Здесь выложена электронная книга Let my people go автора по имени Забужко Оксана. На этой вкладке сайта web-lit.net вы можете скачать бесплатно или прочитать онлайн электронную книгу Забужко Оксана - Let my people go.
Размер архива с книгой Let my people go равняется 115.84 KB
Let my people go - Забужко Оксана => скачать бесплатную электронную книгу
OCR Busya
«Оксана Забужко "Let my people go"»: "Факт"; Київ; 2005
Аннотация
У прозі мене завжди найбільше цікавило саме це — як, у який спосіб історія стає культурою. Як «перекладаються» мовою літератури принципово неохопні оком суспільні процеси, у котрі втягнено мільйони людей. Ця книжка — ні в якому разі не персональна письменницька «хроніка революції», хоча деякі, незнані українському читачеві, інформаційні штрихи до загального тої революції портрета вона, сподіваюсь, і додасть. Але насамперед це спроба відповісти на головне питання, яке мене тоді мучило, — як водночас проживати історію і писати про неї. Як, перебуваючи «всередині» неї, добувати з неї смисл — той, котрий зрештою й відкладається в арсеналі культурної пам'яти народу.
Оксана Забужко
Let my people go
Оформлення обкладинки та шмуцтитулів Ростислава Лужецького
© О. Забужко, 2005
© Р. Лужецький, обкладинка, 2005
© Дизайн, макет «Факт». 2005
— От уже й революція відбулася, — сердито сказав навесні 2005-го один розумний чоловік, перемикаючи телеканали (на кожному з них схожа на фрекен Цап парламентарша — у домашньому халатику квіточками — третій день поспіль слізно сповідалася з того, як із товаришами по партії ділила одне лікарняне ліжко на трьох, прикувавшись до нього наручниками, і нічого цікавішого в українській інформаційній перспективі на найближчий час не світило…), — от і революція відбулась — а ми так. нічого й не зрозуміли!…
Думаю, саме в той момент у мене й з'явилась думка випустити у світ цю книжку.
Із виниклого тоді почуття вини за те, що в цьому «не зрозуміли» може бути й моя — хай і мимовільна — частка.
Або, може, це сталось пізніше, влітку, — коли, повертаючись додому з Варшави, з телевізійного круглого столу «Помаранчева революція й українська тожсамість» (і гірко міркуючи собі, що от, а українська телевізія такого круглого столу так досі й не провела…), розгорнула в літаку «Gаzetu Wuborchu» і вгледіла цілий розворот, присвячений родині покійного Аліка Асланова — першої жертви цієї революції, яку ми звикли звати «безкровною», хоча безкровних революцій не буває. Того самого Аліка, про якого в Україні всі забули. І не тільки про нього. Хто ще пам'ятає ім'я міліціонера з Черкащини, вбитого вранці в день другого туру? (До речі, а що там з його вбивцями — досі розшукуються?) Або ім'я того чоловіка — з Обухова, здається? — який, побачивши 24-го листопада на телеекрані порожній Майдан Незалежності й почувши, що «беспорядки в Києве улеглись», покінчив із собою? (А про нього ж мали б писати всі підручники XXI століття — як про першу пряму жертву інформаційної війни!) А хто-не-будь хоч чув імена тих мешканців Тростянця на Сумщині, які свій «Майдан» провели в реанімації, бо відмовились пити за здоров'я «кандидата від влади», як того вимагали від усіх присутніх, ввалившись до бару, мордаті й голомозі мужчини в шкіряних куртках? І, до речі, як почувається той зоотехнік із Житомирщини, якого 23 жовтня на мітингу під ЦВК був збив своїм джипом той самий «прикутий до ліжка» нардеп, чиє пухкеньке личко півроку нон-стопом сяє до нас із телеекранів?…
Була революція. Був народ. Були жертви. Були герої.
А лишилися — тільки політики з безецно, по-ексгібіціоністському виваленими нам перед очі брудами своєї політичної кухні та веселі хлопці-журналісти, які, страшенно собою вдоволені, гасають із камерами по нічних шинках Києва — то за дівчиною сина президента, то за хлопцем дочки прем'єр-міністра…
Нація з «відбитою» історичною пам'яттю (треба віддати належне — її дуже довго нам відбивали!) у черговий раз спускає в каналізаційну трубу свою історію — просто тому, що не вміє собі з нею порадити.
— Я побачила, що таке історія, — сказала мені в дні Майдану одна молода американка. — Нам говорили про 11 вересня, що це історія, і той день справді багато змінив у нашому житті, але я тільки тут, у Києві, побачила — ні, історія — це зовсім інше. Це — як одночасний вибух багатьох-багатьох довгонакопичуваних тенденцій. Як невидимий газ, що тече по трубах, — і треба тільки іскри, щоб його присутність враз зробилась видимою, і всі ліхтарі спалахнули.
Це було найрозумніше з усього, що я чула про Майдан. І мені було сумно й боляче, що я це почула від американки — а не від своїх земляків, які в цей час переймалися куди практичнішими питаннями. Наприклад, тим, хто стане в новому уряді міністром культури…
— Яку книжку про вашу революцію ви б порадили перекласти? — спитав у мене нещодавно мій шведський видавець. Йому, бідаці, і в голові не клалося, що українські книгарні можуть бути досі не завалені десятками «пейпербекових» історій революції, — з усіма її драматичними людськими сюжетами, кожен із яких тягне на окреме оповідання, та з усіма дбайливо зафіксованими іменами її жертв і героїв. І як поясниш, що в нас і книгарень-то «своїх», — не росіянами, цебто, орендованих, — на цілу величезну, за європейськими мірками, країну набереться не більше сотні, і книжок, усіх сукупно, видається на рік не більше, ніж у враженому масовою неписьменністю Конго або Зімбабве? Що культурна й інтелектуальна окраденість давно стала для українців нормою — настільки, що ми її вже й не помічаємо?…
Цілий рік Майдан «опускали» всі, кому не лінь. Політики, які, без сорому казка, привласнили його собі, у дитинно щирому переконанні, ніби задля них він і збирався. Журналісти, які пустили були його повз вуха суцільним нерозбірливим шумом, гейби рок-концерт, а потім довго й поважно «зображали об'єктивність», знай ретранслюючи тридцятилітньої, допере-будовчо-СРСР-івської «свіжости» легенди про «продажних агентів американського імперіалізму», — аж доки під таким інформаційним натиском не розгубилися вже й ті, хто сам складав на Майдані пожертви з власної кишені, та не махнули рукою: а чорть-його зна,мо', комусь там і платили… «Опускали» історики — тим, що не написали про Майдан правду, «опускали» кінематографісти — тим, що тієї правди вчасно не зняли (цим, сердешним, то вже й дивувати не доводиться — відмираюча професія!)… Аж от коли далася взнаки наша окраденість: для власної історії, яка, несподівано для всіх (і, головне, для нас самих!), так сліпучо спалахнула на весь світ усіма водночас засвіченими «ліхтарями», в Україні просто не виявилося напоготові відповідного культурного інструментарію. Історія ж, котра не стає культурою — оповіддю, текстом, задокументованою людською «сторі» про гнів і страждання, любов і віру, — завжди приречена залишатися всього тільки відкритою зоною для політичних спекуляцій. І не більше.
У прозі мене завжди найбільше цікавило саме це — як, у який спосіб історія стає культурою. Як «перекладаються» мовою літератури принципово неохопні оком суспільні процеси, у котрі втягнено мільйони людей. Ця книжка — ні в якому разі не персональна письменницька «хроніка революції», хоча деякі, незнані українському читачеві, інформаційні штрихи до загального тої революції портрета вона, сподіваюсь, і додасть. Але насамперед це спроба відповісти на головне питання, яке мене тоді мучило, — як водночас проживати історію і писати про неї. Як, перебуваючи «всередині» неї, добувати з неї смисл — той, котрий зрештою й відкладається в арсеналі культурної пам'яти народу.
Опинившись восени 2004-го в епіцентрі історичних подій, як усередині 12-бального морського валу, я, хоч-не-хоч, змушена була приєднатись до мільйонів моїх співвітчизників, які своїми безпосередніми зусиллями той наростаючий вал і творили — хто як міг. Хтось роздруковував за власний кошт листівки з Інтернету, хтось записувався спостерігачем на виборчій дільниці, хтось, як мій сусід-бізнесмен, дзвонив друзям по телефону й горлав так, що чути було на цілий під'їзд: «Надо что-то делать, ребята, зто же полная жопа!», — почуття при тому, за моїми спостереженнями, керувало всіма одне й те саме: нам відверто й брутально, без зайвих церегелів давали зрозуміти, що від нас нічого не залежить, що долю нашої країни давно вирішено без нас, і чим менше ми будемо висовуватися, тим здоровіші будемо, — і якраз це пекуче приниження від нав'язаної свідомости свого безсилля й спонукало діяти: то був єдиний спосіб зберегти самоповагу. Під цим оглядом мої моральні реакції нічим не різнилися від реакцій мільйонів українців. Тільки от те, що я вміла робити найкраще і в чому могла бути найкориснішою — думати й писати, — вже не могло мати в моїй країні й моїй мові жодного практичного застосування: для оприлюднення скільки-небудь врозумливого тексту в українських медіях не лишилося жодної відкритої трибуни. Натомість така трибуна, — видна до того ж, за Гоголем кажучи, «на всі сторони світу», — була в англійській мові, і українському письменникові на 14-му році «умовної незалежності» не зоставалось нічого іншого, як на неї, «общепонятненьку», і перейти.
У ніч побоїська під ЦВК з 23 на 24 жовтня, коли відчуття вимушеної німоти на вид цинічної, до зубків озброєної брехні зробилось нестерпним фізично, як кляп у горлі, з'явився на світ документ, яким і відкривається ця книжка, — «Лист із Києва після „ночі довгих ножів"». Адресований моїм друзям на Заході — письменникам, видавцям, журналістам, громадським діячам, — за кілька днів він облетів світову павутину, був передрукований у німецькій «Suddeutsche Zeituhg» і канадській «Globe and Mail», у десятках інтернет-видань Європи й Америки, від Ірландії до Польщі, і для багатьох країн уперше прозвучав тоді, за визначенням американської «Вoston Globe», як «Ukraine’s Scream» — «крик України»… (Рецепція цього листа — то окрема тема: видгуків на нього надійшли сотні, але найдужче мене потряс був один — від розгніваного діаспорного професора, який, хоч і вимовляючись своєю «непоінформованістю» щодо українських справ, усе ж не завагався згорда заявити, що український народ, мовляв, цілком заслуговує на ту владу, яку має, і «жахливі перебільшення місіс Забужко» слід просто ігнорувати, як такі, що свідчать про її неповагу до майбутнього народного волевияву на підтримку чинної влади, — скільки таких «ляпасів» на адресу українського народу було потім, уже в дні Майдану, відважено в західній пресі «старими кремлівськими псами», «лівими», «троцькістами», і ким-там-ще, про те в нас широка публіка ще слихом не слихала, читаючи ж цього, першенького, я ніби увіч побачила, як відбувалася свого часу колаборація західних інтелектуалів і з гітлеризмом та сталінізмом, — як, ситі й задоволені, так само роздратовано відповідали вони тим, хто також пробував тоді «кричати»: «У Радянському Союзі панує абсолютна свобода» [Сартр, 1954], або ж, іще відвертіше: «Ми підтримаємо вас тоді, коли ви будете сильніші» [Мальро, 1935], — «мій» професор, нотабене, також цього літа прибув в Україну з доповіддю про Помаранчеву революцію: тепер, коли ми «сильніші», він також нас «підтримує», — знак, що за минуле століття світ не надто змінився і, на жаль, небагато чому навчився, тож тим приємніше усвідомлювати, що українці бодай деякі з уроків своєї страшної історії таки, Богу дякувати, засвоїли!)
Всі статті й інтерв'ю, зібрані в першому розділі цієї книжки, писалися по-англійському, напередодні Майдану і в перший його тиждень (крім єдиного, вже «після-майданного», російського інтерв'ю: росіяни інформаційно «привідкрилися» до України щойно аж перед третім туром), — коли спати вдавалося по 2 — 3 години на добу, решту ж часу я працювала отим «криком України» — або, коли завгодно, «фронтовим кореспондентом». Ця сторінка, поза сумнівом, належить до інформаційної історії нашої революції — і вже тому мусить бути повернута сьогодні (у перекладі на рідну мову автора) українському читачеві. Сподіваюсь, коли-небудь нові покоління журналістів будуть щиро шоковані, дізнавшись, що 2004 року Україна не мала ані своїх кореспондентів на Заході, ані постійно акредитованих західних — у себе, а її інформаційна ізоляція від так званого «цивілізованого світу» була такою моторошно глухою, що моя стаття з «Wall Street Journal Europe» була вивішена на одному з найінтеліґентніших (авжеж!) українських інтернет-сайтів, «Обкомі», — у передрукові з іnоsmi.ru: скороченою наполовину, зі зміненим заголовком, — звичайна російська цензурна практика, про що українські журналісти, ймовірно, не підозрювали ні сном, ні духом… Як і за часів СРСР, в усьому, що діється «на захід від Чопа», Україна живилась — і досі продовжує живитись — тими інформаційними покидьками, які їй перепадають із російського столу.
У квітні в Нью-Йорку, під час першого Всесвітнього фестивалю письменників (подія, про яку, знов-таки, російське телебачення розповідало досить широко, до нашого ж поля такі «гурманські страви» вже не доходять…), У розмові з німкенею Карен Емке, авторкою пронизливих документальних книжок про Балкани 1990-х, я почула чи не найточніше визначення головного письменницького мотиву, який вів і мене тої осені крізь усю мою так звану «політичну журналістику» (що її, втім, західні редактори, тобто справжні політичні журналісти, чомусь уперто йменували «есеїстикою», — їм таки було видніше!). Найбільша загадка в усіх масових рухах, сказала Карен, захоплено зблискуючи очима, — це та точка закипання, коли народ каже «годі», коли в нього з'являється самостійна воля. І ніхто ще не визначив, як це відбувається і звідки береться…
Я впізнала цей блиск в очах: з таким самим захопленням і гордістю, тим більшою, що це ж був мій народ!) я спостерігала стрімко набухаюче «закипання» Києва восени 2004-го, — аж до «точки вибуху» 22-го листопада. І писала — таки про «Майдан», а не, як годилось би «по-журналістському», про «сцену на Майдані». Якесь, сливе алхімічне, перетворення маси розрізнених індивідів на єдину істоту — на колективного індивіда, наділеного власною волею, — це і є те, що в класичному лексиконі зветься «народженням нації», про що свого часу з побожним трепетом писав ірландець В. Єйтс («Народилась страшна краса»), і всі європейські поети й прозаїки, яким пощастило стати свідками такої історичної «алхімії». У нашому ж випадку при тому ще й вивільнились неймовірні, довготамовані запаси любови, — українців — бо так довго привчали не любити себе , так довго вбивали їм у свідомість, що вони недолугі, недотепні («трохи придуркуваті», за словами одного екс-президента), ні на що не здалі, одне слово, суцільні тобі невдахи історії, що раптом, уперше від 1918 року, на повен зріст угледіти себе, як у «Золотому гомоні» Тичини, — гордим, дужим, шляхетним і, о Господи, яким же красивим народом, — це було потрясіння такої емоційної сили, що на його тлі жалюгідними купками брухту виглядали б усі армії світу, і можна хіба глибоко поспівчувати тим нещасним, які не бажали цього бачити. Питання «що це було?», спроби зрозуміти, витлумачити, «вирахувати» раціональними засобами ту, із засади необчислиму, «точку закипання», почалися вже потім, — і тривали в нашому інформаційному просторі, треба сказати, таки недовго. Другий — «постреволюційний» — розділ відбиває власне цей короткий етап. Читач побачить, що найповніше мені й тут, на жаль, вдалося висловитись не «на нашому, на данському ґрунті», — а знов-таки, у Нью-Йорку, на тому самому Всесвітньому письменницькому фестивалі, та на сторінках шведської преси, яка заінтриговано просила мене розтлумачити зв'язок між Майданом і Євробаченням (!)… Але потреба в осмисленні, в оформленні історії, що відбулася на очах мільйонів, — у слова, в наратив, у текст, у пам'ять культури , — ця потреба в українській суспільній атмосфері, засвідчую з повною відповідальністю, — була, і вельми відчутна. Не було тільки самої культури в соціологічному сенсі, — тієї, цебто, інфраструктури (газет і журналів, книгарень і видавництв, кіностудій, інтелігентних телеканалів, дослідницьких фундацій, що спонсорують незалежні дослідження, — словом, як казав булґаковський герой, «за что ни хватиться, ничего у вас нет!»), що в ній, інфраструктурі, така потреба тільки й може бути задоволена, — по-перше, швидко , по-друге — масово . Так вона незадоволеною й лишилась…
« I в огні її, окраденую, збудять…»
Ах, Тарасе Григоровичу, єдиний Ви наш, хто в ті дні на Майдані звучав абсолютно органічно, на рівні тодішніх колективних емоцій, — знов Ви як у воду дивилися! Тільки от на «огонь» — епоха не та: живемо, як-не-як, в інформаційну добу, і головні війни точаться вже на терені людської свідомости. Запам'ятовується ж, як відомо всім професійним маніпуляторам цією тонкою сферою, аж ніяк не пережите (всяка, навіть найсильніша емоція, з часом розмивається в пам'яті!) — не пережите, а сказане, і чим гучніше й настирливіше, тим ліпше запам'ятовується… От би цікаво було провести моніторинг наших мас-медій — що впродовж минулого року найчастіше говорилося в них українському народові про Майдан?…
Те, що, в остаточному підсумку, вдалося про нього сказати мені — не історикові, ба навіть не безпосередньому учасникові (повністю я «відстояла» на ньому тільки один день — перший, коли приїжджих іще не було, тож звезені на Майдан з усієї України людські сюжети отримувала переважно з других рук), — не найліпшому, одне слово, свідкові, всього тільки «включеному спостерігачеві», — те представлено двома текстами, що складають останній розділ цієї книжки.
Let my people go - Забужко Оксана => читать онлайн электронную книгу дальше
Было бы хорошо, чтобы книга Let my people go автора Забужко Оксана дала бы вам то, что вы хотите!
Отзывы и коментарии к книге Let my people go у нас на сайте не предусмотрены. Если так и окажется, тогда вы можете порекомендовать эту книгу Let my people go своим друзьям, проставив гиперссылку на данную страницу с книгой: Забужко Оксана - Let my people go.
Если после завершения чтения книги Let my people go вы захотите почитать и другие книги Забужко Оксана, тогда зайдите на страницу писателя Забужко Оксана - возможно там есть книги, которые вас заинтересуют. Если вы хотите узнать больше о книге Let my people go, то воспользуйтесь поисковой системой или же зайдите в Википедию.
Биографии автора Забужко Оксана, написавшего книгу Let my people go, к сожалению, на данном сайте нет. Ключевые слова страницы: Let my people go; Забужко Оксана, скачать, бесплатно, читать, книга, электронная, онлайн