Може, вона ше тут живе.
Коли він говорив про дівчину, то ніжно гладив пальцем по її обличчі на фото. Вона стояла коло його діда справа. Далі стояв мужчина, шо, як на мене, був її батьком, а жінка, шо, напевне, була її матір'ю, стала позаду, її батьки нагадували руских, а вона — ні. Вона була схожа на американку, їй було, певно, рочків з п'ятнадцять. Але цілком може бути, шо вона і старша, їй могло бути і стільки, по скільки було нам з героєм, чи скільки було тоді героєвому дідові. Я довгенько роздивлявся дівчину. Вона була дуже-дуже симпатина. її каштанове волосся вільно спадало на плечі. В її очах просвічували печаль і глибокий розум.
«Я хочу побачити Трохимбрід, — сказав герой, — побачити, який він, де виростав мій дідусь і де б я був зараз, якби не війна». — «Ти би зараз був українцем». — «Саме так». — «Як от я». — «Напевне, що так». — «Нєа, ти би не був як я, ти би був зараз фермером у цьому малопримітному райцентрі, а я ж із Одеси, а вона, брат, дуже нагадує Маямі». — «Так, але я хочу побачити, яким є це містечко тепер. Не думаю, що там зосталося бодай кілька євреїв, але, може, ще хтось і живе. У штетлі й колись жили не лише євреї, то, можливо, хтось щось пам'ятає?» — «Де жили?» — «Штетль — це громада, поселення». — «То чого ж просто не назвати його селом?» — «Я вживаю єврейське слово». — «Єврейське слово?» — «Так, це ідиш. Наприклад, ще шмук». — «Шо за шмук?» — «Якщо хтось робить щось таке, з чим ти не погоджуєшся, то він і є шмук». — «Ну, О'К, а скажи ше шось». — «Пуц». — «А це шо означає?» — «То хтось такий самий, як і шмук». — «Давай ше». — «Шмендрик». — «А це шо таке?» — «Це також такий, як шмук». — «А ти не знаєш слів, шо не як шмук?» Герой на момент задумався. «Шалом, — накінець сказав він, — тільки це три слова, і це не ідиш, а справжня гебрейська мова. Але все, що я можу ще пригадати — то шмук. В ескімоському краю є чотири сотні слів на позначення снігу, а у євреїв стільки ж, щоби сказати шмук». Я був шокований, до чого тут ескімо?!
«Отже, ми проведемо екскурсію у штетль?» — запитав я героя. «Так, я вважаю, що це оптимальна точка, аби розпочати наші пошуки». — «Пошуки?!» — «Шукатимемо Августину». — «А хто така Августина?» — «Ця дівчинка з фотографії. Вона єдина, хто ще, може, живе тут». — «А, зрозумів, ми будемо шукати Августину, шо, як ви думаєте, врятувала вашого діда від нацистів?». — «Так». На момент зависла тиша. «Я би теж хотів її знайти», — видавив я з себе.
Я прикинув, шо це може сподобатися герою, але сказав це не для того, шоб йому сподобатися. Я висловився чистосердечно. «А далі? — спитав я, — якшо ми її найдемо?» Герой впав у роздуми: «Я не знаю, що далі, я би хотів їй якось подякувати». — «За спасіння свого діда?» — «Звичайно». — «Це буде офігєнно, правда?» — «Прошу?» — «Ну, коли ми її знайдемо». — «Якщо ми її знайдемо». — «Та знайдемо ми її!» — «Навряд чи», — сказав герой. «Так нашо ж тоді шукати?» — знову спитав я, але він не встиг відповісти, бо я знову запитав, — а як ви знаєте, шо її звати Августина?» — «Я так думаю, хоча напевне не знаю. Отут на звороті, бачите, є кілька слів, написаних рукою мого діда, так мені здається. А можливо, й ні. Це на ідиш. Тут написано: ми з Августиною, 21 лютого 1943 року». — «Майже неможливо розібрати». — «Так і є». — «А звідки ви знаєте, шо це про дівчинку, а не про двох других на цьому фото?» — «Я не знаю напевне». — «Це дивно, так? Дивно, шо він згадує тільки про неї. Ви думаєте, він закохався в неї?» — «Прошу?» — «Ну, він же згадує тільки її». — «Ну то й що?» — «Так, він же, певно, закохався у неї?!» — «Дивно, що ви про це подумали. Напевно, ми думаємо подібно». (От, дякую, Джонатан!) «Я також доволі багато думав про це, хоча жодних підстав думати так у мене не було. Йому було вісімнадцять, а їй, напевне, з п'ятнадцять. І він щойно втратив жінку й доньку, коли нацисти прочісували штетль». — «Трохимбрід?» — «Так. До того ж, я не знаю, чи напис стосується саме цієї фотографії. Це може бути якась чернетка». — «Чернетка?» — «Ну так, непотрібний шматок паперу, на якому пишуть будь-що». — «Ага». — «Тобто я насправді не маю жодних підстав так думати. Це настільки неправдоподібно, що він міг бути в неї закоханим. Але хіба на цій фотокартці немає нічого дивного? Хіба між ними не проглядає жодної близькості, попри те, що вони не дивляться одне на одного? Вся справа в тому, як вони намагаються не дивитися одне на одного. Тримаються на відстані. Це справляє враження, хіба ж ні? А його слова на звороті фото». — «Та-аа». — «І те, що ми обоє подумали, що він міг бути в неї закоханий, це також дивно». — «Та-аа», — знов сказав я. «Якась частина мого єства прагне, щоби він кохав її, а інша — ненавидить саму думку про це». — «А шо це у вас за частина така, шо ненавидить, шоб він її любив?» — «Ну що ж, про деякі речі краще думати, як про щось таке, чого не можна змінити». — «Я не можу доглупати. Він же оженився на твоїй бабці, — отже, шось мало змінитися?» — «Але це зовсім інше. Тому, що це моя бабця». — «Але твоєю бабкою могла би бути й Августина». — «Ні, але вона могла би бути бабцею когось іншого. І, наскільки я знаю, вона таки нею стала. Вона могла мати дітей і від нього». — «Не говори так про свого діда». — «Ну, але ж я знаю, що в нього й раніше були діти, то чому я не можу цього припустити?» — «А шо, як ми знайдемо твого брата?» — «Ні, не знайдемо». — «А як ти взагалі отримав це фото?» — спитав я, притискаючи картку до скла машини. «Моя бабуся передала її моїй мамі два роки тому і сказала, що це сім'я, яка врятувала діда від нацистів». — «А чого тільки два роки тому?» — «Що ви маєте на увазі?» — «Шо таке сталося, шо вона вирішила віддати її мамі?» — «А, тепер розумію, про що ви. На те у неї були власні причини». — «І шо за причини?» — «Я не знаю». — «А про помітку на звороті ти її питав?» — «Ні, ми нічого не могли її про це розпитати». — «А чого?» — «Вона зберігала це фото більше п'ятдесяти років і якби хотіла нам щось про це сказати, то вже би давно сказала». — «Ясно». — «Я навіть не сказав їй, що їду в Україну. Вона думає, що я все ще в Празі». — «А це нашо?» — «її спогади про Україну не найкращі, її штетль, Колки, знаходиться всього за кілька кілометрів від Трохимброда. Думаю, що ми й туди повинні поїхати. Але вся її родина була винищена, всі — мати, батько, сестри, дід і бабця». — «А її так само українці врятували?» — «Ні, вона виїхала ще перед війною. Вона була молода і зоставила сім'ю». Вона зоставила сім'ю. Я записав це в своєму мозку. «Дивно, — сказав я, — шо ніхто не врятував її сім'ю». — «Нічого дивного в цьому немає. Українці на той час до євреїв ставилися дуже зле. Майже так само, як і нацисти. То був зовсім інший світ. На початку війни багато євреїв хотіли стати нацистами, щоб порятуватися від українців». — «Та ну, це неправда». — «Ні, це правда». — «Я не можу повірити в те, шо ти говориш». — «Почитай книжки по історії». — «Про це не пишуть». — «Ну звісно, але так все й було. Українці завжди ставилися до євреїв жахливо. Так само, як і поляки. Послухай, я не бажаю тебе образити. Тебе всі ці речі зовсім не стосуються. Ми говоримо про події п'ятдесятирічної давнини». — «Я все-таки думаю, — сказав я герою, — шо ти помиляєшся». — «Ну, я тоді просто не знаю, що сказати». — «Скажи, шо ти помиляєшся». — «Не можу». — «Ти мусиш».
«От мої карти», — сказав він, дістаючи з портфеля якісь листи. Він вказав на один з них, намочений Семмі Дейвісом Молодшим-Молодший. Я маю надію, шо псина зробила це язиком. «Оце Трохимбрід, сказав герой, — на деяких інших картах він ще називається Соф'ювка. А це Луцьк. Це от — Колки. Це стара карта. Більшість населених пунктів, за якими ми шукаємо, на нових картах не позначено». «От, — сказав він, передаючи мені карту, — тепер ви маєте уявлення, куди нам треба їхати. Це все, що у мене є, — оці карти і світлина. Це, звісно ж, небагато». — «Можу тобі пообіцяти, шо Августину ми знайдемо», — сказав я. Я помислив, шо такий поворот трохи вгамує героя. Мене це теж заспокоювало. «Дєд», — я знову перевів увагу на переднє сидіння і пояснив Дєду все, шо почув від героя. Розказав йому про Августину, карти і героєву бабку. «Колки?» — перепитав Дєд. «Да, Колки», — сказав я. Я дуже точно переказав всі подробиці, а ше вигадав пару від себе, шоб Дєд краще просік усю цю історію. Я міг собі уявити, шо вся вона затягне Дєда у глибоку меланхолію. «Августина», — промимрив Дєд, перекинувши Семмі Дейвіса Молодшого-Молодшого на моє місце. Він дуже зосереджено вдивлявся у фото поки я притримував руль. Дєд притулив фотку до самого обличчя, ніби хотів її понюхати чи помацати очима. «Августина». — «Це дама, яку ми шукаємо», — вставив я. Він похитав головою туди-сюди і сказав: «Ми її знайдемо». — «Та я знаю», — сказав я. Але не знали ні Дєд, ні я.
Коли ми підкотили до готелю, вже стало темно. «Ти мусиш лишитися в машині», — сказав я герою, бо власник готелю зразу збагне, шо гість американець. А Батя казав, шо вони деруть з іноземців з надбавкою. «Чому?» — спитав герой. Я пояснив йому чому. «Але ж як вони дізнаються, що я американець?» — «Скажи йому, хай сидить у машині, — вставив Дєд, — а то вони вирахують з нього вдвоє». — «Та я от намагаюся йому втовкмачити це», — відповів я Дєду. «Я би хотів вийти разом з вами, — знову вставив своїх п'ять копійок герой, — щоби оглянути це місце». — «Це ше нашо?» — «Просто, щоби побачити, що до чого і як воно все тут». — «Давай ви зробите це після того, як ми вселимося в номери». — «Ні, я би хотів зробити це зараз», — ніяк не міг заспокоїтися герой, і якшо чесно, то мене це вже починало діставати. «Шо за херню він весь час поре?!» — вибухнув Дєд. «Та він хоче йти зі мною». — «Нафіга?!» — «Бо він американець». — «Так мені можна увійти туди?» — знову вставив герой. Дєд обернувся до нього і сказав: «Він дає бабки. Якшо він хоче платити більше — хай платить більше». Тоді я взяв його з собою, шоб він заплатив за два номери. Якшо ви хочете знати, нашо дві кімнати, то я поясню — одна для мене і для Дєда, а друга — для героя. Батя говорив, шо так буде.
Як тільки ми зайшли до готелю, я сказав герою, щоб він мовчав. «Помовч трохи», — попросив я його. «Чому?» — запитав він. «Ну, не говори», — повторив я йому вже пошепки. «Чому?» — знову спитав він. «Я проінструктую тебе пізніше… Тесе!» Але він все допитувався, чого він не може говорити і, як я зрозумів, власник готелю його почув. «Покажіть ваші документи», — сказав він. «Йому треба твої документи», — перевів я герою. «Навіщо?» — «Дайте їх мені». «Навіщо це?» — «Якшо ми хочемо отримати кімнати, він мас подивитися твої документи". — "Я цього не розумію». — «А тут нема шо розуміти». — «Шо у вас за проблеми? — спитав мене господар готелю, — у цю пору це єдиний готель, де ше є вільні кімнати. Чи ви збираєтеся спати на вулиці?»
Нарешті я переконав героя і він дав власнику документи. Він ховав їх у спеціальній штуці собі на поясі. Пізніше він сказав, шо ця штуковина називається сідалищна сумка і шо в Америці ці сідалищниці вже не модні, а взяв він її тільки тому, шо його путівник пише, що це треба мати, шоб документи були ближче до тіла. Я був впевнений на сто відсотків, шо господар готелю обрахував героя за спеціальним тарифом для іноземців. Я не просвіщав героя у цій проблемі, бо знав, шо він буде допитуватися, доки з нього не здеруть у чотири рази більше, а не удвічі, або нам узагалі доведеться спати в машині, як до того пристрастився мій Дєд.
Коли ми повернулися до машини, Семмі Дейвіс Молодший-Молодший гриз свій хвіст на задньому сидінні, а Дєд знову дрихнув. «Дєд, — сказав я, смикаючи його за руку, — ми маємо номер». Мені довелося трохи поморочитися, шоб розбудити його. Коли він розплющив очі, то не розумів, де він є. «Анна?» — спитав Дєд. «Нє-а, Дєд, — сказав я, — то я, Саша». Він знітився і сховав від мене своє обличчя. «Ми маємо номер», — повторив я. «З ним все нормально?» — спитав герой. «Та, він просто змучений». — «А до завтра йому стане краще?» — «Та мови нема!» — Хоча, правду сказати, Дєд не був схожий на себе. А може, якраз і був. Я не міг точно сказати, яким Дєд був у нормальній формі. Я пам'ятаю один жарт, який мені розповідав Батя. Коли я був ше малим пацаном, то Дєд говорив, шо я — це комбінація Баті, Мами, Брежнєва і себе самого. Я постійно думав, шо це прикольна історія, аж до цього моменту, коли в Луцьку ми зупинилися перед готелем.
Я сказав герою, шо ліпше сумок у машині не залишати. В Україні у людей є така погана звичка брати речі без дозволу. Я читав, шо Нью-Йорк — це дуже небезпечне місто, але думаю, шо в Україні небезпечніше. Якшо хочете знати, хто вас береже від людей, які беруть речі без дозволу, то це, звичайно, поліція. А якщо хочете знати, хто вас захищає від поліції, то це якраз люди, які беруть усе без дозволу. І дуже часто — це одні й ті самі люди.
«Давайте поїмо», — сказав Дєд, порпаючись десь у районі руля. «Ви голодні?» — спитав я героя, який знову став сексуальним об'єктом для Семмі Дейвіса Молодшого-Молодшого. «Заберіть її від мене!» — просив він. «Ви голодні?» — «Будь ласка!» — наполягав він. Я покликав псину, а коли вона не послухалася, то я ляпнув її по морді. Тоді вона кинулася на свою частину заднього сидіння, бо розуміла, шо по-дурному поводилася, і почала скавуліти. Чи було мені її жаль? «Я просто помираю від голоду», — сказав герой, відриваючи голову від колін. «Ш-шо?» — «Так, я голодний». — «Ага, значить ви голодні». — «Так». — «Супер. Наш шофер…» — «Ви можете називати його своїм дідом, це мене не зачіпає». — «Хто вас щипає?» — «Не зачіпає. Я сказав — не зачіпає». — «Що значить зачіпати?» — «Ну, іритувати». — «Шо таке іритувати?» — «Дратувати, засмучувати». — «А… так… засмучувати, я розумію». — «Тобто, я хотів сказати, що ви можете називати його своїм дідом». Ми дуже захопилися розмовою. Коли я повернув голову до Дєда, то побачив, шо він знову кинувся вивчати фото Августини. Між ним і фотокарткою відчувалася така туга, шо мене в цьому світі шось більше за це вже не могло налякати. «Зараз будемо їсти», — сказав я. «Нормально», — відповів Дєд, який в цей момент тримав фото дуже близько до обличчя. Псина наполегливо скавуліла». Я б хотів тільки зауважити…» — почав герой. — «Ш-шо?» — «Вам варто дізнатися…» — «Так?» — «Я… як би це сказати?…» — «Ш-шо?» — «Я…» — «Ви дуже голодні, так?» — «Я вегетаріанець». — «Я не розумію!»
«Я не їм м'яса». — «А чого так?» — «Просто не їм». — «Як можна не їсти м'яса?!» — «Ну, просто не їм». — «Він м'яса не їсть», — сповістив я Дєду. «А певно, шо їсть», — відповів Дєд. «Та будете ви їсти м'ясо», — обернувся я до героя. «Ні, не буду!» — «Ну, а чого?» — знову спитав я його. «Зрозумійте, я просто його не їм. Ніякого м'яса». — «Шо і свинину не?» — «Ні». — «Ніякого м'яса?» — «Ні». — «А біфштекс?» — «У жодному разі». — «А курку?» — «Ні». — «Так, може, яловичину?» — «О, Боже! Ні! Ніякої телятини!» — «Так кобасу чи сардельку?» — «Ні, ковбасу також ні». Я переказав усе це Дєду, і він глянув на мене тривожно. «З ним шось не так?» — поцікавився Дєд. «Шо з вами не так?» — спитав я в героя. «Нічого. Просто я так звик», — відповів той. «А може, гамбургер?» — «Ні». — «А язик?» — «Шо він там сказав, шо з ним сталося?» — встряв Дєд. «Сказав, шо просто так звик». — «А ковбасу він їсть?» — «Нє-а». — «Не їсть ковбаси?!» — «Не, ні ковбаси, ні сардельок». — «Шо, правда?!» — «Ну, він так сказав». — «Так, але ковбаса…» — «Я знаю». — «Ви справді зовсім не їсте ковбаси?» — «Без ковбаси». — «Він не їсть ковбаси», — знов обернувся я до Дєда. Дєд закрив очі і спробував скласти руки на животі, шо йому не вдалося, бо заважав руль. Було схоже, шо Дєду стало погано, бо герой не хотів їсти ковбаси. «Добре, тоді давай питай його, шо він їсть узагалі, шоб ми могли найти підходящий ресторан». — «Та ви просто шмук!» — сказав я герою. «Ви неправильно вживаєте це слово». — «Правильно-правильно», — відповів я.
«То єсть, як він не їсть м'яса?!» — спитала офіціантка з таким виглядом, шо Дєд аж схопився за голову. «Шо з ним?» — допитувалася вона. «З ким? З тим, хто м'яса не їсть, хто за голову тримається чи з псиною, яка кусає собі хвоста?» — «З тим, шо не їсть м'яса». — «Він просто так звик». Герой запитав, шо вона хоче. «У них без м'яса нічого нема», — проінформував я героя. «І шо, він дійсно не їсть м'яса?» — бідкалася офіціантка. «Ага, він такий». — «А ковбасу?» — «Ніякої ковбаси», — сказав до офіціантки Дєд, хитаючи головою справа наліво. «А може, ви з'їсте трошки м'яска? — перепитав я героя. — Бо в них же без м'яса нічого нема». — «А в них немає картоплі або чогось подібного?» — запитав він. «У вас бараболя є? — спитав я офіціантку, — чи шо-небудь подібне?» — «У нас бараболя тільки до м'яса». Я переклав її слова герою. «А хіба я не можу замовити просто картоплю?» — «Шо?» — «Можна нам дві або три порції картоплі без м'яса?» — запитав я офіціантку. Тоді вона сказала, шо піде й запитає в директора. «Спитай його, може, він буде їсти печінку», — сказав Дєд.
Офіціантка повернулася й оголосила: «Ну, шо я вам скажу, ми можемо йому запропонувати подвійну порцію картоплі, але ми подаємо її на одній тарілці з м'ясом.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34
Коли він говорив про дівчину, то ніжно гладив пальцем по її обличчі на фото. Вона стояла коло його діда справа. Далі стояв мужчина, шо, як на мене, був її батьком, а жінка, шо, напевне, була її матір'ю, стала позаду, її батьки нагадували руских, а вона — ні. Вона була схожа на американку, їй було, певно, рочків з п'ятнадцять. Але цілком може бути, шо вона і старша, їй могло бути і стільки, по скільки було нам з героєм, чи скільки було тоді героєвому дідові. Я довгенько роздивлявся дівчину. Вона була дуже-дуже симпатина. її каштанове волосся вільно спадало на плечі. В її очах просвічували печаль і глибокий розум.
«Я хочу побачити Трохимбрід, — сказав герой, — побачити, який він, де виростав мій дідусь і де б я був зараз, якби не війна». — «Ти би зараз був українцем». — «Саме так». — «Як от я». — «Напевне, що так». — «Нєа, ти би не був як я, ти би був зараз фермером у цьому малопримітному райцентрі, а я ж із Одеси, а вона, брат, дуже нагадує Маямі». — «Так, але я хочу побачити, яким є це містечко тепер. Не думаю, що там зосталося бодай кілька євреїв, але, може, ще хтось і живе. У штетлі й колись жили не лише євреї, то, можливо, хтось щось пам'ятає?» — «Де жили?» — «Штетль — це громада, поселення». — «То чого ж просто не назвати його селом?» — «Я вживаю єврейське слово». — «Єврейське слово?» — «Так, це ідиш. Наприклад, ще шмук». — «Шо за шмук?» — «Якщо хтось робить щось таке, з чим ти не погоджуєшся, то він і є шмук». — «Ну, О'К, а скажи ше шось». — «Пуц». — «А це шо означає?» — «То хтось такий самий, як і шмук». — «Давай ше». — «Шмендрик». — «А це шо таке?» — «Це також такий, як шмук». — «А ти не знаєш слів, шо не як шмук?» Герой на момент задумався. «Шалом, — накінець сказав він, — тільки це три слова, і це не ідиш, а справжня гебрейська мова. Але все, що я можу ще пригадати — то шмук. В ескімоському краю є чотири сотні слів на позначення снігу, а у євреїв стільки ж, щоби сказати шмук». Я був шокований, до чого тут ескімо?!
«Отже, ми проведемо екскурсію у штетль?» — запитав я героя. «Так, я вважаю, що це оптимальна точка, аби розпочати наші пошуки». — «Пошуки?!» — «Шукатимемо Августину». — «А хто така Августина?» — «Ця дівчинка з фотографії. Вона єдина, хто ще, може, живе тут». — «А, зрозумів, ми будемо шукати Августину, шо, як ви думаєте, врятувала вашого діда від нацистів?». — «Так». На момент зависла тиша. «Я би теж хотів її знайти», — видавив я з себе.
Я прикинув, шо це може сподобатися герою, але сказав це не для того, шоб йому сподобатися. Я висловився чистосердечно. «А далі? — спитав я, — якшо ми її найдемо?» Герой впав у роздуми: «Я не знаю, що далі, я би хотів їй якось подякувати». — «За спасіння свого діда?» — «Звичайно». — «Це буде офігєнно, правда?» — «Прошу?» — «Ну, коли ми її знайдемо». — «Якщо ми її знайдемо». — «Та знайдемо ми її!» — «Навряд чи», — сказав герой. «Так нашо ж тоді шукати?» — знову спитав я, але він не встиг відповісти, бо я знову запитав, — а як ви знаєте, шо її звати Августина?» — «Я так думаю, хоча напевне не знаю. Отут на звороті, бачите, є кілька слів, написаних рукою мого діда, так мені здається. А можливо, й ні. Це на ідиш. Тут написано: ми з Августиною, 21 лютого 1943 року». — «Майже неможливо розібрати». — «Так і є». — «А звідки ви знаєте, шо це про дівчинку, а не про двох других на цьому фото?» — «Я не знаю напевне». — «Це дивно, так? Дивно, шо він згадує тільки про неї. Ви думаєте, він закохався в неї?» — «Прошу?» — «Ну, він же згадує тільки її». — «Ну то й що?» — «Так, він же, певно, закохався у неї?!» — «Дивно, що ви про це подумали. Напевно, ми думаємо подібно». (От, дякую, Джонатан!) «Я також доволі багато думав про це, хоча жодних підстав думати так у мене не було. Йому було вісімнадцять, а їй, напевне, з п'ятнадцять. І він щойно втратив жінку й доньку, коли нацисти прочісували штетль». — «Трохимбрід?» — «Так. До того ж, я не знаю, чи напис стосується саме цієї фотографії. Це може бути якась чернетка». — «Чернетка?» — «Ну так, непотрібний шматок паперу, на якому пишуть будь-що». — «Ага». — «Тобто я насправді не маю жодних підстав так думати. Це настільки неправдоподібно, що він міг бути в неї закоханим. Але хіба на цій фотокартці немає нічого дивного? Хіба між ними не проглядає жодної близькості, попри те, що вони не дивляться одне на одного? Вся справа в тому, як вони намагаються не дивитися одне на одного. Тримаються на відстані. Це справляє враження, хіба ж ні? А його слова на звороті фото». — «Та-аа». — «І те, що ми обоє подумали, що він міг бути в неї закоханий, це також дивно». — «Та-аа», — знов сказав я. «Якась частина мого єства прагне, щоби він кохав її, а інша — ненавидить саму думку про це». — «А шо це у вас за частина така, шо ненавидить, шоб він її любив?» — «Ну що ж, про деякі речі краще думати, як про щось таке, чого не можна змінити». — «Я не можу доглупати. Він же оженився на твоїй бабці, — отже, шось мало змінитися?» — «Але це зовсім інше. Тому, що це моя бабця». — «Але твоєю бабкою могла би бути й Августина». — «Ні, але вона могла би бути бабцею когось іншого. І, наскільки я знаю, вона таки нею стала. Вона могла мати дітей і від нього». — «Не говори так про свого діда». — «Ну, але ж я знаю, що в нього й раніше були діти, то чому я не можу цього припустити?» — «А шо, як ми знайдемо твого брата?» — «Ні, не знайдемо». — «А як ти взагалі отримав це фото?» — спитав я, притискаючи картку до скла машини. «Моя бабуся передала її моїй мамі два роки тому і сказала, що це сім'я, яка врятувала діда від нацистів». — «А чого тільки два роки тому?» — «Що ви маєте на увазі?» — «Шо таке сталося, шо вона вирішила віддати її мамі?» — «А, тепер розумію, про що ви. На те у неї були власні причини». — «І шо за причини?» — «Я не знаю». — «А про помітку на звороті ти її питав?» — «Ні, ми нічого не могли її про це розпитати». — «А чого?» — «Вона зберігала це фото більше п'ятдесяти років і якби хотіла нам щось про це сказати, то вже би давно сказала». — «Ясно». — «Я навіть не сказав їй, що їду в Україну. Вона думає, що я все ще в Празі». — «А це нашо?» — «її спогади про Україну не найкращі, її штетль, Колки, знаходиться всього за кілька кілометрів від Трохимброда. Думаю, що ми й туди повинні поїхати. Але вся її родина була винищена, всі — мати, батько, сестри, дід і бабця». — «А її так само українці врятували?» — «Ні, вона виїхала ще перед війною. Вона була молода і зоставила сім'ю». Вона зоставила сім'ю. Я записав це в своєму мозку. «Дивно, — сказав я, — шо ніхто не врятував її сім'ю». — «Нічого дивного в цьому немає. Українці на той час до євреїв ставилися дуже зле. Майже так само, як і нацисти. То був зовсім інший світ. На початку війни багато євреїв хотіли стати нацистами, щоб порятуватися від українців». — «Та ну, це неправда». — «Ні, це правда». — «Я не можу повірити в те, шо ти говориш». — «Почитай книжки по історії». — «Про це не пишуть». — «Ну звісно, але так все й було. Українці завжди ставилися до євреїв жахливо. Так само, як і поляки. Послухай, я не бажаю тебе образити. Тебе всі ці речі зовсім не стосуються. Ми говоримо про події п'ятдесятирічної давнини». — «Я все-таки думаю, — сказав я герою, — шо ти помиляєшся». — «Ну, я тоді просто не знаю, що сказати». — «Скажи, шо ти помиляєшся». — «Не можу». — «Ти мусиш».
«От мої карти», — сказав він, дістаючи з портфеля якісь листи. Він вказав на один з них, намочений Семмі Дейвісом Молодшим-Молодший. Я маю надію, шо псина зробила це язиком. «Оце Трохимбрід, сказав герой, — на деяких інших картах він ще називається Соф'ювка. А це Луцьк. Це от — Колки. Це стара карта. Більшість населених пунктів, за якими ми шукаємо, на нових картах не позначено». «От, — сказав він, передаючи мені карту, — тепер ви маєте уявлення, куди нам треба їхати. Це все, що у мене є, — оці карти і світлина. Це, звісно ж, небагато». — «Можу тобі пообіцяти, шо Августину ми знайдемо», — сказав я. Я помислив, шо такий поворот трохи вгамує героя. Мене це теж заспокоювало. «Дєд», — я знову перевів увагу на переднє сидіння і пояснив Дєду все, шо почув від героя. Розказав йому про Августину, карти і героєву бабку. «Колки?» — перепитав Дєд. «Да, Колки», — сказав я. Я дуже точно переказав всі подробиці, а ше вигадав пару від себе, шоб Дєд краще просік усю цю історію. Я міг собі уявити, шо вся вона затягне Дєда у глибоку меланхолію. «Августина», — промимрив Дєд, перекинувши Семмі Дейвіса Молодшого-Молодшого на моє місце. Він дуже зосереджено вдивлявся у фото поки я притримував руль. Дєд притулив фотку до самого обличчя, ніби хотів її понюхати чи помацати очима. «Августина». — «Це дама, яку ми шукаємо», — вставив я. Він похитав головою туди-сюди і сказав: «Ми її знайдемо». — «Та я знаю», — сказав я. Але не знали ні Дєд, ні я.
Коли ми підкотили до готелю, вже стало темно. «Ти мусиш лишитися в машині», — сказав я герою, бо власник готелю зразу збагне, шо гість американець. А Батя казав, шо вони деруть з іноземців з надбавкою. «Чому?» — спитав герой. Я пояснив йому чому. «Але ж як вони дізнаються, що я американець?» — «Скажи йому, хай сидить у машині, — вставив Дєд, — а то вони вирахують з нього вдвоє». — «Та я от намагаюся йому втовкмачити це», — відповів я Дєду. «Я би хотів вийти разом з вами, — знову вставив своїх п'ять копійок герой, — щоби оглянути це місце». — «Це ше нашо?» — «Просто, щоби побачити, що до чого і як воно все тут». — «Давай ви зробите це після того, як ми вселимося в номери». — «Ні, я би хотів зробити це зараз», — ніяк не міг заспокоїтися герой, і якшо чесно, то мене це вже починало діставати. «Шо за херню він весь час поре?!» — вибухнув Дєд. «Та він хоче йти зі мною». — «Нафіга?!» — «Бо він американець». — «Так мені можна увійти туди?» — знову вставив герой. Дєд обернувся до нього і сказав: «Він дає бабки. Якшо він хоче платити більше — хай платить більше». Тоді я взяв його з собою, шоб він заплатив за два номери. Якшо ви хочете знати, нашо дві кімнати, то я поясню — одна для мене і для Дєда, а друга — для героя. Батя говорив, шо так буде.
Як тільки ми зайшли до готелю, я сказав герою, щоб він мовчав. «Помовч трохи», — попросив я його. «Чому?» — запитав він. «Ну, не говори», — повторив я йому вже пошепки. «Чому?» — знову спитав він. «Я проінструктую тебе пізніше… Тесе!» Але він все допитувався, чого він не може говорити і, як я зрозумів, власник готелю його почув. «Покажіть ваші документи», — сказав він. «Йому треба твої документи», — перевів я герою. «Навіщо?» — «Дайте їх мені». «Навіщо це?» — «Якшо ми хочемо отримати кімнати, він мас подивитися твої документи". — "Я цього не розумію». — «А тут нема шо розуміти». — «Шо у вас за проблеми? — спитав мене господар готелю, — у цю пору це єдиний готель, де ше є вільні кімнати. Чи ви збираєтеся спати на вулиці?»
Нарешті я переконав героя і він дав власнику документи. Він ховав їх у спеціальній штуці собі на поясі. Пізніше він сказав, шо ця штуковина називається сідалищна сумка і шо в Америці ці сідалищниці вже не модні, а взяв він її тільки тому, шо його путівник пише, що це треба мати, шоб документи були ближче до тіла. Я був впевнений на сто відсотків, шо господар готелю обрахував героя за спеціальним тарифом для іноземців. Я не просвіщав героя у цій проблемі, бо знав, шо він буде допитуватися, доки з нього не здеруть у чотири рази більше, а не удвічі, або нам узагалі доведеться спати в машині, як до того пристрастився мій Дєд.
Коли ми повернулися до машини, Семмі Дейвіс Молодший-Молодший гриз свій хвіст на задньому сидінні, а Дєд знову дрихнув. «Дєд, — сказав я, смикаючи його за руку, — ми маємо номер». Мені довелося трохи поморочитися, шоб розбудити його. Коли він розплющив очі, то не розумів, де він є. «Анна?» — спитав Дєд. «Нє-а, Дєд, — сказав я, — то я, Саша». Він знітився і сховав від мене своє обличчя. «Ми маємо номер», — повторив я. «З ним все нормально?» — спитав герой. «Та, він просто змучений». — «А до завтра йому стане краще?» — «Та мови нема!» — Хоча, правду сказати, Дєд не був схожий на себе. А може, якраз і був. Я не міг точно сказати, яким Дєд був у нормальній формі. Я пам'ятаю один жарт, який мені розповідав Батя. Коли я був ше малим пацаном, то Дєд говорив, шо я — це комбінація Баті, Мами, Брежнєва і себе самого. Я постійно думав, шо це прикольна історія, аж до цього моменту, коли в Луцьку ми зупинилися перед готелем.
Я сказав герою, шо ліпше сумок у машині не залишати. В Україні у людей є така погана звичка брати речі без дозволу. Я читав, шо Нью-Йорк — це дуже небезпечне місто, але думаю, шо в Україні небезпечніше. Якшо хочете знати, хто вас береже від людей, які беруть речі без дозволу, то це, звичайно, поліція. А якщо хочете знати, хто вас захищає від поліції, то це якраз люди, які беруть усе без дозволу. І дуже часто — це одні й ті самі люди.
«Давайте поїмо», — сказав Дєд, порпаючись десь у районі руля. «Ви голодні?» — спитав я героя, який знову став сексуальним об'єктом для Семмі Дейвіса Молодшого-Молодшого. «Заберіть її від мене!» — просив він. «Ви голодні?» — «Будь ласка!» — наполягав він. Я покликав псину, а коли вона не послухалася, то я ляпнув її по морді. Тоді вона кинулася на свою частину заднього сидіння, бо розуміла, шо по-дурному поводилася, і почала скавуліти. Чи було мені її жаль? «Я просто помираю від голоду», — сказав герой, відриваючи голову від колін. «Ш-шо?» — «Так, я голодний». — «Ага, значить ви голодні». — «Так». — «Супер. Наш шофер…» — «Ви можете називати його своїм дідом, це мене не зачіпає». — «Хто вас щипає?» — «Не зачіпає. Я сказав — не зачіпає». — «Що значить зачіпати?» — «Ну, іритувати». — «Шо таке іритувати?» — «Дратувати, засмучувати». — «А… так… засмучувати, я розумію». — «Тобто, я хотів сказати, що ви можете називати його своїм дідом». Ми дуже захопилися розмовою. Коли я повернув голову до Дєда, то побачив, шо він знову кинувся вивчати фото Августини. Між ним і фотокарткою відчувалася така туга, шо мене в цьому світі шось більше за це вже не могло налякати. «Зараз будемо їсти», — сказав я. «Нормально», — відповів Дєд, який в цей момент тримав фото дуже близько до обличчя. Псина наполегливо скавуліла». Я б хотів тільки зауважити…» — почав герой. — «Ш-шо?» — «Вам варто дізнатися…» — «Так?» — «Я… як би це сказати?…» — «Ш-шо?» — «Я…» — «Ви дуже голодні, так?» — «Я вегетаріанець». — «Я не розумію!»
«Я не їм м'яса». — «А чого так?» — «Просто не їм». — «Як можна не їсти м'яса?!» — «Ну, просто не їм». — «Він м'яса не їсть», — сповістив я Дєду. «А певно, шо їсть», — відповів Дєд. «Та будете ви їсти м'ясо», — обернувся я до героя. «Ні, не буду!» — «Ну, а чого?» — знову спитав я його. «Зрозумійте, я просто його не їм. Ніякого м'яса». — «Шо і свинину не?» — «Ні». — «Ніякого м'яса?» — «Ні». — «А біфштекс?» — «У жодному разі». — «А курку?» — «Ні». — «Так, може, яловичину?» — «О, Боже! Ні! Ніякої телятини!» — «Так кобасу чи сардельку?» — «Ні, ковбасу також ні». Я переказав усе це Дєду, і він глянув на мене тривожно. «З ним шось не так?» — поцікавився Дєд. «Шо з вами не так?» — спитав я в героя. «Нічого. Просто я так звик», — відповів той. «А може, гамбургер?» — «Ні». — «А язик?» — «Шо він там сказав, шо з ним сталося?» — встряв Дєд. «Сказав, шо просто так звик». — «А ковбасу він їсть?» — «Нє-а». — «Не їсть ковбаси?!» — «Не, ні ковбаси, ні сардельок». — «Шо, правда?!» — «Ну, він так сказав». — «Так, але ковбаса…» — «Я знаю». — «Ви справді зовсім не їсте ковбаси?» — «Без ковбаси». — «Він не їсть ковбаси», — знов обернувся я до Дєда. Дєд закрив очі і спробував скласти руки на животі, шо йому не вдалося, бо заважав руль. Було схоже, шо Дєду стало погано, бо герой не хотів їсти ковбаси. «Добре, тоді давай питай його, шо він їсть узагалі, шоб ми могли найти підходящий ресторан». — «Та ви просто шмук!» — сказав я герою. «Ви неправильно вживаєте це слово». — «Правильно-правильно», — відповів я.
«То єсть, як він не їсть м'яса?!» — спитала офіціантка з таким виглядом, шо Дєд аж схопився за голову. «Шо з ним?» — допитувалася вона. «З ким? З тим, хто м'яса не їсть, хто за голову тримається чи з псиною, яка кусає собі хвоста?» — «З тим, шо не їсть м'яса». — «Він просто так звик». Герой запитав, шо вона хоче. «У них без м'яса нічого нема», — проінформував я героя. «І шо, він дійсно не їсть м'яса?» — бідкалася офіціантка. «Ага, він такий». — «А ковбасу?» — «Ніякої ковбаси», — сказав до офіціантки Дєд, хитаючи головою справа наліво. «А може, ви з'їсте трошки м'яска? — перепитав я героя. — Бо в них же без м'яса нічого нема». — «А в них немає картоплі або чогось подібного?» — запитав він. «У вас бараболя є? — спитав я офіціантку, — чи шо-небудь подібне?» — «У нас бараболя тільки до м'яса». Я переклав її слова герою. «А хіба я не можу замовити просто картоплю?» — «Шо?» — «Можна нам дві або три порції картоплі без м'яса?» — запитав я офіціантку. Тоді вона сказала, шо піде й запитає в директора. «Спитай його, може, він буде їсти печінку», — сказав Дєд.
Офіціантка повернулася й оголосила: «Ну, шо я вам скажу, ми можемо йому запропонувати подвійну порцію картоплі, але ми подаємо її на одній тарілці з м'ясом.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34