Здалося, що й ліс якийсь похмурий, повний жахів. «Мабуть, в усьому винен отой людський кістяк», — заспокоював я себе. Проте ніяк не міг збутися враження, що мені загрожує небезпека, що з-за гілок дерев стежать за мною ворожі очі.
Я пройшов трохи до залитого водою протитанкового рову, сів скраю і запалив цигарку.
«Мені нема чого непокоїтися, — міркував я. — Мабуть, колись у цих місцях точився запеклий бій, в якому полягло багато солдатів. Той бункер, можливо, засипало від вибуху, і хтось у ньому загинув. Згодом дощі змили землю з бункера, розчистили вхід і тоді кожен міг побачити кістяк. Ні, нема чого сушити собі голову…»
Підвівшись з землі, я швидко обернувся в той бік, звідки тільки-но прийшов. Раптом мені здалося, що поміж ялинами майнула якась тінь. Вона одразу ж зникла, та я почув, як тріснула зламана гілка.
«Хтось стежить за мною», — зрозумів я.
Уже вечоріло, а я був у найдальшій, безлюдній частині лісу. Сказати щиро, я трохи злякався тієї людини, що вистежувала мене, і швидко подався вздовж рову аж до кладки над водою. По ній я перебіг на той бік й на мить спинився. «Стривай-но, я пошию тебе в дурні», — подумки засміявся я, схопив жердини й посунув їх уперед, аби вони ледве діставали берега. Було вже темно, і той, хто стежив за мною, мабуть, не побачить, що жердини погано укріплені. Якщо він необережно ступить на кладку, жердини посунуться вниз і той чоловік упаде в воду.
Ховаючись за деревами, я зробив чимале коло і підкрався до рова.
Мені залишалося до нього ще кілька метрів, коли я почув спершу тихий зойк, а тоді тріск жердин і гучний плюскіт води. Хтось попав у мою пастку.
Плазом, аби не привернути до себе уваги, я підкрався до самого рову й обережно визирнув. Хоч уже добре стемніло, я побачив над поверхнею брудної води… голову дівчини. Тієї самої, що приходила до мене на Острові злочинців, а допіру вигнала мене із садиби над Віслою. Отже вона стежила за мною відтоді, як я грюкнув хвірткою, йдучи з її подвір'я.
Отямившись од переляку, дівчина почала видиратися на берег. Але в цьому місці він був дуже стрімкий, і вона разів зо три зісковзувала назад у воду.
Я вийшов з кущів, нахилився над ровом і подав дівчині руку. Вона прийняла мою допомогу, хоч якусь мить вагалася, — я бачив це з її очей.
Вилізши нагору, дівчина присіла навпочіпки і схопилася руками за кісточку лівої ноги.
— Здається, я звихнула ногу, — простогнала вона.
— Боже мій, — зітхнув я. — Коли б я знав, що то ви стежите за мною, ніколи в житті не влаштував би тієї пастки.
— А це була пастка? Ви посунули жердини? — люто крикнула вона, зірвалася на ноги, та від болю знову присіла.
Я розвів руками — це мало означати, що я каюся. Мені було справді жаль цієї дівчини, сукня в неї була мокра, обліплена намулом та прілим листям.
— Коли б я знав…
— Ви… ви… — повторювала вона, шукаючи слова, яке найкраще передало б те, що вона про мене думає. — Ви… підлий.
Я знизав плечима.
— Не розумію, чому я викликаю у вас таку лють? Чи я заподіяв вам щось лихе? Ви ж мене не знаєте, не уявляєте, хто я такий, чом же так ворожо ставитесь до мене, чом вважаєте, що я підлий?
— Ви… ви… — знову шукала вона якогось міцного слова. — Ви… огидний.
— Це правда, що через мене ви впали у воду і звихнули собі ногу. Але, по-перше, я не знав, що ви за мною стежите. А по-друге, навіщо це вам?
Дівчина стисла кулаки, наче збиралася кинутися на мене.
— Ідіть собі звідси. Мало того, що через вас я звихнула ногу й змокла до рубця, то ви ще глузуєте з мене, збиткуєтеся, — бачите, що я безпорадна й беззахисна…
І вона, звісно, заплакала. «Гарна історія», — зажурено подумав я, бо дуже не любив, коли дівчата плакали.
— Гетьте звідси… Гетьте звідси, — істерично кричала дівчина.
Зачекавши, поки вона заспокоїться, я сказав:
— По-перше, я не можу піти звідси, бо ви звихнули собі ногу і без моєї допомоги не дістанетесь додому. По-друге, вже береться на ніч, дедалі холоднішає, а у вас мокра сукня. Ви змерзнете.
— По-перше… По-друге… По-третє, — передражнила мене дівчина. — По-перше, не треба мені вашої допомоги. По-друге, не треба мені вашої допомоги. По-третє, забирайтеся геть…
Вона спробувала звестися й ступити на ногу, та засичала від болю й знову сіла на землю.
— Ну, бачите, — сказав я. — Зостанетесь тут самі, й вас з'їдять вовки.
— Тут немає вовків.
— Людей тут теж немає. Цілу ніч у лісі, в мокрому одязі, брр… — я аж жахнувся, уявивши таку ситуацію.
— Мені не треба вашої допомоги, — повторила вона, однак уже непевно.
Я не здивувався. Адже в лісі вже поночіло, стало холодно.
— На вашому місці, — почав я знову, — я б прийняв допомогу навіть від найзапеклішого ворога. А я ж вам ніякий не ворог. Я ні вас, ні про вас нічого не знаю.
Вона не озивалася.
— Ну, ходімо, — запропонував я. Дівчина вагалась.
— Як ви уявляєте собі нашу подорож? Я зовсім не можу йти, а ви, здається, не такий дужий, щоб могли взяти мене на плечі.
— Гм, — ображено буркнув я, бо слова її звучали глузливо. Завжди мене дошкуляло те, що я не відзначаюся фізичною силою. Та що там багато говорити: слабак, та й годі.
— Прошу пані, я й не збираюся нести вас через увесь ліс, бо для цього годилося б бути силачем.
— Ну, я вже й не така важка.
— Мені здається, що я міг. би вас трохи понести на спині. Звісно, зупиняючись. Ви знаєте цей ліс, то скажете, де тут найближча дорога чи просіка. Я донесу вас туди й залишу, а сам побіжу по свою машину і приїду по вас. Згода?
— Добре, — сказала вона, обережно зводячись на ноги.
РОЗДІЛ ДЕВ ' ЯТИЙ
Нічна подорож з покаліченою дівчиною. — У старій шопі. — Кого боїться дівчина? — Мене одурено. — Кого підозрівати? — Де шукати чорний лімузин? — Підслухана розмова. — План місцевості із схованими скарбами. — Куди перенесено коштовні колекції? — Записка від Ганки.
Далеко ми не зайшли. Дівчина була важча, ніж я думав, а може, це я виявився слабкішим. Задиханий, втомлений, я час від часу мусив перепочивати, а до дороги, якою міг проїхати «сам», було далеченько. Темрява ще більше утруднювала дорогу, я раз у раз чіплявся за кущі, спотикався об коріння дерев, що стирчало в землі. Невдовзі пішов дощ і стало ще темніше.
Врешті дівчина вирішила, що варто змінити план.
— Тут поблизу, — згадала вона, — є стара, напівзруйнована шопа. В ній лісник складає сіно з лісових галявин, а взимку годує ним звірину. Там можна сховатися від дощу.
Шопу ми знайшли одразу. В ній був якийсь старий мотлох, поламаний віз, ящики, що в них кладуть звірям сіно, коли лютує зима. Стояла тут і драбина, якою можна було дістатися на горище.
— Тут темно, як у могилі, — мовила дівчина, — та принаймні тепло й сухо.
Незважаючи на біль у нозі, вона вилізла на горище, я подався за нею.
— Дайте мені, будь ласка, ваш плащ, — командувала вона, — я скину з себе мокру одежу. За ніч висохне, а я у вашому плащі закопаюся в сіно і, мабуть, не замерзну до ранку.
— Нема чого сидіти тут цілу ніч, — відказав я. — До шопи напевне веде дорога, тож я зможу доїхати сюди машиною.
— Ой ні, — писнула дівчина з кутка, де перевдягалась. — Я не залишуся тут сама.
— Чому?
— А так, боюся.
— Вовків немає в цьому лісі. Зрештою, ви можете витягти драбину нагору, і ніхто вас не дістане.
— Не лишуся тут сама, — затялася дівчина.
— А мене ви не боїтеся? — здивувався я. — Ви ж вигнали мене з свого двору, стежили за мною, а це ж, либонь, означає, що ви маєте мене за когось дуже непевного. Чи ви змінили свою думку?
— Може, ви й непевна людина, але не страшна. Навпаки: ви зовсім не страшний.
— Дуже приємно. — І я вклонився дівчині, хоч вона цього не могла побачити в темряві. — А чи можете ви мені сказати, кого й чого ви боїтеся настільки, що не хочете лишитися тут на годину?
Дівчина відповіла мені не відразу. Вона вбралась і тільки тоді сіла біля мене.
— Брр, який холодний ваш плащ, — сказала вона, здригаючись від холоду.
— Може, позичити вам іще піджак? — запропонував я.
— Будь ласка, — згодилася вона. Я зняв піджак і подав його дівчині.
— А тепер, — вирішила вона, — зійдіть униз і роздивіться, чи не загрожує нам якась небезпека.
— Ви й справді дуже боязкі, — пробурмотів я. Однак зліз додолу і навіть двічі обійшов стару шопу.
Коли я повернувся, драбини не було, а дівчина на горищі присвічувала собі сірниками, якими розжилася в кишені мого піджака.
— Алло, прошу пані! Що ви робите? — почав я гукати. — Чи ви хочете спалити цю халупу? І навіщо витягли нагору драбину? Може, змінили свою думку про мене? І я знову непевний?
— Зачекайте хвилинку, — крикнула згори дівчина. — Зараз подам драбину. Я саме дивлюся ваші документи, які знайшла в піджаку. Ви ж напевне перешкодили б мені, от я й витягла драбину.
Ще якийсь час на горищі блимали запалені сірники.
— Прошу пані, — крикнув я. — Хіба ви так погано виховані, що читаєте всі мої папери? Хіба не досить тільки посвідчення особи?
— Досить, — вигукнула вона й за мить спустила драбину.
Розгніваний, я мовчки виліз на горище — її вчинок мене образив. Адже якби вона спитала, хто я такий, я б, звичайно, відповів, і їй не треба було б вдаватися до хитрощів.
Я забрав у дівчини піджак і зарився в сіно. Дощ тарабанив по стрісі старої шопи. Дівчина знову витягла нагору драбину, але спати не лягала.
— Ви гніваєтесь на мене, правда? — спитала вона.
— Авжеж. В мене немає ніякої причини критися з тим, хто я такий, немає й причини соромитися свого імені й фаху. Однак мені зовсім не до вподоби, коли хтось зловживає моєю довірою й нишпорить по моїх кишенях.
— Але я вже знаю тепер, що ви не той, за кого я вас мала.
— Це мене дуже тішить. І може, я нарешті дізнаюся, чого ви ставилися до мене так негречно, чому стежили за мною в лісі? Наслідки були для вас дуже неприємні.
Дівчина тихенько засміялася.
— Нічого я вам не скажу. Хіба що…
— Хіба що… — підхопив я.
— Ви скажете мені, тільки щиро, навіщо сюди приїхали.
— Відпочивати. В мене відпустка.
Вона знову засміялася.
— Відпочивати? Сюди? Ніхто ніколи не приїздить сюди відпочивати. Недалеко звідси є гарний, відомий на всю Польщу курорт, тож який сенс відпочивати тут, де навіть немає пристойного пляжу.
— Таж не я один надумав провести тут відпустку. Сьогодні приїхав, наприклад, якийсь пан Ка-роль, він поставив свого на-мета в таборі антропологів.
— Пан Кароль? Хто він такий? — занепокоїлася дівчина.
— Детектив.
— Навіщо ото вигадувати? Який детектив?
— А цього я вже не знаю. Коли він прийшов знайомитися, панна Залічка, ота худенька дівчина-антрополог із кісками, вигукнула: «А, знаю, ви, мабуть, той детектив, на якого ми чекали». Правда, пан Кароль заперечував, — певне, не хотів себе виказувати.
— Он воно що? — пробурмотіла дівчина. — Ті антропологи зовсім не такі безневинні, як мені здавалося. Викликали детектива! Навіщо?
— Чи я знаю? Ви ж тутешня, то й повинні краще за мене знати, чи сталося тут щось таке, аби треба було викликати детектива.
Дівчина мовчала, і я повів далі:
— То не диво, що приїхав детектив. Я пробув тут недовго, а вже помітив стільки всякого підозрілого, що його годі пояснити й цілій армії детективів.
— Що ж такого підозрілого ви помітили? — глузливо спитала дівчина.
— Я вам зараз перелічу. Насамперед — браконьєри. Хтось тут полює на сарн в заборонений час. Ми з гарцера-ми знайшли вбиту сарну в кущах на військовому кладовищі.
— Згода. Браконьєри. Справді, хтось тут полює й тоді, коли полювання заборонено. Міліція вже двічі робила облави, та нікого не впіймала. І коли хочете знати, чому я не погодилася лишитися тут сама, поки ви підете по машину, то можу тепер признатися: я боялася браконьєрів. Останнім часом лісом вештаються якісь непевні люди. Мені здавалося, що ви один з них.
— Ви помилились. Але слухайте далі: якось увечері я плив Віслою і, трохи загаявшись біля острова, побачив, як бакенщик засвічував червоні й зелені вогники на річкових бакенах.
— Це мій батько, — сказала дівчина.
— Нараз з острова почувся вигук: «Ба-ра-баш!» Тоді ваш батько ухопив сокиру, яка була в нього в човні, доплив до острова, скочив на берег і побіг у хащі такий лютий, наче збирався когось убити.
Вона зітхнула.
— Батько скаржився мені, що хтось щовечора переслідує його криком: «Ба-ра-баш». Це страшенно дратує батька, бо, на його думку, з нього глузують. Як відомо, на цьому острові скінчив своє життя Барабаш, ватажок місцевої зграї. Хтось удає з себе Барабашевого духа, і через те батько лютує. Я двічі чекала до ночі на острові, аби побачити, хто це виробляє, але нікого там не було. І тоді, як ви ночували на острові, ніхто не кричав.
— Може, я налякав того жартівника? Бо на мене ви ж не подумали такого?
— Ні. Невідомий кричав на острові й тоді, як ви ночували там, де колись була Габрищакова сторожка. Не могли ж ви бути водночас на острові і нагорі в лісі.
— То ви за мною стежили і там? Врешті, тоді теж мою увагу привернули підозрілі речі. Спершу мій намет обложили два скажених пси.
— Не скажені, прошу так не казати, — відповіла дівчина. — Це були мої дві вівчарки. Коли я вночі блукаю лісом, вони завжди зі мною. З ними мені нічого не страшно. Я пішла аж до яру, бо цікава була, що то за чоловік надумав оселитися саме в тому місці.
— І ви тоді посвистом покликали псів…
— Я не хотіла, щоб вони вас покусали.
— А трохи згодом лісовою дорогою двічі проїхав великий чорний лімузин. Спершу з темними фарами, а потім із засвіченими.
— Світло між дерев я бачила, але гадала, що це ви гасаєте на своїй потворній машині. Яка ж та машина була на вигляд?
— Велика, чорна, схожа на рибину чи на птаха. Американський «сухопутний крейсер».
— Таку машину я бачила вчора в Цехоцінку. Вона стояла в паркінгу біля фонтана, що схожий на великий гриб.
— Коли це та сама машина і коли вона справді стоїть у паркінгу, то тут немає, мабуть, нічого підозрілого. Якийсь собі турист відпочиває в Цехоцінку і час від часу вирушає в екскурсії по довколишніх місцях. Тої ночі він, очевидно, збився з дороги в лісі та й заїхав у яр.
— А чого ж він їхав, не засвічуючи фар, коли він справді, як ви кажете, збився з дороги в лісі? Якщо людина вночі зважується в лісі вимикати фари, то це перша ознака, що вона досконально орієнтується в цій місцевості. Ба навіть може їздити, заплющивши очі.
Я нічого не відповів. Дівчина безперечно мала слушність. «Завтра поїду до Цехоцінка, — подумав я. — Може, там іще стоїть той чорний «крейсер», і я довідаюся, кому він належить».
Та вголос сказав:
— А найпідозріліша тут одна дівчина. Не знати чого нападає на мирних туристів, стежить за ними, погрожує, наказує їм забиратися геть із лісу. А сама навіть не хоче сказати, як її звуть…
— Ганка… — почувся шепіт. — Я вчуся в Варшаві на лікаря. Оце скінчила перший курс і приїхала додому на канікули.
Вона замовкла. Крізь неголосний шум дощу, який тарабанив по стрісі, ми нараз почули відгомін розмови.
Хтось підходив до шопи. Були це, певне, чоловіки, бо голоси здалися нам низькі, грубі, трохи хрипкі.
Ганка присунулася до мене й зашепотіла:
— Ради бога, не робіть і найменшого шуму. Хоч би вони зайшли в шопу й сиділи тут хтозна-скільки, не можна, щоб вони дізналися про нас.
— А коли це лісник? — шепнув я Ганці. — Він допоміг би вам дістатися додому.
— Тихо! Тихо-о-о…
Чоловіки були вже біля шопи. Поминуть її чи йдуть саме сюди?
— … Старий від когось чув, що він має такий план, на якому вся місцевість докладно розписана кольоровими олівцями, — сказав перший голос.
Другий голос:
— Може, зайдемо в шопу й закуримо? Перший голос:
— Треба поспішати. Старий дожидає над річкою і, як спізнемося, зніме гвалт.
Другий голос:
— А навіщо тому гостеві такий план? Чи не здається тобі, що це хтось з колишніх Барабашевих людей?
Перший голос:
— Надто він молодий, щоб бути Барабашевим. Але хтось із Барабашевих людей міг накреслити план і продати йому.
Другий голос:
— Таж ніхто тоді з острова не втік? Перший голос:
— Двох міліція схопила живими. Потім їх судили у Варшаві.
Другий голос:
— Їх засудили до страти, тож виходить, що ніхто не втік з острова. Хіба що ті могли накреслити такий план у в'язниці.
Перший голос:
— Дурний ти. Їх засудили до страти, але вироку не виконали. Вони звернулися до вищої влади з проханням помилувати їх, і смертний вирок замінено на довічне ув'язнення… А згодом зменшено до п'ятнадцяти років — була амністія. Розумієш, брате? Отже, обидва тепер на волі. Старий про це недавно довідався і, певне, через те спершу гадав, що гість із планом — це Барабашева людина.
Другий голос:
— Надто він молодий…
Шум дощу заглушив дальші слова, бо чоловіки вже далеченько відійшли від шопи.
— Це вони говорили про вас, — обізвалася Ганка. — У вашій кишені лежить план, накреслений кольоровими олівцями. Я бачила його, коли шукала вашого посвідчення. От цікаво, як вони дізналися про цей план?
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21
Я пройшов трохи до залитого водою протитанкового рову, сів скраю і запалив цигарку.
«Мені нема чого непокоїтися, — міркував я. — Мабуть, колись у цих місцях точився запеклий бій, в якому полягло багато солдатів. Той бункер, можливо, засипало від вибуху, і хтось у ньому загинув. Згодом дощі змили землю з бункера, розчистили вхід і тоді кожен міг побачити кістяк. Ні, нема чого сушити собі голову…»
Підвівшись з землі, я швидко обернувся в той бік, звідки тільки-но прийшов. Раптом мені здалося, що поміж ялинами майнула якась тінь. Вона одразу ж зникла, та я почув, як тріснула зламана гілка.
«Хтось стежить за мною», — зрозумів я.
Уже вечоріло, а я був у найдальшій, безлюдній частині лісу. Сказати щиро, я трохи злякався тієї людини, що вистежувала мене, і швидко подався вздовж рову аж до кладки над водою. По ній я перебіг на той бік й на мить спинився. «Стривай-но, я пошию тебе в дурні», — подумки засміявся я, схопив жердини й посунув їх уперед, аби вони ледве діставали берега. Було вже темно, і той, хто стежив за мною, мабуть, не побачить, що жердини погано укріплені. Якщо він необережно ступить на кладку, жердини посунуться вниз і той чоловік упаде в воду.
Ховаючись за деревами, я зробив чимале коло і підкрався до рова.
Мені залишалося до нього ще кілька метрів, коли я почув спершу тихий зойк, а тоді тріск жердин і гучний плюскіт води. Хтось попав у мою пастку.
Плазом, аби не привернути до себе уваги, я підкрався до самого рову й обережно визирнув. Хоч уже добре стемніло, я побачив над поверхнею брудної води… голову дівчини. Тієї самої, що приходила до мене на Острові злочинців, а допіру вигнала мене із садиби над Віслою. Отже вона стежила за мною відтоді, як я грюкнув хвірткою, йдучи з її подвір'я.
Отямившись од переляку, дівчина почала видиратися на берег. Але в цьому місці він був дуже стрімкий, і вона разів зо три зісковзувала назад у воду.
Я вийшов з кущів, нахилився над ровом і подав дівчині руку. Вона прийняла мою допомогу, хоч якусь мить вагалася, — я бачив це з її очей.
Вилізши нагору, дівчина присіла навпочіпки і схопилася руками за кісточку лівої ноги.
— Здається, я звихнула ногу, — простогнала вона.
— Боже мій, — зітхнув я. — Коли б я знав, що то ви стежите за мною, ніколи в житті не влаштував би тієї пастки.
— А це була пастка? Ви посунули жердини? — люто крикнула вона, зірвалася на ноги, та від болю знову присіла.
Я розвів руками — це мало означати, що я каюся. Мені було справді жаль цієї дівчини, сукня в неї була мокра, обліплена намулом та прілим листям.
— Коли б я знав…
— Ви… ви… — повторювала вона, шукаючи слова, яке найкраще передало б те, що вона про мене думає. — Ви… підлий.
Я знизав плечима.
— Не розумію, чому я викликаю у вас таку лють? Чи я заподіяв вам щось лихе? Ви ж мене не знаєте, не уявляєте, хто я такий, чом же так ворожо ставитесь до мене, чом вважаєте, що я підлий?
— Ви… ви… — знову шукала вона якогось міцного слова. — Ви… огидний.
— Це правда, що через мене ви впали у воду і звихнули собі ногу. Але, по-перше, я не знав, що ви за мною стежите. А по-друге, навіщо це вам?
Дівчина стисла кулаки, наче збиралася кинутися на мене.
— Ідіть собі звідси. Мало того, що через вас я звихнула ногу й змокла до рубця, то ви ще глузуєте з мене, збиткуєтеся, — бачите, що я безпорадна й беззахисна…
І вона, звісно, заплакала. «Гарна історія», — зажурено подумав я, бо дуже не любив, коли дівчата плакали.
— Гетьте звідси… Гетьте звідси, — істерично кричала дівчина.
Зачекавши, поки вона заспокоїться, я сказав:
— По-перше, я не можу піти звідси, бо ви звихнули собі ногу і без моєї допомоги не дістанетесь додому. По-друге, вже береться на ніч, дедалі холоднішає, а у вас мокра сукня. Ви змерзнете.
— По-перше… По-друге… По-третє, — передражнила мене дівчина. — По-перше, не треба мені вашої допомоги. По-друге, не треба мені вашої допомоги. По-третє, забирайтеся геть…
Вона спробувала звестися й ступити на ногу, та засичала від болю й знову сіла на землю.
— Ну, бачите, — сказав я. — Зостанетесь тут самі, й вас з'їдять вовки.
— Тут немає вовків.
— Людей тут теж немає. Цілу ніч у лісі, в мокрому одязі, брр… — я аж жахнувся, уявивши таку ситуацію.
— Мені не треба вашої допомоги, — повторила вона, однак уже непевно.
Я не здивувався. Адже в лісі вже поночіло, стало холодно.
— На вашому місці, — почав я знову, — я б прийняв допомогу навіть від найзапеклішого ворога. А я ж вам ніякий не ворог. Я ні вас, ні про вас нічого не знаю.
Вона не озивалася.
— Ну, ходімо, — запропонував я. Дівчина вагалась.
— Як ви уявляєте собі нашу подорож? Я зовсім не можу йти, а ви, здається, не такий дужий, щоб могли взяти мене на плечі.
— Гм, — ображено буркнув я, бо слова її звучали глузливо. Завжди мене дошкуляло те, що я не відзначаюся фізичною силою. Та що там багато говорити: слабак, та й годі.
— Прошу пані, я й не збираюся нести вас через увесь ліс, бо для цього годилося б бути силачем.
— Ну, я вже й не така важка.
— Мені здається, що я міг. би вас трохи понести на спині. Звісно, зупиняючись. Ви знаєте цей ліс, то скажете, де тут найближча дорога чи просіка. Я донесу вас туди й залишу, а сам побіжу по свою машину і приїду по вас. Згода?
— Добре, — сказала вона, обережно зводячись на ноги.
РОЗДІЛ ДЕВ ' ЯТИЙ
Нічна подорож з покаліченою дівчиною. — У старій шопі. — Кого боїться дівчина? — Мене одурено. — Кого підозрівати? — Де шукати чорний лімузин? — Підслухана розмова. — План місцевості із схованими скарбами. — Куди перенесено коштовні колекції? — Записка від Ганки.
Далеко ми не зайшли. Дівчина була важча, ніж я думав, а може, це я виявився слабкішим. Задиханий, втомлений, я час від часу мусив перепочивати, а до дороги, якою міг проїхати «сам», було далеченько. Темрява ще більше утруднювала дорогу, я раз у раз чіплявся за кущі, спотикався об коріння дерев, що стирчало в землі. Невдовзі пішов дощ і стало ще темніше.
Врешті дівчина вирішила, що варто змінити план.
— Тут поблизу, — згадала вона, — є стара, напівзруйнована шопа. В ній лісник складає сіно з лісових галявин, а взимку годує ним звірину. Там можна сховатися від дощу.
Шопу ми знайшли одразу. В ній був якийсь старий мотлох, поламаний віз, ящики, що в них кладуть звірям сіно, коли лютує зима. Стояла тут і драбина, якою можна було дістатися на горище.
— Тут темно, як у могилі, — мовила дівчина, — та принаймні тепло й сухо.
Незважаючи на біль у нозі, вона вилізла на горище, я подався за нею.
— Дайте мені, будь ласка, ваш плащ, — командувала вона, — я скину з себе мокру одежу. За ніч висохне, а я у вашому плащі закопаюся в сіно і, мабуть, не замерзну до ранку.
— Нема чого сидіти тут цілу ніч, — відказав я. — До шопи напевне веде дорога, тож я зможу доїхати сюди машиною.
— Ой ні, — писнула дівчина з кутка, де перевдягалась. — Я не залишуся тут сама.
— Чому?
— А так, боюся.
— Вовків немає в цьому лісі. Зрештою, ви можете витягти драбину нагору, і ніхто вас не дістане.
— Не лишуся тут сама, — затялася дівчина.
— А мене ви не боїтеся? — здивувався я. — Ви ж вигнали мене з свого двору, стежили за мною, а це ж, либонь, означає, що ви маєте мене за когось дуже непевного. Чи ви змінили свою думку?
— Може, ви й непевна людина, але не страшна. Навпаки: ви зовсім не страшний.
— Дуже приємно. — І я вклонився дівчині, хоч вона цього не могла побачити в темряві. — А чи можете ви мені сказати, кого й чого ви боїтеся настільки, що не хочете лишитися тут на годину?
Дівчина відповіла мені не відразу. Вона вбралась і тільки тоді сіла біля мене.
— Брр, який холодний ваш плащ, — сказала вона, здригаючись від холоду.
— Може, позичити вам іще піджак? — запропонував я.
— Будь ласка, — згодилася вона. Я зняв піджак і подав його дівчині.
— А тепер, — вирішила вона, — зійдіть униз і роздивіться, чи не загрожує нам якась небезпека.
— Ви й справді дуже боязкі, — пробурмотів я. Однак зліз додолу і навіть двічі обійшов стару шопу.
Коли я повернувся, драбини не було, а дівчина на горищі присвічувала собі сірниками, якими розжилася в кишені мого піджака.
— Алло, прошу пані! Що ви робите? — почав я гукати. — Чи ви хочете спалити цю халупу? І навіщо витягли нагору драбину? Може, змінили свою думку про мене? І я знову непевний?
— Зачекайте хвилинку, — крикнула згори дівчина. — Зараз подам драбину. Я саме дивлюся ваші документи, які знайшла в піджаку. Ви ж напевне перешкодили б мені, от я й витягла драбину.
Ще якийсь час на горищі блимали запалені сірники.
— Прошу пані, — крикнув я. — Хіба ви так погано виховані, що читаєте всі мої папери? Хіба не досить тільки посвідчення особи?
— Досить, — вигукнула вона й за мить спустила драбину.
Розгніваний, я мовчки виліз на горище — її вчинок мене образив. Адже якби вона спитала, хто я такий, я б, звичайно, відповів, і їй не треба було б вдаватися до хитрощів.
Я забрав у дівчини піджак і зарився в сіно. Дощ тарабанив по стрісі старої шопи. Дівчина знову витягла нагору драбину, але спати не лягала.
— Ви гніваєтесь на мене, правда? — спитала вона.
— Авжеж. В мене немає ніякої причини критися з тим, хто я такий, немає й причини соромитися свого імені й фаху. Однак мені зовсім не до вподоби, коли хтось зловживає моєю довірою й нишпорить по моїх кишенях.
— Але я вже знаю тепер, що ви не той, за кого я вас мала.
— Це мене дуже тішить. І може, я нарешті дізнаюся, чого ви ставилися до мене так негречно, чому стежили за мною в лісі? Наслідки були для вас дуже неприємні.
Дівчина тихенько засміялася.
— Нічого я вам не скажу. Хіба що…
— Хіба що… — підхопив я.
— Ви скажете мені, тільки щиро, навіщо сюди приїхали.
— Відпочивати. В мене відпустка.
Вона знову засміялася.
— Відпочивати? Сюди? Ніхто ніколи не приїздить сюди відпочивати. Недалеко звідси є гарний, відомий на всю Польщу курорт, тож який сенс відпочивати тут, де навіть немає пристойного пляжу.
— Таж не я один надумав провести тут відпустку. Сьогодні приїхав, наприклад, якийсь пан Ка-роль, він поставив свого на-мета в таборі антропологів.
— Пан Кароль? Хто він такий? — занепокоїлася дівчина.
— Детектив.
— Навіщо ото вигадувати? Який детектив?
— А цього я вже не знаю. Коли він прийшов знайомитися, панна Залічка, ота худенька дівчина-антрополог із кісками, вигукнула: «А, знаю, ви, мабуть, той детектив, на якого ми чекали». Правда, пан Кароль заперечував, — певне, не хотів себе виказувати.
— Он воно що? — пробурмотіла дівчина. — Ті антропологи зовсім не такі безневинні, як мені здавалося. Викликали детектива! Навіщо?
— Чи я знаю? Ви ж тутешня, то й повинні краще за мене знати, чи сталося тут щось таке, аби треба було викликати детектива.
Дівчина мовчала, і я повів далі:
— То не диво, що приїхав детектив. Я пробув тут недовго, а вже помітив стільки всякого підозрілого, що його годі пояснити й цілій армії детективів.
— Що ж такого підозрілого ви помітили? — глузливо спитала дівчина.
— Я вам зараз перелічу. Насамперед — браконьєри. Хтось тут полює на сарн в заборонений час. Ми з гарцера-ми знайшли вбиту сарну в кущах на військовому кладовищі.
— Згода. Браконьєри. Справді, хтось тут полює й тоді, коли полювання заборонено. Міліція вже двічі робила облави, та нікого не впіймала. І коли хочете знати, чому я не погодилася лишитися тут сама, поки ви підете по машину, то можу тепер признатися: я боялася браконьєрів. Останнім часом лісом вештаються якісь непевні люди. Мені здавалося, що ви один з них.
— Ви помилились. Але слухайте далі: якось увечері я плив Віслою і, трохи загаявшись біля острова, побачив, як бакенщик засвічував червоні й зелені вогники на річкових бакенах.
— Це мій батько, — сказала дівчина.
— Нараз з острова почувся вигук: «Ба-ра-баш!» Тоді ваш батько ухопив сокиру, яка була в нього в човні, доплив до острова, скочив на берег і побіг у хащі такий лютий, наче збирався когось убити.
Вона зітхнула.
— Батько скаржився мені, що хтось щовечора переслідує його криком: «Ба-ра-баш». Це страшенно дратує батька, бо, на його думку, з нього глузують. Як відомо, на цьому острові скінчив своє життя Барабаш, ватажок місцевої зграї. Хтось удає з себе Барабашевого духа, і через те батько лютує. Я двічі чекала до ночі на острові, аби побачити, хто це виробляє, але нікого там не було. І тоді, як ви ночували на острові, ніхто не кричав.
— Може, я налякав того жартівника? Бо на мене ви ж не подумали такого?
— Ні. Невідомий кричав на острові й тоді, як ви ночували там, де колись була Габрищакова сторожка. Не могли ж ви бути водночас на острові і нагорі в лісі.
— То ви за мною стежили і там? Врешті, тоді теж мою увагу привернули підозрілі речі. Спершу мій намет обложили два скажених пси.
— Не скажені, прошу так не казати, — відповіла дівчина. — Це були мої дві вівчарки. Коли я вночі блукаю лісом, вони завжди зі мною. З ними мені нічого не страшно. Я пішла аж до яру, бо цікава була, що то за чоловік надумав оселитися саме в тому місці.
— І ви тоді посвистом покликали псів…
— Я не хотіла, щоб вони вас покусали.
— А трохи згодом лісовою дорогою двічі проїхав великий чорний лімузин. Спершу з темними фарами, а потім із засвіченими.
— Світло між дерев я бачила, але гадала, що це ви гасаєте на своїй потворній машині. Яка ж та машина була на вигляд?
— Велика, чорна, схожа на рибину чи на птаха. Американський «сухопутний крейсер».
— Таку машину я бачила вчора в Цехоцінку. Вона стояла в паркінгу біля фонтана, що схожий на великий гриб.
— Коли це та сама машина і коли вона справді стоїть у паркінгу, то тут немає, мабуть, нічого підозрілого. Якийсь собі турист відпочиває в Цехоцінку і час від часу вирушає в екскурсії по довколишніх місцях. Тої ночі він, очевидно, збився з дороги в лісі та й заїхав у яр.
— А чого ж він їхав, не засвічуючи фар, коли він справді, як ви кажете, збився з дороги в лісі? Якщо людина вночі зважується в лісі вимикати фари, то це перша ознака, що вона досконально орієнтується в цій місцевості. Ба навіть може їздити, заплющивши очі.
Я нічого не відповів. Дівчина безперечно мала слушність. «Завтра поїду до Цехоцінка, — подумав я. — Може, там іще стоїть той чорний «крейсер», і я довідаюся, кому він належить».
Та вголос сказав:
— А найпідозріліша тут одна дівчина. Не знати чого нападає на мирних туристів, стежить за ними, погрожує, наказує їм забиратися геть із лісу. А сама навіть не хоче сказати, як її звуть…
— Ганка… — почувся шепіт. — Я вчуся в Варшаві на лікаря. Оце скінчила перший курс і приїхала додому на канікули.
Вона замовкла. Крізь неголосний шум дощу, який тарабанив по стрісі, ми нараз почули відгомін розмови.
Хтось підходив до шопи. Були це, певне, чоловіки, бо голоси здалися нам низькі, грубі, трохи хрипкі.
Ганка присунулася до мене й зашепотіла:
— Ради бога, не робіть і найменшого шуму. Хоч би вони зайшли в шопу й сиділи тут хтозна-скільки, не можна, щоб вони дізналися про нас.
— А коли це лісник? — шепнув я Ганці. — Він допоміг би вам дістатися додому.
— Тихо! Тихо-о-о…
Чоловіки були вже біля шопи. Поминуть її чи йдуть саме сюди?
— … Старий від когось чув, що він має такий план, на якому вся місцевість докладно розписана кольоровими олівцями, — сказав перший голос.
Другий голос:
— Може, зайдемо в шопу й закуримо? Перший голос:
— Треба поспішати. Старий дожидає над річкою і, як спізнемося, зніме гвалт.
Другий голос:
— А навіщо тому гостеві такий план? Чи не здається тобі, що це хтось з колишніх Барабашевих людей?
Перший голос:
— Надто він молодий, щоб бути Барабашевим. Але хтось із Барабашевих людей міг накреслити план і продати йому.
Другий голос:
— Таж ніхто тоді з острова не втік? Перший голос:
— Двох міліція схопила живими. Потім їх судили у Варшаві.
Другий голос:
— Їх засудили до страти, тож виходить, що ніхто не втік з острова. Хіба що ті могли накреслити такий план у в'язниці.
Перший голос:
— Дурний ти. Їх засудили до страти, але вироку не виконали. Вони звернулися до вищої влади з проханням помилувати їх, і смертний вирок замінено на довічне ув'язнення… А згодом зменшено до п'ятнадцяти років — була амністія. Розумієш, брате? Отже, обидва тепер на волі. Старий про це недавно довідався і, певне, через те спершу гадав, що гість із планом — це Барабашева людина.
Другий голос:
— Надто він молодий…
Шум дощу заглушив дальші слова, бо чоловіки вже далеченько відійшли від шопи.
— Це вони говорили про вас, — обізвалася Ганка. — У вашій кишені лежить план, накреслений кольоровими олівцями. Я бачила його, коли шукала вашого посвідчення. От цікаво, як вони дізналися про цей план?
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21