іві. Словом, атмосфера відразу склалася дуже привітна. Після
третього тосту Колясик став ділитися спогадами свого шкільного дитинства. Він зізнався Варфоломійовичу, що це він підклав череп на паличці в букет з квітами на Ленінському уроці. Варфоломійович сказав, що він і не сумнівався, що це зробив він, малий паскудник. Адже він його стільки разів ловив у власному саду і лупив його своїм солдатським ременем, як Сидорову козу. Потім Колясик став допікати Тетяні Горошко за те, що вона не давала йому списувати і била його по голові портфелем. Виявляється, вони кілька років просиділи за одною партою. Колясик признався, що він тільки Тетяні Горошко, єдиній у своєму житті, дозволяв його бити та ще й по голові.
За розмовами минав час, і ось дядечко Ґіві урочисто вніс у кімнату кверебі. Момент внесення кверебі запам'ятовується на все життя. У цьому є щось від передчуття скуштування забороненого плода. Це передчуття хвилює, тривожить, збуджує і лякає водночас. А момент першого куштування цієї еротичної страви поєднує в собі здивування, розчарування, відразу, захоплення і сором водночас. Це не те, що ти чекав. Однак новий незвичний смак запаморочує, і ти вже не пам'ятаєш, що саме ти чекав.
Поїдання кверебі відбувалося у повній тиші. Дядечко Ґіві вже звик до того, що перше враження від кверебі ніколи не викликає бурю захоплення. Так само, як і вживання уперше інших екзотичних страв, наприклад, авокадо (яке нагадує вам мило), устриць (які нагадують вам медузу) тощо. Що нагадує кверебі? Кверебі нагадує щось середнє між свіжим інжиром і рожевим пріснувато-солонуватим пташиним молоком без шоколаду.
Розмова про кверебі зайняла півночі. Супроводжувалася вона різними анекдотами і дотепами, а ніч принесла учасникам трапези еротичні сни.
Суботу зробили санітарно-банним днем. Вирішили зустріти неділю не тільки морально, а й фізично чистими.
У суботу ввечері почався мандраж.
У неділю вранці Павло Іванович сів біля вікна і став спостерігати за тим, як спокійно ідуть по вулиці люди, не підозрюючи, що сьогодні – доленосний день. Для тих перехожих він – звичайнісінький день. Доленосний він для нього, Павла Печеніга і, незалежно від результатів виборів, для історії, хай малої, але історії. Ці люди зайдуть між своїми справами до виборчої дільниці і проголосують, як їм на душу ляже. А потім вийдуть і забудуть. Забудуть, що зробили особисто для нього, Павла Івановича Печеніга. І що зробили для малої історії. Ця їхня дія – просто краплина в морі. Але ось так, по краплині твориться історія.
Павло Іванович дивився у вікно і думав: чи уявляв він коли-небудь, що одного дня тисячі людей організовано змінять його долю. І він відчував особисту вдячність кожній людині за те, що вона просто прийшла на дільницю і проголосувала.
До речі, що спонукає людину, звичайну людину, приходити на виборчу дільницю і голосувати? Людину, яка розуміє, що її маленький голос у принципі нічого не змінить ні в загальних результатах виборів, ані в державі загалом. Але вона усе-таки йде. Тільки не треба високих слів про громадянський обов'язок. Людиною керує щось інше. Це «щось інше» і досі ще не вивчене спеціалістами з масової психології.
Після обіду до Павла Івановича прийшов Варфоломійович: у костюмі, краватці, підстрижений, поголений… Павло Іванович зібрався за тією самою схемою: поголився, попросив Ідею Іванівну підстригти його, вдягся в костюм, білу сорочку і краватку.
Обидва чоловіки вирушили до окружної виборчої комісії.
Окружна виборча комісія – це звучить надто голосно. Насправді – це давно не ремонтована споруда радянського періоду – середня школа.
Варфоломійович і Павло йшли довгим-предовгим коридором. І саме в цю мить назустріч їм із-за рогу вийшли три постаті. У слабоосвітленому коридорі не відразу вгадувалися особи зустрічних. Проте ті наближалися, і в їхніх фігурах уже можна було розрізнити шаромижників: Аліка, Зюзіка і Тамару Іванівну Синіцину.
Перше, що промайнуло в свідомості, це питання: дати їм дорогу чи йти напролом. Павло Іванович відступив до стіни, пропускаючи ворожу групу. Варфоломійович зробив те саме. Але група аналітиків стишила ходу і спинилася, загородивши прохід. Виникло психологічне напруження.
Тишу порушив Зюзік, який єхидно процідив крізь зуби:
– Привет, художественная самодеятельность!
Фраза наркоманистого Зюзіка зачепила Варфоломійовича за живе. Варфоломійович смикнувся, щоб сплюнути, проте парадний костюм, біла сорочка і краватка зупинили його запал.
– Привіт, шаромижники! – процідив крізь зуби Варфоломійович якомога зневажливіше.
– Ось ти який, Герой Радянського Союзу! – з удаваним захопленням сказав Алік, той, що з інтелігентним виглядом.
Варфоломійович не знав, що саме має на увазі хитромудрий Алік, від якого пахло дорогими парфумами, однак підозрював, що це була насмішка. Він не знайшовся, що сказати у відповідь.
– Ось ти який, старий розвідник! – продовжив Алік, уважно роздивляючись Варфоломійовича і жуючи жувачку. – І звідки ти взявся на нашу голову!
– Що, наклали у штани? – пішов в атаку Варфоломійович.
Шарамижники перезирнулись і знавісніли. Видно, і вони перевтомилися у виборчому марафоні. Видно, і в них нерви були на межі.
– Да что он о себе возомнил! – обурилася Тамара Іванівна Сініцина. – Да мы вас в три счета обставим!
– Тю! Ти чув, Пашко? Вони нас «у три щоти!» Та хто ви такі? Задрипанці! Гидко й плюнути!
– Не кипятись, дед! Не надо воспринимать так близко к сердцу! – хіхікнув Зюзік.
– Розумієте, Фрідріху Варфоломійовичу, – утрутився в розмову інтелігентний Алік, – час іде вперед. Життя не стоїть на місці. Виборчі технології вже настільки досконалі, що не варто вигадувати велосипед. Його вже давно винайшли! Час таких, як ви, вже давно відійшов! Варто зійти з дороги і дати місце іншому, достойнішому.
– Я прошу пробачення, дорогі друзі, але балотується не Варфоломійович, а я! – утрутився в розмову Павло Іванович Печеніг.
Це дещо збентежило палкого промовця. Він зрозумів, що його красномовство треба було спрямувати на інший об'єкт.
– А вам, молодий чоловіче, не соромно вставляти палиці в колеса заслуженій людині, улюбленцеві народу?…
– А що ви знаєте про народ? – підійшов упритул до Аліка Варфоломійович.
– Хто? Я? – приголомшено перепитав він.
– Так! Ви! Що ви знаєте про народ? І яке право ви маєте взагалі вживати це слово – народ! Ви – так далеко від нього… Ви навіть не уявляєте, що йому болить…
– Господи! Та я ж і не претендую на це… Тобто… Я не те хотів сказати… – зовсім розгубився Алік.
– От ви і попались! – зрадів, як дитина, Варфоломійович.
– Пошли отсюда, от этого малохольного! – смикнув за рукав Аліка Зюзік.
– Ні. Почекай! Я йому докажу! Я йому докажу, що знаю краще за нього, як допомогти народові, який депутат йому потрібен! Тому що я – про-фе-сі-о-нал! Ясно? Професіонал! І ставлю сто, ні, тисячу баксів за те, що ви зі своєю доморо-щеною виборчою кампанією візьмете не більше двадцяти… ну, двадцяти п'яти відсотків! – заївся Алік.
– Ха-ха-ха! – артистично розсміявся Варфоломійович. – А наші сорок дев'ять відсотків у першому турі?
– Можете сказать им «оревуар!» – засміялася Тамара Іванівна Синіцина.
Це збило Варфоломійовича спантелику.
– Як «оревуар»?
– А так. Ми схилили ваш електорат на свій бік! – дуже впевнено сказав Алік. – Науковий підхід!
Зюзік і Тамара Іванівна Синіцина закивали. Довірливий Варфоломійович відкрив рота і приклав руку до лівого міжребер'я.
– Неправда! – прохрипів він. – Народ не піде за такими, як ви!
– Народ! – скептично скривився Алік. – Народ – це абстракція. А виборча технологія – це конкретика.
– Подонки! – прошипів Варфоломійович. – Запхайте собі свої виборчі технології знаєте куди?
– Ничтожество! – кинула Тамара Іванівна Синіцина.
– Жалкий старикашка! – і собі обізвав Варфоломійовича Зюзік.
– А ви, молодий чоловіче, – звернувся Алік до Пашки. – А ви – труп. Політичний труп. Вам би пасочками бавитися в пісочнику і за мамину спідницю триматися, а не лізти до політики!
Пашка збілів, однак зібрався і тихо, але твердо сказав:
– Це ви від безсилля… Ви – просто жалюгідні зі своїми дутими виборчими технологіями!
– Запрошуємо вас на наш бенкет з приводу нашої перемоги над вами! – засміявся Алік, хоча сміх його був досить штучним.
Шаромижники з гордо піднятими головами пішли геть. Варфоломійович був розчавлений. Він хапав ротом повітря і врешті-решт видавив із себе:
– Нітрогліцерин!
Пашка став ритися в кишенях Варфоломійовича і тремтячими руками знайшов те, що шукав. Вони зайшли в клас. Варфоломійович приліг.
– Що вони за люди! Що вони за люди! – стогнав він.
– Заспокойся, Варфоломійовичу! Нічого трагічного в тому, що я програю! – тримав його за руку Пашка.
Варфоломійович підвівся:
– Ти що, Пашко! Не смій так говорити! Тільки перемога. Чуєш? Тільки перемога!
– Варфоломійовичу! Це не найголовніше в житті…
– Це – найголовніше. Не для тебе – для мене! Ти що, досі не зрозумів? Це – не твоя виборча кампанія. Це – моя виборча кампанія! Я її чекав усе своє життя!
Варфоломійович застогнав:
– Пашко-Пашко! Якби ти тільки знав… Що я пережив… Я повернувся з війни Героєм… Герой! Я думав – усі дороги мої, усі вершини – мої… А вони мене – в тюрягу! Мене – Героя Радянського Союзу – в тюрягу… До рецидивістів… Як останнього подонка! А потім усе пішло шкереберть… Замість слави – воші, приниження, нари, бруд, ганьба, знущання… Я довго не міг відійти від цього. Мені було страшно і образливо. Після смерті Сталіна мене випустили з таборів. Я забився в цю діру і проскнів у ній решту свого життя. А мав би бути там – нагорі! Міг би бути генералом. Я це заслужив, Пашко, заслужив. Кров'ю своєю заслужив! Ти навіть не знаєш, які секретні завдання я виконував! Вищий пілотаж! Ех, Пашко-Пашко! Ніхто не знає! Ніхто! Як тепер кажуть, ікс-файлз. Від мене залежала доля мільйонів. Віриш? Я не брешу. Ех, Пашко!
Варфоломійович простогнав і став масувати правою рукою ліву половину грудей.
– Пашко! Я вже був змирився, що все моє життя – коту під хвіст, що я так і згнию в цій дірі… Аж тут з'явився ти! І я зрозумів: це Бог послав тебе до мене! Це мій шанс, посланий Богом! Розумієш, Пашко? Розумієш? Я мусив стати тобою! Через тебе я б отримав те, що заслужив… Ні, не гроші мені були потрібні. Не слава… Не влада! Ре-а-бі-лі-та-ці-я! Я – герой! І я хотів елементарної поваги за те, що я зробив. Я справжній герой. Я тобі кажу це, як перед Богом. А герой повинен бути на престолі. Розумієш? На престолі людської пам'яті…
Пашка заворожено слухав Варфоломійовича.
– Тепер ти розумієш, чому мені так потрібна ця перемога? Розумієш?
Пашка кивав головою і тримав Варфоломійовича за руку. Старого почало морозити. Пашка зняв із себе куртку й укутав нею його. У вікна порожнього класу тарабанив дощ…
Тим часом у виборчому штабі Павла Івановича Печеніга кипіла робота. На телефоні сиділа, як і першого разу, Тетяна Віталіївна-Фрідріхівна і чітко надиктовувала інформацію Ідеї Іванівні. Тетяна Горошко періодично кип'ятила самовар і робила бутерброди. Дядечко Ґіві неспокійно метушився по кімнаті, час від часу натикаючись на Васнєцова-Паваротті, який робив те саме. О десятій годині вечора, коли стало зрозуміло, що вибори вони виграють, дядечко Ґіві притягнув ящик шампанського, а об одинадцятій уже почав відкорковувати пляшку за пляшкою. Спочатку всі опиралися, а потім долучилися до шкідливої забави.
Кожен радів, як умів: дядечко Ґіві танцював лезгінку. Васнєцов-Паваротті плескав йому в ритм і підспівував. Ідея Іванівна лебедем пливла навколо дядечка Ґіві, і це в неї непогано виходило. Тетяна Горошко підплескувала. Одна Тетяна Віталіївна-Фрідріхівна не вставала з місця: дзвінки лунали один за одним.
О першій годині вони, добряче сп'янілі, побачили, що серед них немає головних дійових осіб – Павла Івановича Печеніга і Варфоломійовича. Хтось згадав, що вони пішли в окружну виборчу комісію. О пів на другу лишили виборчий штаб і пішли туди. Біля школи стояла швидка, і Васнєцов-Паваротті пожартував, що це за Колосальним. Усі голосно розреготалися.
Блукаючи по школі, вони натрапили на актовий зал, де розмістився лічильний центр виборчкому. Там їм повідомили, що за попередніми підрахунками Павло Іванович Печеніг переміг у виборах, набравши 68 відсотків голосів.
З криками «Ура!» члени команди Павла Івановича Печеніга пішли по школі шукати винуватця свята.
Вони завалили в 3-Б клас і побачили людей у білих халатах. На лавці лежав Варфоломійович. Він був у костюмі, білосніжній сорочці і краватці. Його голову тримав у себе на колінах Пашка.
– Пашко! Ти виграв! – загорлав Васнєцов-Паваротті. – Ти набрав 68 відсотків!
Люди в білих халатах з докором подивилися на п'яну компанію.
– Що? – спитала Ідея Іванівна. – Що це значить? Пашка розплакався.
– Що це значить? – закричала Ідея Іванівна. Пашка підняв голову і крізь сльози закричав:
– Святий Миколаю! Міняю свою перемогу на Варфоломійовича!…
Його надривний голос луною облетів напівпорожню школу…
Дощової квітневої ночі провінційним містечком NN блукав молодий чоловік. Його рухи були хаотичними, а хода – непевною. Нарешті він дістався до центральної площі і підійшов до пам'ятника невідомому солдатові, тому самому, що із сколупнутим носом і обгадженою голубами головою. Він довго стояв перед ним, а потім, нахилившись, підняв кілька камінців і став жбурляти ними в пам'ятник, на повний голос кричачи:
– А ти все стоїш? Ти бачиш, що діється? То чого ж ти мовчиш? Скажи мені: чому? Чому саме він? Чому? Чому саме сьогодні? Відповідай, кажу тобі, чому?!
Молодий чоловік сів на камені і, обхопивши руками голову, заплакав. Дощ помалу стихав.
На дахах будинків блиснули перші промені сонця. Починався новий день.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20
третього тосту Колясик став ділитися спогадами свого шкільного дитинства. Він зізнався Варфоломійовичу, що це він підклав череп на паличці в букет з квітами на Ленінському уроці. Варфоломійович сказав, що він і не сумнівався, що це зробив він, малий паскудник. Адже він його стільки разів ловив у власному саду і лупив його своїм солдатським ременем, як Сидорову козу. Потім Колясик став допікати Тетяні Горошко за те, що вона не давала йому списувати і била його по голові портфелем. Виявляється, вони кілька років просиділи за одною партою. Колясик признався, що він тільки Тетяні Горошко, єдиній у своєму житті, дозволяв його бити та ще й по голові.
За розмовами минав час, і ось дядечко Ґіві урочисто вніс у кімнату кверебі. Момент внесення кверебі запам'ятовується на все життя. У цьому є щось від передчуття скуштування забороненого плода. Це передчуття хвилює, тривожить, збуджує і лякає водночас. А момент першого куштування цієї еротичної страви поєднує в собі здивування, розчарування, відразу, захоплення і сором водночас. Це не те, що ти чекав. Однак новий незвичний смак запаморочує, і ти вже не пам'ятаєш, що саме ти чекав.
Поїдання кверебі відбувалося у повній тиші. Дядечко Ґіві вже звик до того, що перше враження від кверебі ніколи не викликає бурю захоплення. Так само, як і вживання уперше інших екзотичних страв, наприклад, авокадо (яке нагадує вам мило), устриць (які нагадують вам медузу) тощо. Що нагадує кверебі? Кверебі нагадує щось середнє між свіжим інжиром і рожевим пріснувато-солонуватим пташиним молоком без шоколаду.
Розмова про кверебі зайняла півночі. Супроводжувалася вона різними анекдотами і дотепами, а ніч принесла учасникам трапези еротичні сни.
Суботу зробили санітарно-банним днем. Вирішили зустріти неділю не тільки морально, а й фізично чистими.
У суботу ввечері почався мандраж.
У неділю вранці Павло Іванович сів біля вікна і став спостерігати за тим, як спокійно ідуть по вулиці люди, не підозрюючи, що сьогодні – доленосний день. Для тих перехожих він – звичайнісінький день. Доленосний він для нього, Павла Печеніга і, незалежно від результатів виборів, для історії, хай малої, але історії. Ці люди зайдуть між своїми справами до виборчої дільниці і проголосують, як їм на душу ляже. А потім вийдуть і забудуть. Забудуть, що зробили особисто для нього, Павла Івановича Печеніга. І що зробили для малої історії. Ця їхня дія – просто краплина в морі. Але ось так, по краплині твориться історія.
Павло Іванович дивився у вікно і думав: чи уявляв він коли-небудь, що одного дня тисячі людей організовано змінять його долю. І він відчував особисту вдячність кожній людині за те, що вона просто прийшла на дільницю і проголосувала.
До речі, що спонукає людину, звичайну людину, приходити на виборчу дільницю і голосувати? Людину, яка розуміє, що її маленький голос у принципі нічого не змінить ні в загальних результатах виборів, ані в державі загалом. Але вона усе-таки йде. Тільки не треба високих слів про громадянський обов'язок. Людиною керує щось інше. Це «щось інше» і досі ще не вивчене спеціалістами з масової психології.
Після обіду до Павла Івановича прийшов Варфоломійович: у костюмі, краватці, підстрижений, поголений… Павло Іванович зібрався за тією самою схемою: поголився, попросив Ідею Іванівну підстригти його, вдягся в костюм, білу сорочку і краватку.
Обидва чоловіки вирушили до окружної виборчої комісії.
Окружна виборча комісія – це звучить надто голосно. Насправді – це давно не ремонтована споруда радянського періоду – середня школа.
Варфоломійович і Павло йшли довгим-предовгим коридором. І саме в цю мить назустріч їм із-за рогу вийшли три постаті. У слабоосвітленому коридорі не відразу вгадувалися особи зустрічних. Проте ті наближалися, і в їхніх фігурах уже можна було розрізнити шаромижників: Аліка, Зюзіка і Тамару Іванівну Синіцину.
Перше, що промайнуло в свідомості, це питання: дати їм дорогу чи йти напролом. Павло Іванович відступив до стіни, пропускаючи ворожу групу. Варфоломійович зробив те саме. Але група аналітиків стишила ходу і спинилася, загородивши прохід. Виникло психологічне напруження.
Тишу порушив Зюзік, який єхидно процідив крізь зуби:
– Привет, художественная самодеятельность!
Фраза наркоманистого Зюзіка зачепила Варфоломійовича за живе. Варфоломійович смикнувся, щоб сплюнути, проте парадний костюм, біла сорочка і краватка зупинили його запал.
– Привіт, шаромижники! – процідив крізь зуби Варфоломійович якомога зневажливіше.
– Ось ти який, Герой Радянського Союзу! – з удаваним захопленням сказав Алік, той, що з інтелігентним виглядом.
Варфоломійович не знав, що саме має на увазі хитромудрий Алік, від якого пахло дорогими парфумами, однак підозрював, що це була насмішка. Він не знайшовся, що сказати у відповідь.
– Ось ти який, старий розвідник! – продовжив Алік, уважно роздивляючись Варфоломійовича і жуючи жувачку. – І звідки ти взявся на нашу голову!
– Що, наклали у штани? – пішов в атаку Варфоломійович.
Шарамижники перезирнулись і знавісніли. Видно, і вони перевтомилися у виборчому марафоні. Видно, і в них нерви були на межі.
– Да что он о себе возомнил! – обурилася Тамара Іванівна Сініцина. – Да мы вас в три счета обставим!
– Тю! Ти чув, Пашко? Вони нас «у три щоти!» Та хто ви такі? Задрипанці! Гидко й плюнути!
– Не кипятись, дед! Не надо воспринимать так близко к сердцу! – хіхікнув Зюзік.
– Розумієте, Фрідріху Варфоломійовичу, – утрутився в розмову інтелігентний Алік, – час іде вперед. Життя не стоїть на місці. Виборчі технології вже настільки досконалі, що не варто вигадувати велосипед. Його вже давно винайшли! Час таких, як ви, вже давно відійшов! Варто зійти з дороги і дати місце іншому, достойнішому.
– Я прошу пробачення, дорогі друзі, але балотується не Варфоломійович, а я! – утрутився в розмову Павло Іванович Печеніг.
Це дещо збентежило палкого промовця. Він зрозумів, що його красномовство треба було спрямувати на інший об'єкт.
– А вам, молодий чоловіче, не соромно вставляти палиці в колеса заслуженій людині, улюбленцеві народу?…
– А що ви знаєте про народ? – підійшов упритул до Аліка Варфоломійович.
– Хто? Я? – приголомшено перепитав він.
– Так! Ви! Що ви знаєте про народ? І яке право ви маєте взагалі вживати це слово – народ! Ви – так далеко від нього… Ви навіть не уявляєте, що йому болить…
– Господи! Та я ж і не претендую на це… Тобто… Я не те хотів сказати… – зовсім розгубився Алік.
– От ви і попались! – зрадів, як дитина, Варфоломійович.
– Пошли отсюда, от этого малохольного! – смикнув за рукав Аліка Зюзік.
– Ні. Почекай! Я йому докажу! Я йому докажу, що знаю краще за нього, як допомогти народові, який депутат йому потрібен! Тому що я – про-фе-сі-о-нал! Ясно? Професіонал! І ставлю сто, ні, тисячу баксів за те, що ви зі своєю доморо-щеною виборчою кампанією візьмете не більше двадцяти… ну, двадцяти п'яти відсотків! – заївся Алік.
– Ха-ха-ха! – артистично розсміявся Варфоломійович. – А наші сорок дев'ять відсотків у першому турі?
– Можете сказать им «оревуар!» – засміялася Тамара Іванівна Синіцина.
Це збило Варфоломійовича спантелику.
– Як «оревуар»?
– А так. Ми схилили ваш електорат на свій бік! – дуже впевнено сказав Алік. – Науковий підхід!
Зюзік і Тамара Іванівна Синіцина закивали. Довірливий Варфоломійович відкрив рота і приклав руку до лівого міжребер'я.
– Неправда! – прохрипів він. – Народ не піде за такими, як ви!
– Народ! – скептично скривився Алік. – Народ – це абстракція. А виборча технологія – це конкретика.
– Подонки! – прошипів Варфоломійович. – Запхайте собі свої виборчі технології знаєте куди?
– Ничтожество! – кинула Тамара Іванівна Синіцина.
– Жалкий старикашка! – і собі обізвав Варфоломійовича Зюзік.
– А ви, молодий чоловіче, – звернувся Алік до Пашки. – А ви – труп. Політичний труп. Вам би пасочками бавитися в пісочнику і за мамину спідницю триматися, а не лізти до політики!
Пашка збілів, однак зібрався і тихо, але твердо сказав:
– Це ви від безсилля… Ви – просто жалюгідні зі своїми дутими виборчими технологіями!
– Запрошуємо вас на наш бенкет з приводу нашої перемоги над вами! – засміявся Алік, хоча сміх його був досить штучним.
Шаромижники з гордо піднятими головами пішли геть. Варфоломійович був розчавлений. Він хапав ротом повітря і врешті-решт видавив із себе:
– Нітрогліцерин!
Пашка став ритися в кишенях Варфоломійовича і тремтячими руками знайшов те, що шукав. Вони зайшли в клас. Варфоломійович приліг.
– Що вони за люди! Що вони за люди! – стогнав він.
– Заспокойся, Варфоломійовичу! Нічого трагічного в тому, що я програю! – тримав його за руку Пашка.
Варфоломійович підвівся:
– Ти що, Пашко! Не смій так говорити! Тільки перемога. Чуєш? Тільки перемога!
– Варфоломійовичу! Це не найголовніше в житті…
– Це – найголовніше. Не для тебе – для мене! Ти що, досі не зрозумів? Це – не твоя виборча кампанія. Це – моя виборча кампанія! Я її чекав усе своє життя!
Варфоломійович застогнав:
– Пашко-Пашко! Якби ти тільки знав… Що я пережив… Я повернувся з війни Героєм… Герой! Я думав – усі дороги мої, усі вершини – мої… А вони мене – в тюрягу! Мене – Героя Радянського Союзу – в тюрягу… До рецидивістів… Як останнього подонка! А потім усе пішло шкереберть… Замість слави – воші, приниження, нари, бруд, ганьба, знущання… Я довго не міг відійти від цього. Мені було страшно і образливо. Після смерті Сталіна мене випустили з таборів. Я забився в цю діру і проскнів у ній решту свого життя. А мав би бути там – нагорі! Міг би бути генералом. Я це заслужив, Пашко, заслужив. Кров'ю своєю заслужив! Ти навіть не знаєш, які секретні завдання я виконував! Вищий пілотаж! Ех, Пашко-Пашко! Ніхто не знає! Ніхто! Як тепер кажуть, ікс-файлз. Від мене залежала доля мільйонів. Віриш? Я не брешу. Ех, Пашко!
Варфоломійович простогнав і став масувати правою рукою ліву половину грудей.
– Пашко! Я вже був змирився, що все моє життя – коту під хвіст, що я так і згнию в цій дірі… Аж тут з'явився ти! І я зрозумів: це Бог послав тебе до мене! Це мій шанс, посланий Богом! Розумієш, Пашко? Розумієш? Я мусив стати тобою! Через тебе я б отримав те, що заслужив… Ні, не гроші мені були потрібні. Не слава… Не влада! Ре-а-бі-лі-та-ці-я! Я – герой! І я хотів елементарної поваги за те, що я зробив. Я справжній герой. Я тобі кажу це, як перед Богом. А герой повинен бути на престолі. Розумієш? На престолі людської пам'яті…
Пашка заворожено слухав Варфоломійовича.
– Тепер ти розумієш, чому мені так потрібна ця перемога? Розумієш?
Пашка кивав головою і тримав Варфоломійовича за руку. Старого почало морозити. Пашка зняв із себе куртку й укутав нею його. У вікна порожнього класу тарабанив дощ…
Тим часом у виборчому штабі Павла Івановича Печеніга кипіла робота. На телефоні сиділа, як і першого разу, Тетяна Віталіївна-Фрідріхівна і чітко надиктовувала інформацію Ідеї Іванівні. Тетяна Горошко періодично кип'ятила самовар і робила бутерброди. Дядечко Ґіві неспокійно метушився по кімнаті, час від часу натикаючись на Васнєцова-Паваротті, який робив те саме. О десятій годині вечора, коли стало зрозуміло, що вибори вони виграють, дядечко Ґіві притягнув ящик шампанського, а об одинадцятій уже почав відкорковувати пляшку за пляшкою. Спочатку всі опиралися, а потім долучилися до шкідливої забави.
Кожен радів, як умів: дядечко Ґіві танцював лезгінку. Васнєцов-Паваротті плескав йому в ритм і підспівував. Ідея Іванівна лебедем пливла навколо дядечка Ґіві, і це в неї непогано виходило. Тетяна Горошко підплескувала. Одна Тетяна Віталіївна-Фрідріхівна не вставала з місця: дзвінки лунали один за одним.
О першій годині вони, добряче сп'янілі, побачили, що серед них немає головних дійових осіб – Павла Івановича Печеніга і Варфоломійовича. Хтось згадав, що вони пішли в окружну виборчу комісію. О пів на другу лишили виборчий штаб і пішли туди. Біля школи стояла швидка, і Васнєцов-Паваротті пожартував, що це за Колосальним. Усі голосно розреготалися.
Блукаючи по школі, вони натрапили на актовий зал, де розмістився лічильний центр виборчкому. Там їм повідомили, що за попередніми підрахунками Павло Іванович Печеніг переміг у виборах, набравши 68 відсотків голосів.
З криками «Ура!» члени команди Павла Івановича Печеніга пішли по школі шукати винуватця свята.
Вони завалили в 3-Б клас і побачили людей у білих халатах. На лавці лежав Варфоломійович. Він був у костюмі, білосніжній сорочці і краватці. Його голову тримав у себе на колінах Пашка.
– Пашко! Ти виграв! – загорлав Васнєцов-Паваротті. – Ти набрав 68 відсотків!
Люди в білих халатах з докором подивилися на п'яну компанію.
– Що? – спитала Ідея Іванівна. – Що це значить? Пашка розплакався.
– Що це значить? – закричала Ідея Іванівна. Пашка підняв голову і крізь сльози закричав:
– Святий Миколаю! Міняю свою перемогу на Варфоломійовича!…
Його надривний голос луною облетів напівпорожню школу…
Дощової квітневої ночі провінційним містечком NN блукав молодий чоловік. Його рухи були хаотичними, а хода – непевною. Нарешті він дістався до центральної площі і підійшов до пам'ятника невідомому солдатові, тому самому, що із сколупнутим носом і обгадженою голубами головою. Він довго стояв перед ним, а потім, нахилившись, підняв кілька камінців і став жбурляти ними в пам'ятник, на повний голос кричачи:
– А ти все стоїш? Ти бачиш, що діється? То чого ж ти мовчиш? Скажи мені: чому? Чому саме він? Чому? Чому саме сьогодні? Відповідай, кажу тобі, чому?!
Молодий чоловік сів на камені і, обхопивши руками голову, заплакав. Дощ помалу стихав.
На дахах будинків блиснули перші промені сонця. Починався новий день.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20