Цей прикордонник мріє говорити англійською без акценту і в один день одружитися з дівчиною з великими м'якими цицьками. І цей прикордонник зізнається вам, що йому не подобається місце, де він живе.
Другий вид сторожів — це ті, які теж люблять Америку, але ненавидять американців, зате, шо нони американці. Такі найгірші за все. Такий прикордонник знає, шо він ніколи не потрапить до Америки й більше ніколи не побачить американця. І він буде красти в американця й залякувати його, шоб продемонструвати, шо він може це зробити. Річ у тім, шо це єдиний випадок у його житті показати, шо Україна вища за Америку, а він сам — вищий за американця. Про це мені розказав Батя, і я впевнений, шо він теж впевнений, шо так справедливо.
Коли ми дісталися до машини, Дєд терпляче очікував нас там, як йому наказував Батя. Він був дуже терплячий і мило похрапував. Він похрапував з такою гучністю, шо я і герой могли чути його, хоча вікна в машині були зачинені. Здавалося, шо машина працює. «Це наш шофер, — сказав я, — це шофер-експерт». На фізіономії героя я став спостерігати чудернацьки здивовану усмішку, її я бачив уже вдруге. Це тривало хвилин з чотири. «З ним усе в порядку?» — запитав герой. «Ш-шо? — перепитав я. — Я вас не зрозумів. Говоріть, будь ласка, повільніше». Здається, герой подумав, шо я некомпетентний в мовних питаннях. «3… на… шим… во… ді… єм… все… в… по… ряд… ку?» «Ну, мови нема! — відповідав я. — Я вам скажу, шо я його дуже навіть добре знаю. Це мій Дєд». У цей момент про себе нагадав Семмі Дейвіс Молодший-Молодший, бо він вистрибнув із заднього сидіння на вікно й загавкав зі всієї дурі.
«О, Господи Ісусе!» — блискавично відреагував герой і відскочив від машини. «Не лякайтеся, — заспокоїв я героя, коли сучка притиснулася мордою до скла. — Це всього лише сучка-поводир нашого шофера». Далі я показав на її сорочину, але вона була настільки витерта, шо видно було тільки «ОФІЦІЙНА ПСИНА». «Вона скажена, — сказав я, — але дуже грайлива».
«Дєд, — сказав я, простягаючи руку, шоб його розбудити, — Дєд, він уже тут». Дєд покрутив головою. «Він так завжди упокоюється», — сказав я герою в надії, шо він буде менше нервувати. «Може, це і на руку», — сказав герой. «Ш-шо?» — перепитав я. «Я сказав, може, це і на руку». «А шо значить на руку?» «Ну, що це нам допоможе. А шо ж ми робитимемо з цією собакою?» З того часу я часто користуюся цією американською ідіомою. У тусовочних нічних клубах (нічниках) я кажу дівчатам: «Мені це на руку, коли я розглядаю твої безподобні цицьки». І тоді я усвідомлюю, шо вона вкурила, шо я супер-класний чоловік. Потім ми переходимо до плотських утіх і наші коліна переплітаються.
Мені таки вдалося вивести Дєда із його спокою. Хочете знати як? Я заткнув йому ніс пальцями так, шоб він не міг дихати. Він ше не розумів, де перебуває. «Анна?» — спитав Дєд. Це було ім'я моєї бабки, яка вмерла два роки тому. «Нє, Дєда, — відказав я, — це я, Саша». Він був дуже знічении, я втямив це по тому, як він відвернувся. «Я привщ Шафран-Бойлера», — відрапортував я. «Ага, але я Джо-на-тан», — підказав герой, спостерігаючи, як Семмі Дейвіс Молодший-Молодший лиже вікна. «Я привів його. Потяг уже прийшов». «А-а», — відповів Дєд, і я зрозумів шо він усе ше уві сні. «Нам треба їхати прямісінько до Луцька», — нагадав я, як і наказував Батя. «Що?» — перепитав герой. «Я пояснив йому, шо ми зараз їдемо прямо до Луцька». «Так, — сказав герой, — саме туди нам і потрібно. А звідти подамося до Трохимброда». «Ш-шо?» — спитав я. «Луцьк, а потім Трохимброд». «Правильно», — підтакнув я. Дєд поклав руки на руль. Тривалий час він дивився перед себе. Він глибоко дихав, а його руки дрижали. «Правильно?» — звернувся я до нього. «Заткнися», — видав Дєд. «А де перебуватиме собака?» — запитав герой. «Ш-шо?» «Де… пе… ре… бу… ва… ти… ме… ваш… пес?» «Не розумію». «Я боюся собак, — сказав він, — у мене вже були погані трафунки з ними». Я переклав це Дєду, який все ше подрімував. «Ніхто у світі не боїться псин», — сказав Дєд. «Він каже, що ніхто у всьому світі собак не боїться». Тоді герой підняв сорочку й показав мені залишки рани. «Це зосталося від укусу собаки», — попередив він. «Шо зосталося?» «Оце». «Шо?» «Оця-от річ». «Шо за річ?» «Отут. Оцей шрам, подібний на дві перехрещені лінії». «Не бачу нічого». «Тут», — сказав герой. «Де?» «Ну от же», — сказав він знову, і тоді я теж сказав: «Ага, так», — хоча насправді я нічорта не побачив. «І моя мама боїться собак». «То й шо?» «Ну, от і я боюся собак, і нічого не можу з цим вдіяти». Тепер я розумів ситуацію. «Семмі Дейвіс Молодший-Молодший повинен їхати з нами на передньому сидінні», — сказав я Дєду. «Та лізьте ж нарешті в цю довбану машину!» — крикнув Дєд, втрачаючи увесь свій сонний спокій. «Сучка і єврей поїдуть на задньому сидінні, хіба там мало місця для них обох?» Чесно кажучи, там було мало місця і для одного. «Що ж робити?» — спитав герой, боячись наблизитися до машини, доки Семмі Дейвіс Молодший-Молодший гриз до крові свого хвоста на задньому сидінні.
Книга повторюваних снІв, 1791
Янкель Д. дізнався про щасливу звістку, коли Приземлені якраз провадили свою недільну службу.
Найважливіше пам'ятати, — звертався фермер-нарколептик Дідль С. до громади, котра розташувалася тут-таки на подушках у його вітальні. (Вірні Приземленої Синагоги мандрували від одного конґреґанта до іншого, змінюючи місце молитви кожної Суботи).
Пам'ятати що? — перепитав шкільний учитель Цадик П., з кожним словом збиваючи довкола себе хмари жовтого крейдяного пилу.
Це не має значення, — провадив Дідль, — зовсім не має. Головне взагалі пам'ятати. Це просто акт пам'ятання, процес пам'ятання, визнання нашого минулого… Спогади — то малі молитви до Бога, якщо лиш ми віримо в такі речі… Десь щось про це вже сказано, здається, сказано… Щойно я тримав пальця на цих рядках… Клянусь, щойно я бачив цей вислів. Хтось бачив десь нашу Книгу Минулого? Хвилину тому я мав у руках попередній том… От же ж лайно яке!… Хтось підкаже мені, на чому я спинився? Ну от, я вже зовсім заплутався і збився, у своїй хаті я вічно все зіпсую —
Пам'ять, — підказала вічна жалібниця Шанда, однак Дідль зненацька глибоко заснув. Вона поторсала його і прошепотіла: Пам'ять.
Ага, ось де ми, — продовжив він, ретельно перетасовуючи купу паперів на кришці своєї кафедри, котра насправді була колись кліткою для курчаток. Пам'ять. Пам'ять і відтворення. І сни, звісно. Хіба наше неспання не є інтерпретацією наших снів? І хіба сни не є інтерпретацією нашого неспання? Коло з кіл! Сни, так? Ні? Так. Так, адже це перша Субота. Перша в цьому місяці. А якщо це перша Субота місяця, то ми повинні внести доповнення у нашу Книгу Повторюваних Снів. Так? Хто наважиться сказати, що я все знову зіпсував?
У мене був сон, цікавіший, ніж: усі решта за ці два останніх тижні, — сказала Лілла Ф., спадкоємиця найпершого Приземленого, котрий зрікся Великої Книги.
Чудово, — промовив Дідль, дістаючи Четвертий Том Книги Повторюваних Снів із саморобного ковчега, котрий насправді був дров'яною піччю.
Я також бачив сни, — докинув Шлойм, — І навіть кілька.
І до мене приходить той самий сон, — підхопив Янкель.
Чудово, — знову сказав Дідль, — мине зовсім мало часу, і ми закінчимо цей том!
Але спершу, — нагадала пошепки Шанда, — ми повинні пригадати записи останнього місяця.
Але спершу, — промовив Дідль, входячи в роль рабина, — ми повинні пригадати записи останнього місяця. Треба повернутися назад, щоби рухатися вперед.
Але швидко, — сказав Шлойм. — А то я забуду. Взагалі дивно, що я пам'ятаю все це так довго.
Воно триватиме якраз стільки, скільки й повинно тривати, — відповіла Лілла.
Воно триватиме якраз стільки, скільки й повинно тривати, — повторив Дідль і стер рукою порох з обкладинки важкого манускрипту у шкіряній оправі. Він розгорнув книгу ближче до кінця і, взявши до рук срібну указку, котра насправді була олов'яним ножем, заходився читати речитативом, торкаючись кінчиком леза самого серця приземлених мрій та снів своїх слухачів:
4:512 — Сон про секс без болю. Чотири ночі тому мені снилося, що стрілки годинника падають, немов дощ із центру всесвіту; я бачила місяць, подібний до зеленого ока, снила про дзеркала і комах, і про кохання, котре ніколи не закінчиться. Це було відчуття не повноти, якої я так потребую, а відсутності пустоти. І сон цей закінчився, коли мій муж увійшов у мене. 4:513 — Сон про те, як ангели снять про людину. Це сталося, коли я дрімав по обіді, і мені наснилась драбина. По її східцях уві сні вгору і вниз лазили ангели. Очі в них були заплющені, вони важко й уривчасто дихали, а їхні крила безсило звисали донизу. Проходячи, я наштовхнувся на одного старого ангела і сполохав його. Він нагадував мого діда, котрий помер минулого року, молячись щовечора, щоби померти уві сні. О, — сказав мені ангел, — ти ж мені щойно снився. 4:514 — Сон про політ, настільки ж дурний, як і сам політ. 5:515 — Сон про вальс на забаві, злидні й забаву. 4:516 — Сон про безтілесних птахів (46). Я не знаю, чи ви назвете це сном, чи спогадом, тому що це справді сталося, але я тоді спав і бачив кімнату, в якій я оплакував смерть свого сина. Ті з вас, хто був там, пам'ятають, як ми сиділи мовчки і їли лише стільки, скільки належалося. Згадайте, як пташка тоді пробила вікно й упала на долівку кімнати. Згадайте, ті, хто там був, як вона тріпала крильцями, перед смертю, і як залишила на долівці калюжку крові, коли її забрали геть. Але хто з вас першим помітив відсутній образ пташки, який залишився за вікном? Хто першим побачив тінь пташки, котру вона зоставила тут, тінь, що клювала до крові пальці, які на неї вказували, тінь, котра була кращим доказом існування пташки, ніж сама пташка? Хто був тоді зі мною, коли я оплакував смерть свого сина, коли я дозволив собі поховати пташку власними руками? 4:517 — Сон про закоханість, шлюб, смерть і любов. Здавалося, що цей сон триває годинами. Хоча він щодня займає усього лише п'ять хвилин — відтоді, як я приходжу з поля, і поки мене не розбудять обідати. Мені сниться перша зустріч із дружиною п'ятдесят років тому, і все відбувається так, як тоді. Далі мені мариться наше весілля, і я навіть помічаю сльози гордості на обличчі свого батька. Все точно так, як тоді. Але потім мені сниться моя власна смерть — багато хто каже, що її побачити неможливо, але ви повинні мені повірити. Мені сниться, що я лежу на своєму смертному ложі, а моя дружина каже, що любить мене, хоча думає, що я не можу її чути. Але я все чую і чую, як вона каже, що нічого не хотіла б змінити у своєму житті. У той момент мені здається, що я жив уже тисячі разів, що все довкола знайоме аж до миті моєї смерті, і що все це траплятиметься ще раз і ще раз до безконечності: ми зустрінемося, одружимося, народимо наших дітей, досягнемо, чого досягли, зазнаємо поразки, у чому зазнали поразки, — повторюється все те саме, і завжди без жодної зміни. Я знову відчуваю себе внизу невпинного колеса, а коли відчуваю, що мої очі закриває смерть, як те й повинно бути, як те й було вже тисячі разів, то прокидаюсь. 4:518 — Сон про вічний рух. 4:519 — Сон про низькі вікна. 4:520 — Сон про безпеку та мир. Мені снилося, що я вийшов із тіла чужинки. Вона дала мені життя у потаємній місцині, далеко від усього, що мені довелося, підростаючи, бачити. Одразу ж після мого народження вона, щоб зберегти пристойність, передала мене моїй матері, а моя мати сказала їй: Дякую. Ти даруєш мені сина — дарунок життя. І через те, що я вийшов із тіла чужинки, я не відчував тіла матері, я обіймав її без сорому, а тільки з любов'ю. Й оскільки я не походив з тіла моєї матері, моє бажання повертатися додому не було бажанням повертатися до неї, і я завжди говорив їй «мамо» і мав на увазі тільки «мамо». 4:521 — Сон про безтілесних птахів (47). У цьому сні, який я бачу кожної ночі, надворі западають сутінки, а я кохаюся зі своєю жінкою, тобто, зі своєю справжньою жінкою, з котрою я одружений от уже тридцять років — ви всі знаєте, як я люблю її, я страшенно її люблю. Масажую їй стегна, тягнуся руками вище — до талії, живота, торкаю її груди. Моя жінка надзвичайно красива, ви всі це знаєте, і уві сні вона така ж красива. І тоді я опускаю погляд на свої руки на її грудях — зношені, нечутливі чоловічі руки, помережані венами, слабкі й тремтливі — й у ту мить я пригадую, не знаю чому,. але це трапляється щоночі, я пригадую двох білих птахів, яких моя мати привезла мені з Варшави, коли я був іще дитиною. Ми дозволили їм літати по всьому будинку й сідати, де вони лише забажають. Я пригадую, як дивився на мамину спину, коли вона готувала мені яєчню, і як птахи сідали їй на плечі, а їхні дзьобики були так близько біля її вух, наче мали розповісти їй таємницю. Мати потягнулася правою рукою до шафки, навпомацки шукаючи на верхній полиці якусь зі спецій, ледь тремтячи й переживаючи, щоби їжа для мене не пригоріла. 4:522 — Сон про те, як я зустрів себе молодим. 4:523 — Сон про тварин, всіх по парі. 5:524 — Сон, якого я ніколи не соромитимусь. 4:525 — Сон про те, що ми є своїми ж батьками. Я пішов до Броду, не знаючи навіщо це роблю, і поглянув на своє відображення у воді. Відвести погляду я не міг. Що ж то був за образ, який так мене притягував? Що я так полюбив? Нараз я упізнав його. Все так просто. У воді я побачив обличчя свого батька, а те обличчя дивилося на відображення свого батька, і так далі, і так далі аж до початку часів, до обличчя Господа-Бога, на чию подобу всі ми створені. І запалилися ми любов'ю одне до одного, до всіх нас, самі запалили вогонь, від якого страждали — наша любов була болістю, від якої тільки любов була ліками…
Речитатив перервало гупання у двері. Двоє чоловіків у чорних капелюхах ввалилися до кімнати, перш ніж хтось із присутніх встиг схопитися на рівні. МИ ПРИЙШЛИ ВІД ІМЕНІ ПРА-ВОСТІЙНОЇ КОНГРЕГАЦІЇ! — виголосив той, котрий був вищим.
ПРАВОСТІЙНОЇ КОНГРЕГАЦІЇ! — луною відгукнувся менший і кряжистіший.
Ш— ш! - зашикала Шанда.
ЧИ Є СЕРЕД ВАС ЯНКЕЛЬ? — відповів на її нагадування той, який був вищим.
ТАК, ЧИ Є ТУТ ЯНКЕЛЬ? — луною вторив йому менший, кряжистіший.
Тут. Я тут, — відповів Янкель, підіймаючись зі своєї подушки. Він вирішив, що Доброчесному Рабинові забаглося скористатися його фінансовими послугами, як то траплялося не раз у минулому, коли богоугодні справи обходилися ой як недешево. Чим можу допомогти?
ТИ БУДЕШ БАТЬКОМ НЕМОВЛЯТІ З РІЧКИ! — виголосив вищий.
ТИ БУДЕШ БАТЬКОМ! — повторив менший, кряжистіший.
Чудово! — промовив Дідль, закривши Четвертий Том Книги Повторюваних Снів і здійнявши при цьому хмару пилу його палітурками. Це просто чудово!Янкель буде батьком!
Мазелтов! — хором відгукнулись конґреґан-ти. — Хай буде так!
Зненацька Янкеля оповив страх смерті, сильніший, ніж тоді, коли безболісно упокоїлися його батьки, ніж коли на млині забили його єдиного брата чи коли повмирали його діти, сильніший навіть від того страху, який діткнув його у дитинстві, коли він уперше зрозумів, що то значить не жити — не перебувати у темряві, не залишитися без відчуттів — просто не існувати, не бути.
Приземлені вітали його, не помічаючи, поки Янкеля плескали по плечах, він плакав. Дякую тобі, — щоразу говорив він, проте не було ясно, до кого він це каже. Дуже тобі дякую. Отак Янкель отримав дитя, а я — пра-пра-пра-пра-пра-прадіда.
Закоханість, 1791 — 1796
Збезчещений лихвар Янкель Д. забрав дитинча до себе того ж дня увечері. Отак, отак, - сказав він, — підіймаємося на першу сходинку. От ми і прийшли. Це твої двері. А це наша дверна клямка і ми її відкриваємо. А отут ми скидаємо черевики, коли заходимо. А тут вішаємо свій ка-бат. Він говорив так, наче вона могла його розуміти, не підвищував голосу, не промовляв надто коротких і беззмістовних слів. Оце молоко, яким я буду тебе годувати. Його приносить молочник Мордехай, з яким ти одного дня познайомишся. Він бере молоко в корови, яка, коли ти про неї подумаєш, виявиться доволі незвичайною і неспокійною істотою, отож краще не думай про неї… Це моя рука торкається твого личка. Одні люди ліворукі, а інші — більше роблять правою рукою. А от яка ти, ми ще не знаємо, адже ти поки лише сидиш і чекаєш, щоби я тебе перепеленав… Це я поцілував тебе. Так завжди буває, коли губами притискаєшся до чогось і цмокаєш — можуть бути інші губи, чиясь щока або ще щось. То залежить… Оце моє серце. Ти торкаєшся до моїх грудей своєю лівою рукою, але не тому, що ти ліворука, хоч і те може бути, а просто тому, що я тримаю тебе біля свого серця. Воно робить мене живим.
Він зробив малій колиску з великої сковорідки, напхавши її доверху старими зіжмаканими газетами, і поставив її в розтулку печі, щоби немовляті не заважали звуки ззовні. Засувку печі він залишив відкритою і сидів годинами, дивлячись на малу так, як міг би дивитися на хліб, що помалу підходить. Він спостерігав, як дихання у швидкому ритмі підіймає й опускає їй груди, як стискаються і розтискаються кулачки, а очка перекочуються в різні боки без жодної видимої причини.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34
Другий вид сторожів — це ті, які теж люблять Америку, але ненавидять американців, зате, шо нони американці. Такі найгірші за все. Такий прикордонник знає, шо він ніколи не потрапить до Америки й більше ніколи не побачить американця. І він буде красти в американця й залякувати його, шоб продемонструвати, шо він може це зробити. Річ у тім, шо це єдиний випадок у його житті показати, шо Україна вища за Америку, а він сам — вищий за американця. Про це мені розказав Батя, і я впевнений, шо він теж впевнений, шо так справедливо.
Коли ми дісталися до машини, Дєд терпляче очікував нас там, як йому наказував Батя. Він був дуже терплячий і мило похрапував. Він похрапував з такою гучністю, шо я і герой могли чути його, хоча вікна в машині були зачинені. Здавалося, шо машина працює. «Це наш шофер, — сказав я, — це шофер-експерт». На фізіономії героя я став спостерігати чудернацьки здивовану усмішку, її я бачив уже вдруге. Це тривало хвилин з чотири. «З ним усе в порядку?» — запитав герой. «Ш-шо? — перепитав я. — Я вас не зрозумів. Говоріть, будь ласка, повільніше». Здається, герой подумав, шо я некомпетентний в мовних питаннях. «3… на… шим… во… ді… єм… все… в… по… ряд… ку?» «Ну, мови нема! — відповідав я. — Я вам скажу, шо я його дуже навіть добре знаю. Це мій Дєд». У цей момент про себе нагадав Семмі Дейвіс Молодший-Молодший, бо він вистрибнув із заднього сидіння на вікно й загавкав зі всієї дурі.
«О, Господи Ісусе!» — блискавично відреагував герой і відскочив від машини. «Не лякайтеся, — заспокоїв я героя, коли сучка притиснулася мордою до скла. — Це всього лише сучка-поводир нашого шофера». Далі я показав на її сорочину, але вона була настільки витерта, шо видно було тільки «ОФІЦІЙНА ПСИНА». «Вона скажена, — сказав я, — але дуже грайлива».
«Дєд, — сказав я, простягаючи руку, шоб його розбудити, — Дєд, він уже тут». Дєд покрутив головою. «Він так завжди упокоюється», — сказав я герою в надії, шо він буде менше нервувати. «Може, це і на руку», — сказав герой. «Ш-шо?» — перепитав я. «Я сказав, може, це і на руку». «А шо значить на руку?» «Ну, що це нам допоможе. А шо ж ми робитимемо з цією собакою?» З того часу я часто користуюся цією американською ідіомою. У тусовочних нічних клубах (нічниках) я кажу дівчатам: «Мені це на руку, коли я розглядаю твої безподобні цицьки». І тоді я усвідомлюю, шо вона вкурила, шо я супер-класний чоловік. Потім ми переходимо до плотських утіх і наші коліна переплітаються.
Мені таки вдалося вивести Дєда із його спокою. Хочете знати як? Я заткнув йому ніс пальцями так, шоб він не міг дихати. Він ше не розумів, де перебуває. «Анна?» — спитав Дєд. Це було ім'я моєї бабки, яка вмерла два роки тому. «Нє, Дєда, — відказав я, — це я, Саша». Він був дуже знічении, я втямив це по тому, як він відвернувся. «Я привщ Шафран-Бойлера», — відрапортував я. «Ага, але я Джо-на-тан», — підказав герой, спостерігаючи, як Семмі Дейвіс Молодший-Молодший лиже вікна. «Я привів його. Потяг уже прийшов». «А-а», — відповів Дєд, і я зрозумів шо він усе ше уві сні. «Нам треба їхати прямісінько до Луцька», — нагадав я, як і наказував Батя. «Що?» — перепитав герой. «Я пояснив йому, шо ми зараз їдемо прямо до Луцька». «Так, — сказав герой, — саме туди нам і потрібно. А звідти подамося до Трохимброда». «Ш-шо?» — спитав я. «Луцьк, а потім Трохимброд». «Правильно», — підтакнув я. Дєд поклав руки на руль. Тривалий час він дивився перед себе. Він глибоко дихав, а його руки дрижали. «Правильно?» — звернувся я до нього. «Заткнися», — видав Дєд. «А де перебуватиме собака?» — запитав герой. «Ш-шо?» «Де… пе… ре… бу… ва… ти… ме… ваш… пес?» «Не розумію». «Я боюся собак, — сказав він, — у мене вже були погані трафунки з ними». Я переклав це Дєду, який все ше подрімував. «Ніхто у світі не боїться псин», — сказав Дєд. «Він каже, що ніхто у всьому світі собак не боїться». Тоді герой підняв сорочку й показав мені залишки рани. «Це зосталося від укусу собаки», — попередив він. «Шо зосталося?» «Оце». «Шо?» «Оця-от річ». «Шо за річ?» «Отут. Оцей шрам, подібний на дві перехрещені лінії». «Не бачу нічого». «Тут», — сказав герой. «Де?» «Ну от же», — сказав він знову, і тоді я теж сказав: «Ага, так», — хоча насправді я нічорта не побачив. «І моя мама боїться собак». «То й шо?» «Ну, от і я боюся собак, і нічого не можу з цим вдіяти». Тепер я розумів ситуацію. «Семмі Дейвіс Молодший-Молодший повинен їхати з нами на передньому сидінні», — сказав я Дєду. «Та лізьте ж нарешті в цю довбану машину!» — крикнув Дєд, втрачаючи увесь свій сонний спокій. «Сучка і єврей поїдуть на задньому сидінні, хіба там мало місця для них обох?» Чесно кажучи, там було мало місця і для одного. «Що ж робити?» — спитав герой, боячись наблизитися до машини, доки Семмі Дейвіс Молодший-Молодший гриз до крові свого хвоста на задньому сидінні.
Книга повторюваних снІв, 1791
Янкель Д. дізнався про щасливу звістку, коли Приземлені якраз провадили свою недільну службу.
Найважливіше пам'ятати, — звертався фермер-нарколептик Дідль С. до громади, котра розташувалася тут-таки на подушках у його вітальні. (Вірні Приземленої Синагоги мандрували від одного конґреґанта до іншого, змінюючи місце молитви кожної Суботи).
Пам'ятати що? — перепитав шкільний учитель Цадик П., з кожним словом збиваючи довкола себе хмари жовтого крейдяного пилу.
Це не має значення, — провадив Дідль, — зовсім не має. Головне взагалі пам'ятати. Це просто акт пам'ятання, процес пам'ятання, визнання нашого минулого… Спогади — то малі молитви до Бога, якщо лиш ми віримо в такі речі… Десь щось про це вже сказано, здається, сказано… Щойно я тримав пальця на цих рядках… Клянусь, щойно я бачив цей вислів. Хтось бачив десь нашу Книгу Минулого? Хвилину тому я мав у руках попередній том… От же ж лайно яке!… Хтось підкаже мені, на чому я спинився? Ну от, я вже зовсім заплутався і збився, у своїй хаті я вічно все зіпсую —
Пам'ять, — підказала вічна жалібниця Шанда, однак Дідль зненацька глибоко заснув. Вона поторсала його і прошепотіла: Пам'ять.
Ага, ось де ми, — продовжив він, ретельно перетасовуючи купу паперів на кришці своєї кафедри, котра насправді була колись кліткою для курчаток. Пам'ять. Пам'ять і відтворення. І сни, звісно. Хіба наше неспання не є інтерпретацією наших снів? І хіба сни не є інтерпретацією нашого неспання? Коло з кіл! Сни, так? Ні? Так. Так, адже це перша Субота. Перша в цьому місяці. А якщо це перша Субота місяця, то ми повинні внести доповнення у нашу Книгу Повторюваних Снів. Так? Хто наважиться сказати, що я все знову зіпсував?
У мене був сон, цікавіший, ніж: усі решта за ці два останніх тижні, — сказала Лілла Ф., спадкоємиця найпершого Приземленого, котрий зрікся Великої Книги.
Чудово, — промовив Дідль, дістаючи Четвертий Том Книги Повторюваних Снів із саморобного ковчега, котрий насправді був дров'яною піччю.
Я також бачив сни, — докинув Шлойм, — І навіть кілька.
І до мене приходить той самий сон, — підхопив Янкель.
Чудово, — знову сказав Дідль, — мине зовсім мало часу, і ми закінчимо цей том!
Але спершу, — нагадала пошепки Шанда, — ми повинні пригадати записи останнього місяця.
Але спершу, — промовив Дідль, входячи в роль рабина, — ми повинні пригадати записи останнього місяця. Треба повернутися назад, щоби рухатися вперед.
Але швидко, — сказав Шлойм. — А то я забуду. Взагалі дивно, що я пам'ятаю все це так довго.
Воно триватиме якраз стільки, скільки й повинно тривати, — відповіла Лілла.
Воно триватиме якраз стільки, скільки й повинно тривати, — повторив Дідль і стер рукою порох з обкладинки важкого манускрипту у шкіряній оправі. Він розгорнув книгу ближче до кінця і, взявши до рук срібну указку, котра насправді була олов'яним ножем, заходився читати речитативом, торкаючись кінчиком леза самого серця приземлених мрій та снів своїх слухачів:
4:512 — Сон про секс без болю. Чотири ночі тому мені снилося, що стрілки годинника падають, немов дощ із центру всесвіту; я бачила місяць, подібний до зеленого ока, снила про дзеркала і комах, і про кохання, котре ніколи не закінчиться. Це було відчуття не повноти, якої я так потребую, а відсутності пустоти. І сон цей закінчився, коли мій муж увійшов у мене. 4:513 — Сон про те, як ангели снять про людину. Це сталося, коли я дрімав по обіді, і мені наснилась драбина. По її східцях уві сні вгору і вниз лазили ангели. Очі в них були заплющені, вони важко й уривчасто дихали, а їхні крила безсило звисали донизу. Проходячи, я наштовхнувся на одного старого ангела і сполохав його. Він нагадував мого діда, котрий помер минулого року, молячись щовечора, щоби померти уві сні. О, — сказав мені ангел, — ти ж мені щойно снився. 4:514 — Сон про політ, настільки ж дурний, як і сам політ. 5:515 — Сон про вальс на забаві, злидні й забаву. 4:516 — Сон про безтілесних птахів (46). Я не знаю, чи ви назвете це сном, чи спогадом, тому що це справді сталося, але я тоді спав і бачив кімнату, в якій я оплакував смерть свого сина. Ті з вас, хто був там, пам'ятають, як ми сиділи мовчки і їли лише стільки, скільки належалося. Згадайте, як пташка тоді пробила вікно й упала на долівку кімнати. Згадайте, ті, хто там був, як вона тріпала крильцями, перед смертю, і як залишила на долівці калюжку крові, коли її забрали геть. Але хто з вас першим помітив відсутній образ пташки, який залишився за вікном? Хто першим побачив тінь пташки, котру вона зоставила тут, тінь, що клювала до крові пальці, які на неї вказували, тінь, котра була кращим доказом існування пташки, ніж сама пташка? Хто був тоді зі мною, коли я оплакував смерть свого сина, коли я дозволив собі поховати пташку власними руками? 4:517 — Сон про закоханість, шлюб, смерть і любов. Здавалося, що цей сон триває годинами. Хоча він щодня займає усього лише п'ять хвилин — відтоді, як я приходжу з поля, і поки мене не розбудять обідати. Мені сниться перша зустріч із дружиною п'ятдесят років тому, і все відбувається так, як тоді. Далі мені мариться наше весілля, і я навіть помічаю сльози гордості на обличчі свого батька. Все точно так, як тоді. Але потім мені сниться моя власна смерть — багато хто каже, що її побачити неможливо, але ви повинні мені повірити. Мені сниться, що я лежу на своєму смертному ложі, а моя дружина каже, що любить мене, хоча думає, що я не можу її чути. Але я все чую і чую, як вона каже, що нічого не хотіла б змінити у своєму житті. У той момент мені здається, що я жив уже тисячі разів, що все довкола знайоме аж до миті моєї смерті, і що все це траплятиметься ще раз і ще раз до безконечності: ми зустрінемося, одружимося, народимо наших дітей, досягнемо, чого досягли, зазнаємо поразки, у чому зазнали поразки, — повторюється все те саме, і завжди без жодної зміни. Я знову відчуваю себе внизу невпинного колеса, а коли відчуваю, що мої очі закриває смерть, як те й повинно бути, як те й було вже тисячі разів, то прокидаюсь. 4:518 — Сон про вічний рух. 4:519 — Сон про низькі вікна. 4:520 — Сон про безпеку та мир. Мені снилося, що я вийшов із тіла чужинки. Вона дала мені життя у потаємній місцині, далеко від усього, що мені довелося, підростаючи, бачити. Одразу ж після мого народження вона, щоб зберегти пристойність, передала мене моїй матері, а моя мати сказала їй: Дякую. Ти даруєш мені сина — дарунок життя. І через те, що я вийшов із тіла чужинки, я не відчував тіла матері, я обіймав її без сорому, а тільки з любов'ю. Й оскільки я не походив з тіла моєї матері, моє бажання повертатися додому не було бажанням повертатися до неї, і я завжди говорив їй «мамо» і мав на увазі тільки «мамо». 4:521 — Сон про безтілесних птахів (47). У цьому сні, який я бачу кожної ночі, надворі западають сутінки, а я кохаюся зі своєю жінкою, тобто, зі своєю справжньою жінкою, з котрою я одружений от уже тридцять років — ви всі знаєте, як я люблю її, я страшенно її люблю. Масажую їй стегна, тягнуся руками вище — до талії, живота, торкаю її груди. Моя жінка надзвичайно красива, ви всі це знаєте, і уві сні вона така ж красива. І тоді я опускаю погляд на свої руки на її грудях — зношені, нечутливі чоловічі руки, помережані венами, слабкі й тремтливі — й у ту мить я пригадую, не знаю чому,. але це трапляється щоночі, я пригадую двох білих птахів, яких моя мати привезла мені з Варшави, коли я був іще дитиною. Ми дозволили їм літати по всьому будинку й сідати, де вони лише забажають. Я пригадую, як дивився на мамину спину, коли вона готувала мені яєчню, і як птахи сідали їй на плечі, а їхні дзьобики були так близько біля її вух, наче мали розповісти їй таємницю. Мати потягнулася правою рукою до шафки, навпомацки шукаючи на верхній полиці якусь зі спецій, ледь тремтячи й переживаючи, щоби їжа для мене не пригоріла. 4:522 — Сон про те, як я зустрів себе молодим. 4:523 — Сон про тварин, всіх по парі. 5:524 — Сон, якого я ніколи не соромитимусь. 4:525 — Сон про те, що ми є своїми ж батьками. Я пішов до Броду, не знаючи навіщо це роблю, і поглянув на своє відображення у воді. Відвести погляду я не міг. Що ж то був за образ, який так мене притягував? Що я так полюбив? Нараз я упізнав його. Все так просто. У воді я побачив обличчя свого батька, а те обличчя дивилося на відображення свого батька, і так далі, і так далі аж до початку часів, до обличчя Господа-Бога, на чию подобу всі ми створені. І запалилися ми любов'ю одне до одного, до всіх нас, самі запалили вогонь, від якого страждали — наша любов була болістю, від якої тільки любов була ліками…
Речитатив перервало гупання у двері. Двоє чоловіків у чорних капелюхах ввалилися до кімнати, перш ніж хтось із присутніх встиг схопитися на рівні. МИ ПРИЙШЛИ ВІД ІМЕНІ ПРА-ВОСТІЙНОЇ КОНГРЕГАЦІЇ! — виголосив той, котрий був вищим.
ПРАВОСТІЙНОЇ КОНГРЕГАЦІЇ! — луною відгукнувся менший і кряжистіший.
Ш— ш! - зашикала Шанда.
ЧИ Є СЕРЕД ВАС ЯНКЕЛЬ? — відповів на її нагадування той, який був вищим.
ТАК, ЧИ Є ТУТ ЯНКЕЛЬ? — луною вторив йому менший, кряжистіший.
Тут. Я тут, — відповів Янкель, підіймаючись зі своєї подушки. Він вирішив, що Доброчесному Рабинові забаглося скористатися його фінансовими послугами, як то траплялося не раз у минулому, коли богоугодні справи обходилися ой як недешево. Чим можу допомогти?
ТИ БУДЕШ БАТЬКОМ НЕМОВЛЯТІ З РІЧКИ! — виголосив вищий.
ТИ БУДЕШ БАТЬКОМ! — повторив менший, кряжистіший.
Чудово! — промовив Дідль, закривши Четвертий Том Книги Повторюваних Снів і здійнявши при цьому хмару пилу його палітурками. Це просто чудово!Янкель буде батьком!
Мазелтов! — хором відгукнулись конґреґан-ти. — Хай буде так!
Зненацька Янкеля оповив страх смерті, сильніший, ніж тоді, коли безболісно упокоїлися його батьки, ніж коли на млині забили його єдиного брата чи коли повмирали його діти, сильніший навіть від того страху, який діткнув його у дитинстві, коли він уперше зрозумів, що то значить не жити — не перебувати у темряві, не залишитися без відчуттів — просто не існувати, не бути.
Приземлені вітали його, не помічаючи, поки Янкеля плескали по плечах, він плакав. Дякую тобі, — щоразу говорив він, проте не було ясно, до кого він це каже. Дуже тобі дякую. Отак Янкель отримав дитя, а я — пра-пра-пра-пра-пра-прадіда.
Закоханість, 1791 — 1796
Збезчещений лихвар Янкель Д. забрав дитинча до себе того ж дня увечері. Отак, отак, - сказав він, — підіймаємося на першу сходинку. От ми і прийшли. Це твої двері. А це наша дверна клямка і ми її відкриваємо. А отут ми скидаємо черевики, коли заходимо. А тут вішаємо свій ка-бат. Він говорив так, наче вона могла його розуміти, не підвищував голосу, не промовляв надто коротких і беззмістовних слів. Оце молоко, яким я буду тебе годувати. Його приносить молочник Мордехай, з яким ти одного дня познайомишся. Він бере молоко в корови, яка, коли ти про неї подумаєш, виявиться доволі незвичайною і неспокійною істотою, отож краще не думай про неї… Це моя рука торкається твого личка. Одні люди ліворукі, а інші — більше роблять правою рукою. А от яка ти, ми ще не знаємо, адже ти поки лише сидиш і чекаєш, щоби я тебе перепеленав… Це я поцілував тебе. Так завжди буває, коли губами притискаєшся до чогось і цмокаєш — можуть бути інші губи, чиясь щока або ще щось. То залежить… Оце моє серце. Ти торкаєшся до моїх грудей своєю лівою рукою, але не тому, що ти ліворука, хоч і те може бути, а просто тому, що я тримаю тебе біля свого серця. Воно робить мене живим.
Він зробив малій колиску з великої сковорідки, напхавши її доверху старими зіжмаканими газетами, і поставив її в розтулку печі, щоби немовляті не заважали звуки ззовні. Засувку печі він залишив відкритою і сидів годинами, дивлячись на малу так, як міг би дивитися на хліб, що помалу підходить. Він спостерігав, як дихання у швидкому ритмі підіймає й опускає їй груди, як стискаються і розтискаються кулачки, а очка перекочуються в різні боки без жодної видимої причини.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34