— Стріла. — Візит гарцерів. — Гарцери в ролі детективів. —Прогулянка до військового кладовища. — Криваві сліди. — Браконьєри. — Нічна драма. — Роздуми. — Я в ролі дідича Дуніна. — Чому Дідич довіряв лісничому? — Де він міг сховати свої скарби?
Збудився я о шостій ранку, спішно згорнув намет і поклав його в машину. Тоді спустився до Вісли і вмився холодною, майже крижаною водою. Антропологи ще спали, принаймні з табору не чути було ані згуку. Я сів у машину, ввімкнув мотор і поїхав до містечка. Біля колодязя на ринку спинився, набрав води у п'ятилітровий бідон, що був серед мого туристського начиння. Далі поїхав до бензоколонки, наповнив бак бензином і подався знову до лісу. Глянувши на табір антропологів, я побачив, що на березі вмивається якась білява жінка. Вона повернула голову і дивилася мені вслід, аж поки моя чудернацька машина зникла в лісі.
Я опинився на тому перехресті, де стояв похилившись дерев'яний хрест. Якби я повернув праворуч, то доїхав би до Вісли. Дорога ліворуч довела мене до глибокого яру, його схили поросли травою й невисокими кущами ожини, а нагорі зеленою стіною стояв ліс. З лівого боку цієї стіни зяяла велика вирва.
«Мабуть, тут», — подумав я і витяг з кишені аркуш паперу, на якому мій приятель у Лодзі накреслив карту цієї місцевості.
Я вимкнув мотор і пішки подався схилом нагору. Черевики ковзали по росяній траві, за холоші чіплялися колючі ожинові гілки. Коли я дістався нагору, моїм очам відкрився гарний краєвид, хоч і не широкий, скрізь підступав ліс. Видно було тільки дорогу на дні яру та урвисті, зелені від трави схили. Цей зелений колір був такий яскравий, такий свіжий, що це місце здавалося чудовим затишком, оазою тиші й спокою.
Там, де я стояв, хтось повикорчував колись дерева й поставив собі дім. Був там, либонь, і сад, бо зосталося кілька здичавілих яблунь і велика стара груша. Густий ліс оточив це місце, руїни будинку поросли травою. «Навряд, щоб господарі цієї садиби, — міркував я, — видиралися нагору урвистими схилами яру. Десь має бути сюди дорога».
У лісі я хутко знайшов вузеньку просіку. «Мабуть, дорога на дні яру повертає вгору, — подумав я, — а там з'єднується з просікою».
Я спустився до «сама», проїхав яром десь із півкілометра, і справді, дорога завернула ліворуч, водночас спинаючись трохи вгору. За поворотом я побачив узлісся й величезний розліг орних полів.
Поїхавши вздовж узлісся, я знайшов незабаром просіку. Тож, зробивши велике коло, я опинився на тому самому місці. Але тепер я був із «самом», а він не видерся б стрімкими схилами яру.
Перш ніж поставити намета, я нагрів на спиртівці у ба-нячку води і поснідав міцною кавою з кількома скибками хліба, присмаченими плавленим сиром. Тоді ще раз оглянув свої запаси харчів і впевнився, що можу тут лишитися принаймні днів зо три.
По тому я взявся напинати намет і проморочився з ним аж до полудня. Сонце підбилося вже височенько і добре припікало. Я надув матрац, роздягся й ліг на нього засмагати.
Нараз щось просвистіло в повітрі і встромилося в землю. Я оглядівся й побачив стрілу, що стирчала в траві за три кроки від мене.
Я схопився на ноги.
— Вільгельме Теллю, — гукнув я, — не роби дурниць! В кущах занедбаного саду щось зашелестіло. З-поза дерев вийшли лучники. Вони весело всміхалися.
— А ми вас знайшли, — виголосив Телль. — Знайшли, хоч ви й намагалися втекти й усіх обдурити.
Я знизав плечима.
— Нікуди я не тікав і нікого не дурив. Просто, як то кажуть, змінив місце проживання, та й годі.
— Ми пішли сьогодні вранці до річки одвідати вас, — почав Телль. — Аж дивимось — від намету й слід прочах. «Що з паном сталося?» — думаємо. Коли це Соколине Око показує нам сліди автомобіля й пояснює: «До Томаша Бродяги навідався хтось на машині, і він виїхав». По тому жінка з табору антропологів, здається, керівник експедиції, сказала нам, що чиясь чудернацька машина прямувала рано-вранці до лісу. Ми подалися дорогою в ліс й одразу побачили на піску сліди шин.
— Я проїхав цією дорогою двічі, — пояснив я, — учора ввечері та сьогодні вранці. Туди й назад.
— Ну, це ми побачили, — обізвався Соколине Око. — Бо одні сліди йшли поверх інших. Одні хтось залишив раніше, другі пізніше. Ми й пішли по тих пізніших…
— Ви стежите за мною! — удавано обурився я. Вони всміхнулися:
— Ні! — заперечливо похитав головою Вільгельм Телль. — Просто ми шукали вас, щоб спитати, чи не потребуєте нашої допомоги.
— Знову вас зобов'язали зробити якийсь добрий вчинок? — спитав я.
— Атож.
— Сьогодні мені нічого не треба. Як бачите, я здатний і сам впоратися.
Увесь час, розмовляючи, хлопці пильно приглядалися до мого автомобіля.
Де ви знайшли собі таку колимагу? — спитав Вивірка.
— Це — спадщина мого дядька Стефана Громилла. То був неабиякий дивак, — пояснив я. — Але машина дуже добра.
— А ви теж дивак, — мовив Телль. — Навіщо ви зняли намет з того пагорба над Віслою?
— Бо тут краще…
— Ні, там було краще.
— Це як на чий смак, — ухильно відповів я.
— Чи вам не сподобалися антропологи? — допитувався Телль.
— Може, — буркнув я. Брехати мені не хотілося, та втаємничувати хлопців у свої справи теж не мав на думці.
А хлопці розбіглися по моєму новому табору, зазирали в кожний куток, під кожний кущ, нишпорили в траві.
— Колись на цьому місці була чиясь садиба, — мовив Телль.
— Це було років двадцять тому, не більше, — додав Соколине Око.
— А як ти знаєш, що років двадцять тому? — спитав я.
Хлопець показав мені на кілька сосен.
— Їм не більше двадцяти років. Я знаюся на цьому, бо мій батько лісник. Ці сосни повиростали в садку, а значить, сталося це тоді, коли хазяїв уже не було.
— Гляньте-но сюди, — мовили хлопці. — Тут стояв будинок. Невеличкий, дерев'яний, на підмурку, ось в землі лишилася ще цегла з фундаменту. А тут був хлівець, маленький, либонь, на одну корову й одного коня або на дві корови. А там далі — льох на картоплю, від нього лишилася тільки яма.
— Я знаю, — вигукнув Соколине Око, — тут була колись лісова сторожка.
— Звідки ти знаєш? Соколине Око поважно пояснив:
— Бо вона в лісі. Селянську садибу поставили б на узліссі, близько поля. До того, не видно, щоб тут була коли стодола, та й для обійстя тут замало будівель.
Він мав слушність. Тоді я спитав хлопців, певний, що вони не зможуть мені відповісти:
— А що сталося з лісовою сторожкою? Чому її зруйновано?
Хлопці знову кинулися нишпорити і за мить принесли якісь дошки.
— Сторожка згоріла. Бачите, обгорілі дошки. А гляньте, будь ласка, на стару грушу. Вона росла біля самої хатини. Коли зайнявся дах, то полум'я зачепило й грушу. Дерево тепер з того боку сухе, покалічене вогнем. Ніколи вже не зазеленіє його гілля.
— Згоден, — кивнув я головою. — Все те, що ви сказали, скидається на правду. Одного тільки не можна з'ясувати: хто жив у сторожці?
Хлопці розсміялися.
— Ми й це знаємо. Минуло вже два тижні, як ми стали тут табором, тож історію про Барабаша й лісничого Габрищака кожен чув не раз. Тут жив Габрищак. Барабаш виманив його звідси, а сторожку спалив.
— Отакої! — пробурмотів я збентежено.
Тепер я зацікавлено придивлявся до хлопців. Вільгель-мові Теллю було не більше одинадцяти років, та на свій вік він був невисокий, худорлявий, мав довгасте засмагле обличчя і темний чуб. У Чорниці був веселий, круглий вид, рожевий од сонця, кольору ще не зовсім стиглої чорниці. Соколине Око відзначався довгим носом, що надавав його обличчю виразу надзвичайної цікавості. Хлопець завжди нахиляв голову і придивлявся до всього спідлоба, а його довгий ніс раз у раз до чогось принюхувався.
— Чи не змогли б ви підвезти нас своєю машиною? — попросив Чорниця.
— З дорогою душею, — відповів я. — Але я не зможу забрати всіх п'ятьох одразу. Та й боюся покинути серед лісу свої речі й намет.
Вирішили, що двоє гарцерів лишаться стерегти моє /обро, а троє, тобто Вільгельм Телль, Соколине Око і Чорниця, поїдуть «самом».
— Куди б ви хотіли податися? — спитав я, коли ми виїхали з просіки.
— На військове кладовище. Там так гарно, — захоплено вигукнув Вільгельм Телль.
Спочатку треба їхати дорогою, що пролягала яром, над яким стояв мій намет. Далі, за порадою хлопців, я звернув ліворуч, на широченьку просіку. Невдовзі ми побачили невелику галявину, де серед кущів видніли похилені березові хрести. На деяких висіли старі прострелені каски, — такі носили колись польські солдати.
— Ось, — мовив Телль, — кладовище польських солдатів, вони загинули в бою з німцями 1939 року. Наш гарцерський загін учора взяв зобов'язання впорядкувати його.
— А чи ви були на Барабашевому острові? — спитав мене Чорниця.
— Я не чув про такий острів.
— Це острів на Віслі. Там полягла вся Барабашева зграя. Поховали бандитів усіх разом, у спільній могилі посеред острова.
Ми вийшли з машини.
— Ходімо в глиб кладовища, — запропонував Телль. — Там є великий камінь. Можна вирізьбити на ньому якийсь напис.
— От якби латиною, — сказав Соколине Око.
— Навіщо латиною? — здивувався я.
— Та воно гарно звучить. Наприклад: «Ducle et decorum est pro patria mori», тобто: «Славно й почесно вмерти за батьківщину». Я бачив такий напис на Повонзковському кладовищі в Варшаві.
Кладовище було геть занедбане. Трава сягала нам аж до пояса, могили позападали й заросли густим чагарником. Я нарахував їх до шістдесяти. Вітер похилив, а то й поваляв дерев'яні хрести.
Соколине Око, що йшов попереду, раптом скочив притьмом убік.
— Швидше! Гляньте сюди! — крикнув він.
Ми підбігли. Соколине Око розхилив кущі, й ми побачили на прим'ятій траві мертву сарну в калюжі застиглої крові. Сарна була вже холодна, певне, подохла ще вночі. На шиї в неї була кривава рана.
— Браконьєри, — пояснив Вільгельм Телль і підозріливо глянув на мене.
Я зрозумів цей погляд і сказав:
— Мабуть, ви звернули увагу, що я не маю ніякої зброї. Та я пригадую, що минулої ночі, точніше пізно ввечері, я чув, як у лісі хтось тричі вистрелив.
— Ми це теж чули, — підтвердив Чорниця.
— Браконьєри, — похмуро повторив Телль. — Вони поранили сарну в шию, але вона втекла і аж тут упала мертва.
Соколине Око вже нишпорив по кладовищенських кущах.
— Маєш рацію, Теллю, — гукнув він, — тут видно сліди крові на листі й на траві. Поранена сарна тікала, і браконьєри не знайшли її, бо, певне, не мали з собою собаки.
Мертва тварина дивилася на нас широко розплющеними скляними очима, в яких, здалося мені, застигло страждання.
— Лісник Марчак застерігав нас од браконьєрів і просив звертати увагу на кожну підозрілу людину, що вештається лісом, і доповідати йому, — пояснив Вільгельм Телль. — Та ми, видно, погано вартували. Сарну забито коло самісінького нашого табору.
— Коли ви думаєте на мене… — почав я, однак Телль перепинив мене:
— Не про вас мова. Браконьєри стріляли тут звірину ще до того, як ви приїхали. Вони вештаються в цьому лісі же зо два роки. Лісник казав, що не може нічого вдіяти, бо його сторожка аж на тому боці лісу. Тут була колись ця хатина, та Барабаш її спалив. А нової, на жаль, не поставили.
Хлопці виламали в лісі чималу гілляку й прив'язали до неї сарну.
— Потягнемо до нашого табору, — запропонував Телль. — А тоді скажемо лісникові.
Мені не лишилося нічого іншого, як сісти в «сама» і повернутися до свого намету. Хлопцям, що чекали на мене, я розповів про забиту сарну, і вони одразу ж подалися в ліс, щоб приєднатися до своїх товаришів.
Я швидко наготував обід і тепер мав багато часу про все подумати.
Мені не давала спокою думка, що я отаборився там, де сімнадцять років тому стояв будиночок лісничого Габрищака. Якось уночі сюди прийшли Барабашеві люди. Може, вони скрадалися стрімкими схилами яру? Габрищак напевне вже спав. Бандити оточили садибу, вдерлися в дім, витягнули його з хати й повели до лісу.
«А де ж, — подумав я, — було лігво Барабашевої зграї? Може, на Острові злочинців серед Вісли?»
Я почав міркувати, що зробив би із скарбами, аби був на місці дідича Дуніна. «Ну, уяви собі, що ти Дунін, заможна людина, маєш великий палац, а в палаці багатющі колекції картин і старої зброї. Але ти зрадив своєму народові і боїшся Радянської Армії. Де б ти сховав це добро, якби тобі лишалося дуже мало часу і якби ти боявся, що не встигнеш втекти від армії, яка переможно йде вперед?»
Та я ніяк не міг уявити себе в ролі дідича, власника земель і палацу.
«Ну, де ж би ти сховав свої скарби?» — вперто питав я себе.
«Закопав би в землю».
«Дурниці! Не закопав би, бо не мав би уявлення, скільки мине часу, поки зможеш забрати їх із криївки. Колекції, сховані в землі, могли б загинути».
«Ну, гаразд, дідич Дунін сховав картини в сухому підземеллі костьолу».
«А решту? Де сховав би ти решту своїх скарбів?» — не відступав я.
«У палаці — в підземеллі чи в якійсь іншій схованці».
«Дурниці! Ти не зробив би цього, адже знав, що переможна армія, захопивши містечко, насамперед зайняла б палац для солдатів. А ті, почувши про скарби, одразу заходилися б шукати їх. Радше ти сховав би їх у місці, де ніхто й не подумав би шукати. Приміром, у костьолі. Сховав би там частину скарбів — картини, бо вони найшвидше псуються. А решту сховав би в такому місці, де, може, картини й не збереглися б, але інші речі, наприклад старовинна зброя, могли б лежати багато років».
Далі я міркував так:
«Перш за все очевидно, що дідич Дунін не був спроможний сам сховати свої скарби, тож скористався послугами довіреної людини. Колекції чималі, їх треба було сховати потай, аби не привернути уваги жителів містечка й челяді в палаці. Через те Дідич, певно, не був присутній, коли перевозили колекції з палацу до схованки».
«А чи мав дідич довірену людину, якій міг доручити свої скарби?»
«Так. Це був, либонь, лісничий Габрищак».
«Чому саме Габрищак?»
«Відповіді може бути дві. Перша: Дунін доручив сховати свої скарби Габрищакові, бо довіряв йому. І друга: дідич обрав Габрищака не тільки через те, що довіряв йому, але тому, що вирішив сховати колекції в лісі, у лісових криївках, які знав тільки лісничий.
А звідси висновок: скарби покладено в якусь криївку в лісах над Віслою…»
Так я міркував, вигріваючись на осонні теплого липневого пополудня. Ці думки не дуже мене Й непокоїли. Тихо, одноманітно шумів ліс, мені було тепло й приємно в моєму затишному таборі край яру.
Я заснув.
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
Я — романтик. — Натяк на дівчину. — Надзвичайно худа чи просто худорлява? — Нічні жахи. — Напад псів. — Чорний лімузин. — Чи він прийде? — Дивне поводження пані Пілярчиковоі. — Прогулянка до Острова злочинців. — Опис острова. — Дивний гість. — Погроза.
Мене збудили людські голоси, що ніби звучали просто наді мною. Я зірвався на ноги, та виявилося, що це жінки збирають у лісі ягоди. Їхні голоси, підсилені лісовою луною, виразно долинали до мене.
Я не збирався ховати від людського ока ані свого намету, ані самого себе. Жінки вийшли в яр, побачили намет і цікаво глянули на мене. Тихенько про щось перемовившись, вони подалися до лісу. Потім яром проїхала невеличка хура, навантажена дровами. Візник дивився на мене, а я лежав на матраці і їв скибку хліба.
Незабаром я знову почув у лісі чиїсь голоси. З-за дерев вийшла худорлява дівчина років двадцяти чотирьох, але кумедні кіски надавали її обличчю дивного виразу. Вона йшла замислившись, іноді нахилялася, зривала маленькі голубі квітки і в'язала з них букетик. Тих квіток найбільше росло по схилах яру, і дівчина поволі підіймалася схилом до мого намету. А що йшла вона, збираючи квіти, то весь час не підводила голови й побачила мене тільки тоді, як мало не ступила на мій матрац.
— Добридень! — привіталася вона, трохи налякана.
— Добрий день, пані, — ввічливо відповів я і додав, аби вона переборола свій переляк: — Які гарні квіти!
Дівчина роздивилася навколо, глянула на мій жовтий будиночок, всміхнулася, побачивши «сама», що висунув з-під навісу свою хробачу голову, його фари здавалися виряченими цікавими баньками якогось дивовижного страховища.
— Я впізнала вас, — мовила дівчина. — Ви жили біля нашого табору.
«А це, певне, студентка», — вирішив я.
— Чому ви перейшли сюди? — спитала вона.
— Люблю самотність. Уникаю людей, бо хочу сам на сам розмовляти з природою.
Я казав те, що перше спало на думку, але дівчина з великою повагою сприйняла мої слова.
— Ви, певне, романтик.
— Авжеж.
— Романтизм тепер не модний, — зітхнула вона. — Більшість людей сміється з романтиків.
— Це несправедливо.
— Я теж вважаю, що це несправедливо, — погодилася вона.
Я вбрався в сорочку, бо дівчина здалася скромною, і мені не хотілося неприємно вражати її своїм виглядом. — Ви любите квіти? — спитала вона.
— Дуже люблю. Як кожний романтик.
— То я дарую вам оцей букетик.
І вона подала мені букет блакитних квітів. Я взяв їх усміхаючись, гречно вклонився і запропонував їй місце на гумовому матраці.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21
Збудився я о шостій ранку, спішно згорнув намет і поклав його в машину. Тоді спустився до Вісли і вмився холодною, майже крижаною водою. Антропологи ще спали, принаймні з табору не чути було ані згуку. Я сів у машину, ввімкнув мотор і поїхав до містечка. Біля колодязя на ринку спинився, набрав води у п'ятилітровий бідон, що був серед мого туристського начиння. Далі поїхав до бензоколонки, наповнив бак бензином і подався знову до лісу. Глянувши на табір антропологів, я побачив, що на березі вмивається якась білява жінка. Вона повернула голову і дивилася мені вслід, аж поки моя чудернацька машина зникла в лісі.
Я опинився на тому перехресті, де стояв похилившись дерев'яний хрест. Якби я повернув праворуч, то доїхав би до Вісли. Дорога ліворуч довела мене до глибокого яру, його схили поросли травою й невисокими кущами ожини, а нагорі зеленою стіною стояв ліс. З лівого боку цієї стіни зяяла велика вирва.
«Мабуть, тут», — подумав я і витяг з кишені аркуш паперу, на якому мій приятель у Лодзі накреслив карту цієї місцевості.
Я вимкнув мотор і пішки подався схилом нагору. Черевики ковзали по росяній траві, за холоші чіплялися колючі ожинові гілки. Коли я дістався нагору, моїм очам відкрився гарний краєвид, хоч і не широкий, скрізь підступав ліс. Видно було тільки дорогу на дні яру та урвисті, зелені від трави схили. Цей зелений колір був такий яскравий, такий свіжий, що це місце здавалося чудовим затишком, оазою тиші й спокою.
Там, де я стояв, хтось повикорчував колись дерева й поставив собі дім. Був там, либонь, і сад, бо зосталося кілька здичавілих яблунь і велика стара груша. Густий ліс оточив це місце, руїни будинку поросли травою. «Навряд, щоб господарі цієї садиби, — міркував я, — видиралися нагору урвистими схилами яру. Десь має бути сюди дорога».
У лісі я хутко знайшов вузеньку просіку. «Мабуть, дорога на дні яру повертає вгору, — подумав я, — а там з'єднується з просікою».
Я спустився до «сама», проїхав яром десь із півкілометра, і справді, дорога завернула ліворуч, водночас спинаючись трохи вгору. За поворотом я побачив узлісся й величезний розліг орних полів.
Поїхавши вздовж узлісся, я знайшов незабаром просіку. Тож, зробивши велике коло, я опинився на тому самому місці. Але тепер я був із «самом», а він не видерся б стрімкими схилами яру.
Перш ніж поставити намета, я нагрів на спиртівці у ба-нячку води і поснідав міцною кавою з кількома скибками хліба, присмаченими плавленим сиром. Тоді ще раз оглянув свої запаси харчів і впевнився, що можу тут лишитися принаймні днів зо три.
По тому я взявся напинати намет і проморочився з ним аж до полудня. Сонце підбилося вже височенько і добре припікало. Я надув матрац, роздягся й ліг на нього засмагати.
Нараз щось просвистіло в повітрі і встромилося в землю. Я оглядівся й побачив стрілу, що стирчала в траві за три кроки від мене.
Я схопився на ноги.
— Вільгельме Теллю, — гукнув я, — не роби дурниць! В кущах занедбаного саду щось зашелестіло. З-поза дерев вийшли лучники. Вони весело всміхалися.
— А ми вас знайшли, — виголосив Телль. — Знайшли, хоч ви й намагалися втекти й усіх обдурити.
Я знизав плечима.
— Нікуди я не тікав і нікого не дурив. Просто, як то кажуть, змінив місце проживання, та й годі.
— Ми пішли сьогодні вранці до річки одвідати вас, — почав Телль. — Аж дивимось — від намету й слід прочах. «Що з паном сталося?» — думаємо. Коли це Соколине Око показує нам сліди автомобіля й пояснює: «До Томаша Бродяги навідався хтось на машині, і він виїхав». По тому жінка з табору антропологів, здається, керівник експедиції, сказала нам, що чиясь чудернацька машина прямувала рано-вранці до лісу. Ми подалися дорогою в ліс й одразу побачили на піску сліди шин.
— Я проїхав цією дорогою двічі, — пояснив я, — учора ввечері та сьогодні вранці. Туди й назад.
— Ну, це ми побачили, — обізвався Соколине Око. — Бо одні сліди йшли поверх інших. Одні хтось залишив раніше, другі пізніше. Ми й пішли по тих пізніших…
— Ви стежите за мною! — удавано обурився я. Вони всміхнулися:
— Ні! — заперечливо похитав головою Вільгельм Телль. — Просто ми шукали вас, щоб спитати, чи не потребуєте нашої допомоги.
— Знову вас зобов'язали зробити якийсь добрий вчинок? — спитав я.
— Атож.
— Сьогодні мені нічого не треба. Як бачите, я здатний і сам впоратися.
Увесь час, розмовляючи, хлопці пильно приглядалися до мого автомобіля.
Де ви знайшли собі таку колимагу? — спитав Вивірка.
— Це — спадщина мого дядька Стефана Громилла. То був неабиякий дивак, — пояснив я. — Але машина дуже добра.
— А ви теж дивак, — мовив Телль. — Навіщо ви зняли намет з того пагорба над Віслою?
— Бо тут краще…
— Ні, там було краще.
— Це як на чий смак, — ухильно відповів я.
— Чи вам не сподобалися антропологи? — допитувався Телль.
— Може, — буркнув я. Брехати мені не хотілося, та втаємничувати хлопців у свої справи теж не мав на думці.
А хлопці розбіглися по моєму новому табору, зазирали в кожний куток, під кожний кущ, нишпорили в траві.
— Колись на цьому місці була чиясь садиба, — мовив Телль.
— Це було років двадцять тому, не більше, — додав Соколине Око.
— А як ти знаєш, що років двадцять тому? — спитав я.
Хлопець показав мені на кілька сосен.
— Їм не більше двадцяти років. Я знаюся на цьому, бо мій батько лісник. Ці сосни повиростали в садку, а значить, сталося це тоді, коли хазяїв уже не було.
— Гляньте-но сюди, — мовили хлопці. — Тут стояв будинок. Невеличкий, дерев'яний, на підмурку, ось в землі лишилася ще цегла з фундаменту. А тут був хлівець, маленький, либонь, на одну корову й одного коня або на дві корови. А там далі — льох на картоплю, від нього лишилася тільки яма.
— Я знаю, — вигукнув Соколине Око, — тут була колись лісова сторожка.
— Звідки ти знаєш? Соколине Око поважно пояснив:
— Бо вона в лісі. Селянську садибу поставили б на узліссі, близько поля. До того, не видно, щоб тут була коли стодола, та й для обійстя тут замало будівель.
Він мав слушність. Тоді я спитав хлопців, певний, що вони не зможуть мені відповісти:
— А що сталося з лісовою сторожкою? Чому її зруйновано?
Хлопці знову кинулися нишпорити і за мить принесли якісь дошки.
— Сторожка згоріла. Бачите, обгорілі дошки. А гляньте, будь ласка, на стару грушу. Вона росла біля самої хатини. Коли зайнявся дах, то полум'я зачепило й грушу. Дерево тепер з того боку сухе, покалічене вогнем. Ніколи вже не зазеленіє його гілля.
— Згоден, — кивнув я головою. — Все те, що ви сказали, скидається на правду. Одного тільки не можна з'ясувати: хто жив у сторожці?
Хлопці розсміялися.
— Ми й це знаємо. Минуло вже два тижні, як ми стали тут табором, тож історію про Барабаша й лісничого Габрищака кожен чув не раз. Тут жив Габрищак. Барабаш виманив його звідси, а сторожку спалив.
— Отакої! — пробурмотів я збентежено.
Тепер я зацікавлено придивлявся до хлопців. Вільгель-мові Теллю було не більше одинадцяти років, та на свій вік він був невисокий, худорлявий, мав довгасте засмагле обличчя і темний чуб. У Чорниці був веселий, круглий вид, рожевий од сонця, кольору ще не зовсім стиглої чорниці. Соколине Око відзначався довгим носом, що надавав його обличчю виразу надзвичайної цікавості. Хлопець завжди нахиляв голову і придивлявся до всього спідлоба, а його довгий ніс раз у раз до чогось принюхувався.
— Чи не змогли б ви підвезти нас своєю машиною? — попросив Чорниця.
— З дорогою душею, — відповів я. — Але я не зможу забрати всіх п'ятьох одразу. Та й боюся покинути серед лісу свої речі й намет.
Вирішили, що двоє гарцерів лишаться стерегти моє /обро, а троє, тобто Вільгельм Телль, Соколине Око і Чорниця, поїдуть «самом».
— Куди б ви хотіли податися? — спитав я, коли ми виїхали з просіки.
— На військове кладовище. Там так гарно, — захоплено вигукнув Вільгельм Телль.
Спочатку треба їхати дорогою, що пролягала яром, над яким стояв мій намет. Далі, за порадою хлопців, я звернув ліворуч, на широченьку просіку. Невдовзі ми побачили невелику галявину, де серед кущів видніли похилені березові хрести. На деяких висіли старі прострелені каски, — такі носили колись польські солдати.
— Ось, — мовив Телль, — кладовище польських солдатів, вони загинули в бою з німцями 1939 року. Наш гарцерський загін учора взяв зобов'язання впорядкувати його.
— А чи ви були на Барабашевому острові? — спитав мене Чорниця.
— Я не чув про такий острів.
— Це острів на Віслі. Там полягла вся Барабашева зграя. Поховали бандитів усіх разом, у спільній могилі посеред острова.
Ми вийшли з машини.
— Ходімо в глиб кладовища, — запропонував Телль. — Там є великий камінь. Можна вирізьбити на ньому якийсь напис.
— От якби латиною, — сказав Соколине Око.
— Навіщо латиною? — здивувався я.
— Та воно гарно звучить. Наприклад: «Ducle et decorum est pro patria mori», тобто: «Славно й почесно вмерти за батьківщину». Я бачив такий напис на Повонзковському кладовищі в Варшаві.
Кладовище було геть занедбане. Трава сягала нам аж до пояса, могили позападали й заросли густим чагарником. Я нарахував їх до шістдесяти. Вітер похилив, а то й поваляв дерев'яні хрести.
Соколине Око, що йшов попереду, раптом скочив притьмом убік.
— Швидше! Гляньте сюди! — крикнув він.
Ми підбігли. Соколине Око розхилив кущі, й ми побачили на прим'ятій траві мертву сарну в калюжі застиглої крові. Сарна була вже холодна, певне, подохла ще вночі. На шиї в неї була кривава рана.
— Браконьєри, — пояснив Вільгельм Телль і підозріливо глянув на мене.
Я зрозумів цей погляд і сказав:
— Мабуть, ви звернули увагу, що я не маю ніякої зброї. Та я пригадую, що минулої ночі, точніше пізно ввечері, я чув, як у лісі хтось тричі вистрелив.
— Ми це теж чули, — підтвердив Чорниця.
— Браконьєри, — похмуро повторив Телль. — Вони поранили сарну в шию, але вона втекла і аж тут упала мертва.
Соколине Око вже нишпорив по кладовищенських кущах.
— Маєш рацію, Теллю, — гукнув він, — тут видно сліди крові на листі й на траві. Поранена сарна тікала, і браконьєри не знайшли її, бо, певне, не мали з собою собаки.
Мертва тварина дивилася на нас широко розплющеними скляними очима, в яких, здалося мені, застигло страждання.
— Лісник Марчак застерігав нас од браконьєрів і просив звертати увагу на кожну підозрілу людину, що вештається лісом, і доповідати йому, — пояснив Вільгельм Телль. — Та ми, видно, погано вартували. Сарну забито коло самісінького нашого табору.
— Коли ви думаєте на мене… — почав я, однак Телль перепинив мене:
— Не про вас мова. Браконьєри стріляли тут звірину ще до того, як ви приїхали. Вони вештаються в цьому лісі же зо два роки. Лісник казав, що не може нічого вдіяти, бо його сторожка аж на тому боці лісу. Тут була колись ця хатина, та Барабаш її спалив. А нової, на жаль, не поставили.
Хлопці виламали в лісі чималу гілляку й прив'язали до неї сарну.
— Потягнемо до нашого табору, — запропонував Телль. — А тоді скажемо лісникові.
Мені не лишилося нічого іншого, як сісти в «сама» і повернутися до свого намету. Хлопцям, що чекали на мене, я розповів про забиту сарну, і вони одразу ж подалися в ліс, щоб приєднатися до своїх товаришів.
Я швидко наготував обід і тепер мав багато часу про все подумати.
Мені не давала спокою думка, що я отаборився там, де сімнадцять років тому стояв будиночок лісничого Габрищака. Якось уночі сюди прийшли Барабашеві люди. Може, вони скрадалися стрімкими схилами яру? Габрищак напевне вже спав. Бандити оточили садибу, вдерлися в дім, витягнули його з хати й повели до лісу.
«А де ж, — подумав я, — було лігво Барабашевої зграї? Може, на Острові злочинців серед Вісли?»
Я почав міркувати, що зробив би із скарбами, аби був на місці дідича Дуніна. «Ну, уяви собі, що ти Дунін, заможна людина, маєш великий палац, а в палаці багатющі колекції картин і старої зброї. Але ти зрадив своєму народові і боїшся Радянської Армії. Де б ти сховав це добро, якби тобі лишалося дуже мало часу і якби ти боявся, що не встигнеш втекти від армії, яка переможно йде вперед?»
Та я ніяк не міг уявити себе в ролі дідича, власника земель і палацу.
«Ну, де ж би ти сховав свої скарби?» — вперто питав я себе.
«Закопав би в землю».
«Дурниці! Не закопав би, бо не мав би уявлення, скільки мине часу, поки зможеш забрати їх із криївки. Колекції, сховані в землі, могли б загинути».
«Ну, гаразд, дідич Дунін сховав картини в сухому підземеллі костьолу».
«А решту? Де сховав би ти решту своїх скарбів?» — не відступав я.
«У палаці — в підземеллі чи в якійсь іншій схованці».
«Дурниці! Ти не зробив би цього, адже знав, що переможна армія, захопивши містечко, насамперед зайняла б палац для солдатів. А ті, почувши про скарби, одразу заходилися б шукати їх. Радше ти сховав би їх у місці, де ніхто й не подумав би шукати. Приміром, у костьолі. Сховав би там частину скарбів — картини, бо вони найшвидше псуються. А решту сховав би в такому місці, де, може, картини й не збереглися б, але інші речі, наприклад старовинна зброя, могли б лежати багато років».
Далі я міркував так:
«Перш за все очевидно, що дідич Дунін не був спроможний сам сховати свої скарби, тож скористався послугами довіреної людини. Колекції чималі, їх треба було сховати потай, аби не привернути уваги жителів містечка й челяді в палаці. Через те Дідич, певно, не був присутній, коли перевозили колекції з палацу до схованки».
«А чи мав дідич довірену людину, якій міг доручити свої скарби?»
«Так. Це був, либонь, лісничий Габрищак».
«Чому саме Габрищак?»
«Відповіді може бути дві. Перша: Дунін доручив сховати свої скарби Габрищакові, бо довіряв йому. І друга: дідич обрав Габрищака не тільки через те, що довіряв йому, але тому, що вирішив сховати колекції в лісі, у лісових криївках, які знав тільки лісничий.
А звідси висновок: скарби покладено в якусь криївку в лісах над Віслою…»
Так я міркував, вигріваючись на осонні теплого липневого пополудня. Ці думки не дуже мене Й непокоїли. Тихо, одноманітно шумів ліс, мені було тепло й приємно в моєму затишному таборі край яру.
Я заснув.
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
Я — романтик. — Натяк на дівчину. — Надзвичайно худа чи просто худорлява? — Нічні жахи. — Напад псів. — Чорний лімузин. — Чи він прийде? — Дивне поводження пані Пілярчиковоі. — Прогулянка до Острова злочинців. — Опис острова. — Дивний гість. — Погроза.
Мене збудили людські голоси, що ніби звучали просто наді мною. Я зірвався на ноги, та виявилося, що це жінки збирають у лісі ягоди. Їхні голоси, підсилені лісовою луною, виразно долинали до мене.
Я не збирався ховати від людського ока ані свого намету, ані самого себе. Жінки вийшли в яр, побачили намет і цікаво глянули на мене. Тихенько про щось перемовившись, вони подалися до лісу. Потім яром проїхала невеличка хура, навантажена дровами. Візник дивився на мене, а я лежав на матраці і їв скибку хліба.
Незабаром я знову почув у лісі чиїсь голоси. З-за дерев вийшла худорлява дівчина років двадцяти чотирьох, але кумедні кіски надавали її обличчю дивного виразу. Вона йшла замислившись, іноді нахилялася, зривала маленькі голубі квітки і в'язала з них букетик. Тих квіток найбільше росло по схилах яру, і дівчина поволі підіймалася схилом до мого намету. А що йшла вона, збираючи квіти, то весь час не підводила голови й побачила мене тільки тоді, як мало не ступила на мій матрац.
— Добридень! — привіталася вона, трохи налякана.
— Добрий день, пані, — ввічливо відповів я і додав, аби вона переборола свій переляк: — Які гарні квіти!
Дівчина роздивилася навколо, глянула на мій жовтий будиночок, всміхнулася, побачивши «сама», що висунув з-під навісу свою хробачу голову, його фари здавалися виряченими цікавими баньками якогось дивовижного страховища.
— Я впізнала вас, — мовила дівчина. — Ви жили біля нашого табору.
«А це, певне, студентка», — вирішив я.
— Чому ви перейшли сюди? — спитала вона.
— Люблю самотність. Уникаю людей, бо хочу сам на сам розмовляти з природою.
Я казав те, що перше спало на думку, але дівчина з великою повагою сприйняла мої слова.
— Ви, певне, романтик.
— Авжеж.
— Романтизм тепер не модний, — зітхнула вона. — Більшість людей сміється з романтиків.
— Це несправедливо.
— Я теж вважаю, що це несправедливо, — погодилася вона.
Я вбрався в сорочку, бо дівчина здалася скромною, і мені не хотілося неприємно вражати її своїм виглядом. — Ви любите квіти? — спитала вона.
— Дуже люблю. Як кожний романтик.
— То я дарую вам оцей букетик.
І вона подала мені букет блакитних квітів. Я взяв їх усміхаючись, гречно вклонився і запропонував їй місце на гумовому матраці.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21