6. Питання №1.
От сиджу тепер із закривавленим ротом і думаю: «Ну та й нашо я їла того пса?»
7. Макан-макан.
Тепер Марла вже зосереджено чистила салак. Його луската зміїна шкірка потрапляла під нігті і дряпала пальці, але в тому було повно чуттєвості і швидкоплинної краси. Відламавши частинку фрукта, Марла провела по ній язиком.
На смак, як шкіра Х'ялмара. Допоки не відкусиш. — Марла обережно стиснула зубами тверду пульпу. — Потиснеш трохи сильніше, і трісне…
Марла вчилася їсти. Тобто, перевчалася їсти. Тепер вона мала робити це з більшим усвідомленням. Звісно, можна їй було закинути дешевеньке захоплення квазіяпонськими практиками чи й звичайну булімію, але Марла знала, що робить.
— Я просто позбавляюся екстремумів, — сказала вона куткові білої кімнати №8 — тому самому куткові, в який іще хвилину тому відчайдушно намагалася втиснутись у нападі безвиході. Спершу вона довела себе до максимальної самовідрази спогадами про прийоми їжі.
— Перетворилася на жалюгідну невротичку. Чи неврастенічку. Чи істеричку. Чи пес його там зна на кого — в морзі б розібрались. Всенькі дні мені минали в очікуванні обіду-підвечірка-вечері, а відтак чекалося на прихід ранку, щоби тільки знову напхатися, чим тільки можна. До сраки мені, як я виглядаю і скільки складок вже на животі — все одно за місяць-два як рукою зніме. Та й до сраки було би, якби й не зняло. Не. Ну ви просто подивіться, як ця псіхічєская (тобто я) шарила крадькома по баняках, глитаючи виловлені звідти шматки м'яса! Бе!!! Як озиралася, мов злодій, чи не бачить хто із кімнати, як вона тут жадно пиздить їдло!
Марла гірко плакала. Вона спочатку вирішила більше ніколи не їсти, а тільки пити. Так би вона колись умліла з голо-
ду чи й дістала би виразку шлунку, а зате покарала би себе за тілесні бажання.
— Що менше маєш бажань, то більше ти щасливіший. Всі нещастя приходять через те, що існують бажання. Не пам'ятаю, хто так вважав, але, кажись, так воно і є. От, приміром, їдло. Коли тобі хочеться їсти (а особливо чогось такого, що в тебе немає), ти страждаєш. А не хтілося би взагалі — то ти б і не знав, що існує схожа насолода. Подумати тільки, скільки часу ми втрачаємо на марнотне поїдання просто смачних чи, ще страшніше, естетично привабливих речей! Ну чому приводом для того, щоби провести час із тим, хто тобі подобається, чи з тим, із ким маєш — справи, має обов'язково бути вечеря чи обід? Все, Господи, не буду більше їсти. Живи мене духом, будь ласка.
Відтак Марла збагнула, що такі думки — звичайнісіньке, знову ж таки, саможаління, навіть добряче не примасковане.
— Я вже нічого не розумію. Ну які зі всіх рішень мої, а які — його? Мого вічного довідника до сліз і шмарків, Анімуса хрінового? За-ма-хав. Нам же, придурок, кооперуватися треба, а ми ввесь час лише боремося один з одним. Може, типу «піс» і спільні діти? Волохатенькі такі, чорні. Будеш глядіти їх у нашому замку родовому, нами ж попередньо розваленому… Га?
І Марла вже вирішила попуститися і їсти рівно стільки, щоб не захаращувався простір, передбачений для інших сторін життя.
— А таки шкода, що немає тут чорного хліба. Так би жила собі на хлібі й воді та пишалася собою невимовне…
Марла загорнула луску й кісточку салака у серветку і понесла викидати в туалет.
8. Мескіпун і Чуача.
Перед тим, як збираєшся поїхати до якоїсь омріяної країни, спершу треба отримати свою омріяну візу. Саме з цією священною місією Марла з Х'ялмаром днів зо п'ять планували стирчати у Джакарті — місці, якщо й якихось мрій, то явно тих, що не збулися.
— Тут за п'ять хвилин пішої прогулянки дістаєш рак легень, — прохрипіла Марла, натягуючи горло футболки собі на носа.
— Угу, — погодився Х'ялмар, — диви, який смог…
— Сіній туман, бляха, серпанок романтичний! Я вже й забула, який той кисень на смак!
— Який — «той»?
— Той! Кисень вульгаріс, ідіот! Давай забиратися звідси! Таксі, курча мама!
Таксі з життєво необхідним АС — кондиціонером повітря — також вартувало свого ґрейцера. По-перше, в тому самому АС, мабуть, задіювали якийсь підозрілий газ, бо відразу, сівши до салону, пасажир відчував дивну вайлуватість і сонливість — навіть язиком поворушити ліньки. Таксист тим часом, щоб не нудьгувати в нескінченних «пробках», завзято намотує кола довкола якої-небудь клумби, радісно глипаючи на лічильник, подібний скоріше до автомата «джек пот», ніж до мірила відстаней і цін.
Столицю Iндонезії Марла зненавиділа ледь не на десятій хвилині свого в ній перебування.
— А-а-а!!! Ти бачив це?! Там же до хмарочоса приліпили фасад готичного собору! Кажись, навіть Нотр Дам хотіли здерти! А назвали як! «Ва Уіпсі»! Ой Боже, постмодерн, тримайте мене за ноги!…
— М-да, кічувата місцинка…
— Та це капут яка! Брудота, бридота і несмак! Ну, але то таке — як знайдемо тут хоча би щось хороше — вкушу тебе за ніс…
Наразі, просто щоби дістатися із помешкання Карен та Патріка — їхніх новоспечених канадських приятелів — до центру міста, а потім назад, треба було прожити в таксі ледь не цілий день. Насторожувало тут те, що Карен із Патріком самі «жили в центрі», а центру як такого в Джакарти не було. Як не було й душі. Хоча її пошуками Марла не особливо й цікавилася. Вона походила туди-сюди так званим Старим Містом, поряд із яким найзанюханіший районний центр України виглядав би просто Прагою, подихала випарами людських нечистот і автомобільних вихлопів, посумувала над річечкою, в якій текла істинно молочна від усього лайна, що текло разом з нею, вода, і, на грані істерики, затуляючи носа, рота й очі всім, чим тільки можна було, Марла дійшла до сараєподібного приміщення пошти, звідкіля послала барвисті листівки дідові й бабі. «Я не можу звикнути до слуг…» — такою була квінтесенція її послання. Чомусь їй видавалося це дивним: «Слуги? За кордоном? В українця?…» А не навпаки.
Втім, вони обоє — Марла і Х'ялмар — погоджувалися, що без слуг життя куди вільніше і приватніше. Не почуваєшся винним у вмиканні «Cartoon Network», коли за статусом маєш дивитися лише СМН (Марла), чи розкиданні презервативів по підлозі (Х'ялмар). Зрештою, навіть самі канадські дипломати, в чиїй тимчасовій власності був цей чудернацький лайф-стайл, не могли адекватно сприймати улесливі посмішки служниці і гіпертрофовано солодке, з дрижанням у голосі звертання «Мадам» до Карен чи сторазове перепитування «Хочете їсти?» Патріка. Але, врешті-решт, усі погоджувалися, що хоч готувати їдло собі самому весело й цікаво, прибирати і прати — зайняття куди нудніші й прозаїчніші, тож нехай краще хтось це робить за гроші.
—
— О, а ти ким хочеш бути, — питала Марла у Х'ялмара, чіпляючись ззаду йому за шию й волочачи ногами по землі, — Чукупом чи Мескіпуном?
— Гм… «Чукуп» — це «досить», «мескіпун» — це «навіть якщо»… Певно, буду Мескіпуном.
— А. Ну тоді я — Чуача.
— Це що, weaser?
— Ага.
— Чудова парочка — Even Though і Weaser.
— Отак вони і вмерли.
— Чого це вони вмерли?
— Бо страшно стало Чуачі одного разу. Дядьки з автоматами стоять на виході з торговельних центрів, покупців фалічними символами на наявність вибухівки штирять… О, а якби і справді штирили? Уявляєш — така кривава оргія…
— Боже, ти про шо? — Х'ялмар помацав Марлиного лоба.
— А прикинь, у мене внатурі параноя почнеться тут? Вилизані, бляха, котеджики посольські, басейничок голубесенький, не дай Боже, заглибокий щоб не був, охорона по чотирьох кутках у будах сидить, та ще й ввесь час довкола ходять. Тут і не закричиш нормально під час оргазму — подумають, що терористи нападають, щоб їм скиснути. — Марла похмуро кивнула охоронцям на вході до їх тимчасової «резиденції» і, міцніше вхопивши Х'ялмара за руку, почвалала до будинку номер 17, що, в принципі, абсолютно не відрізнявся ні від номера 18, ні від 23, ані від 5 чи 9. Вона підозрювала, що меблі в усіх тих вишикуваних в каре будинках також були однаковісінькими. Бездушні гарнітури, копія копії якогось там минулого століття, темне дерево і жовте золото, геморойна м'якість оббивок і всюдисущий колір цнотливо вицвілої старості, за яку відвалено здоровенну купу нічийних грошей.
— Бее… — сказали один одному Марла і Х'ялмар.
— Не думаю, що Карен і Пат страшенно зраділи цьому вмеблюванню, — припустив Х'ялмар.
— Ага. Такі меблі би моя мама хіба що на розпродажі купила. Щоб перед сусідами не соромно було. — Марла пошурґала дубовим кріслом по підлозі. — А чи й дубове воно?
— Ти будеш сміятися, але, коли ми жили в Штатах, мої батьки купили саме такі меблі. Я зненавидів і Штати, і меблі, дістав герпес на всю пику від тих нервів, і, врешті-решт, ми повернулися до Європи.
— Амінь, — сказала Марла.
— Амінь. — Х'ялмар поцілував її в чоло.
9. Не сни і не тигри.

(Не Борхес)
Наступного ранку Марла знову (вже третій день поспіль) прокинулася з головним болем. Він пульсував десь у лобній частині мозку, час від часу посмикуючи за очі. Рухайся не рухайся — однаково тебе наче тягне за голову на глибочезне дно. Марла намагалася знову заснути.
— Заснути назад… — Вона міцніше притислася до Х'ялмара і, трохи покусавши його за волосся, занурилася в продовження свого сну. Цього разу їй тут пропонувалося одруження вже не з колишнім нареченим, а хоча б із його друзями. Довкола було темно, всі були вбрані у собачі шкури і їздили на санчатах, запряжених, здається, тими ж собаками. Марла була важкою і пасивною, одруження було їй огидним, але байдужим, і єдина думка, що була із ним пов'язана, це «Тільки не треба сексу». Звідкись здаля на неї напливало ім'я Х'ялмара, наганяючи каламутної тривоги. За якийсь час один приятель її колишнього нареченого змінився іншим — із жорстким волоссям і гострими зубами. Напівгола Марла лежала на кам'яній подобі столу, ледь прикрита рябою собачою шкірою, її можливий чоловік відхилив край задубілого хутра і міцно-міцно втиснув колючу голову Марлі у груди.
— Ау! — Марла віддерла його від себе і прокинулася. — Дивно, — сказала вона Х'ялмару. — Моє почуття до тебе таке сильне, що аж вламується до мене у сни. Я не можу одружитися чи кохатися із жодним іншим чоловіком, тому що завжди приходить згадка про тебе. Вона — як той місток, що з'єднує мій сон і яву. Вона — єдина незмінна частина мого існування по обидва боки. Бо всі інші завжди схожі уночі на свою протилежність…
— Нічого тут немає дивного, — пробурмотів Х'ялмар, обіймаючи Марлу, — мої емоції завжди приходять до мене у сни.
— Ну ти й придурок. Це не емоції, а почуття. Почуття завжди старіші й нудніші за емоції. Тому я й дивуюся, як вони можуть бути такими могутніми і гострими, щоб пробивати задубілу кригу мого сну.
— Ходімо вниз. Сніданок вже чекає. Чи, може, ти хочеш, щоб я почав снідати тобою? — Х'ялмар пройшовся губами до Марлиного живота. — Як ти думаєш: оральний секс допомагає позбутися головного болю?
— Не знаю… — промуркотіла Марла, — може, проти болю й не допомагає, але світ покращує — це вже точно.
— Мудра відповідь.:.
Трохи згодом вони спустилися до вітальні. Служниця вже накрила на стіл і досмажувала на кухні тости. Марла видряпала з пакуночка пігулку аскофену і запила її кавою.
— От тобі й добрий ранок, — посмішка до Х'ялмара.
— І не пили ж нічого проти ніч…
— А що — так само болить і з похмІлля?
— В тебе що, похмІлля ніколи не було?
— Нє-а.
— А, приходить із віком. Я колись теж був доволі стійким.
— Гм, а на що схоже похмІлля?
— Це так, ніби дві мавпи кидають тобі в голову камінням. Чи наче сусідський пес із пронизливим дзявкотом роздирає твої мізки.
— А, зрозуміла. Це справді інше. Тут просто ніби тобі вкручують і викручують лампочку у черепній коробці. Дуже методичні рухи.
Знадвору долинали уривки жіночої істеричної декламації з мегафону.
— Здається, демонстрація… — Х'ялмар відставив своє горнятко кави.
— Ну то й що? — знизала плечима Марла, — демонстрація то демонстрація. Сидимо тут собі, снідаємо, як аристократи перед Буржуазною революцією… Може, й недаремно в мене голова болить — гільйотину чує…
— О, а я вже чую, як іде поліція, — Х'ялмар намастив тост пальмовим маслом, — зараз почнуть стріляти.
До вітальні зайшла ібу Дере, служниця.
— Там пожежа, — весело оголосила вона.
— А, так то не демонстрація?
— Ні. Бо я спочатку думала, що то знову бомба вибухнула. Да-рам! Як на Балі. Чи — дарам! — як у готелі «Марріотт». У нас тут часто бомби.
— Це вже точно. Весело страшенно. — За великим рахунком, Марлі дійсно було весело. Бо було байдуже, загинуть вони завтра від рук терористів чи помруть через тридцять років від раку легенів. Головне — не сильно долучатися до того самим. Вона ніколи б не поперлася у якості людського щита в гарячу точку де-небудь в Аче чи на Тіморі.
— По-моєму, це тупо. Якого рожна намагатися викупити своїм життям усі гріхи світу, якщо один хлопець 2000 років тому й так уже зробив це крутіше за всіх? Невже та нещасна канадська дівчинка після трейнінгу з уникнення конфліктів і приймання колективних рішень думає, що вона чимось прислужиться в зоні війни? Ну скажіть мені, люди, на бога вона там здалася?
— Такі організації, як у неї, посилають людей, що залишатимуться з сім'ями, які перебувають під загрозою агресії з боку солдатів.
— Ага, і солдат, що хоче зґвалтувати жінку чи просто для розваги перестріляти дітей, побачивши білу дєвочку в окулярах, потече слізьми розкаяння і поросте ромашками? Та срав він на всі корпуси миру разом взяті!
— Це не Корпус Миру…
— А яка йому різниця, який це корпус, курча мать? Скільки ще, цікаво, одні білошкірі дурні хворітимуть на манію величі, підкидаючи білошкіре м'ясо до чорношкірого чи жовтошкірого, просто заради додавання спецій?
— Ідея в тому, щоби привернути увагу медій…
— Средіа! Ти багато чув новин про білих і пухнастих камікадзе в сраках світу? Ага… Та ніякий психічно здоровий журналіст туди за власним бажанням не попреться. Цікаво, яким нестерпним має бути життя цих добровольців, щоби змусити їх стати добровольцями…
— Не знаю… Наразі в Аче не пускають ні журналістів, ні дипломатів. Тож і Рейчел, об'єкт наших із тобою переживань, сподіваюся, туди не потрапить.
Сніданок закінчився. Марла ніяк не могла сісти за статтю про Джакарту — все написане видавалося їй стовідсотковим лайном, до того ж, стилістично неграмотним. Вона блукала домом, сходячи із другого поверху на перший, притуляючись головою то до східних стін, то до західних. Відтак вона з'ясувала, що голова їй болить лише у білих місцях будинку, а у брунатних і зелених — ні. Якщо сісти на підлогу, робиться тепло, а коли дивитися в дзеркало, то біль відбивається і множиться удвічі. Можливо, біль той був просто якоюсь частиною незнайомого духа, що звив собі гніздо у Марлиній голові під час її сходження на гору Лаву, а відтак не встиг із неї вчасно забратися… Можливо.
Марла зачинилася у ванній і стала обличчям до стіни, а спиною до дзеркала. Набравши в легені чвертку повітря, вона почала співати. Спершу спів її був тихим і переривчастим, потім схожим на сіро-жовтий пісок, а під кінець уже виповзав змією через ніс і підлітав до стелі. Те, що жило в дзеркалі, ще могло стерпіти ті Марлині пісні, що вона поскладала сама, але, коли Марла почала співати про русалок, воно почало злитися. Або просто заздрити, що не розуміє всього до кінця і не знає на ім'я тих духів, що виходили з Марлиної пісні. Так чи інакше, а Марлі раптом стало сильно зле і до нестерпу захотілося вийти з ванної. Вона припинила співати і відірвалася від стіни. Позаду щось неначе безголосо хлипало блідими водянистими вустами.
Трохи згодом, лежачи на велетенському ліжку під жахливою люстрою з позолоченим пропелером, Марла зосереджено спостерігала за летом русалок довкола москітної сітки, їх було приблизно 8-9. Літали всі за годинниковою стрілкою, їли шматок за шматком Марлин головний біль. Марла стала пласкою і зрівнялася з площиною ліжка. А потім знову стала набувати опуклос-тей і, доспівавши останню зі сватальних пісень, поволі піднялася і намацала босою ногою підлогу. Х'ялмар чекав унизу.
10. Sex tourists are not welсоте.

(напис при вході готелю «Атланта» в Бангкоку)
Тайланд
«Сьогодні нам дали дозвіл на те, щоби бути разом іще один місяць. Нам поставили візи. Тридцятиденну мені і на шістдесят днів йому. Прокидання обличчям у нього в волоссі, короткометражний секс зранку, два еспресо, два зворотні квитки на літак економ-класу, одне меню вегетаріанське, інше звичайне, побільше білого вина нам і коньяку на кінець — чом не напитися в літаку? — таксі і реєстраційні картки готелю, швидкісна консультація путівника Ьопеїу Ріапеї, кімната на три місця з вентилятором і виглядом на сусідні готелі, розлите пиво на постелі, обережно розташований вечірній секс, засинання обличчям у нього в волоссі. Така дика любов, що аж віск зливати треба — страшно…
Р. S . А скажеш, ні?»
Марла дописала листівку і хвилини зо три вагалася, котрій із подруг її відіслати.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24