«вчитися, вчитися і ще раз учитися», щодо політичної проституції і багато чого іншого – є безсмертними. Інша справа, що ці речі давно були «винайдені» до нього, але… методами промоутерства, чи по-простому пропаганди й агітації, великий вождь теж володів непогано. А ораторський хист! І це при його дефектах дикції. То чому б не повчитися? Конкретно Варфоломійовича цікавило, як у межах окремо взятого округу перемогти па виборах. Звичайно, до безсмертної спадщини він поставився творчо.
«Де будемо робити «Смольний»? – замислився він над нелегким питанням, заплющивши очі. І хтось невидимий (а це був «друг» Пашки) сказав йому у відповідь: у районній бібліотеці! Варфоломійович розплющив очі: у Таньки, у цієї клізми, що соромиться імені свого батька? Ні! Однак той «хтось» наполягав: Так!
– Ні! – вже вголос сказав він.
– Та-ак… – під руку зітхнув Пашка, відкриваючи холодильник. – А що тут у нас є? «Оцень кусать хоцецца». Ага, нічого нема. Може, сходимо за лінію фронту?
– До бабів?
– Угу… Здається, вони сьогодні пиріжки пекли.
– Мені гордість ие дає… – завагався Варфоломійович. Пашка відразу ж зметикував, що зараз Варфоломійовича
можна брати голими руками: йому теж «кусать хоцецца».
– Не переживай, Варфоломійовичу! Я піду сам. А вони тебе – клянусь – самі покличуть. Причому па колінах приповзуть!
– Так уже й приповзуть… – недовірливо гмикнув той. Однак під ложечкою, напевно, і в нього смоктало. Тож він
склав зброю:
– Роби що хочеш…
Пашка заворушився і заспівав:
– Люблю тебе, бажання смак… – і облив себе туалетною водою.
Варфоломійович дивився на того спідлоба. Пашка вилетів із землянки прожогом. Старий ветеран продовжував думати над місцем для штабу. Трохи знайомий з модними працями Фрейда, він згадав, що визначний психоаналітик переконував звертати особливу увагу па описки, обмовки і збіги. Нічого в цьому світі немає випадкового. Кожна деталь – це натяк па те, що треба робити в даний момент. Але як же вклонитися тим двом кобрам?
А вклонятися й не довелося. Вони самі прийшли і вклонилися.
У двері землянки хтось постукав. На порозі стояли обидві і посміхалися на повний рот. «Ну й ну! – подумав Варфоломійович. – Пашка – просто Девід Коперфільд!»
За столом велася приємна невимушена розмова. Щоправда, вона була б не такою приємною і невимушеною, коли б не пиріжки. Тут хочеться зробити ще один ліричний відступ. Про пиріжки. Але немає часу. Тому про пиріжки іншим разом. Поки «дівчата» (вони ж «кобри») пішли на кухню за новою порцією пиріжків, тепер уже солодких, Варфоломійович шепнув нашому молодому героєві:
– Пашко, зроби так, щоб Танька сама запропонувала свою бібліотеку для «Смольного».
Пашка з повним ротом пиріжків з горохом кивнув.
– Ну як, подобаються? – повернувшись до вітальні з новою пахучею тацею, спитала нашого молодого героя Тетяна Фрідріхівна, маючи на увазі пиріжки.
– Ще й як! – відмовив той.
– А з чим найбільше?
– З Вашою посмішкою! – підморгнув молодій жінці наш молодий герой.
Правда ж, непогана відповідь? Ви, мої дорогі читачі, напевне, думаєте: фі, який ловелас цей Павло Іванович! Ат ні! Ця фраза викрадена. Точніше, позичена. Цю фразу він почув якось від маминого залицяльника, друга сім'ї, завідувача стоматологічною клінікою Ґіві Лорд-Кіпанідзе. Якби ви тільки знали, які зуби робив Гіві Лорд-Кіпанідзе! Пісня! Але це не головне. Якби ви знали, як він зуби рвав без наркозу! Правда, це стосувалося передусім восьмих верхніх, але часом і іншим перепадало. Він їх просто виймав, як морквину із землі, як… Не будемо уточнювати. Просто виймав. Супер! Таким самим супером він був за столом у них удома. Іскрометне почуття гумору його мамулі помножене на вогняний темперамент дядечка Ґіві робило просту вечерю святом душі. Часом наш молодий герой жалкував, що не записував в окремий блокнотик все, що спурхувало з вуст його безцінної мамочки і золотоносного дядечка Ґіві. Бо сам наш молодий герой, як ви вже знаєте, був природою обділений почуттям гумору і сексуальним потягом, який провокує на компліменти.
Тетяна Фрідріхівна після «пиріжків із власною посмішкою» розцвіла.
– Як жаль, що наш виборчий штаб буде розташовано не у нашій бібліотеці, а в міській! – з гіркотою в голосі зітхнув аш молодий герой.
Тетяна Фрідріхівна спершу побіліла, а потім побуряковіла. Павло Іванович розрахував заздалегідь таку реакцію, бо був у курсі лютої ненависті між двома бібліотеками. Навіть Фрідріх Варфоломійович не чекав від свого підопічного такого ходу конем.
– Ну, – зам'ялася Тетяна Фрідріхівна. – А навіщо Вам міська бібліотека?… Можна й у нас… До речі, в нас недавно кактус розцвів…
– Обожнюю кактуси! – удав безмежну радість Павло Іванович. – Дякую, дякую, ви – просто персик! – з грузинським акцентом дядечка Ґіві промовив він і зрозумів, що зробив ляп.
Варфоломійович із глибоким осудом поглянув на нього. Проте Тетяні Фрідріхівні цей комплімент сподобався. І це трохи виправдало нашого молодого героя в очах її батька.
– Тату, ти не заперечуєш? – насторожено поглянула на нього донька.
Варфоломійович скорчив гримасу невдоволення:
– Ти ж – язиката Хвеська! Всьому місту враз вибовкаєш усі воєнні таємниці!
– Клянусь, татку, я мовчатиму, як риба!
– Я сказав: ні! – строго сказав батько. – Ти – находка для шпійона! Нам потрібен підпільний штаб, а не базар.
Тут утрутилася в розмову матінка і благальним голосом сказала:
– Ну, Фрідя!
«Фрідею» дружина називала чоловіка у виняткові, можна сказати, найінтимніші хвилини життя. А оскільки ті хвилини дещо стерлися з пам'яті старого солдата, то, почувши лоскітливо-грайливе «Фрідя», він якось аж до непристойності швидко здався:
– Добре. Вговорили! Тільки слухайте сюди. Все має проходити в умовах глибокої конспірації. Ясно?
– Ясно!
– Пароль: «А що у вас із нових надходжень?» Ясно?
– Ясно!
Варфоломійович трохи заспокоївся. Пиріжки з яблуками були якраз тим, чого йому бракувало в цей момент для повного щастя. Він наминав їх, проте не забував про справу.
– Танько, що там з пресою?
– Погано, тату. Всі бояться. У них вказівка друкувати лише про Колосального і про Разіна.
– Фашисти, – заходили жовна на худому обличчі старого ветерана.
– Але я, – зробила багатозначну паузу Тетяна Фрідріхівна і лукаво поглянула на молодого кандидата в депутати. – Я домовилася з радіо.
Похмурий Варфоломійович напружено думав. У Леніна була «Іскра». А в них що? Без «Іскри» діла не буде. Треба щось робити.
Почалися виборчі будні. Ні, щось не так. Вибори – це ні в якому разі не будні. Вибори – це екстрим. Вибори – це адреналін. Вибори – це людські перегони. Вибори – це м'ясорубка. Тож переінакшимо нашу фразу на: розпочався виборчий марафон. Оскільки округ був сільський, то тут методика виборчої кампанії дещо інша, ніж у місті. Головна ідея виборчої кампанії в сільському окрузі – «від села до села». Це, звичайно, не для всіх. Лише для чесних кандидатів. Для нечесних – тактика інша: від голови колгоспу до голови колгоспу, від голови сільради – до голови сільради. Або можна просто зібрати всіх разом до себе в кабінет і, залежно від їхньої поведінки, – або поставити великий могорич, або поставити велику клізму. Таким є звичаєве право країн пострадянського простору.
Але наш герой не такий. Він – ідеаліст. Він вірить у демократію і вірить у чесні вибори. Друже, а ти віриш у чесні вибори? Питання, здається, риторичне. Але зараз мова не про те.
У землянці висіла географічна карта району – виборчого округу молодого кандидата в депутати, на якій зеленим фломастером позначалися села, де відбулися зустрічі. Наш молодий герой і його довірена особа їздили по своєму
виборчому округу на громадському транспорті, а саме на смердючих автобусах. Дуже втомлива річ, скажу я вам. Набагато легше було депутату Колосальному, який роз'їжджав на мікроавтобусі «Фольксваген» з двома водіями. І трохи менш комфортно, але теж непогано було голові райдержадміністрації Разіну на тридцятій «Волзі» з державними номерами й одним водієм. Однак обидва були позбавлені головного привілею – привілею бути полюбленими простим народом у ситуації, яка в прямому значенні слова зближує людей, а саме в громадському транспорті.
Це ж справжній кайф – розпочинати зустріч з виборцями в живій стихії маленького ізольованого простору, де вам нікуди подітися одне від одного, від запахів одне одного, від звуків одне одного, від присутності одне одного, від розмови свого сусіда, яку він обов'язково хоче вам нав'язати. Народні обранці! Якщо хочете бути з народом, якщо хочете бути його улюбленцями, користуйтеся громадським транспортом! Але що вам до народу? Тож їздіть на своїх «іномарках».
А наш кандидат у народні депутати і його довірена особа втиралися в прямому і переносному значенні слова в довіру виборців, оскільки рейсові автобуси були, як правило, наповнені під зав'язочку.
– Бабусю, сідайте на моє місце, ви, напевно, ледь на ногах тримаєтесь! – зав'язував невимушену розмову наш молодий герой.
– Ой, синку, хай тобі Бог здоров'я дає! Так ніжечки болять! Так ручечки болять натруджені! Усе болить. Подивись, синку, не можу пучки зігнути! – показувала бабуся свої зашкарублі пальці, що не згиналися. – Порпаєшся в землі, як жук! І так усе життя! Спасу немає! Думала, що хоч на старість одпочину! Дак хіба дадуть!
Тут вступав у розмову Варфоломійович.
– Скільки маєте пенсії?
– Яка там пенсія! Та я її у вічі зроду-віку не бачу!
– А за кого будете голосувати?
– Бо'йо'зна! Як голова скаже, так і буде. Збере паспорти і сам проголосує!
– І ви йому довіряєте? (Це знову ж таки Варфоломійович Дуже голосно, щоб чув увесь автобус).
– А що мені до того депутата! Він живе собі там, нагорі, сам собі керує і не знає, що діється на грішній землі. Він мені дров не привезе на зиму. А голова привезе. Як буде добре голові, буде добре й мені.
– Бабусю, не слухайте голову!
– А кого ж мені тоді слухати? Тебе, чи що?
– Мене послухайте. Ось цей хлопець вам місце уступив. Хоч він і кандидат у депутати, але їздить з вами в автобусі, як усі. І він знає, що у вас пучка не згинається. А Голова Ваш на «бобіку» ганяє і не знає, як вам, старенькій, живеться!
– Дитино! – зверталася зі співчуттям бабуся до Пашки. – То ти в депутати йдеш? Нащо воно тобі здалося, дитино? Вони ж тебе там з'їдять! Живцем! А не з'їдять – зроблять таким самим бузувіром, як і самі!
– Бог мені так дав, бабусю… – відмовляв той.
З хвоста автобуса озвався грубий бас (переважно це був бас, рідше – жіноче меццо-сопрано):
– А що це ви тут агітацію розвели? Це автобус, а не клуб!
– А ми тебе й не агітуємо! – сміявся Варфоломійович, із задоволенням відзначаючи: значить, і ззаду чутно. – Ми з бабусею розмовляємо.
– Я зараз вам «порозмовляю з бабусею»! – дядько настирно протискався до наших героїв. – Баламути! Я вам покажу, як народ збурювати!
– Слухай, друже, ми ж тебе не займаємо, і ти нас не чіпай! З'являлася велика червона пика з налитими кров'ю очима.
«Ого!» – думалося нашим героям. Мабуть, і кулачиська в нього такі ж самі! А той, наче телепат, витягав одного, розміром з головку капусти, й підсовував під носа Пашці:
– Чим пахне?
Наш молодий герой, не дуже освічений у народних фразеологізмах, розумів питання буквально. Нюхнувши кулака, казав:
– Таранькою.
Автобус заливався сміхом. Дядько ставав буряковим: – Як хвамілія?
– Печеніг!
– Ви чули, людоньки добрі, – Печеніг! З такою хвамілією ще й у депутати лізе! На сміх курям!
«Спасибі за рекламу» – тихенько бубонів Варфоломійович.
– А ти, Петре, – озивався хтось із автобуса, – помовчав би зі своєю хвамілією. Теж мені – барон фон Куцеперденко!
Автобус вибухав сміхом.
– І хто це там розгавкався? – розвертався Петро Куцеперденко, утрамбовуючи пасажирів.
Тут починалася маленька громадянська війна. Байдужих не було ніколи. Ті, що не любили голову, стояли на боці Пашки і Варфоломійовича. Тих, хто був за владу, завжди було значно менше. Тому вони мовчали.
З автобуса вилазили всі піднесені, розпашілі й збуджені, і всі незалежно від віку, статі і переконань дружно йшли у клуб на зустріч, що і передбачалося планом Варфоломійовича. По дорозі автобусна група затягувала в себе, мов снігова лавина, все нових і нових людей. Варфоломійович ішов і під носа бубонів: «Хоч би не наврочити! Хоч би не наврочити!»
На зустрічах у нашого молодого героя клуб завжди був переповнений. «Реклама, – хвалився сам собі Варфоломійович, – велике діло!»
Павло Іванович розпочинав свої виступи дуже просто:
«Дорогі мої батьки й матері, брати і сестри, сини і доньки! Оце я під'їжджав до вашого села і замилувався назвою «Демидівка» («Ільківці», «Петрова балка», «Цибулівка»). Яка гарна назва! Це ж колись якийсь козак Демид (Ілько, Петро, Цибуля) прийшов на цю святу землю, оселився і став жити. Біля нього селилися сини зі своїми сім'ями. Хтось колись прибивався до їхнього гурту, і так село росло-розросталося. Побудували собі церкву, дітям школу. І жили собі люди, господарювали, хто як хотів, хто як умів, і ніхто їм не вказував: сій те, жни тоді-то, віддай молоко за таку-то ціну. Я переконаний, що й вам такі бажання спадають на думку! Я не помиляюся?
Люди посміхалися і кивали. Практично ті присутні в залі, в кого ще хоч на краплину зберігся український приватновласницький інстинкт, починали відчувати симпатію до промовця.
Потім Павло Іванович розповідав про себе: як він народився у київському пологовому будинку з вікнами на зоопарк. І ніколи він не думав, «що людське суспільство – це той самий зоопарк, де кожна людина живе по суті в неволі, де панують тваринні і звірячі інстинкти, де панує закон джунглів і жорстока боротьба за виживання». Потім він розповідав про навчання у школі, про тяжку вчительську працю, про свого батька-вчителя і про те, що сьогодні, на жаль, цю працю не поціновано належним чином. І дарма. Як держава не розуміє, що не чиновники, а вчителі кують майбутнє держави, виховуючи молоде покоління? «Ну, хіба я не правий?»
Учителі прихильно кивали. Часом навіть плескали. Вони також поступово ставали симпатинами Павла Івановича. А це вже щось. На селі до них дослухаються.
Після того Павло Іванович розповідав про свою маму. її батьків було репресовано. Доньку «ворогів народу» за іронією долі удочерив слідчий, який вів справу її батьків. Совість замучила. Та й бездітний він був. Іван Єфремович був дядько суворий, проте дівчинку любив усім серцем. По-своєму, але любив. «По-своєму» – це значить, що раз на тиждень гладив її по голові і питав, що їй купити. А дівчинка настільки його боялася, що казала у відповідь: «Нічого». Він вірив їй і нічого не купляв. Зате з мачухою Ідеї Іванівні не повезло. Та її ненавиділа лютою ненавистю. Після того, як Іван Є
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20
«Де будемо робити «Смольний»? – замислився він над нелегким питанням, заплющивши очі. І хтось невидимий (а це був «друг» Пашки) сказав йому у відповідь: у районній бібліотеці! Варфоломійович розплющив очі: у Таньки, у цієї клізми, що соромиться імені свого батька? Ні! Однак той «хтось» наполягав: Так!
– Ні! – вже вголос сказав він.
– Та-ак… – під руку зітхнув Пашка, відкриваючи холодильник. – А що тут у нас є? «Оцень кусать хоцецца». Ага, нічого нема. Може, сходимо за лінію фронту?
– До бабів?
– Угу… Здається, вони сьогодні пиріжки пекли.
– Мені гордість ие дає… – завагався Варфоломійович. Пашка відразу ж зметикував, що зараз Варфоломійовича
можна брати голими руками: йому теж «кусать хоцецца».
– Не переживай, Варфоломійовичу! Я піду сам. А вони тебе – клянусь – самі покличуть. Причому па колінах приповзуть!
– Так уже й приповзуть… – недовірливо гмикнув той. Однак під ложечкою, напевно, і в нього смоктало. Тож він
склав зброю:
– Роби що хочеш…
Пашка заворушився і заспівав:
– Люблю тебе, бажання смак… – і облив себе туалетною водою.
Варфоломійович дивився на того спідлоба. Пашка вилетів із землянки прожогом. Старий ветеран продовжував думати над місцем для штабу. Трохи знайомий з модними працями Фрейда, він згадав, що визначний психоаналітик переконував звертати особливу увагу па описки, обмовки і збіги. Нічого в цьому світі немає випадкового. Кожна деталь – це натяк па те, що треба робити в даний момент. Але як же вклонитися тим двом кобрам?
А вклонятися й не довелося. Вони самі прийшли і вклонилися.
У двері землянки хтось постукав. На порозі стояли обидві і посміхалися на повний рот. «Ну й ну! – подумав Варфоломійович. – Пашка – просто Девід Коперфільд!»
За столом велася приємна невимушена розмова. Щоправда, вона була б не такою приємною і невимушеною, коли б не пиріжки. Тут хочеться зробити ще один ліричний відступ. Про пиріжки. Але немає часу. Тому про пиріжки іншим разом. Поки «дівчата» (вони ж «кобри») пішли на кухню за новою порцією пиріжків, тепер уже солодких, Варфоломійович шепнув нашому молодому героєві:
– Пашко, зроби так, щоб Танька сама запропонувала свою бібліотеку для «Смольного».
Пашка з повним ротом пиріжків з горохом кивнув.
– Ну як, подобаються? – повернувшись до вітальні з новою пахучею тацею, спитала нашого молодого героя Тетяна Фрідріхівна, маючи на увазі пиріжки.
– Ще й як! – відмовив той.
– А з чим найбільше?
– З Вашою посмішкою! – підморгнув молодій жінці наш молодий герой.
Правда ж, непогана відповідь? Ви, мої дорогі читачі, напевне, думаєте: фі, який ловелас цей Павло Іванович! Ат ні! Ця фраза викрадена. Точніше, позичена. Цю фразу він почув якось від маминого залицяльника, друга сім'ї, завідувача стоматологічною клінікою Ґіві Лорд-Кіпанідзе. Якби ви тільки знали, які зуби робив Гіві Лорд-Кіпанідзе! Пісня! Але це не головне. Якби ви знали, як він зуби рвав без наркозу! Правда, це стосувалося передусім восьмих верхніх, але часом і іншим перепадало. Він їх просто виймав, як морквину із землі, як… Не будемо уточнювати. Просто виймав. Супер! Таким самим супером він був за столом у них удома. Іскрометне почуття гумору його мамулі помножене на вогняний темперамент дядечка Ґіві робило просту вечерю святом душі. Часом наш молодий герой жалкував, що не записував в окремий блокнотик все, що спурхувало з вуст його безцінної мамочки і золотоносного дядечка Ґіві. Бо сам наш молодий герой, як ви вже знаєте, був природою обділений почуттям гумору і сексуальним потягом, який провокує на компліменти.
Тетяна Фрідріхівна після «пиріжків із власною посмішкою» розцвіла.
– Як жаль, що наш виборчий штаб буде розташовано не у нашій бібліотеці, а в міській! – з гіркотою в голосі зітхнув аш молодий герой.
Тетяна Фрідріхівна спершу побіліла, а потім побуряковіла. Павло Іванович розрахував заздалегідь таку реакцію, бо був у курсі лютої ненависті між двома бібліотеками. Навіть Фрідріх Варфоломійович не чекав від свого підопічного такого ходу конем.
– Ну, – зам'ялася Тетяна Фрідріхівна. – А навіщо Вам міська бібліотека?… Можна й у нас… До речі, в нас недавно кактус розцвів…
– Обожнюю кактуси! – удав безмежну радість Павло Іванович. – Дякую, дякую, ви – просто персик! – з грузинським акцентом дядечка Ґіві промовив він і зрозумів, що зробив ляп.
Варфоломійович із глибоким осудом поглянув на нього. Проте Тетяні Фрідріхівні цей комплімент сподобався. І це трохи виправдало нашого молодого героя в очах її батька.
– Тату, ти не заперечуєш? – насторожено поглянула на нього донька.
Варфоломійович скорчив гримасу невдоволення:
– Ти ж – язиката Хвеська! Всьому місту враз вибовкаєш усі воєнні таємниці!
– Клянусь, татку, я мовчатиму, як риба!
– Я сказав: ні! – строго сказав батько. – Ти – находка для шпійона! Нам потрібен підпільний штаб, а не базар.
Тут утрутилася в розмову матінка і благальним голосом сказала:
– Ну, Фрідя!
«Фрідею» дружина називала чоловіка у виняткові, можна сказати, найінтимніші хвилини життя. А оскільки ті хвилини дещо стерлися з пам'яті старого солдата, то, почувши лоскітливо-грайливе «Фрідя», він якось аж до непристойності швидко здався:
– Добре. Вговорили! Тільки слухайте сюди. Все має проходити в умовах глибокої конспірації. Ясно?
– Ясно!
– Пароль: «А що у вас із нових надходжень?» Ясно?
– Ясно!
Варфоломійович трохи заспокоївся. Пиріжки з яблуками були якраз тим, чого йому бракувало в цей момент для повного щастя. Він наминав їх, проте не забував про справу.
– Танько, що там з пресою?
– Погано, тату. Всі бояться. У них вказівка друкувати лише про Колосального і про Разіна.
– Фашисти, – заходили жовна на худому обличчі старого ветерана.
– Але я, – зробила багатозначну паузу Тетяна Фрідріхівна і лукаво поглянула на молодого кандидата в депутати. – Я домовилася з радіо.
Похмурий Варфоломійович напружено думав. У Леніна була «Іскра». А в них що? Без «Іскри» діла не буде. Треба щось робити.
Почалися виборчі будні. Ні, щось не так. Вибори – це ні в якому разі не будні. Вибори – це екстрим. Вибори – це адреналін. Вибори – це людські перегони. Вибори – це м'ясорубка. Тож переінакшимо нашу фразу на: розпочався виборчий марафон. Оскільки округ був сільський, то тут методика виборчої кампанії дещо інша, ніж у місті. Головна ідея виборчої кампанії в сільському окрузі – «від села до села». Це, звичайно, не для всіх. Лише для чесних кандидатів. Для нечесних – тактика інша: від голови колгоспу до голови колгоспу, від голови сільради – до голови сільради. Або можна просто зібрати всіх разом до себе в кабінет і, залежно від їхньої поведінки, – або поставити великий могорич, або поставити велику клізму. Таким є звичаєве право країн пострадянського простору.
Але наш герой не такий. Він – ідеаліст. Він вірить у демократію і вірить у чесні вибори. Друже, а ти віриш у чесні вибори? Питання, здається, риторичне. Але зараз мова не про те.
У землянці висіла географічна карта району – виборчого округу молодого кандидата в депутати, на якій зеленим фломастером позначалися села, де відбулися зустрічі. Наш молодий герой і його довірена особа їздили по своєму
виборчому округу на громадському транспорті, а саме на смердючих автобусах. Дуже втомлива річ, скажу я вам. Набагато легше було депутату Колосальному, який роз'їжджав на мікроавтобусі «Фольксваген» з двома водіями. І трохи менш комфортно, але теж непогано було голові райдержадміністрації Разіну на тридцятій «Волзі» з державними номерами й одним водієм. Однак обидва були позбавлені головного привілею – привілею бути полюбленими простим народом у ситуації, яка в прямому значенні слова зближує людей, а саме в громадському транспорті.
Це ж справжній кайф – розпочинати зустріч з виборцями в живій стихії маленького ізольованого простору, де вам нікуди подітися одне від одного, від запахів одне одного, від звуків одне одного, від присутності одне одного, від розмови свого сусіда, яку він обов'язково хоче вам нав'язати. Народні обранці! Якщо хочете бути з народом, якщо хочете бути його улюбленцями, користуйтеся громадським транспортом! Але що вам до народу? Тож їздіть на своїх «іномарках».
А наш кандидат у народні депутати і його довірена особа втиралися в прямому і переносному значенні слова в довіру виборців, оскільки рейсові автобуси були, як правило, наповнені під зав'язочку.
– Бабусю, сідайте на моє місце, ви, напевно, ледь на ногах тримаєтесь! – зав'язував невимушену розмову наш молодий герой.
– Ой, синку, хай тобі Бог здоров'я дає! Так ніжечки болять! Так ручечки болять натруджені! Усе болить. Подивись, синку, не можу пучки зігнути! – показувала бабуся свої зашкарублі пальці, що не згиналися. – Порпаєшся в землі, як жук! І так усе життя! Спасу немає! Думала, що хоч на старість одпочину! Дак хіба дадуть!
Тут вступав у розмову Варфоломійович.
– Скільки маєте пенсії?
– Яка там пенсія! Та я її у вічі зроду-віку не бачу!
– А за кого будете голосувати?
– Бо'йо'зна! Як голова скаже, так і буде. Збере паспорти і сам проголосує!
– І ви йому довіряєте? (Це знову ж таки Варфоломійович Дуже голосно, щоб чув увесь автобус).
– А що мені до того депутата! Він живе собі там, нагорі, сам собі керує і не знає, що діється на грішній землі. Він мені дров не привезе на зиму. А голова привезе. Як буде добре голові, буде добре й мені.
– Бабусю, не слухайте голову!
– А кого ж мені тоді слухати? Тебе, чи що?
– Мене послухайте. Ось цей хлопець вам місце уступив. Хоч він і кандидат у депутати, але їздить з вами в автобусі, як усі. І він знає, що у вас пучка не згинається. А Голова Ваш на «бобіку» ганяє і не знає, як вам, старенькій, живеться!
– Дитино! – зверталася зі співчуттям бабуся до Пашки. – То ти в депутати йдеш? Нащо воно тобі здалося, дитино? Вони ж тебе там з'їдять! Живцем! А не з'їдять – зроблять таким самим бузувіром, як і самі!
– Бог мені так дав, бабусю… – відмовляв той.
З хвоста автобуса озвався грубий бас (переважно це був бас, рідше – жіноче меццо-сопрано):
– А що це ви тут агітацію розвели? Це автобус, а не клуб!
– А ми тебе й не агітуємо! – сміявся Варфоломійович, із задоволенням відзначаючи: значить, і ззаду чутно. – Ми з бабусею розмовляємо.
– Я зараз вам «порозмовляю з бабусею»! – дядько настирно протискався до наших героїв. – Баламути! Я вам покажу, як народ збурювати!
– Слухай, друже, ми ж тебе не займаємо, і ти нас не чіпай! З'являлася велика червона пика з налитими кров'ю очима.
«Ого!» – думалося нашим героям. Мабуть, і кулачиська в нього такі ж самі! А той, наче телепат, витягав одного, розміром з головку капусти, й підсовував під носа Пашці:
– Чим пахне?
Наш молодий герой, не дуже освічений у народних фразеологізмах, розумів питання буквально. Нюхнувши кулака, казав:
– Таранькою.
Автобус заливався сміхом. Дядько ставав буряковим: – Як хвамілія?
– Печеніг!
– Ви чули, людоньки добрі, – Печеніг! З такою хвамілією ще й у депутати лізе! На сміх курям!
«Спасибі за рекламу» – тихенько бубонів Варфоломійович.
– А ти, Петре, – озивався хтось із автобуса, – помовчав би зі своєю хвамілією. Теж мені – барон фон Куцеперденко!
Автобус вибухав сміхом.
– І хто це там розгавкався? – розвертався Петро Куцеперденко, утрамбовуючи пасажирів.
Тут починалася маленька громадянська війна. Байдужих не було ніколи. Ті, що не любили голову, стояли на боці Пашки і Варфоломійовича. Тих, хто був за владу, завжди було значно менше. Тому вони мовчали.
З автобуса вилазили всі піднесені, розпашілі й збуджені, і всі незалежно від віку, статі і переконань дружно йшли у клуб на зустріч, що і передбачалося планом Варфоломійовича. По дорозі автобусна група затягувала в себе, мов снігова лавина, все нових і нових людей. Варфоломійович ішов і під носа бубонів: «Хоч би не наврочити! Хоч би не наврочити!»
На зустрічах у нашого молодого героя клуб завжди був переповнений. «Реклама, – хвалився сам собі Варфоломійович, – велике діло!»
Павло Іванович розпочинав свої виступи дуже просто:
«Дорогі мої батьки й матері, брати і сестри, сини і доньки! Оце я під'їжджав до вашого села і замилувався назвою «Демидівка» («Ільківці», «Петрова балка», «Цибулівка»). Яка гарна назва! Це ж колись якийсь козак Демид (Ілько, Петро, Цибуля) прийшов на цю святу землю, оселився і став жити. Біля нього селилися сини зі своїми сім'ями. Хтось колись прибивався до їхнього гурту, і так село росло-розросталося. Побудували собі церкву, дітям школу. І жили собі люди, господарювали, хто як хотів, хто як умів, і ніхто їм не вказував: сій те, жни тоді-то, віддай молоко за таку-то ціну. Я переконаний, що й вам такі бажання спадають на думку! Я не помиляюся?
Люди посміхалися і кивали. Практично ті присутні в залі, в кого ще хоч на краплину зберігся український приватновласницький інстинкт, починали відчувати симпатію до промовця.
Потім Павло Іванович розповідав про себе: як він народився у київському пологовому будинку з вікнами на зоопарк. І ніколи він не думав, «що людське суспільство – це той самий зоопарк, де кожна людина живе по суті в неволі, де панують тваринні і звірячі інстинкти, де панує закон джунглів і жорстока боротьба за виживання». Потім він розповідав про навчання у школі, про тяжку вчительську працю, про свого батька-вчителя і про те, що сьогодні, на жаль, цю працю не поціновано належним чином. І дарма. Як держава не розуміє, що не чиновники, а вчителі кують майбутнє держави, виховуючи молоде покоління? «Ну, хіба я не правий?»
Учителі прихильно кивали. Часом навіть плескали. Вони також поступово ставали симпатинами Павла Івановича. А це вже щось. На селі до них дослухаються.
Після того Павло Іванович розповідав про свою маму. її батьків було репресовано. Доньку «ворогів народу» за іронією долі удочерив слідчий, який вів справу її батьків. Совість замучила. Та й бездітний він був. Іван Єфремович був дядько суворий, проте дівчинку любив усім серцем. По-своєму, але любив. «По-своєму» – це значить, що раз на тиждень гладив її по голові і питав, що їй купити. А дівчинка настільки його боялася, що казала у відповідь: «Нічого». Він вірив їй і нічого не купляв. Зате з мачухою Ідеї Іванівні не повезло. Та її ненавиділа лютою ненавистю. Після того, як Іван Є
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20