), — і, либонь, не за самі лише гроші й водку, а й радо, з щирої зловтіхи робили те, задля чого їх привозили: різали на тих автомобілях покришки, нападали в ніч виборів на дільниці, розбиваючи й підпалюючи урни з бюлетенями, і насолоджувалися шоком мирного обивателя, який сахався від них у супермаркеті, хапаючи дітей на руки, — але з початком революції, у світлі Майдану, де вони з'являлися сторожко, малими групками, відразу впадаючи в око в розвированому морі ясности своєю хижою нагороїженістю звіра в чужому лісі, всі вони якось аннігілювалися, розчинились без сліда, мов бризки смоли в океані, — їм гукали від багать: хлопці, йдіть до нас, хочете гаряченького? — їх запитували: хлопці, ви звідки приїхали, вам є де спати? — і вони бокували, недовірливо й зло ощиряючись, — звірі смерку, звиклі до каменя замість хліба, до того, що за всяким добрим словом мусить чигати наставлена пастка, — і щезали, дишучи важким духом, назад у тьму, не знайшовши собі поживи на чужому для них бенкеті (і тоді-таки несподівано виокремилися з-посеред них і мирні обивателі також — ті, котрі, замість ощирятися, розкривалися навстріч такою безоднею задавненої біди й безправ'я, що неставало совісти їх знімати і я несамохіть опускав камеру, — тільки й лишився оце на фото, що висушений на жужелицю дядько з біло-голубим шарфом, оточений майданним людом, як хворий лікарями: коли йому налили чаю й дали бутерброда, він зненацька заплакав — стояв, хлипав, трясся цілим тілом і не міг угамуватися, і все показував нам, ніби виправдовуючись, свої руки, два чорні, розчепірені дерев'яні корчі долонями догори: «всю жизнь… всю жизнь на шахтє проработал… вот етімі ру-камі… за што… за кусок хлєба… сто гривень дірєктор обєщал… прівєзлі, дєржат в вагоне, третій день не кормят…», — і все тицяв людям перед очі, як довідку про несудимість, ті понівечені руки з негнучими цурпалками пальців — все, що мав до пред'явлення в обороні своєї особи…), — і ні разу ні від чого не було мені страшно, навіть від повного міста до зубів озброєного війська (яке відразу ж, частина за частиною, почало переходити на наш бік!), — тільки обурення закипало і кров щоразу шугала в скроні: ах суки! ну суки, що витворяють!… — а от у бічній алеї Марийського парку я вперше навіч побачив смерть: вона була тут, була реальна. Навіть Малій я не вмів би про це розказати, і нікому не вмів би: я взагалі волів би ніколи цього про себе не знати — що в мені сидить щось більше, глибше за простий фізіологічний страх на вид небезпеки, за той нормальний людський страх, од якого стенаються м'язи й пересихає в роті, захисна реакція організму, — а це було щось інше, гнітючіше, якийсь довгий корч пам'яті, млосно-канудний, до крижаної порожнечі під ложечкою, ніби я впізнавав те, чого ніколи не знав на власній шкурі, воно поверталось до мене з мого совкового дитинства, із олівця, якого мій старий застромлював у диск телефона, звідкись узявши, що так блокується «прослушка», із переляканого маминого шикання, коли я щось невлад голосно запитував у магазинній черзі, — чорні «воронки», нічні допити, сліпуча лампа в очі, пальці, встромлені в двері, роздавлені чоботом геніталії, все це діялося яких сімдесят років тому тут поруч, за рогом, у палаці на Інститутській, де в цю мить покотом спали на підлозі маніфестанти під нанесеними ковдрами добросердих киян (…і моя Мала теж стояла там у черзі з теплими лахами, і тішилася потім, що здогадалась прихопити свої старі зимові чоботи, — в них узули тітку з Полісся, яка, вперше в житті їдучи до Києва, вбралася у все своє найкраще і, простоявши день на морозі в модельних черевичках, надумалась була їхати назад до себе в село, за двісті кілометрів з гаком, по кухвайку й валянці…), — сімдесят років тому, це майже за сорок літ до мого народження, але звідкись я це знав, упізнав це відчуття, глибше од страху: ніби тебе прив'язано до операційного столу й над тобою заносить скальпеля божевільний хірург (такі очі «з операційного столу» були в хлопчика з Донецької «Пори», якого викрадали перед першим туром і обіцяли зґвалтувати його сестру, я запам'ятав цей вираз!), і такого себе — зрослого з цим знаттям, — я не хотів і не міг любити, і моїй Малій, моїй найдорожчій дівчинці, всевидющому й всерозуміючому пташеняті моєму, я не міг би про це розказати, бо й вона не змогла б любити мене такого, з таким собою мені не було як жити, — і так, вгрузши одною ногою в замет перед тим зловісно завмерлим чорним кортежем, я збагнув ясно, як ніколи доти, що все, що мені тепер лишається, все, що лишається нам усім, — це стояти до кінця і до кінця сповнити відвічну чоловічу службу: чесно битись і, коли треба буде, чесно померти, от і всі діла. Я не знав, як це робиться, і ніхто з нас не знав, ніхто з нас зроду не тримав у руках нічого замашнішого од камери, і ми просто звідти подалися в «Мисливську зброю», але нам сказали — пізно спохватилися, хлопці, все розкуплено ще першого дня, — це тільки ми виявилися такими мудаками, що так пізно спохватилися, ну й діла, збуджено чудувалися ми, хитаючи головами, розгойдуючи, як бедуїни, тягарями засипаних снігом шапок, сніг ліпив як навісний, стікав по лицях струмками, і ми брели від магазину без зброї, але вже посвячені в невидиме, вібруюче в повітрі бойове побратимство, і навперебій, як п'яні, сміялись і говорили, що які ж ми мудаки, які салабони, шнурки кінчені на фіг, це ж треба отак лоханутися, га?…
І, зараз за тим, другий невідзнятий кадр стоїть у мене в пам'яті — то, здається, тієї самої доби було, чи вже наступної, ніч і день — усе позливалось, бо й спали ми всі в той перший тиждень бозна-коли й бозна-як, — яскраво освітлене, повне народу підмайданне бістро, куди ми, відзнявши всі касети, що в нас були, о четвертій над раном, подубілі, ввалилися відтанути, кельнерка, теж напівпритомне нам осміхаючись, сказала — хлопці, вже нічого нема, тільки зелений чай остався, я вам безплатно наллю, будете? — і тут заграв Вовчиків мобільний, це був його літьоха, вони прийняли між собою рішення, офіцери-спецназівці: якщо буде наказ відкривати вогонь, вони розвернуть війська «кругом», обличчям до російських «заградотрядов», закривши людей собою, наші золоті офіцери, наші чудесні літьохи, майори й підполковники, наші командири, які нас поведуть і за якими ми підемо куди скажуть, брати склади зі зброєю й боєприпасами, брати в свої руки цю запаскуджену країну, — і на цій вістці, поки Вовчик, схопившись на ноги, оголошував її цілому бістро, під вибух радісного ґвалту й оплесків, я, недопивши принесений чай, раптом відрубався як вимкнений, там-таки за столиком, не знаю на скільки, хвилину, дві, три, — коли випірнув, хтось устиг підмостити мені під щоку вчетверо складене вовняне кашне, щоб я не лежав мордою на стільниці, хтось зняв його з шиї й підклав мені під голову а я й не чув, чашка з чаєм, іще теплим, стояла поруч, і я дивився на лискучу брунатну поверхню стільниці, на волохату помаранчеву пляму кашне й білу чашку зі світляним на ній бліком, ніби сам був одночасно і чашкою, і бліком, і кашне, і кожним з людей у бістро, і всіма ними нараз на вулиці, всім і всіма, що було довкола, — і цілим важким, відігрітим тілом розумів, що все це разом і є — свобода , і що цю хвилину я запам'ятаю на все життя, тому що другої такої, як казав той рівненський пацан, — у мене в жизні не буде…
ВОНА: Голландець видимо запалився, світить очками й крутить голівкою, як білочка, і Малий теж розійшовся, розчервонівся навіть, — тицяють навпереміну пальцями в екран, скрикують, підскакують обоє, як на футбольному матчі. Згрібають із блюдця горішки в рота, а потім, не помічаючи, витирають пучки об штани. Повне порозуміння, навіть і слів не треба, — інтравербальна комунікація, так це називається. Як діти, їй-бо. Всі мужчини світу — це наші діти.
За винятком воєн, о так. 1 народних повстань, і революцій. Тоді вони інші. Вся видима історія належить до них, до мужчин, — вони вміють об'єднуватися.
Малий щодня брав камеру і йшов на Майдан, як на фронт, я ж бачила. Якось умент вони згуртувалися, якийсь у них є інстинкт зграйности, хлоп'ячої ватаги. Чоловіча робота. Схопився з ліжка, натяг штани й куртку, я пішов, не хвилюйся, маленька, цьомчик, буду дзвонити. Першого-таки дня опівночі, коли подзвонив Льонин чоловік — не Льона, як завжди! — це проявилося: міліція дістала наказ заблокувати протестантам з областей в'їзд до Києва, з боку Одеської траси на КПП перегороджено дорогу бетонними балками, кілька тисяч людей сидить у машинах, інформація щойно з Інтернету, сказав Льонин чоловік, — і мій, який уранці прочунюється мінімум годину, з кавою й душем, а наколи вже ліг, то бульдозером не піднімеш, за три хвилини був у дверях, готовий, як хорт до стрибка, і бряжчав ключами од машини, — я поїхав, манюня, а ти сідай на телефон, дзвони всім, у кого машина на ходу, хай їдуть туди самі й передають далі, треба перевезти людей на Майдан. Три з половиною години — і діло зроблено, вернувся щасливий і завалився спати, здираючи з себе на ходу одежу й жбурляючи долі. Налетіли, одбили, визволили, розлетілися. Все.
…Щось літописне було в цих блискавичних чоловічих об'єднаннях, схожих на військові маневри, щось із «Літопису» Величка, з наших сарматських нападницьких тактик — гайдамацьке, козацьке, повстанське… Якось водномить усе те перестало бути минулим — і я побачила, як це було тоді: ось так само й було, хіба що технічні засоби за століття змінилися. Не треба було запалювати вогонь на сторожовій вежі, бо існував супутниковий зв'язок. Це другого дня було — я спинила таксі їхати на Майдан, впала на переднє сидіння з завмерлим на устах тодішнім першим питанням до всякого стрічного: «Ну, що там чути?» — а у водія в салоні під помаранчевим прапорцем говорило радіо «Ера», і ми обоє нашорошили вуха: говорилося про спробу прорватися в Президентську адміністрацію, про російський спецназ, мій Малий теж був десь там зі своєю камерою, і я зойкнула: о Боже, що ж це буде?!
Війна буде, твердо й весело, ніби зубами скреготнувши, сказав таксист, аж я нарешті на нього глянула. І злякалася: він говорив серйозно. Гострий, карбований профіль смаглявого брюнета років десь тридцяти з гаком, гачкуватий ніс, уперте підборіддя. Йому б оселедця за вухо і люльку в зуби.
Яка війна, та ви що, хай Бог милує, за-жебоніла я, але він мене не слухав: він дивився на дорогу й провадив своєї, — повільно, їдко цідячи слово по слову, так, ніби мовчав триста років, і слова затвердли в ньому, як мінерали, — важкі слова людини, не звиклої до інтелігентської пустопорожньої балаканини.
А чого він до мене лізе, га? Нє, минутку (це він так заткав мого відкритого, було, миротворчого рота, бо йому на фіґ не потрібна була моя відповідь, він уже все для себе знав), — чого він до мене лізе? Це моя хата. Це мені рішать, як я тут хочу жить. Чого він до мене лізе? Ну й получить. Ох і получить. В ліси підем. Буде йому партизанка.
Я хотіла попросити: не треба! — і не насмілилась. Його татаркуваті, примружені очі (родом з Київщини, сказав, зі Сквири) блищали недобре, лиховісне. Вся народнопісенна романтика нашої козаччини-гайдамаччини випаровувалася з мене разом із циганським потом. Авжеж, ось так це й було — сарматські степи, свячені ножі, повстанські ліси і схрони, грізна, моторошна краса і сила, яку з таким побожним жахом подивляли наші романтики. «Хто хоче за віру християнську бути посадженим на палю, хто хоче бути четвертований, колесований, хто готовий потерпіти всякі муки за святий хрест, хто не боїться смерти — приставай до нас!» О Господи.
В салоні шкварчала рація, я слухала їхні таксистські перемовини: всьо, Саньок, кінчаю смєну, а ти вже на Майдан ходку зробив? (Вони всі тоді робили в кінці зміни безплатні «ходки» — розвозили людей з Майдану, летюча кіннота, недремна міська варта, як у середньовіччі: спини одного, скажи, потрібна допомога, — і за чверть години злетиться пів-автопарку, і який Величко про них напише, який вели-кий-малий голландець зможе вбгати їх в альбома, ці кавалерійські загони XXI століття, крилате воїнство мегаполісу, всепереможних київських таксистів 2004-го?…). По радіо тимчасом ведучий звертавсь до відомої поетки, аби та замовила щось для музичної паузи — збити напругу, — і вона попросила: будь ласка, «Let my people go». Будь ласка, подумки повторила і я, їдучи назустріч наростаючому мільйонному гулу, вогням, дедалі щільнішому, що ближче до центру, людському напливу в ряхтінні жовтогарячих барв, — як знятому вітром листопаду облич у дивному, рембрандтівському світлі, що йшло невідомо-звідки: це мій народ, зненацька зринуло в голові повною фразою, од якої перехопило подих, — будь ласка, і хриплий голос Луї Армстронґа просив про те саме — будь ласка, — разом зі мною, з поеткою й ведучими в студії, з тими, хто йшов зі свічками в руках співати на Майдані гімн, невміло поклавши руку на серце, — виведи його. Виведи народ мій з Єгипту. З цього передзим'я, з найтемнішої пори року. На тихі води, на ясні зорі. Виведи, визволи. У мир хрещений, у край веселий. Зойк піццікатто, обрив голосу, нутряний, утробний схлип.
ВІН:…Насправді він кльовий чувак, цей Густав, і ластами ворушить як треба: з того, що він вибрав, — з добрячим запасом, — я вже бачу, як він собі в умі вибудовує композицію свого майбутнього альбома, — його справді цікавить Майдан, тобто люди на площах і вулицях, а не сцена на Майдані, з її політиками й рок-зірками: як грамотний візуал, він вкурив те, чого в зуб не вкурюють політичне замотеличені журналісти, — що між Майданом і сценою не було однозначного прямого зв'язку, що всі ті зібрані люди, число яких щовечора зашкалювало за мільйон, усі ті тижні жили й організовувалися самоправне, за своїми власними силовими лініями й центрами тяжіння, а сцена була тільки свого роду столицею, з якої ми чекали розпоряджень, символічним княжим градом цієї тимчасової країни, — авжеж, країни, кажу я Густаву, землі обітованої, the Promised Land, і Густав не сміється, не приймає це за жарт, а дивиться вбирущими очима, чекаючи дальших пояснень, — властиво, кажу йому, ми в Києві всю ту осінь, десь місяців зо три, жили, ну, як би це сказати, — з наростаючим почуттям братерства, чи що (тут мене знову заклинює, бракує слів, помагай, моя маленька!), — возлюбивши ближнього свого як оглашенні, це ще до виборів, до першого туру почалося, коли на вид сміливо виставленої напоказ помаранчевої стрічки всі аж розцвітали, як на вид найдорожчої людини, отак ідеш вулицею або їдеш у машині — і буквально купаєшся в любові, в зустрічних ласкавих усміхах, вітальних клаксонах і помахах рук, і сам мов підносишся над землею, ладний усіх обіймати й цілувати, такі всі кругом рідні, хороші й красиві, — а мушу тобі сказати, що тої осени кияни зробилися неймовірно красиві, я ніколи не бачив на вулицях стільки вродливих людей, клянусь! — пам'ятаю, в середині жовтня, коли стрічки ще були в дефіциті й помаранчеве тільки-тільки починало з'являтися в одежі, по Хрещатику йшла дівчина з розмаєним вогненно-рудим волоссям і несла перед себе обіруч, як запалений смолоскип, букет такого ж вогнянобарвного осіннього листя, я аж засичав тоді, що не маю камери, так вона йшла, — як сама Ніке, як жриця свободи, — і це суцільне тепло, вдячність, довіра ширилися й ширилися без краю, ми були щось немов Божим Градом, еру City of God, ми жили так, як треба жити, як узагалі мали б жити люди на всій землі, всюди й повсякчас, уоu sее?… І коли сотні тисяч прибулих запрудили місто, двері наших осель відчинилися навстіж, як обійми, і ми повалили пачками, десятками тисяч на Майдан, у Будинок профспілок, де отаборився штаб, і казали — у мене є вільна кімната, а в мене дві, а в мене заміський будинок стоїть порожній, можу примістити душ із сорок-п'ятдесят, а я хочу помогти грішми, а я маю десять мішків картоплі, а я не маю нічого, то хоч мітлу в руки дайте, — на мурах і автомобілях з'явилися написи «Любов переможе!», і вона таки перемогла, хто б міг подумати, що в нас усіх живе стільки любови, варто тільки звільнитися від страху, прорвати його, як греблю, — і любов, тамована бозна-як довго, відмірювана раніше скупими порціями лише для найближчих, розлилася на всі сторони, як світляний океан, осяявши найтемнішу пору року, — після перемоги тримільйонне місто, прикинь-но, ще з місяць жило без аварій на дорогах, всі наввипередки одне одному поступалися, ледь не розкланюючись, і злочинність у місті впала вдесятеро, і всміхались одне одному на вулицях, як у селі, де всі всіх знають і вітаються до незнайомих, не один тиждень іще зберігалося це відчуття — що можеш першому стрічному сказати: привіт! — і той відгукнеться радісно, мов тільки того й чекавши, — любови було так багато, що якийсь час здавалося — ми можемо залляти нею цілий світ, не то що той пригнаний ясир невільників під інакшими прапорами (від яких вони позбавлялися, кидаючи де попало, як тільки їхні наглядачі одверталися!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14
І, зараз за тим, другий невідзнятий кадр стоїть у мене в пам'яті — то, здається, тієї самої доби було, чи вже наступної, ніч і день — усе позливалось, бо й спали ми всі в той перший тиждень бозна-коли й бозна-як, — яскраво освітлене, повне народу підмайданне бістро, куди ми, відзнявши всі касети, що в нас були, о четвертій над раном, подубілі, ввалилися відтанути, кельнерка, теж напівпритомне нам осміхаючись, сказала — хлопці, вже нічого нема, тільки зелений чай остався, я вам безплатно наллю, будете? — і тут заграв Вовчиків мобільний, це був його літьоха, вони прийняли між собою рішення, офіцери-спецназівці: якщо буде наказ відкривати вогонь, вони розвернуть війська «кругом», обличчям до російських «заградотрядов», закривши людей собою, наші золоті офіцери, наші чудесні літьохи, майори й підполковники, наші командири, які нас поведуть і за якими ми підемо куди скажуть, брати склади зі зброєю й боєприпасами, брати в свої руки цю запаскуджену країну, — і на цій вістці, поки Вовчик, схопившись на ноги, оголошував її цілому бістро, під вибух радісного ґвалту й оплесків, я, недопивши принесений чай, раптом відрубався як вимкнений, там-таки за столиком, не знаю на скільки, хвилину, дві, три, — коли випірнув, хтось устиг підмостити мені під щоку вчетверо складене вовняне кашне, щоб я не лежав мордою на стільниці, хтось зняв його з шиї й підклав мені під голову а я й не чув, чашка з чаєм, іще теплим, стояла поруч, і я дивився на лискучу брунатну поверхню стільниці, на волохату помаранчеву пляму кашне й білу чашку зі світляним на ній бліком, ніби сам був одночасно і чашкою, і бліком, і кашне, і кожним з людей у бістро, і всіма ними нараз на вулиці, всім і всіма, що було довкола, — і цілим важким, відігрітим тілом розумів, що все це разом і є — свобода , і що цю хвилину я запам'ятаю на все життя, тому що другої такої, як казав той рівненський пацан, — у мене в жизні не буде…
ВОНА: Голландець видимо запалився, світить очками й крутить голівкою, як білочка, і Малий теж розійшовся, розчервонівся навіть, — тицяють навпереміну пальцями в екран, скрикують, підскакують обоє, як на футбольному матчі. Згрібають із блюдця горішки в рота, а потім, не помічаючи, витирають пучки об штани. Повне порозуміння, навіть і слів не треба, — інтравербальна комунікація, так це називається. Як діти, їй-бо. Всі мужчини світу — це наші діти.
За винятком воєн, о так. 1 народних повстань, і революцій. Тоді вони інші. Вся видима історія належить до них, до мужчин, — вони вміють об'єднуватися.
Малий щодня брав камеру і йшов на Майдан, як на фронт, я ж бачила. Якось умент вони згуртувалися, якийсь у них є інстинкт зграйности, хлоп'ячої ватаги. Чоловіча робота. Схопився з ліжка, натяг штани й куртку, я пішов, не хвилюйся, маленька, цьомчик, буду дзвонити. Першого-таки дня опівночі, коли подзвонив Льонин чоловік — не Льона, як завжди! — це проявилося: міліція дістала наказ заблокувати протестантам з областей в'їзд до Києва, з боку Одеської траси на КПП перегороджено дорогу бетонними балками, кілька тисяч людей сидить у машинах, інформація щойно з Інтернету, сказав Льонин чоловік, — і мій, який уранці прочунюється мінімум годину, з кавою й душем, а наколи вже ліг, то бульдозером не піднімеш, за три хвилини був у дверях, готовий, як хорт до стрибка, і бряжчав ключами од машини, — я поїхав, манюня, а ти сідай на телефон, дзвони всім, у кого машина на ходу, хай їдуть туди самі й передають далі, треба перевезти людей на Майдан. Три з половиною години — і діло зроблено, вернувся щасливий і завалився спати, здираючи з себе на ходу одежу й жбурляючи долі. Налетіли, одбили, визволили, розлетілися. Все.
…Щось літописне було в цих блискавичних чоловічих об'єднаннях, схожих на військові маневри, щось із «Літопису» Величка, з наших сарматських нападницьких тактик — гайдамацьке, козацьке, повстанське… Якось водномить усе те перестало бути минулим — і я побачила, як це було тоді: ось так само й було, хіба що технічні засоби за століття змінилися. Не треба було запалювати вогонь на сторожовій вежі, бо існував супутниковий зв'язок. Це другого дня було — я спинила таксі їхати на Майдан, впала на переднє сидіння з завмерлим на устах тодішнім першим питанням до всякого стрічного: «Ну, що там чути?» — а у водія в салоні під помаранчевим прапорцем говорило радіо «Ера», і ми обоє нашорошили вуха: говорилося про спробу прорватися в Президентську адміністрацію, про російський спецназ, мій Малий теж був десь там зі своєю камерою, і я зойкнула: о Боже, що ж це буде?!
Війна буде, твердо й весело, ніби зубами скреготнувши, сказав таксист, аж я нарешті на нього глянула. І злякалася: він говорив серйозно. Гострий, карбований профіль смаглявого брюнета років десь тридцяти з гаком, гачкуватий ніс, уперте підборіддя. Йому б оселедця за вухо і люльку в зуби.
Яка війна, та ви що, хай Бог милує, за-жебоніла я, але він мене не слухав: він дивився на дорогу й провадив своєї, — повільно, їдко цідячи слово по слову, так, ніби мовчав триста років, і слова затвердли в ньому, як мінерали, — важкі слова людини, не звиклої до інтелігентської пустопорожньої балаканини.
А чого він до мене лізе, га? Нє, минутку (це він так заткав мого відкритого, було, миротворчого рота, бо йому на фіґ не потрібна була моя відповідь, він уже все для себе знав), — чого він до мене лізе? Це моя хата. Це мені рішать, як я тут хочу жить. Чого він до мене лізе? Ну й получить. Ох і получить. В ліси підем. Буде йому партизанка.
Я хотіла попросити: не треба! — і не насмілилась. Його татаркуваті, примружені очі (родом з Київщини, сказав, зі Сквири) блищали недобре, лиховісне. Вся народнопісенна романтика нашої козаччини-гайдамаччини випаровувалася з мене разом із циганським потом. Авжеж, ось так це й було — сарматські степи, свячені ножі, повстанські ліси і схрони, грізна, моторошна краса і сила, яку з таким побожним жахом подивляли наші романтики. «Хто хоче за віру християнську бути посадженим на палю, хто хоче бути четвертований, колесований, хто готовий потерпіти всякі муки за святий хрест, хто не боїться смерти — приставай до нас!» О Господи.
В салоні шкварчала рація, я слухала їхні таксистські перемовини: всьо, Саньок, кінчаю смєну, а ти вже на Майдан ходку зробив? (Вони всі тоді робили в кінці зміни безплатні «ходки» — розвозили людей з Майдану, летюча кіннота, недремна міська варта, як у середньовіччі: спини одного, скажи, потрібна допомога, — і за чверть години злетиться пів-автопарку, і який Величко про них напише, який вели-кий-малий голландець зможе вбгати їх в альбома, ці кавалерійські загони XXI століття, крилате воїнство мегаполісу, всепереможних київських таксистів 2004-го?…). По радіо тимчасом ведучий звертавсь до відомої поетки, аби та замовила щось для музичної паузи — збити напругу, — і вона попросила: будь ласка, «Let my people go». Будь ласка, подумки повторила і я, їдучи назустріч наростаючому мільйонному гулу, вогням, дедалі щільнішому, що ближче до центру, людському напливу в ряхтінні жовтогарячих барв, — як знятому вітром листопаду облич у дивному, рембрандтівському світлі, що йшло невідомо-звідки: це мій народ, зненацька зринуло в голові повною фразою, од якої перехопило подих, — будь ласка, і хриплий голос Луї Армстронґа просив про те саме — будь ласка, — разом зі мною, з поеткою й ведучими в студії, з тими, хто йшов зі свічками в руках співати на Майдані гімн, невміло поклавши руку на серце, — виведи його. Виведи народ мій з Єгипту. З цього передзим'я, з найтемнішої пори року. На тихі води, на ясні зорі. Виведи, визволи. У мир хрещений, у край веселий. Зойк піццікатто, обрив голосу, нутряний, утробний схлип.
ВІН:…Насправді він кльовий чувак, цей Густав, і ластами ворушить як треба: з того, що він вибрав, — з добрячим запасом, — я вже бачу, як він собі в умі вибудовує композицію свого майбутнього альбома, — його справді цікавить Майдан, тобто люди на площах і вулицях, а не сцена на Майдані, з її політиками й рок-зірками: як грамотний візуал, він вкурив те, чого в зуб не вкурюють політичне замотеличені журналісти, — що між Майданом і сценою не було однозначного прямого зв'язку, що всі ті зібрані люди, число яких щовечора зашкалювало за мільйон, усі ті тижні жили й організовувалися самоправне, за своїми власними силовими лініями й центрами тяжіння, а сцена була тільки свого роду столицею, з якої ми чекали розпоряджень, символічним княжим градом цієї тимчасової країни, — авжеж, країни, кажу я Густаву, землі обітованої, the Promised Land, і Густав не сміється, не приймає це за жарт, а дивиться вбирущими очима, чекаючи дальших пояснень, — властиво, кажу йому, ми в Києві всю ту осінь, десь місяців зо три, жили, ну, як би це сказати, — з наростаючим почуттям братерства, чи що (тут мене знову заклинює, бракує слів, помагай, моя маленька!), — возлюбивши ближнього свого як оглашенні, це ще до виборів, до першого туру почалося, коли на вид сміливо виставленої напоказ помаранчевої стрічки всі аж розцвітали, як на вид найдорожчої людини, отак ідеш вулицею або їдеш у машині — і буквально купаєшся в любові, в зустрічних ласкавих усміхах, вітальних клаксонах і помахах рук, і сам мов підносишся над землею, ладний усіх обіймати й цілувати, такі всі кругом рідні, хороші й красиві, — а мушу тобі сказати, що тої осени кияни зробилися неймовірно красиві, я ніколи не бачив на вулицях стільки вродливих людей, клянусь! — пам'ятаю, в середині жовтня, коли стрічки ще були в дефіциті й помаранчеве тільки-тільки починало з'являтися в одежі, по Хрещатику йшла дівчина з розмаєним вогненно-рудим волоссям і несла перед себе обіруч, як запалений смолоскип, букет такого ж вогнянобарвного осіннього листя, я аж засичав тоді, що не маю камери, так вона йшла, — як сама Ніке, як жриця свободи, — і це суцільне тепло, вдячність, довіра ширилися й ширилися без краю, ми були щось немов Божим Градом, еру City of God, ми жили так, як треба жити, як узагалі мали б жити люди на всій землі, всюди й повсякчас, уоu sее?… І коли сотні тисяч прибулих запрудили місто, двері наших осель відчинилися навстіж, як обійми, і ми повалили пачками, десятками тисяч на Майдан, у Будинок профспілок, де отаборився штаб, і казали — у мене є вільна кімната, а в мене дві, а в мене заміський будинок стоїть порожній, можу примістити душ із сорок-п'ятдесят, а я хочу помогти грішми, а я маю десять мішків картоплі, а я не маю нічого, то хоч мітлу в руки дайте, — на мурах і автомобілях з'явилися написи «Любов переможе!», і вона таки перемогла, хто б міг подумати, що в нас усіх живе стільки любови, варто тільки звільнитися від страху, прорвати його, як греблю, — і любов, тамована бозна-як довго, відмірювана раніше скупими порціями лише для найближчих, розлилася на всі сторони, як світляний океан, осяявши найтемнішу пору року, — після перемоги тримільйонне місто, прикинь-но, ще з місяць жило без аварій на дорогах, всі наввипередки одне одному поступалися, ледь не розкланюючись, і злочинність у місті впала вдесятеро, і всміхались одне одному на вулицях, як у селі, де всі всіх знають і вітаються до незнайомих, не один тиждень іще зберігалося це відчуття — що можеш першому стрічному сказати: привіт! — і той відгукнеться радісно, мов тільки того й чекавши, — любови було так багато, що якийсь час здавалося — ми можемо залляти нею цілий світ, не то що той пригнаний ясир невільників під інакшими прапорами (від яких вони позбавлялися, кидаючи де попало, як тільки їхні наглядачі одверталися!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14