Пізніше, зо три місяці по тому в Києві, женучи проспектом Перемоги на гей-вечірку до приятеля, Марла думала, що всі образи, взяті з реальних місцин і речей, всі рефлексії на реальні події й емоції з часом прикро помішуються в одній-єдиній площині. Байдуже, в якій — у художньому тексті, двадцятибаксовій статті чи музиці, але завжди їм однаково бракує об'єму. Це навіть не барельєф, це так — замацаний різними фарбами шматок мішковини. інколи замацаний навіть дуже здібно, інколи — реально талановито, але в кожному разі літографія подій не равно події. Марла боялася, шо одного дня її життя може видатися їй самій чимось на кшталт стосів миль-ничних знимків, що їх насильно вам демонструють знайомі, припхавшись із Криму чи з іншого задроченого місця. На тих фотках -здебільшого вони самі в обнімку (є такий особливий вид обнімки для любительської фотографії) на тлі квіткових клумб, псевдоантич-них колон, пластикових статуйок левчиків-песиків-письливих хлопчиків, позолочених чи пофарбованих під мармур, заходів сонця та світанків (оооо, це особливий вид занудства — тупорилі пики, підсвічені фотообойним сяйвом) тощо тощо.
— Не приведи Господи…
Пізніше Марла сидітиме в київському ліжку, прислухаючись до обережних кроків наступниці-депресії, й думатиме, шо зараз вона б із задоволенням і захватом здерла з якої-небудь виставки те саме велетенське полотно з відбитками її життєвих плям і, загорнувшись у нього, як у незграбний плащ-намет, бігла би світ за очі куди-небудь у вітряне поле чи гірськими луками на волю, бігла би й кричала щосили, щодуху…
Втім, бажання бігти й волати в Марли виникало із дуже чіткою циклічністю.
— Якщо чесно напружити пам'ять, можеш згадати точнісінько такий самий стан у будь-якій країні й за будь-якого соціального статусу…
— Ну от бачиш! — відповідав їй Х'ялмар, Ілля чи ще хтось третій-четвертий-п'ятий.
Оm Mani Padme Hum, Оm Mani Padme Hum
В деяких індійських готелях було прийнято робити перекриття між поверхами прозорими. Підлога-ґрати. Той, хто вище чи нижче від тебе на поверх — за ґратами.
В індійських міжміських автобусах було прийнято возити рибу й сидіти одне на одному. Коло водія бовваніла добряча частина пантеону індуїстських та буддійських божеств — уся лілово-позолочена, як кічові образки в гуцулів.
— Знаєш, Х'ялмаре, тут взагалі до біса схожого… Починаючи від цього смороду в автобусі, від немитих людських тіл і кислотного кольору реліквій, аж до рис облич… Гуцули пішли з Азії, цигани — десь теж із околиць Індії…
Х'ялмар упіввуха слухав пустотіле Марлине патякання, втикаючи в одну зі своїх вічних книг із тендеру, жорстокості й убивства прав Людини. Марла гортала величезну широкоформатну ілюстровану «Мітологію Індії».
— Дивися, і Вселенський потоп тут є, і ковчег… і богиня, що народжується з голови батька. Шлях героїв завжди схожий. Ти чуєш?
— Ага.
— Тобі це нафіг нецікаво. Гад паршивий.
— Марлочко, мені цікаво… — спробував було відірватися від книжки й обійняти її за плечі, але Марла випручалася й відразу забула, на що вона ображалася, її тепер займаїо щось кардинально інше. Марла слухала музику.
— Гм… Якшо в міжобласному розбеханому ЛАЗІ «Тернопіль — Срака-Мотика» з заїздом до Франківська грає почергово затягнута касета з записом Служби Божої й гака ж касета з «Голубі лєтят над нашей зонай», то що ми маємо тут? Знову дуже схоже.
— О, так. Цукровий поп — то вічна кара всіх народів.
— Та ні. Тут зовсім інше щось. Є щось зовсім невловиме в цьому циклічному завиванні співака й циклічному затягуванні плівки. Хоч і музика тут будується за іншими канонами, ніж європейська… Втім, саме тому її й не так жахливо гидко слухати. Дратує ж бо тільки те, до чого ти сам потенційно причетний.
На цих словах сухошкірий дідок з отакееенними нігтями на босих ногах смачно втоптався у Марлині речі, приперті до її колін. Слідом за ним товста кобіта, що нестерпно тхнула рибою, зробила те ж саме. Марла промовчала.
— Однак вони не тицяються в тебе органами — це не може не тішити, — зітхнувши, підсумувала вона.
Нарешті автобус причвалав до маленького містечка на кордоні з Непалом. Візу в цю благословенну країну можна було отримати просто на кордоні, заплативши 30 універсально-національних одиниць. Як завжди, Марла виявилася першою українкою. яку побачив цей прикордонник за життя. Як завжди — здивований трохи погляд. Зате, дай їм, Боже, щастя-здоровля, жодних тобі принижень чи зволікань-звірянь-дзвінків-розпитувань. Ними, як Марла вже встигла з'ясувати за півроку подорожей, люблять займатися не лише прикордонники суперрозвинутих країн, «де вулиці мощені золотом». Митник — це діагноз. Це трагедія маленької людини. Це так само «ні-па-вєз-ло», як бути вахтером, охоронцем, чиновником, комендантом гуртожитку, працівником реєстратури, тюремником, даїшником, вчителькою математики Юлією Марківною…
— Бувають винятки, ти знаєш. Я вже люблю цю їхню країну. із просуванням вглиб «ця їхня країна» дивувала й тішила ще більше.
— Відразу видно країну буддистів, — Х'ялмар показував на фрески з рекламою міцного алкоголю, нафарцикльовані фарбою просто на стінах житлових будинків. Деякі з них від часу встигли полупитися й виглядали тепер ну просто дуже древньо й автсн-тично.
— Дивися, які в них гарні жінки! — Марла захоплено розглядала крізь вікно жінок різного віку, що, сидячи край дороги, розчісували коси. Фігурки жінок чергуватися з фігурками чоловіків, що тут же, край дороги, справляли малу потребу.
— Цікаво, яка тут символічність.
Марлині очі страшенно тішилися від споглядання пурпуру й фіолету жіночого вбрання. Геть усі кольори Непалу виглядали насиченими й довершеними. Глибокий червоний, глибокий зелений…
— Оп-па, знову солдати.
Зелений увірвався до салону автобуса. Вдивлявся в обличчя місцевим. Усіх, окрім вже зовсім шанованого віку старих, та ще Марли з Х'ялмаром, попросили вийти на паспортний контроль.
— Чого вони?
— Бояться маоїстів.
— Ага. і думають, що бєлий чєловєк тут ні при чім… От, треба здати фішку маоїстам, аби знали, кого вербувати.
Пасажири повернулися до автобусу. Всі усміхнені, всі без напрягу. Як потім з'ясувати для себе Марла з Х'ялмаром, урядове полювання на маоїстів стато для непальців чимось на кшталт щоденного прогнозу погоди. Ніхто не сахався табунів солдат, що залягали по придорожніх криївках з автоматами, ніхто особливо не непокоївся, чого вони там бігають по полю. Вікна автобуса, з яких видно всі ці перегони й маніпуляції — екрани барного телевізора з нецікавою програмою від «Еvrosport».
Солдати спокійно посміхалися на вулицях, мирні жителі спокійно посміхалися на вулицях, маоїсти спокійно посміхалися в кушах, мріючи про державний переворот. Король із королевою офіційно посміхалися під час візитів, і, можливо, парилися всенародною не-любов'ю.
— Розкажи мені ще раз про те, що там трапилося н королівському палаці, — позіхнула Марла. День уже був при смерті, як вони в'їздили в передгір'я Гімалаїв.
— Ну, там відома лише ця романтична офіційна версія, що є у кожному путівнику.
— Яка-а-а…? — нила Марла, охоча до вечірньої казочки.
— Така, шо молодий і красивий коронний принц поїхав вчитися до Лондона. Там закохався у прекрасну чи не дуже…
— У прекрасну!
— Ну добре, у прекрасну дівчинку, котру привіз на канікулах знайомити зі своєю августійшою родиною.
— Що, сказав: «Нє хачу учіцца, а хачу женіцца»?
— Типу того.
— і що старі?
— А король із королевою йому сказали: «Нє-а, любий, кров у ній червона, нам така не лізе!»
— Що, так і сказали?
— Марло!
— Що?
— Це б ти так сказала!
— Я?! Я за змішані шлюби.
— Ну й добре. Все, казочці кінець.
— Нє, не кінець! і що далі?
— То be continued.
— Х'ялмар, свиня!!!
— Хрю.
— Ну Х'ялмар…
— Ок, востаннє вибачаю. Тоді, значить, коронний принц вийшов за двері й повернувся до їдальні з автоматом. Відтак досить успішно розрядив його в усю сімейку, не забувши про кохану й про останню кулю для себе.
— От жалко пацана. Не міг собі жити в громадянському шлюбі, га? Чи відмовитися нафіг від корони — кому воно треба. Став би таксистом у Лондоні…
— Так, Марло, дуже романтично. Зрештою, а чом би й ні.
— Дурний, скажи?
— Я слабо вірю в істинність легенди.
— А в що ж тоді?
— На престол сів братик короля-небіжчика. Народ тепер його не зовсім любить. Подейкують, то він усе й підлаштував.
— Ага, тільки це вже не так красиво… Турброшурки не візьмуть.
— Зате взяли би маоїсти, хе-хе.
— Чшшш, не згадуй всує. Що вони — республіки хочуть?
— Та тут увесь народ не проти. Маоїстів же таємних — до чорта просто.
— Монархія — комунізм. із одної каки в іншу.
— Марло, заткнися, ти ж нічого в цьому не петраєш… -остання Х'ялмарова фраза вже, здається, їй просто наснилася. В автобус наповзло масних сутінків, все тарахкотіло й підстрибувало, заколисуючи Марлу все глибше і глибше.
Читванський Королівський Національний Парк був дуже вдалим місцем для не-вбивчого полювання. Такого собі сафарі, де ти сам втікаєш від носорога, біжучи зигзагами (в носорога слабкі очі, але дуже гострий нюх — тільки так його можна надурити… а ще — скидаючи із себе по одній речі й шпурляючи йому під ноги; рай-но зупиняється їх обнюхувати… стриптиз як спосіб порятунку), залізаючи на старі дровеняки й намагаючись із них не гепнутись. Англійські «протектори» минулих часів не поділяли цієї візії полювання — вони просто, від нєфіг робити, стріляли в усіх тварин без розбору. Ліпше б уже яйця собі чухали. До першої крові.
— Це там що за гора, — питала Марла в гіда, — Анапурна, чи що?
— Ото? Так, в хорошу погоду її видно…
— Гора-вбивця, — Х'ялмар притулив долоню дашком до очей, — п'ятдесят відсотків альпіністів, що хочуть вибратися на неї, гинуть.
— Ого, нічо собі… Це, якби ми з тобою вдвох туди полізли -ти би вмер?
— Я теж тебе люблю, Марлочко.
— Нє, ну скажи — страшно? А це ж тільки третя вершина. Ще ж перед нею йдуть К 2 і та, як її, в Сіккімі — Каньчінь… Каньчун…
— Каньчіньчонга.
— Ну все, таку дурнувату назву я запам'ятаю. Це ще крутіше від Уагадугу в Буркіна-Фасо.
— Яка ж ти неполіткоректна…
— Я знаю. Цікаво, скільки альпіків видряпується на Еверест?
— Відсотків під вісімдесят… Слухай, я що тобі — міністерство статистики?
— Типу того. Ти ж усе знаєш, Містер інтеллідженс.
— Спасибі.
— Прикинь, і всі ці гори називають «Ріск of Terror» — чому?
— Бо всім там страшно дуже.
— А давай поліземо на Еверест?
— Двадцять тисяч доларів ліцензія коштує. Щоби кожен дурень туди не пхався.
— Типу мене.
— Угу, типу нас. Зате можна до базового табору запросто дійти — три тижні ходу.
— А на якій він висоті?
— Більше семи тисяч.
— Ага… ну давай якось…
— Це коли ти вже на Лаву бігом будеш забігати по три рази на день! — підколов Х'ялмар.
— Ой-ой, Містер Альпіністер! Та нєфіг срать!
— Вибач?
— Таке не перекладається. Надбання сленґо-суржика.
— Зараз буду говорити шведською.
— Давай-давай. Люди під старість часто самі до себе белькотять. Прикинь, потворо, тобі ж тридцятка наступного року! А мізків у тебе на' кілько?
— Ну от, сама тільки що називала мене Містером інтеллідженс.
— Я передумала.
Не надто цікавий шлях прямою дорогою часто заповнюється ще й куди пустішими розмовами, ніж ця. Прохолода джунглів і присмеркове сонце, купа знимків слонів різних розмірів і різного віку в пам'яті твоєї камери, крокодил й-квіти, що гріються на річкових відмілинах, лапаючи останні промені дня й переварюючи рибу (для людини їх пащеки замаленькі). молоді люди з приємними посмішками, чудовим знанням англійської мови й політичної географії (не спитати в Марли, ДЕ знаходиться Україна!), що за маленькі гроші (не сезон) ведуть тебе в джунглі, переправляють таємниче тихою річкою на каное, стелять тобі постіль у маленькому готелику, де кожна кімната названа іменем птаха, готують для тебе непальську традиційну їжу; відблиски далекого багаття й відгомін барабанів, що творять незвичні для твого східноєвропейського вуха ритми — такий найповерхові-ший відбиток Читваню на пам'яті твого сприйняття.
— Я так люблю цю країну… — зітхнула Марла зі слізьми на очах, — навіть більше за Тайланд.
Х'ялмар тихо посміхався і тільки шкодував, що в них на все, як завжди, надто мало часу.
— Надто мало часу на все у вас, — казали місцеві жителі, хитаючи головами.
— Надто мало часу, — нависало щось на Марлу зсередини, вганяючи її в паніку від невстигання.
— Надто мало часу, надто грандіозні плани, — казала вона собі, а поміж тим, здаватися не збиралася. — Однаково всі здохнемо — тож можна зробити собі вибір НЕ-здавання. Треба йти
і йти, поки не зникнеш фізично. А там — дивися, й пощастить не зникнути стовідсотково…
Х'ялмар ставив собі конкретніші завдання. Він усвідомлено побив спроби покращити цей світ . Казав про це канонічними кен-кізівськими словами:
— Принаймні я спробував.
— Це ти вже скажеш, як помреш. Поки ти тільки пробуєш… і поки Марла не зовсім до кінця розуміла ці його спроби. Не зовсім до кінця вірила у вартість того, що він робить, пишучи книги про те, як облажалося ООН в країнах Азії й Африки, про те, як влада Індонезії дурить селян на предмет розподілу землі в якихось там гірських далеких селах, про зброю й маскулінність в соціальному контексті тощо тощо. Марла раптом повірить у все це ні з того ні з сього однієї погожої днини на шляху із Тхімпху, на бутанській дорозі-серпантині під демонічне «You can check in anytime but you can never leave…» з «Готелю Каліфорнія» в неве-личкому мікроавтобусі, слухаючи розмову Х'ялмара з австрійським німцем-архітектором. Гаррі (так його звали) займався реконструкціями зруйнованих в іраку шкіл, будівництвом нових лікарень. Він просто і з широкою відкритою посмішкою про щось розповідав, Марла слухала, наскільки їй це дозволяли її нефон-танні знання німецької, і раптом зрозуміла .
— Обрані люди, люди з хорошою кармою, неодмінно перетинаються.
Це було ніби одкровенням. Раптово на місці кожного з тих, хто своїм світлом намагався роздерти гнітючу темряву інших — на місці Х'ялмара, Гаррі, Артана, кількох вчителів, письменників, музикантів, просто собі людей — в її голові почало з'являтися щось на зразок теплих сяючих куль, що стрімко зближалися, ген аж до злиття у цілісну субстанцію, що зігрівала уяву й тіло хвилями, роблячи серцю млосно, радісно і трохи лячно.
Марла нічого не могла пояснити. Вона просто відчувала .
Ом мані падме хум Ом мані надме хум Ом мані падме хум
— Так, Індія — це страшно… Не можу сказати, що сумуватиму на нею, — гарненька білява і.рландочка підтакувала довгу барвисту спідницю під промерзлі босі ноги, підібгані на крісло.
— Бідолашна Нікі, — сміявся її бойфренд, — їй ніде проходу не давали.
— Брр… — здригнулася Нікі.
«Ти ба, я й насправді потвора, — дивувалася Марла, — Нікі ж також не вельми м'ясиста, а до неї лізли всі… Може, тут справа в білявості? В кожному разі маю один плюс — я НЕ ненавиджу Індію й залюбки провела б там іще з півроку…»
— То ти був одним із організаторів Світового Соціального Форуму? — зверталася Нікі до Х'ялмара, — я багато чула про нього… Поїхати не випало.
— Так… Роботи було купа просто.
— I ти там була? — це інквізиція Марли.
— Ну, майже… Приїхала, як увесь організаційний геморой вже скінчився. — Марла на мить замислилася над своєю властивістю втікати від будь-яких кисло-нудно-втомливих речей і з'являтися, як пилип із конопель, уже на все готове і приємне.
— А чим ви займаєтеся? — це вже Х'ялмар до ірландської парочки.
— Ми їздимо Азією вже близько року, час від часу викладаємо англійську, ще якоюсь волонтерською активністю займаємося… По-різному, — відказала Нікі.
— Я статті пишу фрілансером, — додав її хлопець, чийого імені Марла ніяк не могла згадати. «Теж волонтерські, певно…» -з кривою посмішкою додумала вона. Ці історії благородних жителів високорозвинених країн, що працюють день і ніч на батьківщині, а потім беруть зароблені грошики й 'ідуть рятувати світ «за безплатно», були такими частими, що вже встигли набити оскомину. «Яка ж я зла!» — констатувала Марла.
— А що б ви порадили тут з'їсти? — спробувала вона змінити тему. Все ж таки не щодня сидиш після невдалого сафарі (носоріг так і не напав) на березі Читванської річки, витріщаючи очі на захід сонця в джунглях. Столики й крісла маленького ресторанчика стояли просто на траві, на краю горішньої річкової тераси.
— їсти? — знизала плечима Нікі, — ну, їсти — я не знаю. Зате випити я би порадила sресіаl lassі .
Ірландці перезирнулися й загигикали.
«Найс айріш ґайс» — похмуро штампонула Марла.
— Це те ж саме, що й спешл каррі9 — посміхнувся Х'ялмар. — В Аче, в Індонезії, готують страву «ганджа каррі». Закінчиться війна — поїду, неодмінно спробую. Бо поки в Аче геть нікого не пускають.
Поговорили ще про Аче. Про політичну ситуацію в Індонезії, про ісламських фундаменталістів.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24
— Не приведи Господи…
Пізніше Марла сидітиме в київському ліжку, прислухаючись до обережних кроків наступниці-депресії, й думатиме, шо зараз вона б із задоволенням і захватом здерла з якої-небудь виставки те саме велетенське полотно з відбитками її життєвих плям і, загорнувшись у нього, як у незграбний плащ-намет, бігла би світ за очі куди-небудь у вітряне поле чи гірськими луками на волю, бігла би й кричала щосили, щодуху…
Втім, бажання бігти й волати в Марли виникало із дуже чіткою циклічністю.
— Якщо чесно напружити пам'ять, можеш згадати точнісінько такий самий стан у будь-якій країні й за будь-якого соціального статусу…
— Ну от бачиш! — відповідав їй Х'ялмар, Ілля чи ще хтось третій-четвертий-п'ятий.
Оm Mani Padme Hum, Оm Mani Padme Hum
В деяких індійських готелях було прийнято робити перекриття між поверхами прозорими. Підлога-ґрати. Той, хто вище чи нижче від тебе на поверх — за ґратами.
В індійських міжміських автобусах було прийнято возити рибу й сидіти одне на одному. Коло водія бовваніла добряча частина пантеону індуїстських та буддійських божеств — уся лілово-позолочена, як кічові образки в гуцулів.
— Знаєш, Х'ялмаре, тут взагалі до біса схожого… Починаючи від цього смороду в автобусі, від немитих людських тіл і кислотного кольору реліквій, аж до рис облич… Гуцули пішли з Азії, цигани — десь теж із околиць Індії…
Х'ялмар упіввуха слухав пустотіле Марлине патякання, втикаючи в одну зі своїх вічних книг із тендеру, жорстокості й убивства прав Людини. Марла гортала величезну широкоформатну ілюстровану «Мітологію Індії».
— Дивися, і Вселенський потоп тут є, і ковчег… і богиня, що народжується з голови батька. Шлях героїв завжди схожий. Ти чуєш?
— Ага.
— Тобі це нафіг нецікаво. Гад паршивий.
— Марлочко, мені цікаво… — спробував було відірватися від книжки й обійняти її за плечі, але Марла випручалася й відразу забула, на що вона ображалася, її тепер займаїо щось кардинально інше. Марла слухала музику.
— Гм… Якшо в міжобласному розбеханому ЛАЗІ «Тернопіль — Срака-Мотика» з заїздом до Франківська грає почергово затягнута касета з записом Служби Божої й гака ж касета з «Голубі лєтят над нашей зонай», то що ми маємо тут? Знову дуже схоже.
— О, так. Цукровий поп — то вічна кара всіх народів.
— Та ні. Тут зовсім інше щось. Є щось зовсім невловиме в цьому циклічному завиванні співака й циклічному затягуванні плівки. Хоч і музика тут будується за іншими канонами, ніж європейська… Втім, саме тому її й не так жахливо гидко слухати. Дратує ж бо тільки те, до чого ти сам потенційно причетний.
На цих словах сухошкірий дідок з отакееенними нігтями на босих ногах смачно втоптався у Марлині речі, приперті до її колін. Слідом за ним товста кобіта, що нестерпно тхнула рибою, зробила те ж саме. Марла промовчала.
— Однак вони не тицяються в тебе органами — це не може не тішити, — зітхнувши, підсумувала вона.
Нарешті автобус причвалав до маленького містечка на кордоні з Непалом. Візу в цю благословенну країну можна було отримати просто на кордоні, заплативши 30 універсально-національних одиниць. Як завжди, Марла виявилася першою українкою. яку побачив цей прикордонник за життя. Як завжди — здивований трохи погляд. Зате, дай їм, Боже, щастя-здоровля, жодних тобі принижень чи зволікань-звірянь-дзвінків-розпитувань. Ними, як Марла вже встигла з'ясувати за півроку подорожей, люблять займатися не лише прикордонники суперрозвинутих країн, «де вулиці мощені золотом». Митник — це діагноз. Це трагедія маленької людини. Це так само «ні-па-вєз-ло», як бути вахтером, охоронцем, чиновником, комендантом гуртожитку, працівником реєстратури, тюремником, даїшником, вчителькою математики Юлією Марківною…
— Бувають винятки, ти знаєш. Я вже люблю цю їхню країну. із просуванням вглиб «ця їхня країна» дивувала й тішила ще більше.
— Відразу видно країну буддистів, — Х'ялмар показував на фрески з рекламою міцного алкоголю, нафарцикльовані фарбою просто на стінах житлових будинків. Деякі з них від часу встигли полупитися й виглядали тепер ну просто дуже древньо й автсн-тично.
— Дивися, які в них гарні жінки! — Марла захоплено розглядала крізь вікно жінок різного віку, що, сидячи край дороги, розчісували коси. Фігурки жінок чергуватися з фігурками чоловіків, що тут же, край дороги, справляли малу потребу.
— Цікаво, яка тут символічність.
Марлині очі страшенно тішилися від споглядання пурпуру й фіолету жіночого вбрання. Геть усі кольори Непалу виглядали насиченими й довершеними. Глибокий червоний, глибокий зелений…
— Оп-па, знову солдати.
Зелений увірвався до салону автобуса. Вдивлявся в обличчя місцевим. Усіх, окрім вже зовсім шанованого віку старих, та ще Марли з Х'ялмаром, попросили вийти на паспортний контроль.
— Чого вони?
— Бояться маоїстів.
— Ага. і думають, що бєлий чєловєк тут ні при чім… От, треба здати фішку маоїстам, аби знали, кого вербувати.
Пасажири повернулися до автобусу. Всі усміхнені, всі без напрягу. Як потім з'ясувати для себе Марла з Х'ялмаром, урядове полювання на маоїстів стато для непальців чимось на кшталт щоденного прогнозу погоди. Ніхто не сахався табунів солдат, що залягали по придорожніх криївках з автоматами, ніхто особливо не непокоївся, чого вони там бігають по полю. Вікна автобуса, з яких видно всі ці перегони й маніпуляції — екрани барного телевізора з нецікавою програмою від «Еvrosport».
Солдати спокійно посміхалися на вулицях, мирні жителі спокійно посміхалися на вулицях, маоїсти спокійно посміхалися в кушах, мріючи про державний переворот. Король із королевою офіційно посміхалися під час візитів, і, можливо, парилися всенародною не-любов'ю.
— Розкажи мені ще раз про те, що там трапилося н королівському палаці, — позіхнула Марла. День уже був при смерті, як вони в'їздили в передгір'я Гімалаїв.
— Ну, там відома лише ця романтична офіційна версія, що є у кожному путівнику.
— Яка-а-а…? — нила Марла, охоча до вечірньої казочки.
— Така, шо молодий і красивий коронний принц поїхав вчитися до Лондона. Там закохався у прекрасну чи не дуже…
— У прекрасну!
— Ну добре, у прекрасну дівчинку, котру привіз на канікулах знайомити зі своєю августійшою родиною.
— Що, сказав: «Нє хачу учіцца, а хачу женіцца»?
— Типу того.
— і що старі?
— А король із королевою йому сказали: «Нє-а, любий, кров у ній червона, нам така не лізе!»
— Що, так і сказали?
— Марло!
— Що?
— Це б ти так сказала!
— Я?! Я за змішані шлюби.
— Ну й добре. Все, казочці кінець.
— Нє, не кінець! і що далі?
— То be continued.
— Х'ялмар, свиня!!!
— Хрю.
— Ну Х'ялмар…
— Ок, востаннє вибачаю. Тоді, значить, коронний принц вийшов за двері й повернувся до їдальні з автоматом. Відтак досить успішно розрядив його в усю сімейку, не забувши про кохану й про останню кулю для себе.
— От жалко пацана. Не міг собі жити в громадянському шлюбі, га? Чи відмовитися нафіг від корони — кому воно треба. Став би таксистом у Лондоні…
— Так, Марло, дуже романтично. Зрештою, а чом би й ні.
— Дурний, скажи?
— Я слабо вірю в істинність легенди.
— А в що ж тоді?
— На престол сів братик короля-небіжчика. Народ тепер його не зовсім любить. Подейкують, то він усе й підлаштував.
— Ага, тільки це вже не так красиво… Турброшурки не візьмуть.
— Зате взяли би маоїсти, хе-хе.
— Чшшш, не згадуй всує. Що вони — республіки хочуть?
— Та тут увесь народ не проти. Маоїстів же таємних — до чорта просто.
— Монархія — комунізм. із одної каки в іншу.
— Марло, заткнися, ти ж нічого в цьому не петраєш… -остання Х'ялмарова фраза вже, здається, їй просто наснилася. В автобус наповзло масних сутінків, все тарахкотіло й підстрибувало, заколисуючи Марлу все глибше і глибше.
Читванський Королівський Національний Парк був дуже вдалим місцем для не-вбивчого полювання. Такого собі сафарі, де ти сам втікаєш від носорога, біжучи зигзагами (в носорога слабкі очі, але дуже гострий нюх — тільки так його можна надурити… а ще — скидаючи із себе по одній речі й шпурляючи йому під ноги; рай-но зупиняється їх обнюхувати… стриптиз як спосіб порятунку), залізаючи на старі дровеняки й намагаючись із них не гепнутись. Англійські «протектори» минулих часів не поділяли цієї візії полювання — вони просто, від нєфіг робити, стріляли в усіх тварин без розбору. Ліпше б уже яйця собі чухали. До першої крові.
— Це там що за гора, — питала Марла в гіда, — Анапурна, чи що?
— Ото? Так, в хорошу погоду її видно…
— Гора-вбивця, — Х'ялмар притулив долоню дашком до очей, — п'ятдесят відсотків альпіністів, що хочуть вибратися на неї, гинуть.
— Ого, нічо собі… Це, якби ми з тобою вдвох туди полізли -ти би вмер?
— Я теж тебе люблю, Марлочко.
— Нє, ну скажи — страшно? А це ж тільки третя вершина. Ще ж перед нею йдуть К 2 і та, як її, в Сіккімі — Каньчінь… Каньчун…
— Каньчіньчонга.
— Ну все, таку дурнувату назву я запам'ятаю. Це ще крутіше від Уагадугу в Буркіна-Фасо.
— Яка ж ти неполіткоректна…
— Я знаю. Цікаво, скільки альпіків видряпується на Еверест?
— Відсотків під вісімдесят… Слухай, я що тобі — міністерство статистики?
— Типу того. Ти ж усе знаєш, Містер інтеллідженс.
— Спасибі.
— Прикинь, і всі ці гори називають «Ріск of Terror» — чому?
— Бо всім там страшно дуже.
— А давай поліземо на Еверест?
— Двадцять тисяч доларів ліцензія коштує. Щоби кожен дурень туди не пхався.
— Типу мене.
— Угу, типу нас. Зате можна до базового табору запросто дійти — три тижні ходу.
— А на якій він висоті?
— Більше семи тисяч.
— Ага… ну давай якось…
— Це коли ти вже на Лаву бігом будеш забігати по три рази на день! — підколов Х'ялмар.
— Ой-ой, Містер Альпіністер! Та нєфіг срать!
— Вибач?
— Таке не перекладається. Надбання сленґо-суржика.
— Зараз буду говорити шведською.
— Давай-давай. Люди під старість часто самі до себе белькотять. Прикинь, потворо, тобі ж тридцятка наступного року! А мізків у тебе на' кілько?
— Ну от, сама тільки що називала мене Містером інтеллідженс.
— Я передумала.
Не надто цікавий шлях прямою дорогою часто заповнюється ще й куди пустішими розмовами, ніж ця. Прохолода джунглів і присмеркове сонце, купа знимків слонів різних розмірів і різного віку в пам'яті твоєї камери, крокодил й-квіти, що гріються на річкових відмілинах, лапаючи останні промені дня й переварюючи рибу (для людини їх пащеки замаленькі). молоді люди з приємними посмішками, чудовим знанням англійської мови й політичної географії (не спитати в Марли, ДЕ знаходиться Україна!), що за маленькі гроші (не сезон) ведуть тебе в джунглі, переправляють таємниче тихою річкою на каное, стелять тобі постіль у маленькому готелику, де кожна кімната названа іменем птаха, готують для тебе непальську традиційну їжу; відблиски далекого багаття й відгомін барабанів, що творять незвичні для твого східноєвропейського вуха ритми — такий найповерхові-ший відбиток Читваню на пам'яті твого сприйняття.
— Я так люблю цю країну… — зітхнула Марла зі слізьми на очах, — навіть більше за Тайланд.
Х'ялмар тихо посміхався і тільки шкодував, що в них на все, як завжди, надто мало часу.
— Надто мало часу на все у вас, — казали місцеві жителі, хитаючи головами.
— Надто мало часу, — нависало щось на Марлу зсередини, вганяючи її в паніку від невстигання.
— Надто мало часу, надто грандіозні плани, — казала вона собі, а поміж тим, здаватися не збиралася. — Однаково всі здохнемо — тож можна зробити собі вибір НЕ-здавання. Треба йти
і йти, поки не зникнеш фізично. А там — дивися, й пощастить не зникнути стовідсотково…
Х'ялмар ставив собі конкретніші завдання. Він усвідомлено побив спроби покращити цей світ . Казав про це канонічними кен-кізівськими словами:
— Принаймні я спробував.
— Це ти вже скажеш, як помреш. Поки ти тільки пробуєш… і поки Марла не зовсім до кінця розуміла ці його спроби. Не зовсім до кінця вірила у вартість того, що він робить, пишучи книги про те, як облажалося ООН в країнах Азії й Африки, про те, як влада Індонезії дурить селян на предмет розподілу землі в якихось там гірських далеких селах, про зброю й маскулінність в соціальному контексті тощо тощо. Марла раптом повірить у все це ні з того ні з сього однієї погожої днини на шляху із Тхімпху, на бутанській дорозі-серпантині під демонічне «You can check in anytime but you can never leave…» з «Готелю Каліфорнія» в неве-личкому мікроавтобусі, слухаючи розмову Х'ялмара з австрійським німцем-архітектором. Гаррі (так його звали) займався реконструкціями зруйнованих в іраку шкіл, будівництвом нових лікарень. Він просто і з широкою відкритою посмішкою про щось розповідав, Марла слухала, наскільки їй це дозволяли її нефон-танні знання німецької, і раптом зрозуміла .
— Обрані люди, люди з хорошою кармою, неодмінно перетинаються.
Це було ніби одкровенням. Раптово на місці кожного з тих, хто своїм світлом намагався роздерти гнітючу темряву інших — на місці Х'ялмара, Гаррі, Артана, кількох вчителів, письменників, музикантів, просто собі людей — в її голові почало з'являтися щось на зразок теплих сяючих куль, що стрімко зближалися, ген аж до злиття у цілісну субстанцію, що зігрівала уяву й тіло хвилями, роблячи серцю млосно, радісно і трохи лячно.
Марла нічого не могла пояснити. Вона просто відчувала .
Ом мані падме хум Ом мані надме хум Ом мані падме хум
— Так, Індія — це страшно… Не можу сказати, що сумуватиму на нею, — гарненька білява і.рландочка підтакувала довгу барвисту спідницю під промерзлі босі ноги, підібгані на крісло.
— Бідолашна Нікі, — сміявся її бойфренд, — їй ніде проходу не давали.
— Брр… — здригнулася Нікі.
«Ти ба, я й насправді потвора, — дивувалася Марла, — Нікі ж також не вельми м'ясиста, а до неї лізли всі… Може, тут справа в білявості? В кожному разі маю один плюс — я НЕ ненавиджу Індію й залюбки провела б там іще з півроку…»
— То ти був одним із організаторів Світового Соціального Форуму? — зверталася Нікі до Х'ялмара, — я багато чула про нього… Поїхати не випало.
— Так… Роботи було купа просто.
— I ти там була? — це інквізиція Марли.
— Ну, майже… Приїхала, як увесь організаційний геморой вже скінчився. — Марла на мить замислилася над своєю властивістю втікати від будь-яких кисло-нудно-втомливих речей і з'являтися, як пилип із конопель, уже на все готове і приємне.
— А чим ви займаєтеся? — це вже Х'ялмар до ірландської парочки.
— Ми їздимо Азією вже близько року, час від часу викладаємо англійську, ще якоюсь волонтерською активністю займаємося… По-різному, — відказала Нікі.
— Я статті пишу фрілансером, — додав її хлопець, чийого імені Марла ніяк не могла згадати. «Теж волонтерські, певно…» -з кривою посмішкою додумала вона. Ці історії благородних жителів високорозвинених країн, що працюють день і ніч на батьківщині, а потім беруть зароблені грошики й 'ідуть рятувати світ «за безплатно», були такими частими, що вже встигли набити оскомину. «Яка ж я зла!» — констатувала Марла.
— А що б ви порадили тут з'їсти? — спробувала вона змінити тему. Все ж таки не щодня сидиш після невдалого сафарі (носоріг так і не напав) на березі Читванської річки, витріщаючи очі на захід сонця в джунглях. Столики й крісла маленького ресторанчика стояли просто на траві, на краю горішньої річкової тераси.
— їсти? — знизала плечима Нікі, — ну, їсти — я не знаю. Зате випити я би порадила sресіаl lassі .
Ірландці перезирнулися й загигикали.
«Найс айріш ґайс» — похмуро штампонула Марла.
— Це те ж саме, що й спешл каррі9 — посміхнувся Х'ялмар. — В Аче, в Індонезії, готують страву «ганджа каррі». Закінчиться війна — поїду, неодмінно спробую. Бо поки в Аче геть нікого не пускають.
Поговорили ще про Аче. Про політичну ситуацію в Індонезії, про ісламських фундаменталістів.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24