Оскільки подруг залишилося обмаль, вона вписала у відповідні рядки адресу дівчини, яку зустрічала колись раз чи два на якійсь прес-конференції із приводу кіно, і заспокоїлась. Відтак вона спустилася до бару, де на неї чекав (принаймні так їй було сказано) Х'ялмар.
— Ну все, — обійняв він Марлу, — нарешті все відіслалося. А то через цю зливу зв'язок просто ніякий… Ну що — вирішила, яке вино питимемо?
— Мені однаково, — промимрила Марла, — давай червоне.
— Ага, і потім дехто буде — пф-ф! — Х'ялмар поялозив рукою у себе над головою, ніби показував, як зав'язувати тюрбан.
— Ну та й пес із ним, — сказала Марла, — мені однаково. Тобто, однаково буде марудно.
— Ну тоді давай візьмемо біле. Воно тут на сотню дешевше.
— Ну тоді біле…
Поки Х'ялмар розпитував офіціантку, з якого кінця Тайланду привезене те вино, Марла, окрім копирсання у барному холодильнику в пошуках морозива, завзято копирсалася у власних мізках. Сьогодні зранку вона з'ясувала, що її ноутбук накрився повністю, що тепер навіть хард-диск йому не джерготить і жодних ознак життя не подає. У тих змертвілих мікросхемах старенького комп'ютера на віки вічні було поховано добрячий шмат Марлиної роботи: нотатки до статей, шматки різноманітних текстів, початок одного роману й кінець іншого.
— То не таке воно вже, значить, і важливе було, — підсумувала Марла, — бо ж рукописи не горять. А як горять — то, значить, гівняні. Ну та й добре… Все одно глобальне зло скоро здохне, а з ним і вся потворність гідравлічна, офіційним представництвом якої я є. А чого гідравлічна — бо сцяла я у душі зранку! В мене все.
Однак її водні процедури на тому не скінчилися. Як тільки вони з Х'ялмаром сіли за металевого столика на краю найстарішого в цьому місті басейну, з неба полило.
— Ну от, — зітхнув Х'ялмар, — а казали, сезон дощів в Тайланді вже закінчується.
— Ну то й дощ, певно, скоро скінчиться, — Марла спокійнісінько налила жовтаво-прозорої рідини у келихи, — будьмо!
Х'ялмар покуштував вино, розмащуючи його язиком по піднебінню:
— Мм… Не найкраще.
Марла з тихою посмішкою спостерігала за колами, що їх ліпили краплі дощу на поверхні вина. Раптом вона згадала, що сьогодні День народження її колишнього коханого (котрому вона так і не наважилася повідомити про те, що він колишній). На ту згадку вино згіркло їй у роті і навіть у склянці — вона знала це — воно вже мало зовсім інший смак.
— Сьогодні День народження мого колишнього хлопця…
— Якого з них? — Х'ялмар питав цілком серйозно, без жодної іронії.
— Ну… того… що в книжці моїй…
— Того, що колись мав бути на морі, а потім ми зустріли його серед вулиці?
— Угу… Дивно. Хіба ж ви не знайомі? Я була певна, що ми того літа в Карпатах пили пиво в інтернет-кафе, а потім про щось довго базікали французькою у мене на кухні…
— Таке щось було, але я не пам'ятаю особи, з якою те все відбувалося…
— Ага. Він теж тебе не пам'ятає. Дивно все це… Цікаво, як він там зараз. Осінь же, мабуть, у Франківську.
— То напиши йому листівку, — бадьоро порадив Х'ялмар, — тільки ліпше роби це в сухому місці.
— Та ні, навіщо? Краще тут. — Вона дістала зі сховку під столом пакет зі щойнопридбаними тайськими листівками й намацала в кишені ручку. Дощ тим часом перейшов у зливу й весело розхлюпував вино прямісінько на Марлину писанину. Х'ялмар почувався не надто комфортно, але терпляче чекав, поки Марла виконає свою чергову забаганку.
— Хіба тобі не здається, що це — красиво? Отак сидіти під дощем, неначе ми два пенсіонери в літньому парку? Можна ще уявити, ніби п'єш кефір, а не вино…
— Дивні в тебе, Марлочко, уявлення про красу.
— Нічого дивного. Пенсіонерам просто нічого вдома робити, от вони й сидять під дощем, щоб не бути схожими на інших пенсіонерів — тих, що повтікали додому при перших краплинах із неба. А ці сидять, п'ють свій кефір і, може, навіть уявляють, що це вино, а самі вони в Бангкоку біля найстарішого в місті басейну. О! — видихнула Марла.
— По-моєму, дехто вже п'яний.
— Ага, я! — і Марла стрімголов шубовснула у воду. В штанах і сандалях, як була.
— Ну і як ти там? — спокійно поцікавився Х'ялмар.
— Ух ти! Кльо-о-ово!!! — Марла ганяла басейном туди і сюди, пірнаючи і ловлячи ротом краплини дощу. — Стрибай, Нудото!
— Та ні, я… іншим разом. — і Х'ялмар пішов під навіс, прихопивши, однак, із собою пляшку «квасного й поганого» тайського вина.
А Марла, вилізши з басейну, заскочила в гамак і щосили заходилася у ньому гойдатися.
— А тепер усе, що я бачу — сині хмари вкупі з підсвіченими пальмами, вершечки осяяних хмарочосів і клапті води з басейну — є втіленням мрії жлоба-наркомана, що стримить десь у підвалі спального району Хмельницького чи Донецька… Жлоби однакові за визначенням. А чо' наркомана — бо просто жлоб не намарить собі того басейна в мозаїці антикварній. Не, мій жлоб ще й з інтелігентної родини. Може, в нього навіть мама — вчителька…
Марлині п'яні роздуми припинила доволі твереза думка про те, що її вестибулярний апарат скоро здасть позиції, і радісне розхитування в гамаку вибухне барвистим фонтаном спожитої недавно вечері. Вона обережно вишпорталася з сітки і навшпиньки, ніби боячись привернути увагу богів нудоти, підкралася туди, де зник був Х'ялмар.
— Та бо хто його зна, які тута ще духи живуть, якщо їм люди жертвують пляшки із «фантою» в їхні домашні храми…
—
Бангкок. Нічний клуб із якоюсь смішною назвою. Тепер уже немає різниці, бо тієї ж ночі він вибухнув. Десь зо двадцять хвилин по тому, як Марла з Х'ялмаром вийшли на вулицю і відмовилися взяти таксі, що чекало просто під клубом.
— Скільки? 80 бат? Ні, дякуємо, ми ліпше пройдемося… Правда, чукча?
Х'ялмар назвав Марлу чукчею, бо так її описала з годину тому російська проститутка. Власне, для того, аби пересвідчитися саме в цій національності проститутки, Марлі довелося чимчикувати за нею до клубного туалету.
— Бо хто його зна, — міркувала Марла, — з Росії вона, а чи з України. Національна ідентичність — штука дещо провтикана…
А гетера (ба навіть дві — ця і старша за неї, з обличчям, пописаним нелегким досвідом) таки виявилася з Росії. Акцент — штука сильніша за будь-яку примарну ідентичність. Марла стояла біля дзеркала і, дивлячись дещо не зовсім зосереджено на високу фарбовану білявку, що підтягувала колготи, тихо посміхалася.
— Что ета за чукча стаіт, как ти думаєш? — спитала дебела поціновувачка пергідролю у своєї колеги із мудрим обличчям. Та промовчала.
— П'яная в стєльку, — продовжила білявка опис Марли.
— Щаслівая, — знизала плечима досвідчена.
Марла продовжувала дурнувато посміхатися, проводжаючи поглядом дівок: одну — до виходу, другу — в туалет. Тайська техпрацівниця з острахом і обережністю запропонувала російській «міс» шмат туалетного паперу, а відтак полегшено зітхнула, коли за «міс» закрилися двері. Потім, не знати чого, — принаймні, так здалося Марлі, — техпрацівниця із вдячністю поглянула на неї. Марла посміхнулась у відповідь і пішла відливати.
Хвилину по тому вони вже скажено танцювали з Х'ялмаром під суміш гіп-гопу й індійського фольку.
— Цікаво, — питала Марла не знати кого, споглядаючи трохи скуті рухи тайських дівчат, — і чого то курви по всьому світі танцюють однаково?
— Не знаю… — прокричав Х'ялмар (іншого виходу при такій гучності не було) — ти танцюєш добре!
— Ага, ти теж, — збрехала Марла, — а я собі і курва неабияка.
А двадцять хвилин по тому клуб підірвали. Марла з Х'ялмаром якраз отримували спільний оргазм у ліжку готелю «Атланта».
— А уяви собі, що то вибухнув той самий готель, де ми щойно були!
— Ага, прикольно… Всі ті російські проститутки.
I вони заснули.
11. Я бачила кратер вулкана згори. З неба.
— Як ти думаєш, — питала Марла, запихаючи щойно вкрадену у тайських авіаліній чайну ложечку собі в кишеню, — яка то холера вчора понесла нас у той… як його?
— «Буум Руум».
— Добре, бум рум. і яка свята думка нас звідтіля вчасно вивела?
— По-моєму, ти просто захотіла трахатися. — Та ну?
— Чи купатися. Є в тебе якась нездорова звичка скакати у басейни в одязі і взутті.
— Ага, бач', як виявилося, здорова. Альо, цьоцю, де мій коньяк?! — Марла підійняла дупу з крісла, наскільки то дозволяв застібнутий ремінь безпеки, і скривила відчайдушну міну стюардесі. Та підійшла, несучи в руках тацю з коньяком «Сатш», і, не зовсім вірячи в те, що така маленька дівчинка може спожити стільки алкоголю за годину перельоту, ще раз про всяк перепитала:
— Вам коньяку, мем?
— Так. Будь ласка. — Марла простягнула їй свою шклян-ку, — о, до речі, а нам додому скляночок не треба?
— Уже чотири є… — Х'ялмар поворушив ногою рюкзака.
— Щось не брязкає, — Марла проковтнула рештки коньяку, — треба п'яту.
Відтак, все-таки трохи встилаючись сусідів, вона обережно заховала до наплічника черговий об'єкт своєї аероклептоманії.
— Моя мама була в шоці, коли якось помітила за вечерею у мене в Берліні, що на ножі стоїть тавро «Люфтганзи»… — прошепотів Х'ялмар.
— А моя би сказала, що я — хазяйська дитина.
— Найкращі авіалінії — сінгапурські. Там можна цупити зубні щітки з пастою, станки для гоління, ножики не такі гівняні, як у тайських авіаліній, рушнички навіть можна…
— Та ну — рушнички? Вони ж манюсінькі! Щоби нормальний рушник зробити — це ж треба їх докупи зшивати. Впадло. Все одно, що шити шубу з білочок.
Подумавши трохи, Марла відкрила Х'ялмарів ноутбук і, відсунувши його на безпечну відстань від загрозливо нахиленої (бо як нахилять більше, розламають екран!) спинки переднього крісла, заходилася клацати інтро якоїсь із майбутніх писанин:
«Тут ніколи не буває зими, а ключі завжди довші за дірку в замку. Вулиці навіть вночі не бувають тихими, а постаті — поодинокими. Час від часу тутешні люди забувають, для чого мають їм служити ті чи інші частини тіла, але ніколи не залишають своїх пісень на чужому порозі, навіть якщо запускали їх туди, щоби виклянчити грошей. Жінки тут покривають голову тканиною, а потім довго чешуть спітніле волосся. Коханці мусять підробляти собі натальні картки, щоби жити разом, як брат і сестра. Тут їжу собі готують на узбіччі доріг, там же неподалік і випорожнюються. Сміття скидають у будь-яку водойму, а при вході в домівку скидають взуття, їх столиця згори зелена, всередині червона, а понизу — сіра. Порохнява тут цінується дорожче за повітря, а лемент — за тишу. Дочекавшись повноліття, кожна дівчина прагне помінятися кольором шкіри з чужинкою, що прибула до міста не давніше трьох днів. інколи дівчата-відданиці виглядають тих чужинок, сидячи у навмисне для цього збудованих вежах. Головне, аби ті вежі не були вищими за мечеті їхнього султанату…»
— Знаєш, Х'ялмаре, хтось мені казав, що коли двічі пройти крізь одне й те ж саме прокляття, воно розіб'ється.
— Угу, — він не відірвався від книжки.
— Як ти гадаєш, а з горами воно так само? Якщо двічі пройти крізь ту ж саму тінь гори на небі, вона із мене зійде?
— Не знаю, треба спробувати. Може, на Калімантані.
— Ага, він же Борнео. Тупа я гуска, думала, що то різні речі…
— Ги… Треба було привезти тебе туди перший раз, сказавши, що ми на Калімантані, а потім запросити на Борнео. Ти би мене вбила: «Ідіот! Ми вже були тут!»
— Та, поганенько-таки нас у школі географії вчили. Вчитель здебільшого займався тим, що запускав дівчатам руку за комір — з боку спини, щоправда — і наче лоскотав по-збоченськи. Виродок. Я одного разу йому з усієї злості нігтями в ту руку вчепилася-аж почервонів, сарака — і від мене відчепився назавжди. Хороший такий дядько був, з рудими вусами.
— Не, із нас знущалися лише на фізкультурі. Один чувак прийшов учителювати після В'єтнаму. Так знаєш, що він казав моєму однокласнику-японцю? Сказав: «Ех, були часи, коли я стріляв по цих… — одного з тобою виду…»
— Ностальгія — річ страшна.
— Ага, хе-хе… а вчителя того звільнили.
— Чи в дурку забрали. В'єтнам — річ весела.
— Не знаю. Складай столик і ноги випростай по-людськи. Чула — йдемо на посадку.
Марла притулила планшетку до спинки крісла і повернула на ній защіпку. Ноги, однак, продовжувала тримати у т. зв. позі а лотоса «Ганьба буддиста».
— Ой! Диви-диви: а то що за вулкан там?
— Гм, може, й Мерапі.
— Скільки там у ньому? Десь три тисячі шістсот, чи що? А я, позорисько, лише на три сто сімдесят піднялася…
— Сімдесят один.
— Ага. Все через ту кляту тінь гори на небі. Ні, таки доведеться знову підніматися на Лаву… і зробити це треба до Калімантанських джунглів. Перша тінь — моя, всі інші — вже для іншої мене. Це як зі складною книжкою — злегковажиш із першими розділами — дулі зо дві в'їдеш у наступні. і що далі, то складніше.
— Тоді, люба моя, виходить, що ти вже проґавила добрячу частину своєї книжки. Хто ж після висоти — скільки там ваша Говерла має? Дві тисячі?
— Дві шістдесят один і п'ятдесят сантиметрів.
— …дереться на трьохтисячним та ще й із грипом, та ще й із місячними?
— Та ше й опівночі, щоб застати схід сонця і повернутися до спеки! Ну який ідіот придумав такий план?! Піонери грьобані суперменського покрою!
— Тихо, тихо… Не кричи.
— А що не кричи? Це ж ніякого кайфу нема, якщо ходити з тими бульдозерами інтернаціональними! Збірна, бляха, Канади з Британією, та ще й із Новою Зеландією! Дєвушки з веслами, мальчіки з квадратними посмішками «драстє, Барбі, я твій Кєн!»
— Та лиши ти вже в спокої тих бідолашних. Наступного разу підемо так, щоби в горах переночувати. Удвох підемо. Тобто, втрьох — без провідника не варто. А тобі би поменше паритися, що хтось іде швидше, ніж ти — це ж не змагання.
— Угу, я теж так думаю. Яка мені різниця до всіх інших? Вони ж лише просто «всі інші». Для них вийти на вершину, це «Я вийшов на вершину». — «Ага, і я вийшла на вершину. Ой, а коли побачила, що ви вже там, вище за мене — ну, це мені й піддало запалу!» — «А я! Я перша там була!!! Це — моя гора!» Тьху!
— Чш-ш…
— А мені краса потрібна, — Марла поморщилася, — ні, краса — то надто грубе слово. Тобто, неточне. Та ще й цією дурнуватою англійською. Боже, як шкода, що я не можу тобі цього пояснити. Моєю мовою все настільки м'якше…
— Нічого, скоро скажеш все індонезійською.
— Ага, аякже. Ну от, знову тобі нецікаво. Пробач. Бери читай свою книжку.
— Та ну шо ти, продовжуй, — Х'ялмар пригорнув Марлу й поцілував у скроню, — будь ласка, продовжуй. Ми спинилися на «красі».
— Тут швидше — якась особлива чуттєвість. Згадай, коли ми йшли без ліхтаря вузькою стежкою крізь зарості. Це ж було, як пірнання в темряву. Ніби пливеш у чорній піні, в м'якому шелесті її бульбашок і в невидимих очах чужого лісу. Попереду — невідомість, ліворуч — прірва, позаду те, що прив'язує до життя. Тілесність, відчуття, спогади, щомиттєве гостре почуття — тобто, ти.
— А що праворуч?
— А я що — знаю? Насрав хтось…
— Га-га-га! Я тебе люблю.
— Та ж фігня, Джульєтто.
Не спинити вже тих сліз — такі файні були сни
(Скрябін)
Ну от, знову те ж саме. Знов ці перевернуті пісні. А найстрашніше — тиша, що їм передує. Чи, може, то сама тиша й співала — через це і спів видавався таким страшним, що аж волосся по всьому тілу стовбурчилось. Звідкілясь вона ще діставала тіктакання годинника. Від того синкопованого тіктакання — бо хто ж його мені розмірювати буде? — мої годинники по всьому світі розбивалися. Все-таки, необачно я залишала їх у кожній країні, де побувала. Шматки часу отак не розкидують. Думала, наївна, що стану таким чином ширшою, пришиюся до землі в багатьох місцях — і смерті дістанеться більше роботи. Де там! Сестра її сидить тепер у цьому кріслі на темній сцені (звідкілясь я знаю, що сцена та — біла) і нагло пече на шампурі мої годинники. Всі до одного. Ще й співає перевернуті пісні мої…
Не знаю, але щось маю блискавично тому заподіяти. Вибігти на сцену і сказати всього лише два короткі речення, але так, щоби перше було ще вчора, проміжок між ними швидко покривав «сьогодні», і щоб друге речення вже спокійно собі лежало у «завтра». А після того маю сказати «дякую» двома мовами. Моєю і її. Тільки от, аби згадати ті два речення, мушу знову спати… Довго спати… Багато-багато і далеко так…
— Марла! Марла!! Ти мене чуєш?! — Х'ялмар щосили трусив її за плечі, — почекай, не відключайся, не можна! Спробуй виблювати!
— Мм… Люблю тебе… і спати…
— Я теж тебе люблю, тільки не спи! Де той грьобаний лікар?! Чого ти наїлася? Скажи мені! Ти що, пігулок наковталася?
— Що-о?! — від обурення Марла і справді прокинулась. — Ти що — здурів?Я тобі хто — дєвочка-підліток з неврівноваженою психікою, чи що?!! От спасибі, любий, от потішив! Печива я нажерлася! Пе-чи-ва. Бісквітів сезамових, фе, гидота яка… Буееее… — Марлу таки вирвало.
— Хух, нарешті впізнаю тебе… — Х'ялмар притримував їй волосся, зосереджено розглядаючи оприлюднений вміст Марлиного шлунку. — дивно, яка ж худоба в ті твої бісквіти барбітури натикала? Мала, і ти їх як — не жувала навіть, чи що?
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24
— Ну все, — обійняв він Марлу, — нарешті все відіслалося. А то через цю зливу зв'язок просто ніякий… Ну що — вирішила, яке вино питимемо?
— Мені однаково, — промимрила Марла, — давай червоне.
— Ага, і потім дехто буде — пф-ф! — Х'ялмар поялозив рукою у себе над головою, ніби показував, як зав'язувати тюрбан.
— Ну та й пес із ним, — сказала Марла, — мені однаково. Тобто, однаково буде марудно.
— Ну тоді давай візьмемо біле. Воно тут на сотню дешевше.
— Ну тоді біле…
Поки Х'ялмар розпитував офіціантку, з якого кінця Тайланду привезене те вино, Марла, окрім копирсання у барному холодильнику в пошуках морозива, завзято копирсалася у власних мізках. Сьогодні зранку вона з'ясувала, що її ноутбук накрився повністю, що тепер навіть хард-диск йому не джерготить і жодних ознак життя не подає. У тих змертвілих мікросхемах старенького комп'ютера на віки вічні було поховано добрячий шмат Марлиної роботи: нотатки до статей, шматки різноманітних текстів, початок одного роману й кінець іншого.
— То не таке воно вже, значить, і важливе було, — підсумувала Марла, — бо ж рукописи не горять. А як горять — то, значить, гівняні. Ну та й добре… Все одно глобальне зло скоро здохне, а з ним і вся потворність гідравлічна, офіційним представництвом якої я є. А чого гідравлічна — бо сцяла я у душі зранку! В мене все.
Однак її водні процедури на тому не скінчилися. Як тільки вони з Х'ялмаром сіли за металевого столика на краю найстарішого в цьому місті басейну, з неба полило.
— Ну от, — зітхнув Х'ялмар, — а казали, сезон дощів в Тайланді вже закінчується.
— Ну то й дощ, певно, скоро скінчиться, — Марла спокійнісінько налила жовтаво-прозорої рідини у келихи, — будьмо!
Х'ялмар покуштував вино, розмащуючи його язиком по піднебінню:
— Мм… Не найкраще.
Марла з тихою посмішкою спостерігала за колами, що їх ліпили краплі дощу на поверхні вина. Раптом вона згадала, що сьогодні День народження її колишнього коханого (котрому вона так і не наважилася повідомити про те, що він колишній). На ту згадку вино згіркло їй у роті і навіть у склянці — вона знала це — воно вже мало зовсім інший смак.
— Сьогодні День народження мого колишнього хлопця…
— Якого з них? — Х'ялмар питав цілком серйозно, без жодної іронії.
— Ну… того… що в книжці моїй…
— Того, що колись мав бути на морі, а потім ми зустріли його серед вулиці?
— Угу… Дивно. Хіба ж ви не знайомі? Я була певна, що ми того літа в Карпатах пили пиво в інтернет-кафе, а потім про щось довго базікали французькою у мене на кухні…
— Таке щось було, але я не пам'ятаю особи, з якою те все відбувалося…
— Ага. Він теж тебе не пам'ятає. Дивно все це… Цікаво, як він там зараз. Осінь же, мабуть, у Франківську.
— То напиши йому листівку, — бадьоро порадив Х'ялмар, — тільки ліпше роби це в сухому місці.
— Та ні, навіщо? Краще тут. — Вона дістала зі сховку під столом пакет зі щойнопридбаними тайськими листівками й намацала в кишені ручку. Дощ тим часом перейшов у зливу й весело розхлюпував вино прямісінько на Марлину писанину. Х'ялмар почувався не надто комфортно, але терпляче чекав, поки Марла виконає свою чергову забаганку.
— Хіба тобі не здається, що це — красиво? Отак сидіти під дощем, неначе ми два пенсіонери в літньому парку? Можна ще уявити, ніби п'єш кефір, а не вино…
— Дивні в тебе, Марлочко, уявлення про красу.
— Нічого дивного. Пенсіонерам просто нічого вдома робити, от вони й сидять під дощем, щоб не бути схожими на інших пенсіонерів — тих, що повтікали додому при перших краплинах із неба. А ці сидять, п'ють свій кефір і, може, навіть уявляють, що це вино, а самі вони в Бангкоку біля найстарішого в місті басейну. О! — видихнула Марла.
— По-моєму, дехто вже п'яний.
— Ага, я! — і Марла стрімголов шубовснула у воду. В штанах і сандалях, як була.
— Ну і як ти там? — спокійно поцікавився Х'ялмар.
— Ух ти! Кльо-о-ово!!! — Марла ганяла басейном туди і сюди, пірнаючи і ловлячи ротом краплини дощу. — Стрибай, Нудото!
— Та ні, я… іншим разом. — і Х'ялмар пішов під навіс, прихопивши, однак, із собою пляшку «квасного й поганого» тайського вина.
А Марла, вилізши з басейну, заскочила в гамак і щосили заходилася у ньому гойдатися.
— А тепер усе, що я бачу — сині хмари вкупі з підсвіченими пальмами, вершечки осяяних хмарочосів і клапті води з басейну — є втіленням мрії жлоба-наркомана, що стримить десь у підвалі спального району Хмельницького чи Донецька… Жлоби однакові за визначенням. А чо' наркомана — бо просто жлоб не намарить собі того басейна в мозаїці антикварній. Не, мій жлоб ще й з інтелігентної родини. Може, в нього навіть мама — вчителька…
Марлині п'яні роздуми припинила доволі твереза думка про те, що її вестибулярний апарат скоро здасть позиції, і радісне розхитування в гамаку вибухне барвистим фонтаном спожитої недавно вечері. Вона обережно вишпорталася з сітки і навшпиньки, ніби боячись привернути увагу богів нудоти, підкралася туди, де зник був Х'ялмар.
— Та бо хто його зна, які тута ще духи живуть, якщо їм люди жертвують пляшки із «фантою» в їхні домашні храми…
—
Бангкок. Нічний клуб із якоюсь смішною назвою. Тепер уже немає різниці, бо тієї ж ночі він вибухнув. Десь зо двадцять хвилин по тому, як Марла з Х'ялмаром вийшли на вулицю і відмовилися взяти таксі, що чекало просто під клубом.
— Скільки? 80 бат? Ні, дякуємо, ми ліпше пройдемося… Правда, чукча?
Х'ялмар назвав Марлу чукчею, бо так її описала з годину тому російська проститутка. Власне, для того, аби пересвідчитися саме в цій національності проститутки, Марлі довелося чимчикувати за нею до клубного туалету.
— Бо хто його зна, — міркувала Марла, — з Росії вона, а чи з України. Національна ідентичність — штука дещо провтикана…
А гетера (ба навіть дві — ця і старша за неї, з обличчям, пописаним нелегким досвідом) таки виявилася з Росії. Акцент — штука сильніша за будь-яку примарну ідентичність. Марла стояла біля дзеркала і, дивлячись дещо не зовсім зосереджено на високу фарбовану білявку, що підтягувала колготи, тихо посміхалася.
— Что ета за чукча стаіт, как ти думаєш? — спитала дебела поціновувачка пергідролю у своєї колеги із мудрим обличчям. Та промовчала.
— П'яная в стєльку, — продовжила білявка опис Марли.
— Щаслівая, — знизала плечима досвідчена.
Марла продовжувала дурнувато посміхатися, проводжаючи поглядом дівок: одну — до виходу, другу — в туалет. Тайська техпрацівниця з острахом і обережністю запропонувала російській «міс» шмат туалетного паперу, а відтак полегшено зітхнула, коли за «міс» закрилися двері. Потім, не знати чого, — принаймні, так здалося Марлі, — техпрацівниця із вдячністю поглянула на неї. Марла посміхнулась у відповідь і пішла відливати.
Хвилину по тому вони вже скажено танцювали з Х'ялмаром під суміш гіп-гопу й індійського фольку.
— Цікаво, — питала Марла не знати кого, споглядаючи трохи скуті рухи тайських дівчат, — і чого то курви по всьому світі танцюють однаково?
— Не знаю… — прокричав Х'ялмар (іншого виходу при такій гучності не було) — ти танцюєш добре!
— Ага, ти теж, — збрехала Марла, — а я собі і курва неабияка.
А двадцять хвилин по тому клуб підірвали. Марла з Х'ялмаром якраз отримували спільний оргазм у ліжку готелю «Атланта».
— А уяви собі, що то вибухнув той самий готель, де ми щойно були!
— Ага, прикольно… Всі ті російські проститутки.
I вони заснули.
11. Я бачила кратер вулкана згори. З неба.
— Як ти думаєш, — питала Марла, запихаючи щойно вкрадену у тайських авіаліній чайну ложечку собі в кишеню, — яка то холера вчора понесла нас у той… як його?
— «Буум Руум».
— Добре, бум рум. і яка свята думка нас звідтіля вчасно вивела?
— По-моєму, ти просто захотіла трахатися. — Та ну?
— Чи купатися. Є в тебе якась нездорова звичка скакати у басейни в одязі і взутті.
— Ага, бач', як виявилося, здорова. Альо, цьоцю, де мій коньяк?! — Марла підійняла дупу з крісла, наскільки то дозволяв застібнутий ремінь безпеки, і скривила відчайдушну міну стюардесі. Та підійшла, несучи в руках тацю з коньяком «Сатш», і, не зовсім вірячи в те, що така маленька дівчинка може спожити стільки алкоголю за годину перельоту, ще раз про всяк перепитала:
— Вам коньяку, мем?
— Так. Будь ласка. — Марла простягнула їй свою шклян-ку, — о, до речі, а нам додому скляночок не треба?
— Уже чотири є… — Х'ялмар поворушив ногою рюкзака.
— Щось не брязкає, — Марла проковтнула рештки коньяку, — треба п'яту.
Відтак, все-таки трохи встилаючись сусідів, вона обережно заховала до наплічника черговий об'єкт своєї аероклептоманії.
— Моя мама була в шоці, коли якось помітила за вечерею у мене в Берліні, що на ножі стоїть тавро «Люфтганзи»… — прошепотів Х'ялмар.
— А моя би сказала, що я — хазяйська дитина.
— Найкращі авіалінії — сінгапурські. Там можна цупити зубні щітки з пастою, станки для гоління, ножики не такі гівняні, як у тайських авіаліній, рушнички навіть можна…
— Та ну — рушнички? Вони ж манюсінькі! Щоби нормальний рушник зробити — це ж треба їх докупи зшивати. Впадло. Все одно, що шити шубу з білочок.
Подумавши трохи, Марла відкрила Х'ялмарів ноутбук і, відсунувши його на безпечну відстань від загрозливо нахиленої (бо як нахилять більше, розламають екран!) спинки переднього крісла, заходилася клацати інтро якоїсь із майбутніх писанин:
«Тут ніколи не буває зими, а ключі завжди довші за дірку в замку. Вулиці навіть вночі не бувають тихими, а постаті — поодинокими. Час від часу тутешні люди забувають, для чого мають їм служити ті чи інші частини тіла, але ніколи не залишають своїх пісень на чужому порозі, навіть якщо запускали їх туди, щоби виклянчити грошей. Жінки тут покривають голову тканиною, а потім довго чешуть спітніле волосся. Коханці мусять підробляти собі натальні картки, щоби жити разом, як брат і сестра. Тут їжу собі готують на узбіччі доріг, там же неподалік і випорожнюються. Сміття скидають у будь-яку водойму, а при вході в домівку скидають взуття, їх столиця згори зелена, всередині червона, а понизу — сіра. Порохнява тут цінується дорожче за повітря, а лемент — за тишу. Дочекавшись повноліття, кожна дівчина прагне помінятися кольором шкіри з чужинкою, що прибула до міста не давніше трьох днів. інколи дівчата-відданиці виглядають тих чужинок, сидячи у навмисне для цього збудованих вежах. Головне, аби ті вежі не були вищими за мечеті їхнього султанату…»
— Знаєш, Х'ялмаре, хтось мені казав, що коли двічі пройти крізь одне й те ж саме прокляття, воно розіб'ється.
— Угу, — він не відірвався від книжки.
— Як ти гадаєш, а з горами воно так само? Якщо двічі пройти крізь ту ж саму тінь гори на небі, вона із мене зійде?
— Не знаю, треба спробувати. Може, на Калімантані.
— Ага, він же Борнео. Тупа я гуска, думала, що то різні речі…
— Ги… Треба було привезти тебе туди перший раз, сказавши, що ми на Калімантані, а потім запросити на Борнео. Ти би мене вбила: «Ідіот! Ми вже були тут!»
— Та, поганенько-таки нас у школі географії вчили. Вчитель здебільшого займався тим, що запускав дівчатам руку за комір — з боку спини, щоправда — і наче лоскотав по-збоченськи. Виродок. Я одного разу йому з усієї злості нігтями в ту руку вчепилася-аж почервонів, сарака — і від мене відчепився назавжди. Хороший такий дядько був, з рудими вусами.
— Не, із нас знущалися лише на фізкультурі. Один чувак прийшов учителювати після В'єтнаму. Так знаєш, що він казав моєму однокласнику-японцю? Сказав: «Ех, були часи, коли я стріляв по цих… — одного з тобою виду…»
— Ностальгія — річ страшна.
— Ага, хе-хе… а вчителя того звільнили.
— Чи в дурку забрали. В'єтнам — річ весела.
— Не знаю. Складай столик і ноги випростай по-людськи. Чула — йдемо на посадку.
Марла притулила планшетку до спинки крісла і повернула на ній защіпку. Ноги, однак, продовжувала тримати у т. зв. позі а лотоса «Ганьба буддиста».
— Ой! Диви-диви: а то що за вулкан там?
— Гм, може, й Мерапі.
— Скільки там у ньому? Десь три тисячі шістсот, чи що? А я, позорисько, лише на три сто сімдесят піднялася…
— Сімдесят один.
— Ага. Все через ту кляту тінь гори на небі. Ні, таки доведеться знову підніматися на Лаву… і зробити це треба до Калімантанських джунглів. Перша тінь — моя, всі інші — вже для іншої мене. Це як зі складною книжкою — злегковажиш із першими розділами — дулі зо дві в'їдеш у наступні. і що далі, то складніше.
— Тоді, люба моя, виходить, що ти вже проґавила добрячу частину своєї книжки. Хто ж після висоти — скільки там ваша Говерла має? Дві тисячі?
— Дві шістдесят один і п'ятдесят сантиметрів.
— …дереться на трьохтисячним та ще й із грипом, та ще й із місячними?
— Та ше й опівночі, щоб застати схід сонця і повернутися до спеки! Ну який ідіот придумав такий план?! Піонери грьобані суперменського покрою!
— Тихо, тихо… Не кричи.
— А що не кричи? Це ж ніякого кайфу нема, якщо ходити з тими бульдозерами інтернаціональними! Збірна, бляха, Канади з Британією, та ще й із Новою Зеландією! Дєвушки з веслами, мальчіки з квадратними посмішками «драстє, Барбі, я твій Кєн!»
— Та лиши ти вже в спокої тих бідолашних. Наступного разу підемо так, щоби в горах переночувати. Удвох підемо. Тобто, втрьох — без провідника не варто. А тобі би поменше паритися, що хтось іде швидше, ніж ти — це ж не змагання.
— Угу, я теж так думаю. Яка мені різниця до всіх інших? Вони ж лише просто «всі інші». Для них вийти на вершину, це «Я вийшов на вершину». — «Ага, і я вийшла на вершину. Ой, а коли побачила, що ви вже там, вище за мене — ну, це мені й піддало запалу!» — «А я! Я перша там була!!! Це — моя гора!» Тьху!
— Чш-ш…
— А мені краса потрібна, — Марла поморщилася, — ні, краса — то надто грубе слово. Тобто, неточне. Та ще й цією дурнуватою англійською. Боже, як шкода, що я не можу тобі цього пояснити. Моєю мовою все настільки м'якше…
— Нічого, скоро скажеш все індонезійською.
— Ага, аякже. Ну от, знову тобі нецікаво. Пробач. Бери читай свою книжку.
— Та ну шо ти, продовжуй, — Х'ялмар пригорнув Марлу й поцілував у скроню, — будь ласка, продовжуй. Ми спинилися на «красі».
— Тут швидше — якась особлива чуттєвість. Згадай, коли ми йшли без ліхтаря вузькою стежкою крізь зарості. Це ж було, як пірнання в темряву. Ніби пливеш у чорній піні, в м'якому шелесті її бульбашок і в невидимих очах чужого лісу. Попереду — невідомість, ліворуч — прірва, позаду те, що прив'язує до життя. Тілесність, відчуття, спогади, щомиттєве гостре почуття — тобто, ти.
— А що праворуч?
— А я що — знаю? Насрав хтось…
— Га-га-га! Я тебе люблю.
— Та ж фігня, Джульєтто.
Не спинити вже тих сліз — такі файні були сни
(Скрябін)
Ну от, знову те ж саме. Знов ці перевернуті пісні. А найстрашніше — тиша, що їм передує. Чи, може, то сама тиша й співала — через це і спів видавався таким страшним, що аж волосся по всьому тілу стовбурчилось. Звідкілясь вона ще діставала тіктакання годинника. Від того синкопованого тіктакання — бо хто ж його мені розмірювати буде? — мої годинники по всьому світі розбивалися. Все-таки, необачно я залишала їх у кожній країні, де побувала. Шматки часу отак не розкидують. Думала, наївна, що стану таким чином ширшою, пришиюся до землі в багатьох місцях — і смерті дістанеться більше роботи. Де там! Сестра її сидить тепер у цьому кріслі на темній сцені (звідкілясь я знаю, що сцена та — біла) і нагло пече на шампурі мої годинники. Всі до одного. Ще й співає перевернуті пісні мої…
Не знаю, але щось маю блискавично тому заподіяти. Вибігти на сцену і сказати всього лише два короткі речення, але так, щоби перше було ще вчора, проміжок між ними швидко покривав «сьогодні», і щоб друге речення вже спокійно собі лежало у «завтра». А після того маю сказати «дякую» двома мовами. Моєю і її. Тільки от, аби згадати ті два речення, мушу знову спати… Довго спати… Багато-багато і далеко так…
— Марла! Марла!! Ти мене чуєш?! — Х'ялмар щосили трусив її за плечі, — почекай, не відключайся, не можна! Спробуй виблювати!
— Мм… Люблю тебе… і спати…
— Я теж тебе люблю, тільки не спи! Де той грьобаний лікар?! Чого ти наїлася? Скажи мені! Ти що, пігулок наковталася?
— Що-о?! — від обурення Марла і справді прокинулась. — Ти що — здурів?Я тобі хто — дєвочка-підліток з неврівноваженою психікою, чи що?!! От спасибі, любий, от потішив! Печива я нажерлася! Пе-чи-ва. Бісквітів сезамових, фе, гидота яка… Буееее… — Марлу таки вирвало.
— Хух, нарешті впізнаю тебе… — Х'ялмар притримував їй волосся, зосереджено розглядаючи оприлюднений вміст Марлиного шлунку. — дивно, яка ж худоба в ті твої бісквіти барбітури натикала? Мала, і ти їх як — не жувала навіть, чи що?
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24