Чи то пак, щасливого тіла. Бо Марла бовталась у тупому блаженстві, мантиляючи головою й шарпаючи руками, час від часу відкриваючи очі й перевіряючи, чи на місці її орієнтири — праворуч Ілля, ліворуч Денис — знов очі заплющувала і продовжувала свої ламані танці. А потім прилетіли вертольоти (слова «гелікоптери» чи «гвинтокрили» вданому випадку не несуть достатнього емоційного навантаження) і Марла вирішила, що їй кров з носа потрібні вулиця й холод. Хаотично перебираючи руками й обмацуючи принагідні опуклості принагідних дівчат та хлопців, Марла посунула до виходу, її колеги також вирішили, що тут стає трохи нудно, і, певно, треба сходити в казино.
— Тільки давайте до нього довго-довго йти по вулиці!
— Прости, не понял?
— А… Говорю, давайте останемся на улице. Подольше останемся.
— Ну, пошли пешком. Конечно.
Холодна мжичка видавалася Марлі доречною і рятівною — за інших обставин її би трусило і гнало у перше-ліпше тепле місце. Цього разу все було по-іншому. Сама система виміру температури Марлиного тіла сповзла кудись на бік. Біля банкомату на порозі якогось великого банку, схилившись на свої гігантські клунки, спала бабця у квітчастій хустці. (Наступного дня, знайшовши нарешті місце, де вони покинули машину, Марла з Іллею застали ту ж бабусю в тій же позиції. і тільки невеличка зміна її дислокації на порозі (0,5 м зміщення) свідчила про те, що бабця жила своє таємниче життя).
Вийшовши відтак на Велику Васильківську й уздрівши вдалині світла готелю «Прем'єр Палац», Марла пригадала жлобську історію, розказану про цей заклад Х'ялмаром. У чому там полягала інтрига, з'ясувати їй зараз не вдавалося, але те, що із Х'ялмаром якісь недолугі тамтешні адміністратори поводилися, як із маленьким пивом (навіть коли Х'ялмар був там на якійсь конференції і навіть коли начепив краватку), вона пам'ятала достеменно і швиденько все переповіла приятелям.
— Ну что, Денис, пойдем куражиться в этот их «Премьер палац»? Такие три лабуха в капюшонах…
— Можно й пойти.
— Да, й заказать крупье в номер. Рулетка в пент-хаузе.
— Я бы пошла только ради выражения лиц этих несчастных администраторов. Бедненькие… наверно, от удивления у них бы лопнули глаза. И кожа на лбу треснула бы. От непонимания происходящего.
Але вони не пішли до того готелю. Чи то ліньки було підійматися вгору по вулиці, чи просто ідея такого відриву втратила свою привабливість одразу ж після того, як була висловленою, але трійця продовжила свою нетверезу ходу в бік Майдану Незалежності. Чи то пак, Майдану Незаможності, як колись обізвав його Х'ялмар.
— Хорошее казино, — сказав Ылля, коли вони дісталися будинку з червоноламповим словом «Казино», — здесь, когда все деньги проигрываешь, тебе вызывают такси и не берут с тебя ничего за выпивку, а на следующий день присылают к тебе домой крупье, чтобы уговорить прийти сюда еще раз и оставить здесь еще немного денег. Вон та баба — она крупье — белая, с большой жопой. Вот она к нам и приходила.
Пізніше Марла взнає, що ту саму бабу-круп'є приятель Іллі натхненно трахав просто на підвіконні в кухні Іллєвого помешкання на Оболоні, і що сумочка й босоніжок баби-круп'є падали при тому на землю з третього поверху. Літні оргії були страшними, літні витрачені гроші — незліченними, літні київські дівчата — найкрасивішими і найдоступнішими.
Але тепер була зима. і пост-абсентове казино.
О цій порі — 4.00 ранку — вони були єдиними відвідувачами. Круп'є і бармени сонно блимали червоними очима і шморгали червоними носами.
— Делайте ваши ставки, — прогундосив круп'є.
Ілля висипав перед себе купу різнокольорових фішечок, частину яких пересунув Марлі.
— Давайте все на ноль! — Марла віддала пригоршню фішок круп'є.
— Поставить на зеро? — перепитав він.
— Ага. На з-е-р-о.
Випало 26. Марлі, певно, жодного разу не пощастило, а от Ілля вигравав цілком стабільно. Коли сума виграшів сягнула двох тисяч гривень і дві останні спроби скінчилися повною невдачею, він сказав:
— А теперь йдем играть в «Вlасk jасk».
— Я не умею.
— Й я не умею.
— А там уметь нечего, я все обьясню.
Марлі вже все це встигло набриднути. Вона шпурляла фішки куди завгодно, часто змушуючи круп'є лазити за ними під стіл. Кожну стогривневу фішку вона відкладала в бік, запитавши перед тим в Sллі:
— А можно я буду банком «Финансы й кредит»?
— Можно.
«Блек Джек» не був таким успішним, як рулетка, але завдяки настирному Марлиному скавулінню «Давайте уйдем й будем счастливы!» їм вдалося не програти більшу частину грошей. Пізніше Ілля розповідав Марлі:
— В один момент я подумал: если у нее — у тебя, то есть — сейчас окажется больше, чем у крупье, что-то у нас действительно может получиться. Что ж, тебе выпал «Блэк Джек». Еще и одной масти. Бубновый…
Марла не знала, що саме має тепер у них вийти. Мав Ілля на увазі їх відео (вирішено було знімати кліп на спільну пісню) чи їх стосунки, Марла вже точно не знала, бо тієї ж ночі він прислав їй повідомлення з отаким текстом: «…Марла, если я сам не потерял твой телефон, — (вона віддавала його Іллі на збереження під час їх походеньок) — хочу сказать тебе: я люблю тебя:(…»
В Іллі була дев'ятнадцятирічна дружина і трирічний син.
So you wannа be a rap super-star? A khuy tam
Історія Марлиних зйомок виявилася не такою вже й простою. Варто пригадати, що спершу Ілля готував для неї роль цілком природну — Марла мала зіграти дівчинку — майже підлітка, таку собі Лоліту, що майже переросла всі дитячі неврози і тепер з легкістю бавилася в дорослі забавки, довго не роздумуючи, на чому би то відірватися: на зброї чи на кокаїні. Внаслідок страшної підстави падлюки-роботодавця дівчинка мала ледь не застрелити свого ж рідного коханця (Іллю), але вчасно мусила зорієнтуватися, побігти до коханого вибачатися і ненароком потрапити під бандитську кулю ще одного з найманих робітників падлюки-товстого-і-слинявого боса. Вмираючи, дівчинка плаче і шепоче коханцеві слова вибачення. Він гладить її волосся, цілує тьмяніючі очі і. звісно, запевняє, що все буде в поряді. Але ж чорта зо два: нічого не в поряді. Бо бюджет кліпу роззявився аж на 44 тис. умовних одиниць, і практичний Ілля вирішив ті гроші ліпше витратити на два відео замість одного.
Тож і сценарій було перероблено. Тепер це вже було не культове європейське кіно, а радше, американська крістмас-сторі зі слинявим геппі-ендом. Молода й успішна родина, знову ж таки, вибачте, якихось дурнуватих кілерів чи спецназівців — тато, мама і дитина (мала ще не в ділі, дякувати Богу) — не може дати собі ради, чого ж їх так не пре життя сімейне. Ніхто ні з ким не бавиться, дитина не годована (сама в холодильник ходить), корова не доєна (немає в них корови, як видно), жінка не трахана (бо стерва й кар'єристка і голова її завжди болить після важкого робочого дня). Біда та й годі, одне слово. Аж тут одного вечора і татка, і мамцю (кожного окремо) викликають на «спєцзаданіє». Страшна таємничість, страшні машини і страшні комп'ютери. Страшні черевики і страшні рукавиці зі страшними пістолетами без глушаків. із дико серйозними пиками молодята вирушають, що називається, в ніч. їдуть-біжать-крадуться, згідно із вказівками радіопередавача (він же мобільний телефон, напевно), опиняючись у тому ж самому приміщенні біля тієї ж кімнати, але з інших боків. Вибивають ногами двері і ціляться, ясна річ, кожен у свого благовірного. На однаковій дистанції від татка й мами сидить доця, по трікстерському підморгуючи й промовляючи тим самим «таємничим голосом», що викликав на спецзавдання, слова привітань із чиїмсь там Днем народження. Потім у пориві щирого покаяння батьки обіймаються і випускають із рук пістолети, а дитинка, ну вже зовсім якось інфернальне, гасить свічки в останній сцені.
Одне слово, це була не Марлина роль.
— А ким ти будеш? Малою? — спитала Марлина сестра.
— Нє-а. В тому-то й справа. Маю бути тою тьотькою.
— Не вийде з тебе тьотьки.
— Це ж чому не вийде?!
— Не ображайся, але немає на тобі гордої печаті материнства. 1 геть усі, окрім самої Марли та відчайдушного Іллі, були глибоко переконані в тому, що роль стерви-кар'єристки не для Марли.
— Хто, Марла?! З її наркоманськими тінями під очима? Та не сміши мене! — пхикнула стилістка Соня.
— Ну от бачиш, — зітхала Марла, коли їй все це Ілля переповідав, — все проти нас. Проти мене тобто.
— Та пішли вони всі в сраку! — запевняв Ілля, — це я плачу всім гроші, тож я й акторів вибираю. Мама-лоліта — це ж фішка!
Але фішки цієї, окрім самого Іллі, щось ніхто так і не викупив. Проти Марли повстала всі знімальна група вкупі зі стадом стило-візажистів, кастинг-директорами, асистентами асистентів і водіями авто, що мали позичатися на зйомки. Один тільки режисер, переглянувши панкушні відео Марлиного гурту «Пухнасті Насті», погодився, що дівчинка таки вельми фактурна й талановита, і що буде вона перфектно виглядати в кадрі. Тільки от у кадрі іншого відео.
Тож на цей сімейний Різдвяний трилер вибрали дівчину а-ля «Я — Матриця. Ви що, це кіно не дивилися?!» Така собі Трініті з подовженим чорним волоссям і знеособленим обличчям. Те, що треба, одне слово. Марла, наминаючи привезені від бабці пиріжки, і сама погоджувалася:
— Ну, те, що треба. Тільки як же все-таки їм вдалося збити з
курсу непохитного Іллю?
— Сказали, що навмисне знімуть погане відео, якщо він залишить тебе. Що вони ні за що не відповідають, — без зайвих утішальних інтонацій повідав Артан. — А що? Знаєш, як їм страшно? Особливо какалися ті чуваки, чия машина: «Слиш, братан, а ана точна вадіть умєєт?! Ана нам тачьку не грохнєт?» і потім би почалося: будь-яка поломка камери, розбита лампа чи запізнення когось зі знімальної групи — все було би через тебе.
— Ги-ги, — відказала Марла.
— А так, — провадив Артан, — воно навіть і краще. Тепер Ілля хоче відео на спільну пісню робити. Тобто, в кліпі через слеш фігуруватиме назва «Пухнасті Насті».
— Та ну? А хто до слешу, хто після? — зубоскалила Марла.
— Та яка нам, нафіг, різниця.
— і то правда. Головне, щоби зброя не поіржавіла.
І вона не поіржавіла. Марла швиденько наквецяла переклад однієї зі своїх пісень, Ілля, котрий спершу хотів записувати щось не надто переконливе, зі своїх «старих запасів», дав себе швидко переконати і так само швидко заспівав те, що йому втулила Марла. В сумі вийшло все не так уже й погано.
Зйомки проводилися в одному із клубів, хоч як дивно, із доволі не гидкими, як на київський клуб, бебехами. Вони ж дизайн. Часу було мало: під вечір відкривалося казино, тож на той момент треба вже було забратися.
Пригнали сто чоловік масовки. Все кричало, не встигало, нервувалося. В усьому клубі спокійними були лише дві особи — Ілля і Марла. Та ще охоронці, в яких, за відсутності необхідних механізмів, усі психічні реакції, за винятком запрограмованого «Дєвушка, тут сідєть нєльзя», є просто неможливими.
Game over. Gameouver?
Маленький хлопчик бреде глибочезними сніговими заметами, вгрузаючи в них ледве не по пояс. Час від часу він озирається на похмурі будівлі спального району — йому треба відійти від них якомога далі. Подолавши достатньо велику відстань, хлопчик на мить завмирає і, востаннє озирнувшись на свій район, щосили волає у снігову пустку: «Хуй! Хуй! Ху-у-уй!» Там, у тих мертвотно-сірих коробках залишилися сидіти у затишку їх міщанської кухні батьки хлопчика — люди, що забороняли йому матюкатися…
— М-да, витіснені бажання — страшна річ. Але ще страшніші бажання, які ніяким дивом не витісниш, не викорениш і не викорчуєш. і страшні ті люди, що не здатні бажанням опиратися. Такі, як я. і прекрасні ті люди, що можуть ще в зародку катастрофи сказати всім параноїдальним потягам і отруйним стосункам «Ні, мать вашу!» Такі, як Ілля. Він, звісно, не матюкався, як тоді, в дитинстві, коли йшов тим зимовим пустирем. (До речі, епізодом із тим Сніговим одкровенням варто почати кінострічку. Якщо, звісно, до неї дійде). Але добре, що хоч я зобразила пасивність і скореність долі, дякувати Богу.— Бо одним якимось моїм «потрібним» поглядом чи жестом я могла запросто поруйнувати життя Х'ялмара, Іллі, його дружини й сина. Але не своє. Бо моє життя вже або зруйноване і так, або складається з самих лише руйнувань. За дивною, потворною, кровожерною іронією я можу створювати, лише руйнуючи. Чому ж воно так? Я як монітор природи.
Десь за півдня до їхньої пофарбованої в чутливо-трагічні кольори вечері в темному ресторані з якоюсь моторошною психоделічною музикою Марла отримала повідомлення від Іллі:
« Ot menya nichego ne ostsnetsya? Krome pustoty? Ya ne smogu bez tebya? A ty kak veter^) Ostalos’sovsem nemnogo do bezumiya. »
Марла тоді настрочила йому відповідь, що на зразок:
«Так, я знаю, що таке грані і що значить стояти на них. На жаль, за іронією саме цей стан утримує мене живою. Якщо треба із грані зійти, все відбувається саме по собі. Радикальність, як правило, не знадобляється».
На лінії були проблеми. Повідомлення не відіслалося. Марла вирішила не наполягати на своїй спробі.
А потім була та вечеря.
Таке собі коло. Півшоста ранку, я ніяк не вляжуся спати, витріщаюся на себе в дзеркало і говорю зі своїми очима. Ілля щойно сказав, що ми більше ніколи не побачимося, але продовжує писати, що кохає і здихає. Здихає і кохає. А він таки і справді найсильніший. Вчасно все зупинив. Вирвав із м'ясом. Провів стрімкий аборт і сказав був:
— Можеш поставити собі чергову галочку.
А на біса їй та галочка? Часи математичної юності, коли кількість бойфрендів ділилася на кількість днів тижня і множилася на частоту Марлиних оргазмів, здавалося, минули. Здавалося, з'явилося Постійне.
— А хто такий Х'ялмар? — задав риторичне питання Ілля.
— Ну, от він і є той самий «науковий співробітник», про якого я тобі писала…
— Угу… Знаєш, Марло, ти дуже талановита дівчинка. Ти саме така, як я тебе уявляв із тієї першої миті, коли в Артана з кейсу випала твоя фотка. У мене є вагон грошей, які б я міг запросто класти у тебе. Але я тебе дещо спитав тоді. і ти мені збрехала.
?
— Я спитав тебе, яким чином ти опинилася в Індонезії. Ти ще щось городила про якісь офіси ОБСЄ чи щось таке…
— Нічого я тобі не брехала! Що хотів собі, те й чув. Тим більше, ту версію з ОБСЄ ти сам мені й підсунув. Залишалося тільки угукнути… — Попри своє «праведне» обурення, Марла таки встигала зметикувати, що ОБСЄ, хоч ти трісни, а до Південно-Східної Азії жодного стосунку не має. Відтак Марла десь мить із сумом думала, що провтикала свій черговий Великий Шанс, але одразу втішила себе думкою, що, по-перше, цього разу ставки були більшими, ніж коли-небудь раніше, і це вже добрий знак арифметичної прогресії, а по-друге, в Іллі її приваблювали далеко не гроші і не казкові можливості, які він міг би дати.
— Пес його знає, що це було. Чи що це є.
Марлі навіть не хотілося його трахнути. (Іллі також. інакше до такої пишної екзальтації справа б не дійшла). Це було якесь тягуче каламутне почуття, що не спускалося тілом нижче грудини, що росло мацаками із центру грудної клітки і, можливо, допомагало Марлі контролювати її польоти уві сні. їдучи в таксі й усвідомлюючи, що до їхньої кінцевої, вирішальної, катарсичної розлуки залишається якихось десять-дванадцять хвилин, Марла сказала, повернувшись у темряві до Іллі:
— Це як смерть.
І вона взяла його за руку. Заходилася гладити його пальці, і в тих пестощах було більше від утішання одного важкопораненого іншим, аніж від останніх любощів двох нездійснених коханців.
— Таке відчуття, що я роблю це в тисяча сто двадцять перший раз… — сказала Марла. Ілля наблизив своє обличчя до Марлиного волосся і ледь чутно до нього торкнувся. Марла поцілувала хлопця у скроню. Потім він знову втупився в дорогу, не звертаючи на Марлу жодної уваги, не відповідаючи на її запитання, а лише час від часу витираючи з очей щось, що зблискувало жовтим у світлі вуличних ліхтарів.
— Виходить, що не буде в нас попсової сцени в аеропорту зі слізьми і дрижанням у голосі на слові «Прощай…»? — (Марла потай, та й не зовсім потай і так уже розтирала по писку сльози).
— Ні, не буде…
Він просто боявся. і це був найвиправданіший і найрозумніший страх з усіх, що Марлі доводилося бачити. Вона знала, як невідворотно люди потрапляли від неї в залежність (власне, потрапляли в залежність від частин самих себе, спроектованих на Марлу) і не зовсім охоче тому протистояла. Точніше, не протистояла тому ніколи. Бо попервах вона й сама здатна була трохи заражатися їх обсесією, і використовувала цю хворобу вельми продуктивно, клепаючи пісні й тексти незгірш цілого цеху заповзятих ковалів. Згодом все уповільнювалося, набувало реальних (таких, що доступні сприйняттю більшості) кольорів, перетравлювалося, набридало, починало дратувати і з огидою та розкаянням викида-86 лося на смітник «колишніх стосунків». По-іншому все було тільки із Х'ялмаром. Він не набридав. По-іншому все було і з Іллею -через усю контроверсійність ситуації (національність, соціальний, фінансовий і сімейний статус ЯВНО не Марлиної референції)
5 вона навіть не могла її жодним чином охарактеризувати, ч
Тому воно й на краще, що все залишилося в зародку.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24
— Тільки давайте до нього довго-довго йти по вулиці!
— Прости, не понял?
— А… Говорю, давайте останемся на улице. Подольше останемся.
— Ну, пошли пешком. Конечно.
Холодна мжичка видавалася Марлі доречною і рятівною — за інших обставин її би трусило і гнало у перше-ліпше тепле місце. Цього разу все було по-іншому. Сама система виміру температури Марлиного тіла сповзла кудись на бік. Біля банкомату на порозі якогось великого банку, схилившись на свої гігантські клунки, спала бабця у квітчастій хустці. (Наступного дня, знайшовши нарешті місце, де вони покинули машину, Марла з Іллею застали ту ж бабусю в тій же позиції. і тільки невеличка зміна її дислокації на порозі (0,5 м зміщення) свідчила про те, що бабця жила своє таємниче життя).
Вийшовши відтак на Велику Васильківську й уздрівши вдалині світла готелю «Прем'єр Палац», Марла пригадала жлобську історію, розказану про цей заклад Х'ялмаром. У чому там полягала інтрига, з'ясувати їй зараз не вдавалося, але те, що із Х'ялмаром якісь недолугі тамтешні адміністратори поводилися, як із маленьким пивом (навіть коли Х'ялмар був там на якійсь конференції і навіть коли начепив краватку), вона пам'ятала достеменно і швиденько все переповіла приятелям.
— Ну что, Денис, пойдем куражиться в этот их «Премьер палац»? Такие три лабуха в капюшонах…
— Можно й пойти.
— Да, й заказать крупье в номер. Рулетка в пент-хаузе.
— Я бы пошла только ради выражения лиц этих несчастных администраторов. Бедненькие… наверно, от удивления у них бы лопнули глаза. И кожа на лбу треснула бы. От непонимания происходящего.
Але вони не пішли до того готелю. Чи то ліньки було підійматися вгору по вулиці, чи просто ідея такого відриву втратила свою привабливість одразу ж після того, як була висловленою, але трійця продовжила свою нетверезу ходу в бік Майдану Незалежності. Чи то пак, Майдану Незаможності, як колись обізвав його Х'ялмар.
— Хорошее казино, — сказав Ылля, коли вони дісталися будинку з червоноламповим словом «Казино», — здесь, когда все деньги проигрываешь, тебе вызывают такси и не берут с тебя ничего за выпивку, а на следующий день присылают к тебе домой крупье, чтобы уговорить прийти сюда еще раз и оставить здесь еще немного денег. Вон та баба — она крупье — белая, с большой жопой. Вот она к нам и приходила.
Пізніше Марла взнає, що ту саму бабу-круп'є приятель Іллі натхненно трахав просто на підвіконні в кухні Іллєвого помешкання на Оболоні, і що сумочка й босоніжок баби-круп'є падали при тому на землю з третього поверху. Літні оргії були страшними, літні витрачені гроші — незліченними, літні київські дівчата — найкрасивішими і найдоступнішими.
Але тепер була зима. і пост-абсентове казино.
О цій порі — 4.00 ранку — вони були єдиними відвідувачами. Круп'є і бармени сонно блимали червоними очима і шморгали червоними носами.
— Делайте ваши ставки, — прогундосив круп'є.
Ілля висипав перед себе купу різнокольорових фішечок, частину яких пересунув Марлі.
— Давайте все на ноль! — Марла віддала пригоршню фішок круп'є.
— Поставить на зеро? — перепитав він.
— Ага. На з-е-р-о.
Випало 26. Марлі, певно, жодного разу не пощастило, а от Ілля вигравав цілком стабільно. Коли сума виграшів сягнула двох тисяч гривень і дві останні спроби скінчилися повною невдачею, він сказав:
— А теперь йдем играть в «Вlасk jасk».
— Я не умею.
— Й я не умею.
— А там уметь нечего, я все обьясню.
Марлі вже все це встигло набриднути. Вона шпурляла фішки куди завгодно, часто змушуючи круп'є лазити за ними під стіл. Кожну стогривневу фішку вона відкладала в бік, запитавши перед тим в Sллі:
— А можно я буду банком «Финансы й кредит»?
— Можно.
«Блек Джек» не був таким успішним, як рулетка, але завдяки настирному Марлиному скавулінню «Давайте уйдем й будем счастливы!» їм вдалося не програти більшу частину грошей. Пізніше Ілля розповідав Марлі:
— В один момент я подумал: если у нее — у тебя, то есть — сейчас окажется больше, чем у крупье, что-то у нас действительно может получиться. Что ж, тебе выпал «Блэк Джек». Еще и одной масти. Бубновый…
Марла не знала, що саме має тепер у них вийти. Мав Ілля на увазі їх відео (вирішено було знімати кліп на спільну пісню) чи їх стосунки, Марла вже точно не знала, бо тієї ж ночі він прислав їй повідомлення з отаким текстом: «…Марла, если я сам не потерял твой телефон, — (вона віддавала його Іллі на збереження під час їх походеньок) — хочу сказать тебе: я люблю тебя:(…»
В Іллі була дев'ятнадцятирічна дружина і трирічний син.
So you wannа be a rap super-star? A khuy tam
Історія Марлиних зйомок виявилася не такою вже й простою. Варто пригадати, що спершу Ілля готував для неї роль цілком природну — Марла мала зіграти дівчинку — майже підлітка, таку собі Лоліту, що майже переросла всі дитячі неврози і тепер з легкістю бавилася в дорослі забавки, довго не роздумуючи, на чому би то відірватися: на зброї чи на кокаїні. Внаслідок страшної підстави падлюки-роботодавця дівчинка мала ледь не застрелити свого ж рідного коханця (Іллю), але вчасно мусила зорієнтуватися, побігти до коханого вибачатися і ненароком потрапити під бандитську кулю ще одного з найманих робітників падлюки-товстого-і-слинявого боса. Вмираючи, дівчинка плаче і шепоче коханцеві слова вибачення. Він гладить її волосся, цілує тьмяніючі очі і. звісно, запевняє, що все буде в поряді. Але ж чорта зо два: нічого не в поряді. Бо бюджет кліпу роззявився аж на 44 тис. умовних одиниць, і практичний Ілля вирішив ті гроші ліпше витратити на два відео замість одного.
Тож і сценарій було перероблено. Тепер це вже було не культове європейське кіно, а радше, американська крістмас-сторі зі слинявим геппі-ендом. Молода й успішна родина, знову ж таки, вибачте, якихось дурнуватих кілерів чи спецназівців — тато, мама і дитина (мала ще не в ділі, дякувати Богу) — не може дати собі ради, чого ж їх так не пре життя сімейне. Ніхто ні з ким не бавиться, дитина не годована (сама в холодильник ходить), корова не доєна (немає в них корови, як видно), жінка не трахана (бо стерва й кар'єристка і голова її завжди болить після важкого робочого дня). Біда та й годі, одне слово. Аж тут одного вечора і татка, і мамцю (кожного окремо) викликають на «спєцзаданіє». Страшна таємничість, страшні машини і страшні комп'ютери. Страшні черевики і страшні рукавиці зі страшними пістолетами без глушаків. із дико серйозними пиками молодята вирушають, що називається, в ніч. їдуть-біжать-крадуться, згідно із вказівками радіопередавача (він же мобільний телефон, напевно), опиняючись у тому ж самому приміщенні біля тієї ж кімнати, але з інших боків. Вибивають ногами двері і ціляться, ясна річ, кожен у свого благовірного. На однаковій дистанції від татка й мами сидить доця, по трікстерському підморгуючи й промовляючи тим самим «таємничим голосом», що викликав на спецзавдання, слова привітань із чиїмсь там Днем народження. Потім у пориві щирого покаяння батьки обіймаються і випускають із рук пістолети, а дитинка, ну вже зовсім якось інфернальне, гасить свічки в останній сцені.
Одне слово, це була не Марлина роль.
— А ким ти будеш? Малою? — спитала Марлина сестра.
— Нє-а. В тому-то й справа. Маю бути тою тьотькою.
— Не вийде з тебе тьотьки.
— Це ж чому не вийде?!
— Не ображайся, але немає на тобі гордої печаті материнства. 1 геть усі, окрім самої Марли та відчайдушного Іллі, були глибоко переконані в тому, що роль стерви-кар'єристки не для Марли.
— Хто, Марла?! З її наркоманськими тінями під очима? Та не сміши мене! — пхикнула стилістка Соня.
— Ну от бачиш, — зітхала Марла, коли їй все це Ілля переповідав, — все проти нас. Проти мене тобто.
— Та пішли вони всі в сраку! — запевняв Ілля, — це я плачу всім гроші, тож я й акторів вибираю. Мама-лоліта — це ж фішка!
Але фішки цієї, окрім самого Іллі, щось ніхто так і не викупив. Проти Марли повстала всі знімальна група вкупі зі стадом стило-візажистів, кастинг-директорами, асистентами асистентів і водіями авто, що мали позичатися на зйомки. Один тільки режисер, переглянувши панкушні відео Марлиного гурту «Пухнасті Насті», погодився, що дівчинка таки вельми фактурна й талановита, і що буде вона перфектно виглядати в кадрі. Тільки от у кадрі іншого відео.
Тож на цей сімейний Різдвяний трилер вибрали дівчину а-ля «Я — Матриця. Ви що, це кіно не дивилися?!» Така собі Трініті з подовженим чорним волоссям і знеособленим обличчям. Те, що треба, одне слово. Марла, наминаючи привезені від бабці пиріжки, і сама погоджувалася:
— Ну, те, що треба. Тільки як же все-таки їм вдалося збити з
курсу непохитного Іллю?
— Сказали, що навмисне знімуть погане відео, якщо він залишить тебе. Що вони ні за що не відповідають, — без зайвих утішальних інтонацій повідав Артан. — А що? Знаєш, як їм страшно? Особливо какалися ті чуваки, чия машина: «Слиш, братан, а ана точна вадіть умєєт?! Ана нам тачьку не грохнєт?» і потім би почалося: будь-яка поломка камери, розбита лампа чи запізнення когось зі знімальної групи — все було би через тебе.
— Ги-ги, — відказала Марла.
— А так, — провадив Артан, — воно навіть і краще. Тепер Ілля хоче відео на спільну пісню робити. Тобто, в кліпі через слеш фігуруватиме назва «Пухнасті Насті».
— Та ну? А хто до слешу, хто після? — зубоскалила Марла.
— Та яка нам, нафіг, різниця.
— і то правда. Головне, щоби зброя не поіржавіла.
І вона не поіржавіла. Марла швиденько наквецяла переклад однієї зі своїх пісень, Ілля, котрий спершу хотів записувати щось не надто переконливе, зі своїх «старих запасів», дав себе швидко переконати і так само швидко заспівав те, що йому втулила Марла. В сумі вийшло все не так уже й погано.
Зйомки проводилися в одному із клубів, хоч як дивно, із доволі не гидкими, як на київський клуб, бебехами. Вони ж дизайн. Часу було мало: під вечір відкривалося казино, тож на той момент треба вже було забратися.
Пригнали сто чоловік масовки. Все кричало, не встигало, нервувалося. В усьому клубі спокійними були лише дві особи — Ілля і Марла. Та ще охоронці, в яких, за відсутності необхідних механізмів, усі психічні реакції, за винятком запрограмованого «Дєвушка, тут сідєть нєльзя», є просто неможливими.
Game over. Gameouver?
Маленький хлопчик бреде глибочезними сніговими заметами, вгрузаючи в них ледве не по пояс. Час від часу він озирається на похмурі будівлі спального району — йому треба відійти від них якомога далі. Подолавши достатньо велику відстань, хлопчик на мить завмирає і, востаннє озирнувшись на свій район, щосили волає у снігову пустку: «Хуй! Хуй! Ху-у-уй!» Там, у тих мертвотно-сірих коробках залишилися сидіти у затишку їх міщанської кухні батьки хлопчика — люди, що забороняли йому матюкатися…
— М-да, витіснені бажання — страшна річ. Але ще страшніші бажання, які ніяким дивом не витісниш, не викорениш і не викорчуєш. і страшні ті люди, що не здатні бажанням опиратися. Такі, як я. і прекрасні ті люди, що можуть ще в зародку катастрофи сказати всім параноїдальним потягам і отруйним стосункам «Ні, мать вашу!» Такі, як Ілля. Він, звісно, не матюкався, як тоді, в дитинстві, коли йшов тим зимовим пустирем. (До речі, епізодом із тим Сніговим одкровенням варто почати кінострічку. Якщо, звісно, до неї дійде). Але добре, що хоч я зобразила пасивність і скореність долі, дякувати Богу.— Бо одним якимось моїм «потрібним» поглядом чи жестом я могла запросто поруйнувати життя Х'ялмара, Іллі, його дружини й сина. Але не своє. Бо моє життя вже або зруйноване і так, або складається з самих лише руйнувань. За дивною, потворною, кровожерною іронією я можу створювати, лише руйнуючи. Чому ж воно так? Я як монітор природи.
Десь за півдня до їхньої пофарбованої в чутливо-трагічні кольори вечері в темному ресторані з якоюсь моторошною психоделічною музикою Марла отримала повідомлення від Іллі:
« Ot menya nichego ne ostsnetsya? Krome pustoty? Ya ne smogu bez tebya? A ty kak veter^) Ostalos’sovsem nemnogo do bezumiya. »
Марла тоді настрочила йому відповідь, що на зразок:
«Так, я знаю, що таке грані і що значить стояти на них. На жаль, за іронією саме цей стан утримує мене живою. Якщо треба із грані зійти, все відбувається саме по собі. Радикальність, як правило, не знадобляється».
На лінії були проблеми. Повідомлення не відіслалося. Марла вирішила не наполягати на своїй спробі.
А потім була та вечеря.
Таке собі коло. Півшоста ранку, я ніяк не вляжуся спати, витріщаюся на себе в дзеркало і говорю зі своїми очима. Ілля щойно сказав, що ми більше ніколи не побачимося, але продовжує писати, що кохає і здихає. Здихає і кохає. А він таки і справді найсильніший. Вчасно все зупинив. Вирвав із м'ясом. Провів стрімкий аборт і сказав був:
— Можеш поставити собі чергову галочку.
А на біса їй та галочка? Часи математичної юності, коли кількість бойфрендів ділилася на кількість днів тижня і множилася на частоту Марлиних оргазмів, здавалося, минули. Здавалося, з'явилося Постійне.
— А хто такий Х'ялмар? — задав риторичне питання Ілля.
— Ну, от він і є той самий «науковий співробітник», про якого я тобі писала…
— Угу… Знаєш, Марло, ти дуже талановита дівчинка. Ти саме така, як я тебе уявляв із тієї першої миті, коли в Артана з кейсу випала твоя фотка. У мене є вагон грошей, які б я міг запросто класти у тебе. Але я тебе дещо спитав тоді. і ти мені збрехала.
?
— Я спитав тебе, яким чином ти опинилася в Індонезії. Ти ще щось городила про якісь офіси ОБСЄ чи щось таке…
— Нічого я тобі не брехала! Що хотів собі, те й чув. Тим більше, ту версію з ОБСЄ ти сам мені й підсунув. Залишалося тільки угукнути… — Попри своє «праведне» обурення, Марла таки встигала зметикувати, що ОБСЄ, хоч ти трісни, а до Південно-Східної Азії жодного стосунку не має. Відтак Марла десь мить із сумом думала, що провтикала свій черговий Великий Шанс, але одразу втішила себе думкою, що, по-перше, цього разу ставки були більшими, ніж коли-небудь раніше, і це вже добрий знак арифметичної прогресії, а по-друге, в Іллі її приваблювали далеко не гроші і не казкові можливості, які він міг би дати.
— Пес його знає, що це було. Чи що це є.
Марлі навіть не хотілося його трахнути. (Іллі також. інакше до такої пишної екзальтації справа б не дійшла). Це було якесь тягуче каламутне почуття, що не спускалося тілом нижче грудини, що росло мацаками із центру грудної клітки і, можливо, допомагало Марлі контролювати її польоти уві сні. їдучи в таксі й усвідомлюючи, що до їхньої кінцевої, вирішальної, катарсичної розлуки залишається якихось десять-дванадцять хвилин, Марла сказала, повернувшись у темряві до Іллі:
— Це як смерть.
І вона взяла його за руку. Заходилася гладити його пальці, і в тих пестощах було більше від утішання одного важкопораненого іншим, аніж від останніх любощів двох нездійснених коханців.
— Таке відчуття, що я роблю це в тисяча сто двадцять перший раз… — сказала Марла. Ілля наблизив своє обличчя до Марлиного волосся і ледь чутно до нього торкнувся. Марла поцілувала хлопця у скроню. Потім він знову втупився в дорогу, не звертаючи на Марлу жодної уваги, не відповідаючи на її запитання, а лише час від часу витираючи з очей щось, що зблискувало жовтим у світлі вуличних ліхтарів.
— Виходить, що не буде в нас попсової сцени в аеропорту зі слізьми і дрижанням у голосі на слові «Прощай…»? — (Марла потай, та й не зовсім потай і так уже розтирала по писку сльози).
— Ні, не буде…
Він просто боявся. і це був найвиправданіший і найрозумніший страх з усіх, що Марлі доводилося бачити. Вона знала, як невідворотно люди потрапляли від неї в залежність (власне, потрапляли в залежність від частин самих себе, спроектованих на Марлу) і не зовсім охоче тому протистояла. Точніше, не протистояла тому ніколи. Бо попервах вона й сама здатна була трохи заражатися їх обсесією, і використовувала цю хворобу вельми продуктивно, клепаючи пісні й тексти незгірш цілого цеху заповзятих ковалів. Згодом все уповільнювалося, набувало реальних (таких, що доступні сприйняттю більшості) кольорів, перетравлювалося, набридало, починало дратувати і з огидою та розкаянням викида-86 лося на смітник «колишніх стосунків». По-іншому все було тільки із Х'ялмаром. Він не набридав. По-іншому все було і з Іллею -через усю контроверсійність ситуації (національність, соціальний, фінансовий і сімейний статус ЯВНО не Марлиної референції)
5 вона навіть не могла її жодним чином охарактеризувати, ч
Тому воно й на краще, що все залишилося в зародку.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24