув у них:
– Гей, є хто в хаті? Ви горите!
Як потім вияснилося, від сильної тяги в печі в димар, забитий чорною волохатою сажею, вилетіла іскринка, сажа затлілася, а потім від неї затлілася лоза, з якої був виплетений димар.
На наше щастя, вулицею йшли із села до крамниці чоловіки, побачили – валить із димаря чорний дим, і затурбувалися: хати в такий час уже не топлять, та й дим незвичайний. Отже – щось тут негаразд. Кинулись у сіни, під димар. Так і є, в ньому ось-ось мав спалахнути вогонь. Прибіг від сусідів батько, залізли по драбині на хату, загасили.
– На все життя запам'яталося мені те душевне передчуття біди.
Не зважаючи на набожність моєї матері, на її немалий вплив на мене, я не став ні набожним, ні віруючим у чуда, але того травневого дня, тієї тричі проклятої весни тридцять третього року я відчув своєю дитячою душею, всім єством своїм – мало статися щось неймовірне, страшне. Воно назрівало. Уже було близько, поряд. Що саме – я не знав, не міг уявити. Але відчував.
Скільки я пробув у себе в хаті, повернувшись від Параски, не знаю, пам'ятаю лише, як оте щось невідоме, що мало статися, мучило мене, не давало спокою, гнало! виштовхувало надвір: іди, біжи, не сиди каменем!
І я не витримав. Вирішив піти слідом за Параскою на сусідній куток. До тих же Давиденків. Як і Параска – городами. Щоб ближче.
Тільки замкнув двері, тільки перейшов дорогу, щоб юркнути в Паращин же двір – і стежкою, її ж городом, як звідти, куди я мав іти, від Давиденків, долинув до мене людський гамір, а затим Паращин страшний крик.
«Значить, щось є, щось там сталося», – забилася в голові думка, і водночас мені стало жаль Параски. Це ж скільки вона уже сліз своїх вилила. За батьком, за матір'ю. А тепер лила їх за Галькою.
Прискорюю кроки, зриваюсь підбігцем. А мені назустріч Паращин хриплий, уже стомлений плач і голоси чоловічі сердиті.
Нарешті я уже бачу крізь дерева над канавою, в кінці городу, гурт людей навпроти подвір'я Давиденків. Вони чогось розмахують руками й кричать. Та найдужче серед них – Параска. Вона аж захлинається від крику.
Зібравши в собі всю енергію, яка ще жевріла в моєму худющому тілі, перестрибую зарослу кропивою канаву й бачу таку картину: біля подвір'я Давиденків, неподалік від колодязя, стоять із зв'язаними за спиною руками та прив'язані віжками до тину Вірка й Михайло. Мокрі з голови до ніг, в пошматованій одежі. Голови опущені, обоє дивляться чи то в землю, чи на свої босі ноги. А перед ними, з вербовою лозинкою в руках, стоїть запилюжений, чорний від сонця, суворий польовод колгоспу, син нашого сусіда діда Йосипа Стовбуна Грицько. Він нікого не підпускає до Вірки й Михайла. До них же поривається з кулаками й сипле прокльони Параска, хочуть дістати їх рогачами літні жінки-сусідки, погрожує палицею кривий землемір дядько Лука, а кілька старших від мене хлопців жбурляють на них груддя. Обіч, біля запряженого рябою кобилою порожнього воза, стоять двоє дядьків, яких ми бачили з Галькою на кладовищі, і теж вигукують щось обурливе.
Я дивлюся на все це здивовано й не можу збагнути: що трапилось? Чому пов'язані Вірка з Михайлом? За вішо їх хочуть усі бити, а єдиний дядько Грицько не дозволяє, махає поперед себе лозиною і каже до всіх суворо:
– Не підходьте! Самосуду не дозволю! Ану назад! Кому кажу?
Підходжу ближче до розлюченого людського гурту, пробую спитати когось, що це все означає, але ніхто на мене не звертає уваги, ніби не чує.
Тоді я рішуче підступаю до Параски й сіпаю її за рукав кофти.
Параска оглядається, дивиться на мене божевільними очима і, мабуть, упізнавши, хрипло кричить:
– Подивися на них, іродів! Вони вбили Гальку! Щоб з'їсти! Людоїди-и! – І знову в істериці кидається до зв'язаних Вірки й Михайла: – Я подушу їх своїми руками! – И простягає перед собою довгі, спрацьовані руки.
Але дядько Грицько махає перед собою й Параскою лозиною, попереджає її:
– Відступи назад! Кому кажу? Самосуду не дозволю!
Те, що я почув від Параски, не вкладається у мене в голові. Що вона таке сказала? «Убили… Людоїди!…» Яке безглуздя! Навіщо говорити? Розуму позбулася?
Ловлю за руку одного з хлопчаків, Миколу Царика, що не переставали кидати груддя на Давиденків, питаю, що вона таке говорить, ота Параска, на них. Хіба то правда?
Микола, веснянкуватий і захеканий біганиною по груддя, підсмикнув штани, шморгнув носом:
– А ти що, не віриш? Вони справді Гальку зарізали, щоб з'їсти. І Параску хотіли, та дядько Грицько врятував. Пов'язав обох, припнув до тину й стереже тепер, поки голова сільради приїде, наші хлопці побігли шукати.
Тільки сказав це, як інші хлопчаки загукали дружно:
– Їде! їде голова! – й показують руками вздовж вулиці од вигону.
Всі повернули голови у той бік. Глянув і я. Вулицею справді їхала підвода, здіймаючи за собою сіру куряву.
Однак я не вірив у те, що почув від Параски й Миколи, що бачив на власні очі. Не хотів вірити. В таке важко було повірити.
Проте воно було, воно сталося. Не зважаючи на моє несприйняття такої реальності, на те, що в небі яскраво сяяло сонце, що надворі стояв гожий день, що навколо було зелено й гарно.
Голова сільради Задорожний під'їхав конем до самого людського гурту і тільки тоді різко натягнув віжки.
– Тпру-у-у!
Скочив з воза, накрутив їх на ручицю, звелів усім відійти на другий бік дороги до канави.
– І не думайте про розправу! – попередив. – Кару їм винесе суд! – кивнув на Вірку й Михайла.
Худе, подзьобане віспою, обличчя було суворе, очі під кущистими бровами горіли, мов дві жаринки.
Всі, чоловіки, жінки і ми, дітлахи, слухняно одійшли до канави, а Задорожний поговорив про щось тихо з дядьком Грицьком Стовбуном. Потім вони обидва підійшли до Вірки й Михайла. Перемовилися з ними кількома словами, одв'язали й повели до головиного воза.
– Сідайте! – звелів їм Задорожний.
Вірка й Михайло сіли рядом посеред воза, дядько Грицько й Задорожний з обох боків біля них.
– Н-но-о, пішов! – смикнув коня за віжки голова, розвернувся й, проїжджаючи мимо нас, звелів Парасці йти слідом за ними в сільську Раду.
– Зараз, – одізвалася кволим голосом Параска й так же кволо рушила за підводою.
– Бідна дівчина, стільки горя перенесла, – зітхнула котрась із жінок, проводжаючи Параску поглядом.
– Це ж треба, і її, іроди, хотіли вбити, – мовила друга. – Добре, що Грицько нагодився… їх самих, людоїдів проклятих, треба повбивати!
– І вб'ють, що ж із ними, такими, робити, – втрутилася в розмову третя жінка. – Чули ж, що голова сказав: суд покарає.
Ще якась із жінок захрестилася й заговорила:
– Боже, до чого людей голод довів. Одне одного їсти почали.
Далі я не став слухати розмови жінок, а теж тихенько пішов слідом за Параскою. Від того, про що я довідався, що побачив – ноги ледве несли мене. Я був розбитий, спустошений, безсилий.
А через хвилину чи дві почув за собою тупіт ніг. Оглянувся. То бігли дорогою хлопці. Догадався – до сільради, щоб побачити, де Задорожний з дядьком Грицьком подінуть Вірку й Михайла.
Далі ми побігли разом. Де взялася у л}ене сила – не знаю. Але і я побіг. Мабуть, додала цікавість: і де подінуть брата й сестру Давиденків, і що трапилося з Параскою у них. Я, й біжучи, ніяк не міг збагнути цієї дикої історії. Вірка й Михайло убили Гальку, щоб з'їсти. І хотіли вбити й Параску. Теж щоб з'їсти.
Ні, це не вкладалося в моїй голові. Я знав про людоїдство з казок матері, з розповідей батька (він читав десь) про дикі племена людоїдів на якихось далеких островах в океанах. Але щоб у нас, у нашому селі… Бр-р! Від жаху хололо в грудях серце, ві
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26