— До побачення.
Відпливши від берега, я чимдуж смикнув круглий держак, і мій човник щосили поплив до середини річки. Озирнувшись, я побачив, що дівчина вилізла на високу греблю і звідти махала мені рукою на прощання. Я натиснув на «самів» клаксон, і він глухо загув, наче сирена пароплава. За хвилю новий закрут річки сховав од мене Терезу.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
У віслянській поймі. — На півострові. — Я стаю табором. — Таємничі незнайомці. — Лучники. — Вільгельм Телль. — Томаш Бродяга. — Антропологія. — Цікавість лучників. — Навіщо я сюди приїхав? — Телль стріляє з лука.
Сонце вже хилилося до заходу, коли я дістався місця, де Вісла розгалужується на кілька рукавів, утворюючи острівці, що поросли кущами. Десь тут треба було завернути в котрийсь рукав, аби потрапити до містечка Антоні-нова — мети моєї подорожі. Містечко лежало за три кілометри від Вісли, та мені здалося, що найкраще спинитися над річкою, на якомусь острівці або півострові. У кущах легко буде сховати і намет, і машину. Звідти я зможу ходити в містечко, не привертаючи нічиєї уваги. Щоправда, в моєму портфелі лежав лист до керівника антропологічної експедиції, яка провадила розкопки поблизу містечка. Спершу я навіть надумав оселитися в таборі експедиції, але тепер змінив свій намір, дійшовши висновку, що заради діла, яке привело мене сюди, краще триматися осторонь науковців.
Стомлений цілоденним подорожуванням, я вже не звертав уваги на гарну навколишню природу. Навіть чудовий захід сонця — червоне сяйво розлилося по річці, і в цьому сяйві, наче в палаючій воді, повільно плив білий пасажирський пароплав, — навіть він не справив на мене враження своєю грою барв. На думці в мене було одне: аби швидше дістатися берега, напнути намет і лягти спати. Я пересвідчився, що в баку лишилося мало бензину, тож знайти безпечну пристань було конче важливо.
Я завернув у найширший рукав — менші могли бути просто затоками, що далеко врізалися в берег. Незабаром широкий рукав поділився на два вужчі, їхні береги поросли очеретом і верболозом. Я звернув ліворуч, аби опинитися ближче до містечка. На мить вимкнув двигун «сама», щоб перевірити, чи вода в рукаві протічна. «Сам» помаленьку поплив. За поворотом берег ставав вищий, з урвища звисало оголене коріння тополь, трохи далі береги знову позаростали очеретом і верболозом, а ще далі тільки очеретом, що звужував протоку і гальмував її плин. Сидячи за кермом «сама», я бачив тільки небо, червоне від призахідного сонця, і високу зелену стіну очерету, що дедалі темнішала, ставала аж чорною. Починало смеркатися.
Цей рукав річки здався мені похмурим. Вода тут була чорна від намулу, з неї під стіною очерету нерухомо стирчало жовте латаття. В очереті весь час щось шелестіло — чи вітер, чи дикі качки. Дзижчали хмари комарів, і що далі темнішало, то більше вони дошкуляли. Мабуть, береги протоки були грузькі. Я вже не бачив ані тополь, ані верб. Тут не варт було ставити намета.
Я поплив далі, а що вже бралося на ніч, то засвітив на повороті «самові» фари. Ще один закрут, і нараз в мене перед очима розпросторилося еєличєзнє плесо головного річища Вісли, — здавалося, без кінця-краю. Той берег річки, певне, дуже далекий, потонув у нічній темряві. Ліворуч од мене, край очерету, біліла довга піщана коса.
Тут — вирішив я. І пристав до коси. Витягши машину до половини на берег, так що задні колеса лишились у воді, я побрів по піску шукати місце для намету. Під моїми ногами хрускотіла біла жорства, намита водою. Від коси тягнувся берег Вісли, порослий травою; дедалі він спинався вище й вище, аж до самого лісу.
Я повитягав із машини торбу з наметом, спальний мішок, гумовий надувний матрац, дві ковдри та ще бляшану коробку з харчами й туристичну плитку. Тоді знову посунув «сама» на воду, завів мотор і, взявши розгін, щосили ввігнав машину в очерет. Груба стіна очерету оточила й сховала її. Я кинув якір у воду й вийняв заводного ключика, — тепер ніхто сторонній не зможе зрушити «сама» з місця.
Я роздягся і, хоч це було не дуже приємно, вскочив у воду, тримаючи в руці одяг. Протока виявилася досить мілка — вода сягала мені трохи вище грудей. Ноги грузли в намулі, плуталися в очеретяному корінні, та я таки здолав ті кільканадцять кроків, що відділяли мене від коси.
Мокрий і голий, я видерся на пісок і притьмом одягся, бо змерз так, що аж клацав зубами. Хутчій заповзявся напинати намет. Робив це абияк, нашвидкуруч поставив середні стояки і закріпив їх де-не-де кілками. Потім я відчув, що не маю ні сили, ні бажання варити вечерю. Зміг тільки надути гумовий матрац і розгорнути спальний мішок, вліз у нього, вкрився двома ковдрами й одразу ж міцно заснув.
Двічі я прокидався від глухого реву сирен пароплавів, що пропливали річкою. Більше ніщо не порушувало мого спокою.
Спав я до дев'ятої ранку.
Сонце підбилося вже високо і яскраво світило. Починався гарний літній день. Я пройшовся піщаною косою й подався в очерет, аби пересвідчитися, що з моїм «самом» все гаразд і він стоїть там, де я поставив його вчора.
— Ось моє королівство, — казав я собі, походжаючи піщаним берегом.
Тут усе мені було до вподоби. Вісла — широка, в легких брижах од вітру — створювала враження величезної водяної просторіні. Погляд губився в сріблясто-блакитній глибині, що розляглася аж до далекого берега. Праворуч був острів, відтятий од суходолу рукавом річки. Другий острів лежав ліворуч, нижче за течією, там, де одразу за косою починалася чи то затока, чи знову рукав.
Запалившії спиртівку, я приготував собі сніданок і пішов прогулятися лісом, що виднівся на високому березі. В найвищій частині берега ліс кінчався. Діставшись туди, я огледівся. Праворуч від мене простяглися лісові хащі, ліворуч — величезна смуга орних полів спокійно збігала вниз аж до самого містечка, що розкинулося кілометрів зо три звідси. Містечко ховалося серед дерев, тільки видно було червоний гостроверхий шпиль костьолу.
«Це і є Антонінів», — догадався я.
Полями звивалася піщана дорога, наче жовта, недбало кинута на землю стрічка. Її перетинала річечка, що ніби нехотя текла до Вісли, утворюючи дорогою десятки гострих закрутів. Там, де дорога зустрічалася з цією річечкою, я побачив дерев яний місток, а обіч — пагорб з крислатими деревами.
На полях уже жовтіло майже стигле збіжжя і зеленіли прямокутні латочки старанно підгорненої картоплі.
«Добре мені тут. буде. Тихо й спокійно», — думав я, стоячи на горі.
Цієї миті дорогою з містечка покотилася хмара куряви — то їхала велика вантажна машина з брезентовою будою.
Я бачив, як вона підстрибує на вибоях, як. обережно переїздить через дерев'яний місток. Я гадав, що машина зникне серед дерев, та на узліссі вона на мить спинилася, тоді повернула праворуч і поволі почала під'їжджати до мене. «Якого дідька її сюди несе?» — трохи занепокоївся я, не бажаючи мати будь-яких гостей у цьому закутку, що здавався мені таким чарівним і спокійним.
Вантажна машина спинилася на горі, за двадцять кроків од мене. З кабіни вийшов високий хлопець років дев ятнадцяти, в чорному светрі і чорних джинсах. За хвилину з брезентової буди вискочили ще четверо молодиків. На перший погляд вони здавалися близнюками, бо мали однаковий одяг і однакові зачіски, тобто ніякої зачіски. Коротко підстрижене волосся надавало їхнім обличчям тупого й брутального виразу. Тільки через деякий час я переконався, що вони справді відрізнялися один від одного.
— Е-е, пане, — обізвався до мене той, що вийшов з кабіни. — Чи то ваш курінь стоїть там на березі?
— Мій.
Молодик сплюнув і, дивлячись поверх моєї голови на протилежний берег річки, сказав:
— То заберіть його звідти.
— Що? Забрати намет? — здивувався я.
— Не намет, а курінь, — пробурмотів він, так само не дивлячись на мене.
Якусь мить мені здалося, що я сплю. «Що це за люди, звідки вони тут узялися, чого хочуть од мене?» — спитав я себе і не знаходив відповіді.
Раптом наче з-під землі виросли п ятеро гарцерів 1 у зелених костюмах й червоних краватках. Вони вийшли з-за вантажної машини, я й не бачив, як вони підходили. Гар-цери або приїхали цією машиною, або прийшли пішки, що, проте, здалося мені неймовірним.
— Добридень! — привітався гарцер, який ішов попереду.
— Привіт, — недбало відповів хлопець, що назвав мій намет куренем.
— Ні, прошу пана, то все ж таки намет, — зауважив я. Молодик знизав плечима.
Гарцери — польські піонери.
— Це намет? — спитав він, показуючи пальцем на косу. — Придивіться краще, що там стоїть. Незграбне, кособоке, ні лев, ні собака. Наче теля його пожувало. Ось побачите справжні намети, як ми їх познімаємо з машини й поставимо на березі. А ви забирайтеся звідси.
Справді, мій намет був непоказний — вчора ввечері я надто втомився, щоб напнути його як слід. Стояки похилилися, троси були не натягнені.
— Я не хочу сваритися з вами за місце над річкою, — відповів я. — Але я перший зайняв його, то воно й належить мені. Маю таке ж саме право на нього, як і ви.
Молодик знизав плечима.
— Ми були тут раніше, задовго до вас. Минулого тижня оглянули докладно всю місцевість і вирішили, що саме тут нам найкраще стати табором. Тепер приїхали, аж ось — непроханий гість.
— Звідки я міг знати… — почав я. Та він не дав мені закінчити:
— А тепер ви вже знаєте. Тож прошу забрати свій мотлох. Гарцери, — показав він на хлопців, що прислухалися до нашої розмови, — можуть засвідчити, що минулого тижня ми вибрали для табору саме це місце.
— Еге ж, — підтакнув хлопець, що очолював гарцер-ську групу.
Напевно, то був вожатий. Через плече в нього висів лук.
«Що це за дивне товариство?» — зацікавлено подумав я. І сказав:
— Ми всі можемо тут розміститися. Я людина спокійна, нікому не заважатиму.
— Е ні! Що ні, то ні, — заперечливо похитав головою молодик. — Тут буде справжній табір антропологічної експедиції. З трьох боків півострів омиває вода, четвертий бік ми загородимо. Тож житимемо спокійно й безпечно. Нікого чужого ми до табору не пустимо. Мені прикро, але ви мусите звідси піти. Це буде зразковий табір. Ми покажемо вам, друзі, — звернувся він до гарцерів, — як будувати справжній табір. Бо ваш гарцерський табір у лісі ні на що не схожий. Халтурники ви, а не гарцери.
Ті скромно всміхнулися, втупившись у землю, але не перечили.
Молодик у джинсах знову звернувся до мене:
— Тож немає іншої ради — беріться одразу до роботи і складайте свої бебехи. За дві години приїде пароплавом наша експедиція. До того часу ми хотіли б уже стати господарями півострова.
— А куди ж мені подітися? — посмутнів я.
Молодик теж зажурився. Мабуть, він був усе-таки непоганий хлопець і не зичив мені лиха. І на біса принесло мене на той півострів!
— А хоч би й туди, на горбок під лісом, — показав він рукою на місце за кільканадцять кроків від того, де ми стояли. — Звідти гарний вид на річку.
Я тяжко зітхнув.
— Нічого не поробиш. Складу свої речі. Ага, — згадав я, — там в очереті біля півострова стоїть мій човен. Чи він не заважатиме вам?
Молодик махнув рукою і лагідно мовив:
— Хай собі стоїть там спокійно.
Я подався вниз на піщаний півострів. За мною пішло п ятеро гарцерів.
— Прошу пана, — обізвався до мене хлопець з луком, — чи дозволите нам перенести ваші речі?
— Хочете мені допомогти? — зрадів я.
— Це для нас чудова нагода зробити добре діло. Всі загони з нашого табору вийшли в похід із завданням виконати якусь корисну роботу. От нам і трапилася нагода.
Я подякував їм і, звичайно, погодився прийняти допомогу. Ми познайомилися. Хлопець із луком на плечі був вожатий загону лучників; він просив називати його «Вільгельм Телль».
— Так мене прозвали, — пояснив він, — бо на змаганнях лучників у нашій школі я взяв перший приз за стріляння по цілі з лука й арбалета.
Він познайомив мене з іншими хлопцями свого загону. Кожен з них мав якесь прізвисько. Був тут Чорниця, що зібрав у лісі найбільше чорниць, Соколине Око — син лісничого, який найкраще розпізнавав сліди в лісі, Вивірка, що спритно лазив по деревах, був і Сорока, який умів наслідувати сорочий скрекіт.
— А я Томаш Бродяга, — вигадав я й собі прізвисько. — Можете так до мене звертатись.
І ми заходилися переносити мої речі з півострова на пагорб під лісом. У протилежному напрямку, від вантажної машини, переносили свої намети молодики з антропологічної експедиції. В моєму портфелі лежав лист, адресований начальниці експедиції, вона напевно дозволила б мені жити в таборі на півострові, та я надумав не приєднуватися до науковців.
— Такого намету ми ніколи не бачили, — мовив Вільгельм Телль, коли роздивився мій намет зблизька.
— Бо це найновітніший, з верандою, призначений для відпочинку, — пояснив я. — Тільки цього року з'явилися в продажу такі намети.
Це був не той трикутний намет, який звичайно ставлять під час прогулянок. Мій намет мав п'ятикутну форму й тримався на шести стояках, з яких середній був трохи вищий за інші. Намет нагадував будівлю цирку в мініатюрі. В ньому можна було майже рівно стояти. На великому вікні висіла прозора тюлева завіска і жовта штора. Двері теж прозорі, з замком-«блискавкою», 3 них був вихід на велику, простору веранду, де міг стояти столик з кріслом або автомобіль. Намет скидався на жовто-рожевий будиночок.
— Дуже гарний і великий, — підтвердили гарцери.
Неподалік од нас на півострові молодики вже споруджували табір антропологів. Насамперед вони напнули три маленькі намети, кожний на два чоловіки, та два великі — на дванадцять чоловік. Півострів — це було видно з пагорба — виявився замалий для всього табору, та що молодики доконче хотіли оселитися саме на цьому шматку землі, то мусили робити зовсім вузенькі проходи між наметами. Аби дістатися з одного намету до іншого, треба було пробиратися понад самісіньким берегом. Досить було спіткнутися, наприклад, об наметний трос, щоб шубовснути в воду.
— Оце так улаштувались! — засміялися хлопці Вільгельма Телля.
Та найгірше ще чекало молодих антропологів попереду. Пісок на півострові був дуже сипкий. Головні стояки наметів одразу почали хилитись, а кілки, хоч їх позабивали дуже глибоко, одразу вилазили з піску, тільки-но брезент напинався. Юнаки добряче гнули спини, укріплюючи стояки, та кожний намет доводилося напинати, власне, щоразу наново. Вже поїхала вантажна машина, вже минув полудень, а вони й далі виконували ту сізіфову роботу.
Мій жовтий будиночок стояв на пагорбі й гарно вирізнявся на тлі зеленої стіни лісу. Я заходився готувати сніданок, а водночас і обід. Розклав на землі начиння, запалив спиртівку і на маленькій сковорідці почав смажити смачні хрусткі грінки. До грінок я мав у слоїку джем.
— Чи довго ви збираєтесь тут жити? — спитав Чорниця.
— Це залежить од багатьох причин, — відповів я ухильно.
— Ловитимете рибу? — допитувалися хлопці.
— Можливо, — кивнув я головою.
— Але ж у вас немає вудок.
— Еге, справді немає.
— То ви не ловитимете риби?
— Ні.
— Мабуть, ви у відпустці й будете відпочивати.
— Спробую.
— А чому ви саме тут відпочиватимете? Адже є кращі місця над Віслою.
— Тут теж непогано.
— Звісно, але ж десь в іншому місці може бути ще краще.
— Авжеж. Однак мені подобається тут. Хлопці перезирнулися.
— Якщо ви займатиметесь чимсь цікавим і таємничим, — мовив поважно Вільгельм Телль, — то ми охоче вам допоможемо.
— Чимсь таємничим? — здивувався я.
— Ви схожі на таємничу людину. Усе ваше поводження таємниче, — впевнено сказав Вільгельм Телль.
— А ти, любий Вільгельме Теллю, здається, хлопець з великою уявою.
Гарцери знову перезирнулися.
— Нас не обдурите, — відказав Соколине Око. — Ви якась таємнича особа. Приїхали невідомо звідки й навіщо. Ми не ображаємось, що ви не хочете нам одразу розкрити своєї таємниці, та ми заходитимемо до вас і, може, завоюємо вашу довіру.
— Ми могли б стати вам у пригоді, — запропонував свої послуги Вільгельм Телль. — Я дуже добре стріляю з лука. Не вірите? Прошу подивитись. Чи бачите на тій сосні ясну смужку кори? Он там, високо. Я в неї поцілю.
На узліссі росла величезна сосна. Десь метрів за десять од землі на її стовбурі ясніла смужка кори. Вільгельм Телль вийняв з сагайдака, що ніс на спині, стрілу, зняв з плеча лук, натягнув тятиву і вклав стрілу.
— Подивіться, — промовив він.
Тятива забриніла, стріла злетіла вгору і застрягла гострим кінцем в ясній смужці кори.
— Тепер ти її звідти не витягнеш, надто високо, — зауважив я. — Туди тобі не вилізти, бо знизу на стовбурі немає ні сучків, ні гілок.
— Якби я схотів, то виліз би й на це дерево, — сказав Вивірка.
— Не треба, — спинив його Вільгельм Телль. — Хай та стріла стирчить у корі. Пан як подивиться на неї, то й згадає нас. Просимо пам'ятати, що ми завжди охоче допоможемо вам.
У глибині лісу залунала гарцерська сурма.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21