, випровадивши діда Прокопа з Сашком за ворота, батько попередив мене:
– Дивися ж, у школі про дідове співання нікому ні слова. Забудь. Зрозумів?
Я пообіцяв батькові мовчати. Але частівок дідових не забув. Вони закарбувалися в моїй пам'яті на все життя.
Я часто згадував потім діда Прокопа, турбувався за його долю. Де він? Що з ним? Чи не підвели старого недобрі люди, чи не поїхав він «за мукою» в холодну Далеку Сибір?

Розділ п'ятнадцятий. БАТЬКО ІДЕ В МАРІУПОЛЬ

Знову задощило. Дощ пішов через день після того, як ночував у нас лірник дід Прокіп, і після того, як у колгоспі, нарешті, посіяли цукрові буряки.
От і добре, радів я дощеві, нехай батько з матір'ю відпочинуть, хоч радості від цього було дуже мало, адже вони сиділи в хаті голодні-голоднісінькі, бо не мали з колгоспу ніякісінького пайка. І доводилося матері напинатись якоюсь лайниною й ходити по канавах та обніжках города в пошуках лободи та кропиви, щоб зварити зеленої бовтанки, від якої нудило й викликало блювоту. Зменшили порцію макухи й нам у школі, яку я щодня приносив додому для тієї ж таки зеленої бовтанки.
Справи наші були зовсім погані.
Від жінок на кутку мати почула, що в селах сусідньої з нашим районом Чернігівщини можна за одежу виміняти картоплі чи якогось зерна.
– Сходжу я, може, що виміняю, – сказала нам з батьком одного дощового вечора. – Якби картоплі, то й посадили б вершечків трохи на городі, а як ще й кукурудзи, то й зовсім би добре.
Чернігівські села від нас недалеко, найближче – Піддубівка – кілометрів сім од нашого, за болотом.
Пішла мати туди рано, ще вдосвіта, а повернулася пізно ввечері. Ледве хатній поріг переступила, мало не впала від утоми. Мокра від ніг до голови. Але виміняла в когось за свою вишиту полотняну сорочку й корсет відро картоплі і п'ять качанів кукурудзи.
Той вечір був для нас святом. Мати зварила й ми наїлися справжнього картопляного супу. Вершечки картоплі з вічками прорості вона зрізала на садіння, треба ж було й про майбутній урожай думати.
Сходила мати й ще раз у Піддубівку, і ще раз виміняла за одежу сякої-такої картоплі і трохи буряків. А на третій раз батько її не пустив.
– Це не діло, – сказав. – Ну виносиш ти всю свою одежу, всю мою, якої в нас не так і багато. Проміняєш, проїмо її. А далі що? Все одно до нового врожаю не дотягнемо. Треба щось інше придумати. Ось давайте й подумаємо разом гарненько, що та як. – І обвів нас із матір'ю поглядом.
Мати стенула плечима: я не знаю, мовляв, що сказати.
Я не знав тим більше. Знав, що в селі щодня вмирають люди, що вмерла від дизентерії сестра Івана Крупки, їла багато рогози з болота. Знав, що відколи перестали давати в школі хліб із чаєм і зменшили порції макухи, у нашому класі стало наполовину менше учнів. Але як далі нам жити, що робити, – не знав. Та й звідки мені було знати малому, коли он батько питався у нас з матір'ю поради.
Отож промовчав і я.
Тоді після тривалої паузи заговорив батько.
– Давайте зробимо так. Підеш ти, Тетяно, в район на базар, продаси мої нові штани й сорочку, своє щось, і поїду я до твоїх братів у Маріуполь. Влаштуюсь на роботу, з першої ж получки вишлю вам грошей, і ви приїдете до мене. Там море, риба, уже з голоду не можна вмерти. Та плюс я якийсь пайок одержуватиму. А тут нам неминуча погибель. Не витримаємо ми з тобою щодня у полі на одній макусі. Та й він он, – кивнув на мене, – як школу закінчить, так і макуха закінчиться. А до нового врожаю ще, ой, як далеко!
Зітхнувши важко, батько замовк. На його зморшкуватому лобі аж піт виступив. Мабуть, хвилювався, поки говорив. І, мабуть, йому було нелегко таке нам казати. Про труднощі й чергову розлуку. Та й взагалі він був небагатослівним, більше любив слухати, ніж говорити.
І знову в хаті запанувала мовчанка. Тривожна й довга. Знову мовчала мати, мовчав і я. Хоч, чесно кажучи, десь там, глибоко в душі, я був за те, щоб їхати негайно в той далекий і казковий для мене Маріуполь, де солоне Азовське море, повне риби і морських кораблів, де жили мої дядьки – старші материні брати, котрих я ще ніколи не бачив, які теж утекли туди від голоду у двадцять першому голодному році. Про це розповіла мені колись мати. З листів, які ми зрідка одержували від дядьків, було відомо, що обидва вони добре влаштувалися, побудували собі хати, одружені, живуть і горя не знають. Тому мені й захотілося негайно їхати туди, щоб наїдатися щодня хліба й риби і не знати більше ніякого лиха.
– То що? Чого мовчите? – знову першим порушив мовчанку батько. – Давайте разом порадимося, сімейно.
– А що тут радитись, – заговорила нарешті мати тихим голосом. – Раз ти так надумав, значить нехай так і буде. Бо справді, як далі жити – не знаю.
– А ти? – батько до мене.
– Я як ви! – відказав бадьоро. Мені сподобалось, що він радився й зі мною.
– От і добре, що домовилися, – лишився задоволений батько. – Тільки, – поглянув на мене, – про це теж нікому ні слова. Нікому! І як поїду – теж язик за зубами. Бо-о, – зам'явся він, – є тут ще одна заковика, про яку треба, щоб ви обоє знали, – перевів очі з мене на матір.
Заковика ж ця, коли він розповів, була дуже серйозною, якщо не сказати – небезпечною.
Того вечора, коли нас відвідав бригадир Петро Басанський, він викликав батька надвір не випадково. Закуривши, порадив йому не накликати на себе гніву голови колгоспу, походити трохи на роботу, хоч поки посіють буряки, а потім зникнути кудись із села. Коли батько поцікавився в нього – чому? – бригадир одразу ж відповів: голова цікавився, в якій дружбі він був з Аполлінарієм. І чому це, мовляв, його (тобто – батька) достроково випустили з тюрми. Щось там, мовляв, не чисто.
У матері одразу ж блиснули гнівом очі:
– Невже з Аполлінарієм – це голови робота?
– Важко стверджувати, – відказав батько. – Але кажуть: береженого й Бог береже. Треба це завжди пам'ятати.
Мати погодилась.
– Авжеж. – І тут же до батька: – А не збрехав часом Петро? Щоб ти йому гарно буряки посіяв.
Батько замислився. Зрештою сказав:
– Ні, не може бути. Чоловік він, звичайно, брехливий, але мені не посмів би збрехати. Я йому немало добра зробив у молодості, не повинен злом відплатити.
Мати зауважила: зараз, мовляв, важко людям вірити, так повелося, що кожен тільки про себе дбає.
Вони ще довго говорили між собою, і наприкінці батько сказав, що треба порадитись про свій від'їзд з головою сільради Задорожним.
А дощ тим часом ішов і йшов, ніби на небі хтось повідкручував усі крани й вода заливала землю. На вулицях, на городах, у дворах стояли великі калюжі, хоч плавай човном. Мати бідкалася, казала, що відколи живе – не пам'ятає такої дощової весни. Це, мовляв, за якісь великі гріхи Бог людей карає, щоб вимокло все, викисло, ніщо не вродило, щоб з голоду вимерли.
– Навпаки, – заперечував їй батько, – дощі – це на врожай. Бачила, яка озимина в полі, хліба будуть дорідні.
– Може, й уродять, та не для нас, – журилася мати.
Тоді, малим, я не надав тим материним словам якогось особливого значення, бо не усвідомлював їх глибокого змісту. Лише через багато-багато літ, згадуючи цю нашу сімейну розмову, я дивувався: що це було? Інтуїція? Прозорливість? Чи просто випадковість? Невже вона, моя неписьменна мати – селянка, відчувала серцем, душею, всім єством своїм, що буде саме так, що не їстимуть удоволь хліба з урожаю тридцять третього року ті, хто вирощував і збирав його. Бо весь він пішов у державні засіки, а колгоспники знову продовжували жити впроголодь.
…Базари в райцентрі Згурівка були двічі на тиждень – в четвер і неділю. Мати вибрала четвер, приготувала ще звечора речі на продаж: батькові нові, ще ні разу не одягані штани й сорочку, свій святковий корсет і дівоцькі полуботки на півкаблучку з чорного хрому, які зашнуровувалися довгими шнурками. Це була гордість матері. Вона лише кілька разів сходила у них до церкви дівкою та взувала, коли одружувалася. Відтоді зберігала їх у скрині. І ось тепер мусила продавати. У неї аж сльози виступили на очах.
– То, може, залиш? – порадив їй батько співчутливо.
– Ні, – відказала, – я їх однак більше не носитиму.
І другого дня вранці, якраз трохи перестав дощ, пішла боса у Згурівку з чималим вузликом у руках. Пішла, щоб уторгувати батькові грошей на дорогу.
Не гаяв часу і батько. Поки мати ходила на базар, а я був у школі, він відвідав сільську Раду і поговорив з головою Задорожним. Подробиці розмови він нам з матір'ю не розповів, а сказав головне: Задорожний також порадив йому швидше виїхати з села і видав довідку, завірену круглою печаткою, в якій стверджувалося, що громадянин такий-то їде до своїх родичів у Маріуполь і сільська Рада проти цього нічого не має. Я тримай цю довідку в руках і сам читав її.
Отже, гроші в батька на квиток і дорогу були, довідка з сільради теж – можна й їхати. Стали радитись – коли? І вирішили: негайно, поки ще йдуть дощі, поки в колгоспі перепочинок з польовими роботам;). А ми з матір'ю будемо говорити, хто цікавитиметься: поїхав на заробітки. Куди? Не знаємо. Обіцяв написати.
Прощалися ми з батьком удосвіта дощової суботи. Він вирішив вийти з села рано, щоб ніхто не бачив. Іти мав у Згурівку, звідти поїхати вузькоколійкою на Яготин, а з Яготина уже поїздом на Маріуполь.
Провождати себе нам з матір'ю не дозволив, навіщо, мовляв, вам на дощі мокнути. Обнялися, поцілувалися в хаті, посиділи рядочком на лаві, як годиться перед дорогою, і батько, напнувши на голову й плечі зроблений з товстого полотняного мішка башлик, пішов у густий і темний за вікнами досвіток.
Пішов, а ми з матір'ю так і продовжували сидіти на лаві в тривожному мовчанні. Не знаю, про що думала в ті хвилини мати, а я думав про одне: як нам знову буде тяжко без батька. Без його доброго слова, слушної поради, теплого погляду. Мені стало жаль себе, матір, батька. І я заплакав. Мене прихилила до себе мати, стала заспокоювати й заплакала сама.
Так ми сиділи й плакали в темній хаті, аж поки не засіріли у вікнах шибки.
Тоді мати відхилилася від мене, витерла сльози й мовила тихо:
– Годі плакати, синку, бо й так батькові дорога мокра. Мабуть, уже далеченько за село вийшов.
– Мабуть, – згодився я.
– Нехай йому Бог поможе, – додала мати.
– Нехай, – сказав я.
А дощ плюскотів і плюскотів надворі, наганяючи сум і тривогу.
З того дня ми стали з нетерпінням чекати батькового листа.

Розділ шістнадцятий. ДИМИ НАД СЕЛОМ

Першим, кому мати сказала, що батька немає вдома, поїхав на заробітки, був бригадир Петро Басанський. Коли нарешті дощ чи то від утоми, чи цілком закономірно перестав і знову випогодилося, він під'їхав уранці під нашу хату на своїй сухоребрій кобильчині, постукав пужалном у вікно від вулиці й гукнув:
– Тетяно! Іване! Сьогодні обкопувати бурякові плантації!
Мати вийшла з сіней, перепитала, куди, на яке поле.
– На Хуторне! – відказав дядько Петро.
– Гаразд, зараз ітиму, – пообіцяла мати.
Бригадир здивувався:
– А Іван?
Тоді мати й пояснила йому, що батька немає, поїхав на заробітки.
Мені було чути з хати крізь вікно, як дядько Петро тпрукнув на кобилу, котра й так стояла смирно, похнюпивши голову, й перепитав чи то сам себе, чи то в матері:
– Поїхав-таки?
– Поїхав, – мати.
– А куди?
– І сам не знає, сказав, напише, де зупиниться, – знову материн тихий голос.
Бригадир помовчав, а потім сказав:
– І добре зробив, що поїхав. – й далі уже до кобили: – Но-о, рушай, спиш на ходу!
3 хати ми вийшли з матір'ю разом. Вона пішла обкопувати бурякове поле канавками від шкідників, а я до школи, хоч було ще й рано. Та дома самому не хотілося сидіти.
А в школі… В школі нас, школярів чекала сумна звістка.
Після дзвінка на перший урок наш учитель Павло Іванович зайшов у клас явно не в настрої, поклав свої книжки й класний журнал на стіл і звернувся до нас, після паузи, тихо.
– Мені прикро, діти, але я знову приніс вам гірку звістку. Сьогодні ви останній раз одержите свої порції макухи, а з завтрашнього дня на вас будуть одержувати пайок ваші батьки, матері чи інші члени сім'ї безпосередньо в полі. Тобто одержуватимуть ті, хто ходитиме в колгосп на роботу. Так вирішило правління колгоспу. Зрозуміли?
Ми мовчали, приголомшені такою новиною.
– Гаразд, – мовив Павло Іванович. – Про це ще розкажуть вашим рідним у полі бригадири, а вас особисто я дуже прошу: не їжте, будь ласка, всякої зелені, бур'яну, кори молоденької з дерев. Адже не все можна їсти, ви можете отруїтися, захворіти на дизентерію, яка теж призводить до смерті. Бережіть себе, діти. Я розумію, коли хочеться їсти, ви готові втамувати голод будь-чим, але… – Він одвернувся од нас й став пильно дивитись у вікно, немов щось за ним розглядаючи. Потім знову повернувся й доказав: – Не спішіть пхати всього до рота. Дайте мені слово, що не будете цього робити.
– Не будемо! – неголосно, але дружно пообіцяли ми Павлові Івановичу.
Із жалем в очах востаннє роздавала нам на великій перерві тітка Софія порції макухи.
– Спасибі, – дякували ми їй. Теж востаннє. І теж із сумом в очах. Бо оті попередні шматочки хліба, а пізніше невеличкі порційки макухи ніби зв'язували нас із нею, із школою, робили ближчими, ріднішими. Тепер же всьому прийшов кінець, все рушилось, обривалось, болем віддавало в наших серцях.
Коли після перерви зайшли в клас, на черговий урок, я одразу ж поглянув на портрет Сталіна й запитав подумки: «Як же так, товаришу Сталін, що нам у школі вже відмінили й макуху давати? Хіба ви про це не знаєте?»
В який уже раз не вірилось мені, не хотілося вірити, що не знає товариш Сталін про наші біди, про наше голодування, про смерті людські.
«Ну скажіть же, скажіть», – благав я.
Але товариш Сталін уперто мовчав і суворо дивився на мене з портрета. Як завжди.

* * *

Кажуть: одна біда йде і другу за собою веде. Після частих, рясних дощів, після шаленого росту бур'янів і буйства зелені, після почастішання людських смертей невідь звідки раптом село наповнилось комарами і жабами.
Це було щось неймовірне. Як у казці. Як у страшному кошмарному сні.
Спершу появилися комарі. Після отих звичайних, маленьких, які завжди появляються з теплом навесні, ці були не просто комарі, а комариська – якісь велетні, довгоногі й крилаті, схожі на чорногузів у мініатюрі. Налітали хмарами і буквально накидалися на людей, впивалися хоботками в тіло й безжалісно висмоктували з них останню кров. Особливо дошкуляли ранками і вечорами, їх носилося в повітрі стільки, що чулося шелестіння крил, що не можна було розкрити рот, аби не похлинутися комарами.
Вони лізли в очі, у вуха, обсідали босі ноги, руки, Жалили, де тільки можна було вжалити. Спершу люди не знали, що робити, як рятуватися від них, аж поки комусь не прийшло в голову – димом. У кожному дворі вранці і особливо ввечері палили якесь сміття, сире гілля, гній. Такі димні багаття жевріли цілими ночами, дими від них, їдкі й давлючі, плавали над селом суцільною запоною. Люди кашляли, чхали, ходили пропахлі
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26