А-П

П-Я

А  Б  В  Г  Д  Е  Ж  З  И  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Э  Ю  Я  A-Z

 

— гукнув він до приятеля. — Оце князь спінінгу. Захоплюйся, вчись, як ловити рибу. Може, й ти колись станеш князем?
«Його світлість» знову милостиво кивнув головою, а ентузіазм пана Анатоля досяг апогею:
— Вельмишановний князю спінінгу, — звернувся він до хирлявого капітана, — чи можу я довідатись, з якою метою прибули ви на Озерище? Я здогадуюсь, ви спробуєте тут рибалити. Але чи дозволите поцікавитись: яку саме рибу ви збираєтесь ловити і де?
Ентузіазм пана Анатоля, а надто його запобігливі поклони були такі кумедні, що викликали нову хвилю кепкування у ватаги підлітків. Руда дівчина з блазенською гримасою підійшла до «князя» і церемонно йому вклонилася.
— О, яка я щаслива, вельмишановний князю, бути в такому вишуканому товаристві, — сказала вона глузливо.
Чорний Франек сплюнув на підлогу й голосно буркнув:
— Ти. глянь на цю аристократію, хай їй біс. Королі, князі, лицарі. А мені начхати на ваші аристократичні титули, на ваші спінінги. Ловлю рибу, коли і як мені подобається. А втім, — він ще раз презирливо сплюнув, — ніякий ви не князь. У Варшаві вас називають Вацек Краватик, бо ваша мати має крамницю краваток на Маршалковській. Вона купила вам цю яхту, на якій ви зараз гасаєте по Мазурських озерах.
Тим часом до закусочної повернулася блондинка з косою, яка довше за інших милувалася білою яхтою. Вона почула прізвисько власника яхти, яке назвав Чорний Франек, і голосно засміялася. А Чорний Франек — ніби з заздрощів до слави Вацека Краватика — просторікував далі:
— Риби не мають голосу й не скажуть, що вони думають про ваші рекорди й медалі. Може, мамуся купила на ринку велику щуку, і ця медаль у вас від матінки, так само, як і яхта? Чхав я на княжі титули. І кажу вам, що на Озерищі царюватиму я, а не ви, добродію Краватик.
Хоч я не психолог, але подумав: «Здається, я знаю, що завело цього хлопчиська на слизьку дорогу. Він дуже марнославний, але не може заробити слави добрими вчинками, то хоче здобути поганими».
Де й поділася лагідність з князевого обличчя. Він стиснув губи і буркнув до Бороданя:
— Бери пиво і ходімо на яхту.
Потім, удаючи, що не помічає підлітків, звернувся тільки до пана Анатоля. Однак його слова були адресовані Чорному Франекові.
— Ви питали про мої рибальські плани. Я, любий добродію, спробую ловити на Озерищі судаків. А мій приятель, — він показав на Бороданя, — кінематографіст-аматор, має намір зробити фільм про рибалок зі спінінгом. Він накрутить короткий навчальний фільм про те, як саме я ловлю рибу за допомогою блешні. Потім ми покажемо цей фільм у нашому гуртку Польської спілки рибалок.
— Де? Де ви ловитимете? — спитав пан Анатоль. — Я хотів би хоч раз побачити, як ви закинете спінінг. Чи, може, місця вашого рибальства — таємниця?
Обличчя в князя знову стало доброзичливе.
— Я ловитиму біля мису Судака, — відповів він.
— Зовсім не знаю, де це, — сторопів лицар спінінгу. — Я уважно читав путівник по Озерищі, але такого мису там не було.
— Можливо, — погодився пан Краватик. — В одного знавця Озерища я купив карту з позначеними на ній місцями, де ловиться яка риба. Цей знавець озера скористався назвами, що їх вживає місцеве населення. Янеку, — звернувся він до Бороданя, — може, принесеш з яхти нашу карту? Ми покажемо добродієві, де розташований мис Судака. Його цікавить мій метод…
Бородань збунтувався.
— Сам принось ту карту. А зрештою, мені здається, ми забули її дома.
Сказавши це, він узяв з підлоги ящик з пивом і, сердито бурмочучи щось собі під ніс, вийшов із закусочної.
Авторитет князя знову захитався. «Його світлість» квапливо скінчив розмову.
— Мис Судака розташований у північній частині Озерища. Там ви мене знайдете. Мою яхту неважко помітити, — додав він. І на прощання простяг панові Анатолю руку, а той потис її дуже запобігливо. Тоді князь і його дама попрямували до виходу.
В цю мить до закусочної вбіг сільський хлопчина і подав Чорному Франекові якусь записку. Поки Чорний Фра-нек устиг прочитати її, хлопчак уже дременув із закусочної.
Біла яхта відпливала від берега. Але ніхто з підлітків не дивився на неї. Чорний Франек вийшов насеред кімнати й гримнув на свою ватагу:
— Тихо, голодранці! Ось мені принесли якусь записку. — І прочитав:
«Ви зграя розбишак. Якщо цього року знову спробуєте бешкетувати над Озерищем, пошкодуєте. Я приборкаю вас. Капітан Немо».
В закусочній залунали вигуки підлітків:
— Хто приніс цю записку?
— Хто нам так погрожує?
Котрийсь із хлопчаків вибіг надвір, щоб знайти босого посланця, але повернувся сам. Того вже не було ні поблизу закусочної, ні на березі озера.
Чорний Франек голосно вигукував:
— Чуєте? Погрожує нам. Ну, ми його вгамуємо. Хотів би я все-таки знати, що це за капітан Немо?
Я обізвався:
— Ви не читали книжок Жюля Верна: «Двадцять тисяч льє під водою» і «Таємничий острів»?
Чорний Франек знизав плечима:
— Звичайно, читав. Але ж не думаєте ви, що це той капітан Немо живе на Озерищі?
Руда дівчина посварилась кулаком на озеро, що виднілося крізь вікно:
— Погляньте, хлопці, герой з книжки ожив і починає страхати нас. Хай він тільки нам покажеться…
Ту ж мить, немов у відповідь на виклик, на озері глухо загув невеличкий буксир, розминаючись із білою яхтою Ва-цека Краватика. Буксир тяг за собою новенького, сірого моторного глісера. Ми побачили вимальовану на борту глісера назву «Капітан Немо».
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
Виклик до міліції. Підроблені ікони й Бурштинова Венера. Історія бурштинової фігурки. Чоловік із рубцем на правій щоці. Де затоплено вантажну машину? Втеча під бомбами. Подорож пальцем по карті. Починаємо ризиковану справу.
Історія мого приїзду на Озерище почалася ще з зими… В лютому я одержав виклик до Управління центральної громадської міліції. По телефону мені,пояснили, що міліції потрібно знати мою думку щодо якихось стародавніх творів мистецтва і пам'яток. Це не здивувало мене, бо вже чималий час я дещо додавав до своєї скромної зарплати музейного працівника, підробляючи як товарознавець у антикварних крамницях. Я здобув навіть деяку популярність у певних колах, розгадавши кілька історичних загадок і відшукавши ряд зниклих музейних колекцій.
Мене завели до кабінету капітана Юзв'яка, тридцятирічного худорлявого блондина з веселими зеленкуватими очима й приємною усмішкою. Він посадовив мене за свій письмовий стіл, вийняв із сейфа дві дерев'яні ікони і якусь невеличку фігурку, зроблену з бурштину. Все це розіклав переді мною на столі й сказав:
— Нас цікавить ваша думка про ці речі.
Я мав із собою портфель, який завжди брав на консультації. Там у мене були лупа й кілька пляшечок з різними хімікатами, іноді необхідними, щоб швидко провести аналіз і встановити, чи картина справді старовинна. Та цього разу мені навіть не треба було розкривати портфеля. Я відразу побачив, що картини на дереві — то імітація старовинних лемківських ікон. Виконано їх з великим хистом, але той, хто їх малював, навіть не приховував, що імітує. Просто це були сучасні добрі копії дуже давніх і гарних ікон.
Тому я відклав їх набік і взявся до бурштинової фігурки. Зроблено її дуже давно, може, тисячу або дві тисячі років тому, з великого шматка бурштину, бо фігурка мала заввишки майже двадцять сантиметрів. Це було примітивне, схематичне зображення жіночої постаті, так ніби скульптор і не хотів зробити її схожою на когось конкретного, а зобразив жінку взагалі, жінку-символ. На мою думку, вона зображала богиню родючості. Що то була скульптура культова, призначена для релігійних відправ, свідчив матеріал — бурштин, який у давнину цінували вище від золота. Хоча, може, її творець мав багато цього матеріалу, й — замість сотень дуже коштовних у ті часи бурштинових намистин — вирізьбив оцю жіночу постать.
Подумавши про це, я відразу щось пригадав.
Я схопився з-за столу.
— Дозвольте мені на хвилинку вернутись додому й привезти старий каталог пам'яток!
Весь час, поки я розглядав предмети, капітан Юзв'як придивлявся до мене так пильно й зосереджено, наче хотів відгадати хід моїх думок. Тепер він показав на бурштинову постать жінки.
— Отже, це вона так вас зацікавила, — промовив. І додав задоволено: — Я знав, що ви допоможете нам розгадати цю загадку. Про ікони експерти з інституту криміналістики відразу заявили, що вони мальовані в наш час. А про бурштинову фігурку тільки сказали, що вона давня. Для мене ж цього замало. Тому я й вирішив звернутися до вас.
— Чи можу я довідатись, за яких обставин знайдено цю бурштинову статуетку?
— Я назвав її Бурштиновою Венерою, — засміявся капітан Юзв'як. — І таким самим шифром назвав одну кримінальну справу, яку веду.
— Бурштинова Венера? — закричав я. І в моїй пам'яті зринула одна згадка.
Я сів до столу і сказав:
— Мені не треба їхати по каталог. Я пригадав усе, що знаю про цю фігурку.
Обличчя в капітана Юзв'яка стало напружене.
— Ви справді повідомите мені щось про Бурштинову Венеру?
— Ви назвали статуетку Бурштиновою Венерою, а я пригадав собі, що мені вже раз траплялася ця назва. Вона стосувалася схожої фігурки з бурштину.
Капітан витяг з кишені грубий записник, сів обіч мене біля столу.
— Отже, слухаю вас, пане Томашу…
Цього разу посміхнувся я. І сказав трохи зніяковіло:
— Ви не образитесь, коли я поставлю певну умову? Я розповім вам усе, що знаю про Бурштинову Венеру, а ви відкриєте мені, за яких обставин її знайдено. Я питаю, врешті, не просто з цікавості, а з обов'язку, як музеєзнавець.
— Згода, — кивнув він головою. — Інформуючи вас, я не порушу інструкції, бо цю справу ми, можна сказати, скінчили.
Я взяв бурштинову фігурку.
— Знайдено її в могилі так званого римського періоду, тобто на початку нашої ери. До кінця тисяча дев'ятсот сорок четвертого року вона зберігалася в музеї в Е. і під час війни загинула, як майже всі колекції. Ми гадали, що колекції музею вивезено до Німеччини. Проте наші пошуки на території Німеччини не дали наслідків. Ось, мабуть, і все, що я можу сказати на цю тему, — скінчив я і запитливо подивився на капітана Юзв'яка.
— Дві підроблені ікони й Бурштинову Венеру, — почав капітан, — митники відібрали на кордоні в одного чужоземця, що хотів вивезти їх без дозволу держави. Для вас, певно, не важливо, як звуть того чужоземця і з якої він країни, зараз він у себе на батьківщині. Через те, що ікони виявились підробленими, слідство вирішили припинити, чужоземця покарали тільки митом, а речі, які він хотів вивезти, віддали на зберігання. Однак чужоземець дав міліції свідчення, може, вони мають для вас цінність, бо, як я зрозумів з ваших слів, віднайдення цієї бурштинової фігурки кидає якесь нове світло на справу зниклих колекцій.
— Саме так. Це дуже важлива справа.
— Чужоземець купив картини в чоловіка, з яким випадково познайомився в антикварному магазині у Варшаві. У нас є опис зовнішності того чоловіка. Ми гадаємо, що це якийсь художник, котрий підробляє ікони й продає їх чужоземцям. Саме через цього художника чужоземець познайомився з іншим чоловіком, назвімо його умовно Чоловіком із рубцем, бо чужоземець казав, що в того чоловіка рубець на правій щоці. Чоловік із рубцем запропонував чужоземцеві Бурштинову Венеру і намовив облагодити вигідну справу. Яку саме? Чоловік із рубцем запевняв, що він знає в Мазовії озеро, де у війну провалився під лід гітлерівський грузовик з якимись дуже коштовними речами. Машина лежить на дні озера. Чоловікові з рубцем пощастило добратися до неї й дістати бурштинову фігурку, але він твердить, що інших речей не вдасться витягти з грузовика без аквалангів. І він намовляв чужоземця, щоб той увійшов з ним у спілку. Чужоземець повинен був дати гроші, щоб Чоловік із рубцем купив акваланг і навчився підводного плавання. Добувши скарб, вони б поділилися ним порівну. Однак чужоземець не довіряв Чоловікові з рубцем і не хотів мати з ним ніякого діла. Він погодився лише купити Бурштинову Венеру, котру, як ви знаєте, в нього забрали на кордоні.
У мене тремтіли руки, коли я діставав з кишені люльку.
— Коли все це сталося? — спитав я.
— Два тижні тому.
— Чужоземець не згодився фінансувати Чоловіка з рубцем. Але, може, знайшовся хтось, хто дав трохи грошей? І зараз Чоловік з рубцем у якомусь із варшавських басейнів, можливо, вчиться пірнати у воду. А через півроку, влітку, заходиться діставати скарби.
— Авжеж, це дуже ймовірно, — кивнув капітан Юзв'як.
— Того чоловіка треба заарештувати. Ми повинні знайти ці скарби! — вигукнув я.
Капітан Юзв'як поблажливо посміхнувся.
— Не можна арештовувати людину тільки тому, що вона вчиться пірнати. У Варшаві є кілька клубів аквалангістів і багато людей займаються цим спортом. А може, Чоловік із рубцем не з Варшави, а, наприклад, із Ольштина чи Вроцлава?
— Та все ж можна спробувати послати експедицію і добути скарби з того грузовика. Капітан здвигнув плечима.
— Мазовію називають Країною тисячі озер. У якому озері затонув грузовик?
— Якби знайти Чоловіка з рубцем, — сказав я, — і встановити за ним таємний нагляд, то вже він сам привів би нас туди, де затонув грузовик.
Капітан знову поблажливо посміхнувся.
— Чи ви уявляєте, скільки людей треба було б для цього? Де певність, що чужоземець розповів правду? А може, збрехав і Чоловік з рубцем? Може, він просто хотів видурити гроші в чужоземця, і той грузовик — тільки його вигадка? Якщо ж навіть і справді у якомусь озері затонув грузовик, чи ви певні, що Чоловік із рубцем після відмови чужоземця шукатиме фінансової підтримки й далі? Чи не простіше було б йому домовитися з якимсь аквалангістом: я тобі покажу місце, ти дістанеш колекції, а скарбами поділимося.
— То що ж робити?
— Не знаю, що вам сказати, — відповів капітан Юзв'як. — Ваше довір'я до нас приємне, але повинен нагадати, що ми не товариство ясновидців, ми не знаємо, в якому саме озері затонув грузовик. Матеріали слідства і Бурштинову Венеру покажемо у відділі музеєзнавства Міністерства культури й мистецтва, і на цьому наша місія скінчиться. Це не означає, звісно, що ми забудемо ту справу. Коли довідаємось, що хтось пробує дістати скарби, які є власністю нашого народу, запевняю вас, ми не сидітимемо згорнувши руки.
Я зрозумів, що розмову скінчено. Попрощався з капітаном Юзв'яком і повернувся до своїх щоденних занять у музеї. Я хотів забути справу Бурштинової Венери, але й уві сні мені привиджувались аквалангісти, які дістають з глибин озера безліч бурштинових фігурок. Я силкувався відняти їх і прокидався, стомлений, облитий потом.
Через тиждень я пішов до архіву Народного музею і почав шукати між старими паперами теки з записами, зробленими, коли я ще студіював історію мистецтва. Тоді, у перші повоєнні роки, для наших музеєзнавців першорядним завданням було віднайти й повернути назад польські музейні скарби, пограбовані гітлерівцями, тому під час літньої практики мені доручили справу, що більше пасувала б детективові, ніж історикові мистецтва. Та в мене таки була вдача детектива, й робота припала мені до смаку. Я мав визначити, яким шляхом їхали гітлерівські автомашини із колекціями з музею в Е.
Завдання перевищило мої дослідницькі можливості. Щоправда, з допомогою корінного польського населення в Мазовії і Надвіслянщині я зміг накреслити відрізок шляху, яким грузовик з написом «Музей в Е.» тікав від переможних частин Червоної Армії, однак у якомусь місці дорога уривалась. І, попри всі мої зусилля, я не спромігся знайти загубленого сліду.
Пам'ятаю, що коли я подав керівництву Народного музею карту з позначеним на ній шляхом втечі, то до моїх досліджень поставились скептично, таким неймовірно заплутаним був цей шлях. Виходило, що колекції вивозили не на захід, а на південь, а це здавалося дурницею. Тож висновки моїх досліджень поклали в архів.
Через двадцять років я з великим хвилюванням узяв до рук пожовклу теку і, розгорнувши її, знову прочитав свої тодішні записи. Карта показувала, що колекції везли по шосе на Пасленк, а потім до селища під назвою Малдита. Там грузовик звертав на дорогу до містечка, що тепер зветься Залево. І саме тут, у Залеві, сліди губилися. Залево горіло тоді після бомбардування його радянськими літаками. На ринку було повно гітлерівців, які панічно тікали. Один з давніх мешканців Залева пригадав, що він бачив на перехресті доріг, біля в'їзду в містечко багатотонний грузовик з написом «Музей в Е.». Коли почався черговий наліт, водій грузовика трохи з'їхав із шосе, бо шосе було головною ціллю бомбардувальників. Той очевидець заховався у підвалі, а як усе трохи вщухло і він вийшов звідти, то вже не побачив грузовика. Мабуть, поїхав. Або по шосе на Старий Дзерзгонь, або дорогою до Єжвалда й Суша.
Я пригадую, що змарнував у Старому Дзерзгоні аж два дні, розпитуючи мешканців містечка про грузовик з написом «Музей в Е.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23