Це були зовсім різні люди, двоє різних людей, які могли дивитися одне одному в очі й говорити про речі, про які ніколи не говорили. Коли я слухав його, то слухав не Дєда, а когось іншого, кого ше не бачив раніше, але знав набагато краще, ніж свого Дєда. А чоловік, який слухав його — то теж був не я, це був хтось інший, хтось, кого я ніколи не стрічав, але знав ше краще за себе.)
«Розкажи мені більше», — сказав я.
«Більше?»
«Про Гершля».
«Він ніби був членом нашої сім'ї».
«Розкажи шо сталося? Шо з ним сталося?»
«З ним? З ним і зі мною. Зрозумій, це зі всіма сталося. Те, шо я не був євреєм, не означає, шо все те не сталося зі мною».
«Шо все те?»
«Тоді довелося вибирати, сподіватися, шо вибираєш менше з двох зол».
«Тоді довелося вибирати, — сказав я Джонатану, — сподіватися, що вибираєш менше з двох зол».
«І я обрав».
«І він обрав».
«Що він обрав?»
«Шо ти обрав?»
«Коли вони увійшли в наше місто…»
«У Колки?»
«Так, але йому не кажи — нема резону йому це казати».
«Ми можемо виїхати вранці».
«Ні».
«Можливо, так би було краще».
«Та нє, — сказав він, — моїх привидів там нема».
(А до тебе приходять привиди?)
(Ну, ясна річ, приходять.)
(І як вони з'являються?)
(Вони живуть на внутрішній стороні моїх повік.)
(Там само живуть і мої привиди.)
(То й до тебе приходять привиди?)
(Ну, ясна річ, приходять.)
(Але ти ж іше малий.)
(Я вже не малий.)
(Але ж ти ше навіть не любив.)
(Це ж мої привиди, це проміжки між закоха-ностями.)
«Ти би міг нам все це розказати, — почав я, — ти би міг відвезти нас туди, де сам колись жив, і де жила його баба».
«Нема потреби, — відповів він, — ці люди для мене нічого не значать».
«Його баба?»
«Я не хочу знати її імені».
«Він каже, шо до міста, в якому він колись жив, нема сенсу повертатися, — сказав я Джонатанові, — воно для нього більше нічого не значить».
«А чому він покинув те місто?»
«Чого ти виїхав із міста?»
«Тому що я не хотів, шоб твій тато виростав так близько від смерті. Я не хотів, шоби він знав про неї і жив з нею. Тому я йому ніколи і не розказував про все, шо сталося. Я так хотів, шоб він жив гарним життям, у якому нема смерті, тяжких виборів і сорому. Але я не був добрим батьком. Я був препоганим батьком. Я хотів забрати його від усього злого, а вийшло, шо дав йому ше гірше. Батько весь час відповідає за свого сина. Ви маєте це розуміти».
«Я не розумію. Я нічого не розумію. Я не розумію, чого ти з Колок, а про це ніколи не казав. Я не розумію, чого ти погодився на цю подорож, знаючи, наскільки близько ми доберемся до твого минулого. Я не розумію, які до тебе можуть приходити привиди. Я не розумію, як могла твоя фотка опинитися в коробці Августини».
(Ти пам'ятаєш, шо він зробив потім, Джонатан? Він знову втупився у фотку, а потім положив її на стіл, а дальше сказав, шо Гершель був гарним чоловіком, і шо він сам теж був гарним, і шо тому все це неправильно, шо сталося — все від початку до кінця. А потім я спитав у нього: Шо? Шо тоді сталося? І далі, як ти пам'ятаєш, він знову повернув фотокартку в ящик і розказав нам історію. Саме так — поклав фото в ящик і розказав. І навіть ні разу не опустив очі і не заховав руки під стіл. Я убив Гершля, — сказав він, — або те, шо я зробив, рівноцінне вбивству. Шо ти маєш на увазі? — спитав тоді я, бо він же сказав дуже страшну штуку. Хоча нє, неправда, — сказав він, — Гершля вбили би зі мною чи без мене, але мені все одно здається так, ніби то я його вбив. Так шо ж сталося? — знову спитав я. Вони прийшли в найтемніший час ночі. Перед тим були в сусідньому місті, а далі йшли в наступне. Так, вони знали, шо роблять, — все було дуже логічно. Я добре пам'ятаю, як дрижало моє ліжко, коли до нас вступили танки. Шо це? Шо це? — питала твоя бабка. Я встав з ліжка і визирнув у вікно. І шо ж ти побачив? Я побачив чотири ґанки, і я можу згадати зараз їх у всіх деталях. Там були чотири зелені танки й піхота, яка йшла за ними. У солдатів були автомати, і вони направляли їх на наші двері і вікна, якшо хто спробує бігти. Було темно, але я добре пам'ятаю ту картину. Ти боявся? Так, боявся, хоча і знав, шо я не той, кого вони шукають. Звідки ти знав? Ми шали про них. Всі все знали. І Гершель знав. Але ми не думали, шо таке може статися з нами. Я ж кажу тобі, ми вірили в різні речі, ми були дуже дурні. А потім? А потім я сказав твоїй бабці, щоб вона взяла дитину, твого батю, і пішла в підвал, і там сиділа, не подаючи ні звуку, але шоб і не боялася дуже, бо ми не ті, кого вони шукають. А дальше? А дальше вони зупинили всі чотири танки на хвилину, а я був такий дурний, шо подумав, шо це вже все, шо війна вже кінчилася, шо вони зараз вернуться в свою Германію, бо ж ніхто не любить війни, навіть ті, хто її пережив, навіть ті, хто переміг. Але було ж не так? Але було не так, вони просто спинили танки перед синагогою, а самі вилізли з них і построїлися дуже правильними рядами. А їхній Генерал-блондин витягнув мегафон і сказав по-українськи, шо всі мусять прийти до синагоги, абсолютно всі. Солдати почали стукати в кожні двері дулами автоматів і обшарили кожну хату шоб усіх зігнати під синагогу і тоді я крикнув твоїй бабці шоб вона вилазила з підвалу і взяла твого малого тата бо я боявся шо вони знайдуть її там і вб'ють за те шо вона там ховається. Гершель — думав я — Гершель має тікати бігти зараз тікати в темінь може він уже втік може він почув шо йдуть танки але коли ми прийшли під синагогу я побачив Гершля а він побачив мене і ми стали один біля другого бо саме так мають ставати справжні друзяки перед лицем зла й любові. І він спитав мене шо твориться. І я йому сказав шо не знаю і це було правда бо ніхто з нас не знав шо має статися але ніхто не сумнівався шо станеться якесь велике зло. Солдати дуже довго ходили по хатах бо хотіли переконатися шо всіх звідти вивели і шо всі вже стоять перед синагогою. Мені так страшно — сказав Гершель — здається я зараз заплачу. Та чого — сказав йому я — ше ж нема чого плакати. Але вам я скажу шо мені тоді теж хотілося плакати і шо мені тоді теж було страшно но боявся я не за себе а за твою бабку і твого батю. І шо ж вони зробили? Шо було потім? Вони построїли нас у шеренги і справа від мене опинилася Анна а зліва — Гершель якісь жінки плакали бо дуже боялися автоматів і думали шо всіх нас уб'ють. Генерал з голубими очима підніс до рота
мегафон. — Слухайте уважно! — сказав він — і виконуйте шо сказано інакше — розстріл. А Гершель шепотів мені шо йому дуже страшно а я хотів сказати йому шоб він тікав бо в нього більше шансів лишитися живим якшо він втече затемна ніж якшо не побіжить але я нічого йому не сказав бо я теж боявся шо мене вб'ють якшо я буду говорити а ше я боявся накликати на Гершля смерть якшо буду її згадувати то я сказав йому тихо шоб він був сміливим шо дуже важливо шоб він був сміливим. Хоча тепер я знаю шо це найбільша дурість яку я тоді міг сказати взагалі найдурніша річ — нашо тоді було бути сміливим? — Хто у вас рабин? — спитав Генерал і рабин підніс руку. Тоді два нацисти схопили рабина і заштовхали його в синагогу. — А хто кантор? — питав дальше Генерал. І той так само підняв свою руку але поводився не так тихо і все плакав і говорив «ні, ні, ні, ні, ні, ні» — коли питали про його жінку а коли вона підняла руку то її теж кинули до синагоги. — А хто ще євреї? — спитав Генерал у мегафон — Робіть крок вперед! але ніхто не рушив вперед. — Всі євреї мають вийти наперед! — сказав Генерал. Тільки на цей раз він уже кричав. Але знов ніхто навіть не ворухнувся і я вам скажу я би тоже не пішов якби був євреєм. Тоді Генерал підійшов до першої шеренги і сказав у мегафон: «Ти покажеш нам єврея або сам будеш вважатися євреєм!» і витягнув одного який і був євреєм і називався Абрагам. — Хто о тут єврей?! — спитав Генерал і Абрагам задрижав — Хто єврей? — спитав Генерал ше раз і приставив до голови Абрагама пістолет. — Аарон — єврей Аарон — сказав той і показав на Аарона який стояв у другому ряду де і ми так само стояли. Тоді два солдати схопили Аарона а він опирався і бився. Тоді вони вистрелили йому в голову і в той момент я почув як рука Гершля торкнулася моєї. — Робіть як вам кажуть! — кричав у мегафон Генерал зі шрамом на обличчі. Потім він підійшов до другого чоловіка в шерензі а то був теж мій друг Лао і спитав хто єврей той тоді показав на Абрагама і сказав шо він єврей і пробач Абрагам два нацисти потягли Абрагама в синагогу. Тоді жінка з четвертого ряду кинулася тікати зі своїм дитям на руках але Генерал шось крикнув по-німецьки тою страшно гидкою монотонною мовою і один із солдатів вистрілив їй у голову і дальше вони закинули її і її дитину яка була ше жива у синагогу. Генерал питав наступного чоловіка в ряду потім дальше і дальше і кожен показував йому єврея бо не хотів шоб його застрелили. Один з євреїв показав на свого двоюрідного брата а ше один показав на себе бо не хотів ні на кого показувати. Вони завели до синагоги Даніеля і Талію і Луїза і взагалі всіх євреїв але на Гершля ніхто чогось не показав бо може тільки я і був його другом. А він же був відлюдьком і багато-хто просто не знав шо він є і тільки я міг їм показати на нього а може це тому шо вже було так темно і його ніхто не бачив. І досить скоро вже не було ні одного єврея крім Гершля перед синагогою але Генерал вже перейшов до другого ряду і спитав у крайнього чоловіка. Він питав тільки чоловіків я не знаю чого так. — Хто тут ше єврей? А той чоловік сказав шо вже всі євреї в синагозі бо він не знав Гершля або не знав шо Гершль єврей. Тоді Генерал вистрелив йому в голову і я знов почув як рука Гершля торкнулася моєї дуже легко але я старався на нього не дивитися і тоді Генерал пішов до наступного чоловіка і спитав його хто тут ше єврей а той сказав то всі євреї вже в синагозі шо ви маєте мені вірити бо я не брешу чого мені брехати ви ж і так їх всіх уб'єте. Мені все одно але мене пощадіть мене не вбивайте будь ласка… Генерал вистрелив йому теж у голову і сказав шо він уже почав від цього стомлюватися і підійшов до наступного чоловіка в ряду. А то був я. — Хто тут ше єврей? — спитав він і я знов відчув Гершелеву руку я знав то та рука каже «будь ласка будь ласка Елі будь ласка я не хочу вмирати будь ласка не показуй на мене ти знаєш шо вони зі мною зроблять якщо ти на мене покажеш ти не показуй на мене бо я так боюся померти я так боюся померти я так боюся померти я так боюся померти…» — То хто єврей? — знову спитав мене Генерал і я почув як до другої моєї руки торкається рука твоєї бабці і я знав шо на руках у неї твій малий батя а в нього на руках ти а в тебе твої діти і шо я гак боюся померти я так боюся померти я так боюся померти я так боюся померти… і тоді я сказав шо він єврей. — Хто єврей? — перепитав Генерал і я почув як Гершель сильно стиснув мою руку а він же був мені друг він же був мені найліпший друг і я би міг дозволити йому цілувати Анну і навіть займатися з нею любов'ю але я був я а моя жінка була моя жінка а мій син — то був мій син ви розумієте про шо я вам тут говорю… І я показав на Гершля і сказав шо він єврей цей чоловік єврей… — Будь ласка — сказав мені Гершель і він плакав — Скажи їм шо це ніяка не правда будь ласка Елі будь ласка… Два нацисти схопили його а він не опирався але плакав все голосніше і сильніше і кричав «скажи їм шо більше нема євреїв! Більше нема євреїв і шо ти сказав шо я єврей тільки шоб тебе не застрелили я благаю тебе Елі ти ж мій друг не дай мені померти я так боюсь померти я так боюсь…» — Все буде добре — сказав я йому — все буде добре… — Не роби цього — сказав він — зроби щось зроби щось зроби щось зроби щось… — Все буде добре все буде добре… кому це я відповідав… Зроби щось Елі зроби щось я так боюся помирати я так боюся ти ж знаєш шо вони збираються зробити… Ти ж мій друг — сказав я йому хоча так і не знаю нашо я це сказав у той момент… А солдати запхали його в синагогу з усіма рештою євреями а всі решта залишилися надворі і слухали плач дітей і плач дорослих і дивилися на перші іскри від сірників які запалив один молодий нацист який напевне був не старший за мене чи за Гершля чи за вас зараз і ті іскри осяяли всіх хто не був у синагозі хто не хотів помирати і він кресав їх на гілки які були пригорнуті до стін синагоги шо робило її жахливою. І це було так повільно і вогонь кілька разів затухав і його треба було запалювати знов я подивився на твою бабу і вона поцілувала мене в чоло а я поцілував її в губи і наші сльози змішалися у нас на губах а далі я поцілував твого батька багато разів і забрав його собі з бабчиних рук я пригорнув його до себе з усією силою так сильно аж він почав плакати. І я сказав: «Я люблю тебе я люблю тебе я люблю тебе я люблю тебе я люблю тебе я люблю тебе я люблю тебе я люблю тебе я люблю тебе я люблю тебе я люблю тебе я люблю тебе я люблю тебе я люблю тебе я люблю тебе я люблю тебе я люблю тебе… І я знав шо я мушу змінити все шо я мушу залишити все позаду і шо я не повинен ніколи розказати йому ким я був чи шо я зробив тому шо це для нього я зробив те шо зробив це для нього я виказав це для нього вбили Гершля я убив Гершля і саме тому він є такий який є він є такий який є тому шо батько весь час відповідає за свого сина а я є я і я є відповідальний не за Гершля а за мого сина тому шо я тримав його з такою силою шо він аж плакав бо я ж так його любив шо унеможливив любов і я прошу пробачення в тебе і прошу пробачення в Іґґі і це ти повинен мені пробачити. Він сказав це мені і Джонатану і куда ми ше збираємося їхати і шо ми ше збираємося робити з тим шо вже знаємо. Дєд сказав шо це він але це неправда. Правда в тому шо я також пока-зав на Гершля і я теж сказав «отой є єврей» а ше я скажу тобі шо ти теж показав на Гершля і теж сказав «отой є єврей» і більше того Дєд також показав на мене і теж сказав «отой є єврей» а ти теж показав на нього і сказав «отой є єврей” і твоя баба й Ігорчик і ми всі показали одне на одного а шо йому ше лишалося робити та він би був просто дурним якби зробив шось друге але чи можна простити те шо він зробив чи можна це простити за цей його палець за те шо зробив його палець за те шо він показав і чого не показав за те чого він торкався у своєму житті і чого не п цікався він все ще винен а як же я? як же я? як же я?)
«А тепер, — сказав він, — нам треба поспати».
Весілля було просто надзвичайним! Або Завершення миті, яка не має завершення
Вичерпно вдовольнивши сестру молодої біля стінки з порожніми винними поличками — О, Боже! — кричала вона, розтираючи по руках криваве каберне — О, Боже! — і залишившись абсолютно невдоволеним, Сафран натягнув штани й поліз угору новими спіралеподібними сходами, бездумно водячи своєю рукою по мармуровій плитці стіни й киваючи назустріч весільним гостям, котрі щойно розсідалися після ґвалтовного протягу.
Де ти був? — запитала Зося, беручи його мертву руку — вона хотіла зробити це від того самого моменту, коли вперше побачила Сафра-на на заручинах півроку тому.
Внизу, треба було дещо змінити.
О, а я тебе ні на що не проміняю, — сказала вона, думаючи, що неабияк гарно жартує. — Мені здається, ти досконалий.
Я змінив дещо з одягу.
Це зайняло в тебе доволі багато часу.
Він кивнув на свою руку й далі вже тільки спостерігав, як її губки зі знаку питання перетворилися на маленький бантик, котрий одразу ж пришпилився до його щоки.
Подвійний Будинок пінився добре організованим стовпотворінням. Аж до останньої хвилини і навіть після останньої хвилини все ще розвішували драпування, заправляли салати, підтягували й підв'язували стрічечки, протирали канделябри, клали ліжники… Словом, все було надзвичайним.
Ох, молода, напевне, так пишається своєю мамцею.
Ой, ви знаєте, я завжди плачу на весіллях від розчулення, а на цьому так доведеться просто ридати.
Тут все просто надзвичайно! Просто надзвичайно!
Смагляві чорнявки в білих костюмчиках щойно почали розносити мисочки з курячим супом, як Менахем постукав виделкою об краєчок своєї склянки і сказав: Я б хотів зайняти хвильку вашої уваги. У кімнаті миттю стихло, всі піднялися — така вже була традиція: вставати, коли промовляє батько молодої, — а мій дід кутиком ока помітив, як рука кольору карамелі поставила перед ним його мисочку.
Кажуть, що часи змінюються. Кордони довкола нас прогинаються під тиском війни; місцини, які ми знали, відколи себе пам'ятаємо, набувають нових імен; дехто з наших улюблених синів відсутні на цій радісній оказії, бо служать зараз вірно нашій батьківщині; а щодо більш веселих новин — маємо повідомити, що за три місяці наша родина стане власниками першого у Трохимброді автомобіля! (Це повідомлення зустріли колективним сиком зачудування і, далі, оплесками.) Що ж, — сказав він, стаючи за молодими, щоби покласти одну руку на плече своєї дочки, а іншу — на плече мого діда, — дозвольте мені затримати цей момент — 18 червня 1941 року.
Дівчина— циганка не промовила жодного слова -навіть якщо вона ненавиділа Зосю, то не хотіла зруйнувати її весілля — але вона присунулася до мого діда зліва і взяла під столом його здорову руку у свої.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34
«Розкажи мені більше», — сказав я.
«Більше?»
«Про Гершля».
«Він ніби був членом нашої сім'ї».
«Розкажи шо сталося? Шо з ним сталося?»
«З ним? З ним і зі мною. Зрозумій, це зі всіма сталося. Те, шо я не був євреєм, не означає, шо все те не сталося зі мною».
«Шо все те?»
«Тоді довелося вибирати, сподіватися, шо вибираєш менше з двох зол».
«Тоді довелося вибирати, — сказав я Джонатану, — сподіватися, що вибираєш менше з двох зол».
«І я обрав».
«І він обрав».
«Що він обрав?»
«Шо ти обрав?»
«Коли вони увійшли в наше місто…»
«У Колки?»
«Так, але йому не кажи — нема резону йому це казати».
«Ми можемо виїхати вранці».
«Ні».
«Можливо, так би було краще».
«Та нє, — сказав він, — моїх привидів там нема».
(А до тебе приходять привиди?)
(Ну, ясна річ, приходять.)
(І як вони з'являються?)
(Вони живуть на внутрішній стороні моїх повік.)
(Там само живуть і мої привиди.)
(То й до тебе приходять привиди?)
(Ну, ясна річ, приходять.)
(Але ти ж іше малий.)
(Я вже не малий.)
(Але ж ти ше навіть не любив.)
(Це ж мої привиди, це проміжки між закоха-ностями.)
«Ти би міг нам все це розказати, — почав я, — ти би міг відвезти нас туди, де сам колись жив, і де жила його баба».
«Нема потреби, — відповів він, — ці люди для мене нічого не значать».
«Його баба?»
«Я не хочу знати її імені».
«Він каже, шо до міста, в якому він колись жив, нема сенсу повертатися, — сказав я Джонатанові, — воно для нього більше нічого не значить».
«А чому він покинув те місто?»
«Чого ти виїхав із міста?»
«Тому що я не хотів, шоб твій тато виростав так близько від смерті. Я не хотів, шоби він знав про неї і жив з нею. Тому я йому ніколи і не розказував про все, шо сталося. Я так хотів, шоб він жив гарним життям, у якому нема смерті, тяжких виборів і сорому. Але я не був добрим батьком. Я був препоганим батьком. Я хотів забрати його від усього злого, а вийшло, шо дав йому ше гірше. Батько весь час відповідає за свого сина. Ви маєте це розуміти».
«Я не розумію. Я нічого не розумію. Я не розумію, чого ти з Колок, а про це ніколи не казав. Я не розумію, чого ти погодився на цю подорож, знаючи, наскільки близько ми доберемся до твого минулого. Я не розумію, які до тебе можуть приходити привиди. Я не розумію, як могла твоя фотка опинитися в коробці Августини».
(Ти пам'ятаєш, шо він зробив потім, Джонатан? Він знову втупився у фотку, а потім положив її на стіл, а дальше сказав, шо Гершель був гарним чоловіком, і шо він сам теж був гарним, і шо тому все це неправильно, шо сталося — все від початку до кінця. А потім я спитав у нього: Шо? Шо тоді сталося? І далі, як ти пам'ятаєш, він знову повернув фотокартку в ящик і розказав нам історію. Саме так — поклав фото в ящик і розказав. І навіть ні разу не опустив очі і не заховав руки під стіл. Я убив Гершля, — сказав він, — або те, шо я зробив, рівноцінне вбивству. Шо ти маєш на увазі? — спитав тоді я, бо він же сказав дуже страшну штуку. Хоча нє, неправда, — сказав він, — Гершля вбили би зі мною чи без мене, але мені все одно здається так, ніби то я його вбив. Так шо ж сталося? — знову спитав я. Вони прийшли в найтемніший час ночі. Перед тим були в сусідньому місті, а далі йшли в наступне. Так, вони знали, шо роблять, — все було дуже логічно. Я добре пам'ятаю, як дрижало моє ліжко, коли до нас вступили танки. Шо це? Шо це? — питала твоя бабка. Я встав з ліжка і визирнув у вікно. І шо ж ти побачив? Я побачив чотири ґанки, і я можу згадати зараз їх у всіх деталях. Там були чотири зелені танки й піхота, яка йшла за ними. У солдатів були автомати, і вони направляли їх на наші двері і вікна, якшо хто спробує бігти. Було темно, але я добре пам'ятаю ту картину. Ти боявся? Так, боявся, хоча і знав, шо я не той, кого вони шукають. Звідки ти знав? Ми шали про них. Всі все знали. І Гершель знав. Але ми не думали, шо таке може статися з нами. Я ж кажу тобі, ми вірили в різні речі, ми були дуже дурні. А потім? А потім я сказав твоїй бабці, щоб вона взяла дитину, твого батю, і пішла в підвал, і там сиділа, не подаючи ні звуку, але шоб і не боялася дуже, бо ми не ті, кого вони шукають. А дальше? А дальше вони зупинили всі чотири танки на хвилину, а я був такий дурний, шо подумав, шо це вже все, шо війна вже кінчилася, шо вони зараз вернуться в свою Германію, бо ж ніхто не любить війни, навіть ті, хто її пережив, навіть ті, хто переміг. Але було ж не так? Але було не так, вони просто спинили танки перед синагогою, а самі вилізли з них і построїлися дуже правильними рядами. А їхній Генерал-блондин витягнув мегафон і сказав по-українськи, шо всі мусять прийти до синагоги, абсолютно всі. Солдати почали стукати в кожні двері дулами автоматів і обшарили кожну хату шоб усіх зігнати під синагогу і тоді я крикнув твоїй бабці шоб вона вилазила з підвалу і взяла твого малого тата бо я боявся шо вони знайдуть її там і вб'ють за те шо вона там ховається. Гершель — думав я — Гершель має тікати бігти зараз тікати в темінь може він уже втік може він почув шо йдуть танки але коли ми прийшли під синагогу я побачив Гершля а він побачив мене і ми стали один біля другого бо саме так мають ставати справжні друзяки перед лицем зла й любові. І він спитав мене шо твориться. І я йому сказав шо не знаю і це було правда бо ніхто з нас не знав шо має статися але ніхто не сумнівався шо станеться якесь велике зло. Солдати дуже довго ходили по хатах бо хотіли переконатися шо всіх звідти вивели і шо всі вже стоять перед синагогою. Мені так страшно — сказав Гершель — здається я зараз заплачу. Та чого — сказав йому я — ше ж нема чого плакати. Але вам я скажу шо мені тоді теж хотілося плакати і шо мені тоді теж було страшно но боявся я не за себе а за твою бабку і твого батю. І шо ж вони зробили? Шо було потім? Вони построїли нас у шеренги і справа від мене опинилася Анна а зліва — Гершель якісь жінки плакали бо дуже боялися автоматів і думали шо всіх нас уб'ють. Генерал з голубими очима підніс до рота
мегафон. — Слухайте уважно! — сказав він — і виконуйте шо сказано інакше — розстріл. А Гершель шепотів мені шо йому дуже страшно а я хотів сказати йому шоб він тікав бо в нього більше шансів лишитися живим якшо він втече затемна ніж якшо не побіжить але я нічого йому не сказав бо я теж боявся шо мене вб'ють якшо я буду говорити а ше я боявся накликати на Гершля смерть якшо буду її згадувати то я сказав йому тихо шоб він був сміливим шо дуже важливо шоб він був сміливим. Хоча тепер я знаю шо це найбільша дурість яку я тоді міг сказати взагалі найдурніша річ — нашо тоді було бути сміливим? — Хто у вас рабин? — спитав Генерал і рабин підніс руку. Тоді два нацисти схопили рабина і заштовхали його в синагогу. — А хто кантор? — питав дальше Генерал. І той так само підняв свою руку але поводився не так тихо і все плакав і говорив «ні, ні, ні, ні, ні, ні» — коли питали про його жінку а коли вона підняла руку то її теж кинули до синагоги. — А хто ще євреї? — спитав Генерал у мегафон — Робіть крок вперед! але ніхто не рушив вперед. — Всі євреї мають вийти наперед! — сказав Генерал. Тільки на цей раз він уже кричав. Але знов ніхто навіть не ворухнувся і я вам скажу я би тоже не пішов якби був євреєм. Тоді Генерал підійшов до першої шеренги і сказав у мегафон: «Ти покажеш нам єврея або сам будеш вважатися євреєм!» і витягнув одного який і був євреєм і називався Абрагам. — Хто о тут єврей?! — спитав Генерал і Абрагам задрижав — Хто єврей? — спитав Генерал ше раз і приставив до голови Абрагама пістолет. — Аарон — єврей Аарон — сказав той і показав на Аарона який стояв у другому ряду де і ми так само стояли. Тоді два солдати схопили Аарона а він опирався і бився. Тоді вони вистрелили йому в голову і в той момент я почув як рука Гершля торкнулася моєї. — Робіть як вам кажуть! — кричав у мегафон Генерал зі шрамом на обличчі. Потім він підійшов до другого чоловіка в шерензі а то був теж мій друг Лао і спитав хто єврей той тоді показав на Абрагама і сказав шо він єврей і пробач Абрагам два нацисти потягли Абрагама в синагогу. Тоді жінка з четвертого ряду кинулася тікати зі своїм дитям на руках але Генерал шось крикнув по-німецьки тою страшно гидкою монотонною мовою і один із солдатів вистрілив їй у голову і дальше вони закинули її і її дитину яка була ше жива у синагогу. Генерал питав наступного чоловіка в ряду потім дальше і дальше і кожен показував йому єврея бо не хотів шоб його застрелили. Один з євреїв показав на свого двоюрідного брата а ше один показав на себе бо не хотів ні на кого показувати. Вони завели до синагоги Даніеля і Талію і Луїза і взагалі всіх євреїв але на Гершля ніхто чогось не показав бо може тільки я і був його другом. А він же був відлюдьком і багато-хто просто не знав шо він є і тільки я міг їм показати на нього а може це тому шо вже було так темно і його ніхто не бачив. І досить скоро вже не було ні одного єврея крім Гершля перед синагогою але Генерал вже перейшов до другого ряду і спитав у крайнього чоловіка. Він питав тільки чоловіків я не знаю чого так. — Хто тут ше єврей? А той чоловік сказав шо вже всі євреї в синагозі бо він не знав Гершля або не знав шо Гершль єврей. Тоді Генерал вистрелив йому в голову і я знов почув як рука Гершля торкнулася моєї дуже легко але я старався на нього не дивитися і тоді Генерал пішов до наступного чоловіка і спитав його хто тут ше єврей а той сказав то всі євреї вже в синагозі шо ви маєте мені вірити бо я не брешу чого мені брехати ви ж і так їх всіх уб'єте. Мені все одно але мене пощадіть мене не вбивайте будь ласка… Генерал вистрелив йому теж у голову і сказав шо він уже почав від цього стомлюватися і підійшов до наступного чоловіка в ряду. А то був я. — Хто тут ше єврей? — спитав він і я знов відчув Гершелеву руку я знав то та рука каже «будь ласка будь ласка Елі будь ласка я не хочу вмирати будь ласка не показуй на мене ти знаєш шо вони зі мною зроблять якщо ти на мене покажеш ти не показуй на мене бо я так боюся померти я так боюся померти я так боюся померти я так боюся померти…» — То хто єврей? — знову спитав мене Генерал і я почув як до другої моєї руки торкається рука твоєї бабці і я знав шо на руках у неї твій малий батя а в нього на руках ти а в тебе твої діти і шо я гак боюся померти я так боюся померти я так боюся померти я так боюся померти… і тоді я сказав шо він єврей. — Хто єврей? — перепитав Генерал і я почув як Гершель сильно стиснув мою руку а він же був мені друг він же був мені найліпший друг і я би міг дозволити йому цілувати Анну і навіть займатися з нею любов'ю але я був я а моя жінка була моя жінка а мій син — то був мій син ви розумієте про шо я вам тут говорю… І я показав на Гершля і сказав шо він єврей цей чоловік єврей… — Будь ласка — сказав мені Гершель і він плакав — Скажи їм шо це ніяка не правда будь ласка Елі будь ласка… Два нацисти схопили його а він не опирався але плакав все голосніше і сильніше і кричав «скажи їм шо більше нема євреїв! Більше нема євреїв і шо ти сказав шо я єврей тільки шоб тебе не застрелили я благаю тебе Елі ти ж мій друг не дай мені померти я так боюсь померти я так боюсь…» — Все буде добре — сказав я йому — все буде добре… — Не роби цього — сказав він — зроби щось зроби щось зроби щось зроби щось… — Все буде добре все буде добре… кому це я відповідав… Зроби щось Елі зроби щось я так боюся помирати я так боюся ти ж знаєш шо вони збираються зробити… Ти ж мій друг — сказав я йому хоча так і не знаю нашо я це сказав у той момент… А солдати запхали його в синагогу з усіма рештою євреями а всі решта залишилися надворі і слухали плач дітей і плач дорослих і дивилися на перші іскри від сірників які запалив один молодий нацист який напевне був не старший за мене чи за Гершля чи за вас зараз і ті іскри осяяли всіх хто не був у синагозі хто не хотів помирати і він кресав їх на гілки які були пригорнуті до стін синагоги шо робило її жахливою. І це було так повільно і вогонь кілька разів затухав і його треба було запалювати знов я подивився на твою бабу і вона поцілувала мене в чоло а я поцілував її в губи і наші сльози змішалися у нас на губах а далі я поцілував твого батька багато разів і забрав його собі з бабчиних рук я пригорнув його до себе з усією силою так сильно аж він почав плакати. І я сказав: «Я люблю тебе я люблю тебе я люблю тебе я люблю тебе я люблю тебе я люблю тебе я люблю тебе я люблю тебе я люблю тебе я люблю тебе я люблю тебе я люблю тебе я люблю тебе я люблю тебе я люблю тебе я люблю тебе я люблю тебе… І я знав шо я мушу змінити все шо я мушу залишити все позаду і шо я не повинен ніколи розказати йому ким я був чи шо я зробив тому шо це для нього я зробив те шо зробив це для нього я виказав це для нього вбили Гершля я убив Гершля і саме тому він є такий який є він є такий який є тому шо батько весь час відповідає за свого сина а я є я і я є відповідальний не за Гершля а за мого сина тому шо я тримав його з такою силою шо він аж плакав бо я ж так його любив шо унеможливив любов і я прошу пробачення в тебе і прошу пробачення в Іґґі і це ти повинен мені пробачити. Він сказав це мені і Джонатану і куда ми ше збираємося їхати і шо ми ше збираємося робити з тим шо вже знаємо. Дєд сказав шо це він але це неправда. Правда в тому шо я також пока-зав на Гершля і я теж сказав «отой є єврей» а ше я скажу тобі шо ти теж показав на Гершля і теж сказав «отой є єврей» і більше того Дєд також показав на мене і теж сказав «отой є єврей» а ти теж показав на нього і сказав «отой є єврей” і твоя баба й Ігорчик і ми всі показали одне на одного а шо йому ше лишалося робити та він би був просто дурним якби зробив шось друге але чи можна простити те шо він зробив чи можна це простити за цей його палець за те шо зробив його палець за те шо він показав і чого не показав за те чого він торкався у своєму житті і чого не п цікався він все ще винен а як же я? як же я? як же я?)
«А тепер, — сказав він, — нам треба поспати».
Весілля було просто надзвичайним! Або Завершення миті, яка не має завершення
Вичерпно вдовольнивши сестру молодої біля стінки з порожніми винними поличками — О, Боже! — кричала вона, розтираючи по руках криваве каберне — О, Боже! — і залишившись абсолютно невдоволеним, Сафран натягнув штани й поліз угору новими спіралеподібними сходами, бездумно водячи своєю рукою по мармуровій плитці стіни й киваючи назустріч весільним гостям, котрі щойно розсідалися після ґвалтовного протягу.
Де ти був? — запитала Зося, беручи його мертву руку — вона хотіла зробити це від того самого моменту, коли вперше побачила Сафра-на на заручинах півроку тому.
Внизу, треба було дещо змінити.
О, а я тебе ні на що не проміняю, — сказала вона, думаючи, що неабияк гарно жартує. — Мені здається, ти досконалий.
Я змінив дещо з одягу.
Це зайняло в тебе доволі багато часу.
Він кивнув на свою руку й далі вже тільки спостерігав, як її губки зі знаку питання перетворилися на маленький бантик, котрий одразу ж пришпилився до його щоки.
Подвійний Будинок пінився добре організованим стовпотворінням. Аж до останньої хвилини і навіть після останньої хвилини все ще розвішували драпування, заправляли салати, підтягували й підв'язували стрічечки, протирали канделябри, клали ліжники… Словом, все було надзвичайним.
Ох, молода, напевне, так пишається своєю мамцею.
Ой, ви знаєте, я завжди плачу на весіллях від розчулення, а на цьому так доведеться просто ридати.
Тут все просто надзвичайно! Просто надзвичайно!
Смагляві чорнявки в білих костюмчиках щойно почали розносити мисочки з курячим супом, як Менахем постукав виделкою об краєчок своєї склянки і сказав: Я б хотів зайняти хвильку вашої уваги. У кімнаті миттю стихло, всі піднялися — така вже була традиція: вставати, коли промовляє батько молодої, — а мій дід кутиком ока помітив, як рука кольору карамелі поставила перед ним його мисочку.
Кажуть, що часи змінюються. Кордони довкола нас прогинаються під тиском війни; місцини, які ми знали, відколи себе пам'ятаємо, набувають нових імен; дехто з наших улюблених синів відсутні на цій радісній оказії, бо служать зараз вірно нашій батьківщині; а щодо більш веселих новин — маємо повідомити, що за три місяці наша родина стане власниками першого у Трохимброді автомобіля! (Це повідомлення зустріли колективним сиком зачудування і, далі, оплесками.) Що ж, — сказав він, стаючи за молодими, щоби покласти одну руку на плече своєї дочки, а іншу — на плече мого діда, — дозвольте мені затримати цей момент — 18 червня 1941 року.
Дівчина— циганка не промовила жодного слова -навіть якщо вона ненавиділа Зосю, то не хотіла зруйнувати її весілля — але вона присунулася до мого діда зліва і взяла під столом його здорову руку у свої.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34