мені чутно, як жабка витягує з руки кігтики лапки. Так чотири рази підряд. А далі я не знаю, як було, де поділася жабка, що з нею зробила баба Настя. Звеліла розплющити очі й повернутись, перехрестила мене й сказала: «Іди, дитинко, з Богом».
Дивина, та й годі, не баба, а справжній чаклун.
Аж ось і вона вийшла з макітеркою в кістлявих руках. Макітерка накрита старенькою полотняною хустиною.
Ми – до неї. Дякуємо. А я потім наважся та й запитай: як ви, мовляв, ту жабку з Олиної руки забрали?
Баба Настя постояла, помовчала, а потім:
– На дзеркало її виманила. Ось вона у мене тут, – показала очима на макітру в руках. – Зараз випущу, нехай живе, дурне створіння. – Продибала за хату, до розкішного куща калини, зняла хустку з макітри й витрусила з неї на лапате листя Олину зелену жабку: – Гуляй собі. – А тоді до нас: – І ви йдіть, дітки, з Богом додому й не чіпайте більше тих жабок, у них теж серце є.
Подякували ми їй ще раз і рушили з двору.
А невдовзі баба Настя вмерла. Чула мати від окіпських жінок, що дуже охляла з голоду, уже не ходила й не говорила.
І ще селом пройшла чутка, що така ж зелена жаба-скрекотуха вп'ялася одній жінці з Окопу в щоку й та жінка ходила з нею у Згурівку в лікарню. Може, то була та жаба, яку випустила, баба Настя? А може, просто вигадали все те люди.
Можливо, я б не розповідав так багато про жаб тієї пам'ятної для мене весни, якби не залишила вона, ця весна, глибокої рани в моєму серці, якби я не втратив стількох моїх друзів, якби не відбулися у ті тяжкі дні незвичайні явища в природі й страшні події в житті людей, моїх односельчан.
…Пішов третій тиждень, як поїхав батько з дому, а листа від нього поки що не було, хоч обіцяв написати одразу ж по приїзді в Маріуполь.
– Невже й досі не доїхав? – питав я в матері.
– Рано ще, – казала вона мені. – Може, й цілий тиждень їхав туди, та поки влаштується. І листи зараз довго йдуть.
Я згоджувався з нею, але щодня ходив до нашого поштаря дядька Пантелія питати, чи немає нам нічого. Дядько Пантелій крутив головою: ні, і обіцяв, як тільки буде лист, – негайно ж принесе.

Розділ сімнадцятий. ЦВІТ АКАЦІЇ

У другій половині травня нарешті зацвіли акації. Зацвіли дружно, буйним, розкішним цвітом. Удень і вночі над селом стояв солодкий, медвяний запах, від якого приємно дихалось і аж паморочилася голова.
Колись, через багато літ, пробуючи свої сили в поезії, я напишу вірша «Цвітуть акації», першу строфу якого пам'ятаю й досі:

Цвітуть акації розкішним, буйним цвітом
І п'янко пахнуть, солодко, як мед,
Старі діди пророчать наперед,
Що буде гарне, урожайне літо…

Може, від спогаду про буйний цвіт акацій навесні тридцять третього народилися ті рядки?
Може, хоч спогад той завжди навіював на мене сум.
Важко передати, скільки радості принесло це буйне цвітіння акацій нам, дітлахам. Ми з Галькою, здавалось, і не злазили з того колючого і непривабливого дерева, яке в ті травневі дні кликало, приваблювало, немов притягувало нас до себе магнітом. Уранці ми снідали акацієвим цвітом, в обід – обідали, а увечері, наповнивши ним свої животи, наївшись донесхочу, наривали білих китиць повні пазухи. Я – на вечерю для матері, а Галька – для Параски. Якраз настала пора першої прополки буряків, шаруваня і вони з ранку до вечора гибіли в полі. Приходили додому голодні, стомлені, і ми їх пригощали солодким цвітом акацій. Параска не дозволила Гальці ходити в поле на буряки, сказала:
– Наполешся ще, – і одержувала на неї пайок – грудочку макухи.
Якось вечеряючи за столом акацієвим цвітом, мати похвалилася мені:
– Говорили у полі жінки, що з цвіту цього, висушивши в печі, можна натерти муки, добавити трішки макухи й спекти на сковороді кльоцків. Непогані, кажуть. Може, й ми спробуємо?
– А чого ж! – згодився я. – Спробуємо. Завтра нарву повну піч цвіту, висушимо, і… – Уже в думці я смакував акацієвими кльоцками.
Два дні підряд топила мати піч уранці. Два дні підряд рвав я і носив пазухами додому акацієві кетяги, обривав квіточки й сушив їх на двох жаровниках і сковороді. Два дні підряд, повернувшись із поля, худими, чорними від землі руками, мати перетирала ті сухі квіточки над ситом і насівала з них на чисту полотняну хустку на столі муку. Мука була м'якісінькою-м'якісінькою, мов пилок, але не білою, а зеленою.
Третього дня увечері я побив молотком до порога макуху у полотняній торбинці, мати просіяла на сито і її. З неї мука також була зеленою, тільки трохи клейкішою.
– Якби сюди хоч жменьку справжньої житньої чи ячмінної муки, – побідкалася мати.
Але ж ніякої муки у нас не було, і вона приготувала все, щоб уранці, до роботи, спекти те акацієво-макухове чудо.
Не знаю, як мати, але я чекав тих кльоцків із якимось внутрішнім благоговінням, із душевним трепетом і жадобою. Мені здавалося, що варто їх наїстись, як одразу щось зміниться, іншим стане світ.
З думкою про ті горе-кльоцки я й ліг спати.
Устали раненько. Мати затопила в печі сухим бур'яном, розмішала в макітрі акацієву муку з макухою, линула теплої водички, й ну місити. Місить, а воно не міситься. Не тримається купи. Не тістом стає, а непокірною масою, липне до рук.
Мати добавила туди ще макухи. Довгенько морочилась, поки не замісила та не наліпила-таки зелених, продовгуватих, пиріжечками, кльоцків на сковороду і посунула пектися в гарячу піч.
Сіли ми на лаві перед піччю, ждемо, поки спечуться.
– Як тільки будуть добрі, – кажу до матері, киваючи у бік печі, – нарву стільки цвіту, щоб цілий мішок муки був.
Мати скупо всміхається, гладить мене по стриженій голові шкарубкою рукою.
– Ну, мішок, може, й багато, але будемо сушити, поки цвітуть акації. Нам би протриматися, поки батько листа пришле, а там – поїдемо. – І зітхає сумно.
Я також зітхаю. Справді, чому так довго немає листа від батька.
І якраз у цю мить, коли ми з матір'ю мовчали, на вулиці почувся деренчливий голос бригадира дядька Петра Басанського:
– Жі-іно-оч-ки-и, н-на бу-уряч-ки-и!
Відколи почали полоти буряки, він щоранку проїздив своєю сухореброю кобильчиною посеред вулиці і отак згукував жінок-полільниць. Казала мати, правління колгоспу прийняло рішення залучити на прополювання буряків усіх жінок у селі, навіть підлітків, щоб швидше впоратись, бо після дощів бур'яни так і п'ялися з землі.
Крім бригадирів, їздив по всіх кутках двоколісною бідаркою сам голова і підганяв жінок, які затримувались уранці дома.
– О-о, вже гукає Петро, треба збиратися, – звелася
мати з лави. – Мабуть, ти вже сам діждешся, поки спечуться наші кльоцки, я ось лише підкину по боках бур'янцю, щоб швидше дійшли, та й піду.
Я став переконувати її зачекати кілька хвилин, як же, мовляв, вона піде в поле, не покуштувавши наших кльоцків. Так довго старалась і не попробувати. Та й із собою візьме. Нікуди ті буряки не дінуться.
– І то правда, – згодилася мати. Нагнулася біля печі, скрутила два невеличкі віхтики з бур'яну, посунула рогачем один у лівий бік челюстей, другий – у правий, на купки дотліваючого жару. Віхтики полежали трішки, немов вирішуючи, спалахувати їм чи ні, і нарешті спалахнули червоним полум'ям, освітивши змарніле, але гарне смагляве обличчя матері.
І тільки мати розігнулася та поставила рогача в куток біля печі, як у сінях почувся тупіт, потім рвучко розчинилися хатні двері, й за порогом виріс сам голова колгоспу Олександр Борисович. У рудих брезентових чоботях, з коротенькими халявами, в синьому, повному галіфе з хромовою вставкою від колін і в зеленій шевйотовій гімнастерці під широкий ремінь на дві дірочки. Дебелий, плечистий. На крутій шиї велика голова у військовому кашкеті з блискучим козирком. Очі великі, булькаті, сірувато-руді. І злі. Повнощокий. Ніс широкий, ніздрюватий. Під носом – смужка вусів, як у Ворошилова. В правій руці батіг, ліва в кишені галіфе. Оглянув хату, мене біля лави з ніг до голови, розгублену матір біля печі.
– Ти чого й досі дома? – звернувся нарешті до матері суворо.
– Уже збираюся, – видушила із себе мати злякано, адже ніколи ще не було такого, щоб сам голова заходив до нас, це вперше. – Ось… кльоцки… допечу і йтиму…
Голова знову погляд на мене, потім на матір.
– Які ще такі кльоцки? – ступив у хату, заглянув у піч.
Мати пояснює тремтливим голосом:
– З акації… та макухи… Он для нього, – кивнула у мій бік. – Та й собі… в поле…
Голова покрутив головою на крутій шиї. На піч, на лаву. Побачив під посудником відро з водою. Гмикнув багатозначно. Застромив за ремінь батіг. Ступив до лави. Взяв відро. Зробив крок до печі. Примірився і бурхнув воду з відра у її роззявлену пащу.
В печі одразу ж зашипіло, з неї повалив на хату дим і побігла назад брудним потоком вода з попелом.
Голова хазяйновито поставив порожнє відро назад на лаву, витяг із-за ременя батіг, хльоснув пужалном себе по халяві правого чобота й звелів матері металевим голосом:
– Зараз же на буряки! Слідом за мною! – вийшов із хати в сіни і вже звідти додав, повернувшись боком: – я вам покажу, злидні нещасні! Він із села втік, а вона – кльоцки… Будуть вам кльоцки, почекайте! – рвучко виступив із сіней і погупав попід вікнами з подвір'я.
Далі ми почули, як він сказав щось до свого коня, прив'язаного віжками до нашої старої ліси, як скрипнули ресори бідарки, коли сів у неї, й нарешті «Н-но-о, йшов!» і торохтіння коліс.
Аж тоді я глянув на матір і не впізнав її. Вона стояла з опущеними руками – біла мов крейда і тремтіла вся, ніби щойно вилізла з холодного погреба.
Підступив до неї, обійняв, заглянув у очі.
– Мамо, не треба хвилюватись, я ще нарву акації… А вона до мене блідими, пошерхлими губами:
– Ось і напекли, синку, кльоцків… І покуштували… Навіщо він отак, га? А ще партійний…
Очі в неї наповнюються, наповнюються слізьми і нарешті не витримують – плачуть.
Якийсь час я стримую себе, хочу заспокоїти матір. Але де там! І в самого сльози на очах. Мені жаль матір, кльоцків. Навіщо ж, справді, так учинив голова? Адже мати трудиться в колгоспі. І сьогодні ж збиралася йти на буряки. А він… Хіба не знає, що ми голодні? Хіба в нього немає душі?
Відчуваю, як жаль мій переростає в зло. Сльози вмить висихають на очах, міцно стискаються кулаки. Негідник! Та як він смів матір кльоцками дорікати? Погрожувати? Батько з села втік! А що ж йому тут, з голоду вмерти? Навіщо ж хліб від нас зимою забрали до зернини? І не тільки в нас! У всіх людей у селі! Тепер вони вмирають прямо в полі, на роботі!
Я не кажу цих слів. Не викрикую їх уголос. Я думаю так. Чи приблизно так.
Мовчить і мати. Далі витерла сльози, взяла з-під печі віник у руки.
Я догадуюся, що вона хоче робити: вимести мокречу з печі, прибрати біля неї. Кажу їй, що все те зроблю я, а вона нехай іде вже на роботу, щоб не вернувся, бува, знову той…
– Ні, я сама швиденько, – відказує мені лагідно мати й вимітає з-під комина воду з попелом, потім замітає біля печі, згортає ту кашу на заслінку й дає мені: – Винеси надвір.
Поки я виносив, мати дістала з печі розквашені на сковороді кльоцки й поставила на лаві.
– Викинеш і це потім, а сковороду вимиєш і поставиш сохнути. Нічого, синку, – голос у неї тремтить, – ми увечері ще спробуємо спекти, там трохи муки залишилось.
Я обіцяю все зробити, як вона велить, а також нарвати ще цвіту акації. Багато-багато.
Мати бере за дверима в сінях сапу, старий мішок, щоб було на чому посидіти, відпочиваючи, і спішить із двору.
Дивлячись їй услід, я думаю, як у неї зараз важко на серці.
З глибокою образою в душі пішов того сонячного травневого ранку і я до школи. Йшов і не помічав, як чарівно блищала під промінням сонця на траві густа роса, не бачив, як жваво літали в повітрі ластівки, а на кущах бузини пурхали і цвірінькали горобці. Не звертав уваги і на приємний медовий, аж у горлі лоскотало, запах цвіту акації, яким пропахло все село.
Ішов до всього байдужий, а в голові товклася одна думка: за що, за що він нас із матір'ю образив, голова?
А в класі з портрета на стіні на мене знову пильно, ледь примруживши гострі очі, дивився товариш Сталін.
Немов запитував: «Ну що, наївся кльоцків?»
Та мені більше не хотілося говорити з ним подумки.
Мені хотілося якнайшвидше одержати листа від батька.

Розділ вісімнадцятий. ТЯЖКІ ДНІ

Я так більше і не нарвав запашного цвіту акації, як обіцяв матері. Того злощасного дня, якого нас відвідав голова колгоспу Муляренко, пішов дощ і не переставав цілу добу. А після дощу в квіточках акації з'явилося повно якоїсь дрібнюсінької мошкари. Немов хтось потрусив нею акацієві китиці. Отож їсти цвіт було бридко та й сушити на муку теж не виходило, боялися. Від мошкари цвіт швидко зіпсувався, зів'яв і весь осипався додолу.
А невдовзі після того в селі спалахнула малярія, і від хати до хати, з кутка на куток поповзла чутка: це від тієї мошкари. Хоч Павло Іванович пояснив нам у школі, що малярію ймовірніше могли занести комарі, котрі так і називаються – малярійними, і що малярія – хвороба небезпечна, передається від хворої людини здоровій, а тому ми повинні часто мити руки, не ручкатися, вітаючись, не дихати один одному в лице.
В числі перших у нашому класі, що захворіли на малярію, опинився і я.
Якогось дня, на останньому уроці, мені стало спершу млосно, потім ніби обсипало жаром і почало лихоманити. Та так, що я не міг приховати цього. Я весь тремтів, аж цокотів зубами і хапав гарячим ротом повітря.
– Е-е, так у нас малярія, – підійшов до мене Павло Іванович і звелів моєму сусідові по парті Василеві Данику пересісти до когось із товаришів. – Нехай він посидить сам, – пояснив йому про мене. – А потім зняв із себе піджак і накинув на мої плечі. – Зігрійся.
Коли мене перелихоманило, я віддав учителеві піджак, вибачившись. Мені було незручно перед ним за свою слабість.
Павло Іванович поклав мені руку на плече.
– Слухай уважно. Тепер тебе буде лихоманити щодня о цій порі. У зв'язку з цим не приходь більше до школи. Вчився ти добре, ми тебе й так переведемо у наступний клас. Завтра ж обов'язково звернись у лікарню, треба, щоб оглянув лікар і дав хіни. Вона гірка, але ти щоб пив. Це допоможе перебороти хворобу.
Наступного ж дня ми сходили з матір'ю в Турівську лікарню. Пішли зранку, щоб до обіду, коли мене почне лихоманити, справитись, адже Турівка від нашого села – три кілометри.
Мене одразу прийняв симпатичний, товстенький лікар у пенсне з коротенькою білою борідкою (дітей приймали поза чергою), підтвердив мою хворобу (малярія) і дав два десятки порошків хіни.
– Оце хап вип'є, – сказав матері, – і повинно допомогти, у нього ще рання стадія. – Потім повернувся до мене: – Тільки щоб пив, чуєш? Бо як запустиш – буде гі
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26