шаю до Гальчиної хати. Грязь і вода розлітаються від мого бігу навсібіч, оббризкують мене з ніг до голови, але я не зважаю на це. Що мені те бризкання, коли немає батька, коли я не встиг на нього надивитися, не встиг наговоритися з ним. Татку ж мій, таточку!
Біжу до Гальки, може, вони щось знають, може, мати їм щось сказала. Хоч у них і в самих горе.
Хата Кулиновичів, як і наша, старенька, з маленькими вікнами, в яких жодної цілої шибки, скрипучими дверима і сіньми без стелі. І стоїть так же, як і наша, над дорогою, тільки трохи вище, на горбку, й коли іде дощ, то до порога попоковзаєшся, поки дійдеш. Проте я докарабкуюсь з розгону, захекано, і нарешті заходжу до хати.
В хаті пахне ладаном і воском. В кутку, перед іконами, жевріє слабенький вогник лампадки, а на столі горить воскова свічка в надщербленій чашці.
– Драстуйте, – тихо вітаюсь і бачу за столом кількох бабів у чорних хустках, схожих на ворон, що сидять рядочком на якійсь жердині, Параску, Гальку. Посеред столу – миска з вареною картоплею в лушпинні й миска кануну. Отже, дядька Григорія поховали і зараз поминають чим Бог послав. А послав він їм дуже мало, це, скоріше, сусіди знесли по картоплині, бо від Гальки знаю, що в них у хаті, як і в нас, давно нічого немає.
Не видно за столом тільки хазяйки хати, тітки Насті. Вона лежить на полу, вкрита стареньким ряденцем, і стиха стогне. Хвора, немічна, мабуть, наплакалась і злягла зовсім, навіть за стіл неспроможна сісти.
Я ніяковію, питаю про матір. Думав, у них, але бачу – немає. Чи не знають дівчата, де вона?
Із-за столу встає Галька, підходить до мене з картоплиною в руці, каже:
– Не хвилюйся, пішли з батьком у сільраду.
Добре мені не хвилюйся, у мене аж у душі похололо, коли почув про сільраду.
– Чого? – не зводжу з Гальки очей.
Галька тицяє мені картоплину до рук, з'їси, мовляв, за упокій батькової душі, потім відводить до самісінького порога й шепоче, кивнувши у бік матері ка полу:
– Дуже погано їй, накричалась так, що ми її й на кладовище не пустили. А ти справді не бійся, по ділу твої пішли в сільраду. Розумієш, копачі, що копали для батька яму, якраз на тому місці викопали два порожні бідони. Сповістили голові сільради. Той приїхав підводою і забрав. Параска похвалилася твоїй матері, а мати, звісно, розказала батькові. От вони й пішли в сільраду подивитись на ті бідони, чи не ті, що у вас торік украдено. Як добре, що твій батько вернувся. А мій уже не вернеться ніколи… Звідти не вертаються. – І на очах сльози.
За столом про щось тихо говорили баби з Параскою, тихо потріскувала свічка в щербатій чашці, а я став заспокоювати Гальку:
– Не треба, не плач, сльозами горю не поможеш. – А сам відступаю до дверей і, нарешті, коли відчув їх спиною, кажу: – То я побіг… Теж у сільраду… Теж хочу побачити оті бідони… – А в думці: «Будь вони тричі прокляті, як через них мого батька в тюрму посадили».
– Іди, – хитає мені на те головою Галька. Боса, ноги по кісточки в грязі, так напевне й на кладовище ходила, бо немає взуття, у старій полотняній спідничці і виношеній, невизначеного кольору хлопчачій сорочці, вона викликає у мене жаль. Бідна дівчина, як їй тепер без батька житиметься.
До сільради від хати Кулиновичів (та й нашої) недалеко, рукою подати, якраз навпроти церкви на вигоні. І сільрада, й контора колгоспу поряд, у хатах розкуркулених. Сільрада в хаті під білою черепицею – Грицька Ковальчука, а контора в хаті під бляхою – Прохора Зозулі. Батько казав, що розкуркулили їх за ці ж хати не під солому і з дощаними підлогами та за те, що в Ковальчука була своя кузня, а в Зозулі вітряк над шляхом на Стару Оржицю.
Але до сільради я не дійшов, зустрів матір з батьком на півдорозі від неї, вони поверталися додому. Мати вела батька під руку, він ледве переставляв ноги і був блідий-блідий. Блідий і худющий. Особливо це впадало в очі, бо він устиг поголитися.
Я нічого не став питати в них, узяв батька за ліву руку, й ми мовчки пішли додому втрьох. На душі в мене відлягло, немов з неї упав важкий і холодний камінь.
Одразу ж, як тільки зайшли в хату, мати звеліла мені й батькові:
– Ви роздягайтесь – і гайда на піч, а я хутенько протоплю та зварю затірки, посьорбаємо гаряченької.
Рідна, дорога моя матуся! Скільки енергії, настирливості й кмітливості проявляла вона, щоб десь заробити, позичити чи виміняти за якусь свою одежину окрайчик хліба, бурячок, десяток картоплин, жменю муки, капустину чи морквину, щоб з'їсти, не терпіти від голоду. І коли сказала тоді про затірку, я одразу догадався: зникла зі скрині або її вишита сорочка, або спідниця чи рушник. Заради батька, заради мене.
Я мовчки підійшов до неї, мовчки віддав свою пайку хліба, мовчки поцілував її в щоку і лише тоді юркнув на піч слідом за батьком.
Поки мати варила затірку з кукурудзяної муки, таки виміняної в когось за святковий материн фартух, батько розповів мені про знахідку на кладовищі та його розмову з головою сільської Ради.
Голова у нас був не сільський, а присланий з району, на прізвище Задорожний. Високий, плечистий, чорночубий і… рябий, дуже понівечений віспою. Але І батько й мати казали – не вредний чоловік. До чесних, працьовитих людей ставився прихильно, із співчуттям, допомагав кому словом, кому ділом, якщо міг.
З брехунами ж, ледарями й тими, хто плутав чуже з своїм, – не церемонився.
Так ось цей голова, коли батько несподівано з'явився в сільраді, дуже зрадів йому, привітав з поверненням і одразу ж показав знайдені бідони, які тримав у сільрадівський кладовій.
Батько одразу впізнав їх. Це були ті самісінькі бідони, що їх украли з нашої хатини, повними сливок і сиру.
Упізнав їх і голова, але вирішив не говорити про це нікому, не сповіщати в міліцію. Сам вирішив виявити злодіїв, він уже приблизно знав, через кого батько сів у тюрму.
– І не признався тобі? – не втримався я від цікавості.
Батько безпорадно розвів руками:
– Ні, адже кажуть: не спійманий на кражі – не злодій. Я теж підозрюю декого, але… – І замовк.
Більше ми про це не говорили.
Невдовзі мати подала нам на піч затірку, гарячу й таку смачнющу, що я, здається, ніколи такої не їв. їли ми її з однієї миски з батьком, їли дерев'яними ложками, які він колись сам вистругав з груші. Той, хто не знає, що таке голод, не може собі уявити смаку такої затірки, як не знає взагалі, що то за страва така – затірка.
Ех, затірка, затірка! Хай тебе й не знає ніхто сьогодні! Надто діти!
…А через кілька десятків років, як уже давно не було мого батька, ліг воїном в братську могилу на німецькій землі у Велику Вітчизняну війну, як спала вічним сном на нашому сільському кладовищі мати, я дізнався, хто обікрав нас осінньої ночі тридцять другого року. І бачив одного з них (їх було два, два брати), бо другий, молодший, на той час уже помер. Помер одразу ж по війні у злиднях і нужді. А старший вижив. Відсидів п'ятнадцять років у колоніях і повернувся в село. Одер, жав так багато, мабуть, за всі свої крадіжки, які вчинив, за спекуляцію вкраденим. Одержав, як кажуть заслужено і сповна.
Повернувся ще живим, бадьорим, одружився на вдові, теслярував у колгоспі. Казав односельчанам: «Мені не заробіток потрібний, хочу бути між людьми». Але і не сприйняли його, сторонилися. Тоді він став набиватися своїм тесляруванням сусідам, кутчанам, одиноким інвалідам. Ремонтував ворота, зруби колодязів, повітки, не беручи з господарів ніякої плати. «Навіщо мені гроші, – казав. – Я просто так, від душі». Люди ж все одно платили йому й більше не запрошували.
І вирішив він зайнятись садівництвом. Привів до ладу удовин сад, став збирати дорідні врожаї вишень, слив, яблук і груш. Роздавав своїм родичам і жінчиним, пропонував сусідам на кутку, знайомим у селі. Проте, крім родичів, ніхто садовини в нього не брав. Навіть діти.
Я не мав на нього зла, але зустрічей з ним уникав, бо він завжди, зустрічаючись, запобігав переді мною, дуже мене розхвалював і щоразу підкреслював, що добре знав мого батька і в молодості навіть дружив із ним, чим викликав у мене, відразу. І мимоволі приходив тоді мені на думку вислів якогось філософа-мудреця про несправедливість серед людей. Зміст його такий: погані люди живуть довго, а добрі, чесні – вмирають рано.
Помер батьків кривдник після вісімдесяти трьох років.

Розділ десятий. ПЛАЧ ТІТКИ СОФІЇ

З настанням весни в селі майже кожен ранок починався голосінням. Голосили жінки. То на одному, то на другому кутку. Або й на двох водночас. Це означало, що вночі когось обікрадено. Крали різними способами. Ламали замки на дверях погребів і повіток, знімали двері з завіс, робили підкопи в чулани й хатини, забирали все, що в кого було у запасі придатне для їжі. Все, як кажуть, під мітлу. Були ще деінде серед людей і такі, що якимось чудом тримали півдесятка курей, кролів чи козу. Крали і їх. З-під семи замків. Там же, на місці, душили, різали і забирали.
Так ось, того сонячного березневого ранку (нарешті знову випогодилось), йдучи до школи, я, в який уже раз, почув голосіння жінки. Прислухався: де це? На якому кутку? Дивно, долинало воно звідти, куди я йшов. Тобто – від школи. За школою жили люди, і я вирішив, що це, мабуть, там. Не що інше, як крадіжка. «І поки таке буде? ~ подумалося. – Що собі той голова сільради думає? Лише похваляється зловити злодіїв, а вони тим часом знай своє роблять».
Прискорив ходу, минаю крамницю, в якій, до речі, й досі не торгують, щоб швидше від когось довідатись, хто, де й чого голосить (школярі, сходячись до школи з усього села, все скрізь бачать і все знають), і раптом бачу через вигін на шкільному подвір'ї гурт людей, від якого й доноситься плач. Коли стало ближче, одразу ж упізнав по голосу – плакала тітка Софія, наша шкільна прибиральниця і годувальниця. Це ж вона гріла нам у своїй маленькій комірчині чай і на великій перерві роздавала по чашці разом із порцією хліба. Дивуюсь: що ж таке трапилося s нею? Чого вона голосить біля школи на все село? Красти у неї нічого, живе одна в чужих людей у хатині. Значить інша якась причина.
Вигін не переходжу, а перебігаю, і ось я на шкільному подвір'ї, біля гурту учнів і вчителів навколо тітки Софії, яка дуже чимось ображена й не перестає плакати.
Обступили тітку і заспокоюють наш учитель Павло Іванович, учителі інших класів, голова сільради Задо-рожний. Але вона ніяк не може зупинити себе, все голосить і примовляє:
– Як же далі на світі білому жити, коли в людей ні совісті, ні сорому немає, коли вже у своїх дітей почали красти, останній шматочок хліба від рота відривають?
Неподалік від учителів стоять купкою дівчатка з сусіднього класу, і серед них моя однокласниця Палажка, вони прийшли дещо раніше від мене й, напевне, знають, що трапилося. Підходжу, питаю Палажку:
– Чого тітка плаче?
Палажка пошепки відповідає:
– Її коморку обікрадено. Хтось заліз через класне вікно, відірвав замок і забрав наш хліб і цукор.
– Та невже? – не вірю я.
– А навіщо б їй вигадувати? – каже Палажка. – Прийшла вранці, школу відкрила, а двері в комірчину – навстіж. Так що будемо сьогодні без хліба і чаю.
Річ у тому, що тітка Софія щодня одержувала для нас пайок у колгоспній коморі наперед, тобто – на завтра. Хліб і цукор. Одержувала, приносила в школу і ховала на ніч у своїй комірчині. А наступного дня, подзвонивши нам на уроки, різала той хліб на рівні пайки, кип'ятила чай, і на великій перерві ми чаювали. Правильніше ж сказати – обдурювали на якусь годину голод.
І ось зараз хтось посягнув на цей наш мізерний пайок: скибку хліба та ложечку цукру до чаю.
Хто ж це міг таке зробити? Як у нього простягнулася рука за тим хлібом, який, до речі, давали тільки нам, молодшим школярам, первакам і четвертокласникам?
Я не вірив почутому. Просто не хотілося вірити. Але це було так. Був ранок, я стояв на подвір'ї школи і на власні вуха чув плач нашої доброї тітки Софії, яка на все село обурювалася цією ганебною крадіжкою. Хотілося підійти до неї, заспокоїти, але це, нарешті, зробили за мене вчителі, повели її до школи, бо на подвір'ї більшало учнів, що сходились із усіх кінців села.
До дзвінка на перший урок поміж нас тільки й розмови було, що про крадіжку хліба та цукру, про крадіжки взагалі. То в одному, то в другому гурті хлопців і дівчат чулося:
– У нас останніх курей украдено! Курку й півня!
– А у нас поза ту ніч хтось у погріб забрався, а там уже давно тільки жаби. Так воно зі злості порожню бочку з-під огірків потрощило.
– А у нашого дядька Петра козу вкрали. Мабуть, щоб не кричала, одрізали голову і залишили дядькові, а козину тушу забрали. Чи, може, роги заважали, бо коза рогата була.
Говорили так, немов про щось звичне, буденне. І ніхто про уроки чи домашні завдання. Яке там, коли в кожного на думці був украдений хліб, коли майже кожен був обікрадений дома.
Та ось зрештою й дзвінок. Подзвонила тітка Софія. Уже заспокоєна, хоч на обличчі ще лежала засмута і очі червоніли від сліз. А ми ж її звикли завжди бачити доброзичливо-усміхненою, з жвавими іскринками в чорних очах, особливо коли вона говорила зокрема нам, хлопцям: «Ану, горобці-бешкетники, киш на урок!» Ми щиро любили її, нашу циганкувату тітку Софію. І вона нас любила, неслухняних та галасливих, ми були для неї, як рідні, бо своїх дітей вона не мала.
Одразу ж за нами в клас увійшов і Павло Іванович.
– Сідайте, – сказав, – і слухайте мене уважно. Те, що сталося у школі, нехай вас не хвилює. На великій перер, ві ви одержите свій хліб і чай. Все. А зараз почнемо урок. Хто скаже, що сьогодні у нас з арифметики?
В класі піднялося одразу кілька рук. І я теж підняв. Ми немовби всі хотіли згладити перед учителем ту неприємність, що сталася з хлібом, показати свою до неї байдужість і готовність до навчання.
Павло Іванович попросив пояснити тему Галочку Козак, маленьку, чи не найменшу в нашому класі, худор. ляву дівчинку, на голові в якої завжди стриміли дві заплетені кіски. Голос у неї був тоненький, дзвінкий, мов у кізочки, і ми її так і прозвали – кізочка. З Козак – стала Кізочка.
Вислухавши чітке пояснення Галочки, Павло Іванович викликав її до дошки й продиктував задачу на нове правило.
– А тепер давайте гуртом розв'язувати, – запропонував, коли Галочка записала. Він завжди так робив, запрошував усіх нас думати.
Знову вгору потягнулися руки. І моя теж. Кожен із нас по черзі щось казав, пояснював, і нарешті прийшло правильне рішення, яке Павло Іванович звелів Галочці записати для всіх на дошці.
Галочка стала сумлінно писати крейдою стовпчики цифр і раптом… круглий шматочок крейди випав у неї з руки і покотився під першу парту, а вона, побліднівши, дивно перекрутилася на місці й упала на пі
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26