Тут немає ніяких детективів, — сердито сказав я, бо Заліччина наївність починала мене дратувати, — Завтра чи позавтра ви познайомитесь із справжнім слідчим, офіцером міліції, і тоді врешті побачите, як поводяться й що роблять слідчі.
— Справді? У нас з'явиться слідчий? Приїде до нас у зв'язку із зниклими скарбами дідича Дуніна?
— Ні, прошу пані. Він приїде у зв'язку з убивством, яке сталося тут.
— Єзус Марія! Ви жартуєте. Хочете мене налякати, аби я не йшла з вами до лісу…
Мені спало на думку, що я надто багато розповів Залічці. Вона ж така балакуча, що тепер усі знатимуть про приїзд слідчого.
— Ну, звісно, жартую, — махнув я рукою.
— Я помітила, що ви дуже не любите пана Кароля.
— Авжеж, ніякої симпатії до нього у мене нема.
— Ви не любите його через те, що пан Кароль — детектив, який хоче знайти сховані колекції дідича Дуніна. Ви теж приїхали сюди задля цього, але ви детектив-аматор і шукаєте ці скарби тільки для себе.
Я знову махнув рукою і відмовився розмовляти далі на цю тему. Ми вже були на роздоріжжі, де на мене чекали Вільгельм Телль й інші хлопці. Я помітив, що вони недоброзичливо глянули на Залічку. Хлопці любили слухати, коли вона розповідала про антропологію, але не дуже вірили в її здатність «заскочити ворога», а саме це ми мали на меті.
Соколине Око очолив наш гурт і повів у ліс вузенькою, ледь помітною стежиною, засипаною глицею й порослою мохом. Тут був ще старий ліс, далі починався молодняк, а за глибоким ровом тяглися давні бункери. Десь за бункером мав бути малинник, а за малинником — дорога, що нею їздить чорна машина.
Вже зовсім стемніло. Ми йшли один за одним, і кожен бачив тільки спину того, хто йшов попереду. Та Соколине Око мав дуже добрий зір, бо довів нас прямісінько до кладки через протитанковий рів.
Тепер ми йшли вздовж рову. Тут було видніше, верховіття молодих дерев не закривало неба. Згодом, коли зійшов місяць, стало ще світліше.
Досі всі мовчали, а тепер почали стиха перемовлятися.
— Мабуть, колись, — звернувся я до Телля, котрий і в цей похід узяв лука, — ти станеш славетним спортсменом-лучником, еге ж?
— Ні, я хочу бути лікарем, як мій батько. Та, напевне, ніколи не кину стріляти з лука.
— А я буду антропологом, — сказав Чорниця.
— У тебе плани щоразу міняються, — засміявся Соколине Око. — Коли ми їхали сюди, до гарцерського табору, ти казав, що будеш шукачем пригод.
— Я буду антропологом. Як пані Залічка, — повторив Чорниця.
— Мене звуть не Залічкою, — розсердилася дівчина. — В мене є ім'я й прізвище, як і в кожного з вас.
— А я вважав що Залічка — це таке ім'я, — вигукнув наївний Чорниця.
Вибухнув гучний сміх, і лісом покотилася луна. Та ми одразу ж позатуляли собі рукою рота, бо зрозуміли, що поводимося необачно.
— Поки що нема чого критися, — сказав Вільгельм Телль. — Той пан у чорній машині ще, певне, не приїхав.
— А браконьєри? — нагадав я.
— Міліція дві ночі чатувала на браконьєрів біля розставлених пасток. Та браконьєри не прийшли, мабуть, їх наполохали чи, може, попередили про засідку.
Чорниця спробував підлеститися до Залічки, яка й досі удавала ображену.
— Якщо я стану антропологом, — сказав він, — то тільки завдяки вам. Ви так цікаво розповідали про цю науку.
— Авжеж, — підтвердив Соколине Око. — Але ви не розповіли нам найважливішого. Чому в людей різний колір шкіри, чому і як саме виникли людські раси?
Залічка трохи полагіднішала.
— Прийдете до нашого табору завтра пополудні, і я відповім на ці питання, — обіцяла вона.
— А зараз? Розкажіть нам зараз, — попросив Чорниця. Та ми були вже в тому малиннику, куди ласун Палька щовечора приходив об'їдатися малиною. Треба було оглянути все довкола, щоб знайти зручне місце, звідки можна стежити за чорною машиною.
— Як краще? — спитав мене Телль. — Чи сховатися гуртом в одному місці, чи кожен хай сховається окремо і стежить із своєї засідки за таємничою машиною?
— Мені здається, що найкраще кожному сховатися окремо. Тоді поле спостереження буде ширше. Але глянь, Теллю, всі кинулися до малини, і де вже з них тепер питати діла.
Замість вивчати місцевість, Залічка, Соколине Око й Чорниця нишпорили поміж малинових кущів. Телль почав корити їх за ненажерливість, а я подався на дорогу, якою мав проїхати чорний лімузин. Так, саме цією дорогою їхав я позавчора ввечері, переслідуючи машину пана Гертеля. І, мабуть, саме в цьому місці, за закрутом лісової дороги, вона зникла нам з очей. Гертель, очевидячки, звернув тоді на невелику галявину біля малинника. Тоді ми не чекали такого маневру й поїхали далі аж до річки, а він спокійнісінько подався собі в глиб лісу.
— Увага, їде! — крикнув Телль.
Я озирнувся. Між деревами замиготіло світло дужих фар. Машина наближалася.
— Поховайтеся за кущами й деревами, — наказав я.
Боячись, що Залічка може виказати нас необачним рухом, я схопив її за руку й потяг за стовбур грубезного дерева. Біля нього росли дві невеличкі ялинки. Звідси добре проглядалася дорога й малинові кущі, до яких було метрів з десять.
Світло фар зникло за стіною дерев, потім засяяло знову — машина виїхала з-за закруту. Водій нараз вимкнув фари і якийсь час їхав потемки. Тоді загальмував, намагаючись уповільнити швидкість. Він був, мабуть, не дуже досвідчений водій, бо в коробці швидкостей голосно заскреготіло. Машина поволі звернула з дороги до лісової галявини й спинилася. Мотор замовк, і за мить ми почули, як хряпнули дверцята.
Чорна машина стояла в дуже темному місці, туди не досягало місячне світло. Важко було сказати напевне, чи це та сама машина, яку я переслідував позавчора, чи інша.
У нічній темряві я побачив чоловічу постать, але теж не міг би сказати, чи то пан Гертель.
Водій машини пройшов біля малинника, було чути, як гострі гілки дряпають його плащ.
— А може, він іде на побачення? — шепнула мені на вухо Залічка.
— Боже, у вас в голові тільки романи, — відповів я. Чоловік проминув малинник і піднявся на невисокий пагорб, де росли низенькі молоді дерева. Таємнича постать добре вирізнялася на темно-синьому тлі нічного неба. Піднявшись на пагорб, чоловік спинився й уважно огледівся навкруги.
І тоді, саме тоді… в лісі почувся голосний кашель. Хтось аж душився від кашлю, наче слабий на кашлюк.
— До бісового дідька, — вилаявся я. — Це хтось із хлопців. От іще дурень!
Почувши кашель, чоловік на пагорку спокійно вийняв з кишені цигарки. Блимнула запальничка. Закуривши, таємничий незнайомець зійшов униз і попрямував до машини. Знову ми почули, як хряпнули дверцята, по тому до нас долинув гуркіт мотора. Машина виїхала з галявини на лісову дорогу. Блимнуло світло фар. Велика чорна машина, схожа на рибину чи птаха, набирала швидкість, і за кілька секунд її червоні вогники зникли за закрутом дороги.
— Ми сполохали його, — сказав я сердито.
РОЗДІЛ П ' ЯТНАДЦЯТИЙ
Хто сполохав небезпечного «птаха»? — Терезина зрада. — Розшуки. — Ми знаходимо вхід до підземелля. — Що ховав колишній бункер. — Скалбана бреше. — Навіщо ув'язнено рибалку? — Ми викриваємо Терезу. — Скільки є людських рас? — Як розвивалася людина. — Расизм та наука.
— Це не я. Слово честі, це не я кашляв, — присягався Вільгельм Телль.
— Я теж ні. Даю слово, — запевняв Чорниця.
— Ніхто з нас не кашляв, — сказав Соколине Око,
Я подумав: «Якщо не кашляв Телль, ані Чорниця, ані Соколине Око, ані Вивірка, ані Сорока, ані я, ані Залічка, яка була весь час біля мене, то, значить, крім нас, хтось іще ховався поблизу малинника». 1 одразу ж я все зрозумів. З темряви, що оповила дерева, вийшла Тереза.
— А! — зловісно пробурмотів я. — Вас іще тут бракувало.
— Це вона кашляла. І сполохала нашого птаха, — гнівно закричав Вільгельм Телль.
На дівчину посипалися сердиті вигуки гарцерів:
— Навіщо ви сюди прийшли?
— Ніхто вас не запрошував!
— Чому ви кашляли?
Я теж не жалів Терези й, знервований тим, що таємничий водій зник, назвав дівчину «дурноверхою гускою».
— То навіть кашляти не можна? — здивувалася Тереза. — Але ж я не зробила нічого лихого.
— Ми не запрошували вас сюди, — сказав я. Залічка потягла мене за рукав і прошепотіла:
— Вона побачила, що ми вдвох ідемо любесенько гуляти, і в ній напевне прокинулися ревнощі. Тож вона й пішла за нами. Не сердьтеся на неї. Адже нічого поганого не сталося. Той незнайомець приїхав і поїхав. Усе гаразд.
Тоді вся моя лють обернулася на Залічку.
— А у вас тільки любовні історії в голові. «Нічого не сталося, все гаразд», — передражнив я Залічку. — Так от, той дурний кашель усе зіпсував. Ми сполохали таємничого незнайомця й ніколи вже, певне, не довідаємося, чого він сюди приїздив.
Тереза силкувалася виправдатись:
— Я чула, як Залічка раділа, коли ви запрошували її на вечірню прогулянку. Мені стало прикро, що ви не запросили й мене. Тож я пішла за вами, але не наважувалася підійти ближче, бо ви ж мене не запросили. І я не знала, що кашляти не можна.
Я махнув рукою. Того, що сталося, вже не виправиш. Ніякі пояснення або вигадки не допоможуть.
— А все-таки цікаво, чого він приїздив сюди? — голосно сказав Телль.
— Пішов на пагорб і став там, — пригадав Соколине Око.
— Він призначив тут побачення й чекав коханої, — промовила Залічка.
— Може, схотів подихати лісовим повітрям? — втрутилася Тереза.
Я пильно придивився до дівчини.
— А ви, Терезо, не впізнали цього чоловіка? І машина теж не видалася вам знайомою?
— Ні, ні, звідки ж. Нічого я не впізнала.
Вона відповіла швидко, не вагаючись, ніби сподівалася такого питання і наперед приготувала відповідь. Саме це здалося мені підозрілим.
— То я вам скажу, хто це був. Гертель, ваш добрий знайомий з Цехоцінка.
— Гертель? Справді? І я його не впізнала? — Терезин голос звучав здивовано. — Тоді навіщо вся ця комедія? Я добре знаю його, могла просто підійти й спитати, чого він сюди приїхав.
— Ви застерегли його своїм кашлем, — нараз урвав її Вільгельм Телль. — Ви зробили це спеціально, навмисне.
Я гадав, що Тереза кинеться з кулаками на Телля, і мерщій став між ними. Але дівчина тільки здвигнула плечима.
— Це безпідставне обвинувачення, — сказала вона. — Та мені байдуже, що ви про мене думаєте.
Удавши ображену, вона швидко пішла від нас. Здавалося, що вона піде зовсім. Але ми помилились.
— Ходімо на пагорб, де стояв Гертель і роздивлявся навкруги, — запропонував я хлопцям.
Ми продерлися через малинник і піднялися на пагорб, порослий молодими деревцями.
— Він спинився ось тут, — Вільгельм Телль став на вершку пагорба.
— А тепер розійдімося, і хай кожен робить чимраз ширші кола, — звелів я. — Він приїздить у ліс не милуватися гарною ніччю. Десь поблизу має бути те, що приваблює Гертеля. І ми повинні про це дізнатися.
Тереза присіла навпочіпки й голосно, але штучно засміялася.
— Ой діти, діти! — глузувала вона. — Щовечора пан Гертель їздить на прогулянку машиною. Для розваги. Мене він теж кілька разів запрошував прогулятися, але я завжди відмовлялася. Просто йому нудно в Цехоцінку. Ввечері він сідає в машину, їде до лісу. А в лісі, як казав мені, викурює цигарку.
— В лісі не можна курити, — суворо докинув Соколине
Око.
— Пан Гертель викурює цигарку, — вела далі Тереза, — і вчасно вертається до пансіонату.
— Однак, — зауважив я, — тепер ви вже схильні визнати, що то був пан Гертель?
Тереза зрозуміла, що після її слів наша підозра стає ще більшою, і почала викручуватись:
— Це ви переконали мене, що то був пан Гертель. Я погодилася з цим, хоч присягаюся, що не впізнала його. Просто я вам повірила, бо пригадала його вечірні прогулянки на машині.
— Ну, гаразд, — кивнув я головою, удаючи, що вірю їй. — А тепер до роботи, хлопці. Хай кожен помалу обійде пагорб і пильно роздивиться довкола.
Усі розійшлися. На пагорбі лишилася сама Тереза. Аби довести нам, що розшуки її не обходять, вона взялася рвати малину.
Ми кружляли загайником, де невеличкі сосни сягали нам тільки до пояса. Весь час ми бачили одне одного, — мабуть, ніщо не могло випасти з нашої уваги.
Я обходив пагорб метрів за п'ятдесят від нього, коли надибав зарослу молодими деревцями амбразуру давнього бетонного бункера. Це був, певне, останній бункер із споруджених в лісі укріплень. Він дивився на мене крізь віття дерев довгастою чорною щілиною. Я обійшов його, але, на свій подив, не знайшов входу. Тоді я покликав хлопців і Залічку, які кружляли поруч, у молодняку. Вони відразу ж прибігли, а я тим часом засвітив електричного ліхтарика і скерував промінь світла до шпарки бійниці.
— Зачекайте мене тут. Я полізу в бункер, — вирішив я.
— Боже милостивий, не робіть цього, — заверещала Залічка. — Може, там хтось сховався, і ви попадете йому просто в обійми.
Прибігла й Тереза.
— У цьому бункері, — сказала вона, — можуть бути міни. Я читала якось у газеті, що гітлерівці мінували бункери.
Признаюся, що Терезині слова майже позбавили мене відваги. Я ще раз присвітив ліхтариком щілину в бункері, став навколішки й спробував зазирнути всередину. Виявилося, що відвага тут і не потрібна. Бункер був завалений, засипаний землею й уламками бетону. Певне, гітлерівці, тікаючи, підірвали його. Опуклий дах провалився, і тому замість невеликого горбка утворилася заглибина, а на ній виросли молоденькі сосни. Цілою з бункера лишилася тільки чільна стінка з поздовжнім отвором для дрібнокаліберної гармати.
— Треба шукати далі, — сказав я, підводячись з землі.
Знову ми пішли блукати молодим лісом. Місяць підбився вже високо, стало видно, вологі від роси соснові гілки зрошували нам ноги.
— Подивіться, — покликав мене раптом Вільгельм Телль. — Хтось зовсім недавно наламав гілок і осьде поскладав їх на купу. Що воно за варвари нишпорять лісом і нівечать молоде дерево?
— Твоя правда, Теллю. Гілки ще навіть не посохли, їх наламали недавно, два-три дні тому, а може й сьогодні.
Я роздивився навколо. Місце, де Телль знайшов купу гілок, було метрів за двадцять од заваленого бункера.
Телль нахилився, відсунув гілляччя, і ми побачили круглу бетонну цямрину, накриту важкою залізною лядою, сантиметрів сімдесят у радіусі.
— Теллю, ти знаєш, що це таке? — радісно вигукнув я. — Мені здається, що ми знайшли бічний вхід до підземних укріплень.
Телль свиснув своїм товаришам. Разом з хлопцями прибігли Залічка й Тереза.
— Благаю вас, тільки не здумайте підіймати цієї плити, — заломила руки Залічка.
— Авжеж, піднімемо, — відказав Телль.
Та виявилося, що зробити це нелегко. Залізна ляда щільно прилягала до бетонної цямрини, і ми не мали за що вхопитися. Треба було б її підважити, але чим?
— Гляньте, — сказав я, освітлюючи ліхтариком ляду. — її недавно хтось піднімав. У кількох місцях видно подряпини, зроблені чимось гострим. А ось тут здерто іржу.
— Спробуємо підважити її гарцерськими ножами, — вирішив Вільгельм Телль.
Ножі можна було тут вищербити чи навіть поламати, та хлопці заповзялися хоч і такою ціною, а розкрити таємницю входу.
Ми всунули леза ножів між лядою й цямриною і заходилися обережно підважувати. Ніж Соколиного Ока зламався навпіл як трісочка, однак Чорниці й Теллеві вдалося трохи підняти ляду, і ту ж мить я підклав під неї гілку. Спільними зусиллями ми легко відсунули ляду. Вона була зовсім не така важка, як здалося нам спочатку. Якби ми мали відповідний інструмент, кожен міг би сам підважити її та й відсунути.
Перед нами чорнів вхід. Присвітивши ліхтариком, ми побачили бетонне кріплення метрів зо три вниз. По боках лазу стирчали залізні гаки, певне, щоб спускатися додолу. Внизу темнів бічний отвір, може, до якогось коридора.
Нахилившись над лазом, ми радилися, чи лізти туди одразу, чи зачекати до ранку. Адже могло бути й так, як казала Тереза. Хтозна, може, гітлерівці замінували вхід та підземний коридор, і якась міна вибухне, коли ми ненароком ступимо на неї.
Нараз мені здалося, що з глибини підземелля долинає невиразний шелест.
— Цитьте! — шепнув я хлопцям. Ми прислухалися.
Шелест долинув знову.
— То щури, — сказав Телль, а Залічка аж здригнулася з огиди.
— Гей, чи є там хто-небудь? — гукнув я.
І ми почули відповідь. Голос звучав глухо, змінений луною, що відбивалася від стін підземелля:
— На поміч! Люди, рятуйте мене!.. Рятуйте, люди!.. Ми аж відсахнулись од лазу, так жахливо звучав голос з-під землі. Та за мить переляк минув, його місце посіло відчуття обов'язку допомогти тому, хто кликав нас.
Я забрав у Телля ніж і, озброєний у такий спосіб, вирішив спуститися в підземелля.
— Не робіть цього. То якась пастка, — благала мене Залічка.
— Так, так, він хоче когось заманути туди й убити, — верещала Тереза.
Я сердито гримнув на дівчину й подумав: «Шкода, що немає тут Ганки, вона напевне не побоялася б спуститися в підземелля».
Із запаленим ліхтариком у руці й ножем за паском я почав поволі спускатися в колодязь.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21