Якби бодай історична пам'ять сяка-така була, були б орієнтири. Але це швидко зіжмакалось — та й не було кому, власне, тим займатися, якщо всерйоз…
24 липня 2004
Ходиш по своєму місту — як по окупованій території. Чи, як в анекдоті Ваня по Парижу, — щокрок тільки й видихай: й… твою мать!…
(Біґборд «Пинчук — король нефти» й чогось там іще: більший, як у Відні Рембрандтова афіша з Альбертіни, сьогодні — ошалілий бармен з татуйованим плечем, який вдивлявся в мої губи, як німий, поки сам не озвався — твердою російською; «Вы не понимаете меня, что ли?» — «Я не с Украины». Твою мать…)
3 вересня 2004
Це місто тре, як проти шерти,
Не звуком — хрюком крізь уста,
І тінь сумлінь, як горстка персти,
В розверзту яму — безхреста
Летить…
4 жовтня 2004
Біля Трахтемирова, на межі Київської і Черкаської обл… (15 км від Канева) — заповідник невизначеного статусу (неземної краси — заплава Дніпра, Бучак — село, нині відселене без сліда, неіснуюче, — колишнє місто з'їздів гіпси, зона ще тектонічної активності, “серце” України, не заросле тім'ячко…) — 100 км кв., обнесених металевими шлагбаумами (завареними), охорона — кремезні хлопці з АК: “Проезжайте!”, жінка в поблизкьому селі (заїхали води напитися), перелякано, спідлоба — “а вам чтого?” — і нарешті, розібравши, що таки по воду, стишеним голосом: їдьте звідси, а то вб'ють, і ніхто вас не знайде, — територія Ігоря Бакая, зона полювання пацанів на джипах, — там розводять диких свиней! “От бачте, все мене порили…”
3 листопада 2004
Змінилось місто, змінилось!
Ніби якийсь злий чар, що сковував йому уста дедалі дужче (останніми днями — настільки, що і я вже важилась розтулять писка в громадських місцях із своєю українською, — як в 1970-ті!) — розвіявся, розточився!… Те саме “Сільпо”, яке в суботу напружено мовчало, коли по ньому гасали з водкою півтора десятка розчервонілих “отморозков” (один пройшов повз — війнуло, як от чорного підлітка на вулиці Sommerville у 1994-му), — і всі продавці й охоронці ховали очі й уникали розмов (я: “що це у вас тут стільки хлопців водку скуповують?” — продачиня, нерадо: “Та… до виборів готовляться… агресію накачують…”, — і замовкла: попередили їх? — принаймні охоронці на очах у мене проводили їх, із пляшками й пивними банками, поза чергами, через загородні бар'єрчики — з другого боку кас), — те саме “Сільпо”, здоровенна кошара, тепер гуде звичайним веселим вуликом знову відтерпла до стану вчутності і юрбі українська мова (значить, мовчали україномовні! — як і я, чуючись на “окупованій”!), — і, о Боже, які ж всі до себе привітні та люб'язні, як наввипередки поступаються одне одному візочками, та вибачаються, сміються в чергах (на пошті), та люблять одне одного!…
Побачили, як «нас багато, і нас не подолати»?…
Перед тим — тільки покрадьки (тітка до дівки в помаранчевій спідниці, мало не на вухо: «Я тоже за Ющенко!»). Може, найвільніші виявились селяни:
— Почім ваша курка?
— 27.
— Е, дорого…
— А за кого ви голосувать будете?
— За Ющенка.
— Оддам за 17. (П. розказав у неділю — його мати [чула] на базарі).
— А Василь уже сало запакував, та як почув, що той буде за Януковича, вчепився і кричить: не продам! — оддавай назад! Так і не оддав…
Ну, і діти:
— У нас в классе только один Егор за Януковича, а Мишка за Мороза, — а все остальные наши !
Десь усім класом того одного, хто «за Януковича», — побили. Ось так і Піховшеки з Кисельовими з охороною їздять. І М. (сусід мій) занишк… Зате яка несподівана хвиля сусідської любови-солідарности по всьому під'їзду! «Я вас всєгда буду зашищать», — обіцяє сусід («строїтєль»), хоч я його ні про що таке не просила… — «А я думаю, кто же ето так бистро бєжит — молодая, інтересная…», — сокоче бабця з третього поверху, з якою, крім «Здрастє!», за 10 років ні словом не перекинулись… Ось це і є — we are the people [Ми — народ (англ.). ].
Харашо все-таки…
«Доню, — каже старушка, що торгує з асфальту пучечком цибулі, до двірнички, яка за розпорядженням ЖЕКу здирає жовтогарячі ленточки, — подивися, он же ж і листя таке саме… А він же (ВАЮ) за нас усіх пострадав»…
І все, паиани, — можете сюди ще 5 армій своїх «технологів» нагнати, — це вже міф, а міф — не скасовується вольовим указом. Крапка.
10 листопада 2004
Не витримала — і розридалася: прочитавши в Інтернеті «київську марсельєзу» (після всіх щасливих криків: «Перемога!» — о Боже, яка перемога, цу-цу, дурні, схаменіться! — після всіх освідчень на кшталт «читаю, і плачу, о люди, я вас усіх люблю!») — «Ти сказала мне: «Здравствуй, милый», — вся в оранжевое одета». Отут нарешті пробило — і розридалася, і не могла спинитись.
Р.: Ти чого?
Я (втираючи сльози): Жалко…
Р.: Кого?
Я: Людей…
Тому що історія наша суне — кругами, блін, кругами. Тому що насправді 1-й тур Ющенко програв — і фатально: ми ніколи вже не дізнаємось, як насправді проголосувала українська нація 31-го жовтня. Скільки голосів було віддано за Ю. — 48% чи 51% (2? 3?5? 7%?). Ніколи, все.
( Не могло бути менше тих 45%, які зафіксував анонімний екзит-пол, а от більше — могло: екзит-пол скінчився о 14.00, коли електорат Януковича вже проголосував, а Ющенка — молодь — ще тільки вставав і каву пив…)
Тому що не було ніякого контролю «НУ» на дільницях — і виграли там, де не можна було протистояти народному натискові (як у Сумах!). А на Півдні і Сході штаби продемонстрували повну безпорадність — і тамті «рахували», як хотіли.
Обіцяний «паралельний підрахунок» провалився з тріском.
О, яка ж народна підтримка (армія!!! всенародна!) була у Петлюри! — а «проводирі» тимчасом у Києві так само «бавилися в демократію», як ці нині — на 5 каналі, де товстий біленький школярик з надутими щічками преповажно пересипається пісочком (хвацько перебиваючи «своїх» і, як чемний хлопчик, поштиво вислуховуючи «чужого дядю»), бо з ним підписали угоду про інформаційне «невтручання засновника»… Демократи, мля! «І от якомусь гімназистику»…
Ідіоти, ідіоти… Як же легко тепер, при розумній організації і чіткій роботі, врятувати націю! Як — якими голосами! — вона волає про рятунок (як той хлопець, що писав на «УП» великими літерами: «Боже! Я буду хорошим! Я брошу курить! Я заведу семью! Я буду каждое воскресенье ходить в церковь й отдавать церкви 1/10 своих доходові Боже!!!» — або той, що сьогодні волав: Ура! Ура! Я проиграл бутьшку Неппеку! — бо він поставив на Януковича, знаючи за собою звичку програвати в тоталізаторі, отже, приносити нещастя тим, на кого поставив, — і тепер ставить знову, в 2-му турі, і йде записуватися спостерігачем у штаб Ющенка, — а що він ще може вдіяти?…) От од такого — плакати хочеться…
Не мають вони права так програвати. Не мають.
І ця ейфорія всенародна — на тлі уже працюючих бандюків (які цих 10 днів ох не склавши руки сиділи!), уже всміхненого (силувано), «білого і пухнастого» («м'яка» тактика, «демократ» уже, а не «залізний»!) Януковича, уже привезених і отаборених під Вишгородом 3 тис. бандитів, які тренуються перевертати автобуси (!), — і, головне, на тлі такої явної поразки «паралельного підрахунку», — викликає бажання не то плакати — ревіти.
«Прокинься, Троє, смерть іде на тебе!…»
А Троя святкує…
Боже, зроби так, щоб моя тривога не справдилася — бо тільки на Твоє чудо надія!…
13 листопада 2004
…«А де ви ще будете виступати, щоб можна було вас послухати?» — спитав хлопчик, який чемно чекав із книжкою на підпис, доки я «відбивалася» від решток укр. журналістики.
Голод на живе слово. Лютий.
6 грудня 2004
Психологічно це тяжко, ці дні — як coitus interruptus масовий (в суботу народ був готовий «іти на Кончу-Заспу» — коли ми сиділи в «Кофіумі» з німецькою журналісткою, і О.І. — як і всі, хто забігав-вибігав погрітися, в помаранчевому, — підсівши до столика, діловито оповідав про свою розмову з дядьками з Запоріжжя, а знизу доносилася трансляція, і Р. бігав туди слухати, а потім ми вивалилися надвір уже по 7-ій, і всі чекали Ющенка — і, о Боже, цей одностайний рух-перетягування гігантського людського тіла по периметру Майдан-Хрещатик-Липки, запах диму від багать і польових кухонь, свічки в пластикових стаканчиках у руках перехожих і на схилах на Інститутській, коли спускалися вниз одним потоком, а назустріч плив інший, — таке було кілька день перед тим на Хрещатику, коли сталася хвилинна заминка, і мені перехопило подих від зустрічного напливу облич — прекрасних! — «це мій народ!») — як, як можна розглядати все це не більше, як «масовку»?
Жінка по ТВ, що працює доброволкою на кухні, — відповідає кореспондентові і плаче (тихо втирає сльози). «Чого ви плачете?» — «Чого я плачу? Від радості».
Хлоп у чорній шапочці, що, віддавши товаришу куртку, поліз на дерево з камерою (в суботній — більше ніж мільйонній — юрбі). — «Дайте йому куртку, він же там змерзне!» — «Нічьо… єво любов к родінє грєєт…» Енергетика однозарядженої (позитивно) маси — вона не «грєєт», звичайно, але несе і тримає (як вода плавця ) — безумовно.
17 грудня 2004
Паморозь упала (ранок на «Новому каналі»).
А настрій у центрі все ще — просвітлений, і перехожі бредуть з усмішками на лицях, і забалакують між собою — щиро, «по-сільському» якось… Аж я, по якімсь часі, наспівувати собі під носа почала…
Провітрилось місто — ох, провітрилось!…
І, що цікаво, — як на цьому тлі відбувається в душі «знезараження» ефекту Тьми — якими смішними й маленькими (аж жалко їх!) зсовуються кудись у даленіючу перспективу всі ті Анни-Герман-і-Лари-Скорик, і іже… «…» Плющ мені слушно написав про еротичний аспект зради [Тут ідеться про лист (від 12.11.2004) літературознавця Леоніда Плюща (Франція), у якому він високо оцінює мою повість «Дівчатка», зокрема за відкриття «еротичного складника зради й доносу», — відкриття, честь якого приписує насамперед, за його виразом, «геніяльному фізіологізму» жіночого бачення: «Зразу пронеслися перед очима друзі, які зрадили. Звичайно я навіть найтяжчі випадки пояснював собі заздрістю й страхом. Може тому, що чоловіча еротика примітивніша, еротична складова не впадала в очі. «…» Тепер бачу, що був цей складник…» ], і що у жінок воно вимовніше — ох як оргіастично захлинаються обі наввипередки! — тільки «чоловічу» літературу він тут трохи недооцінив, бо, крім Забужко, був і ще один чувак, який цей — еротичний — аспект — не в самій тільки зраді просік, а в усякому гріхові взагалі, у підданні злу (падінні) як такому, і звався він, собака, — Фьодор Міхалич Достоєвський.
«Сладострастие», угу. Ох як він це знав — ізсередини… «Сладострастие».
[«Еротичний момент зради»: насправді все дуже просто, і кожна жінка це знає (тому на жінках і помітніше, more spectacular [Наочніше, показовіше (англ.). ]) — кайф улягання в сексі, дика втіха полегкости від доконаного бар'єру (переступила!), коли вже не треба опиратись (утрата цноти, перший раз з новим партнером, перший раз по довгій перерві і т. д. — словом, щоразу, коли статевий акт несе з собою «зміну енергетики», «розкриття закритого», зняття якогось бар'єра…) — коли проникнення здійснилось, і тебе вже просто несе, чужою волею.
Ось це і є «сладострастие греха» — той, хто переступив, віддається . Він не «злочинець» (по-українські на нього кладеться відповідальність — він все ще «чинить», діє, творить зло!) — а, привіт Фьодор-Міхаличу, саме «переступник»: раз «переступив» — а далі вже тільки солодко рохкає, як свиня в баюрі, викачуючись дедалі впоєніше, глибше, наркотичніше, — не «чинник», а знаряддя.
Брр— р, кошмар який.]
1 січня 2005
Все-таки, вперше за 2 місяці -виспалась, і прокинулась (хоч і знову о 3-ій!) — з легким серцем.
Ніч із Р. і С. у К. проминула непомітно, у змиг ока. «Ми уникли катастрофи» — угу, ось це і є головний підсумок.
Молилися — справді, мільйони. Стихійно, кожен зосібна, нутряним криком о поміч: Господи! порятуй!…
Отже — таки «релігійна війна». Чудо сталося: випросили .
Російський спецназ «ввозили» з Криму, «перемішавши» з місцевим, — попередньо їм крутили запис (ролик є у С.) про «побиття міліціонерів» і т. д. «Наш» спецназ (офіцери) вже у вівторок (23-го) передавав по мобілках друзям: «За нами москали стоят!» — і в муках з'ясовували між собою, що робити в разі-коли: повернутися спиною до людей, обличчям — до російських «заградотрядов». Замість 1 години стояли по 4 — і «пісяли собі в чоботи».
А я навіть приватну, «свою» хроніку цих двох місяців негодна скласти — нецікаво воно, ретроспективою… Перший день «свого» Майдану — 20 жовтня (середа!) — пам'ятаю чітко: розмова у перукарки (вперше тоді «вийшла» з свого підпілля і почула — «народ», його набухаюче обурення — в повітрі, але ще «підшкірне»), інтерв'ю з Йоганнесом Фосвінкелем із «Dіе Welt» — у «Барабані» (а в цей час надзвонював Ф. з приводу нашого [відкритого] листа, я йшла до «Барабану» по Грінченка, і мені розсаджувавсь телефон) — все це потім так симетрично повторилося 22 листопада, з тими самими персонажами й тою самою топографією! — як описане коло в часі!) — і ввечері 5 годин поспіль із Едуардом із «Der Standart», от із того дня й почалося… 21-го — Харків [Мова про поїздку до Харкова для виступу на Форумі міської Інтелігенції на прохання Харківського штабу «Нашої України». ], «…», 23-го — «ніч довгих ножів», у неділю — писання «листа з Києва», далі — тиждень «із провалами»: публікація «листа інтелігенції», недолуге інтерв'ю на 5-му (25-го? увечері?), 28-го — шведське ТБ у мене вдома, дзвінок когось із п'яних «братків» («Я из СБУ…» — «А чого Вам треба?» — По паузі: «Хочу у вас квартиру снять…» — прибрала, зі страху, прапорця [«Так!»] з балкону і поїхала читати вірші на «революційному вечорі» в Вritish Council, — в суботу, 30-го, «браткі» в «Сільпо», — а в міжчасі що? не згадаю вже, провали (висіння на телефонах? обмін інформацією? завис в Інтернеті?), — єдине, що певно, що нормального сну так і не було, звідтоді… Між першим і другим туром — «проривний» (як виявилось!) ефір на «1+1» 9-го, у «день писемности», на «Сніданку» (А.: «…» Непонятно было, как они тебя пустили, и видно, как мальчик [ведущий] волновался — й как ему одновременно приятно было…»), «…», 11-го — прес-конференція «з культурної політики» на книжковому ярмарку з Томенком і Зінченком (Ющенко «не встиг»), увечері ефір на «Нашому радіо», на превелику втіху всіх трудящих, потім лист «русскоязычных» «…», 16-го — у німецькому посольстві — початок моєї «дипломатичної місії» (культаташе вже читала мою статтю в «Зюддойче» і нацькувала мене на відставного міністра оборони — Р. Тиепе — якому я пояснювала про загрозу фашизму), «…», і от на тому тижні — вже пішла «писати на експорт»: для W[аll] S[treet] J[оurnal], 20-го — запис «соціальної реклами» (пустила «Ера» увечері), і дорогою назад, у хурделицю — «lift» [* Від англ. « to give a lift » — підвезти. Між іншим, «янучар», який мене тоді, напередодні другого туру, підвозив, цілком упевнено назвав мені й дату, коли буде оголошено перемогу «Віктор-Фьодорича» (24 листопада), І відсоток, на який він «випереджатиме» Ющенка (3 — 4%). ] від мордолобого «Сан Санича», першого живцем угледженого «янучара»: «Ат-личная погода!…» -??? — «А патаму-шо завтра никто на улицьі не вьійдет, й Виктор-Федорыча обьявят президентом!» — «Фіг вам!» — сказала по паузі, оханувшись (спершу-бо подумала, що він жартує!). Тоді ж дзвонив Ф., що його побили — і 21 -го я вставила цей епізод у свій W[аll] S[treet] J[оurnal] ріесе, а докінчувала з випусковим редактором — уже під перші результати екзит-полу і першу заяву командира Беркута — того, якого ще не-забарно звільнили (!). — ага, а 20-го ввечері ще російській «Свободі» «…» говорила — шкода, не лишилося запису тої розмови…
От доти було — «моє», живе й безпосереднє: важило кожне слово, і кожен — вирваний наперекір обставинам — публічний жест. Тобто, «коло» справді виявилось символічним: 20 жовтня — 22 листопада: коли в понеділок мій «ріесе» таки виявився prophetic [«Пророчим» (англ.). Йдеться про есе «Українська солідарність», яке вийшло друком уранці 22 листопада, — на превелику втіху редакції: вийшло, що в такий спосіб WS ] Е ur оре потрапила першою з-поміж усіх західних медій дати матеріал про «Помаранчеву революцію», — акурат у той самий день, коли вона розпочалася! ] (як писав Маtthew) на ділі, і після вранішнього (200-тисячного ) Майдану я знов поїхала — стригтись, а потім знову по Грінченка в «Барабан», де давала інтерв'ю тому самому Voswinkel’ю, пояснюючи, що тепер «у нас только хорошие новости впереди», — період, коли я щось вирішувала, і від мене щось залежало, — закінчився. В «Барабані» вже всі сиділи в помаранчевих шаликах, із сусідньої зали долинав зграйний гамір: там дивилися 5-ий, раз у раз реагували то гулом, то сміхом, мені подзвонив Ф., що Київрада визнала вибори недійсними, і я, перепросивши німця, звернулась до компанії за сусіднім столиком переказати цю вістку, — і вони зааплодували («А що тепер?» — «Переголосування?»), — а потім ішла по Хрещатику, де народ уже плив в оба боки, і вже стояли палатки, і ось це, властиво, й був кінець «моєї участи» — далі вже все вирішував Майдан, і досить було сказати Заходу:
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14
24 липня 2004
Ходиш по своєму місту — як по окупованій території. Чи, як в анекдоті Ваня по Парижу, — щокрок тільки й видихай: й… твою мать!…
(Біґборд «Пинчук — король нефти» й чогось там іще: більший, як у Відні Рембрандтова афіша з Альбертіни, сьогодні — ошалілий бармен з татуйованим плечем, який вдивлявся в мої губи, як німий, поки сам не озвався — твердою російською; «Вы не понимаете меня, что ли?» — «Я не с Украины». Твою мать…)
3 вересня 2004
Це місто тре, як проти шерти,
Не звуком — хрюком крізь уста,
І тінь сумлінь, як горстка персти,
В розверзту яму — безхреста
Летить…
4 жовтня 2004
Біля Трахтемирова, на межі Київської і Черкаської обл… (15 км від Канева) — заповідник невизначеного статусу (неземної краси — заплава Дніпра, Бучак — село, нині відселене без сліда, неіснуюче, — колишнє місто з'їздів гіпси, зона ще тектонічної активності, “серце” України, не заросле тім'ячко…) — 100 км кв., обнесених металевими шлагбаумами (завареними), охорона — кремезні хлопці з АК: “Проезжайте!”, жінка в поблизкьому селі (заїхали води напитися), перелякано, спідлоба — “а вам чтого?” — і нарешті, розібравши, що таки по воду, стишеним голосом: їдьте звідси, а то вб'ють, і ніхто вас не знайде, — територія Ігоря Бакая, зона полювання пацанів на джипах, — там розводять диких свиней! “От бачте, все мене порили…”
3 листопада 2004
Змінилось місто, змінилось!
Ніби якийсь злий чар, що сковував йому уста дедалі дужче (останніми днями — настільки, що і я вже важилась розтулять писка в громадських місцях із своєю українською, — як в 1970-ті!) — розвіявся, розточився!… Те саме “Сільпо”, яке в суботу напружено мовчало, коли по ньому гасали з водкою півтора десятка розчервонілих “отморозков” (один пройшов повз — війнуло, як от чорного підлітка на вулиці Sommerville у 1994-му), — і всі продавці й охоронці ховали очі й уникали розмов (я: “що це у вас тут стільки хлопців водку скуповують?” — продачиня, нерадо: “Та… до виборів готовляться… агресію накачують…”, — і замовкла: попередили їх? — принаймні охоронці на очах у мене проводили їх, із пляшками й пивними банками, поза чергами, через загородні бар'єрчики — з другого боку кас), — те саме “Сільпо”, здоровенна кошара, тепер гуде звичайним веселим вуликом знову відтерпла до стану вчутності і юрбі українська мова (значить, мовчали україномовні! — як і я, чуючись на “окупованій”!), — і, о Боже, які ж всі до себе привітні та люб'язні, як наввипередки поступаються одне одному візочками, та вибачаються, сміються в чергах (на пошті), та люблять одне одного!…
Побачили, як «нас багато, і нас не подолати»?…
Перед тим — тільки покрадьки (тітка до дівки в помаранчевій спідниці, мало не на вухо: «Я тоже за Ющенко!»). Може, найвільніші виявились селяни:
— Почім ваша курка?
— 27.
— Е, дорого…
— А за кого ви голосувать будете?
— За Ющенка.
— Оддам за 17. (П. розказав у неділю — його мати [чула] на базарі).
— А Василь уже сало запакував, та як почув, що той буде за Януковича, вчепився і кричить: не продам! — оддавай назад! Так і не оддав…
Ну, і діти:
— У нас в классе только один Егор за Януковича, а Мишка за Мороза, — а все остальные наши !
Десь усім класом того одного, хто «за Януковича», — побили. Ось так і Піховшеки з Кисельовими з охороною їздять. І М. (сусід мій) занишк… Зате яка несподівана хвиля сусідської любови-солідарности по всьому під'їзду! «Я вас всєгда буду зашищать», — обіцяє сусід («строїтєль»), хоч я його ні про що таке не просила… — «А я думаю, кто же ето так бистро бєжит — молодая, інтересная…», — сокоче бабця з третього поверху, з якою, крім «Здрастє!», за 10 років ні словом не перекинулись… Ось це і є — we are the people [Ми — народ (англ.). ].
Харашо все-таки…
«Доню, — каже старушка, що торгує з асфальту пучечком цибулі, до двірнички, яка за розпорядженням ЖЕКу здирає жовтогарячі ленточки, — подивися, он же ж і листя таке саме… А він же (ВАЮ) за нас усіх пострадав»…
І все, паиани, — можете сюди ще 5 армій своїх «технологів» нагнати, — це вже міф, а міф — не скасовується вольовим указом. Крапка.
10 листопада 2004
Не витримала — і розридалася: прочитавши в Інтернеті «київську марсельєзу» (після всіх щасливих криків: «Перемога!» — о Боже, яка перемога, цу-цу, дурні, схаменіться! — після всіх освідчень на кшталт «читаю, і плачу, о люди, я вас усіх люблю!») — «Ти сказала мне: «Здравствуй, милый», — вся в оранжевое одета». Отут нарешті пробило — і розридалася, і не могла спинитись.
Р.: Ти чого?
Я (втираючи сльози): Жалко…
Р.: Кого?
Я: Людей…
Тому що історія наша суне — кругами, блін, кругами. Тому що насправді 1-й тур Ющенко програв — і фатально: ми ніколи вже не дізнаємось, як насправді проголосувала українська нація 31-го жовтня. Скільки голосів було віддано за Ю. — 48% чи 51% (2? 3?5? 7%?). Ніколи, все.
( Не могло бути менше тих 45%, які зафіксував анонімний екзит-пол, а от більше — могло: екзит-пол скінчився о 14.00, коли електорат Януковича вже проголосував, а Ющенка — молодь — ще тільки вставав і каву пив…)
Тому що не було ніякого контролю «НУ» на дільницях — і виграли там, де не можна було протистояти народному натискові (як у Сумах!). А на Півдні і Сході штаби продемонстрували повну безпорадність — і тамті «рахували», як хотіли.
Обіцяний «паралельний підрахунок» провалився з тріском.
О, яка ж народна підтримка (армія!!! всенародна!) була у Петлюри! — а «проводирі» тимчасом у Києві так само «бавилися в демократію», як ці нині — на 5 каналі, де товстий біленький школярик з надутими щічками преповажно пересипається пісочком (хвацько перебиваючи «своїх» і, як чемний хлопчик, поштиво вислуховуючи «чужого дядю»), бо з ним підписали угоду про інформаційне «невтручання засновника»… Демократи, мля! «І от якомусь гімназистику»…
Ідіоти, ідіоти… Як же легко тепер, при розумній організації і чіткій роботі, врятувати націю! Як — якими голосами! — вона волає про рятунок (як той хлопець, що писав на «УП» великими літерами: «Боже! Я буду хорошим! Я брошу курить! Я заведу семью! Я буду каждое воскресенье ходить в церковь й отдавать церкви 1/10 своих доходові Боже!!!» — або той, що сьогодні волав: Ура! Ура! Я проиграл бутьшку Неппеку! — бо він поставив на Януковича, знаючи за собою звичку програвати в тоталізаторі, отже, приносити нещастя тим, на кого поставив, — і тепер ставить знову, в 2-му турі, і йде записуватися спостерігачем у штаб Ющенка, — а що він ще може вдіяти?…) От од такого — плакати хочеться…
Не мають вони права так програвати. Не мають.
І ця ейфорія всенародна — на тлі уже працюючих бандюків (які цих 10 днів ох не склавши руки сиділи!), уже всміхненого (силувано), «білого і пухнастого» («м'яка» тактика, «демократ» уже, а не «залізний»!) Януковича, уже привезених і отаборених під Вишгородом 3 тис. бандитів, які тренуються перевертати автобуси (!), — і, головне, на тлі такої явної поразки «паралельного підрахунку», — викликає бажання не то плакати — ревіти.
«Прокинься, Троє, смерть іде на тебе!…»
А Троя святкує…
Боже, зроби так, щоб моя тривога не справдилася — бо тільки на Твоє чудо надія!…
13 листопада 2004
…«А де ви ще будете виступати, щоб можна було вас послухати?» — спитав хлопчик, який чемно чекав із книжкою на підпис, доки я «відбивалася» від решток укр. журналістики.
Голод на живе слово. Лютий.
6 грудня 2004
Психологічно це тяжко, ці дні — як coitus interruptus масовий (в суботу народ був готовий «іти на Кончу-Заспу» — коли ми сиділи в «Кофіумі» з німецькою журналісткою, і О.І. — як і всі, хто забігав-вибігав погрітися, в помаранчевому, — підсівши до столика, діловито оповідав про свою розмову з дядьками з Запоріжжя, а знизу доносилася трансляція, і Р. бігав туди слухати, а потім ми вивалилися надвір уже по 7-ій, і всі чекали Ющенка — і, о Боже, цей одностайний рух-перетягування гігантського людського тіла по периметру Майдан-Хрещатик-Липки, запах диму від багать і польових кухонь, свічки в пластикових стаканчиках у руках перехожих і на схилах на Інститутській, коли спускалися вниз одним потоком, а назустріч плив інший, — таке було кілька день перед тим на Хрещатику, коли сталася хвилинна заминка, і мені перехопило подих від зустрічного напливу облич — прекрасних! — «це мій народ!») — як, як можна розглядати все це не більше, як «масовку»?
Жінка по ТВ, що працює доброволкою на кухні, — відповідає кореспондентові і плаче (тихо втирає сльози). «Чого ви плачете?» — «Чого я плачу? Від радості».
Хлоп у чорній шапочці, що, віддавши товаришу куртку, поліз на дерево з камерою (в суботній — більше ніж мільйонній — юрбі). — «Дайте йому куртку, він же там змерзне!» — «Нічьо… єво любов к родінє грєєт…» Енергетика однозарядженої (позитивно) маси — вона не «грєєт», звичайно, але несе і тримає (як вода плавця ) — безумовно.
17 грудня 2004
Паморозь упала (ранок на «Новому каналі»).
А настрій у центрі все ще — просвітлений, і перехожі бредуть з усмішками на лицях, і забалакують між собою — щиро, «по-сільському» якось… Аж я, по якімсь часі, наспівувати собі під носа почала…
Провітрилось місто — ох, провітрилось!…
І, що цікаво, — як на цьому тлі відбувається в душі «знезараження» ефекту Тьми — якими смішними й маленькими (аж жалко їх!) зсовуються кудись у даленіючу перспективу всі ті Анни-Герман-і-Лари-Скорик, і іже… «…» Плющ мені слушно написав про еротичний аспект зради [Тут ідеться про лист (від 12.11.2004) літературознавця Леоніда Плюща (Франція), у якому він високо оцінює мою повість «Дівчатка», зокрема за відкриття «еротичного складника зради й доносу», — відкриття, честь якого приписує насамперед, за його виразом, «геніяльному фізіологізму» жіночого бачення: «Зразу пронеслися перед очима друзі, які зрадили. Звичайно я навіть найтяжчі випадки пояснював собі заздрістю й страхом. Може тому, що чоловіча еротика примітивніша, еротична складова не впадала в очі. «…» Тепер бачу, що був цей складник…» ], і що у жінок воно вимовніше — ох як оргіастично захлинаються обі наввипередки! — тільки «чоловічу» літературу він тут трохи недооцінив, бо, крім Забужко, був і ще один чувак, який цей — еротичний — аспект — не в самій тільки зраді просік, а в усякому гріхові взагалі, у підданні злу (падінні) як такому, і звався він, собака, — Фьодор Міхалич Достоєвський.
«Сладострастие», угу. Ох як він це знав — ізсередини… «Сладострастие».
[«Еротичний момент зради»: насправді все дуже просто, і кожна жінка це знає (тому на жінках і помітніше, more spectacular [Наочніше, показовіше (англ.). ]) — кайф улягання в сексі, дика втіха полегкости від доконаного бар'єру (переступила!), коли вже не треба опиратись (утрата цноти, перший раз з новим партнером, перший раз по довгій перерві і т. д. — словом, щоразу, коли статевий акт несе з собою «зміну енергетики», «розкриття закритого», зняття якогось бар'єра…) — коли проникнення здійснилось, і тебе вже просто несе, чужою волею.
Ось це і є «сладострастие греха» — той, хто переступив, віддається . Він не «злочинець» (по-українські на нього кладеться відповідальність — він все ще «чинить», діє, творить зло!) — а, привіт Фьодор-Міхаличу, саме «переступник»: раз «переступив» — а далі вже тільки солодко рохкає, як свиня в баюрі, викачуючись дедалі впоєніше, глибше, наркотичніше, — не «чинник», а знаряддя.
Брр— р, кошмар який.]
1 січня 2005
Все-таки, вперше за 2 місяці -виспалась, і прокинулась (хоч і знову о 3-ій!) — з легким серцем.
Ніч із Р. і С. у К. проминула непомітно, у змиг ока. «Ми уникли катастрофи» — угу, ось це і є головний підсумок.
Молилися — справді, мільйони. Стихійно, кожен зосібна, нутряним криком о поміч: Господи! порятуй!…
Отже — таки «релігійна війна». Чудо сталося: випросили .
Російський спецназ «ввозили» з Криму, «перемішавши» з місцевим, — попередньо їм крутили запис (ролик є у С.) про «побиття міліціонерів» і т. д. «Наш» спецназ (офіцери) вже у вівторок (23-го) передавав по мобілках друзям: «За нами москали стоят!» — і в муках з'ясовували між собою, що робити в разі-коли: повернутися спиною до людей, обличчям — до російських «заградотрядов». Замість 1 години стояли по 4 — і «пісяли собі в чоботи».
А я навіть приватну, «свою» хроніку цих двох місяців негодна скласти — нецікаво воно, ретроспективою… Перший день «свого» Майдану — 20 жовтня (середа!) — пам'ятаю чітко: розмова у перукарки (вперше тоді «вийшла» з свого підпілля і почула — «народ», його набухаюче обурення — в повітрі, але ще «підшкірне»), інтерв'ю з Йоганнесом Фосвінкелем із «Dіе Welt» — у «Барабані» (а в цей час надзвонював Ф. з приводу нашого [відкритого] листа, я йшла до «Барабану» по Грінченка, і мені розсаджувавсь телефон) — все це потім так симетрично повторилося 22 листопада, з тими самими персонажами й тою самою топографією! — як описане коло в часі!) — і ввечері 5 годин поспіль із Едуардом із «Der Standart», от із того дня й почалося… 21-го — Харків [Мова про поїздку до Харкова для виступу на Форумі міської Інтелігенції на прохання Харківського штабу «Нашої України». ], «…», 23-го — «ніч довгих ножів», у неділю — писання «листа з Києва», далі — тиждень «із провалами»: публікація «листа інтелігенції», недолуге інтерв'ю на 5-му (25-го? увечері?), 28-го — шведське ТБ у мене вдома, дзвінок когось із п'яних «братків» («Я из СБУ…» — «А чого Вам треба?» — По паузі: «Хочу у вас квартиру снять…» — прибрала, зі страху, прапорця [«Так!»] з балкону і поїхала читати вірші на «революційному вечорі» в Вritish Council, — в суботу, 30-го, «браткі» в «Сільпо», — а в міжчасі що? не згадаю вже, провали (висіння на телефонах? обмін інформацією? завис в Інтернеті?), — єдине, що певно, що нормального сну так і не було, звідтоді… Між першим і другим туром — «проривний» (як виявилось!) ефір на «1+1» 9-го, у «день писемности», на «Сніданку» (А.: «…» Непонятно было, как они тебя пустили, и видно, как мальчик [ведущий] волновался — й как ему одновременно приятно было…»), «…», 11-го — прес-конференція «з культурної політики» на книжковому ярмарку з Томенком і Зінченком (Ющенко «не встиг»), увечері ефір на «Нашому радіо», на превелику втіху всіх трудящих, потім лист «русскоязычных» «…», 16-го — у німецькому посольстві — початок моєї «дипломатичної місії» (культаташе вже читала мою статтю в «Зюддойче» і нацькувала мене на відставного міністра оборони — Р. Тиепе — якому я пояснювала про загрозу фашизму), «…», і от на тому тижні — вже пішла «писати на експорт»: для W[аll] S[treet] J[оurnal], 20-го — запис «соціальної реклами» (пустила «Ера» увечері), і дорогою назад, у хурделицю — «lift» [* Від англ. « to give a lift » — підвезти. Між іншим, «янучар», який мене тоді, напередодні другого туру, підвозив, цілком упевнено назвав мені й дату, коли буде оголошено перемогу «Віктор-Фьодорича» (24 листопада), І відсоток, на який він «випереджатиме» Ющенка (3 — 4%). ] від мордолобого «Сан Санича», першого живцем угледженого «янучара»: «Ат-личная погода!…» -??? — «А патаму-шо завтра никто на улицьі не вьійдет, й Виктор-Федорыча обьявят президентом!» — «Фіг вам!» — сказала по паузі, оханувшись (спершу-бо подумала, що він жартує!). Тоді ж дзвонив Ф., що його побили — і 21 -го я вставила цей епізод у свій W[аll] S[treet] J[оurnal] ріесе, а докінчувала з випусковим редактором — уже під перші результати екзит-полу і першу заяву командира Беркута — того, якого ще не-забарно звільнили (!). — ага, а 20-го ввечері ще російській «Свободі» «…» говорила — шкода, не лишилося запису тої розмови…
От доти було — «моє», живе й безпосереднє: важило кожне слово, і кожен — вирваний наперекір обставинам — публічний жест. Тобто, «коло» справді виявилось символічним: 20 жовтня — 22 листопада: коли в понеділок мій «ріесе» таки виявився prophetic [«Пророчим» (англ.). Йдеться про есе «Українська солідарність», яке вийшло друком уранці 22 листопада, — на превелику втіху редакції: вийшло, що в такий спосіб WS ] Е ur оре потрапила першою з-поміж усіх західних медій дати матеріал про «Помаранчеву революцію», — акурат у той самий день, коли вона розпочалася! ] (як писав Маtthew) на ділі, і після вранішнього (200-тисячного ) Майдану я знов поїхала — стригтись, а потім знову по Грінченка в «Барабан», де давала інтерв'ю тому самому Voswinkel’ю, пояснюючи, що тепер «у нас только хорошие новости впереди», — період, коли я щось вирішувала, і від мене щось залежало, — закінчився. В «Барабані» вже всі сиділи в помаранчевих шаликах, із сусідньої зали долинав зграйний гамір: там дивилися 5-ий, раз у раз реагували то гулом, то сміхом, мені подзвонив Ф., що Київрада визнала вибори недійсними, і я, перепросивши німця, звернулась до компанії за сусіднім столиком переказати цю вістку, — і вони зааплодували («А що тепер?» — «Переголосування?»), — а потім ішла по Хрещатику, де народ уже плив в оба боки, і вже стояли палатки, і ось це, властиво, й був кінець «моєї участи» — далі вже все вирішував Майдан, і досить було сказати Заходу:
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14