Помешкання Франка знаходилося на останньому поверсі п'ятиповерхівки. По всіх підвіконнях акуратного і дуже німецького Є під'їзду вишикувалися дерев'яні пуделка, керамічні коники і порцелянові свинки, а по кутках під стінами стояли величезні ковані скрині.
— Ви що тут — музей обікрали? — поцікавилася Марла.
Франк засміявся і, відчинивши двері, запросив їх увійти.
— А де ви познайомилися? — питала чиста й пахуча Марла, щойно вийшовши з ванни і попиваючи тепер каву з молоком. — Вчилися разом?
— Можна й так сказати, — посміхнувся Франк, — ми познайомилися під час виконання невійськової служби.
— Ага, — засміявся Х'ялмар, — ми старі «армійські» приятелі.
— А що ви там робили — у не-військовій армії?
— Нас там вчили правильно виконувати цей жест, — Х'ялмар відстовбурчив вказівний і середній палець на правій руці буквою «V», — піс, мен!
Всі зареготали.
Відтак був сніданок із чимось, що дуже нагадувало кабачкові оладки й було Франковою фірмовою стравою. Марла тішилася ними, як дикун вареною картоплею — ще б пак, після місяця кривавих непросмажених стейків і (в ліпшому випадку) поцуплених Надею в ресторані оливок і солоного сиру ХТОСЬ готує справжню їжу! «Втім, — міркувала Марла, — стейки — не найгірший варіант для ґетто, де ти жила ще вчора, і де за їдлом треба було пильнувати, як за золотом, щоб якийсь вічноголодний обкурений боров не забіг на кухню і не глитнув твоє м'ясо разом із пательнею».
Зрештою, згадки про паризьке передмістя поволі відступили на задній план Марла розповідала хлопцям, яка вона рада, що залишилася живою, і як співчуває тим двом наркоманам, що не отримали задоволення від споглядання її кончини.
— Та бо не вийшла би та кончина безболісною й бездоганною. А тим більше, мирною… Дякувати Богу, ніхто нікого не прибив. А ми уже збиралися Я навіть готова була їхні трупи пиляти і в сумки пакувати. Такі, знаєте, в клітинку сумки бувають. Громадяни з ними на торги їздять. В нас тільки питання з Надею поставало, хто заподіє їм власне кінець. Так і не вирішили. Тож ті два невдахи просто вкрали ще трохи наших грошей, вижерли наше їдло, прихопили половину моїх ліків (най ліпше вони їм знадобляться, ніж мені, хе-хе…) і, спустивши, певно, в унітаз мою книжку, таки забралися нелегалами в Англію. Шкода, якщо їх не пристрелили на кордоні…
— Ого, — тільки і сказав Франк.
— А я так і не зрозумів, що там у вас конкретно відбувалося, — Х'ялмар погладив Марлу по спині, — ти мене лише страшенно перелякала своїми короткими дзвінками. Так що там було?
— Це довга і дурна історія. Але розповім, якщо хочете. — і Марла налила собі ще кави. — Так от. Моя подруга Надя (дружимо 18 років, ще з дитячого садка) працює в Парижі. Нелегально, «як і всі українці» — не пам'ятаю, хто так сказав, але в більшості випадків то правда. Надя винаймає гарненький будиночок у Монтроі, паризькому передмісті. Райончик стрьомнуватий — купа арабів і ніге…
— Марло! — з докором шикнув Х'ялмар.
— Ну добре, просто купа сквотів довкола і все таке. Чорта з два вийдеш сама подихати вночі. Але будиночок чудовий. Навіть кавалок садка там є. Чи був.
— І?
— Якийсь час Надя жила сама, а потім підібрала десь на вулиці компатріотку із Західної України, що була ні жива ні мертва від голоду. Тій жіночці було 30 років, мала десь чоловіка в Україні і ніяк не могла знайти собі роботи.
— А де ж наркомани?
— Та чекай з наркоманами. Тут епос у дайджест не втиснеш, треба все по черзі.
— Ну і?…
— Надя ту кобіту одягнула, нагодувала, роботу їй шукала, аж тут приїздить кобітин чоловік і каже: «А я тоже буду жити тут!» і, не відходячи від каси, починає гамселити свою благовірну, що курварила в його відсутність.
— А як він знав?
— А відчув. На відстані, хе-хе. Або просто — про всяк випадок. Той їхній реслінґ закономірно перейшов у руйнацію Надиного майна, нажитого непосильною працею… (Шкода, що ви радянських фільмів не дивилися). і тоді Надя каже: забирайтеся звідси, гості дорогі, а гості вже й не проти і Надю побити Якимось робом вона викликала земляків-бандюків, які теж промишляли у Парижі…
— Українська мафія?!
— Та їм ще до мафії вбивати і вбивати, вибачте…
— Ні, ну вони ж діють злагоджено? Значить мафія! — перезиралися Франк із Х'ялмаром.
— Ну, та вже хай буде мафія. Так от та мафія надавала бицюганові по писку і сказала вимітатися з Надиної хати Відтак сама Надя кудись на два тижні звалила, а подружжя нагло зависло в неї і надалі, а забралося вже аж перед самим Надиним поверненням, наробивши трьохсот'єврових боргів за світло-газ і прихопивши з собою недобиту апаратуру.
— М-да… А ти тут при чім?
— Ну слухайте далі. Серед тих бандюків-земляків було ще двоє красенів із ближніх земель — поляк і росіянин. Такі собі Роберт і Алекс. Останній вважав себе дуже сексі, працював проститутом у багатих кобіт на межі ліпосакції і відпочивав душею на безкоштовних зйомках для еротичного гей-журналу. (Наді взагалі щастило на меншини — перед тим вона жила з двома французькими діджеями-гомосексуалістами. Хороші були хлопці, але намагалися вчити її життю, то вона й пішла від них).
— Намастити тобі тост? — запитав Х'ялмар.
— А що — скучно?
— Ні-ні, зовсім! — Х'ялмар із Франком і справді слухали її, немов принишклі діти.
— Тож ті Роберт із Алексом зробилися Надиними новоспеченими друзяками і, посваривши її трохи за надмірну доброту й довіру людям, поселилися в її будиночку. Все по-чесному: ренту ділили на трьох, їли ледь не з однієї тарілки, гуляли вечорами в парку і розмовляли «про життя». Щаслива Надя дзвонила мені в Київ, казала, що, нарешті, знайшла нормальних друзів, з якими можна хоч трохи втриматися від невідворотньої деградації, що чигає на знедоленого студента, коли той кидає універ і їде на заробітки за кордон. Жили вони отако 6 місяців, а потім хлопаки вирішили пошукати ліпшої долі в Ірландії. Чи в Ісландії — Надя сама толком не збагнула. Позичили в неї грошей…
— І зникли, ясна річ? — підсумував Франк.
— Та ні, якраз віддали згодом… Але поки їх не було, мама-тереза-Надя пустила переночувати знову ж таки двох земляків, які, бідолашні, не годні були спати в машині. Не комфортно їм там було, «браткам» недоробленим… і того ж вечора зі свого походу за всіма грошима світу повернулися Роберт із Алексом. Змучені, брудні й розчаровані. Ну, якось повкладалися всі спати, а на ранок вже й не було того натовпу в хаті — поляк із росіянином знялися з місця ночівлі, «позичивши» авто тих двох бідолах
із Черкас і якусь неймовірну купу грошей власника будинку, що її Надя мала комусь там передати. Бр-р, як все заплутано! В тій машині «пацани» мали «все» — документи, «товар» (у, товар!) і “шмотки». А машина сама по собі була ніби комунальною власністю братківського колгоспу. — і що?
— Що-що… Ті два уроди напали на бідолашну шоковану Надю, мовляв: «То були твої друзі!!! Ти за них давала гарантію!!! (Ніби друзі — то телевізори). Ти взагалі з ними заодно!!! Віддавай наші дві… ні — ТРИ штуки баксі-і-ів!!!!!!»
— Нічого собі! і що — вона погодилась?!
— Уяви собі, так! Та ще й, порадившись із ліпшим другом — вже на той час у неї був інший ліпший» друг — єдина, певно, порядна людина з усіх тамтешніх українців — вирішила на ті гроші потерпілим винайняти помешкання. Турбувалася, що готівку на наркоту спустять. (Кокаїн, до речі, в Парижі дешевий). Дивне, звісно, рішення. Та й нехай би собі здихали, як розуму нема — по тридцятці бицюганам — чого про них турбуватися? Але тоді ще ніхто не знав, що вони Погані, всі просто думали, що вони Нещасні…
— Дуже часто ці два поняття синонімічні, — помітив Х'ялмар.
— Ну то чо' би їх просто не відстрілювати? і наволочі менше на світі стає, і нещастя людські обриваються. Я проти мораторіїв на смертну кару, — Марла запхала до рота ложку з джемом і трохи її там потримала. Х'ялмар кашлянув і винувато подивився на Франка. Той посміхався.
— Тоді Надя поназичала грошей. Багато-пребагато…
— Три тисячі євро?
— Точно. Тільки от квартиру нелеґалові винайняти не так уже й просто. Та ще й якогось дідька їм забаглося те винай-мання провадити через агенцію. Чиясь знайома там працювала, чи що. і таке щось почало мутитися з тією агенцією, що вже з місяць квартира була винайнята, а наші нещасні потерпілі все ще проживали в Наді, ходячи вже з місяць в одних і тих самих еластичних трусах (їх не пралося, бо були дорогі і фірмові — ще з хороших часів). Цілісінькими днями ті розжирілі сколіозники лантухами вилежувалися на ліжку, тупо втикаючи в телевізор. (Варто зазначити, що французької вони не розуміли). «Сігарєти є?» — цією фразою щодня зустрічалося Надю з роботи. Потім додавалося. «Ми ше сьодні ні хуя не хавали!» і блискавично знищувався перелік куплених Надею продуктів Втім, інколи хлопці впроваджували собі й аутдор актівітіс. Для цього вони купили (сім євро п'ятдесят була ціна, здається… пам'ятаю, бо гроші на неї також вимагалися в Наді) чорну сумку, яку не пробирали датчики в магазинах, і, одягнувши найпристойніший (вибачте, дорогий і фірмовий ) одяг, ішли «погуляти». Поки один, пускаючи слину, валанцався магазином, відволікаючи увагу продавців, інший нагрібав у свій ящик пандори все, що погано лежало. Особливо добре лізли в чорну сумку окуляри марки «Тrussardi», «Аrmani» і «Guссі». Хоча ні, «Оиссі», здається, не було. Відтак, той крам із магазинною ціною 200 євро сплавлявся за сорок-п'ятдесят На ті гроші хлопчики купували собі шоколад і наркотики.
— Який милий вибір!
— А хлопчики які милі! Один собі купляв гашишику й сякого-такого кокаїну, а інший уже плотніше сидів на системі… у вас кажуть «сидіти на системі»?
— Не думаю.
— Ну, менше з тим. іншому, коротше, скоро тапки. Він сидів на якихось потужних колесах і, здається, ширявся. На додачу до всіх життєвих невдач тих двох поців, у них іще й були жінки та діти в Україні. Одна в Черкасах спускала останні копійки на дешеві наркотики (та бо що ще робити в Черкасах сиротині?), а друга працювала в якійсь задрипаній школі міста Надвірна задрипаною вчителькою задрипаної англійської.
— Так чого ж вони не їхали до своїх дружин, так тупо просиджуючи без діла? — логічне запитав Франк
— Ех, — зітхнула Марла, — я й сама про це питала. Знаєш, що сказав той, у котрого вчителька англійської? Сказав: «Поперше, ми не якісь василі із Західної України, щоби тут рабатягами бути, а по-друге, моя жінка привикла жити з шиком. Мені треба як мінімум двадцять штук баксов, шоби до неї чіста нормальна вернутися…» Отакі вони — захланні вчительки англійської, — сумно резюмувала Марла.
— Ну і що ж потім?
— А потім вони таки звалили. Придумали якось прив'язатися ковдрами до дна фур, що ідуть через Ла-Манш. Спершу їх попалили прикордонники — шкода, що не встрелили — то та погань іще разок до Наді повернулася (я, дурепа, сама їм двері відчинила, думала, що вікна повибивають), посушила джинси феном, загадила квартиру і, вкравши ще трохи грошей, відійшла з миром, ледь мене на останок не вбивши за те, що я спитала, чи не були б ви такі люб'язні to give me money back. А поміж тим, поки їх прикордонники шмонали, ми таку вечірищу бехнули в Надьки — гашишем хоч шпари у вікнах затикай, якби, звичайно, холодно було…
3. Сніданок над Андамановим морем.
— Бачиш, Марло, над Тибетом сходить сонце? — показував Х'ялмар на слабкі просвітки в ілюмінаторі.
— Гм, як символічно й гарно… — сонно тулилася до коханого Марла, — а це точно Тибет?
— Думаю, точно… Зараз треба карту глянути. — Х'ялмар заходився перемикати канали борт-передавача літака Сінгапурських авіаліній, аж поки на моніторчику не з'явилося рухоме зображення літачка на фізичній карті місцевості.
— Упс, це не сонце було, а місяць, — засміявся Х'ялмар, ще раз глипнувши у віконце.
— Ну, знову ж символічно — летимо ж бо ми до мусульманської країни. М-да, там уже не помастурбуєш подрузі в салоні літака.
— І міньєтом друга не розважиш, — підтримав Х'ялмар, — і не спитає тебе стюард, коректно відвертаючи погляд від живої ковдри у тебе на колінах: «Може, вам іще один гамбургер, сер?»
Марла сміялася, їй було добре, цікаво і страшнувато. З низького старту вона вирушала на довгий (як сподівалася) забіг принципово нового життя. В іншій півкулі, з іншими людьми, з одним чоловіком. Життя, що починалося з перфектного азійського сніданку, поданого найгарнішою на світі стюардесою в небі над Андамановим морем, щонайменше обіцяло бути несхожим на все, що відбувалося доти.
— Жодних тобі більше гетто — паризьких чи київських, жодних ненависних запонтованих пик псевдо-шоу-бізнесу, жодних істеричних мальчиків і закомплексованих дєвочок… Все.
— Все?
— Все. Хоча хто зна напевно…
4. Коли ж прийде Мусім Ґуґур ?
«Якщо не допомагає грип, треба спати, — думалося Марлі, — тобто, якщо не допомагає сон, треба писати. Може, випишеться увесь грип. Випишеться з мого організму, як із лікарні…» і вона заходилася писати всі абетки, які знала, у прямому та зворотньому порядку, а відтак лише кожен четвертий знак кожної з них, потім кожен третій і т.д. Ніякої особливої системи вона в цьому не шукала, ніяких повідомлень не очікувала, їй було достатньо вже того незавершеного, що прийшло було з трьох останніх снів:
р r о соі num ratem
за гріхи наші
in everywhere the crowds of people ,
щоб зробитися Пошуковувачкою, але Марла сильно лінувалася. Все було настільки впадлу, що вона навіть не полізла в інтернет з'ясувати значення слова соі num , якщо таке в латині й існувало. Відмазки були різнотипні: «В мене грип. Чи малярія. Хто зна. Вмираю я, карочє», «Я не можу спати. Тому, закономірно, не можу бачити снів. А як я можу з них читати, якщо я їх не бачу? А бачити я ніц не можу, бо забагато чую. А те, що я чую — звичайнісіньке собі тупотіння щурів на горищі. Бігають, як коні. Та ще й ці ящірки верещать незгірше канарейок…»
І справді мало яка істота на острові Ява могла жити, не продукуючи постійного шуму. До прикладу, коли український півень в українському селі кукурікає, розганяючи нечисту силу, десь аж перед світанням, то півень-тубілець лементує всеньку ніч, з інтервалом довжиною в 40 секунд, сходячи на неприємний занижений фальш в кінці кожного вереску. З іншого кінця блоку (так у Джокджакарті позначаються будинки: «205, блок С») фід-беком відгукується інший півень, а потім все це ставиться на луп. Тривалість лупу — 24 години.
Марла вже двадцятий раз уявляла Собі, як вона повільно виходить на вулицю, повільно наближається до голосистого дива і повільно повертає йому голову на повний оберт за годинниковою стрілкою.
— Як ти думаєш, — питала вона в сонного й спітнілого Х'ял-мара, — скільки сусіди захочуть грошей, щоби зварити мені півня?
— Не знаю, — мляво відповідав Х'ялмар, — певно, багато. Кури, що тут готуються в їжу — бройлерні, два тижні пожили — і в зупу, а ті, що гуляють на вулиці — довгожителі. і коштуватимуть вони більше, і худі вони, як…
— Як ровери.
— Що?
— Ну, ми так в Україні кажемо.
— А, ну хай буде, як ровери. Давай закриємо вікно — тихіше буде.
— Ага, точно. Особливо, коли здохнемо від задухи. Тихо буде, як в могилі. Тільки без «як».
8—
— Я от думаю, — відірвався наступного дня від свого недописаного СV Х'ялмар, — чи не написати мені статтю про Дубаї для «Кореспондента»?
— Ну, напиши… — знизала плечима Марла, — а як не маєш доста часу, я можу за тебе написати.
— О, до речі. Я тобі розповідав про мою знайому журналістку, що працювала у Сьєрра-Леоне? Там кілька років поспіль ішла громадянська війна. Повстанці вривалися в села, відрізали людям руки-ноги, ґвалтували жінок. А потім уклали мирний договір, почалися вибори до влади. Один із колишніх повстанців теж балотувався собі, і приїхав був агітувати виборців в одне із сіл, що в них колись порозважався. А люди його раз — і впізнали. Накинулися на нього і порізали на шматки, а відтак частини кандидата порозкидали по селу. і всі при цьому дико раділи. Моя знайома стояла в німому шоці, коли до неї підбіг щасливий мешканець села, вимахуючи насадженим на патика відрізаним членом. «Гей! — гукнув він, — подивися: prick on a stick! »
— Ага, — сказала Марла, припинивши реготати, — так зворушливо… Ех, там у лісі, на полянці стояли повстанці… Прости, Господи.
5. Портрет Дуріана Ґрея.
«Дуріан, — писала Марла у статті про Синґапур, — це такий смердючий фрукт, подібний до реґбі-м'яча в гіпертрофованих прищах або до їжачка-пацифіста, що замазав голки гумою з розплавлених в'єтнамок. На що б він там схожий не був, дуріан — СМЕРДЮЧИЙ фрукт за визначенням. Смердить він гнилою цибулею багаторічної консервації в радянському овочевому магазині. і ніякий цей дуріан не Ґрей. Він собі жовто-зелений і товстий. Або просто жовтий. Або рудуватий. Але завжди смердючий. В Сингапурі за носіння дуріана в громадських місцях накладається штраф у 500 сингапурських доларів. А це вже непогана зарплатня для українця. Найстрашніше те, що вельми популярним виробом у країнах південне— східної Азії є презервативи із запахом і навіть смаком дуріана».
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24