». Ніхто не бачив його і в інших селищах по тій самій трасі. Залишалася тільки дорога на Добжики, Єжвалд і Суш, якою можна було проїхати далі — на Прабути, Квід-зин чи Мальборк, і ще далі на захід — до Німеччини.
Але й на тій трасі ніхто не примітив автомашини, яку я шукав. На цьому скінчив я тоді своє дослідження. Але тепер я був мудріший, ніж у ті роки. Мудріший на одну інформацію. Грузовик не поїхав до Німеччини, а затонув у якомусь озері.
Я приніс пожовклу теку додому й розгорнув карту Ольштинського воєводства.
Колекцій не могли повезти на Ілаву, бо там уже були радянські танки. Не бачили грузовика і в Старому Дзерзгоні, отже, й цю трасу треба відкинути. Лишається тільки дорога на Суш. Але і в Суші його не бачили…
Понад дорогою до Старого Дзерзгоня немає озер. А біля траси Залево — Суш розливається довге Озерище. Якщо в Суші не бачили грузовика, то це значить, що між Залевом і Сушем водій раптом звернув на якусь польову дорогу й пробував переїжджати через замерзле тієї пори озеро.
Але де саме це сталося?
Може, в Добжиках? Або далі на південь? Може, між Добжиками і Єжвалдом німець побачив бічну дорогу на Матитн і поїхав аж на край довгого півострова, що врізався в Озерище? А може, намагався вибратись на дорогу через вузький перешийок між Озерищем і Пласким Озером, щоб повернутися на трасу до Суша?
Мовчала розкладена переді мною карта, порізана червоними та жовтими нитками доріг і шосе.
Вивчати справу далі слід було вже на місці, біля Озерища.
Для цього я й пішов у Міністерство культури та мистецтва, до директора Марчака.
На письмовому столі в директора я побачив розкритий пакунок, а в ньому — Бурштинову Венеру. Директор саме скінчив читати повідомлення, яке міліція додала до старовинної фігурки.
— Здається, я знаю, чому ви прийшли до мене, — мовив директор Марчак.
— Я прийшов у справі зниклих колекцій музею в Е. Він розвів руками.
— Мене тішить, що частина тих колекцій мабуть-таки зосталася на наших землях. Хоча міліції не пощастило встановити, де саме лежить затонулий грузовик.
— Гадаю, в Озерищі, — вихопилося в мене.
— Так? Ви певні? — іронічно спитав він. — Чи заприсяг-лися б ви, поклавши руку на серце, що саме в Озерищі? А навіть коли так, то що з цього?
— Слід розпочати пошуки…
— Що? Кому ви це кажете, пане Томашу? Старому бай-дарникові, який побував майже на всіх мазурських озерах? Озерище — третє за величиною мазурське озеро. В ньому тридцять кілометрів завдовжки і багато великих заток, острівців та півострівців. Загляньте хоча б у путівник, — він дістав із шухляди червоно-білий «Путівник по Польщі», — і пересвідчитесь, що Озерище — це понад три тисячі гектарів водяного плеса. І ви хочете на такій площі знайти затонулого грузовика? Легше знайти славнозвісну голку в стіжку сіна.
Я розклав на письмовому столі карту, витяг з пожовклої течки свої давні рапорти.
— Гадаю, що грузовик затонув біля оцього півострова, принаймні в північній частині Озерища. Тільки тудою міг він утікати від радянських танків.
Директор знизав плечима й погодився:
— Ви викликаєте довіру, бо вже розгадали не одну загадку й не раз ставали в пригоді польським музеям. Але ця справа перевершує ваші можливості. І наші також. Хіба що ви зазначите місце з точністю до… трьохсот метрів. Ну, хай до півкілометра. Тоді ми зможемо на кошти міністерства організувати експедицію аквалангістів і розпочати пошуки.
Тепер і я безпорадно розвів руками.
— Я не вкажу місця навіть з точністю до п'яти кілометрів. Адже я не певний, що взагалі йдеться про Озерище. Отже, мені лишається одне: використати свою відпустку в липні на пошуки колекції. Поїду на Озерище, може, зустріну там чоловіка з рубцем на правій щоці. Той чоловік, напевне, вже матиме акваланг або спільника-аквалангіста і спробує добувати скарби з затонулого грузовика. Цей чоловік вкаже мені місце, де затонули колекції. Я відразу ж сповіщу міліцію, і ми їх знайдемо. На підставі старих каталогів можна припускати, що в грузовику затонула й колекція виробів з бурштину, яка належала музеєві в Е.
Директор Марчак аж засяяв.
— Ви так надумали? Це чудово. Я можу тільки побажати вам успіху.
А за два тижні я несподівано зустрів на вулиці капітана Юзв'яка. Він підійшов до мене, привітався і спитав:
— Чи правда, що ви цього року збираєтесь у відпустку на Озерище? Мені казав про це директор Марчак…
— Еге ж. Проведу відпустку над Озерищем, — усміхнувся я. — Адже ви, мабуть, здогадалися, чому саме туди я хочу вибратись?
— Це дуже велике озеро.
— Я маю намір провести відпустку на північному березі Озерища.
— Он як, — він на мить замовк, а потім, прощаючися зі мною, додав:
— Хай щастить. Але застерігаю, ви взялися за важку роботу.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
На тому березі. Дівчина з косою. Ніхто нічого не знає про Капітана Немо. Дивний чоловік з важким мішком. Що сказав мені Проповідник. Кумедний подарунок. Підозра. Кожен шукає самотності. Я відвідую Озерище. Що я відкрив на острівцях.
Я не люблю без потреби демонструвати незвичайні властивості мого самохода. Він може розвивати швидкість понад двісті кілометрів на годину, — До речі, мені вже траплялося їхати з такою великою швидкістю. Звичайно ж я подорожую не швидше за інших.
Я звик, що, побачивши мою машину, всі сміються, а потім, коли вона розвиває незвичайну швидкість, починають мене розпитувати і просять показати мотор і розповісти історію машини. І я повинен розповідати про мого дядька Громілла, шановного винахідника, який купив розбиту під Закопаним автомашину «Феррарі-410» і приладнав до неї кузов, що його сам придумав і зробив. Стільки разів переповідав я ту історію, що вважаю за краще їздити повільно і не викликати зливи запитань на свою голову.
А крім того, шукачеві пригод краще не виявляти усіх своїх можливостей відразу. Не з однієї небезпечної пригоди я вийшов цілим тільки завдяки тому, що моїм ворогам мій самохід здавався старою, смішною, чудернацькою машиною, швидкість якої не сягає понад шістдесят кілометрів на годину.
Пором на Озерищі лагодили надто довго, і я подумав, що марную тут забагато часу. Мій самохід чудово плавав по воді. Алз я не хотів виїздити на Озерище на очах у ватаги Чорного Франека та інших туристів. Тому я завернув перед закусочною і, вдаючи, що хочу об'їхати озеро, поїхав по шосе в ліс. Потім збочив у першу просіку, що тяглася до озера, знайшов зручний спуск до води, ввімкнув гребний гвинт самохода, але тому, що Озерище тут дуже вузьке, за хвилину опинився на тому березі. Через десять хвилин я вже був на дорозі, яка вела до порома.
І тоді доля ніби помстилася мені за нетерплячість — величезний вухналь із кінської підкови встромився в шину самохода й пробив камеру.
Я зробив те, що роблять усі водії в таких випадках. Спинився, підняв домкратом автомобіль і зняв колесо з пробитою камерою.
У багажнику в мене було запасне колесо з надутою шиною. Але залишитися без запасу вже на самому початку розшуків Чоловіка з рубцем? Хтозна, в яких обставинах ще доведеться мені опинятись.
Отож, я зняв шину, витяг з неї вухналя і став заліплювати дірку в камері. Ця робота забрала в мене понад годину. За цей час, мабуть, полагодили пором, бо на дорозі знялася хмара куряви, і обіч мене промчали дві легкові автомашини: пана Анатоля і його приятеля. Я встиг побачити здивовані обличчя обох добродіїв, які натрапили на мене за три кілометри від порома, хоч я ним не переправлявся.
Згодом проїхав грузовик з ватагою Чорного Франека. Підлітки, помітивши мене, теж украй здивувалися.
Побачивши їх, я злякався. Скидалося на те, що вони їдуть на північ Озерища, до села Сем'яни, куди їхав я.
Я саме скінчив надувати шину, коли під'їхала дівчина з гарною косою. Отже, Чорний Франек не зміг умовити її приєднатися до його ватаги.
Спинившись поряд з моєю автомашиною, дівчина зіскочила з велосипеда. На її вродливому, ще дуже дитячому обличчі я помітив підозру.
— Як ви тут опинилися? — спитала вона. — Адже не перепливли поромом?
— Перелетів, — замахав я руками. — Моя машина літає в повітрі.
Дівчина похитала головою.
— Вона таки справді дуже дивна. Але швидше схожа на човен, аніж на літак. І куди ви прямуєте цією машиною? На риболовлю, на відпочинок?
Я не образився, що вона так мене розпитує. Але й докладно відповідати не збирався.
— А ви? — спитав. — На відпочинок? На дачу? Вона знизала плечима.
— їду додому. До батьків. Я місцева. Наша садиба неподалік звідси. А я цього року закінчила середню школу в Ілаві, а потім складала у Варшаві екзамени до вузу. Склала і тепер повертаюся до батьків на канікули.
— А куди ви вступали?
— Ой, ви страшенно цікаві. А на моє запитання так і не відповіли.
— Бо я трохи сердитий на вас. Ви дивно повелися з Чорним Франеком. Навіщо ви підсіли до них? Мені здавалося, що вас зовсім не цікавить їхнє товариство.
Вона весело засміялася.
— Вгадали. Не люблю таких. Та я не хотіла, щоб вони зчинили бешкет. Ви повелись як джентльмен. І я вам вдячна за це. Але я не могла зловживати вашим благородством. Я не принизила себе, що пересіла до них, а хотіла дізнатися, куди їде ця ватага.
— А той Капітан Немо? Ви чули про нього? Дівчина знову заперечливо похитала головою.
— Не маю й гадки, хто це такий. Я живу в цих краях, але про Капітана Немо ніколи не чула. Крім того, що в книзі Жюля Верна, звичайно. Але навряд, щоб тут був такий живий Капітан Немо.
— А проте всі бачили глісер з такою назвою на борту. Гарний глісер, — мовила захоплено дівчина. — В нього спереду скло й маленька кабінка на випадок негоди. Мабуть, чудово їхати в ньому по озері.
— Глісер «Капітан Немо» існує, — зауважив я. — То, може, і якийсь Капітан Немо є над Озерищем?
— Напевно, приїхав відпочивати, — міркувала вона вголос. — А може, недавно тут оселився? Відтоді, як пішла вчитись до Ілави, я десять місяців на рік живу в інтернаті, вдома буваю тільки в неділю, на свята й на канікулах. Як приїду додому, запитаю у батьків про Каштана Немо. Може, вони щось про нього знають? Якщо й ви залишитесь біля Озерища, то, може, ми ще зустрінемося, і тоді я зможу більше розповісти вам про нього. У моїх батьків є човен, я часто плаваю ним по озері. І хоч Озерище величезне, на ньому можна зустрітися, еге ж? Тому я хочу знати, де ви зупинитесь.
Я безпорадно розвів руками.
— Не знаю. Може, поблизу Сем'ян. Може, в Озерній.
— Ви вже тут бували?
— Ні. Місцевість знаю тільки по карті і з опису в путівнику.
— Ви рибалка?
— Теж ні. Я люблю самотність і хочу тут знайти її.
— А я вам заважаю, — підхопила вона. Сказала: — До побачення, — скочила на велосипед і поїхала.
Через кілька десятків метрів звернула з дороги в ліс, на якусь стежину. Жила в цих краях, тому чудово орієнтувалася. Напевно, щосуботи й перед кожним святом проїздила тут, коли поверталася зі школи додому.
Я надув колесо. Сів у машину й поїхав лісовою дорогою. «Чи ще зустріну її колись?» — подумав я про симпатичну дівчину з білявою косою, яка на своєму велосипеді поверталася до батьківського дому, щоб з гордістю сповістити: «Я склала екзамени до інституту».
Було вже пополудні, але літнє сонце ще добряче припікало. Правда, сосновий ліс обабіч дороги давав трохи затінку, однак від нагрітої землі пашіло жаром. Пахло хвоєю і живицею, найкращим з моїх улюблених ароматів. Проте я знову хотів до озера, бо збирався скупатися. Крім того, трохи зголоднів; треба було приготувати обід.
На перехресті піщаних лісових доріг, під потрісканим стовбуром величезної берези сидів, якийсь чоловік у великому солом'яному брилі. Обіч нього лежав великий брезентовий мішок. Побачивши мене, подорожній підняв угору руку.
У тому жесті було стільки розпачу й покірності, що я зупинив машину.
— Во-о-о-ди, — простогнав він.
У мене в термосі було трохи чаю. Чоловік жадібно ковтнув, глибоко відітхнув. А потім сказав:
— Спасибі вам. Це благородний вчинок — напоїти мандрівника. Я йду до озера зі своїм клумаком від залізничної станції. І не зустрів жодної автомашини, яка б їхала до озера. Всі прямували від порома.
Напевно, цей подорожній не мав ще й тридцяти років, але неголений, із закуреним, спітнілим обличчям він здавався значно старшим.
— Чомусь у таку гарну погоду люди тікають від озера, а ніхто не йде до води, джерела всякого життя. Адже на початку світу вся земна куля була вкрита водою і все життя почалося з води, шановний добродію.
Я ввічливо кивнув головою. «Може, якийсь мандрівний проповідник?» — подумалось.
— Ви теж тікаєте від води, а повинні їхати до порома. Тоді ви забрали б мене й мій клумак. Хочете спробувати, який він важкий?
Я не хотів пробувати, але він заходився гаряче вмовляти мене пересвідчитися, який величезний тягар він мусить нести.
Я пригадав казку про мандрівника, що зустрів чоловіка з важким мішком. Чоловік попросив мандрівника потримати мішок, а потім засміявся і сказав: «Тепер ти нестимеш цей мішок або віддаси його комусь. Мішок зачарований».
Мішок Проповідника (так я назвав подорожнього) не був зачарований. Але важив, мабуть, кілограмів із п'ятдесят.
— О господи! — зойкнув я, опускаючи його на траву. — Що там у вас?
— Мов слимак, ношу на спині свою хату і все, що мені потрібне. Надувний човен, газову плитку, акваланг, різні книжки…
— Ви пірнаєте? — перебив я його трохи поквапливо. Не треба було мені виявляти такої цікавості. Але ж я приїхав на Озерище, сподіваючись знайти Чоловіка з рубцем, який плаває під водою. У цього, правда, не було рубця, але, може, він аквалангіст, якого найняв Чоловік із рубцем.
— Пірнаю. Хіба це погано? — Його трохи збентежило моє різке запитання.
Я вдав, що не почув відповіді, і сам мерщій засипав його запитаннями, щоб згладити попереднє враження.
— У вас є книжки? А які? Цікаві? Бо я дуже люблю читати цікаві книжки.
Він підняв угору вказівний палець і сказав поважно:
— Кажуть: хто любить книги, той не нудиться. Ви добрз робите, захоплюючись цікавими книгами. Але мої rife зацікавлять вас.
— Чому ви так думаєте? У мене широкі інтереси.
Мені здалося, що коли б я знав, які книжки він читає, то здогадався б і про його фах.
Помахом руки він пригасив мою цікавість.
— Дякую за чай. Ви врятували мені життя. Якби ви ще їхали до озера, а не від нього, я вважав би вас видатною людиною.
— Власне, я їду до озера. Тільки не до протоки, де плаває пором, а до найширшого плеса, в бік Сем'ян.
— Чудово! — вигукнув він. І так міцно вдарив мене по спині, що я мало не заточився. Цей Проповідник був здоровило.
— Мені однаково, куди їхати. Аби тільки до озера. На березі я зійду, надму човника й відразу ж зникну.
Ми рушили. Він інтригував мене, але я вже був обачний і не хотів настирливими запитаннями збудити його недовір'я. Один тільки раз я наважився виявити свою цікавість.
— І в мене є намір пожити в наметі над озером, — мовив я. — Може, зустрінемося де-небудь…
— Ви тут уперше? — відповів він запитанням.
— Еге ж. А ви?
— Теж уперше. Але вже дізнався про озеро з путівника. Може, поїду на Чаплинець або пошукаю собі якогось віддаленого острівця. Читав, що їх багато є біля Сем'ян.
Хоча стояла спека, в мене по спині пробіг мороз. Цей чоловік вибрав собі для відпочинку місця, де, як я передбачав, шастає Чоловік із рубцем. А що Проповідник, як він сам признався, мав акваланг, то в мене зростала підозра…
Нічого не помічаючи, він повів далі:
— Я шукаю місця, де люди рідко бувають, а птахи живуть вільно. На жаль, люди нищать природу, птахам уже нема де спокійно гніздитися, і вони вимирають. Так. Хіба птахи — не найпрекрасніші створіння на землі? Вони — символ краси й волі. Так. Байдарки з моторами, моторні човни, галасливі, наче ватаги чортів, усе це вдирається влітку на наші спокійні води й завдає непоправної шкоди. Протягом десяти років я їздив улітку на Снярдви, на Негоцін або на Нідське озеро. Спершу там було тихо, чудова незаймана природа. А тепер? До другої години ночі деркочуть моторки, що пливуть із озера до берега, а о третій ранку на лови вирушають рибалки. Жахливо. І як у таких умовах може жити великий баклан? На Озерищі хоч не так багато туристів, страхітливих листоїдів, які нищать природу. Тому я прибув сюди. А ви? Ви теж плаваєте по озері з деркотливим мотором?
— Ні, — відповів я гордо. — На моєму самоході чудовий глушник, і він плаває майже нечутно.
Та ось дорога раптом звернула, і перед нашими очима постала зеленава гладінь озера, що прозирала між стовбурами вільх.
— Я виходжу! — скрикнув Проповідник.
Берег тут був незручний, порослий очеретом. Та мій новий знайомий на це не зважав. Коли я спинив машину, він одразу ж витяг із неї свого величезного мішка і так заквапився до озера, що я подумав: «Навіть не попрощається зі мною».
Та раптом він наче згадав про мене.
— Стривайте хвилинку, — промовив до мене. Став навколішки перед своїм бездонним мішком, розв'язав мотузку і застромив руку всередину.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23