Він стрибнув з яхти у воду й приплив до берега. Марта ще додала зневажливо:
— Власне кажучи, мене зовсім не обходить ваша карта. Я тільки не розумію, навіщо ви робите з неї таку таємницю?
І, закинувши на плече вудку, пішла берегом до пана Казика, що, як виявилося, без ніяких радісних вигуків витягав з води одного ляща за одним, та ще й чималих.
Бородань виліз із озера, з нього стікала вода. З грізним обличчям він підійшов до Чорного Франека.
— Це, мабуть, ви не могли втримати язика за зубами?
— Чого ви хочете від мене? Ви не сказали, що це таємниця.
Бородань аж почервонів від люті, але Краватик поклав йому на плече руку.
— Дай йому спокій. Це справді ніяка не таємниця. Хіба ми не маємо права користуватися рибальською картою?
Франек ухопив з човна своє вудлище і побіг берегом за Мартою. Пан Анатоль теж почимчикував у той бік, помітивши, що Казик знову витягає з води великого ляща.
Бородань буркнув до Краватика:
— Вони про щось здогадуються, розумієш? Може, що бачили?
— Тихіше, — прошипів Краватик. — І не панікуй.
Щоб думали, наче все те його не обходить, він знову закинув у озеро свою велику блешню. Задеркотіла котушка, і спінінг раптом аж вигнувся.
— Є! — вереснув Краватик і підсік якірець.
— Це, мабуть, тільки зачепилося, — мовив Бородань.
— Є! Є! Є! — верещав Вацек Краватик.
Котушка задеркотіла щосили, це свідчило: «щось», спіймане якірцем, утікає на глибину. Крик Вацека Краватика почув, напевно, кожний у радіусі півкілометра. Пан Анатоль, Марта і Чорний Франек покидали свої вудки. Попідводилися на ковдрах дружини лицарів спінінгу. Навіть Едіта, раніше байдужа до всього, що діялось навколо неї, підбігла до борту й перехилилася через нього, дивлячись у воду. Тільки пан Казик спокійнісінько вкладав у сітку ще одного ляща.
Краватик трохи попустив волосінь на котушці. Але за мить спробував витягти здобич. Це була, певно, якась величезна рибина, бо на середині затоки завирувало, наче за хвилину мав виринути з води стокілограмовий сом.
А потім — ми бачили це на власні очі! — вистромилася з води людська рука, пальці схопили волосінь і перервали… На якусь мить під водою промайнула людська постать. Ще раз збурилося озеро, та відразу ж заспокоїлось. Можна було подумати, що це нам привиділось…
— Що це було? Ви бачили? — питав Краватик.
Я не можу описати виразу безмежного подиву на його об-личчі, коли він стояв на березі зі спінінгом у руці, а волосінь вільно звисала й спадала на воду.
— Ти спіймав аквалангіста, — обізвався Бородань.
— Так. Але хто це був? Що він тут робив? — белькотів Вацек.
— Збираймо манатки, — сказав Бородань. Він ухопив во-лосінь, трохи натяг і звелів Вацекові накрутити її на котушку.
А я подумав собі: «Це, мабуть, Орнітолог мандрує затокою зі своїм аквалангом».
Усе товариство на березі голосно обговорювало Вацекову пригоду, висловлюючи різні припущення щодо таємничого аквалангіста. Не було сумніву, що Вацек зачепив його своїм якірцем. Тільки чому аквалангіст — замість виринути з води і зчинити бучу — хотів зникнути, як тільки звільнився від якірця?
«Взагалі, я нічого не знаю про Орнітолога, — міркував я. — Вінподарував мені чудернацьку дудку, потім допоміг Немо й мені вибратись із скрутного становища, був веселий і викликав у мене симпатію. Але й злочинець буває симпатичною людиною. Я шукаю Чоловіка з рубцем, а може, Орнітолог — його спільник або найнятий аквалангіст, який шукає в озері затонулий скарб?»
Мої роздуми урвала розмова на березі.
— Едіто! — півголосом покликав Вацек. — Зійди на берег і походи в лісі. Може, цей аквалангіст десь тут вийшов?
І панна Едіта стрибнула з яхти у воду, припливла до берега й пішла у своєму гарному купальному костюмі просто на пагорб, де я ховався. Та в останню мить я непомітно дременув у лісок.
Продерся крізь молодий сосняк і повернувся на мис Судака. Хотів спокійно обміркувати все, що раптом постало переді мною у зовсім іншому світлі. Я нетерпляче очікував повернення Марти й Чорного Франека. Бо надійшла хвилина, коли я не тільки міг, а вже мусив розкрити їм таємницю затонулого грузовика і попросити їхньої допомоги.
Вони незабаром повернулись. А через хвилину приплив байдаркою Вільгельм Телль разом із Бронкою.
Марта, не здогадуючись, що я стежив за ними з пагорба, почала розповідати мені історію з аквалангістом, але я спинив її:
— Я все знаю. Що ви довідались від Казика?
Однак вона небагато могла розповісти про дивну дружбу Казика й Анатоля.
— Пан Казик теж не дуже розуміє, що за цим криється. Учора ввечері він випадково чув розмову Краватика з Бороданем. Краватик сказав, ніби пан Анатоль допікає йому до живого своєю самовпевненістю. А Бородань відповів: «То нічого. Він може стати в пригоді як другий варіант».
Я замислився. Знову треба було розгризти міцний горішок.
Тим часом Марта й Бронка стали готувати обід, а Чорний Франек розповідав Теллеві, як чудово Марта закидає спінінг та як зловили аквалангіста.
— То, мабуть, був Несправжній Орнітолог, — сказала Марта.
— Чому ти називаєш його несправжнім? Він запевняє, що тільки пожартував з тим ківіком, — обізвався я.
— Ох, ви таки наївні…
А потім ми всі разом пообідали й за чаєм, лежачи на ковдрі у холодку під деревами на мисі Судака, я розповів своїм молодим друзям про затонулий грузовик і про Чоловіка з рубцем.
— Можу присягнути, що Несправжній Орнітолог шукає того грузовика! — вигукнула Марта.
— Але яку роль грає в цій справі Краватик? І Бородань? — спитав я.
— Вони не мають з ним нічого спільного, — рішуче сказав Чорний Франек. — Краватик — це просто нестямний рибалка.
Телль, який пережив зі мною не одну пригоду й мав більший досвід, сказав нерішуче:
— Я не впевнений у цьому. Що, наприклад, мали вони на думці, називаючи пана Анатоля їхнім другим варіантом?
А Марта замислено промовила:
— Цікаво, чому вони вирішили покинути затоку?
— Що таке? — занепокоївся я.
— Коли ми вже пливли сюди, я чула, як Краватик гукав з палуби до Анатоля, що після обіду відпливають до Ілави.
— Це, мабуть, поява аквалангіста так вразила їх, що вони кидають затоку. — Я квапливо поставив чашку з чаєм. — Ми тут розмовляємо, а вони тікають. Бо ж це схоже на втечу. Але що робити? Адже ми не маємо жодного приводу їх затримати.
— Треба знайти аквалангіста й видушити з нього правду! — вигукнула Марта. — Дозвольте мені взяти в роботу Несправжнього Орнітолога.
— Спершу треба його знайти, — зауважив я.
— Отже, ходімо шукати в лісі його намет. Він знову заліз у якусь гущавину. — Марта вже підвелася йти.
Це була, мабуть, справді єдина слушна думка. Ми швидко помили в озері посуд після обіду. Зашнурували намет, я замкнув автомобіль.
Наш загін складався з п'яти осіб. Ми стали досить широкою лавою і подалися в лісок, намагаючись прочесати найгустіші зарості.
Доброю схованкою був молодий сосняк у центрі півострова, біля затоки Красноперів. Але в сонячні дні там стояла велика задуха, тому мені не вірилося, що наш Орнітолог міг приректи себе там жити. Я припускав, що на час спеки він забрався в зелений тінистий закуток серед молодих буків, неподалік від затоки. Здається, він і плив у той бік, коли його зловив спінінгом Вацек Краватик.
Минуло півгодини, поки ми опинилися поблизу того місця. Було дуже душно. Ми вмивалися потом, до мокрого обличчя прилипало посноване між гілками павутиння.
На хвилину я відлучився від нашого гурту й побіг на свій спостережний пагорб коло затоки. Видно було, що на яхті ладналися відпливати. На палубі з'явився Вацек Краватик, весь у мастилі чи олії. В руці він тримав французький ключ, це означало, що з мотором негаразд. За ним вийшов і Бородань, теж замащений. Напевно, обоє хотіли швидше відпливти, коли в таку спеку мучилися в тісному й душному приміщенні, де був мотор.
Лицарі спінінгу теж, мабуть, збиралися їхати звідси. Правда, намети ще стояли, але поряд на траві лежали два клумаки, певно, із згорнутою постіллю.
«Це схоже на втечу», — подумав я і повернувся до друзів. І ми відразу ж знайшли Орнітологове житло. Марта виявила щось подібне до стежки від берега Плаского озера в гущавину молодих буків. Захований у зелені листя курінь з гілля так зливався зі своїм оточенням, що його важко було помітити навіть за десять кроків. Орнітолога в курені не було.
— Утік, — сказав Чорний Франек.
Проте ніщо не свідчило про втечу. Навпаки, ми були певні, що господар куреня зараз повернеться, бо він залишив свій акваланг, спальний мішок, величезний рюкзак, який я колись допоміг йому нести. Не було тільки гумового човника й підзорної труби.
— Він на озері, — сказав я. — Ти, Теллю, заховаєшся на березі й даси нам знати, коли він ітиме.
Телль миттю слухняно побіг до озера, а я ще раз уважно обдивився курінь.
— Не бачу тут нічого підозрілого. Я саме так уявляв собі курінь Орнітолога. О, погляньте. Ось навіть книжка про птахів.
Марта взяла книжку, перегорнула сторінку.
— Він — Несправжній Орнітолог, — сказала вона, не знаю вже вкотре. — І книжка ще більше переконує мене в цьому. Адже це популярна брошурка та й годі. З неї він черпає відомості, які виголошував нам. Справжній орнітолог не брав би з собою популярної книжки про птахів, бо сам знає про них куди більше.
Знеможена спекою Бронка захотіла лягти трохи зручніше й присунула надувний матрац Орнітолога.
— О боже! Яке диво! — почув я її придушений від захвату вигук.
Я побачив, як вона чіпляє собі на шию прекрасне бурштинове намисто.
— Лежало під матрацом, — пояснила дівчина. — Хотіла б я знати, де він купив таку красу? Як ви гадаєте, воно із справжнього бурштину?
Я взяв намисто в руки і пильно оглянув.
Не було сумніву: воно оправлене в золото і дуже давньої роботи. Золото вкривав ніби наліт, щоправда, тонкий, його легко можна було зчистити навіть нігтем.
— Це намисто кільканадцять років пролежало в озері… — сказав я.
Запала така тиша, що ми чули дзижчання мух на сонячній галявинці поміж молодими буками.
ЗАКІНЧЕННЯ
Прибіг Телль і сповістив, що наближається Орнітолог, — пливе гумовим човником від Плаского озера. Телль сказав також, що яхта Вацека Краватика відпливла.
— Сховаємося? — спитала Марта.
— А навіщо? Адже ми повинні порозмовляти з ним. Він, напевно, не здогадається, що ми знайшли бурштинове намисто, — відповів я. — Ми ввічливо привітаємося з ним і оточимо з усіх боків.
Марта скрушно зітхнула.
— Ми вже давно могли застукати цього типа. Але він здавався вам симпатичним.
Я промовчав. Ми сіли півколом, утворюючи прохід від стежки до куреня. Орнітолог повинен був увійти між нас.
Телль не міг усидіти на місці. Його аж смикала нетерплячка.
— З вами, — звернувся він до мене, — завжди повинно щось трапитись. За хвилину спритний злочинець буде у вас в руках. Немов у телевізійній «Кобрі».
Бронка всміхнулася мені.
— Ви обіцяли мені пригоду, і я вже пережила кілька цікавих пригод. Ніколи не забуду, як ми наздоганяли автомашину Краватика і як потім він нас доганяв. А зараз? Що зараз станеться?
Чорний Франек почав сумніватися.
— Бурштинове намисто? Може, він купив його для дружини або нареченої? На узбережжі є крамниці, де можна купити бурштинове намисто.
— Так, — погодився я. — Але чи ти звернув увагу на ланцюжок, який з'єднує бурштин? У музеї в Е. була велика колекція бурштину. Там були і коштовні прикраси, зроблені з бурштину, оправленого в золото. Окрему частину колекція становили художні вироби, мініатюри замків, стародавніх кораблів. Чи ви бачили виставку бурштину, влаштовану в мальборському замку? Багато експонатів для тієї виставки ми мусили позичати за кордоном. Якби ми мали колекцію музею в Е., то не позичали б.
— Та колекція була велика? — зацікавився Чорний Франек. — Може, Несправжній Орнітолог не зміг дістати з води j все, що затонуло в грузовику?
— Я теж так гадаю, — сказав я. — У грузовику вивозили багато музейних експонатів, колекція бурштинів становила тількичастину всього вантажу. Та навіть якщо він украв з неї тільки незначну кількість, хоча б частину колекції бурштинового намиста, оправленого в золото, й коштовне каміння, то й так здобув уже великий скарб.
Раптом Телль приклав пальця до губів.
Хтось підходив стежкою, ми почули шелестіння листя. Чоловік насвистував тихо, але весело.
— Ми зіпсуємо йому гарний настрій, — буркнув Чорний Франек.
Орнітолог помітив нас в останню мить, але не відступив. Навіть не схоже було, що його заскочили зненацька.
«Уміє чудово прикидатись, — подумав я. — Та, зрештою, він же не знає, що ми розгадали його таємницю».
— Вітаю вас, — сказав він, чемно вклонився і зняв з плеча важку підзорну трубу. Човна він, мабуть, залишив на березі, в очереті.
— Нежданий гість гірший татарина. Чи не так казали наші предки? — спитав я ввічливо, привітавшись з ним за руку.
За мною і всі почали виявляти йому велику увагу. Марта й Бронка зробили реверанс, мов маленькі дівчатка, Телль і Франек усміхалися з такою приязню, ніби хтозна-як йому зраділи. «Здається, ми всі вміємо чудово прикидатися», — подумав я.
— Я завжди радий гостям, — сказав Орнітолог. — Може, сигаретку? — запропонував він мені. — А може, ви всі голодні?
— Ні, дякую. — відповів я, беручи вже на себе дальшу розмову. — Ми прийшли сюди не об'їдати вас. Скоріше, йдеться про певну інформацію.
— Про птахів?
Марта зайшлася сміхом.
— Ох, — зітхнув Орнітолог, — ви все ще думаєте, що я несправжній орнітолог? Не знаю, як вас переконати, що я проник у таємниці життя птахів.
— Я вірю вам, — кивнула головою дівчина. — Книжка, яку я побачила у вашому курені, переконала мене, що ви справді вивчаєте птахів. Але мене цікавить інша інформація.
Я вирішив завдати йому удару. І вийняв з кишені бурштинове намисто.
— Чи багато ви знайшли такого? — спитав я.
П'ять пар очей втупилося в Орнітологове обличчя. Я певний, що ми помітили б на ньому навіть найменшу тінь переляку чи гніву. В цього чоловіка були залізні нерви. Він тільки закліпав очима, наче трошки зніяковівши.
— Ні, тільки це намисто…
— А решта? Що з нею сталося? Він з великим жалем розвів руками.
— Припускаю, що вона відпливла на яхті Вацека Краватика.
— Ви жартуєте! — закричав я.
— Та ні. Хіба я насмілився б, — відповів він глузливо. Це обурило нас. Марта, сварячись пальцем, голосно сказала:
— Ви не справжній огнітолог. Ми викрили вас. Ви пірнали в озері, шукаючи затонулого грузовика.
— Умгу, — нахабно підтвердив він.
— Ви знайшли його! — вигукнув Чорний Франек.
— Умгу, — погодився Орнітолог. — Сьогодні вранці нарешті знайшов. Трохи запізно, еге ж?
— Запізно? — обурився Телль. — Ви встигли забрати звідти коштовне намисто.
— Тільки оце одне, — зауважив Орнітолог. — Решту дістав Вацек Краватик. У грузовику залишилося ще кільканадцять скринь, але в них переважно міститься дуже знівечений водою стародавній глиняний посуд, мені здається, що то музейні урни. Ті скрині вже такі гнилі, що розпадуться від необережного дотику. Я побачив там також стародавні меблі, з яких уже не буде ніякої користі. Вціліли тільки бурштин і бурштинові прикраси. Я неправильно висловився. Не вціліли. Ті речі забрав Вацек Краватик. Цього намиста він не помітив. Точніше, не він, а Бородань.
— Де той грузовик? — перебив я його.
— Ви не здогадуєтесь? — вдавано здивувався він. — В озері. Тобто в затоці, трохи ліворуч звідти, де колись перепливав пором. Вацек Краватик саме над затонулим грузовиком поставив на якір свою яхту.
— Карта! — вигукнув я в розпачі. — Та карта була дуже важлива. Це на ній зазначене місце, де лежить грузовик. Я відчував, що то зовсім не рибальська карта, а ключ до таємниці.
— Хі-хі-хі, — захихотів Орнітолог. — Непогано вас обдурили. Я вважав вас спритнішим.
— А ви? — мене роздратував його ущипливий тон. — А хто ви такий, хай вам біс?
Він лагідно всміхнувся.
— Ви ще маєте ту мою свистульку?
— Маю.
— То засвистіть.
— Навіщо? — я все дужче сердився, бо цей чоловік відверто глузував з мене.
— Адже вам потрібна допомога. Ви хочете знайти колекцію бурштину чи ні?
— Хочу. Але та свистулька…
— Я казав вам, що вона зачарована.
— Ви жартуєте. А справа серйозна, — Ану, засвистіть, — попросив він.
— Ви знаєте, що за співучасть у злочині… — почав я роздратовано.
Але він не вгавав:
— Засвистіть. Це дуже заспокоює.
Марта, Телль і Чорний Франек посміхнулися. Що я мав робити? Вийняв з кишені ту його чудну свистульку й свиснув щосили.
А він схилив голову, ніби з насолодою слухаючи той свист, а потім сказав:
— Ну, гаразд. Скоро ви матимете той бурштин. Коли Вацек Краватик пливтиме яхтою до Ілави, по дорозі його перестріне міліцейська моторка. Міліціонери мають наказ обшукати яхту. Вацек Краватик і його приятель, мабуть, помандрують до в'язниці.
— Ви мільтон!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23
— Власне кажучи, мене зовсім не обходить ваша карта. Я тільки не розумію, навіщо ви робите з неї таку таємницю?
І, закинувши на плече вудку, пішла берегом до пана Казика, що, як виявилося, без ніяких радісних вигуків витягав з води одного ляща за одним, та ще й чималих.
Бородань виліз із озера, з нього стікала вода. З грізним обличчям він підійшов до Чорного Франека.
— Це, мабуть, ви не могли втримати язика за зубами?
— Чого ви хочете від мене? Ви не сказали, що це таємниця.
Бородань аж почервонів від люті, але Краватик поклав йому на плече руку.
— Дай йому спокій. Це справді ніяка не таємниця. Хіба ми не маємо права користуватися рибальською картою?
Франек ухопив з човна своє вудлище і побіг берегом за Мартою. Пан Анатоль теж почимчикував у той бік, помітивши, що Казик знову витягає з води великого ляща.
Бородань буркнув до Краватика:
— Вони про щось здогадуються, розумієш? Може, що бачили?
— Тихіше, — прошипів Краватик. — І не панікуй.
Щоб думали, наче все те його не обходить, він знову закинув у озеро свою велику блешню. Задеркотіла котушка, і спінінг раптом аж вигнувся.
— Є! — вереснув Краватик і підсік якірець.
— Це, мабуть, тільки зачепилося, — мовив Бородань.
— Є! Є! Є! — верещав Вацек Краватик.
Котушка задеркотіла щосили, це свідчило: «щось», спіймане якірцем, утікає на глибину. Крик Вацека Краватика почув, напевно, кожний у радіусі півкілометра. Пан Анатоль, Марта і Чорний Франек покидали свої вудки. Попідводилися на ковдрах дружини лицарів спінінгу. Навіть Едіта, раніше байдужа до всього, що діялось навколо неї, підбігла до борту й перехилилася через нього, дивлячись у воду. Тільки пан Казик спокійнісінько вкладав у сітку ще одного ляща.
Краватик трохи попустив волосінь на котушці. Але за мить спробував витягти здобич. Це була, певно, якась величезна рибина, бо на середині затоки завирувало, наче за хвилину мав виринути з води стокілограмовий сом.
А потім — ми бачили це на власні очі! — вистромилася з води людська рука, пальці схопили волосінь і перервали… На якусь мить під водою промайнула людська постать. Ще раз збурилося озеро, та відразу ж заспокоїлось. Можна було подумати, що це нам привиділось…
— Що це було? Ви бачили? — питав Краватик.
Я не можу описати виразу безмежного подиву на його об-личчі, коли він стояв на березі зі спінінгом у руці, а волосінь вільно звисала й спадала на воду.
— Ти спіймав аквалангіста, — обізвався Бородань.
— Так. Але хто це був? Що він тут робив? — белькотів Вацек.
— Збираймо манатки, — сказав Бородань. Він ухопив во-лосінь, трохи натяг і звелів Вацекові накрутити її на котушку.
А я подумав собі: «Це, мабуть, Орнітолог мандрує затокою зі своїм аквалангом».
Усе товариство на березі голосно обговорювало Вацекову пригоду, висловлюючи різні припущення щодо таємничого аквалангіста. Не було сумніву, що Вацек зачепив його своїм якірцем. Тільки чому аквалангіст — замість виринути з води і зчинити бучу — хотів зникнути, як тільки звільнився від якірця?
«Взагалі, я нічого не знаю про Орнітолога, — міркував я. — Вінподарував мені чудернацьку дудку, потім допоміг Немо й мені вибратись із скрутного становища, був веселий і викликав у мене симпатію. Але й злочинець буває симпатичною людиною. Я шукаю Чоловіка з рубцем, а може, Орнітолог — його спільник або найнятий аквалангіст, який шукає в озері затонулий скарб?»
Мої роздуми урвала розмова на березі.
— Едіто! — півголосом покликав Вацек. — Зійди на берег і походи в лісі. Може, цей аквалангіст десь тут вийшов?
І панна Едіта стрибнула з яхти у воду, припливла до берега й пішла у своєму гарному купальному костюмі просто на пагорб, де я ховався. Та в останню мить я непомітно дременув у лісок.
Продерся крізь молодий сосняк і повернувся на мис Судака. Хотів спокійно обміркувати все, що раптом постало переді мною у зовсім іншому світлі. Я нетерпляче очікував повернення Марти й Чорного Франека. Бо надійшла хвилина, коли я не тільки міг, а вже мусив розкрити їм таємницю затонулого грузовика і попросити їхньої допомоги.
Вони незабаром повернулись. А через хвилину приплив байдаркою Вільгельм Телль разом із Бронкою.
Марта, не здогадуючись, що я стежив за ними з пагорба, почала розповідати мені історію з аквалангістом, але я спинив її:
— Я все знаю. Що ви довідались від Казика?
Однак вона небагато могла розповісти про дивну дружбу Казика й Анатоля.
— Пан Казик теж не дуже розуміє, що за цим криється. Учора ввечері він випадково чув розмову Краватика з Бороданем. Краватик сказав, ніби пан Анатоль допікає йому до живого своєю самовпевненістю. А Бородань відповів: «То нічого. Він може стати в пригоді як другий варіант».
Я замислився. Знову треба було розгризти міцний горішок.
Тим часом Марта й Бронка стали готувати обід, а Чорний Франек розповідав Теллеві, як чудово Марта закидає спінінг та як зловили аквалангіста.
— То, мабуть, був Несправжній Орнітолог, — сказала Марта.
— Чому ти називаєш його несправжнім? Він запевняє, що тільки пожартував з тим ківіком, — обізвався я.
— Ох, ви таки наївні…
А потім ми всі разом пообідали й за чаєм, лежачи на ковдрі у холодку під деревами на мисі Судака, я розповів своїм молодим друзям про затонулий грузовик і про Чоловіка з рубцем.
— Можу присягнути, що Несправжній Орнітолог шукає того грузовика! — вигукнула Марта.
— Але яку роль грає в цій справі Краватик? І Бородань? — спитав я.
— Вони не мають з ним нічого спільного, — рішуче сказав Чорний Франек. — Краватик — це просто нестямний рибалка.
Телль, який пережив зі мною не одну пригоду й мав більший досвід, сказав нерішуче:
— Я не впевнений у цьому. Що, наприклад, мали вони на думці, називаючи пана Анатоля їхнім другим варіантом?
А Марта замислено промовила:
— Цікаво, чому вони вирішили покинути затоку?
— Що таке? — занепокоївся я.
— Коли ми вже пливли сюди, я чула, як Краватик гукав з палуби до Анатоля, що після обіду відпливають до Ілави.
— Це, мабуть, поява аквалангіста так вразила їх, що вони кидають затоку. — Я квапливо поставив чашку з чаєм. — Ми тут розмовляємо, а вони тікають. Бо ж це схоже на втечу. Але що робити? Адже ми не маємо жодного приводу їх затримати.
— Треба знайти аквалангіста й видушити з нього правду! — вигукнула Марта. — Дозвольте мені взяти в роботу Несправжнього Орнітолога.
— Спершу треба його знайти, — зауважив я.
— Отже, ходімо шукати в лісі його намет. Він знову заліз у якусь гущавину. — Марта вже підвелася йти.
Це була, мабуть, справді єдина слушна думка. Ми швидко помили в озері посуд після обіду. Зашнурували намет, я замкнув автомобіль.
Наш загін складався з п'яти осіб. Ми стали досить широкою лавою і подалися в лісок, намагаючись прочесати найгустіші зарості.
Доброю схованкою був молодий сосняк у центрі півострова, біля затоки Красноперів. Але в сонячні дні там стояла велика задуха, тому мені не вірилося, що наш Орнітолог міг приректи себе там жити. Я припускав, що на час спеки він забрався в зелений тінистий закуток серед молодих буків, неподалік від затоки. Здається, він і плив у той бік, коли його зловив спінінгом Вацек Краватик.
Минуло півгодини, поки ми опинилися поблизу того місця. Було дуже душно. Ми вмивалися потом, до мокрого обличчя прилипало посноване між гілками павутиння.
На хвилину я відлучився від нашого гурту й побіг на свій спостережний пагорб коло затоки. Видно було, що на яхті ладналися відпливати. На палубі з'явився Вацек Краватик, весь у мастилі чи олії. В руці він тримав французький ключ, це означало, що з мотором негаразд. За ним вийшов і Бородань, теж замащений. Напевно, обоє хотіли швидше відпливти, коли в таку спеку мучилися в тісному й душному приміщенні, де був мотор.
Лицарі спінінгу теж, мабуть, збиралися їхати звідси. Правда, намети ще стояли, але поряд на траві лежали два клумаки, певно, із згорнутою постіллю.
«Це схоже на втечу», — подумав я і повернувся до друзів. І ми відразу ж знайшли Орнітологове житло. Марта виявила щось подібне до стежки від берега Плаского озера в гущавину молодих буків. Захований у зелені листя курінь з гілля так зливався зі своїм оточенням, що його важко було помітити навіть за десять кроків. Орнітолога в курені не було.
— Утік, — сказав Чорний Франек.
Проте ніщо не свідчило про втечу. Навпаки, ми були певні, що господар куреня зараз повернеться, бо він залишив свій акваланг, спальний мішок, величезний рюкзак, який я колись допоміг йому нести. Не було тільки гумового човника й підзорної труби.
— Він на озері, — сказав я. — Ти, Теллю, заховаєшся на березі й даси нам знати, коли він ітиме.
Телль миттю слухняно побіг до озера, а я ще раз уважно обдивився курінь.
— Не бачу тут нічого підозрілого. Я саме так уявляв собі курінь Орнітолога. О, погляньте. Ось навіть книжка про птахів.
Марта взяла книжку, перегорнула сторінку.
— Він — Несправжній Орнітолог, — сказала вона, не знаю вже вкотре. — І книжка ще більше переконує мене в цьому. Адже це популярна брошурка та й годі. З неї він черпає відомості, які виголошував нам. Справжній орнітолог не брав би з собою популярної книжки про птахів, бо сам знає про них куди більше.
Знеможена спекою Бронка захотіла лягти трохи зручніше й присунула надувний матрац Орнітолога.
— О боже! Яке диво! — почув я її придушений від захвату вигук.
Я побачив, як вона чіпляє собі на шию прекрасне бурштинове намисто.
— Лежало під матрацом, — пояснила дівчина. — Хотіла б я знати, де він купив таку красу? Як ви гадаєте, воно із справжнього бурштину?
Я взяв намисто в руки і пильно оглянув.
Не було сумніву: воно оправлене в золото і дуже давньої роботи. Золото вкривав ніби наліт, щоправда, тонкий, його легко можна було зчистити навіть нігтем.
— Це намисто кільканадцять років пролежало в озері… — сказав я.
Запала така тиша, що ми чули дзижчання мух на сонячній галявинці поміж молодими буками.
ЗАКІНЧЕННЯ
Прибіг Телль і сповістив, що наближається Орнітолог, — пливе гумовим човником від Плаского озера. Телль сказав також, що яхта Вацека Краватика відпливла.
— Сховаємося? — спитала Марта.
— А навіщо? Адже ми повинні порозмовляти з ним. Він, напевно, не здогадається, що ми знайшли бурштинове намисто, — відповів я. — Ми ввічливо привітаємося з ним і оточимо з усіх боків.
Марта скрушно зітхнула.
— Ми вже давно могли застукати цього типа. Але він здавався вам симпатичним.
Я промовчав. Ми сіли півколом, утворюючи прохід від стежки до куреня. Орнітолог повинен був увійти між нас.
Телль не міг усидіти на місці. Його аж смикала нетерплячка.
— З вами, — звернувся він до мене, — завжди повинно щось трапитись. За хвилину спритний злочинець буде у вас в руках. Немов у телевізійній «Кобрі».
Бронка всміхнулася мені.
— Ви обіцяли мені пригоду, і я вже пережила кілька цікавих пригод. Ніколи не забуду, як ми наздоганяли автомашину Краватика і як потім він нас доганяв. А зараз? Що зараз станеться?
Чорний Франек почав сумніватися.
— Бурштинове намисто? Може, він купив його для дружини або нареченої? На узбережжі є крамниці, де можна купити бурштинове намисто.
— Так, — погодився я. — Але чи ти звернув увагу на ланцюжок, який з'єднує бурштин? У музеї в Е. була велика колекція бурштину. Там були і коштовні прикраси, зроблені з бурштину, оправленого в золото. Окрему частину колекція становили художні вироби, мініатюри замків, стародавніх кораблів. Чи ви бачили виставку бурштину, влаштовану в мальборському замку? Багато експонатів для тієї виставки ми мусили позичати за кордоном. Якби ми мали колекцію музею в Е., то не позичали б.
— Та колекція була велика? — зацікавився Чорний Франек. — Може, Несправжній Орнітолог не зміг дістати з води j все, що затонуло в грузовику?
— Я теж так гадаю, — сказав я. — У грузовику вивозили багато музейних експонатів, колекція бурштинів становила тількичастину всього вантажу. Та навіть якщо він украв з неї тільки незначну кількість, хоча б частину колекції бурштинового намиста, оправленого в золото, й коштовне каміння, то й так здобув уже великий скарб.
Раптом Телль приклав пальця до губів.
Хтось підходив стежкою, ми почули шелестіння листя. Чоловік насвистував тихо, але весело.
— Ми зіпсуємо йому гарний настрій, — буркнув Чорний Франек.
Орнітолог помітив нас в останню мить, але не відступив. Навіть не схоже було, що його заскочили зненацька.
«Уміє чудово прикидатись, — подумав я. — Та, зрештою, він же не знає, що ми розгадали його таємницю».
— Вітаю вас, — сказав він, чемно вклонився і зняв з плеча важку підзорну трубу. Човна він, мабуть, залишив на березі, в очереті.
— Нежданий гість гірший татарина. Чи не так казали наші предки? — спитав я ввічливо, привітавшись з ним за руку.
За мною і всі почали виявляти йому велику увагу. Марта й Бронка зробили реверанс, мов маленькі дівчатка, Телль і Франек усміхалися з такою приязню, ніби хтозна-як йому зраділи. «Здається, ми всі вміємо чудово прикидатися», — подумав я.
— Я завжди радий гостям, — сказав Орнітолог. — Може, сигаретку? — запропонував він мені. — А може, ви всі голодні?
— Ні, дякую. — відповів я, беручи вже на себе дальшу розмову. — Ми прийшли сюди не об'їдати вас. Скоріше, йдеться про певну інформацію.
— Про птахів?
Марта зайшлася сміхом.
— Ох, — зітхнув Орнітолог, — ви все ще думаєте, що я несправжній орнітолог? Не знаю, як вас переконати, що я проник у таємниці життя птахів.
— Я вірю вам, — кивнула головою дівчина. — Книжка, яку я побачила у вашому курені, переконала мене, що ви справді вивчаєте птахів. Але мене цікавить інша інформація.
Я вирішив завдати йому удару. І вийняв з кишені бурштинове намисто.
— Чи багато ви знайшли такого? — спитав я.
П'ять пар очей втупилося в Орнітологове обличчя. Я певний, що ми помітили б на ньому навіть найменшу тінь переляку чи гніву. В цього чоловіка були залізні нерви. Він тільки закліпав очима, наче трошки зніяковівши.
— Ні, тільки це намисто…
— А решта? Що з нею сталося? Він з великим жалем розвів руками.
— Припускаю, що вона відпливла на яхті Вацека Краватика.
— Ви жартуєте! — закричав я.
— Та ні. Хіба я насмілився б, — відповів він глузливо. Це обурило нас. Марта, сварячись пальцем, голосно сказала:
— Ви не справжній огнітолог. Ми викрили вас. Ви пірнали в озері, шукаючи затонулого грузовика.
— Умгу, — нахабно підтвердив він.
— Ви знайшли його! — вигукнув Чорний Франек.
— Умгу, — погодився Орнітолог. — Сьогодні вранці нарешті знайшов. Трохи запізно, еге ж?
— Запізно? — обурився Телль. — Ви встигли забрати звідти коштовне намисто.
— Тільки оце одне, — зауважив Орнітолог. — Решту дістав Вацек Краватик. У грузовику залишилося ще кільканадцять скринь, але в них переважно міститься дуже знівечений водою стародавній глиняний посуд, мені здається, що то музейні урни. Ті скрині вже такі гнилі, що розпадуться від необережного дотику. Я побачив там також стародавні меблі, з яких уже не буде ніякої користі. Вціліли тільки бурштин і бурштинові прикраси. Я неправильно висловився. Не вціліли. Ті речі забрав Вацек Краватик. Цього намиста він не помітив. Точніше, не він, а Бородань.
— Де той грузовик? — перебив я його.
— Ви не здогадуєтесь? — вдавано здивувався він. — В озері. Тобто в затоці, трохи ліворуч звідти, де колись перепливав пором. Вацек Краватик саме над затонулим грузовиком поставив на якір свою яхту.
— Карта! — вигукнув я в розпачі. — Та карта була дуже важлива. Це на ній зазначене місце, де лежить грузовик. Я відчував, що то зовсім не рибальська карта, а ключ до таємниці.
— Хі-хі-хі, — захихотів Орнітолог. — Непогано вас обдурили. Я вважав вас спритнішим.
— А ви? — мене роздратував його ущипливий тон. — А хто ви такий, хай вам біс?
Він лагідно всміхнувся.
— Ви ще маєте ту мою свистульку?
— Маю.
— То засвистіть.
— Навіщо? — я все дужче сердився, бо цей чоловік відверто глузував з мене.
— Адже вам потрібна допомога. Ви хочете знайти колекцію бурштину чи ні?
— Хочу. Але та свистулька…
— Я казав вам, що вона зачарована.
— Ви жартуєте. А справа серйозна, — Ану, засвистіть, — попросив він.
— Ви знаєте, що за співучасть у злочині… — почав я роздратовано.
Але він не вгавав:
— Засвистіть. Це дуже заспокоює.
Марта, Телль і Чорний Франек посміхнулися. Що я мав робити? Вийняв з кишені ту його чудну свистульку й свиснув щосили.
А він схилив голову, ніби з насолодою слухаючи той свист, а потім сказав:
— Ну, гаразд. Скоро ви матимете той бурштин. Коли Вацек Краватик пливтиме яхтою до Ілави, по дорозі його перестріне міліцейська моторка. Міліціонери мають наказ обшукати яхту. Вацек Краватик і його приятель, мабуть, помандрують до в'язниці.
— Ви мільтон!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23